Співвідношення кримінально-виконавчої політики та кримінально-виконавчого права, їх роль у сучасному державотворенні

Відомо, що стабільність і динамізм державотворення залежать насамперед від регулювання цього багатогранного процесу соціальними нормами, у тому числі нормами права, серед яких вагоме місце відводиться кримінально-виконавчому праву.

Нині в українському суспільстві спостерігається прагнення реалізувати ци­вілізовані моделі соціального управління кримінально-виконавчим процесом. Загальновизнано: удосконалення та впорядкування норм життя у цій специфіч­ній сфері суспільних відносин - невід’ємна умова динамічного розвитку право­вої держави. При цьому на перший план виступають принципи правотворчості й науковості, здатні гарантувати як високу якість кримінально-виконавчого права, так і вагомість та авторитетність кримінально-виконавчої політики держави.

Отже, на основі узагальнення наукової юридичної літератури, нормативних актів з кримінально-виконавчого права проаналізуємо з точки зору теорії та іс­торії держави і права сучасну ситуацію в царині кримінально-виконавчої політи­ки й кримінально-виконавчого права, акцентуючи увагу на основних завданнях, принципах, стратегії, напрямах, формах і методах контролю держави за злочин­ністю.

У змісті кримінально-виконавчої політики вітчизняні науковці (О.М.

Як самостійна галузь права кримінально-виконавче право є основною фор­мою вираження та закріплення кримінально-виконавчої політики. Разом з тим, кримінально-виконавче право, як і решта галузей права, складається з правових норм - обов’язкових для всіх громадян України правил поведінки, які охороня­ються державою, виражають та закріплюють згідно з принципами кримінально- виконавчої політики волю народу України у сфері виконання покарань. Основним критерієм кримінально-виконавчого права є наявність у нього специфічного ме­тоду правового регулювання суспільних відносин як вираження сутності полі­тики з виконання покарань, а саме - метод наказу (імперативний метод), що не допускає заперечень. Проте у процесі виконання та відбування покарань застосо­вують також інші методи, зокрема переконання, диспозитивний метод.

Отже, кримінально-виконавче право - це воля народу, втілена у законі і ви­ражена в системі правових норм, встановлених державою Україна, для регулю­вання суспільних відносин, що виникають у процесі виконання та відбування кримінальних покарань, а також у застосуванні заходів виховного впливу на засуджених.

Кримінально-виконавче право як галузь права базується також на основ­них положеннях, що визначаються вимогами кримінально-виконавчої політи­ки та викладені у її відповідних принципах. З цього приводу деякі сучасні вчені (В.М. Трубников та ін.) висловлюють цілком слушну думку, що поняття принци­пів кримінально-виконавчої політики ширше й охоплює, у тому числі принципи кримінального права, оскільки до першої категорії входять найзагальніші поло­ження [252, с.

Нормами кримінально-виконавчого права є юридичні акти, що відобража­ються у законах та підзаконних документах і регулюють суспільні відносини, які складаються у процесі та з приводу виконання і відбування покарань.

Методи, принципи, функції і норми утворюють систему кримінально- виконавчого права як впорядкованої сукупності юридичних понять, окремі час­тини якої займають чітко визначені місця всередині цієї системи і перебувають у певній залежності від юридичної сили того чи іншого нормативного акта [22, с. 9-15].

Основним джерелом кримінально-виконавчого права є Конституція Украї­ни. Основним законодавчим актом у сфері виконання/відбування криміналь­них покарань є КВК України. До інших законів, що містять норми кримінально- виконавчого права, належить КК України, Кодекс законів про працю (КЗпП) України, Сімейний кодекс України, а також Закони України “Про Державну Кримінально-виконавчу службу України” від 24 березня 1998 р., “Про застосуван­ня амністії в Україні” від 1 жовтня 1996 р., “Про соціальну адаптацію осіб, які від­бували покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі на певний строк” від 10 липня 2003 р. тощо. Джерелами кримінально-виконавчого права є також міжнародно-правові акти, ратифіковані Верховною Радою України, оскільки вони включені до національного законодавства. Норми кримінально-виконавчого пра­ва містяться в указах Президента України, постановах і розпорядженнях Кабіне­ту Міністрів України, у відомчих нормативно-правових актах.

