Загальні підсумки

Ця монографічна робота — спроба комплексного дослідження агресив­ної війни Російської Федерації проти України в контексті основних прин­ципів міжнародного права.

В рамках дослідження розкрито правову природу та сутність осно­вних принципів як фундаменту міжнародного права, відносин між суб’єктами, сучасного світового порядку; визначено відмітні риси принципів як цілісної системи; зроблено висновки щодо сутності, нор­мативного змісту кожного з принципів, сучасних підходів до їх тлума­чення, місця в системі міжнародного права та міжнародних відносин; проведено міжнародно-правовий аналіз агресивної війни Росії проти нашої держави, в рамках якого зроблено висновки щодо наявності чи ні порушень конкретними діями Російської Федерації кожного з осно­вних принципів міжнародного права, характеру та специфіки цих по­рушень; визначено обґрунтованість, з боку міжнародно-правових норм, оцінок поведінки РФ як «актів агресії», «агресивної війни», «неправо­мірної військової окупації», «анексії території іншої держави» тощо; виявлено загальні тенденції, притаманні порушенням Росією осно­вних принципів; надано характеристику впливові агресивної війни Ро­сійської Федерації проти України на систему міжнародного права, ви­явлено нові загрози для міжнародного миру і безпеки, міждержавного співробітництва, процесу розв’язання актуальних проблем сучасності і загалом для світового порядку.

У ході дослідження автор дійшов таких висновків.

1. Виходячи з правової природи, функцій, ознак, притаманних основним принципам міжнародного права, вони можуть бути визначені як система загальновизнаних норм, що регулюють го­ловні аспекти відносин між суб’єктами міжнародного права, в юридичному сенсі мають перевагу над іншими його нормами, ві­діграють провідну роль у забезпеченні ефективного застосуван­ня і розвитку міжнародного права, розвитку міжнародних відно­син та прогресу світової спільноти загалом.

Складники системи нині — десять принципів, закріплених у Ста­туті ООН, Декларації про принципи міжнародного права 1970 р., Де­кларації принципів Заключного акта НБСЄ 1975 р., і розвинутих у низ­ці інших міжнародно-правових актів. Положення, що містять юридичні зобов’язання держав дотримуватись цих принципів, містяться у сотнях ба­гатосторонніх та двосторонніх договорів. Важливі риси основних принци­пів, які характеризують їх як систему — єдність, взаємопов’язаність, взає- мообумовленість та взаємозалежність. Кожен принцип треба розглядати лише в контексті інших; на це прямо вказано в Декларації про принципи міжнародного права та багатьох інших актах.

До основних принципів міжнародного права належать десять — принцип незастосування сили та погрози силою; територіальної ціліс­ності; непорушності кордонів; рівноправності і самовизначення народів; мирного розв’язання спорів; поваги прав та основних свобод людини; добросовісного виконання міжнародних зобов’язань; суверенної рівно­сті держав; невтручання у внутрішні справи і принцип співробітництва. Комплекс основних принципів нині розвивається через розширення їх­нього змісту, що характеризується як стабільністю, так і динамізмом. При цьому зміст кожного принципу розвивається зі зміною інших.

Відмітними рисами основних принципів міжнародного права, які визначають їхнє місце в цій системі і значення для міжнародних відно­син, можна вважати їх загальне визнання суб’єктами міжнародного пра­ва як обов’язкових норм, що регулюють ключові аспекти відносин між ними; властивість основних принципів як ядра, навколо якого будується міжнародно-правова система; закріплення принципами головних прав та обов’язків суб’єктів міжнародного права, визначення засад їхньої взаємо­дії; особливий характер юридичної сили принципів, більшість з яких — норми jus cogens (при цьому всі вони мають перевагу над іншими нормами міжнародного права і останні нечинні, якщо суперечать основним прин­ципам); порушення основних принципів веде до серйознішої відповідаль­ності, аніж порушення інших міжнародно-правових норм; комплексність і взаємопов’язаність принципів, коли відбувається порушення системи принципів при нехтуванні приписами одного або кількох; визначальна роль для поступального розвитку міжнародного права.

Ці властивості зумовлюють загальне значення основних принципів як «десяти заповідей міжнародного права», без яких саме існування цієї системи неможливе, для стійкості системи міжнародних відносин і сучас­ного світового порядку. Останній, заснований на співпраці держав в умо­вах миру, може зберігатись лише при загальному визнанні та повазі ними цих принципів. Важливо, що нині визнання міжнародною спільнотою за­грози основним міжнародно-правовим принципам позв’язується саме з агресивною війною Росії проти України: приклади такого визнання про­тягом 2014-2015 рр. — зміст актів універсальних і регіональних міжна­родних організацій, насамперед ООН, Ради Європи, ОБСЄ, а також Єв­ропейського Союзу, держав та груп держав, заяв світових лідерів, що сто­суються конфлікту та ситуації в європейському регіоні та світі в цілому.

Усвідомлення загрози значною мірою пов’язане з важливими рисами сучасних процесів розвитку світової спільноти (глобалізацією, інтенсифі­кацією всього спектру міжнародних відносин, розвитком озброєнь, удо­сконаленням методів діяльності транскордонних злочинних угруповань, збільшенням небезпеки міжнародного тероризму). Ці риси, серед іншого, зумовлюють зростання загрози, породженої грубими порушеннями комп­лексу основних принципів для світової спільноти загалом, а не лише для відповідного регіону.

Аналізуючи події агресивної війни Російської Федерації проти Укра­їни, з огляду на сутність і нормативний зміст основних принципів міжна­родного права, слід виходити з наявності чітких юридичних зобов’язань Росії безпосередньо перед нашою державою поважати ці принципи у вза­ємних відносинах, закріплених у багатьох чинних багатосторонніх (зокре­ма універсальних та регіональних) і двосторонніх міжнародних договорах, інших актах. Це не викликає сумнівів у світової спільноти, що засвідчує, наприклад, вказівка в Резолюції ГА ООН «Про підтримку територіальної цілісності України» № 68/262 від 27.03.2014 р. на зобов’язання Росії за Ста­тутом ООН, Декларацією про принципи міжнародного права 1970 р., Гель­сінським заключним актом 1975 р., Меморандумом про гарантії безпеки у зв’язку із приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядер­ної зброї (Будапештським) 1994 р., Договором про дружбу, співробітни­цтво і партнерство між Україною і Російською Федерацією 1997 р., Алма- Атинською декларацією Співдружності Незалежних Держав 1991 р.

2. Центральне місце з-поміж основних принципів міжнародного права належить принципові незастосування сили чи погрози си­лою, бо саме від його дотримання безпосередньо залежить ефек­тивність усіх принципів і систему в цілому. Стосовно держави, яка порушила принцип незастосування сили, може бути при­пинена чинність інших принципів, зокрема добросовісне вико­нання міжнародних зобов’язань. Положення щодо нормативного змісту принципу незастосування сили містяться в Декларації про принципи міжнародного права 1970 р., Резолюції ГА ООН «Ви­значення агресії» 1974 р., Заключному акті НБСЄ 1975 р., Декла­рації про посилення ефективності принципу відмови від погро­зи силою або її застосування в міжнародних відносинах 1987 р. тощо.

Положення п. 4 ст. 2 Статуту ООН, що закріплює цей принцип, — ім­перативна норма jus cogens. Статут передбачає можливість застосування сили або погрози силою лише в двох випадках: за рішенням Ради Безпеки ООН у разі загрози мирові, будь-якого порушення миру або акту агресії (розділ VII) і порядком реалізації державою чи групою держав права на самооборону (ст. 51).

Застосування державами сили часом відбувається без рішення Ради Безпеки. Йдеться про реалізацію концепцій «гуманітарної інтервенції», права на превентивну самооборону та застосування сили для захисту власних громадян за кордоном порядком самооборони. Кожен з цих під­ходів піддається серйозній, часто обґрунтованій критиці (особливо ак­тивній — «гуманітарна інтервенція»), однак навіть прихильники вважа­ють застосування сили крайнім заходом, правомірність якого обумовлю­ється низкою жорстких вимог.

