Зарубіжний досвід кримінально-виконавчої політики та його імплементація в законодавство України

Європейський вибір об’єктивно вимагає від України виважених і послідовних кроків щодо удосконалення та гармонізації національного законодавства із зако­нодавством ООН, ЄС та його країн-членів.

Механізм імплементації міжнародно-правових норм включає сукупність пра­вових та інституційних засобів, що використовуються суб’єктами міжнародного права на міжнародному та національному рівнях. Міжнародна система імплемен­тації складається зі створених на підставі міждержавних угод універсальних, ре­гіональних і локальних міжнародних організацій, спеціалізованих установ та їх допоміжних органів. За їх допомогою стає можливим об’єднання зусиль держав і міжнародних організацій у реалізації чинних норм міжнародного права.

Національну систему імплементації становлять органи державної вла­ди та інші органи держави, уповноважені забезпечувати виконання країною

РОЗДІЛ 5 міжнародно-правових зобов’язань. Оскільки норми міжнародного права поро­джують правовідносини між суб’єктами міжнародного права і не породжують їх між суб’єктами внутрішнього права, необхідні додаткові внутрішньодержавні за­соби для перетворення цілей, закладених у нормах міжнародного права, в реальні дії органів державної влади, юридичних осіб та громадян, які перебувають під юрисдикцією держави.

Аналіз сучасного стану розвитку європейських інтеграційних процесів і участі в ньому України неможливий без урахування історії розвитку про­тягом декількох сторіч ідеї об’єднання Європи та її основних теоретичних підходів.

Виникнення різних моделей європейської інтеграції зумовлене об’єктивною необхідністю пошуку нових шляхів інтеграційного розвитку, не­можливістю подальшого географічного розширення ЄС без кардинальних кон­цептуальних змін у підходах до європейського будівництва, необхідністю фор­мування не стільки інтеграційних моделей, скільки нової концепції, що включає обґрунтовану філософію нового Союзу, нову логіку його розвитку.

Україна після проголошення незалежності веде пошук власного місця в євро­пейських інтеграційних процесах. Ключовим напрямом зовнішньої політики нашої держави та її стратегічним курсом визнано вступ до ЄС. Головним зо­внішньополітичним пріоритетом України у середньостроковому вимірі визна­чено отримання статусу асоційованого члена ЄС. Ідея європейського вибору позитивно сприймається населенням України, євроінтеграційні прагнення нашої країни співпадають з необхідністю її модернізації і радикального рефор­мування. Досягнення відповідності держави й українського суспільства копен­гагенським критеріям членства в ЄС є головним довготерміновим завданням євроінтеграційного курсу.

Важливим досягненням на євроінтеграційному шляху України є форму­вання договірно-правових і політичних засад співробітництва з ЄС. Базовим документом, який визначив правовий механізм двостороннього економіч­ного, фінансового, соціального й культурного співтовариства, розвитку політично­го діалогу, стала Угода про партнерство і співробітництво між Україною і ЄС [471, с. 74-76]. Після набуття чинності цієї угоди був сформований інституціональний механізм двостороннього співробітництва на різних рівнях - від найвищого до експертного.

У другій половині 90-х років XX ст. в Україні здійснено кроки щодо внутрішнього забезпечення євроінтеграційного процесу: визначені головні напрями діяльності ор­ганів виконавчої влади, які мають забезпечити її входження до європейського еко­номічного, політичного і правового простору; розроблена поетапна стратегія просу­вання України до членства в ЄС; окреслені механізми організаційного, фінансового, правового, інформаційного забезпечення євроінтеграційної стратегії, зокрема роз­почато роботу з гармонізації законодавства України з нормами та стандартами ЄС.

Ефективним стимулом для радикальних змін у цьому напрямі державної по­літики став вступ України до Ради Європи у 1995 р., коли вона взяла на себе досить відповідальні зобов’язання перед міжнародною спільнотою, у тому числі й такі, що стосуються предмета нашого дослідження. З метою вирішення нагальних проблем указом Президента України від 11 червня 1998 р. № 615/98 затверджено Стратегію інтеграції України до Європейського Союзу [472, с. 87]. Відповідно Кабінет Міні­стрів України своєю постановою від 16 серпня 1999 р. ухвалив Концепцію адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу [473, с. 1735].

З метою координації діяльності органів виконавчої влади із забезпечення ви­конання євростратегічних намірів України постановою Кабінету Міністрів Укра­їни від 12 листопада 1998 р.

У кінці 90-х років ХХ ст. відбувався процес переосмислення концептуальних і тактичних прорахунків, допущених Україною на євроінтеграційному шляху. Ейфоричні насторої минулих років змінилися реалістичним усвідомленням того, що період адаптації України до політико-економічних вимог ЄС буде тривалим процесом. Невідповідність розвитку демократичних інституцій і стану грома­дянського суспільства європейським стандартам, низький рівень економічного розвитку, валового внутрішнього продукту і доходів на душу населення, повільні темпи реформ, які до того ж були недостатньо скоординовані із завданнями євро­пейської інтеграції, та інші прорахунки суттєво віддалили перспективу не тільки повного, а й асоційованого членства України в ЄС. Стало цілком очевидним, що лише проведення глибоких і рушійних реформ, послідовна демократизація суспіль­ства можуть кардинально змінити цю негативну тенденцію і матеріалізувати гасло руху в Європу. З цією метою 14 вересня 2000 р. прийнято указ Президента України “Про Програму інтеграції України до Європейського Союзу” [476]. Програма стала головним виразником загальної стратегії держави на шляху наближення України до ЄС за всіма напрямами співробітництва, в тому числі й у кримінально-виконавчій сфері. Отже, надалі цей процес став більш керованим і передбачуваним.