Як бачимо, становлення і розвиток кримінально-виконавчої політики й кримінально-виконавчого права відбувалися протягом усього часу творення не­залежної Української держави. Послідовні дії держави на цьому шляху дали змогу досягти суттєвих позитивних зрушень у реформуванні кримінально-виконавчої системи, зокрема у створенні її сучасного правового підґрунтя.

Уявне узагальнення процесу виконання/відбування покарання, на думку А.Х. Степанюка [253, с. 14], можливе лише на основі пізнання концептуальних засад кримінально-виконавчої політики у її гармонійному співвідношенні з док- тринальними положеннями загальної теорії права, кримінального, кримінально- процесуального права, кримінології.

Такий системний підхід дає можливість розглянути виконання покарання як складну внутрішньо детерміновану єдність, що інтегрує пізнавальні можливості своїх складових елементів як високоорганізовану й динамічну систему, цілісне, відносно самостійне правове явище, різновид юридичної діяльності. Отже, ціл­ком обґрунтовано можна зробити логічний висновок про те, що діяльність з ви­конання покарання є основним, визначальним, домінуючим процесом за участю усіх суб'єктів кримінально-виконавчої політики, якому підпорядковані всі без винятку види діяльності органів та установ виконання покарань, які співвідно­сяться з карою і відповідають наперед заданому результату. Таким чином, вико­нання покарання об'єктивно визначається як реальна кінцева мета кримінально- виконавчого процесу і політики з виконання покарань узагалі.

Важливість такої постановки питання, на нашу думку, й у визначенні основ­них принципів кримінально-виконавчої (екзекутивної) діяльності як основної теоретико-методичної умови кримінально-виконавчої політики. Їх роль зумов­лена насамперед тим, що вони містять у собі ідеальні уявлення про реальну мету кримінально-виконавчої діяльності, об'єднують та цілеспрямовують зусилля держави, адміністрації органів та установ виконання покарань, надають законо­давчому і нормотворчому процесу єдності визначального задуму, забезпечують загальний концептуальний характер всім нормам КВК України.

Науково обґрунтовані теоретичні розробки взаємовпливів і взаємообумов- леності кримінально-виконавчої політики та кримінально-виконавчого права у сфері реалізації кримінальних покарань здійсненні також П.Л. Фрісом. У науково­му коментарі до визначення основних напрямів правотворчої діяльності держави і правозастосовчої діяльності відповідних державних органів у сфері реалізації кримінальних покарань він виходить з того, що кримінально-виконавчий про­цес є вторинним відносно кримінального закону, який визначає поняття злочину, націлює на забезпечення реалізації кримінальної відповідальності, встановленої ст. 1 КК України [2, с. 28-33]. Хоча загалом кримінально-правова та кримінально- виконавча політика, що забезпечують реалізацію кримінальних покарань, зв'язані єдністю принципів, на яких вони здійснюються, загальних положень, понятійно­го апарату тощо.

Як уже доведено вище, політико-правове регулювання суспільних відносин у сфері виконання кримінальних покарань проводиться за допомогою базових методів та на основі принципів кримінально-виконавчого права, які й утворюють систему цієї галузі права. У загальній структурі заходів боротьби зі злочинністю кримінально-виконавче право реалізує свою головну мету - забезпечення вико­нання кримінального покарання, виправлення засуджених, запобігання вчинен­ню злочинів засудженими. Для досягнення мети система повинна діяти. Характер цих дій корелюють відповідні функції права.

Досі в юридичній літературі більше уваги приділялося методам і принципам кримінально-виконавчого права, а також визначенню його відповідних завдань. Тим часом сутнісний зміст функцій цієї новоствореної галузі права досліджений ще недостатньо, хоч у вітчизняній теорії права уже створено сучасну модель функ­цій права як основних напрямів впливу права на свідомість і поведінку суб'єктів суспільних відносин з метою розв'язання визначених у законодавстві конкретних завдань, а також проведено їх класифікацію.

У сучасній теорії права соціальне призначення права, а отже, і його основна функ­ція, полягає в тому, що воно є нормативним і загальнообов'язковим засобом урегу­лювання суспільних відносин.

