Політика у сфері виконання покарань у Російській імперії та Радянському Союзі

Історико-правовою наукою встановлено, що пенітенціарна система Росій­ської держави у своєму розвитку пройшла декілька етапів. Перший (від початків формування російської державності у XIV ст.

Як свідчать історико-правові джерела, перші тюремні установи згадуються уже в Судебниках 1497 та 1550 рр. При Петрі I широкого розмаху набула практи­ка використання праці ув’язнених на різного роду роботах, що було закріплено в Артикулі військовому 1715 р. Петро I швидко оцінив переваги арештантської праці, яка не вимагає великих фінансових витрат, і став активно використову­вати її для реалізації своїх грандіозних планів у процесі державних перетворень.

У другій половині XVIII ст. в Російській імперії склалося становище, коли, з одного боку, з’явилися перші науково обґрунтовані ідеї про цілі покарання у вигляді позбавлення волі, його зміст, порядок і умови виконання, які відповіда­ли передовим поглядам того часу в цій сфері, з другого боку, система місць по­збавлення волі фактично розвивалася сама по собі, без урахування нових ідей, виходячи із суто прагматичних цілей. Завдання виправлення арештантів ще не знайшло певної соціальної і матеріальної опори й визначеності.

Найбільш вагомим спеціалізованим нормативно-правовим актом Російської імперії, що регулював відносини у сфері виконання покарань, був Звід настанов та статутів щодо утриманих під вартою і засланців 1832 р. (далі - Звід) із вклю­ченням до нього норм окремих приватних інструкцій та норм Загальної тюремної інструкції 1831 р., яка вперше на теренах Російської імперії всебічно врегулюва­ла діяльність місць ув’язнення, порядок і умови відбування покарання в'язнями, а також форми та методи карально-пенітенціарного впливу на них. У редакції 1842 р. Звід містив 5 розділів: “Утворення місць тримання під вартою”, “Статут про утримуваних під вартою при поліції та у тюрмах”, “Статут про утримуваних у гамівних та робочих будинках”, “Статут про арештантські роти”, “Статут про засланців” [201, с.

Відповідно до ст. 12 Зводу на державному рівні місця ув’язнення підпоряд­ковувалися МВС, головному управлінню шляхів сполучення та міністерству юс­тиції. Крім того, місця ув’язнення перебували також у віданні Товариства піклу­вання про тюрми, утвореного в Петербурзі 19 липня 1819 р. указом імператора Олександра І з метою сприяння моральному виправленню злочинців та покра­щанню стану утримання ув’язнених.

Наступним кроком на шляху реформування пенітенціарної системи Росій­ської імперії було прийняття 15 серпня 1845 р. Уложення про покарання кримі­нальні та виправні, яким встановлювалися два головні розряди покарань - кримі­нальні (смертна кара, заслання на каторжні роботи до Сибіру, на Кавказ) і виховні (направлення в арештантські роти цивільного відомства, ув’язнення у робочому чи гамівному будинку, у фортеці, у тюрмі, тимчасовий). Як підкреслює з цього приводу О.Н. Ярмиш, ядро тюремної системи Російської імперії у той час стано­вили саме такі місця позбавлення волі, як тюрми, арештантські роти цивільного відомства, фортеці, головні гамівні і робочі будинки. У 1868 р. на них припадало 33,9% всіх покарань, з яких тюремне ув’язнення становило 23,5% [232, с. 232].

Таким чином, до середини ХІХ ст. в Росії сформувалася досить складна сис­тема кримінальних покарань у вигляді позбавлення волі й установ, призначених для його виконання: гамівні та робочі будинки, ув’язнення, яке поєднувалося із засланням (в основному, в монастирські тюрми), каторга, військово-арештантські роти, фортеці та тюрми. Управління тюрмами як у центрі, так і на місцях, було розпорошене між різними юрисдикціями. На місцях пенітенціарні установи пере­бували в підпорядкуванні посадовців і органів, які належали до різних відомств: губернатора і губернського правління, комітетів Товариства піклування про тюр­ми, губернського прокурора, повітового стряпчого, поліцмейстера, городничого, справника, начальника внутрішньої варти, жандармського штаб-офіцера.

