<<
>>

ПІДСУМКИ

За матеріалами, викладеними в розділах монографії у ході реалізації поставленої автором мети, вважаємо за необхідне зробити відповідні підсумки, що мають розв’язати визначені завдання дослідження.

По-перше, вивчення історичних передумов і нормативно-право­вих засад створення охоронного апарату Української Держави приводить нас до висновку про те, що цей процес відбувався в руслі загального розвитку української національної державності 1917 – 1921 рр., закономірним етапом якого був гетьманат П. Скоро­падського. Головні завдання його охоронної системи, як і попередніх владноможців в Україні, визначалися захистом державної і громадської безпеки, що є типовими складовими забезпечення національних інтересів кожної країни. Вони не переслідували мети обслуговування агресивних посягань на Україну сусідніх держав, застосування масових репресивних покарань до її мешканців. Але ж відмінність у соціальній підтримці політичних сил, що прийшли до влади в Україні 29 квітня 1918 р., зумовила нове тлумачення національних інтересів, а відтак і відповідні йому орієнтири створення та функціонування державного охоронного апарату. Виразне повернення до усталеного на той час у світі ладу господарювання за економічними законами приватної власності, з огляду на її попередній перерозподіл, закладало підвалини для неминучих соціальних суперечностей. Гетьманський уряд усвідомлено намагався подолати їх на підставі насиченої законодавчої спадщини Російської імперії, використовуючи реальний історичний фактор перебування на території України військового контингенту Центральних держав.

Кризовий соціально-економічний, політичний і правовий стан країни на момент приходу П. Скоропадського до влади не залишав йому часу для роздумів з приводу правового регулювання в охоронній галузі. При цьому невдалі експерименти Тимчасового уряду, Центральної Ради, більшовицьких «південних» республік у забезпеченні своїх владних повноважень і правопорядку в Україні, які часто здійснювалися, ґрунтуючись на поспіх розроблених, недосконалих за юридичною технікою законах, суперечних їм підзаконних актах, надзвичайних розпорядженнях та інструкціях, не могли бути використані для наслідування кадровим царським генералом.

Звичайно, що зразком для створення і діяльності охоронного апарату як складової частини гетьманського державного механізму стали відповідні нормативні чинники колишньої Російської імперії.

По-друге, на відміну від своїх попередників голові Української Держави та його урядовому оточенню вдалося розробити найобґрунтованішу та нормативно забезпечену державну охоронну концепцію. Її сутність полягала у відмові зосередження головної уваги при створенні охоронної системи держави на «загальному озброєнні» її громадян. Головну роль у виконанні охоронних функцій в державі мали здійснювати спеціально утворені, відповідним чином навчені й споряджені органи, які мали діяти на підставі належно розроблених та затверджених законів і легітимних підзаконних актів, виданих фаховими компетентними особами. Допомагати таким органам були покликані формування, що утворювалися на підставі законів Української Держави із числа кадрових фахівців-інструкторів і тимчасово залучених до охоронної діяльності добровольців.

По-третє, аналіз документальних джерел, які висвітлюють урядові спроби впровадження в життя цієї концепції, свідчить, що в гетьманській Українській Державі, незважаючи на короткий час її існування, було створено відповідний охоронний апарат. До його складу слід зарахувати: поліцейські підрозділи (Державну варту), військові частини спеціального призначення і територіальні військові комендатури, національну гвардію (Сердюцьку дивізію), гетьманську розвідку і контррозвідку, прикордонні війська, митну службу і податкову поліцію (фінансову охорону), державну лісову сторожу, судові органи і установи виконання покарань, українське козацтво і добровольчі формування в містах та сільській місцевості. Крім того, чільне місце в гетьманській охоронній системі займали військові частини Німеччини та Австро-Угорщини, а з осені 1918 р. – також російські офіцерські добровольчі формування.

Організаційна побудова і функціональне призначення більшості з цих органів, які знайшли чітке нормативне визначення за допомогою старих російських і нових українських регламентуючих чинників, були на той час досить досконалими і виправданими з точки зору міжнародних і внутрішніх оперативних обставин.

