ВИСНОВКИ

Підводячи підсумки за змістом дисертаційного дослідження, можна запропонувати наступні узагальнення:

1. Юридичне визначення явища виконавчої влади з історично зумовлених причин є реальним лише за змістом ідеології "розподілу влад" (поділу влади) і з урахуванням її сучасних модифікацій.

З об\'єктивних причин значну увагу проблематиці "розподілу влад" стали приділяти із здобуттям незалежності України. У науковий вжиток увійшли формулювання "гілка влади", "виконавча гілка влади" тощо. Причиною появи таких формулювань є невдалий подвійний переклад положення Ш.Монтеск\'є про "separation des pouvoirs". Вказані формулювання практично не вживаються в текстах законів й інших нормативно-правових актів.

Ідея "розподілу влад" іноді трактується як така, що нібито засвідчує наявність в державі трьох "влад" з їх повноваженнями. Фактично ж в ст.6 Конституції України йдеться про те, що три головні державні функції – законодавча, виконавча і судова – реалізуються по суті спеціалізованими органами, наділеними для цього повноваженнями. Не влада поділяється на умовні "гілки", а органи законодавчої, виконавчої і судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією України і законами межах. Ніяких "гілок влади" та їх повноважень в Основному Законі не передбачено. Більше того, відповідний термін в ньому не використовується.

Одним з питань, пов\'язаних із з\'ясуванням сутності виконавчої влади, є її співвіднесеність з владою законодавчою. Ідея "розподілу влад", сформульована Ш.Монтеск\'є і покладена в основу конституційної практики більшості країн, виключала зверхність кожної з "розподілених влад" відносно іншої.

З різних причин відповідне питання постає актуальним у пострадянських країнах, де частина авторів дотримується позиції примату законодавчої влади і спрощеного підходу до розуміння виконавчої влади як діяльності у виконання законів. Прибічники ідеї верховенства законодавчої влади по суті ігнорують сенс явища стримувань і противаг, яке є стрижневим за змістом ідеї "розподілу влад". Об\'єктивно система стримувань і противаг ставить у певну залежність здійснення, зокрема, законодавчої влади від позиції органів, віднесених до інших галузей (сфер) влади. Необхідно говорити про особливу, але не першорядну чи пріоритетну, роль законодавчої влади відносно влади виконавчої і навпаки.

Співвіднесеність законодавчої і виконавчої влади зумовлена насамперед прийнятою формою державного правління. Відповідь на питання щодо такої співвіднесеності можна отримати шляхом аналізу співвідношення повноважень вищих органів держави, функціонально поєднаних із законодавчою і виконавчою владою, з урахуванням практики застосування конституційних положень, які визначають статус відповідних органів.

Складнощі, які існують при реалізації ідеї "розподілу влад", супроводжуються формулюванням в юридичній науці певних положень, які об\'єктивно не сприяють їх подоланню. До таких положень можна віднести ті, за якими визнається існування окремої "президентської влади". За змістом сучасної конституційної теорії "президентську владу" можна було б пов\'язувати з так званою арбітражною функцією глави держави. Оцінюючи концепцію президентського арбітражу в контексті ідеї "розподілу влад", треба зазначити, що визнання за Президентом якоїсь арбітражної функції у взаємовідносинах законодавчої і виконавчої влади, по-перше, не відповідає змісту Конституції України і, по-друге, фактично деформує закріплену нею ідею "розподілу влад".

Пропозиції щодо виокремлення окремої "президентської влади" генетично пов\'язані з концепцією королівської влади, сформульованої на початку ХІХ ст. Ця концепція суперечить теорії Ш.Монтеск\'є, адже, на думку останнього, рівновага "розподілених влад" забезпечується їх взаємодією і взаємовпливом, а не якимось арбітром або посередником. Тертя між "розподіленими владами" в умовах демократичних режимів ліквідуються шляхом політичних компромісів, які, зокрема, знаходять у процесі діяльності державних органів. Саме необхідності пошуків таких компромісів слугують визначені основними законами системи стримування і противаг.

Спроби кваліфікувати нові "гілки" влади, інші аніж ті, котрі є конституційно визначеними, не відповідають Основному Закону. Конструювання будь-якої четвертої тощо "гілки" влади не створить додаткових можливостей в реалізації органами державної влади їх компетенції. До того ж прийняття подібних теоретичних конструкцій не є адекватним наявному механізму здійснення державної влади і потребуватиме реформування Конституції України.

2. Важливе значення для з\'ясування поняття і сутності виконавчої влади має явище державного управління. Поняття державного управління було вживане за радянських часів, коли ідея "розподілу влад" негативно подавалася як буржуазна і відповідно сприймався термін "виконавча влада". Саме ж державне управління трактувалось як відносно самостійний вид державної діяльності. І хоча термін "державне управління" широко вживається у вітчизняній літературі, він відсутній в Конституції України. Варто позитивно сприймати застосування термін "державне управління" в нормативно-правових актах, як це має місце в деяких указах Президента.