Необхідно зазначити, що сучасне правознавство в основному визначило сут­ність загального підходу до цієї проблеми з боку вітчизняних законодавців, нау­ковців і громадськості. Не заперечуючи нагальної необхідності вивчення функці­онування сучасних пенітенціарних систем з метою запровадження позитивного досвіду у формуванні кримінально-виконавчої системи України, більшість до­слідників вважають, що динамічний розвиток міждержавно-правових систем, розширення простору взаємодії національних правових систем між собою та з міжнародними системами потребує передусім ефективного механізму, який би врахував узгоджені способи такої взаємодії, сприяв гармонійному функціонуван­ню вказаних систем у єдиному правовому просторі.

У порівняльному правознавстві термін “правовий механізм взаємодії” озна­чає два підходи до творення конкретних порівняльно-правових дій: нормативних та функціональних. При нормативному (формально-юридичному) порівнянні вихідною точкою є подібні, як правило, в межах відповідних галузей права (у на­шому випадку кримінально-виконавчого), норми, правові інститути, конкретні нормативно-правові акти, їх зміст, як і які конкретні суспільні відносини вони регулюють. При цьому порівняння відбувається від норми права до відповідних суспільних відносин [23, с. 251].

У ході функціонального порівняння спочатку визначається певна соціальна проблема (наприклад захист від катувань та жорстокого поводження), а потім відшукується комплекс правових норм або інститутів, які її вирішують (відпо­відно до зазначеної вище проблеми - ст. 19 Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання або Європейський суд з прав людини тощо). При цьому на відміну від нормативного підходу досліджується не стільки зміст конкретних норм права, як умови та ефективність застосування правил поведінки, встановлених відповід­ними нормами й інститутами. У цьому разі порівняння відбувається від певного соціального факту до засобів і умов його правового регулювання.

Ще одна особливість, яку необхідно враховувати, приступаючи до порівняль­ного аналізу. Для порівняльно-правового дослідження не має значення, скільки систем воно охоплює. Вивченню можуть підлягати як всього дві системи, чи їх окремі складові, так і світова правова система в цілому.

На цій основі уже здійснено чимало досліджень з порівняльно-правового аналізу кримінально-виконавчого законодавства як окремих країн, так і в рамках тієї чи іншої правової системи. Наприклад, ми вивчали спільне і відмінне у кримі­нальному, кримінально-виконавчому законодавстві України і Республіки Польща (порівняльно-правовий вимір у контексті міжнародного та європейського права [478, с. 66-69; 479, с. 140-144 та ін.]. Важливо зазначити, що порівняльними дослі­дженнями кримінального права зарубіжних країн, у тому числі й Польщі, плідно займалися видатні вчені-юристи: Л.С. Білогриць-Котляревський, О.Ф. Кістяков- ський, М.П. Чубинський, Л.Є. Владимиров та інші. У наш час така аналітична ро­бота лише розпочинається, та й власне саме українське кримінально-виконавче право як самостійна галузь права веде свій відлік з 1996 р.

Відзначимо також, що актуальність порівняльного дослідження кримінально- виконавчих систем України і Республіки Польща підсилюється кількома вагоми­ми чинниками. По-перше, це країни-сусіди, їх єднає багаторічна дружба і спів­робітництво в багатьох галузях соціально-економічного і культурного життя, а в результаті вступу останньої до ЄС її територія, економіка, культура й мента­літет, як і сприйняті нею європейські цивілізаційні досягнення, що визнані сві­том, стали ще ближчими для українців. По-друге, можливе запозичення досвіду молодої генерації юристів цієї країни, що базується на принципах європейського права, демократизації суспільства, захисту прав, свобод та інтересів пересічного громадянина; по-третє, таким фактором є загальний характер багатьох проблем кримінально-виконавчої політики, які належить вирішувати спільними зусил­лями органів юстиції, прокуратури, суду, УВП обох країн; по-четверте, сучас­ний розвиток українсько-польського регіонального і транскордонного співро­бітництва, яке включило у свою орбіту взаємодію двох сусідніх країн і в сфері кримінально-виконавчого права.

Щодо останнього твердження, то конкретними прикладами такої взаємо­дії можуть слугувати правові відносини у цивільних і кримінальних справах між Генеральною прокуратурою України та Міністерством юстиції Республіки Польща, що здійснюються на виконання ст. 3 Договору між Україною і Респу­блікою Польща про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кри­мінальних справах від 24 травня 1993 р. [480]. Чимало важливих напрацювань з кримінально-виконавчого права спільно здійснено науковцями Інституту держа­ви і права ім. В.М. Корецького НАН України та Інститутом правових наук Поль­ської Академії [481].

Як свідчить аналіз чинного кримінально-виконавчого законодавства України і Республіки Польща, обидві країни у перехідний період від тоталітарних режимів до демократії зробили чимало виважених і послідовних кроків щодо гармонізації національного законодавства із законодавством ООН, ЄС, країн-членів, які вхо­дять до його складу. Наприклад, Україна розпочала реформування кримінально- виконавчої системи одночасно зі здобуттям суверенітету та незалежності. За час, що минув від встановлення нової української державності, вона ратифікувала ряд важливих міжнародних документів, серед яких головне місце посідають Загальна декларація прав людини, прийнята і проголошена резолюцією 217А (ІІІ) ГАООН від 10 грудня 1948 р. [119, с. 3-9] та Міжнародний пакт про громадські та політич­ні права, прийнятий резолюцією 2200(ХХІ) ГАООН від 16 грудня 1966 р. (ратифі­кований Україною у 1973 р., набув чинності з 23 березня 1976 р. [122, с. 234-249]). Як для України, так і для Республіки Польща, яка також ратифікувала названі документи, визначальна їх роль полягає у тому, що всі їх положення можуть бути застосовані (і в багатьох випадках уже застосовуються) для визначення фунда­ментальних основ правового статусу осіб, які потрапляють у сферу дій кримі­нальної юстиції, у тому числі й тих, котрі відбувають покарання. Як свідчить по­рівняльний аналіз, і в українському, і в польському кримінально-виконавчому законодавстві є чимало позицій для обміну досвідом і запозичення.