- за сферою правового впливу (економічну, політичну, ідеологічну, екологіч­ну, культурно-виховну);

- відповідно до характеру впливу на суспільні відносини, свідомість і пове­дінку людей (статичну, динамічну, установчу, інтегративну, охоронну, запобіж­ну);

- згідно з характером впливу права на свідомість і поведінку суб'єктів сус­пільних відносин (нормативно-регулювальну, інформаційну, комунікативну, орієнтаційну, виховну, захисну);

- за сферою, на яку вони поширюються (загальноправову, міжгалузеву, галу­зеву, правових інститутів, норм права) [254, с. 54-56].

Однак, на відміну від функцій держави, які можуть змінюватись, функції пра­ва є стабільними і виконуються ним постійно.

На підтвердження універсальності поданої вище класифікації наведемо кілька прикладів її застосування при визначенні функцій кримінального, кримінально- виконавчого процесу, що включає державну політику, право, науку права, зако­нодавчий процес, кримінальну, кримінально-виконавчу діяльність, правовідно­сини учасників цього процесу.

Так, А.П. Закалюк, розробляючи теоретичні засади сучасної української кримінології, визначив такі її функції: загальнопізнавальну, яка значно розши­рює предмет кримінології в частині тих елементів, які належать до детермінації злочинності та окремого злочину; політичну та ідеологічну функції в частині впливу політичних факторів та ідеологічних принципів кримінально-виконавчої політики на детермінацію злочинності та особливо на стан її запобігання через зменшення дії негативних політичних явищ і процесів; соціокультурну функцію, яка через відповідне представлення серед елементів предмета кримінології та їх наукову реалізацію має сприяти розкриттю загальносоціального, гуманістично- цивілізаційного й етико-морального значення положень і висновків сучасної кримінальної, кримінально-виконавчої політики держави; конструктивно- проектну та прикладну функції, спрямовані на виконання завдань, пов’язаних із дослідженням та визначенням ймовірних змін наявних і розвитком нових кримінологічних проблем, розробкою кримінологічних засобів безпосередньо­го запобігання злочинності, насамперед методик і засобів кримінологічного аналізу та прогнозу, зміцненням зв’язку наукових кримінологічних напрацю- вань із практичною діяльністю, визначенням потреб і засобів удосконалення та саморозвитку самої кримінологічної науки до рівня, що відповідає потребам суспільства [255, с. 23-24].

На думку О.М. Джужи і деяких інших вчених-юристів, функціональна ре- гламентувальна діяльність кримінально-виконавчої політики проявляється у її 3 основних елементах: кримінально-виконавчому праві; кримінально-виконавчій діяльності органів і установ виконання покарань, прокуратури і суду; правовід­носинах учасників процесу виконання (відбуття) покарання. Визначаючи функ­цію як характерний вид комунікативної, координаційної діяльності, дослідники виділяють ініціативну, програмно-координаційну, інформаційну, гарантійну, за­хисну, регулятивну функції кримінально-виконавчої політики [159, с. 12].

Так, ініціативна функція кримінально-виконавчої політики полягає в тому, що вона як результат погодження волі суб’єктів є водночас актом вияву їхньої ініціативи (наприклад законодавчої).

Програмно-координаційна функція означає, з одного боку, що кримінально- виконавча політика є своєрідною програмою взаємодії суб’єктів кримінально- виконавчих правовідносин між собою, а з іншого - засобом координації цієї ді­яльності на засадах законності, гласності, демократизму та гуманізму.

Інформаційна функція кримінально-виконавчої політики виявляється в тому, що завдяки чітко сформульованим положенням і принципам вона містить певну інформацію щодо процесу виконання кримінальних покарань у державі, наявні права та обов’язки суб’єктів кримінально-виконавчих правовідносин тощо.

Гарантійна функція зводиться до залучення для належного виконання по­карань системи забезпечувальних засобів, які набувають певної організаційно- правової форми.

Захисна функція полягає в тому, що завдяки кримінально-виконавчій політи­ці включається механізм захисту суспільства від нових злочинних посягань.

Названі функції кримінально-виконавчої політики об’єднуються загальнішою регулятивною функцією, оскільки ця політика є організаційно-правовим засобом ке­рування поведінкою суб’єктів і учасників кримінально-виконавчих правовідносин.