Узагальнивши вимоги, дотримання яких необхідне для визнання за­стосування сили правомірним, можемо вести мову про такі: 1) вичерпання або брак у зв’язку з характером подій можливості розв’язання конфлікту мирними засобами; 2) спрямованість на відвернення неминучої загрози державі чи її громадянам за кордоном або припинення масових порушень прав людини; 3) обмеженість тільки діями, розумними і необхідними для досягнення означених цілей; 4) застосування сили лише протягом обме­женого строку, необхідного саме для відвернення неминучої загрози або припинення масових порушень прав людини; 5) актуальність загроз на момент застосування сили.

Застосування Російською Федерацією сили проти України, що від­бувається впродовж 2014-2015 рр. (військова окупація та насильниць­ка анексія Кримського півострова, керівництво бойовиками, постачан­ня зброї та «добровольців» у Східну Україну, бойові дії підрозділів росій­ської армії проти Збройних сил України) не відповідає жодній з указаних вимог. Так само дії у Криму, відповідно до норм міжнародного права, не можуть бути обґрунтовані зверненнями Януковича, Аксьонова, «парла­менту Криму». Поведінку РФ з порушенням норм міжнародного права щодо застосування сили можна розцінювати лише як військову агресію проти України в розумінні Резолюції ГА ООН «Визначення агресії», Ста­туту Міжнародного кримінального суду. Впродовж 2014-2015 рр. РФ чи­нить усі види агресії, передбачені цими актами, ведучи проти нашої дер­жави агресивну війну. Перехід цією державою до примату сили у міжна­родних відносинах, який не лише відбувся de facto, а вже і проголошується (зокрема тези оприлюдненого у березні 2015 р. інтерв’ю Путіна про рішен­ня «повернути Крим Росії», про готовність застосувати ядерну зброю, за­гальне послідовне педалювання державними ЗМІ та представниками вла­ди теми ядерної зброї, яку РФ може, у разі «загроз», застосувати) стано­вить безпосередню небезпеку не лише державам європейському регіону, а й світовій спільноті загалом.

3. Принцип територіальної цілісності — найважливіший засіб за­безпечення державного суверенітету, адже саме територія — обов’язковий атрибут будь-якої держави, сфера дії її суверенітету. Цей принцип — одна із засад сучасної системи міжнародних від­носин, демократичне керівне джерело міжнародного права, визна­чальне загальне зобов’язання універсального характеру. Поряд із положеннями основних актів щодо принципів міжнародного права, нормативний зміст принципу територіальної ціліснос­ті розкрито в нормах Декларації ГА ООН про право на розви­ток 1986 р., Віденській декларації Всесвітньої конференції ООН з прав людини 1993 р., Резолюції ГА ООН «Підтримання міжнарод­ної безпеки — запобігання насильницькому розчленуванню дер­жав» 1999 р., Декларації тисячоліття ООН 2000 р., Підсумкового документа Всесвітнього саміту 2005 р., Глобальної контртерорис- тичної стратегії Організації Об’єднаних Націй 2006 р.

Дотримуючись принципу територіальної цілісності, держави зобов’язані утримуватись від дій, які являють собою застосування сили або погрози силою для порушення територіальної цілісності іншої дер­жави; не перетворювати територію жодної іншої держави на об’єкт оку­пації чи привласнення прямо чи опосередковано, застосовуючи силу, по­рушуючи при цьому міжнародне право; утримуватись від будь-яких дій, несумісних з цілями та принципами ООН щодо територіальної ціліснос­ті, політичної незалежності, єдності іншої держави; не визнавати неправо­мірних змін належності території; дотримуватись інших принципів між­народного права в тому, що стосується територіальної цілісності держав.

Росія у своїх актах та офіційних документах обґрунтовує «приєднан­ня» Кримського півострова реалізацією «народом Криму» права на само­визначення, якій сама РФ нібито лише «сприяла». Однак ці твердження не відповідають навіть фактичним обставинам: усі дії «влади» півостро­ва були першопочатково спрямовані на керований російською армією та спецслужбами «вихід» зі складу України і «приєднання» до Росії, що не має нічого спільного із самовизначенням народу. Про це свідчить і зміст «Декларації про незалежність Криму» від 11.03.2014 р., і неодноразові зі­знання В. Путіна про роль збройних сил РФ у цих процесах, і його ж тези про «початок процесу повернення Криму» 23 лютого 2014 р., про затвер­дження президентом РФ кандидатури голови кримської «влади» Аксьоно- ва 27 лютого 2014 р., тобто раніше від будь-яких дій парламенту півостро­ва щодо «референдуму» й у період, коли Крим, навіть за офіційною позиці­єю російської сторони, перебував у складі України, й інші численні факти.

Зіставлення фактичних дій Росії з нормами міжнародного права свід­чить про порушення нею практично всіх обов’язків держави, пов’язаних із принципом територіальної цілісності. РФ не набула суверенітету над півостровом відповідно до жодного з передбачених міжнародним правом способів набуття території. Натомість, згідно зі змістом його норм, від­булось протиправне захоплення Росією із застосуванням власних зброй­них сил частини України, тобто насильницьке приєднання території ін­шої держави, яке відповідно до міжнародного права може бути визначе­не лише як анексія.

Дії РФ щодо сходу України, враховуючи фактичні обставини, у між­народно-правовому сенсі — протиправна військова окупація території іншої держави і так само однозначно становлять грубе порушення прин­ципу територіальної цілісності. Лише так ці події можна розцінювати і з погляду офіційної позиції Російської Федерації, висловленої цією держа­вою раніше.

Підтримка територіальної цілісності України при визнанні належнос­ті Криму до її складу, а також засудження спроб, спрямованих проти ціліс­ності та єдності нашої держави — загальна позиція міжнародної спільно­ти, виражена в резолюціях Генеральної Асамблеї та Ради Безпеки ООН, а також актах ЄС, міжнародних організацій, груп держав та окремих держав.

Протиправність нинішніх дій Російської Федерації лише підкреслю­ється тією позицією, якої ця держава дотримувалась протягом усього по­страдянського періоду — позицією визнання пріоритетної ролі вказаного принципу в системі основних принципів міжнародного права та ставлен­ня до нього як до норми jus cogens. Це відображено і в офіційних заявах, зокрема, щодо справи Косова, і в підтримці відповідних актів міжнарод­них організацій, і в рішеннях Конституційного суду РФ, і в російській док­трині міжнародного права. Вказані підходи були кардинально і миттєво змінені у зв’язку з прагненням РФ привласнити територію Криму та дес­табілізувати ситуацію в нашій державі загалом, вчинивши агресію та оку­пацію частини Східної України.

4. Міжнародно-правовий принцип непорушності кордонів, закрі­плений Гельсінським заключним актом 1975 р. і тісно пов’язаний з принципом територіальної цілісності, — одна із засад миру і безпеки в регіоні, імперативна норма міжнародного права в Єв­ропі. Принцип передбачає обов’язки держав визнавати наявні кордони держав — учасниць ОБСЄ як юридично встановлені згідно з міжнародним правом; визнавати непорушність кордонів усіх держав Європи; відмовитися від будь-яких територіальних домагань або дій, спрямованих на окупацію частини чи всієї те­риторії будь-якої держави; відмовитися від будь-яких зазіхань на наявні кордони (утримуючись від загрози силою чи її застосу­вання з метою порушення не тільки кордонів, а й демаркаційних ліній); змінювати свої кордони тільки за взаємною згодою. Відпо­відні міжнародно-правові зобов’язання стосовно двосторонніх відносин закріплені й у міждержавних договорах України та РФ.

Однак аналіз фактичних дій Росії проти нашої держави свідчить про порушення нею всіх обов’язків держав, пов’язаних із принципом непоруш­ності кордонів, та відповідних міжнародно-правових зобов’язань безпо­середньо перед Україною. Процес становлення непорушності кордонів як регіонального принципу, що має імперативний характер для держав Євро­пи, демонструє високий потенціал конфліктів саме в європейському регіо­ні, пов’язаних з історичними передумовами, незбігом міждержавних кор­донів із межами розселення етносів тощо. Нівелюючи величезні зусилля, докладені для встановлення та зміцнення принципу непорушності кордо­нів, і повертаючи Європу до часів силового захоплення територій на осно­ві реваншистський ідей, Російська Федерація, без перебільшення, ставить під загрозу майбутнє всього регіону.

