ПІДСУМКИ

У нашому дослідженні підтверджено покладену в його основу гіпотезу про те, що сучасний загальнометодичний державний підхід до вдосконалення всіх склад­ників кримінально-виконавчої політики (політичних, економічних, соціальних, організаційно-правових, морально-етичних тощо) вимагає передусім виявлення сутності цього явища в конкретно-історичних умовах українського державотво­рення.

Тим часом відсутність ґрунтовних спеціальних досліджень з історико-правових засад кримінально-виконавчої політики України негативно позначається на розвит­ку загальної теорії та історії держави і права. Відповідно до мети й завдань дослід­ження ми зробили такі висновки, що мають теоретичне і практичне значення.

1. Завдяки систематизації й типологізації наукової літератури та джерел вда­лося встановити, що офіційна концепція історико-правових засад кримінально- виконавчої політики України має дві частини. Перша, теоретична, становить про­цес обґрунтування ідеї соціальної та правової сутності кримінально-виконавчої політики, спрямованої на виконання покарань та захист суспільства від зло­чинних посягань в історичному контексті державотворення. Друга, практична, полягає у безпосередній реалізації змісту правових норм, вироблених такою політикою, для регулювання відносин, що складаються у цій специфічній сфері суспільного буття. Взаємозв’язок цих частин здійснюється шляхом їх осмислення й узагальнення в науковій літературі правознавчого, історичного, політологічно­го й соціально-економічного спрямування.

Таким чином, джерельна база та наукові розробки сучасних вчених дають змогу виділити історико-правові засади кримінально-виконавчої політики Украї­ни як окрему дослідницьку проблему.

2. Сучасна кримінально-виконавча політика України - це результат тривало­го процесу державотворення, в ході якого поступово формувалась і розвивалась правова система, а в ній виокремлювалась правоохоронна функція держави з по­ступовим визначенням основ кримінальної політики, що включала кримінально- правовий, кримінально-процесуальний і кримінально-виконавчий види діяль­ності усіх суб’єктів суспільного життя.

Протягом усього попереднього періоду історичного розвитку українського суспільства створювалися нові положення та норми кримінально-виконавчої по­літики, удосконалювалися її поняття й інститути відповідно до вимог тогочасно­го життя та з урахуванням національних традицій і залученням кращих зразків, вироблених правовою культурою людства.

Комплексний аналіз становлення та розвитку вітчизняної кримінально- виконавчої політики від найдавніших часів (Давньоруської держави) і до початку ХХІ ст. дав можливість виявити умови, в яких вона формувалася, та характер вне­ску українського народу в еволюцію кримінально-виконавчої політики як важли­вого структурного елементу правової системи України.

Завдяки історичній ретроспективі вдалося встановити, що на сучасному ета­пі розвитку кримінально-виконавчої політики все більше виокремлюються про­блемні питання, пов'язані з правами людини. Необхідність їх дотримання зумов­люється сучасним орієнтуванням державної політики України у сфері виконання кримінальних покарань на безумовне дотримання прав людини і громадянина, передбачених Конституцією України, а також Загальною декларацією прав лю­дини.

3. Окреслення ключових проблем кримінально-виконавчої політики як під­системи правової політики держави дає змогу зробити висновок про те, що ця політика в Україні на сучасному етапі перебуває на стадії становлення. Для неї ха­рактерні, поряд із загальними проблемами державної правової політики (низька якість та ефективність нормативно-правових актів, а звідси - низька їх реаліза­ція), деякі власні суперечності формування, що проявляється передусім у різних підходах як до визначення сутності кримінально-виконавчої політики взагалі, так і таких її складових, як мета покарання, попередження злочинності, засоби виховного впливу тощо.

Істотним завданням кримінально-виконавчої політики стає збалансування, координація різних її підсистем та напрямів. Йдеться насамперед про уніфікацію методології й термінології галузей кримінально-виконавчого, кримінального та кримінально-процесуального права, паралельне оновлення цих пов'язаних між собою галузей законодавства, узгодження відповідних підвидів політики і прак­тики їх реалізації.

У перспективі на чільне місце виходять наукові розробки за такими основни­ми напрямами кримінально-виконавчої політики, як: 1) законотворчість (на всіх щаблях законо- і нормотворення); 2) правозастосування і нагляд за додержанням законності; 3) правове виховання і правова освіта; 4) політика у сфері кадрового забезпечення правових реформ кримінально-виконавчої системи; 5) удоскона­лення всього механізму дії кримінально-виконавчого права через моделювання правового розвитку, експертизу законопроектів, правові експерименти, що від­повідають вимогам часу та завданням реформування кримінально-виконавчої системи у дусі кращих стандартів, вироблених світовою теорією і практикою.