Результатом тюремних перетворень у 60-80-х роках ХІХ ст., що відбували­ся внаслідок важливих суспільних нововведень (відміна кріпосного права) і під впливом другої хвилі тюремних реформ у Європі, була відміна тілесних покарань, що відображено у законі від 17 квітня 1863 р.

Скасування кріпосного права зумовило цілу низку реформ. Правлячі кола усвідомлювали, що реформуючи суд, армію, фінансову систему, місцеве управ­ління, не можна залишити осторонь тюремне питання. Усвідомлення необхіднос­ті змін у російській тюремній політиці відбулося не без впливу західних гума­ністичних ідей і зарубіжного досвіду. З метою впорядкування функціонування тюремних установ уряд вживав заходів до централізації тюремного управління. 18 серпня 1862 р. затверджено пропозицію державної ради, згідно з якою завіду­вання усіма місцями позбавлення волі цивільного відомства зосереджувалося в МВС, що поклало початок реформі тюремної сфери. При цьому МВС спільно з міністерством юстиції було запропоновано вибрати конкретні пенітенціарні сис­теми для певних губерній. У зв'язку з цим з 1862 р. МВС починає збирати офіцій­ні відомості про стан тюремної системи Російської імперії, тим самим готуючи ґрунт для проведення реформи [ 204, арк. 24, 36-37, 58-59; 205, арк. 66 та ін.].

Проведена в 1861 р. аграрна реформа обумовила необхідність пристосуван­ня репресивних апаратів держави до економічних умов. У зв'язку з цим у 1864 р. була реформована судова система, а в 1879 р. - система кримінальних покарань та органів, які їх виконують. Нормами чинного на той час КК - Уложення про покарання кримінальні та виправні в редакції 1885 р. - передбачалась така си­стема покарань: тюремне ув'язнення, каторжні роботи, направлення у виправно- арештантські роти, у виправно-виховні заклади для неповнолітніх [233, с. 9].

У названий період формуються теоретичні основи виконання кримінальних покарань у вигляді позбавлення волі. З'являється нова галузь юридичних знань - тюрмознавство, фундатором якої слід вважати професора Петербурзького університету І. Фойницького. Його фундаментальна праця “Учения о наказании в связи с тюрьмоведением” і досі залишається настільною книгою вчених і практиків у сфері виправно-трудового (кримінально-виконавчого) права. Крім І. Фойниць­кого, значний внесок у розвиток системи наукових знань у галузі виконання кримінальних покарань здійснили також професор Харківського університету Д.

Традиційною проблемою тюремних установ в українських губерніях була їх переповненість. Частково вирішити цю проблему був покликаний указ імператора Олександра II від 31 липня 1861 р. щодо заснування 7 центральних тюрем у Харківській, Херсонській та Подільській губерніях. Під тюрми припи­сувалося пристосовувати будівлі колишніх військових шпиталів. Основопо­ложними принципами функціонування новостворених тюрем були визначені попереднє одиночне утримання в'язнів з подальшим переведенням до загально­го утримання, залучення на постійних засадах до виконання суспільно корисних робіт з обов'язковою виплатою грошової винагороди, навчання грамоті та пра­вилам віри.

У 1882 р. на території України функціонувало 104 тюремні фортеці, розт­ашовані в губернських та повітових центрах і градоначальствах. Так, у Київ­ській губернії функціонувало 12 тюрем, Подільській - 12, Чернігівській - 15, Волинській - 13, Харківській - 10. Найбільшими були тюремні фортеці в Києві (525 місць), Одесі (488), Єлисаветграді (318), Кам'янці (260), Харкові (230 місць). Переважна частина тюремних установ були розташовані в непристосованих для таких потреб будівлях [183, с. 17; 207, арк. 16, 26, 115; 208, арк. 233].