Подібно до функцій кримінально-виконавчої політики формулюються функ­ції кримінально-виконавчого права. Однак основний зміст останніх співвідно­ситься із завданнями кримінально-виконавчої політики, зафіксованими ч. 2 ст. 1 КВК України, а саме: визначення принципів виконання кримінальних покарань, правового статусу засуджених, гарантій захисту їхніх прав, законних інтересів та обов’язків; порядку застосування до них заходів впливу з метою виправлен­ня і профілактики асоціальної поведінки; системи органів і установ виконання покарань, їх функцій та порядку діяльності; нагляду і контролю за виконанням кримінальних покарань; звільнення від відбування покарання, допомоги особам, звільненим від покарання, контролю і нагляду за ними.

Крім того, враховуються також принципи кримінально-виконавчого права - невідворотності виконання і відбування покарань, законності, справедливості, гуманізму, демократизму, рівності засуджених перед законом, взаємної відповідаль­ності держави і засудженого, диференціації та індивідуалізації виконання покарань, раціонального застосування примусових заходів і стимулювання правослухняної поведінки, поєднання покарання з виправним впливом, участі громадськості в передбачених законом випадках у діяльності органів і установ виконання покарань. Це основні ідеї, керівні положення, які визначають стратегію функціонування ін­ститутів і норм цієї галузі права, забезпечують системність правового регулювання суспільних відносин, що виникають при виконанні кримінальних покарань.

На думку А.Х. Степанюка, діалектика принципів знаходить свій прояв в об’єктивних закономірностях виконання покарання, що обумовили невідво­ротність реалізації кари, сутність і каральну функцію кримінально-виконавчої діяльності [253, с. 19]. Він також вважає, що на відміну від переліку принципів кримінально-виконавчого законодавства, закріпленого у ст. 5 КВК України, до системи принципів кримінально-виконавчого права слід віднести принципи справедливості, поваги до прав людини, гуманізму, законності, невідворотності виконання покарання.

Очевидно, слід погодитись з уточненнями А.Х. Степанюка, оскільки визна­чені ним принципи найкраще корелюють з усталеними в сучасній науці основни­ми функціями кримінально-виконавчого права, а саме: охоронною, виправно- виховною, запобіжною, регулятивною, соціальною тощо [35, с. 17].

Так, охоронна функція визначається тим, що кримінально-виконавче право слугує охороні прав, свобод і законних інтересів засуджених та персоналу УВП. У правовому відношенні вона підкріплена правовим статусом засуджених, окресле­ним ст. 7 КВК України, згідно з якою:

1. Держава поважає й охороняє права, свободи і законні інтереси засудже­них, забезпечує необхідні умови для їх виправлення і ресоціалізації, соціальну і правову захищеність та їх особисту безпеку.

2. Засуджені користуються всіма правами людини і громадянина, за винят­ком обмежень, визначених законами України та КВК і встановлених вироком суду.

3. Правовий статус засуджених іноземців і осіб без громадянства визнача­ється законами України, а також міжнародними договорами України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

4. Правовий статус засуджених визначається законами України, а також КВК, виходячи із порядку й умов виконання та відбування конкретного виду покарання.

Відповідно до ст. 8 КВК України засуджені мають право на отримання інфор­мації про свої права, обов’язки, порядок і умови виконання та відбування при­значеного судом покарання; на гуманне ставлення до себе і на повагу гідності, властивої людській особистості; звертатися відповідно до законодавства з про­позиціями, заявами і скаргами до адміністрації органів і установ виконання по­карань, їх вищих органів, а також до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, Європейського суду з прав людини та відповідних органів між­народних організацій, членом або учасником яких є Україна, до уповноважених осіб таких міжнародних організацій, суду, органів прокуратури, інших органів державної влади, місцевого самоврядування та об’єднань громадян. Крім того, засуджені мають право на охорону здоров’я, соціальне забезпечення, на особисту безпеку, їм гарантується право на правову допомогу [135, с. 5-7].

Згідно з правозахисними функціями політики з виконання покарань право­вий та соціальний захист персоналу ДКВС України гарантується Законом Украї­ни “Про Державну кримінально-виконавчу службу України” від 23.06.2005 р. № 2713-IV (ст. 21-23) [257, с. 254-264].