4. Необхідною умовою управління кримінально-виконавчим процесом є врахування сутності соціальної природи злочинності. Актуальність цієї теми, яка простежується упродовж тривалого періоду становлення кримінально- виконавчої політики, набуває особливого значення в сучасних умовах державо­творення. Соціально-економічні та політичні зміни, що відбуваються в Україні, вимагають адекватної цим змінам відповіді на питання про соціальний зміст су­часного злочину й чи соціальний контроль?? над злочинністю. Тому у загальній системі державного впливу на злочинність найважливішим напрямом антикри- мінальної протидії за Конституцією України є захист людей від деструктивних посягань на життя, здоров'я та інші природні права.

Як свідчить історико-правовий аналіз, це положення логічно витікає із соціально-правової природи кримінальних покарань. Саме тому головними складовими сучасної теоретичної моделі контролю над злочинністю є державний контроль над злочинністю, який здійснюється на основі законодавства, а також застосування кримінальних законів і спеціально-кримінологічного поперед­ження, та громадський і недержавний контроль (національні традиції, релігія, контроль неформальних соціальних груп, мораль, засоби масові інформації, мис­тецтво тощо).

5. Як політика з виконання кримінальних покарань, так і кримінально- виконавче право - установлена цією політикою система юридичних норм, що регулюють суспільні відносини у процесі виконання покарання, - будуть мати перспективу лише за умови ствердження історично набутих загальнолюдських цінностей: справедливості, гуманізму, моральності, милосердя, ідеалів добра і лю­дяності. При цьому головними критеріями оцінки цілей і завдань як кримінально- виконавчої політики, так і кримінально-виконавчого права є відповідність їх змісту природі людини, нормам права і моралі цивілізованого суспільства, забез­печення збалансованого задоволення законних прав та інтересів громадян, сус­пільства і держави. Реалізуючи названі цілі й завдання, кримінально-виконавча політика у співвідношенні з відповідною галуззю права створюють першооснову ефективної практики виконання покарань в Україні.

6. Засобами історико-правового порівняльного аналізу встановлено, що коло проблем, які має досліджувати наука кримінально-виконавчого права на сучас­ному етапі, значно розширюється порівняно з попередніми етапами, що є законо­мірним наслідком цивілізаційного розвитку суспільства загалом, і його правових засад зокрема. Проте в науці кримінально-виконавчого права, як і в самій галузі цього права, ще не вироблені теоретично обґрунтовані рекомендації, спрямовані на формування й удосконалення кримінально-виконавчого законодавства.

Багато питань теорії виконання покарань ще не досліджені, а деякі поло­ження КВК України вже зараз потребують значного оновлення. Зокрема, ні в кримінальному, ні в кримінально-виконавчому законодавстві, ні в спеціально визначеному законі не закріплені науково обґрунтовані норми чи інститути, які б стосувались питань профілактики злочинів. Тоді як цілком очевидним є вис­новок про те, що регулювання у повсякденній діяльності УВП цих специфічних суспільних відносин на рівні підзаконних нормативно-правових актів не мож­на визнати таким, який відповідає принципу законності (ст. 19, 63 Конституції України), що встановив порядок, який зобов’язує державу (її уповноважені орга­ни) визначати правообмеження відносно засуджених тільки на підставі закону і вироку суду.

У багатьох фахівців у галузі кримінально-виконавчого права небезпідстав­ний сумнів викликають положення КВК України щодо можливості регулювання нормами законодавства процесу позитивних змін в особистості, тобто виправ­лення засуджених, створення у них готовності до самокерованої правослухняної поведінки. Але чи можна вважати готовність та інші подібні терміни правовими нормами і за якими критеріями вони можуть визначатися? Відповідь на ці, як і на інші аналогічні питання дає загальна теорія права, згідно з якою юридичними фактами не можуть бути абстрактні поняття, думки, стан внутрішнього духовно­го життя людини.

Досі серед науковців ведуться дискусії щодо визначених законодавцями принципів кримінально-виконавчого права, зокрема таких, як демократизм, взаємна відповідальність держави і засудженого, диференціація та індивідуалі­зація виконання покарань, поєднання покарання з виправним впливом, участь громадськості у діяльності органів і установ виконання покарань, які за логікою систематизації можуть бути принципами лише окремих інститутів кримінально- виконавчого законодавства, що застосовується в основному при виконанні по­карання у вигляді позбавлення волі.