У пенітенціарних закладах утримувалися особи, засуджені до тюремного ув'язнення за скоєння таких видів злочинів: проти віри, проти порядку управління, проти державної та громадської служби, проти постанов про повинності, проти майна та прибутків казни, проти громадського благоустрою та благочиння, проти законів про стани, проти життя, здоров'я, свободи і гідності приватних осіб, проти сімейних прав і проти власності приватних осіб.

Специфікою України була відсутність каторжних тюрем. Останні 2 каторжні централи (Новобілгородський та Новоборисоглібський), що були розташовані поблизу Харкова, і були закриті у 80-ті роки XX ст. за ініціативи тодішнього гу­бернатора М.Т. Лоріс-Мелікова.

Окрім осіб, які перебували під слідством та відбували покарання, пенітенціарні установи українських губерній використовувалися для пересилання засуджених до заслання і членів їх родин, які слідували за ними добровільно. Для таких по­треб використовувалися етапи, напіветапи, караульні будинки. Характерно, що витрати на їх утримання, як і на “перепровадження арештантів”, несли місцеві сільські громади. Спеціальна пересильна тюрма існувала в Харкові.

Важливою подією в історії розвитку тюремної системи і тюремного зако­нодавства було утворення у 1872 р. комісії для складання “Загального система­тичного проекту тюремного перетворення” під головуванням графа Сологуба. Нагальна потреба в роботі комісії обумовлювалася тим, що тодішнє тюремне за­конодавство становили розрізнені нормативні акти, прийняті у різний час, що значно сповільнювало темпи реформи системи. Матеріали роботи комісії ви­йшли друком у 1873 р. під назвою “Історія і сучасний стан каральних установ за кордоном і в Росії” [224, с. 57; 159, с. 151-189]. Головним своїм завданням комісія вважала створення загального систематизованого статуту про місця ув'язнення, своєрідного кодексу тюремних нормативно-правових актів, з урахуванням відмі­ни кріпосного права, тілесних покарань і застарілих форм судочинства.

З метою забезпечення більш ефективного управління місцями позбавлення волі у лютому 1879 р. у складі МВС було створене головне тюремне управління. Основні засади трансформації каральної системи Російської імперії визначені у законі від 11 грудня 1879 р., яким було встановлено такі види кримінальних по­карань: 1) смертна кара; 2) каторга, що призначається безстроково або на пев­ний термін з подальшим переведенням на поселення; 3) заслання на поселен­ня безстроково; 4) ув'язнення у виправному будинку; 5) ув'язнення у фортеці; 6) ув'язнення у тюрмі; 7) арешт; 8) грошова пеня [235, с. 284-442].

Така активність пояснювалася гострою потребою практичних працівників у регулюванні цієї сфери суспільних відносин. Що стосується законодавчого рівня упорядкування пенітенціарних питань, то цей процес істотно стриму­вався невизначеністю з концептуальними положеннями при розробці нового Кримінального уложення. І оскільки обговорення проекту уложення затягнуло­ся майже на два десятиліття, то головне тюремне управління змушене було взя­ти на себе нормативне регулювання діяльності пенітенціарних установ. Однак закріплена у Законі система покарань майже у незмінному вигляді проіснувала до початку ХХ століття.

У 1900 р. у царській Росії було 895 тюремних закладів, що підрозділялися на такі види: в'язниці Привіслянського краю - 132, виправно-арештантські відділен­ня - 31, каторжні тюрми - 6, пересильні тюрми - 8; арештні доми - 718. Особливе положення займали Петропавлівська і Шлісельбурзька фортеці, а також Соло- вецька і Суздальська монастирська в'язниці. Царський Статут про утримання під вартою, що діяв з 1880 р., усі місця позбавлення волі розділяв на чотири групи за їхнім призначенням: 1) створені з метою запобігання ухиленню від слідства та суду; 2) перебування в яких розцінюється як міра покарання і виправлення; 3) для невиправних боржників; 4) для утримання пересильних арештантів.