Виправно-виховна функція в системі кримінально-виконавчого права регла­ментує режим виконання і відбування кримінальних покарань, зокрема в частині виправлення і виховання засуджених. Як відомо, режимні вимоги передбачають насамперед каральну функцію (наукова інтерпретація А.Х. Степанюка), бо саме за допомогою режимних вимог та правообмежень реалізується кара. Забезпечуючи кару, правила режиму вимагають від засуджених дотримуватися вимог закону, не порушувати дисципліну, змінювати свою поведінку на кращу, виявляючи, таким чином, виховну функцію режиму. Тобто режим створює правові й організацій­ні умови виправлення засуджених, особливо з підключенням забезпечувальної функції - таких засобів виховного впливу на засуджених, як виховна робота, сус­пільно корисна праця, загальноосвітнє та професійно-технічне навчання.

У КВК України вперше на законодавчому рівні у главі 19 “Виховний вплив на засуджених до позбавлення волі” визначені виправно-виховні функції персо­налу органів і установ виконання покарань та інших соціальних інституцій, за­кріплених у статтях: соціально-виховна робота із засудженими до позбавлення волі (ст. 123); основні напрями, форми і методи соціально-виховної роботи із за­судженими до позбавлення волі (ст. 124); загальноосвітнє і професійне навчання засуджених до позбавлення волі та його організація (ст. 125, 126); самодіяльні ор­ганізації засуджених до позбавлення волі (ст. 127); богослужіння і релігійні об­ряди в колоніях (ст. 128); вільний час засуджених до позбавлення волі (ст. 129); заходи заохочення, що застосовуються до осіб, позбавлених волі, та порядок їх застосування (ст. 130, 131) [135, с. 58-61].

Взаємозумовленість політики і права у сфері виконання кримінальних пока­рань чітко простежується і при вирішенні проблем режимного характеру. З цього приводу П.П. Козлов, Ю.В. Нікітін та Л.О. Стрелков - автори праці “Режим ви­конання кримінальних покарань” - слушно зауважують, що правила режиму, які визначають дотримання ізоляції та розпорядку дня, поводження засуджених у побуті, на виробництві, при навчанні й проведенні заходів виховного характеру, перебувають у тісному взаємозв’язку і взаємозумовленості з іншими основни­ми засобами виправлення і ресоціалізації. Усе це призводить до того, що часом важко, майже неможливо провести межу й визначити, що певне явище (правило поведінки, вимога режиму) відносяться саме до режиму, а не до інших основних засобів виправлення і виховання засуджених (праця, соціально-виховна робота тощо). Від того, наскільки правильно і послідовно адміністрація УВП поєднує у своїй діяльності втілення в життя правил режиму з іншими основними засобами виправлення і ресоціалізації, передбаченими законодавством, значною мірою за­лежить вирішення завдань виконання покарання [258, с. 52].

Запобіжна функція проявляється перш за все у спрямуванні кримінально- виконавчого права на попередження вчинення злочинів як засудженими, так і іншими особами. Стосовно режиму таку функцію називають ще превентивною, згідно з якою правила внутрішнього розпорядку вимагають дотримуватись від­повідних положень не тільки засудженими та адміністрацією, а й іншими осо­бами, які перебувають на території колонії або в приміщеннях, де діють режимні вимоги. За невиконання правил до правопорушників застосовуються передбачені законом заходи впливу та примусу. Так, ст. 132 КВК України визначає у таких ви­падках заходи стягнення щодо осіб, позбавлених волі (попередження; допомога; сувора догана; призначення на позачергове чергування по прибиранню примі­щень тощо). Ст. 133 вказує, кого слід вважати порушником установленого поряд­ку відбування покарання і за які провини (відмова від праці, вживання спиртних напоїв, наркотиків тощо). Ст. 134 регламентує порядок застосування заходів стяг­нення до осіб, позбавлених волі, ст. 135 визначає посадових осіб, які використо­вують заходи заохочення і стягнення, та їх функціональні повноваження, ст. 136 - підстави і розмір матеріальної відповідальності засуджених до позбавлення волі.

Регулятивна функція засобами кримінально-виконавчого права регламен­тує правовідносини, що виникають у зв’язку з виконанням і відбуванням кри­мінального покарання, між засудженими та державою, тобто між суб’єктами кримінально-виконавчих відносин.