Див. с. 2. Також є всі підстави стверджувати про необхідність проведення певної ревізії загального комплексу науки галузей права, що долучаються до про­цесу регулювання порядку та умов виконання/відбування покарань, на предмет їх об’єднання, удосконалення, уніфікації з метою забезпечення стабільності, не­допущення порушення принципів кримінально-виконавчого законодавства, під­вищення ефективності їх реалізації у контексті формування сучасної правової системи України.

Забезпечення науковості та ефективного використання досягнень науки при розробці проектів нормативних актів з актуальних питань сучасної кримінально- виконавчої політики, проведення їх незалежної наукової експертизи - пріоритетні напрями юридичної науки, в тому числі й науки кримінально-виконавчого права.

Вивчення основних етапів розвитку кримінально-виконавчої політики України дає підстави для узагальненого висновку, що її формування, становлення права і науки цієї галузі права нерозривно пов’язані з процесом українського дер­жавотворення і в основному відповідають загальним закономірностям і критері­ям цивілізованого розвитку суспільства. Форма правління і характер державного устрою є визначальними, але не єдиними факторами формування правових засад політики з виконання покарань. Значну роль у становленні такої політики віді­грають й інші чинники, як внутрішні - традиції, звичаї, менталітет народу, рівень побутової, професійної, політичної правосвідомості, що охоплюються поняттям правової культури суспільства, так і зовнішні - ступінь інтеграційного включен­ня держави в європейську і світову спільноту, визнання та впровадження на вну­трішньому державному рівні демократичних принципів і стандартів організації сучасної пенітенціарної політики, у якій панує верховенство права.

Багатовіковий історичний досвід людства свідчить про те, які негативні на­слідки для суспільства можуть виникнути унаслідок порушення зв'язків між правом і державою, особливо в умовах відсутності демократії та встановлення тоталітарного політичного режиму, або ж через відсутність у державі систем­ного підходу до створення нових політичних структур, що виявляється час від часу у протистоянні різних гілок влади за пріоритет владних повноважень і їх нормативно-правове закріплення. Така ситуація пояснюється, передусім, від­сутністю ґрунтовної політико-правової доктрини перебудови суспільства, до­статньої кількості професійно підготовлених до управлінської діяльності кадрів, зволіканням зі створенням нових інституцій і державних структур, здатних до глибоких системних змін.

Водночас це закономірний процес, оскільки за допомогою правових засобів, на основі політичного та соціально-економічного плюралізму, концептуально но­вих засад втілюються нові економічні відносини, відбувається реформування по­літичної та правової системи відповідно до стандартів сучасного цивілізованого розвитку.

8. Історичний процес законодавчого закріплення концептуальних положень кримінально-виконавчої політики України обумовив необхідність розв'язання щонайменше трьох основних проблем: по-перше, на основі отриманої після роз­паду СРСР спадщини створити нову цілісну національну правову систему; по­друге, здійснити раціональну адаптацію права до нових соціально-економічних і політичних відносин; по-третє, досягти оптимальної інтеграції права України в європейський і світовий гуманітарно-правовий простір.

Реалізуючи свої законодавчі функції, визначені і закріплені Конституцією України, Верховна Рада України домоглася значних позитивних зрушень і у ство­ренні нової правової бази кримінально-виконавчої галузі. Важливим є те, що ці позитивні зміни сталися завдяки суспільній оцінці процесів, пов'язаних із кримінальними покараннями, і сприйняттю їх народними депутатами як реаль­ної необхідності, вираженої у відповідних законодавчих актах з організаційно- правового забезпечення кримінально-виконавчої політики України на сучасному етапі державотворення. Найважливішим нормативним актом щодо належного правового регулювання і функціонування кримінально-виконавчої системи став прийнятий Верховною Радою України 11 липня 2003 р. КВК України, що набув чинності 1 січня 2004 р.

Як свідчать дані статистики, у кількісному відношенні законодавцями й ін­шими учасниками законо- та нормотворення уперше в історії України розробле­но об'ємну національну законодавчу й нормативно-правову базу кримінально- виконавчої системи. Але загальна кількість кримінально-правових норм не завжди адекватна їх якості. Чимало законів і нормативно-правових актів недо­статньо повно відображають потреби суспільства в кримінально-правовому ре­гулюванні. Вони постійно переглядаються, видозмінюються і доповнюються вже на початковому етапі їх реалізації.