Адміністрація тюремних установ складалася, в основному, із варти - начальників тюремних закладів, їхніх помічників, наглядачів. Ніяких служб, які б проводили виховну роботу і прищеплювання трудових навичок ув'язненим, не було, якщо не вважати тюремних священиків [236, с. 1].

Проте й на початку ХХ ст. приймалися важливі нормативно-правові акти, які в еволюційному контексті пенітенціарних правотворень удосконалювали про­цес регламентації діяльності місць ув'язнення в Російській імперії. Серед них слід назвати Загальну тюремну інструкцію (далі - Інструкція), прийняту 1 бе­резня 1912 р. Вона містила 307 статей і 3 додатки. Інструкція поділялась на дві частини. Частина перша під назвою “Управління місцями ув'язнення” складала­ся з 4 розділів, які визначали права й обов'язки службовців у місцях ув'язнення, організаційні засади діяльності тюремної адміністрації, загальні обов'язки служ­би чинів тюремної варти. Вона також містила норми, що намічали організацію управління місцями позбавлення волі та завдання персоналу, встановлювали перелік працівників пенітенціарних закладів або осіб, залучених до їх роботи, та регламентували права й обов'язки персоналу.

Частина друга Інструкції за назвою “Внутрішній тюремний розпорядок” також складалася з 4 розділів, які у своїх статтях регулювали питання, пов'язані з правила­ми і порядком приймання, розподілу та розміщення у місцях ув'язнення заарешто­ваних і засуджених, а також їх вибуття. Так, норми третього розділу частини другої Інструкції - “Тримання арештантів” - регулювали майже всі сфери діяльності місць ув'язнення щодо виконання покарання у вигляді позбавлення волі, а також порядок та умови відбування покарання ув'язненими. Зокрема вони визначали правила поведінки ув'язнених, вимоги з утримання приміщень та дотримання за­судженими правил гігієни, порядок і правила харчування засуджених, забезпечен­ня їх одягом, взуттям, білизною, порядок надання медичної допомоги, організацію праці засуджених, основні способи та зміст здійснення духовно-морального та просвітницького впливу на ув’язнених тощо [237, с. 132-137; 238, с. 130-135].

Політичний слід у розвитку пенітенціарної теорії та практики Російської ім­перії кінця XVIII - початку ХХ ст. залишили “Статут про утримуваних під вар­тою” (1890) і “Загальна тюремна інструкція” (1915) [144, с. 159-162], які стали віховими нормативними актами, що знаменували поступальний розвиток росій­ського пенітенціарного законодавства в напрямку чіткого формального визна­чення уніфікованих умов виконання і відбування покарання у вигляді позбавлен­ня волі. В місцях ув’язнення склалася певна система моральної та просвітницької роботи, налагодилося використання праці арештантів (пільгове обчислення тер­міну перебування під вартою, для охочих працювати на потреби суспільства), надання допомоги у працевлаштуванні та соціальної реабілітації звільнених з місць позбавлення волі, які до речі, застосовуються і в сучасному кримінально- виконавчому законодавстві.

Останнім важливим нормативно-правовим актом у сфері виконання кримінальних покарань, прийнятим в Росії у 1916 р., були Правила внутрішнього тюремного розпорядку, які дійсно можна вважати першими правилами такого типу в історії кримінально-виконавчої політики Росії та України. У структур­ному відношенні Правила складалися із вступу, 9 розділів і містили 88 статей. Заслуговує на увагу положення, викладене у вступі, відповідно до якого жоден засуджений не повинен вважати себе людиною, котра назавжди “відрізана” від вільного життя та втрачена для родини і суспільства. Крім того, у вступі наго­лошувалося, що кожен ув’язнений своєю поведінкою може або покращити, або погіршити умови свого життя в тюрмі. Для засуджених, які дотримуються тю­ремних правил і сумлінно працюють, можуть бути застосовані необхідні заходи дисциплінарного впливу. На підставі викладеного робився висновок, що подаль­ша доля засудженого залежить не тільки від закону і царської ласки, а й від доброї волі та поведінки його самого.