На відміну від України в Республіці Польща прогресивні європейські традиції кримінального законодавства були закладені ще в КК Польщі 1932 р. [482, с. 194­196], який діяв аж до 1969 р. КК Польщі 1969 р., як і попередній, також ґрун­тувався на положеннях класичної й соціологічної шкіл кримінального права, до яких належать принцип рівності усіх перед законом, гуманізму, індивідуалізації кримінальної відповідальності та покарання тощо. Отож, готуючись стати повно­правним членом ЄС, Польща пішла шляхом дальшої модернізації свого кримі­нального законодавства на засадах кращих світових стандартів, а ставши членом ЄС, цілковито сприйняла європейські норми кримінально-виконавчого права.

У 1997 р. у Республіці Польща була завершена кодифікація кримінального за­конодавства, яка тривала протягом 10 років. Метою діяльності кодифікаційної комісії були не часткові зміни, а підготовка нових кодексів, створення криміналь­ного законодавства, яке б відповідало новим демократичним принципам, закла­деним у кращі світові стандарти. Результатом кодифікаційних зусиль було те, що 6 червня 1997 р. прийнято нові Кримінальний, Кримінально-процесуальний і Кримінально-виконавчий кодекси Республіки Польща. Внаслідок цього втратив чинність попередній КК Польщі - соціалістичний за змістом і формою, який пе­редбачав значно ширше коло діянь, що визнавалися злочинами, а передбачені в ньому санкції були надміру жорстокими [483, с. 1; 484].

На наш погляд, особливо цінним у польському кодексі є розділ III “Засудже­ний”, у якому визначається правовий статус такої особи та його основні права, а головне, він визнається суб'єктом кримінально-виконавчих відносин (ст. 5). Введення цих положень у національне законодавство дало б можливість усуну­ти протиріччя, що існують на фоні дій норм Загальної декларації прав людини, яку ратифікувала Україна, та положень Конституції України (ст. 63, 64) про недо­пустимість обмежень прав і свобод засуджених, окрім випадків, передбачених у законі.

Становлять інтерес, як нам видається, норми § 2 ст. 11 КВК Польщі у частині, де суд зобов'язаний подати в орган виконання покарань, крім вироку, всю відо­му йому інформацію щодо засудженого. Що це дає? Переоцінити такі дії важко: особу направляють в УВП з максимально прозорою справою. В умовах нашого чинного законодавства жодне відомство (міліція, прокуратура, суд, органи вико­нання покарань тощо) не зобов'язані надавати один одному добуті відомості про особу. Як результат, щорічно в системі ДДУПВП засудженими вчиняється близько 400 злочинів [485, с. 5], оскільки адміністрація УВП не володіє повною інформацією про засудженого і не може вчасно запобігти антисуспільним діям з його боку.

Ст. 13 КВК Польщі у рівні умови ставить усіх суб'єктів кримінально- процесуальних відносин, даючи право органу виконання покарань на оскар­ження рішень суду під час вирішення суперечностей щодо виконання рішення або заперечень щодо визначення розміру покарання. У чинному КПК України законодавець, визначаючи таку стадію, як “виконання покарань”, у той самий час суб'єктом кримінально-процесуальних відносин адміністрацію УВП не на­зиває.

Велике значення для кримінологічного вивчення особистості злочинця та розробки заходів загальної та індивідуальної профілактики злочинності у місцях позбавлення волі, на наш погляд, має ст. 14 КВК Польщі. У ній закріплено поло­ження про те, що орган виконання покарань має право дати розпорядження будь- якому органу про збір інформації про засудженого за місцем його попереднього проживання чи діяльності. Для України ця проблема і пропозиції з її вирішення не нові, але допоки у законодавстві реалізовані не повною мірою.

Зокрема у ст. 18 Закону України від 23 червня 2005 р. “Про Державну кримі­нально-виконавчу службу України” закріплено право УВП на безперешкодне одержання від підприємств, установ і організацій незалежно від форм власності та об'єднань громадян відомостей, матеріалів та іншої допомоги, необхідної для виконання покладених завдань [257]. Проте досі належних механізмів (передба­чених чинним кримінально-виконавчим законодавством Польщі) у КВК України та інших нормативно-правових актах не створено.

В умовах гострого дефіциту бюджетних коштів привабливими, на наше пе­реконання, є вимоги § 3 ст. 23 КВК Польщі щодо проведення судових засідань стосовно засуджених, які вчинили злочини у місцях позбавлення волі, безпосе­редньо в УВП. Це дає можливість не тільки зменшувати кількість осіб, які три­маються в СІЗО, та кількість так званих транзитно-пересильних, а й створювати належні комунально-побутові умови для ув'язнених під варту. Зокрема в Україні у 2005 р. у СІЗО не вистачало майже 10 тисяч місць, тобто порушувалися законні права заарештованих на нормальні умови життєдіяльності у місцях попередньо­го ув'язнення [486, с. 9].