Водночас йдеться і про загрози міжнародному мирові і безпеці зага­лом: приклади обох світових війн свідчать про універсальний характер небезпеки, спричиненої намаганнями домогтись перегляду встановлених кордонів між державами Європи силовими засобами. Саме таке розумін­ня значення непорушності кордонів було продемонстроване неодноразо­во, зовсім не випадково світові лідери постійно звертаються до необхід­ності дотримання саме цього принципу у зв’язку з конфліктом між Росі­єю та Україною.

5. Ключовий характер принципу рівноправності і самовизначення народів пов’язаний насамперед із тим, що саме нація, народ — першооснова, з якою пов’язується суверенітет держав і сам факт їхнього існування. Відповідні норми містяться в Статуті ООН, міжнародних пактах про права людини 1966 р., ряді даль­ших міжнародно-правових актів універсального і регіонального характеру. У Заключному акті НБСЄ 1975 р. рівноправність і са­мовизначення народів сформульовано як принцип, відповідно до якого всі народи мають право в умовах свободи визначати, коли і як вони бажають, свій внутрішній і зовнішній політичний статус без втручання ззовні і здійснювати на власний розсуд свій полі­тичний, економічний, соціальний і культурний розвиток. Спо­соби реалізації права народу на самовизначення, відповідно до міжнародного права, — створення суверенної і незалежної дер­жави, вільне приєднання до незалежної держави чи об’єднання з нею, чи встановлення іншого політичного статусу, вільно визна­ченого народом.

Водночас важливий елемент нормативного змісту вказаного принци­пу — заборона його застосування проти територіальної цілісності держа­ви, закріплена в усіх основних міжнародно-правових актах, які стосують­ся самовизначення. Організація Об’єднаних Націй (зокрема в Декларації тисячоліття ООН 2000 р.) розуміє цей принцип як право «на самовизна­чення народів, які залишаються під колоніальним пануванням та інозем­ною окупацією». Поза цим контекстом наразі визнана концепція так зва­ного «внутрішнього самовизначення», що передбачає реалізацію народом своїх прав у межах наявних держав: це походить зі змісту положень Ви­сновку № 2 Арбітражної комісії Європейської конференції щодо Югосла­вії у зв’язку з сербським населенням Боснії і Герцеговини 1992 р., ухвале­ної під егідою Ради Європи Рамкової конвенції про захист національних меншин 1995 р., Декларації ООН про права корінних народів 2007 р., Ре­золюції ПАРЄ № 1832 «Національний суверенітет та державність: потре­ба тлумачення» 2011 р. та інших міжнародно-правових актів.

Самовизначення у вигляді сецесії правомірне лише при дотриманні низки жорстких вимог. Аналіз питання визначення відповідності до між­народного права «самовизначення народу Криму» (як ці події тлумачить Російська Федерація) у лютому — березні 2014 р. дозволяє дійти висно­вків про відсутність суб’єкта самовизначення, тобто народу, який згідно із міжнародно-правовими нормами має право на вихід зі складу Украї­ни; невичерпаність можливостей «внутрішнього самовизначення»; брак будь-яких обставин, з якими сучасне міжнародне право пов’язує визна­ння сецесії правомірною, навіть при використанні найширшого переліку таких підстав (систематична дискримінація або експлуатація населення; відмова центрального уряду від компромісних рішень; перспектива жит­тєздатності майбутньої окремої держави; позитивний вплив надання або відмови від надання незалежності на регіональний та міжнародний мир; проведення демократичних процедур з відділення за поваги прав люди­ни). Визнання «самовизначення» в Криму правомірним унеможливлють- ся й у зв’язку з участю в ньому іноземних військ та іншими обставина­ми, які свідчать про керування РФ відповідними діями, проведення «ре­ферендуму» та інших дій у Криму як операції Росії з анексії частини те­риторії України. Натомість, може йтися лише про брутальне порушення принципів незастосування сили чи погрози силою, територіальної ціліс­ності, непорушності кордонів, невтручання, суверенної рівності держав.

Посилання РФ на історичні приклади реалізації принципу самовиз­начення народів як такі, якими можна обґрунтувати правомірність подій у Криму (розпад СРСР, Югославії, поділ Чехословаччини, об’єднання Ні­меччини, випадок Косова), нічим не підкріплені ані з фактичного, ані з міжнародно-правового погляду. Прикметне в цьому контексті і застосу­вання Росією та російською доктриною міжнародного права протилеж­них підходів щодо принципу рівноправності та самовизначення народів у зв’язку з подіями у Чечні, Косові, з одного боку, та Криму — з іншого.

6. Принцип мирного розв’язання спорів, поряд із забороною за­стосування сили або погрози силою, — правова основа забезпе­чення міжнародного миру та безпеки. Він закріплений Статутом ООН, Декларацією про принципи міжнародного права, Гельсін­ським заключним актом і дальшими актами НБСЄ — ОБСЄ, Ма­нільською декларацією про мирне розв’язання міжнародних спо­рів 1982 р., Декларацією ООН про запобігання та усунення спорів і ситуацій, що можуть загрожувати міжнародному мирові і без­пеці 1988 р., Резолюцією ГА ООН «Принципи та настанови для ведення переговорів» 1998 р. тощо. Положення про зобов’язання та певний порядок мирного розв’язання спорів між сторонами закріплені у багатьох міжнародних договорах універсального, регіонального та локального характеру, установчих актах універ­сальних і регіональних міжнародних організацій.

Дотримуючись вказаного принципу, держави зобов’язані викорис­товувати всі передбачені міжнародним правом мирні засоби врегулюван­ня (переговори, посередництво, процедури примирення, добрі послуги, звернення до регіональних органів або угод, арбітраж, судовий розгляд) і, коли неможливо досягти цього за допомогою одних засобів, звертатись до інших; намагатись досягти якнайшвидшого і справедливого розв’язання спорів; доходити згоди щодо таких мирних засобів, які відповідали б об­ставинам і характерові спору; утримуватися від будь-яких дій, що можуть загострити становище; враховувати інтереси іншої сторони; дотримува­тись, при врегулюванні спору, принципу суверенної рівності держав; ви­користовувати можливості Генеральної Асамблеї і Ради Безпеки ООН у розв’язанні спорів та сприяти їх ефективній реалізації.

Російській агресії проти нашої держави, що розпочалась у люто­му 2014 р., не передував спір, однак наразі на підставі наявної інформації можна стверджувати про наявність таких міжнародних спорів між РФ та Україною:

- спір, що стосується безпосередньо російської агресії проти нашої держави (остання вимагає повного відшкодування завданої шко­ди шляхом припинення міжнародно-протиправних діянь, рести­туції порушених прав, компенсації завданої міжнародно-проти­правними діяннями шкоди, а російська сторона, своєю чергою, заперечує власну агресію);

- спір про невиконання Росією зобов’язань з боротьби проти фі­нансування тероризму;

- спір про порушення зобов’язань РФ за міжнародним гуманітар­ним правом;

- спір щодо дискримінації етнічного українського та кримсько­татарського населення на окупованій Росією частині території України.

Розгляд подій агресивної війни та змісту зазначених спорів беззапе­речно свідчить про порушення Росією зобов’язань перед нашою держа­вою щодо принципу мирного розв’язання, закріплених універсальними, регіональними договорами, а також договорами, укладеними РФ та Укра­їною. При цьому йдеться про порушення всіх обов’язків держави, перед­бачених нормативним змістом цього основного принципу.

7. Значення принципу поваги основних прав і свобод людини де­далі зростає у зв’язку з загальним визнанням того, що одна з головних функцій держави — забезпечення дотримання прав людини, в тому числі і як фундаменту міжнародних відносин: ця властивість походить зі змісту універсальних і регіональних ак­тів, міжнародних договорів, норм конституцій держав.

Повага прав людини, пройшовши тривалий період становлення, за­кріплена як самостійний міжнародно-правовий принцип Гельсінським за­ключним актом НБСЄ 1975 р., однак вагому роль у цьому процесі відігра­ли Загальна декларація прав людини 1948 р., міжнародні пакти про осно­вні права людини 1966 р., інші універсальні та регіональні договори за­гального та спеціального аспектів дії.