Отже, нині перед законодавцями постає складне й відповідальне завдання - оптимізація діяльності держави у кримінально-виконавчій сфері через прийнят­тя виважених, осмислених, легітимних та апробованих законів з актуальних про­блем кримінально-виконавчої політики.

9. Особливістю президентського нормотворення, у тому числі й у сфері кримінально-виконавчого права, є переважання указів Президента України. Пре­зидентська законотворча ініціатива суттєво вплинула на кодифікацію кримі­нально-виконавчого законодавства. На підставі указів Президента України було створено ДДУПВП та виведено його з підпорядкування МВС України, а також здійснюється помилування. Серед останніх президентських указів слід насам­перед назвати указ “Про Концепцію реформування Державної кримінально- виконавчої служби України” від 25 квітня 2008 р., який започаткував перетво­рення кримінально-виконавчої системи відповідно до вимог Конституції України і міжнародних стандартів.

Однак на ефективність президентської нормотворчої ініціативи негативно впливають такі чинники, як внутрішньополітична й економічна нестабільність, нечіткість у розподілі виконавчих повноважень між Президентом України і Кабі­нетом Міністрів України; переважання організаційної тематики над виконавською; епізодичність і дублювання багатьох нормативно-правових актів; безкарність до порушників конституційних засад і законодавства з кримінальних покарань.

Характерною особливістю підзаконних нормативно-правових актів Кабінету Міністрів України є те, що відповідні нормативно-правові документи утворюють особливий блок юридичних актів, які відіграють сьогодні суттєву роль у регулю­ванні складної і специфічної сфери суспільних відносин, що складаються в ареалі дії кримінально-виконавчого права. Значна частина таких актів має пряме від­ношення й до інших галузей права, зокрема конституційного, адміністративного, кримінального тощо і стосуються загальних проблем організації державної влади і самоврядних структур, прав, свобод і обов’язків громадян.

Ефективним засобом організаційної діяльності Кабінету Міністрів України є програмно-цільове забезпечення кримінально-виконавчого процесу. Передба­чений програмами зміст роботи полягає у винесенні індивідуально-конкретних, зазвичай обов’язкових до виконання рішень, які за сутністю відрізняються від правових приписів загального характеру. У найзагальніших рисах особливістю програмно-цільового забезпечення реформування кримінально-виконавчої сис­теми є здатність на всіх рівнях виконавчої влади засобами програмного плануван­ня більш ефективно, системно й комплексно формувати кримінально-виконавчі правовідносини, визначені національним законодавством та міжнародно- правовими актами.

Проте, як свідчить аналіз, нормативно-правові акти Кабінету Міністрів Украї­ни займають поки що незначне місце в системі підзаконних джерел кримінально- виконавчого права. Але в ході конституційної реформи, зміни функцій Кабінету Міністрів, його підзвітності та підконтрольності, розширення кола повноважень у сфері виконавчої влади дають підстави прогнозувати збільшення кількості ак­тів уряду, які будуть репрезентувати політичну волю цього важливого суб’єкта нормотворення у галузі саме кримінально-виконавчого права. А воно, перебува­ючи на стадії творення, конче потребує такої уваги.

11. Створення ДДУПВП як центрального органу виконавчої влади зі спеці­альним статусом, що безпосередньо реалізує єдину державну політику у сфері виконання покарань, дало змогу за порівняно короткий період забезпечити ці­леспрямований процес нормотворення безпосередньо на рівні виконання пока­рань. Поєднання у цьому процесі теоретичних і практичних начал творення під­законних нормативних актів дозволяє в основному у повному обсязі забезпечити нормальне функціонування кримінально-виконавчої системи.

Разом з тим встановлено, що зміст окремих з цих актів не завжди відповідає передбаченій для них формі. Крім того, у значній частині документів, що регламен­тують важливі і відповідальні сфери кримінально-виконавчої діяльності, чітко не визначені права та обов'язки суб'єктів такої діяльності. А вивчення норм інших галузей права (КК України, КПК України тощо), які причетні до організаційно- правового забезпечення кримінально-виконавчого процесу, свідчить, що право­вий статус цих правових відносин є чітко визначеним. У зв'язку з цим логічно було б окреслити у нормативно-правових актах, зокрема з питань запобігання вчиненню злочинів, правовий статус осіб, які беруться на профілактичний об­лік. У такому разі набуде свого змісту принцип гласності та забезпечуватиметь­ся нормальне функціонування суб'єктів, що займаються цим та іншими видами кримінально-виконавчої діяльності.