З огляду на пропозиції щодо участі громадськості у виконанні покарань, які обговорюються у науковій періодиці [487, с. 15], певну вагу мають положення § 1 ст. 38 КВК Польщі, у якій сказано, що така співпраця може бути можливою, тіль­ки якщо громадські формування мають на меті реалізацію завдань, вказаних у КВК. В Україні такі “акції”, як правильно зауважують окремі дослідники, ма­ють більше споглядальний характер та переслідують задоволення цікавості тощо [488, с. 24-25].

Використання принципів ст. 40 КВК Польщі у законодавстві України до­зволило б, на нашу думку, сьогодні вивести ДДУПВП з повної ізоляції, в якій він опинився після повного виведення з підпорядкування МВС України. У Польщі для координації дій усіх органів щодо забезпечення виконання покарань створе­но головну раду при голові ради міністрів, до складу якої входять міністри провідних відомств (юстиції, здоров'я, освіти тощо) та можуть входити пред­ставники громадських інститутів, які спеціально створені для сприяння УВП з ефективного виконання покарань. І хоча при ДДУПВП створено громадську раду, вирішити всі проблеми, які виникають під час виконання кримінальних по­карань, вона не в змозі, оскільки ні повноважень, ні координаційних зусиль, ні нормативно визначених можливостей щодо взаємодії з іншими органами дер­жавної влади, як це передбачено в КВК Польщі, це формування в Україні не має.

Ст. 43 КВК Польщі закріпила положення про фонд постпенітенціарної допо­моги, куди відраховуються кошти в розмірі 10% плати за роботу або з прибутку тощо, котрі виділяються як допомога для осіб, які звільняються з УВП і СІЗО. Нині в Україні, коли тільки 30% звільнених із місць позбавлення волі працевлаш- товуються, така підтримка була б дуже актуальною для останніх.

Дещо інший зміст має в КВК Польщі такий вид покарання, як обмеження волі. Якщо за КВК України це покарання реалізується в кримінально-виконавчих установах відкритого типу (ст. 56), то відповідно до ст. 54 КВК Польщі воно ви­конується за місцем проживання або праці засудженого, тобто є альтернативним видом покарання?. На наш погляд, положення КВК Польщі є більш прогресивними та такими, що відповідають нормам європейського і міжнародного права. Як при­клад: у 2000 р. до позбавлення волі в Україні було засуджено 37,89% осіб від загаль­ної кількості засуджених - 222 239 [489, с. 16]. Водночас у Польщі до позбавлення волі засуджується втричі менше громадян [490, с. 112], оскільки виявлена реальна альтернатива позбавленню волі та реалізований принцип залучення у кримінально- виконавчий процес максимальної кількості державних і громадських інститутів. До речі, ця проблема є досить актуальною як у практичній діяльності органів ви­конання покарань України, так і в науці кримінального права [490, с. 28].

У розрізі вирішення практичних проблем умовно-дострокового звільнення засуджених з УВП України (таку можливість мають тільки 61,7% осіб від загаль­ного числа засуджених, які підпадають під цю пільгу закону [491, с. 132]) ефек­тивною видається ст. 75 КВК Польщі, яка закріплює право “інших осіб, гідних до­віри, зокрема представників товариств, фундацій, організацій та установ, церков та інших релігійних спілок” на участь у пенітенціарних комісіях, у тому числі щодо розгляду питань умовно-дострокового звільнення засуджених (ст. 76).

Як відомо, стратегічним питанням будь-якої політики є її мета, через яку бу­дується діяльність системи виконання покарань суспільства та держави. У цьому контексті, на нашу думку, закріплена у відповідній ст. 67 КВК Польщі мета вико­нання покарання (у нормативних актах, проектах, наукових розробках тощо ви­ражається через такі категорії, як “кара” та “виправлення засуджених” [484, с. 91]) могла б слугувати прикладом для видозмінення кримінально-виконавчої політи­ки України. У цьому контексті, на нашу думку, закріплена у відповідній ст. 67 КВК Польщі мета виконання покарання [484, с. 91] могла б слугувати прикладом для видозмінення кримінально-виконавчої політики України, яка у нормативних ак­тах, проектах, наукових розробках тощо виражається через такі категорії, як “по­карання” та “виправлення засуджених”.

У теоретичному та науковому аспектах заслуговують уваги, на наш погляд, положення ст. 81 КВК Польщі, які дають визначення терміна “кара”, що викорис­товується і в нормативних актах України, зокрема в КК, КВК, КПК України, але без роз’яснення його змісту. У цій нормі закріплено таке: “Кара у вигляді по­збавлення волі виконується в таких системах: 1) програмованого впливу (ст. 95); 2) терапевтичного (ст. 96, 97); 3) звичайного (ст. 98)”.

Концептуальними є вимоги § 3 ст. 82 КВК Польщі, відповідно до яких під­ставою класифікації засуджених є дослідження щодо вивчення особи. При цьо­му такі заходи здійснюють як представники УВП, так і інші суб'єкти, задіяні у кримінально-виконавчому процесі, включаючи науковців. Тому, на думку бага­тьох дослідників, скорочення в Україні наукових розробок із тюремної тематики є з огляду міжнародної практики й завдань реформування пенітенціарної системи кроком нелогічним та суспільно небезпечним [492, с. 3].

Якщо за чинним КВК України засуджені, які вчинили злочин у неповнолітньо­му віці, можуть триматись у виховних колоніях до досягнення ними 21-річного віку, то КВК Польщі (ст. 84) дозволяє це робити до 24-річчя особи. Пояснення тут, на нашу думку, просте: наші сусіди врахували новітні досягнення науки з люди­нознавства, яка прогнозує й аргументовано доводить, що молода людина фор­мується у соціально зрілий прототип саме в такому віці. Тому норми ст. 84 є ще й прикладом діалектичного зв'язку права та інших галузей суспільного життя. Про це у вітчизняній науці йдеться постійно, але у практиці нерідко не знаходить свого вираження.