Агресія Російської Федерації проти України супроводжується груби­ми, системними, масовими порушеннями практично всіх основних прав і свобод людини — права на життя, заборони катувань, права на свободу та особисту недоторканність, заборони дискримінації, права на ефектив­ні засоби правового захисту, на справедливий судовий розгляд, на повагу до приватного і сімейного життя, на недоторканність житла, свободи дум­ки, совісті і релігії, свободи вираження поглядів, зборів і об’єднань, права на освіту, на самовизначення, на вільні вибори, свободи пересування, за­борони вислання громадян. Йдеться як про індивідуальні права мешкан­ців АР Крим, Донецької і Луганської областей, українців у Російській Фе­дерації, так і про колективні права кримських татар як корінного народу півострова та українців як національної меншини у РФ. До того ж у цієї держави не було жодної юридичної підстави ані для будь-яких обмежень прав людини, ані для відступу від своїх зобов’язань за міжнародними до­говорами у сфері захисту прав людини.

Росія як держава, згідно із нормами міжнародного права, відпові­дальна за порушення прав людини не лише її органами влади, посадови­ми особами, армією та спецслужбами у Криму та на сході України, вчине­ні ними при окупації цих частин території нашої держави, а й «казаків», «самооборони Криму» і «ополчення» у Донецькій та Луганській областях. Йдеться про порушення РФ як міжнародних договорів у сфері прав люди­ни, так і обов’язків держави-окупанта за міжнародним гуманітарним пра­вом. Звичайно, і особи, винні у відповідних злочинах, мають бути притяг­нуті до кримінальної відповідальності.

8. Принцип добросовісного виконання міжнародних зобов’язань ключовий не лише для міжнародного права, бо безпосередньо забезпечує функціонування системи міжнародних відносин в ці­лому. Про його загальне визнання прямо вказано в універсаль­них актах сучасного міжнародного права, зокрема Віденських конвенціях про право міжнародних договорів 1969 р. та 1986 р., рішеннях міжнародних судових установ; практика держав та міжнародних організацій, як універсальних, так і регіональних, у цьому аспекті однозначна. Лише за умови дотримання принципу добросовісного виконання міжнародних зобов’язань співпраця між державами взагалі має сенс.

Аналіз дій Російської Федерації проти України беззаперечно свідчить про грубі та систематичні порушення РФ міжнародних зобов’язань, тоб­то безпосередньо передбачених актами, учасниці яких — обидві держави: Статутом ООН, Гельсінським заключним актом НБСЄ 1975 р. та дальши­ми актами НБСЄ — ОБСЄ, Віденською конвенцією про право міжнарод­них договорів 1969 р., багатосторонніми договорами у сфері захисту прав людини (Європейською конвенцією про захист прав людини та осново­положних свобод 1950 р. і рядом протоколів до неї, Міжнародним пак­том про громадянські та політичні права та Міжнародним пактом про економічні, соціальні і культурні права 1966 р. та низкою інших), у сфері боротьби з тероризмом (зокрема Міжнародною конвенцією про бороть­бу з фінансуванням тероризму 1999 р., Міжнародною конвенцією про бо­ротьбу із захопленням заручників 1979 р., Конвенцією Ради Європи про запобігання тероризмові 2005 р.), зобов’язань за Угодою про створення СНД 1991 р. тощо.

Водночас Російська Федерація ухвалила і практично всі свої зобов’язання перед Україною, які містяться в основних двосторонніх міждержавних договорах: Договорі про дружбу та співробітництво між Російською Федерацією та Україною 1997 р., договорах про співробітни­цтво в основних сферах взаємодії (економічній, технічній, гуманітарній), Харківській угоді 2010 р. та угодах про базування Чорноморського флоту РФ на території України 1997 р., Договорі про україно-російський держав­ний кордон 2003 р., а також закріплені багатостороннім Будапештським меморандумом про гарантії безпеки у зв’язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї 1994 р. У положеннях цих актів проявляється інтегральний взаємозв’язок цього принципу з усіма ін­шими, бо вони містять міжнародно-правові зобов’язання Росії дотримува­тись щодо України всіх десяти основних принципів міжнародного права.

Аналіз нормативного змісту принципу беззастережно доводить брак будь-яких міжнародно-правових підстав, якими могли б бути обґрунтова­ні твердження про правомірність невиконання Росією своїх зобов’язань або про невідповідальність за їх порушення.

Важливо зазначити, що денонсація Російською Федерацією Харків­ської угоди 2010 р. та угод щодо базування ЧФ Росії на території Украї­ни 1997 р. вчинена всупереч міжнародно-правовим нормам. Необґрупто- вана відмова від договору, відповідно до міжнародного права, не веде до його припинення, тому ці угоди продовжують залишатися чинними, як і відповідні зобов’язання російської сторони перед українською. Не мають жодної правової підстави і різні спекуляції щодо Будапештського мемо­рандуму 1994 р.: він містить чіткий перелік зобов’язань Росії, взятих нею щодо України у зв’язку з її відмовою від ядерної зброї в рамках ключово­го для всієї світової спільноти процесу ядерного роззброєння і спрямова­них безпосередньо на гарантування суверенітету та незалежності, безпе­ки, територіальної цілісності, непорушності кордонів України як держа­ви, що робить у цей процес вагомий внесок.

Значна більшість зобов’язань, порушених Російською Федерацією у зв’язку з її агресивною війною проти України, належать до ключових зобов’язань РФ як перед усією міжнародною спільнотою (erga omnes), так і перед Україною. Частина з них передбачена нормами jus cogens, відпові­дальність за порушення яких суворіша, аніж за порушення інших між­народно-правових норм. Зобов’язання erga omnes передбачають право всіх держав вимагати притягнення Росії до міжнародно-правової відпо­відальності.

9. Суверенна рівність держав — невіднятний складник міжнародної правосуб’єктності, походить з визнання суверенітету найважли­вішою рисою всіх держав. Основні положення щодо норматив­ного змісту принципу суверенної рівності містяться в Статуті ООН, Декларації про принципи міжнародного права, Гельсін­ському заключному акті, які доповнені низкою актів, передусім універсального характеру.

Держави, згідно з принципом суверенної рівності, мають право на юридичну рівність з іншими державами; політичну незалежність; корис­туватися правами, властивими повному суверенітетові; право на повагу до територіальної цілісності; вільно обирати і розвивати свою політичну, соціальну, економічну та культурну системи; встановлювати свої закони та адміністративні правила; визначати і вести на власний розсуд відноси­ни з іншими державами; самостійно ухвалювати рішення про участь у ба­гатосторонніх та двосторонніх міжнародних договорах, у роботі міжна­родних організацій; змінювати свої кордони згідно з міжнародним пра­вом мирним шляхом і за домовленістю; право на участь у заходах з колек­тивної безпеки та право на нейтралітет.

Однак Російська Федерація, ведучи агресивну війну проти нашої дер­жави, вчинивши анексію Кримського півострова, окупацію частини Схід­ної України та вчиняючи цілий ряд інших дій, зокрема в рамках «торго­вельної війни», «газової війни», протидіючи європейській та євроатлан­тичній інтеграції нашої держави, висуваючи Україні вимоги щодо її вну­трішнього устрою та інші, грубо порушує всі передбачені принципом суверенної рівності права нашої держави і, відповідно, обов’язки їх до­тримуватись. При цьому йдеться про систематичні та цілеспрямовані по­рушення.

10. Суворе дотримання принципу невтручання у внутрішні справи держав необхідне не тільки для захисту прав цих суб’єктів як таких, а й для захисту народів та суспільств, підтримання і роз­витку ними соціальних, культурних, релігійних та інших особли­востей. При цьому й ефективна співпраця держав у всіх сферах можлива лише за умов поваги до цього принципу.

Міжнародно-правовими актами передбачено, що в контексті прин­ципу невтручання держави зобов’язані не вчиняти дій, спрямованих на часткове або повне руйнування національної єдності і територіальної ці­лісності інших держав; утримуватись від будь-яких форм втручання чи погроз, спрямованих проти правосуб’єктності держави або її політичних, економічних і культурних елементів; утримуватись від спроб дестабілізу­вати внутрішню ситуацію в іншій державі; не вдаватись до наклепниць­ких кампаній, образливої або ворожої пропаганди з метою втручання; не використовувати питання про права людини як засіб втручання, чинен­ня тиску на інші держави або створення атмосфери недовіри та нестабіль­ності в державах і в міжнародних відносинах.