12. Формування правових засад сучасної кримінально-виконавчої політики України розпочалося з перших років незалежності. Відтоді її законодавча база за­знала кардинальних змін, поповнившись сучасними нормативними актами, що загалом визначають сутність державної політики у сфері виконання покарань. У зв'язку з цим закріплення концептуальних положень кримінально-виконавчої політики в Законі України “Про Державну кримінально-виконавчу службу Украї­ни” (23 червня 2005 р.) для досягнення цілей функціонування органів і установ виконання покарань можна вважати суттєвим кроком на шляху удосконалення цієї важливої складової державної служби виконання покарань.

Однак демократизація суспільних відносин, активізація процесів європей­ської інтеграції і глобалізація відносин у світовому масштабі в напрямі посилен­ня захищеності прав та свобод людини і громадянина обумовлюють необхідність більш чіткого визначення теоретичної сутності правового статусу та компетенцій органів й установ виконання покарань, функціональних обов'язків усіх суб'єктів кримінально-виконавчого процесу, творчого використання правового інстру­ментарію, юридичної техніки, наукових і практичних рекомендацій у повсякден­ній роботі для досягнення головної мети кримінального покарання.

13. Вивчення ситуації, що склалася нині відносно організаційно-правового забезпечення статусу засуджених до кримінальних покарань, дає можливість виявити, що сучасне кримінально-виконавче законодавство має у своєму роз­порядженні досить широкий спектр норм, які закріплюють конкретні права й обов'язки засуджених. Однак з точки зору реалізації правових норм, під якою в теорії права розуміють запровадження цих норм у поведінку суб'єктів права шляхом виконання, використання і дотримання, належить ще багато зробити як законодавцям, так і безпосереднім виконавцям законів, що визначають правовий статус засуджених.

14. Важливим кроком на цьому шляху має стати усвідомлення того, що спо­соби впливу, які закріплюються в правових нормах, є активною стороною право­вого регулювання, а способи втілення - результативно стороною. Цей висновок може стати основою подальшого поглибленого вивчення як загальних, так і суто специфічних питань правового статусу засуджених до кримінальних покарань.

15. Головним досягненням кримінально-виконавчої політики із забезпечення процесу соціальної адаптації звільнених є те, що він відбувається не стихійно, а ске­ровується уповноваженими на це органами, службами та організаціями, коло яких чітко встановлено в законодавчих і нормативно-правових актах. Їх аналіз дозволяє дійти висновку, що правові основи соціального захисту звільнених, які протягом останнього десятиліття набули суттєвого законодавчого обґрунтування, за умови їх безумовного дотримання могли б значно наблизитися до міжнародного рівня.

Але правові основи цієї категорії громадян визначені поки що без достатнього підключення правових інститутів інших галузей права (адміністративного, фі­нансового, трудового та ін.). Цього вимагає специфіка самої системи соціального захисту, яка має доволі складну структуру і не менш складний об'єкт правового регулювання та різноманітність соціальних проблем, що породжують певні усклад­нення у застосуванні правових норм для адаптації звільнених від відбування по­карання.

16. Чинна законодавча і нормативно-правова база в основному забезпечує сучасні регламентаційні критерії підпорядкованості у відносинах між органами й установами виконання покарань та державними органами й громадськими орга­нізаціями. Проте на фоні певних зрушень у нормативному регулюванні спостері­гається значно гірша ситуація щодо можливості реалізації означених положень. Зокрема, нерідко порушується конституційний принцип участі громадськості в управлінні державними справами, у нашому випадку - в процесі виправлення й ресоціалізації засуджених і проведенні соціально-виховної роботи з ними.

З метою всебічного обґрунтування важливості спостережних комісій як одного із суб'єктів громадського контролю за дотриманням законності і право­порядку у взаємовідносинах між органами й установами виконання покарань і засудженими важливо передусім з'ясувати їх правову (юридичну) природу як системного елементу загального правового механізму, який забезпечує участь громадськості у виправно-ресоціалізаційному процесі засуджених.

Задля упорядкування чинного законодавства з питань правового регулюван­ня соціальної та трудової реабілітації звільнених пропонується: в Законі України “Про зайнятість населення” передбачити надання пільг для соціально незахище- них верств населення і насамперед працевлаштувати громадян, які відбули по­карання та звільнилися, а Закон України “Про соціальну адаптацію осіб, які від­бували покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі на певний строк” доповнити положенням про виділення коштів з цією метою з Державного та міс­цевого бюджетів.