Статті Правил регламентували увесь тюремний розпорядок і визначали по­рядок приймання ув’язнених до тюрми (ст. 1-7), поведінку арештантів (ст. 8-16); розпорядок арештантського дня (ст. 23-38), порядок і правила харчування засуд­жених (ст. 39-48), побачення і листування (ст. 49-66), арештантські роботи (ст. 67­72), виправно-дисциплінарні заходи (ст. 73-80), порядок звільнення ув’язнених (ст. 81-88) [144, с. 239-255; 239, с. 11-12]. Хоч ці Правила діяли не довго, вони все ж відіграли свою позитивну роль у розвитку кримінально-виконавчого законо­давства тих і пізніших часів.

Коротка в історичному сенсі діяльність Тимчасового уряду позначилась у пенітенціарній політиці лише благими намірами подальших змін і прийняттям кількох постанов, що скасовували заслання і поселення у спеціально визначе­них місцевостях, яке застосовувалось після відбуття каторжних робіт і деяких інших. До тюремної політики і тюремного законодавства в Україні у цей час не вне­сено суттєвих змін. На першому етапі Лютневої буржуазно-демократичної революції Тимчасовий уряд під тиском обставин змушений був застосувати широку амністію політичних в’язнів, здійснити певні кроки, пов’язані із лібералізацію режиму утри­мання ув’язнених в місцях позбавлення волі (відміна тілесних покарань, кайданів, заслання на поселення, підтримка інституту представництва арештантів тощо). Во­дночас тюремні установи залишились від старої тюремної системи, їх обладнання та основи режиму не змінились, тюремний персонал, за деякими винятками, зали­шився на своїх посадах.

Виходячи з основного завдання - залишити по можливості незмінними царський апарат управління та правову регламентацію його діяльності, Тим­часовий уряд майже не змінив тюремне законодавство та відомчі нормативні акти - Тюремний Статут і “Загальну тюремну інструкцію”, циркуляри головно­го тюремного управління за останнє передвоєнне десятиріччя. Видозмінилась, дещо спростилась, але не втратила сутності існуюча система управління місцями ув’язнення. Частково був змінений обсяг впливу різних громадських організацій на діяльність тюремних установ.

На думку деяких дослідників, у цей період вперше простежуються спро­би ув’язнених створити свої представницькі органи та організувати засади самоуправління, чого не могло бути за часів царату. Питання про відновлення в повному обсязі правового статусу ув’язнених, повагу їх людської гідності існувало в суто теоретичному ракурсі, реального його забезпечення не було ні на законо­давчому, ні на адміністративному рівні. На фоні значного посилення каральної політики режиму утримання після липневих подій 1917 р. значно поширився опір ув’язнених як відкритий, у формі бунтів, масової непокори, так і прихова­ний - голодування, бойкот робіт тощо. Напруженою була ситуація і в тюремних установах на території України, особливо у Миколаївській, Херсонській, Одеській тюрмах. Це пояснювалося відсутністю стабільності влади, специфічним портовим статусом цих міст, наявністю значної кількості злочинних угрупувань, для яких засуджені були надійним джерелом поповнення своїх рядів [182, с. 11].

Більш докладно про цей період пенітенціарної історії, зокрема про деякі організаційні заходи, проведені міністром юстиції О.Ф. Керенським у березні- квітні 1917 р., дізнаємося з єдиної на цю тему монографії російського дослідника Є.А. Скрипильова “Тюремна політика і тюремне законодавство Тимчасового уря­ду”, що побачила світ у 1968 р. [240].