Усі обов’язки держав, передбачені принципом невтручання, у тому чи іншому вигляді порушені Російською Федерацією її діями проти Укра­їни: військовою агресією, окупацією та анексією Криму, окупацією части­ни Донецької та Луганської областей; наданням російським парламентом дозволу на застосування збройних сил РФ на території України; відкритою підтримкою Росією сепаратистських ідей та дій на Кримському півострові; виголошенням заяв про «нелегітимність» української влади, «виникнення нової держави» та інших, спрямованих на провокування внутрішньої не­стабільності в Україні; публічною підтримкою бойовиків у Донецькій і Лу­ганській областях, а також окремих політичних сил на кшталт Партії ре­гіонів або Компартії України; застосуванням засобів економічного тиску на нашу державу з метою недопущення її європейської інтеграції; виголо­шенням вимог щодо «надання гарантій невступу України до НАТО»; по­рушенням кримінальних справ проти представників української влади та ув’язнення громадян нашої держави з метою тиску на неї; веденням пред­ставниками РФ за кордоном, російськими державними та недержавними ЗМІ системної антиукраїнської пропагандистської кампанії; постійною ді­яльністю органів влади Росії з офіційного поширення наклепницької ін­формації про «репресії» в нашій державі. Поведінці РФ властиві очевид­ні, грубі, систематичні, послідовні порушення своїх зобов’язань із невтру­чання у внутрішні справи України, закріплених у міжнародних договорах.

11. Принцип співробітництва держав — ключовий фактор розвитку світової спільноти, бо лише належна реалізація його приписів може забезпечити підтримання міжнародного миру і безпеки, сприяння міжнародній стабільності та прогресові, добробутові народів, розв’язання будь-яких важливих проблем сучасності. Аналіз дій Російської Федерації, тим чи іншим чином пов’язаних із агресією проти нашої держави, свідчить про очевидність пору­шень базових положень принципу співробітництва. Агресивною війною Росії насамперед зруйновано підвалини двостороннього співробітництва, що формувалося протягом усього пострадян­ського періоду і склалося передусім на основі майже 400 міждер­жавних, міжурядових та міжвідомчих договорів у всіх основних сферах.

Водночас не менш важливо, що агресія підірвала фундамент співп­раці у ключовій сфері — у питаннях підтримання міжнародного миру та безпеки, і не лише Росії з нашою державою, а й з іншими державами, на­самперед членами Ради Безпеки ООН, відповідальними за підтримання миру у світі в цілому. Враховуючи ресурси, військову могутність, ядерний статус РФ, втрата нею здатності бути партнером чи хоча б передбачува­ним суб’єктом міжнародних відносин у цій сфері становить безпосеред­ню небезпеку для всієї міжнародної спільноти.

12. Проведене дослідження свідчить про системні порушення Росією всіх десяти основних принципів — декалогу, на якому ґрунтуєть­ся сучасне міжнародне право. Зрозуміло, що принципи органіч­но поєднані в цілісну, чітку систему, нехтування положеннями конкретного принципу — тільки «вхідний канал» неправомірної поведінки (дій або утримання від дій) в цю систему. Серйозні порушення кожного з десяти принципів зазвичай ведуть до по­рушення всієї системи основних принципів міжнародного права. Однак агресивна війна Російської Федерації проти України — ін­ший випадок: йдеться про очевидні, грубі, систематичні, ціле­спрямовані порушення основоположних засад усіх десяти прин­ципів, мета цих дій (що очевидно із заяв керівництва Російської Федерації впродовж 2014-2015 рр., адресованих світовим ліде­рам) — руйнування сучасного світового порядку як заснованого, найбільшою мірою, саме на декалозі принципів міжнародного права.

13. При окресленні загальних визначальних тенденцій, притаманних діям Росії проти України в контексті основних принципів між­народного права, зазначимо передусім про очевидний і грубий характер більшості порушень усіх принципів. Очевидність про­являється не лише в наявності вже нині великого масиву відомих підтвердних фактів, а й у визнанні дій, що безперечно становлять порушення принципів, самим керівництвом Росії. Йдеться, при­міром, про відомі тези Путіна березня 2015 р. про деталі «роботи з повернення Криму до складу Росії», що унеможливлюють твер­дження про дотримання принципів незастосування сили чи по­грози силою, територіальної цілісності, непорушності кордонів, рівноправності і самовизначення народів, суверенної рівності держав, невтручання у внутрішні справи. Інший приклад — ви­знання «певного впливу на «ополчення Новоросії», що являє со­бою, з-поміж іншого, очевидне порушення принципів суверенної рівності держав, невтручання у внутрішні справи, співробітни­цтва держав. Проголошення вимог про припинення імплемен­тації Угоди про асоціацію України та ЄС також явно порушують принципи суверенної рівності, невтручання у внутрішні справи. Втім перелік таких прикладів надзвичайно широкий.

14. Грубий характер порушень Росією основних принципів міжна­родного права полягає в тому, що йдеться не про окремі елемен­ти, а про всі чи значну більшість обов’язків держав, покладених на них змістом принципів, і в кожному разі — не про незначні порушення, а про цілковите нехтування сутністю визначальних вимог до держав, які і формують нормативний зміст кожного з них та руйнування таких чином їхнього базису. Це стосується всіх десяти основних принципів і більшості порушень, вчинених Російською Федерацією.

15. Інша визначальна тенденція — систематичність порушень Росією основних принципів міжнародного права. Жоден з видів пору­шень не проявляється у разових чи поодиноких прикладах. На­томість, йдеться про однорідні або тотожні протиправні діяння (дії чи утримання від дій), які постійно або періодично повто­рюються, що призводить до збільшення негативних наслідків. Порушення Російською Федерацією основних принципів міжна­родного права з плином часу деколи набувають інших форм, але не припиняються. Систематичність свідчить про наявність стій­ких мотивів, що спонукають до вчинення порушень, загальної спрямованості до скоєння протиправних дій. Для дій Росії проти України характерні чіткий взаємозв’язок, внутрішня єдність, що формують послідовну лінію поведінки, спрямовану на досягнен­ня певних цілей.

16. Тісно пов’язана з попередньою тенденцією інша — цілеспрямо­ваність порушень основних принципів міжнародного права. Дії Російської Федерації мають досить чіткі цілі — захоплення Крим­ського півострова; досягнення розпаду нашої держави шляхом вчинення силових і несилових заходів для здобуття економіч­них та політичних дивідендів; встановлення контролю над вну­трішньою та зовнішньою політикою України внаслідок агресії на сході нашої держави, руйнування її економічної системи, деста­білізації соціальної ситуації тощо; перешкоджання європейській інтеграції України для збереження впливу на неї. Зрозуміло, що конкретні цілі коректуються залежно від ступеня успішності по­передніх дій.

Якщо враховувати амбіції, які проголошує керівництво Російської Федерації, — стати наддержавою, одним з центрів сили у багатополяр- ному (точніше, «кількаполярному») світі, то може йтися про руйнування системи принципів як фундаменту міжнародного права та сучасного сві­тового порядку і встановлення нового, в якому Росія буде самостійно ви­значати правила відносин з іншими суб’єктами, базуючись на військовій силі, погрозі застосування ядерної зброї, засобах економічного тиску, ор­ганізації та підтримці сепаратистських рухів в інших державах, застосу­ванні економічних і фінансових важелів для підбурювання суперечностей, роздмухування суперечностей та конфліктів між іноземними державами.

17. Визначальна риса порушень Росією основних принципів між­народного права тяжкі наслідки для цієї системи, міжнародного права, системи міжнародних відносин, сучасного світового по­рядку загалом.

По-перше, попри те, що Російська Федерація не наддержава, реально здатна нав’язати свою волю світовій спільноті, можна констатувати її зна­чний вплив на ряд держав Європи та інших регіонів, пов’язаний із фінан­совими можливостями, природними ресурсами, військовим потенціалом. Враховуючі ці фактори, грубий характер, систематичність, послідовність, цілеспрямованість порушень у рамках чіткої стратегії Росії з перетворен­ня сучасного міжнародного права — «міжнародного права співробітни­цтва» на «право сильного», вона може досягти певного успіху в реаліза­ції такої стратегії. Це становить пряму загрозу основі сучасного світово­го порядку — співробітництву держав у розв’язанні актуальних проблем за взаємної поваги до прав, властивих суверенітетові: «право сильного» унеможливлює дотримання цих умов.