Головними принципами комплектування охоронного апарату стали компетентність, професійний досвід, освіченість, інтернаціональність підбору кадрів та їхнє матеріальне заохочення. За короткий термін вдалося в основному налагодити й державне забезпечення центральних і територіальних ланок охоронної системи Української Держави, що сприяло вдалому виконанню її службовцями своїх професійних обов’язків. Абсолютна їх більшість у службовій діяльності керувалася чинними нормативними актами і не перебільшувала визначених ними владних повноважень. Тому, з огляду на наведені попередні аргументи, маємо підстави стверджувати, що застосування до гетьманського охоронного апарату визначення «репресивний» або «каральний» є перебільшенням і не відповідає його дійсному змісту.

По-четверте, вимагає певної зміни акцентів звинувачення деяких науковців у маріонетковій німецько-австрійській залежності режиму П. Скоропадського. Звичайно, командування військового контингенту німецько-австрійського блоку, що за Брестським договором легітимно з точки зору міжнародного права знаходився на території України, користуючись повною силовою перевагою, здійснювало тиск на всі українські охоронні органи. Подекуди він мав форму відвертого диктату щодо діяльності українських службовців, а в деяких випадках – навіть безпрецедентного усунення їх від виконання законних службових обов’язків. Але ж, як виявлено нашим дослідженням, на меті Центральних держав ніколи не стояли загарбання чи територіальна анексія України, заміна її державних органів окупаційною владою. А дипломатичні здобутки Української Держави у вересні 1918 р. встановили явні перспективи для подальшого пом’якшення втручання союзників в українські справи. Крім того, доцільно нагадати про численні наведені нами документи про намагання українських урядовців, місцевої адміністрації, керівників Державної варти завадити проведенню союзниками каральних акцій серед населення повсталих районів. А з початком революційних подій у Центральних імперіях і з їхньою капітуляцією перед Державами Згоди, коли австро-угорські і, зокрема німецькі військові частини, в Українській Державі із охоронців її безпеки перетворилися на мародерів та грабіжників, гетьманський охоронний апарат змушений був безпосередньо боротися зі злочинцями із складу союзників.

Таким чином, маємо вказати на певну неадекватність наголосу «маріонетковий» при наведенні деяких означень гетьманського режиму. На нашу думку, його застосування не відбиває змісту тогочасних дипломатичних кроків молодої української держави, викликаних жорсткою детермінованістю історичних реалій.

По-п’яте, незважаючи на вказані позитивні аспекти створення і діяльності гетьманського охоронного апарату, історичні факти доводять неспроможність державної охоронної системи, побудованої П. Скоропадським, за екстремальних умов забезпечити життєздатність його влади. На наш погляд, відповідь на запитання про причини краху Української Держави 1918 р. доцільно шукати не в стратегічних і тактичних прорахунках внутрішньої і зовнішньої політики гетьманських урядових кабінетів, а пов’язувати її із загальною поразкою в цей час у світі консервативної моделі державної влади.

Революційний вітер, що віяв із російського епіцентру, майже у пропорційній залежності від географічної відстані або вщент руйнував, або викликав суттєві зміни у сторіччями вимуруваних державно-правових засадах країн. Навіть заскорузла в своєму традиціоналізмі Англія тоді вперше після «славної революції» XVII ст. вдалася до експериментів з коаліційним урядом. На початку ХХ ст. світова політико-правова думка ще не мала доволі історичних прикладів, які б свідчили, що республіканська форма державного правління не є панацеєю від усіх соціальних хвороб. Людство мало пережити повоєнну хвилю «охлократії», яка не скрізь була вгамована усталенням демократичних політичних режимів. Натомість інде це було зроблене за рахунок крайнього тоталітаризму: фашизму і комунізму, які наочно довели небезпечність зневажання державою головного чинника глобальної цивілізації – людського життя.

Гетьман Павло Скоропадський та його професіональна урядова команда в листопаді 1918 р., враховуючи реальну міжнародну ситуацію, віддали перевагу федеративному державному устрою (Україна у складі небільшовицької Росії) з метою забезпечення соціальної злагоди в країні, а не знищення української державності.

Але ж їхній виступ на українську державну арену виявився передчасним. Вікове прагнення українського народу до національного самовизначення через власне державотворення зіграло злий жарт з патріотичними силами країни, штовхнуло їх на національне повстання, а насправді розкололо суспільство і дозволило російському комуністичному режиму знищити молоді паростки української державності. Започатковану державну охоронну систему було зруйновано.