Необхідно також посилити контроль за реалізацією законодавства у сфері надання соціальної допомоги звільненим, регулярно проводити спільні коорди­наційні наради керівництва кримінально-виконавчих установ, відповідних керів­ників територіальних управлінь кримінально-виконавчої системи, представників відповідних підрозділів органів внутрішніх справ та працівників служб зайня­тості для узгодження й оперативного вирішення назрілих проблемних питань.

17. Головними критеріями оцінки цілей і завдань кримінально-виконавчої політики, що забезпечує функціонування відповідної системи, є співвідносність їх з нормами права і моралі цивілізованого суспільства, забезпечення збалансо­ваного задоволення законних прав та інтересів громадян, суспільства і держави, справедливе вираження всього комплексу основних складових каральної функції держави у практиці виконання покарань, максимальне й ефективне використан­ня у справі ресоціалізації засуджених національного потенціалу і світового до­свіду.

Зазначені норми і принципи водночас складають теоретико-концептуальні засади реформування кримінально-виконавчої системи, яке почалося майже одночасно зі здобуттям Україною суверенітету та незалежності. Новизна їх до­слідження полягає у визначенні ефективності та дієвості наявної законодавчої і нормативно-правової бази, що мала або має нині відношення до теоретичного виявлення перспективних напрямів кримінально-виконавчої політики, розро­блення її концепцій щодо удосконалення вітчизняних законів та імплементації міжнародно-правових актів в законодавство України, створення сучасної моделі кримінально-виконавчого впливу на засуджених та прогресивної системи форм і механізмів її реалізації у відповідності з правовими, демократичними та гуманіс­тичними засадами кримінально-виконавчої політики.

18. Європейський вибір об’єктивно вимагає від України виважених і послі­довних кроків щодо гармонізації національного законодавства із законодавством ООН, ЄС та його країн-членів. Таким чином, обов’язок держави - забезпечити проведення юридичної експертизи актів законодавства, що регулюють цю сферу суспільних відносин, ставлячи за мету унеможливлення подальшого порушення європейських стандартів.

У процесі реформування системи виконання покарань першочергову ува­гу необхідно приділити приведенню умов тримання засуджених у відповідність з вимогами законодавства та європейських норм і стандартів. При цьому слід пам’ятати, що співробітництво з ЄС у цій сфері суспільних відносин може прине­сти позитивні результати лише за умови репродуктивної адаптації європейського досвіду і стандартів (зокрема щодо безумовного дотримання прав людини і гро­мадянина в місцях позбавлення волі) у вітчизняному законодавстві з урахуван­ням національної специфіки.

19. Базовою засадою визначення перспективних напрямів розвитку кримінально-виконавчої політики України є мета кримінально-виконавчого за­конодавства - усвідомлене передбачення бажаного (кінцевого) результату діяль­ності - захист інтересів особи, суспільства та держави, - яке й зумовлює пошук засобів і шляхів його досягнення. Ідеальне уявлення про реальну мету діяльності кримінально-виконавчої системи містять принципи кримінально-виконавчого законодавства, виконання і відбування покарань. Вони відображають стратегіч­ну тенденцію його розвитку і є орієнтирами для суб'єктів виконання покарань, завдяки яким забезпечується одноманітний підхід до діяльності, спрямованої на досягнення мети покарання.

В узагальненому вигляді досягнення мети обумовлює необхідність вирішен­ня триєдиного завдання: по-перше, на основі набутої спадщини створити нову цілісну національну правову систему; по-друге, здійснити раціональну адапта­цію права до соціально-економічних і політичних відносин; по-третє, досягти оптимальної інтеграції права України в європейський і світовий гуманітарно- правовий простір.

Таким чином, поглиблене вивчення історії кримінально-виконавчої політи­ки України дає змогу на науковій основі визначити основні періоди цього про­цесу та їх наповненість прогресивними системними елементами еволюційного характеру, а також виявити основні недоліки й причини, що його гальмували - передусім складність українського державотворення упродовж всієї його історії. Сьогодні, коли Україна проголосила курс на розбудову правової держави, взяла на себе зобов'язання з формування громадського суспільства, частиною якого є цивілізована пенітенціарна система, назріла гостра необхідність у використанні багатої історичної спадщини. Наявний досвід пенітенціарного будівництва, ви­явлені й відновлені справжні історичні факти, їх оцінка і переоцінка з позицій безперервного поступального суспільного розвитку можуть стати основою су­часного процесу реформування вітчизняного законодавства і практики виконан­ня кримінальних покарань.