По-друге, систематичні грубі порушення всіх основних принципів міжнародного права, своїх ключових зобов’язань за багатосторонніми (як універсальними, так і регіональними) і двосторонніми міждержавни­ми договорами при послідовному запереченні цих порушень, упертому наполяганні на правомірності всіх своїх дій, ігноруванні позиції міжна­родної спільноти такою потужною у військовому сенсі державою, як Ро­сія, ставить під пряму загрозу безпеку, територіальну цілісність, недотор­канність кордонів усіх без винятку її сусідів. Використавши різні приводи (не обов’язково удавані порушення прав російськомовних, «співвітчизни­ків» або громадян РФ, як у випадку з Кримським півостровом), вона може вчинити військову агресію проти іншої держави. Втім для початку війни на сході України Росія взагалі не використовувала жодного аргументу, досі заперечуючи навіть факт власної участі у бойових діях.

Послідовна політика Російської Федерації з ігнорування міжнарод­ного права, за умов внутрішньої нестабільності та відцентрових тенден­цій в самій РФ, може привести до загрози її безпеці і територіальній ці­лісності. Джерела загроз — використання тих самих механізмів (створен­ня ілюзії «внутрішнього протистояння між центром та регіонами», «гро­мадянської війни», організація «самовизначення шляхом референдуму»), які застосувала сама російська влада в Криму та Донецькій і Луганській областях, або ж через відкрите зовнішнє втручання. При цьому зацікав­лена держава організує, підтримає сепаратистські рухи, чи вчинить пря­му військову агресію проти Росії. Усі подібні дії можуть і не обґрунтовува­тись, бо яскравий приклад відмови від виправдання своєї діяльності бо­дай якимись правовими аргументами продемонструвала сама РФ. Врахо­вуючи наявність у цієї держави ядерної зброї, а також великої кількості «звичайних» озброєнь, такі події можуть призвести до вкрай тяжких на­слідків для всього світу.

По-третє, Росія не просто одна з найпотужніших держав у військово­му плані, ядерна держава, а й, беручи участь у роботі Ради Безпеки ООН та користуючись статусом її постійного члена, має нести відповідальність за підтримання миру та безпеки в усьому світі. Нехтування такою державою принципами незастосування сили чи погрози силою, територіальної ціліс­ності, непорушності кордонів, рівноправності і самовизначення народів та іншими основними принципами міжнародного права неминуче при­зводить до їх девальвації, ба більше, стає орієнтиром для інших, які ціл­ком можуть, посилаючись на приклад РФ, чинити акти агресії, покл а да­ючись лише на власні декларації про правомірність будь-яких своїх дій, оголошуючи анексію частини території іншої держави «реалізацією пра­ва на самовизначення» і «возз’єднанням», військові дії своєї армії проти іншої держави — «громадянською війною» тощо.

Нездатність найпотужніших суб’єктів міжнародного права (і держав, таких як США, і міжнародних організацій, передусім ООН, і Європейсько­го Союзу) жорстко відповісти на агресію, безсумнівно, надихатиме інших порушників. Особливо небезпечна така нездатність для європейського ре­гіону, якому притаманна наявність багатьох потенційних внутрішньодер­жавних і міждержавних конфліктів, хоча, враховуючи глобальне зростай- ня взаємопов язаності як основну тенденцію розвитку світової спільноти, жодна держава світу не убезпечена від зовнішніх загроз.

По-четверте, йдеться про брутальне порушення Будапештського ме­морандуму про гарантії безпеки у зв’язку з приєднанням України до До­говору про нерозповсюдження ядерної зброї 1994 р., відповідно до яко­го наша держава відмовилась від ядерної зброї в обмін на зобов’язання США, Великої Британії, Росії, а також Китаю та Франції, що приєднались до Меморандуму у 1995 р., гарантувати її безпеку, територіальну ціліс­ність, захист від зовнішнього тиску для підпорядкування власним інтер­есам. Ситуація за якої Росія, один з гарантів, — агресор, а інші гаранти не змогли домогтися її відмови ані від агресії, окупації та анексії Кримського півострова, ані від дальшої агресивної війни на сході України, ані від «га­зової війни», «торговельної війни» та інших засобів тиску фактично по­збавляє сенсу процес ядерного роззброєння. Держави, прагнучи до реаль­ного гарантування своєї безпеки, мають аргументи для збереження ядер­ної зброї, реалізації ядерних програм або початку їхнього розроблення, а ЄС, США та інші впливові держави, навпаки, позбавляються належним чином обґрунтованих підстав вимагати відмови від таких дій. Те ж стосу­ється «звичайних» озброєнь, бо лише власна сильна армія, а не міжнарод­ні договори можуть убезпечити держави від агресора.

По-п’яте, перехід у міжнародних відносинах від примату права до примату сили на основі розподілу сфер впливу, який прагне нав’язати Ро­сійська Федерація неминуче призводить до загального зняття обмежень, встановлених міжнародним правом, для того щоб регулювати поведінку його суб’єктів, із численними негативними наслідками.

По-шосте, систематичне використання Росією впродовж своєї агресії права вето для блокування роботи Ради Безпеки ООН веде до швидкого зменшення ролі цієї найважливішої інституції і до фактичного унемож- ливлення дальшого виконання нею функцій з підтримання миру та без­пеки, ключових для всієї світової спільноти. Водночас відбувається втра­та авторитету ЄС, США та іншими членами РБ ООН, іншими потужни­ми державами світу, які, вже через цей статус, відповідальні за міжнарод­ний мир і безпеку.

Необхідним видається реформування Ради Безпеки таким чином, щоб позбавити державу-агресора можливості блокувати її діяльність. Це обґрунтовано з юридичного погляду, бо Росія не має міжн ар о дно-пра­вових підстав для участі в роботі РБ ООН. Останнє пов’язано з тим, що в Статуті ООН йдеться про членство СРСР у цьому органі. Російська Фе­дерація могла б відносно правомірно «зайняти місце» Союзу PCP в Раді Безпеки лише в тому разі, якби зі складу СРСР вийшли всі радянські рес­публіки, крім самої Росії — тоді б могло йтися про «контитуїтет» РФ сто­совно Союзу PCP Але цього не сталося, СРСР припинив своє існування як держава і суб’єкт міжнародного права.

З юридичного погляду, членство Російської Федерації в РБ О ОН за­звичай пояснюють тим, що 21.12.1991 р. була ухвалена Постанова Ради голів держав СНД, в якій зазначено, що «Держави Співдружності підтри­мують Росію в тому, щоб вона продовжила членство СРСР в ООН, зокре­ма постійне членство в Раді Безпеки, та інших міжнародних організаці­ях». Однак очевидно, що з моменту появи Постанови сталася докорінна зміна обставин, і згода України на перебування в Раді Безпеки держави, яка чинить проти неї агресію (і при цьому якимось незрозумілим чином повинна сприяти підтримці міжнародного миру та безпеки), стає безпід­ставною. РФ сама становить чи не найбільшу небезпеку для миру серед усіх членів Організації Об’єднаних Націй, що робить абсурдним її пере­бування у складі РБ ООН.

18. Визнання порушень Росією діями проти України основних прин­ципів міжнародного права загальне як для держав та міжнарод­них організацій, так і для доктрини міжнародного права. Така констатація в тому чи іншому вигляді міститься в усіх основних актах 2014-2015 рр., що стосуються відповідних подій — Євро­пейського Союзу, міжнародних організацій, окремих держав, наприклад у рішеннях ЄС щодо введення обмежувальних за­ходів, зокрема, ухваленому 17.03.2014 р. у зв’язку з діями, що підривають або створюють загрозу територіальній цілісності, суверенітетові і незалежності України (такі ж положення міс­тяться в усіх дальших актах Євросоюзу), Великої сімки (Гаазька декларація Великої сімки від 24.03.2014 р.), Ради Європи (Резо­люції ПАРЄ «Останні події в Україні: загрози функціонуванню демократичних інституцій» № 1988 від 09.04.2014 р., «Гуманітар­на ситуація щодо українських біженців та вимушених мігрантів» від 27.01.2015 р.), ОБСЄ (Резолюція ПА ОБСЄ «Очевидне, грубе і невиправлене порушення принципів Гельсінкі Російською Феде­рацією» від 1.07.2014 р.) тощо.