Головною збройною силою, що здійснювала повалення гетьманату, стали найбільш боєздатні формування української армії – ті частини, що мали бути опорою гетьманської влади, замислювалися П. Скоропадським як національна гвардія або підрозділи спеціального призначення: Січові Стрільці, Запорізька дивізія, частини Окремого корпусу залізнично-технічних військ, Чорноморський козацький кіш, Перша козацько-стрілецька та Сердюцька дивізії. У зв’язку з цим цілком логічним постає висновок про відповідність дійсності гетьманських прагнень щодо встановлення сильної влади.

На нашу думку, визначення політичного режиму гетьманату як «диктаторського» можуть носити лише умовний характер. Останній український гетьман не мав відповідних сил для встановлення справжньої диктатури і реалізації диктаторських повноважень, які він сподівався застосувати для наведення порядку в країні, виводу держави із кризового стану. Загальні засади його державної політики будувалися на верховенстві закону, як головного і переважного нормативно-правового акта. За умов поширеного правового нігілізму, анархічних наслідків російської революції це не залишало гетьману П. Скоропадському історичних шансів на перемогу у боротьбі з екстремістами різного забарвлення, які легко переступали правові межі, виправдовуючи розв’язання громадянської війни високою метою революції, будь-то світової комуністичної чи національної соціалістичної. Універсал С. Петлюри, виданий під час повалення гетьманської влади, став вироком гетьманові й тим, хто запроваджував його владні установи. Згідно з постановою Директорії УНР П.

Скоропадський оголошувався поза законом «за утворені ним безчинства проти самостійної Української Республіки, за знищення її вольностей, за переповнення тюрем найкращими синами українського народу, за розстріл селян, за руйнування сіл і за насильство над робітниками і селянами».

Цілком зрозуміло, що за таких формулювань щодо діяльності гетьманського державного апарату, його охоронцям не могло бути місця в силових структурах ні соціалістичного (В. Чехівського), ні комуністичного (Х. Раковського) урядів. На довгі роки ці люди стали «зрадниками України», «гетьманськими катами», «німецькими підлабузниками». Майже не торкнулася їх і хвиля історичної реабілітації, яка на початку 90-х рр. в ейфорії відновлення незалежності України прокотилася по її колишніх державних діячах інколи лише за ознаками гучності їхніх самостійницьких гасел.

Але сьогодні, після восьми років незалежності України, коли наше суспільство вже не лише отримало можливість, а й певною мірою ознайомилося з загальнолюдським світоглядом, настав час припиняти радикальні погляди на вітчизняну історію. При цьому науковці мають усунути розходження у визначенні ролі окремих історичних постатей, які брали участь у визвольних змаганнях в Україні 1917 – 1921 рр., встановити межу їхнього дійсного значення і псевдопатріотичності у вітчизняному державотворенні. Лише за таких умов можна об’єктивно оцінювати державний і правовий розвиток України квітня – грудня 1918 р. і, зокрема діяльність її охоронного апарату. Тому висвітлення історії силових структур гетьманської доби має стати об’єктом подальшого вивчення у сучасних дослідженнях науковців відповідних відомчих спрямувань. Це дозволить винести певні уроки для практичних рекомендацій у здійсненні державної Концепції національної безпеки України.

<< | >>
Источник: Тимощук О.В.. Охоронний апарат Української Держави (квітень – грудень 1918 р.): Монографія. – Харків: Вид-во Ун-ту внутр. справ,2000. – 462 с.. 2000

Еще по теме ПІДСУМКИ:

- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Антимонопольно-конкурентное право - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Аудит - Банковская система - Банковское право - Бизнес - Бухгалтерский учет - Вещное право - Государственное право и управление - Гражданское право и процесс - Денежное обращение, финансы и кредит - Деньги - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Маркетинг - Медицинское право - Международное право - Менеджмент - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право зарубежных стран - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предпринимательское право - Семейное право - Страховое право - Судопроизводство - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Экономика - Ювенальное право - Юридическая деятельность - Юридическая техника - Юридические лица -