Із точки зору вирішення питань щодо приведення норм кримінально- виконавчого права України у точну відповідність з вимогами Конституції України важливе значення, на наш погляд, мають положення розділу 4 КВК Польщі “Пра­ва й обов'язки засудженого”. У КВК України вони розмиті, не конкретні й мають лише так званий внутрішній характер, тобто йдеться тільки про статус особи в умовах місць позбавлення волі. Цей недолік має місце й у Правилах внутрішнього розпорядку установ виконання покарань, хоч, як показує практика, засуджений може вступати у цивільні правовідносини і в інших напрямках свого життя (укла­дає та розриває шлюби, майнові договори тощо) автор хотів сказати, що хоча пра­ва й обов'язки нечітко визначені, але засуджений може вступати у цивільні право­відносини?.

Чому для наочності був вибраний КВК Польщі? Цей крок ґрунтується на під­ставах, про які вже йшлося вище. Крім того:

І Польща, й Україна тривалий час були складовими Російської імперії, а отже, мали одне законодавство, що виробило до певної міри стереотипи у політи­ці, науці, суспільній практиці тощо.

Новітня історія цих країн часів так званого Варшавського договору теж збли­зила правові системи Польщі й України.

Історія України тісно пов'язана з історією Польщі і в інших періодах свого роз­витку (Кревська, Городельська, Люблінська унія), що не могло не відобразитися на праві цих держав.

У праві наших країн не може не віддзеркалитися й генетична природа слов'янських народів (культура, побут, звичаєве право).

Спільне членство Польщі та України в Раді Європи зобов'язує їх приводи­ти до спільного знаменника принципи й алгоритми побудови правових систем у своїх країнах.

Аналіз КВК Польщі дав змогу виявити, що у ньому є й інші позитивні моменти, які можна було б використати Україні при уніфікації та розробці національного кримінально-виконавчого законодавства. Але головним завданням аналітично- порівняльного огляду було акцентувати увагу практиків на позитивному досвіді на­ших найближчих сусідів, ця географічна, історична та ментальна близькість значною мірою обумовлюють зміст законодавства України. Хоча не виключена можливість інших порівняльних варіантів, наприклад української кримінально-виконавчої системи з чеською, словацькою, французькою, німецькою, британською й іншими, більш віддаленими - американською, канадською, латиноамериканською тощо.

Однак на сьогодні першочерговим завданням для України є входження в європейську правову систему. Таким чином, стосовно нашого дослідження вста­новленню і порівнянню підлягають, особливості змісту універсальних міжнарод­них стандартів загального характеру, до яких належать:

- Загальна декларація прав людини (1948);

- Міжнародний пакт про громадянські та політичні права (1966);

- Декларація про захист всіх осіб від катувань та інших жорстоких, нелюд­ських чи таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання (1975);

- Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання (1984) та Факультативний протокол до цієї Конвенції від 18 грудня 2002 р., а також регіональних міжна­родних стандартів загального характеру - міжнародно-правових документів, розроблених та ухвалених на Європейському континенті під егідою Ради Європи, зокрема:

- Європейська конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (1950, з протоколами);

- Європейська конвенція про запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню 1987 чи 1983??р. (з про­токолами);

- Європейські пенітенціарні правила (1987).

Не можна не брати до уваги й норми та джерела вітчизняного кримінально- виконавчого права. Серед них, на нашу думку, найголовніші:

- Конституція України - Основний Закон України (1996);

- КВК України (2003);

- Закон України “Про Державну кримінально-виконавчу службу України” (2005);

- Закон України “Про попереднє ув’язнення” (1993);

- Закон України “Про застосування амністії в Україні” (1996);

- Закон України “Про соціальну адаптацію осіб, які відбували покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі на певний строк” (2003);

- указ Президента України “Про утворення Державного департаменту Украї­ни з питань виконання покарань” (1998);

- указ Президента України “Про виведення Державного департаменту Украї­ни з питань виконання покарань з підпорядкування Міністерству внутрішніх справ України” (1999);

- указ Президента України “Про Концепцію реформування Державної кримінально-виконавчої служби України” (2008);

- постанова Кабінету Міністрів УРСР “Про Основні напрями реформи кримінально-виконавчої системи в Українській РСР” (1991);

- постанова Кабінету Міністрів України “Про програму приведення умов тримання засуджених, які відбувають покарання у місцях позбавлення волі, а та­кож осіб, які тримаються у слідчих ізоляторах і лікувально-трудових профілакто­ріях, у відповідність з міжнародними стандартами” (1994) та ін.

Основною метою вказаних вище міжнародних нормативних актів є:

• встановлення низки мінімальних стандартів для всіх тих аспектів управ­ління в’язницями, які є суттєво важливими для забезпечення гуманних умов утримання та належного поводження із в’язнями в сучасних прогре­сивних системах;

• заохочення адміністрації в’язниць до розвитку політики, стилю та прак­тики управління на основі сучасних принципів забезпечення справед­ливості;

• розвиток у персоналу в’язниць професійних навичок, що віддзеркалюють важливі соціальні та моральні якості його роботи, і створення умов, за яких цей персонал міг би якнайефективніше виконувати свою роботу в ін­тересах всього суспільства, в’язнів, які перебувають під його наглядом, та його власного професійного задоволення;

• забезпечення основних реальних критеріїв, за допомогою яких адміністра­ції в’язниць та особи, відповідальні за інспектування умов утримання та управління в’язницями, могли б об’єктивно оцінювати стан справ та сту­пінь просування до більш високих стандартів.