Так, в останньому з цих актів, ухваленому, зауважимо, ще до багатьох дій російської сторони з активізації агресивної війни проти України, дер­жави — учасниці ОБСЄ підтвердили прихильність до принципів Орга­нізації, заявили про тверду підтримку суверенітету, політичної незалеж­ності, єдності та територіальній цілісності України та нагадали, що Ро­сійська Федерація як держава — учасниця ОБСЄ зобов’язалася поважа­ти принципи, що містяться в Гельсінському заключному акті. У зв’язку з цим члени Організації заявили, що з лютого 2014 р. РФ: порушила всі де­сять гельсінських принципів, до того ж деякі з них очевидним, грубим і досі невиправленим способом, порушує свої взяті за Будапештським ме­морандумом зобов’язання, як і інші міжнародні зобов’язання; вчинила на­сильницьку анексію Криму; чинить військову агресію і різні форми приму­су, спрямовані на утиск властивих суверенітетові України прав на догоду власним інтересам; продовжує порушувати свої міжнародні зобов’язання, висувати незаконні домагання на східну частину України, як вона вже ро­била раніше й загрожує і надалі чинити відносно інших держав-учасниць.

Положення деяких актів стосуються порушення Росією певних прин­ципів, переважно ключових для міжнародного миру та безпеки, що, втім, аж ніяк не означає невизнання порушень інших. Те ж справедливо і для представників доктрини міжнародного права: практично всі з науковців, які, в тій чи іншій формі, висловились з приводу російсько-українського конфлікту, дотримуються позиції про те, що РФ грубо порушує принци­пи міжнародного права.

19. При міжнародно-правовій кваліфікації дій Росії проти України, варто вказати передусім на вчинення найтяжчого злочину проти миру і безпеки — розв’язання і ведення агресивної війни. Злочин агресії в міжнародному праві розуміється, з одного боку, як діян­ня, за яке несуть відповідальність держави, з іншого — як злочин фізичних осіб, що передбачає індивідуальну відповідальність за міжнародним кримінальним правом.

Агресивна війна Російської Федерації проти України, за своєю сутніс­тю, — це, безперечно, виклик усій міжнародній спільноті, спрямований на руйнування світового порядку, заснованого на принципах міжнародного права. Це зумовлює нагальну необхідність консолідованих зусиль міжна­родної спільноти для припинення війни, притягнення агресора до відпо­відальності, здійснення реституції порушених прав, міжнародно-правової компенсації нашій державі завданої шкоди. Передусім йдеться про потре­бу рішучої відповіді на дії агресора, надання Україні допомоги, необхідної для відсічі нападу, застосування жорсткіших санкцій, які б зробили війну руйнівною для самої Росії. Лише відповідальність держави убезпечить від повторення подібних ситуацій у майбутньому.

Що стосується індивідуальної кримінальної відповідальності, то в цьому контексті передусім йдеться про президента В. Путіна, який нео­дноразово заявляв, що озброєні люди, які, відповідно до фактичних об­ставин, і вчиняли акти агресії з 26 лютого 2014 р., — військовослужбовці російської армії, а в березні 2015 р. вказав, що особисто ухвалив рішення про «початок роботи з повернення Криму до складу Росії» у ніч на 23 лю­того 2014 р. та керував військовою операцією. Ця теза президента РФ, у поєднанні з попередніми, — фактично зізнання в учинені злочину агресії.

20. Насамкінець слід відзначити позицію Російської Федерації, яка впродовж 2014-2015 рр. проголошує кардинально інші підходи до тлумачення основних принципів міжнародного права, аніж протягом усього пострадянського періоду. Йдеться не про не- збіги в окремих аспектах, зміну певних позицій, а про цілковите заперечення попередніх підходів. Це найчіткіше проявляється на прикладі принципів територіальної цілісності, непорушності кордонів, рівноправності і самовизначення народів, хоча стосу­ється, тією чи іншою мірою, всіх принципів. Приміром, позиція Росії щодо подій у Криму та на сході України прямо протилеж­на положенням і офіційній заяві щодо Косова, поданій Росією у 2009 р. до Міжнародного Суду О ОН при розгляді відповідної справи, й усім дальшим заявам представників РФ з цих питань впродовж 2009-2013 рр., і рішенням Конституційного Суду Росії (у справах щодо Чечні, Татарстану та іншим рішенням), парла­менту цієї держави тощо.

Те ж характерне для погляду на принципи незастосування сили чи погрози силою та невтручання у внутрішні справи держав. Росія впро­довж багатьох років жорстко критикувала дії СІП А та їхніх союзників із застосування сили за кордоном, незалежно від конкретних аргументів для юридичного обґрунтування цих дій. Натомість, вона надзвичайно швидко, практично без обговорення і без жодного доказу на доведення правомір­ності такого рішення схвалила використання збройних сил РФ на терито­рії України. Про повагу до принципу невтручання вже взагалі не йдеться навіть на словах: російська влада цілком офіційно вимагає він нашої дер­жави федералізації, введення другої державної мови, припинення реалі­зації Угоди про асоціацію з Європейським Союзом та відмови від євро­пейської інтеграції. Втім, такі ж приклади характерні для всіх без винят­ку основних принципів.

Зміна позиції на протилежну в цих питаннях притаманна і російській доктрині міжнародного права. Простежується чітка спрямованість «дослі­джень», проведених після анексії Криму, — намагання за допомогою будь- яких «аргументів» (незалежно від того, що проголошувалось раніше і фак­тичних обставин) обґрунтувати правомірність усіх дій російської влади. Однак суттєві проблеми виникають тоді, коли остання заперечує свої ж попередні твердження, на які як на факти покликались науковці. Напри­клад, заявляючи одразу після подій у Криму, що принцип територіальної цілісності захищає держави від дій ззовні, а не від «волі народу» в меж­ах держави, вони аж ніяк не розраховували, що В. Путін скоро визнає дії російської армії для «допомоги самовизначенню», окупацію нею терито­рії Криму, а потім заявить, що ухвалив рішення про «початок роботи з по­вернення Криму» раніше, аніж розпочались відомі події на півострові та безпосередньо керував військовою операцією. Подібні заяви або ігнору­ються, або протиправні дії оголошуються правомірними шляхом перекру­чення змісту норм міжнародного права. Типовим стало вигадування «но­вих», невідомих раніше міжнародно-правових підходів на кшталт «роз­паду державності». Втім характерно, що низка аспектів російсько-укра­їнського конфліктує контексті основних принципів міжнародного права взагалі залишається поза увагою російської науки.

Окремо зупинимось на основних спекулятивних тезах, які проштов­хує російська влада і надалі обґрунтовують дослідники з метою запере­чення порушень Росією міжнародного права. Проведений аналіз дово­дить їх безпідставність, коротко обґрунтуємо це твердження щодо кож­ної з позицій:

а) «Українська влада, що встановилась після антиконституційного перевороту і повалення Януковича нелегітимна». Конституція України, справді, не містить чіткого алгоритму дій у випадках, коли Президент, голова уряду та члени їхньої «команди» зали­шили свої посади, зібрали «нажите нелегкою працею» майно і втекли за кордон (ніякого перевороту чи силового захоплення центральних органів влади не було), проте і основні закони ін­ших держав також не регулюють подібних випадків. Водночас положення, передбачені ст. 102 («Президент України є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, до­держання Конституції, прав і свобод людини і громадянина») та іншими нормами розділу V, визначаючи роль і функції Пре­зидента, водночас презюмують, що фактичне припинення вико­нання ним своїх обов’язків (у цьому випадку — внаслідок втечі) ставить під загрозу основні цінності держави і суспільства, ста­новить пряму небезпеку для всіх громадян. Нагадаємо, що, згідно зі ст. З Конституції, «людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою со­ціальною цінністю...Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави». Процедура імпічменту, встановлена ст. 111, довготривала, а її проходження залежить від політичних чинників, тому у разі загрози, в тому числі й реальної загрози зовнішньої агресії (яка і відбулася у Криму та на сході України), не могла бути застосована.