Вище ми вже визначили функціональні обов’язки засуджених (права, обов’язки, гарантії). Виконання ж функцій держави щодо реалізації основних завдань кримінально-виконавчої політики у цій сфері суспільних відносин по­кладається на ДДУПВП, який згідно із наданими законами України повнова­женнями формує єдину державну політику, реалізує цільові програми розвитку кримінально-виконавчої системи та визначає основні напрями діяльності органів і установ виконання покарань. Тобто ДДУПВП є сполучною ланкою між вищим (верхнім) рівнем державної політики з виконання кримінальних покарань і без­посередньою базою кримінально-виконавчого процесу - виконанням покарань на основі відповідної галузі права та інших галузей, зокрема кримінального, кримінально-процесуального, конституційного, адміністративного та ін.

Така вертикаль чітко простежується під час реалізації соціальної складової кримінально-виконавчої політики держави, під якою слід розуміти самостійну галузь державно-правової діяльності уповноважених на те суб'єктів соціального управління щодо визначення обов'язкових до виконання керівних ідей, принципів, доктринальних положень, установок, вимог, цілей та завдань у сфері забезпечення ресоціалізації осіб, які відбувають покарання, що відповідали б законам та зако­номірностям соціалізації особистості, збалансовано забезпечували задоволення законних прав та інтересів громадянина, суспільства і держави [8, с. 12-13].

Правові підстави цього важливого виду кримінально-виконавчої діяльності визначає Закон України “Про соціальну адаптацію осіб, які відбували покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі на певний строк” від 10 липня 2003 р. № 1104-IV [259, с. 656-658], а також інші нормативно-правові акти.

Державна опіка осіб, звільнених із місць позбавлення волі, складається з ма­теріальної, правової, житлової, медичної допомоги з боку компетентних органів та інших послуг задля відтворення у колишнього злочинця соціально корисних навичок і пристосування його до життя у суспільстві.

Подальший державний розвиток обумовлює необхідність удосконален­ня державної політики у цій сфері правовідносин відповідно до тієї соціально- політичної, економічної та криміногенної ситуації, що склалася в Україні.

На думку С.К. Гречанюка, комплекс наявних проблем діяльності кримінально- виконавчих установ України певною мірою обумовлений їх недостатньою науко­вою розробкою з позицій теорії управління та адміністративного права. З цією метою він пропонує класифікацію форм взаємодії на таких засадах:

1. За нормативним регулюванням (передбачені прямо або опосередковано КВК України, врегульовані відомчими актами ДДУПВП, а також міжвідомчими нормативними актами).

2. За способом здійснення співробітництва (спільна або узгоджена робота, обмін інформацією).

3. За рівнями взаємодії (організаційні, тактичні).

4. За обов'язковістю організації взаємодії (обов'язкова взаємодія, взаємодія, що сприяє організації діяльності, взаємодія, що не має обов'язкового характеру).

При цьому передбачається, що взаємодія може мати як постійний, так і епізо­дичний та разовий характер [41, с. 8].

У цьому контексті досить проблемними є організаційно-правові питання взаємодії кримінально-виконавчих установ з державними інституціями з метою забезпечення постпенітенціарної адаптації засуджених. Назвемо найбільш типо­ві проблеми у цій сфері кримінально-виконавчого процесу:

- відсутність налагодженої системи контролю з боку місцевих органів дер­жавної влади і їх спостережних комісій за працевлаштуванням звільнених;

- поширення практики необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу звільнених від відбування покарання;

- відсутність матеріальної спроможності тимчасового працевлаштування засуджених після звільнення і поновлення їх права на житло;

- недостатня увага до цієї проблеми з боку державно-політичної еліти, що виражається у відсутності державних програм фінансової й матеріальної підт­римки колишніх засуджених;

- відсутність належного організаційно-правового забезпечення функціону­вання державних соціальних інституцій з працевлаштування (у тому числі й тим­часового) звільнених.