Державне управління у вузькому сенсі складає зміст виконавчої влади і забезпечує її функціональне наповнення. Виконавча влада – це галузь (сфера) публічної влади, зміст якої складає діяльність відповідних органів державної влади і органів місцевого самоврядування з метою здійснення управління як цілеспрямованого впливу на розвиток різних сфер суспільного буття шляхом реалізації їх владних повноважень методами і засобами, визначеними конституційним і, насамперед, адміністративним правом.

Поняття і сутність виконавчої влади є виразними, якщо їх характеризувати через призму форми державного правління. Для такої характеристики важливо визначитись щодо поняття уряду. Термін "уряд" вживається в літературі в двох значеннях. По-перше, ним позначають усю сукупність або систему органів, які здійснюють виконавчу владу. По-друге, терміном "уряд" номіновано вищий (центральний) колегіальний орган виконавчої влади. Останнє трактування уряду відображене в сучасних конституціях.

3. Ідея "розподілу влад" була сприйнята і в той чи інший спосіб засвідчена представниками національної політичної думки. Аналізуючи зміст конституційних проектів і політичних програм кінця ХІХ – початку ХХ ст.ст. щодо організації виконавчої влади, треба звернути увагу на те, що політичним вподобанням лідерів більшості тогочасних українських партій відповідала ідеологія парламентського правління.

Зі зміною суспільно-політичних обставин змінився зміст відповідних пропозицій. Парламентське правління з можливими його формами залишалося принадливим для ідеологів тогочасного українського державотворення, однак реалії спонукали їх проявляти інтерес до авторитарних форм організації влади. Відповідно трансформувалися і підходи до конституювання виконавчої влади. При цьому необхідно зазначити, що політико-правова ідеологія, поширена за часів визвольних змагань, і тогочасна організація державного владарювання в цілому відбивали здобутки світового конституціоналізму.

Ідеї "розподілу влад" було відкинуто за радянських часів. Проголошення повновладдя рад об\'єктивно заперечувало існування виконавчої влади як одного з видів державного владарювання. Проте вже за відповідних часів на рівні теорії і практики з часом відбулось виокремлення різних видів державної діяльності, зокрема державного управління, і була визнана "спеціалізація" органів.

4. Початок сучасного етапу конституційного регулювання сфери виконавчої влади об\'єктивно пов\'язаний з офіційним прийняттям і поступовим запровадженням ідеї "розподілу влад". З іншого боку, проголошення цієї ідеї певний час супроводжувалось її поєднанням на практиці з схемами організації радянської влади. Такий симбіоз не тільки ускладнював досягнення результатів в ході державотворення, а й створював передумови дестабілізації суспільно-політичного життя. В цілому організацію державного механізму за Конституцією (Основним Законом) України 1978 р. із змінами і доповненнями треба характеризувати як незавершену з огляду на самий сенс ідеї "розподілу влад". Ця незавершеність, зокрема, була зумовлена згадуваним симбіозом.

Спробою подолати такий симбіоз був Конституційний Договір 1995 р. За цим актом Верховна Рада фактично втратила ознаки "найвищого органу державної влади". При цьому розмежування компетенції між органами законодавчої і виконавчої влади засвідчувало сприйняття засад змішаної республіканської форми правління.

Ідеологія "розподілу влад" була відображена в усіх офіційних проектах нової Конституції України, оприлюднених у 1993-1996 р.р. Характерно, що усі вони по суті передбачали прийняття змішаної республіканської форми правління. З прийняттям чинного Основного Закону почався новий етап у розвитку конституційних засад виконавчої влади в Україні.

5. В контексті теми дисертаційного дослідження, вагоме значення має питання про природу інституту президента взагалі, інституту Президента України зокрема. Президента нерідко визначають як найвищу посадову особу держави. Проте таке його визначення не є завершеним. Доречно визначати президента і як один з вищих (одноосібний) органів держави.

Основним Законом вичерпно встановлені повноваження Президента: в частині першій ст.106 міститься їх певний перелік і водночас застережено, що він здійснює інші повноваження, визначені Конституцією України. Характерно, що в інших країнах із змішаною формою правління основні закони, як правило, не містять застережень, які можна трактувати як вказівку на вичерпність конституційних повноважень президента.

Заслуговує на увагу питання про функції Президента та їх співвідношення з його повноваженнями. Співвідношення між функціями державного органу і його повноваженнями виглядає як співвідношення загального і конкретного. Тому функції можуть бути сформульовані насамперед за змістом аналізу відповідних повноважень, а їх виконання об’єктивоване реалізацією останніх. Разом з тим, як свідчить практика, функції можуть бути прямо зафіксовані в текстах конституцій, хоча звичайно без їх такого йменування. Іноді функції номінуються як повноваження, хоча узагальненість виділяє їх серед останніх.