Україна ратифікувала основні міжнародні нормативні акти, погоджуючись таким чином з формулюванням їх вимог та критеріїв, яким повинні відповідати умови тримання засуджених у будь-яких установах. Із вступом у 1995 р. до Ради Європи наша держава взяла на себе певні зобов’язання перед міжнародною спіль­нотою, у тому числі вивести кримінально-виконавчу систему з підпорядкування силової структури - МВС України та продовжити реформування кримінально- виконавчого законодавства, виходячи з вимог міжнародних (зокрема європей­ських) стандартів у цій сфері [493, с. 100-120].

Процес реформування набув вищого юридичного статусу у зв’язку з прийнят­тям у червні 1996 р. Конституції України, яка закріпила нові ціннісні пріоритети й у ст. 3 проголосила людину, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпеку найвищою соціальною цінністю в Україні. Крім того, у ст. 9 Основного За­кону заявлено, що чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких нада­на Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. До речі, такі правові норми закріплені в основоположних документах більшості європейських країн [58; 494].

Ратифікація Україною 17 липня 1997 р. Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод стала важливим етапом на шляху вход­ження нашої держави в європейський політико-правовий простір, оскільки кон­венція є міжнародним договором, на підставі якого більшість європейських країн зобов’язалися дотримуватися прав та основоположних свобод людини. Ці права гарантуються як самою конвенцією, так і протоколами (№ 1, 4, 6, 7, 12, 13) до неї, згода на обов’язковість яких надана державами - сторонами конвенції [495, с. 79].

Ратифікувавши Європейську конвенцію про захист прав людини і основопо­ложних свобод, Україна визнала обов’язковою юрисдикцію Європейського суду з прав людини - міжнародного органу, що за умов, визначених конвенцією, може розглядати заяви, подані особами, які скаржаться на порушення своїх прав, га­рантованих цією конвенцією.

Юридичний зміст основних принципів міжнародного права закріплює зобов’язання кожної держави виконувати свої міжнародно-правові зобов’язання, а засоби реалізації цих зобов’язань визначаються національним правом, якщо інше не випливає з міжнародно-правової норми. У ст. 27 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р. (ратифікована Україною 13 червня 1986 р. [496, с. 418-419]) закріплено принцип сумлінного виконання державою своїх міжнарод­них зобов’язань, так званий принцип pacta sunt servanda (лат. - договори повинні виконуватися). Учасники договорів не можуть послатися на положення свого вну­трішнього права для виправдання невиконання договору (ст. 26, 27). Ці принципи нормативно закріплені у загальному міжнародному праві, яке свідчить про пере­важну силу міжнародно-правових норм над нормами національного права.

Права та свободи, проголошені у конвенції, - це мінімальні європейські стан­дарти прав людини, які можуть бути основою діяльності держав-учасниць у галузі дотримання прав людини. Держави - члени Ради Європи повинні застосовувати ці стандарти в своєму законодавстві та правозастосовчій практиці, однак за ними залишається свобода вибору засобів застосування цих стандартів. Включення міжнародних та європейських стандартів прав людини у правові системи держав, зокрема України, здійснюється шляхом їх закріплення в Конституції держави, за­конах, а також підписання, ратифікації міжнародних угод, що містять такі норми. Останні частіше набувають статусу частини правової системи (у нашому випад­ку - кримінально-виконавчої), що дає можливість усім правозастосовчим устано­вам, у тому числі й органам та установам виконання покарань, їх безпосередньо використовувати як частину національного права.

Як свідчить експертиза нормативно-правових актів та їх проектів на відповід­ність Європейській конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практиці Європейського суду з прав людини, здійснена експертно-методичним відділом секретаріату Урядового уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини (Міністерство юстиції України [497, с. 47-50]), більшість нормативно- правових актів національного законодавства України відповідають європейським стандартам і конституційним гарантіям прав та свобод людини та громадянина (ст. 8), в тому числі і тих осіб, до яких обраний запобіжний захід у вигляді тримання під вартою в УВП та СІЗО. Для останньої категорії визначені спеціальні юридичні гарантії прав і свобод, представлені нормативно- та організаційно-правовими ме­ханізмами КК України, КВК України, законів України, указів Президента України, постанов Кабінету Міністрів України, наказів ДДУПВП.

У цьому сенсі повністю збігається з Європейськими пенітенціарними прави­лами мета кримінально-виконавчого законодавства України, викладена в п. 1 ст. 1 КВК України: “Кримінально-виконавче законодавство України регламентує по­рядок і умови виконання та відбування кримінальних покарань з метою захисту інтересів особи, суспільства і держави шляхом створення умов для виправлення і ресоціалізації засуджених, запобігання вчиненню нових злочинів як засуджени­ми, так і іншими особами, а також запобігання тортурам та нелюдському ставлен­ню або такому, що принижує гідність, поводженню із засудженими” [135, с. 3].

Концепція гуманізації кримінально-виконавчої системи відображена і в За­коні України “Про Державну кримінально-виконавчу службу України”, який на законодавчому рівні закріпив завдання, основні принципи та правове підґрунтя діяльності, структуру та інші важливі положення, що регламентують функціону­вання ДКВС України [257, с. 254].

Основні суб’єктивні права, які мають всі засуджені, незалежно від виду по­карання, визначені у ст. 8 КВК України. Як відзначають аналітики (вітчизняні і зарубіжні), з юридичної точки зору більшість із них співвідносна з положеннями щодо правового статусу засудженого у міжнародних актах, зокрема в частині:

- забезпечення ставлення до засудженого з повагою до його людської гідності;

- додержання особистих прав та основоположних свобод такої особи;

- забезпечення умов тримання засуджених нормам, прийнятим у суспільстві [498, с. 5].