Як видно з поданого переліку, основні проблеми виникають безпосередньо під час конкретної дії з надання соціальної допомоги особам, які відбували по­карання у виді обмеження або позбавлення волі на певний строк. Тільки безді­яльністю можна пояснити пасивність органів виконавчої влади та місцевого са­моврядування, підприємств, установ, організацій і об'єднань громадян на цьому важливому, завершальному етапі кримінально-виконавчого процесу. Адже ця бездіяльність, на яку, до речі, постійно нарікають Харківська, Львівська та інші правозахисні групи країни [260, с. 2], відзначається на фоні позитиву законодав­чої і нормативної врегульованості означеної сфери, яка в основному відповідає сучасним вимогам і міжнародним стандартам.

Йдеться, зокрема, про Закон України “Про соціальну адаптацію осіб, які від­бували покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі на певний строк” від 10 липня 2003 р. № 1104-IV [259, с. 656-658] і наказ ДДУПВП, МВС України, Міністерства праці та соціальної політики України “Про порядок взаємодії орга­нів і установ виконання покарань, територіальних органів внутрішніх справ та центрів зайнятості населення щодо надання особам, які звільнені від відбування покарання, допомоги в трудовому і побутовому влаштуванні, соціальній адапта­ції” від 12 грудня 2003 р. № 250/1562/342, зареєстрований у Міністерстві юстиції України 9 січня 2004 р. за № 6/860.5 [261, с. 668-671].

Так, у 12 статтях закону проведено чітку регламентацію усього процесу со­ціальної адаптації, включаючи тлумачення понять “звільнені особи”, “соціальна адаптація”, “соціальний патронаж” (ст. 1); визначення осіб, на яких поширюєть­ся дія цього закону (ст. 2) та органів, установ і організацій, на які покладається здійснення заходів соціального патронажу (ст. 3); порядок створення житлово- побутових умов для звільнених осіб і роз'яснення їх прав на отримання житла, передбачених Житловим кодексом України (5464-10; ст. 4); надання звільненим особам медичної (ст. 5) та соціальної допомоги (ст. 6). Решта статей регламентують участь об'єднань громадян, підприємств, установ, організацій і окремих громадян у наданні соціальної допомоги звільненим особам (ст. 7); матеріально-технічне забезпечення і фінансування центрів соціальної адаптації та інших установ, що здійснюють заходи соціального патронажу (ст. 8); організацію освіти з урахуван­ням потреб національної економіки через систему професійно-технічної освіти (ст. 9); гарантії реалізації прав звільнених осіб (ст. 10); відповідальність за по­рушення зазначеного закону (ст. 11); прикінцеві положення з вказівкою Кабінету Міністрів України органам виконавчої влади про приведення своїх нормативно- правових актів у відповідність із вказаним законом (ст. 12).

Попередні законо- і нормотворчі напрацювання, що забезпечують такий на­прям кримінально-виконавчої діяльності, склали юридичне підґрунтя для його сучасного визначення в КВК України (зокрема правового статусу осіб, які відбули покарання - ст. 155, надання допомоги засудженим у трудовому й побутовому влаштуванні - ст. 156, особам, звільненим з місць відбування покарання, - ст. 157, а також здійснення громадського контролю за особами, умовно-достроково звільненими від відбування покарання, - ст. 160, а також визначення органів, що здійснюють контроль за поведінкою осіб, звільнених від відбування покарання з випробуванням - ст. 163, порядок здійснення ними контролю - ст. 164).

Таким чином, є всі підстави стверджувати про наявність у кримінально- виконавчому процесі позитивної динаміки щодо формування комплексного сус­пільного механізму управління ним із сучасним визначенням цілей, принципів, стратегії, напрямів діяльності, основних засобів та методів політики (ідеології) держави у цій сфері суспільних відносин, а також встановленні правових норм, які їх регулюють.

Є певні зрушення і в науковому обґрунтуванні та спрямуванні кримінально- виконавчого процесу насамперед на захист прав, свобод і законних інтересів громадян, держави й суспільства в цілому. Зокрема нове кримінально-виконавче законодавство вперше у своїй історії закріпило основні принципи виконан­ня і відбування покарань. Забезпечуючи одноманітний підхід до діяльності, спрямованої на досягнення мети покарання, принципи, водночас, наповнюють кримінально-виконавчий процес конкретними орієнтирами для суб'єктів вико­нання покарань та правилами, за якими здійснюється кара, виконуючи роль ме­ханізму кримінально-виконавчої діяльності.