Кожна з функцій Президента, що відповідно визначена в Основному Законі, "матеріалізується" в його конкретних повноваженнях, встановлених там же. Наприклад, за змістом частини другої ст. 102 можна говорити про таку функцію Президента, як гарантування додержання Конституції України. У свою чергу, ця функція відображає і узагальнює його певні повноваження, насамперед право звертатися до Конституційного Суду щодо вирішення питань про відповідність Конституції України визначених актів. Частина повноважень Президента може бути кореспондована змістові не однієї, а кількох функцій.

Повноваження Президента, встановлені Конституцією України, доречно класифікувати на такі, що, по-перше, пов’язані з його статусом як глави держави і, по-друге, поєднані з роллю носія виконавчої влади. Деякі з повноважень можуть розглядатися як віднесені до обох груп наведеної класифікації. Наприклад, повноваження щодо формування Кабінету Міністрів. Особливістю статусу Президента є те, що за Основним Законом він наділений широкими владними повноваженнями стосовно сфери виконавчої влади.

Загалом, питання змісту конституційного статусу того чи іншого вищого органу держави значною мірою є питаннями політичної діяльності. Юридична оцінка цього змісту можлива лише з огляду на його відповідність засадам побудови державного механізму, встановленим в Основному Законі, зокрема загальній засаді “розподілу влад”. Саме за критерієм доцільності сформульована більшість оцінок обсягу і змісту компетенції Президента. Звичайно цей критерій виводиться з суб’єктивних міркувань.

6. Особливістю організації і функціонування державного механізму за умов змішаної республіканської форми правління є так званий “дуалізм” виконавчої влади. Його сутність полягає в тому, що існує своєрідний подвійний центр виконавчої влади, який складають уряд і президент. Якщо перший об’єктивно є центральним колегіальним органом виконавчої влади і важливою складовою її формалізованої організації, то другий поєднаний з виконавчою владою насамперед функціонально.

Такий “дуалізм” передбачено і за Конституцією України, що визнає більшість вітчизняних авторів. Теоретична конструкція “дуалізму” виконавчої влади по суті спонукає частину авторів до висновку, за яким Президент має розглядатися поза “розподіленими владами”.

Однак статус Президента пов’язаний з організацією і функціонуванням “розподілених влад”. Ті повноваження, котрі кореспондовані ролі Президента як глави держави, зазвичай є елементами системи стримувань і противаг у взаємовідносинах насамперед між законодавчою і виконавчою владою. Інші асоціюються з явищем виконавчої влади. Реалії свідчать, що Президент є ключовою складовою системи виконавчої влади. Характер його компетенційних зв’язків з Кабінетом Міністрів унаочнює домінантність ролі Президента у сфері виконавчої влади.

Президент має значні компетенційні “важелі впливу” щодо Кабінету Міністрів. На увагу заслуговує положення п.10 частини першої ст.106 Конституції України, за яким встановлено по суті позапарламентський порядок (спосіб) формування уряду, адже Верховна Рада не уповноважена на дії щодо призначення членів Кабінету Міністрів. З цього логічним є те, що Основним Законом Верховна Рада не може виразити недовіру окремим членам Кабінету Міністрів. Відсутність інституту індивідуальної політичної відповідальності Кабінету Міністрів перед Верховною Радою об’єктивно зумовлює обмеженість взаємозв’язків між урядом і парламентом.

Визнаючи Президента главою виконавчої влади де-факто, не можна спрощувати роль інших складових системи виконавчої влади, насамперед Кабінету Міністрів. Зміст конституційного статусу останнього засвідчує значущість ролі уряду у сфері виконавчої влади. Цей статус дає можливість визначення Кабінету Міністрів як центру з питань забезпечення реалізації державної політики у сфері виконавчої влади.

“Дуалізм” виконавчої влади засвідчує і зміст конституційного статусу Кабінету Міністрів. Відсутність в Основному Законі його визначення урядом не заперечує прийнятності відповідної політико-правової оцінки. З огляду на “дуалізм”, некоректно іменувати Кабінет Міністрів вищим органом виконавчої влади. Разом з тим припустиме його визначення як центрального колегіального органу виконавчої влади.

Характеризуючи конституційно прогнозовану роль Прем\'єр-міністра у сфері виконавчої влади, його не можна визнавати главою уряду і, водночас, визначати як так званого “адміністративного прем\'єра”. Сьогоднішні реалії щодо ролі Прем’єр-міністра не є абсолютом, адже в Конституції України є достатньо положень, конкретизація і деталізація яких сприятиме коригуванню статусу відповідної посадової особи.