Хоча міжнародні акти не вирізняють поняття “правовий статус” і не дають його визначення (як це, наприклад, зроблено у вітчизняному законодавстві), про­те в них, зокрема в Мінімальних стандартних правилах поводження із в’язнями передбачено цілу низку норм (п. 56, 66) з метою:

а) забезпечити відповідність умов життя вимогам людської гідності та нор­мам, прийнятим у суспільстві;

б) мінімізувати негативні наслідки ув’язнення та різницю між життям у в’язниці та на свободі;

в) підтримувати та посилювати ті зв’язки з родичами та зовнішнім світом, які найкраще слугують інтересам в’язнів та їх родин;

г) забезпечити в’язням можливості розвивати професійні навички та здіб­ності, які поліпшуватимуть перспективи їхньої успішної соціальної реінтеграції після звільнення [130, с. 28-29].

На думку вітчизняних аналітиків, наведені положення визначають основну концепцію (парадигму) всієї європейської пенітенціарної системи. Поки що вона значно відрізняється від тієї, яку формулює вітчизняний законодавець. Різниця полягає у тому, що європейська пенітенціарна концепція покарання враховує сам факт позбавлення волі, а не режим, оскільки ув’язнення передбачає позбавлення волі, що саме по собі є покаранням. І саме тому особа, яка потрапляє в європей­ську установу позбавлення волі, утримується там як людина, з відданням всього необхідного не тільки людським потребам, а й людській гідності. Тобто європей­ська парадигма стверджує, що навіть злочинець повинен залишатися людиною та жити в суспільстві і складати його невід’ємну частину. Вітчизняна ж парадигма робить засудженого особою “поза суспільством”, особою, яку необхідно покарати та виправити за допомогою безособистісної системи [499, с. 2-3].

У цілому КВК України приділяє значну увагу регламентації правового статусу засуджених, на відміну від ВТК України, де цьому питанню була присвячена лише одна стаття щодо правового положення осіб, які відбували покарання у вигляді позбавлення волі та виправних робіт.

А.Х. Степанюк та І.С. Яковець у науково-практичному коментарі КВК України [35] наводять чимало цікавих порівнянь стосовно окремих важливих положень національного законодавства і європейських стандартів. Зокрема, вони приверта­ють увагу до того, що ст. 1 КВК України визначає не лише завдання кримінально- виконавчого законодавства з виконання покарань, а й мету, проводячи між ними розмежування. У цьому простежується подібність із Європейськими пенітенці­арними правилами, метою яких є встановлення єдиних мінімальних вимог сто­совно тих аспектів керування пенітенціарними установами, які особливо важливі для забезпечення гуманних умов поводження з особами, позбавленими волі, що мало б на них виправний вплив у рамках сучасної і прогресивної системи. У ч. 1 “Основоположні принципи” і в ч. 2 “Керування пенітенціарними установами” вони конкретизують завдання і порядок застосування до таких осіб заходів впли­ву з метою виправлення і профілактики асоціальної поведінки [149, с. 127-128].

Від себе додамо, що встановлюючи єдині мінімальні вимоги, європейські за­конодавці передбачливо уникають категоричності у сприйнятті пенітенціарних правил як інструкції або наказу до безумовного виконання, підкреслюючи, що ці правила не є зразковими і що насправді кримінально-виконавчі системи багатьох європейських країн уже досягли більш високих стандартів, а інші прагнуть на­слідувати їх. Коли застосування правил породжує труднощі чи проблеми прак­тичного порядку, Рада Європи, маючи необхідний досвід і кошти, може запропо­нувати свої рекомендації й ознайомити з практичними досягненнями.

Єдина категорія, яка по суті є незмінною і наповнює основний зміст європей­ських стандартів, - це поняття людської гідності. Щодо Мінімальних стандарт­них правил поводження з ув’язненими джерело 130 чи 150?, то у них особливо наголошено на прагненні адміністрації місць позбавлення волі діяти гуманно й ефективно, на значущості ролі, яку відіграє персонал цих установ, і впровадженні сучасних методів управління.

Можна проводити й інші паралелі між тезами правил та ст. 1 КВК України. Обидва нормативних акти містять положення щодо соціальної адаптації, тобто повернення у суспільство особи, яка здатна жити за загальноприйнятими нор­мами. Як у міжнародних актах, так і в національному законодавстві ресоціалі- зація - це єдиний процес відновлення та розвитку соціально корисних зв’язків і відносин як у період відбування покарання, так і після звільнення засудженого. Обидва документи вважають ресоціалізацію продовженням виправлення та про­цесом, спрямованим на відновлення морального, психічного і фізичного стану особи, її соціальних функцій, приведення індивідуальної поведінки у відповід­ність із загальновизнаними суспільними правилами.

Але, за свідченням аналітиків, і в цій частині кримінально-виконавчої ді­яльності є певні неузгодження і проблемні питання. Так, відповідно до ст. 6 КВК України одним з основних засобів виправлення і ресоціалізації засуджених є сус­пільно корисна праця. Її важливість національне кримінально-виконавче право пояснює тим, що праця у місцях позбавлення волі є позитивним елементом ви­правлення, професійної підготовки та управління установою. Загальновизнаною і цілком слушною є думка про те, що праця - важливий та сильний засіб впли­ву на особу, її свідомість та спосіб життя. Тому нормативні акти передбачають необхідність залучення засудженого до праці, намагаючись за допомогою праці та інших засобів досягти таких позитивних змін у його особистості, які сприяють засудженому свідомо відновлювати свій соціальний статус.