Дещо інша ситуація склалася на сьогодні в реалізаційній частині кримінально- виконавчого процесу. Як відомо, реалізація норм права - це втілення встанов­лених правових норм у діяльність суб'єктів права через виконання юридичних обов'язків, використання суб'єктивних прав, дотримання заборон, застосування норм права. Тобто правовими нормами визначається певний правопорядок, при характеристиці якого слід розрізняти теоретичний (ідеальний) порядок, який ви­значений цими нормами, і фактичний - який існує насправді. Звичайно, їх по­слідовна і повна реалізація склала б якраз той ідеальний порядок, про який за­явлено вище. Однак на практиці, у повсякденному житті, такого стану фактично не буває, про що свідчать хоча б численні правопорушення, які постійно супро­воджують кримінально-виконавчий процес, і на які щоразу звертають увагу спо­стережні комісії й правозахисні групи та організації.

До таких проблемних питань на даному етапі удосконалення політики з вико­нання покарань і реформування кримінально-виконавчої системи слід віднести:

- неналежне фінансування видатків на забезпечення діяльності кримінально- виконавчої служби та низький соціально-правовий захист її персоналу, що ство­рює умови для поширення корупції і хабарництва; зниження рівня забезпечення спеціальною технікою та інженерно-технічними засобами охорони; погіршення системи охорони здоров'я і соціального захисту засуджених, як наслідок - небез­печне погіршення стану здоров'я населення у державі;

- недостатній професійний рівень персоналу та відсутність наукового су­проводження процесу реформування кримінально-виконавчої служби;

- невідповідність значної частини УВП і СІЗО сучасним вимогам забезпе­чення прав і свобод людини й громадянина;

- низький рівень організаційно-правових форм і принципів діяльності під­приємств УВП щодо залучення засуджених до суспільно корисної праці, надання пріоритету їх професійно-технічному навчанню, формуванню та закріпленню у засуджених трудових навичок як невід'ємної складової процесу їх ресоціалізації.

Таким чином, головними пріоритетами удосконалення кримінально- виконавчого процесу, що випливають із чинників покращання усіх складових державної політики у цій сфері суспільних відносин, є створення відповідно до законодавства умов для тримання засуджених і осіб, узятих під варту; удоскона­лення системи виконання покарань, альтернативних позбавленню волі, та ство­рення служби пробації; забезпечення всебічного контролю за дотриманням пер­соналом УВП вимог чинного законодавства, парламентських і урядових рішень з використанням можливостей суду, прокуратури, органів державної виконавчої влади, місцевого самоврядування, об'єднань громадян, окремих фізичних осіб у межах наданих їм законом повноважень.

Важливою ланкою у цій вертикалі є стимулювання на державному рівні формування об'єднань громадян, які ставлять за мету сприяння удосконаленню кримінально-виконавчої політики, її правових засад, реформування кримінально- виконавчої системи України, розгортання в засобах масової інформації широко­масштабного об'єктивного висвітлення ролі кримінально-виконавчої системи в процесі державотворення, у забезпеченні громадської безпеки та морального від­родження українського суспільства на кращих історико-правових традиціях. У цьому контексті в умовах сучасної соціально-економічної кризи, спричиненої як внутрішньополітичними негараздами, так і світовою економічною кризою, слід повернутись до створення перевірених історичною пенітенціарною практикою громадських фондів для УВП за рахунок добровільних внесків, відрахувань і по­жертв підприємств, організацій, установ і окремих громадян.

Як політика з виконання кримінальних покарань, так і кримінально- виконавче право - установлена цією політикою система юридичних норм, що регулюють суспільні відносини, які виникають у процесі виконання покаран­ня, - будуть мати перспективу лише при умові ствердження історично набутих загальнолюдських цінностей: справедливості, гуманізму, моральності, милосер­дя, ідеалів добра і людяності. При цьому головними критеріями оцінки цілей і завдань як кримінально-виконавчої політики, так і кримінально-виконавчого права є відповідність їх змісту природі людини, нормам права і моралі цивілі­зованого суспільства, забезпечення збалансованого задоволення законних прав та інтересів громадян, суспільства і держави. Реалізуючи названі цілі й завдання, кримінально-виконавча політика у співвідношенні з відповідною галуззю права створюють першооснову ефективної практики виконання покарань в Україні.

2.2.