У цій критичній для України ситуації законодавчий орган влади, ле- гітимність якого ніколи не ставила під сумнів навіть сама Росія, — Верхо­вна Рада усунула з посад Януковича і тодішній уряд, призначила тимчасо­во виконувача обов’язків Президента, прем’єр-міністра та уряд, ухвали­ла рішення про проведення позачергових виборів голови держави. Саме такі дії дозволили забезпечити виконання державою її основоположних функцій, визначених конституцією. РФ, своєю чергою, вела відносини із новою владою, визнала обраного на позачергових виборах П. Порошенка, що було б неможливо при дотриманні позиції про неправомірність усу­нення від влади Януковича і нелегітимність нової влади, та, відповідно, ухвалених нею рішень.

b) «Нова українська влади «націоналістична», «нацистська», «анти­семітська», «русофобська» чи менш різке: «В українському сус­пільстві поширена ідеологія нацизму», на основні чого робляться висновки про загрозу населенню Криму, Донецької та Луганської областей, які Росія нібито «має захищати від винищення чи ре­пресій». Ці твердження не відповідають фактичним обставинам, що підтверджується, зокрема, результатами умовних «правих» на президентських та парламентських виборах в Україні 2014 р. Слушно з цих питань висловилась, серед інших, Парламентська Асамблея Ради Європи у Резолюції від 9 квітня 2014 р.: «Не було ні встановлення ультраправими контролю над центральним уря­дом у Києві, ні безпосередньої загрози для прав російської етніч­ної меншини в країні, зокрема, або особливо, в Криму».

c) «Росія не має перед Україною міжнародно-правових зобов’язань, бо в Україні відбулась антиконституційна зміна влади». Неза­лежно від того, як російські посадовці оцінюють процеси 2014 р. щодо «легітимності», зобов’язання, зокрема, передбачені цілою низкою міждержавних договорів, продовжують бути чинні, бо вони взяті не перед тим чи іншим президентом, парламентом або урядом, а перед державою Україна. Вона, як суб’єкт міжнарод­ного права, не зазнала і не могла зазнати жодної зміни, бо події зміни влади не можуть вести до таких наслідків (твердження про «розпад державності», «зміну суб’єкта права, бо в Україні нема порядку і законності» та інші подібні, з міжнародно-правово­го погляду, очевидно абсурдні). Втім офіційно і РФ визнає свої зобов’язання, адже денонсувала лише договори про базування Чорноморського флоту на території України. Хоча й вони продо­вжують бути чинні, бо clausula rebus sic stantibus, на яку Росія по­кликалась при денонсації, відповідно до міжнародного права, як і всі інші підстави правомірної денонсації, за наявних обставин, не можуть бути застосовані. Це загалом стосується всіх договорів, порушених агресивною війною Росії проти нашої держави.

сі) Будапештський меморандум 1994 р. — «політичний документ декларативного характеру»; «лише підтверджує положення Гель­сінського заключного акта», містить «зобов’язання лише не за­стосовувати проти України ядерну зброю», «тільки заборону за­стосування сили і лише в розумінні безпосередніх бойових дій», «лише колективні зобов’язання держав-гарантів»; «документ, що не має прямого стосунку до загального процесу ядерного роз­зброєння» тощо. Усі такі тези прямо суперечать змістові мемо­рандуму. Зауважимо про зрозумілість причин того, чому РФ як держава ніяк не може визначатись з єдиною «версією» тлумачен­ня своїх зобов’язань за Будапештським меморандумом: йдеться про намагання викривити чіткий і однозначний зміст цього до­кумента.

е) «У Криму не велися бойові дії, не було жодного пострілу, тому про агресію Росії йтися не може». Безпосередні бойові дії — лише один з видів неправомірного застосування сили проти іншої держави, агресії. Інші прояви агресії — наприклад, блокування озброєними російськими військовими частин української ар­мії в Криму, захоплення аеропортів та інших інфраструктурних об’єктів, блокада берегів і захоплення суден ВМС України. Та й самі твердження, що не було пострілів не відповідають відомим фактичним обставинам.

£) «Відділення Криму від України та приєднання до Російської Фе­дерації відбулось в рамках реалізації права народу на самовизна­чення». Подібні тези не відповідають ані фактичним обставинам, ані базовим нормам міжнародного права. Аналіз міжнародно- правових підстав сецесії дозволяє впевнено стверджувати — у випадку з півостровом не дотримано жодної з них, починаючи від наявності суб’єкта, який має право на самовизначення; при тому, що для правомірності мають бути дотримані всі. Хоча фак­тичні обставини, які розкриває саме керівництво Росії, беззапе­речно свідчать: ніякого самовизначення не було, воно за своєю сутністю неможливе, коли навіть орган, який ухвалював рішення про референдум (парламент Криму), контролювали спецпідроз- діли іноземної армії.

§) викликають серйозні занепокоєння тези РФ та російської док­трини міжнародного права про «особливі права на Крим», «від­новлення історичної справедливості», необхідність розглядати випадок з Кримом як «особливий», такий, що нібито являє собою «виняток і не підпадає під загальні правила» тощо. Вони не лише­не мають жодної міжнародно-правової підстави, це вкрай небез­печний прецедент у разі, якщо окупація півострова не буде при­пинена і ситуація не буде повернена у початковий стан — інші агресори дістають можливість обґрунтовувати свої протиправні дії будь-якими міркуваннями, які вважатимуть «справедливи­ми».

h) «Події щодо Криму правомірні, бо аналогічні випадки, визнані правомірними державами Заходу, траплялись при розпаді Союзу PCP, Югославії, сецесії Косова, Південного Судану, при визначен­ні статусу острову Майотта, Фолклендських островів, об’єднанні Німеччини тощо». Кожен з прикладів, що наводить Росія, і у фактичному, і у міжнародно-правовому сенсі відрізняється і від подій у Криму, і від подій у Донецькій та Луганській областях. Через заяви, подібні до тієї, що пролунала від міністра закордон­них справ РФ С. Лаврова щодо порівняння ситуацій з Кримом і об’єднанням Німеччини, складається враження, що РФ зовсім не зважає на те, які правомірні приклади територіальних змін на­водити, переймаючись лише їх кількістю.

i) «Україна з 1991 року проводила мирну анексію Криму, згода на неї Росії обумовлювалась певними вимогами, які порушені у 2014 році». Саме звернення до «мирної анексії», з міжнародно- правового погляду, абсурдне, бо анексія — насильницьке захо­плення території іншої держави, що a priori не може бути мир­ним. Безпідставні і твердження про якісь «умови», за дотримання яких РФ визнавала належність півострова до складу України. Про них не йдеться у жодному з міжнародних договорів, зокрема україно-російських, такі умови взагалі ніколи не висувались на­шій державі.

Те ж стосується тез про антиконституційність передання Криму до складу Української PCP у 1954 р. або посилання на україно-російські кор­дони як на міжреспубліканські, встановлення яких не має значення для міжнародного права. Обидва твердження не відповідають дійсності, що підтверджено самою Росією при визнанні в міжнародних договорах, укла­дених у пострадянський період, цих кордонів як міждержавних та належ­ності Кримського півострова Україні.

j) «В Україні відбувається громадянська війна», «Влада веде війну проти власного народу на сході України» тощо. Ці заяви не про­сто не відповідають фактичним обставинам справи, а прямо про­тилежні їм, бо відповідно до міжнародного права йдеться про агресивну війну Росії проти нашої держави, внаслідок якої за­гинули тисячі мешканців сходу України, а місцеві «ополченці» — звичайні найманці.

k) Виходячи з цього, не мають під собою жодної міжнародно-пра­вової підстави і заяви РФ про те, що вона нібито не сторона кон­флікту.

l) «ДНР» та «ЛНР» — суб’єкти міжнародного права». Ці утворен­ня, засновані Росією передусім для приховання агресивної війни проти нашої держави й інших засобів боротьби проти України, не відповідають жодній з передбачених міжнародним правом ви­мог до його суб’єктів.