Міжнародні стандарти вимагають також, щоб праця, яка доручається ув’язненим, крім позитивних елементів їх виправлення сприяла підтриманню або підвищенню здатності засуджених забезпечувати собі засоби для нормаль­ного існування після ув’язнення. Всі заходи з виконання трудових обов’язків за­судженими повинні відповідати аналогічним заходам, встановленим для осіб, які знаходяться на волі.

На нашу думку, основні розходження і відмінності між національним зако­нодавством і європейськими стандартами полягають у підпорядкуванні праці засуджених меті кримінально-виконавчого законодавства. Зі змісту українсько­го законодавства не можна зробити одночасний висновок про правову сутність залучення засуджених до праці як обов’язку або права засудженого. Якщо це обов’язок, то може виникнути питання про невідповідність такого обов’язку між­народним актам, які забороняють покарання працею. Якщо це право засудже­ного, то тоді незрозуміло, чому відмова від праці розглядається законодавством як порушення вимог режиму. Отже, таке концептуальне положення про працю засуджених, як це підтверджують і висновки вітчизняних аналітичних центрів, суперечить вимогам міжнародних стандартів [498, с. 7].

Як свідчать звіти експертів Ради Європи, Комітету із запобігання катувань в Україні правильно?, звіти та доповіді правозахисних груп і організацій про дотри­мання Україною Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання [149, с. 53-62], за останні роки за формальними ознаками всі положення вітчизняних нормативних актів щодо наповненості УВП та їх матеріальних умов, охорони здоров’я, харчуван­ня, професійності і компетентності персоналу УВП та СІЗО, контактів засуджених із зовнішнім світом, подання скарг, інспектування УВП представниками Генеральної Прокуратури України, ДДУПВП, органів місцевого самоврядування і громадських організацій тощо в цілому відповідають нормам міжнародних актів, хоча деякі з них сформульовані як диспозитивні положення, що надають в’язням одержання відповідних послуг лише з дозволу керівника чи працівника установи.

Однак під час реалізації будь-якого з названих положень виникає ціла низ­ка протиріч та невідповідностей міжнародним стандартам. Так, міжнародні нормативні акти під контактами із зовнішнім світом розуміють можливість для ув’язнених бачитися з сім’ями та представниками позав’язничних організацій, вести листування, отримувати тимчасові звільнення з місць тримання, а також інформацію про події та явища, які відбуваються в суспільстві, державі та за її межами.

Так само ст. 12 Закону України “Про попереднє ув’язнення” [149, с. 560] вста­новлює, що побачення ув’язнених із родичами або іншими особами може нада­вати адміністрація місця попереднього ув’язнення лише з письмового дозволу слідчого, органу дізнання або суду, в провадженні яких знаходиться справа, як правило, один раз на місяць. Тривалість побачення становить від 1 до 4 годин. Водночас Правила тримання осібповедінки в, узятих під варту, і засуджених у слідчих ізоляторах осіб, узятих під варту, і засуджених??Державного департамен­ту України з питань виконання покарань [149, с. 571] затверджують, що у разі отримання дозволу тривалість побачення становить 1 чи 2 години на місяць.

Як бачимо, навіть у самому законодавстві України містяться положення, які суперечать одне одному. І хоча ці розбіжності вирішуються на користь дії нор­мативного акту вищої юридичної сили, сама їх наявність свідчить про те, що кримінально-виконавча система України потребує значної реконструкції в на­прямі забезпечення її єдності та узгодженості на законодавчому і виконавчому рівнях.

Необхідно також враховувати, що навіть відносно нетривала практика засто­сування чинного КВК України вже дала змогу виявити в ньому цілу низку недо­ліків та прогалин, які негативно впливають на ефективність діяльності органів і установ ДКВС. Тобто кримінально-виконавче законодавство і передусім КВК України повинні пройти глибоку та належну апробацію практикою і часом.

Таким чином, обов’язок держави - забезпечити проведення юридичної екс­пертизи актів законодавства, що регулюють цю сферу суспільних відносин, став­лячи за мету унеможливлення подальшого порушення європейських і світових стандартів. Тим більше, що юридична експертиза проектів актів законодавства, а також підзаконних нормативних документів, на які поширюється вимога держав­ної реєстрації, на відповідність Європейській конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, стала обов’язковою для всіх суб’єктів нормотворення з прийняттям 23 лютого 2006 р. Закону України “Про виконання рішень та засто­сування практики Європейського суду з прав людини” [500]. Аналіз негативних висновків, одержаних за результатами експертизи різних контролюючих владних і громадських інституцій, у тому числі і європейських, свідчить, що найбільше нарікань викликає саме низька якість норм актів законодавства з питань прав і свобод ув’язнених, а також недотримання їх на практиці.

Отже, в процесі розроблення концепцій кримінально-виконавчої політики першочергову увагу необхідно приділити удосконаленню вітчизняних законів тримання шляхом поповнення їх змісту європейськими нормами і стандартами, що стосується забезпечення безумовного дотримання прав людини і громадяни­на в місцях позбавлення волі, стабільного функціонування органів, установ ви­конання покарань, СІЗО, підприємств, закладів охорони здоров’я і навчальних закладів ДКВС, пам’ятаючи при цьому, що співробітництво з Європейським Со­юзом у цій сфері суспільних відносин може принести позитивні результати лише за умови репродуктивної імплементації європейського досвіду і стандартів у віт­чизняне законодавство з урахуванням національної специфіки.

5.3.