У перші роки радянської доби почалося радикальне реформування старої тюремної системи на нових засадах, притаманних ідеалам більшовизму. Розпо­чалося воно із перебудови органів управління місцями позбавлення волі. Замість головного управління у справах місць ув’язнення, створеного у квітні 1917 р. Тимчасовим урядом на базі колишнього головного тюремного управління спо­чатку утворено тюремне управління при наркоматі юстиції, потім тюремну колегію, пізніше - центральний каральний відділ наркомату юстиції, а згодом - центральний виправно-трудовий відділ наркомату юстиції РРФСР^[5]. Серед пер­ших нормативних актів того періоду були постанова наркомату юстиції РРФСР “Про тюремні робітничі команди”, Тимчасова інструкція “Про позбавлення волі як міра покарання та порядок відбування такого”, Положення про організацію розподільчих комісій, прийняті упродовж 1918-1919 рр. [241, с. 8-9; 242, с. 18; 243, с. 1-28] тощо.

У березні-квітні 1919 р. в Україні, як і в Радянській Росії, проходило створен­ня нової системи керівництва і контролю за діяльністю місць позбавлення волі з ліквідацією тюремних інституцій попередньої влади і звільненням чиновників колишнього міністерства юстиції Директорії. На початку квітня 1919 р. народ­ний комісаріат юстиції України видав постанову “Про ліквідацію всіх відділів колишнього Міністерства юстиції”. Ліквідовані були і всі губернські та повітові комітети Товариства піклування про тюрми, а їх капітали передані в розпоряд­ження місцевих каральних підвідділів, які щойно почали утворюватися.

Тоді ж було здійснено першу спробу розробити нове виправно-трудове за­конодавство України у вигляді Статуту про триманих під вартою, остаточний варіант якого було складено 16 травня 1919 р. Він включав 15 розділів, а саме:

1. Положення про центральне і місцеве управління місцями позбавлення волі.

2. Мета поміщення осіб, які перебувають під слідством, і засуджених у місця позбавлення волі.

3. Постановка робіт у місцях позбавлення волі.

4. Культурно-освітня діяльність.

5. Лікарсько-санітарна частина.

6. Патронаж.

7. Про задоволення релігійних потреб в'язнів.

8. Постачання місць ув'язнення різного роду довольством.

9. Розподіл в'язнів за категоріями.

10. Заходи заохочення і покарання.

11. Внутрішній розпорядок у місцях ув'язнення.

12. Положення про фінансову частину управління місцями ув'язнення.

13. Про відділ законодавчих передбачень при центральному тюремно- каральному відділі.

14. Про організаційно-інструкторський відділ центрального тюремно- карального відділу.

15. Декрет про організацію корпусу конвойної і тюремної охорони [244, с. 20; 245, с. 72].

Як бачимо, в Статуті відображені не лише організаційні принципи керів­ництва місцями ув'язнення, а й завдання, які свідчили про формування но­вої кримінально-виконавчої політики України на основі нового радянського виправно-трудового законодавства.

Пріоритетні напрями діяльності органів та установ виконання покарань ви­значалися декретами Ради народних комісарів України. Організаційно вони вхо­дили до народного комісаріату юстиції. У 1920 р. створюється центральний орган управління місцями ув'язнення - центральний тюремно-каральний відділ народ­ного комісаріату юстиції України. Місцевими органами управління кримінально- виконавчими установами, які підпорядковувались центральному тюремно- каральному відділу і здійснювали загальне керівництво місцями ув'язнення в губерніях і повітах, стали юридичні відділи виконавчих комітетів відповідних рад. При них формувалися тюремно-каральні підвідділи. На початку 1921 р. система виправно-трудових установ (ВТУ) УСРР включала будинки громадських приму­сових робіт, реформаторіуми для неповнолітніх правопорушників, трудові зем­леробські (сільськогосподарські) колонії (знаходилися у віданні народного комі­саріату юстиції України), табори примусових робіт (під управлінням народного комісаріату внутрішніх справ — України). На 1 січня 1921 р. у підпорядкуванні ка­ральних відділів народного комісаріату юстиції України було 93 ВТУ [182, с. 12].

У серпні 1922 р. в Україні було прийнято перший КК, який визначив си­стему кримінальних покарань. Згідно з ним всі місця позбавлення волі підпорядковувалися НКВС. Напередодні (24 травня 1922 р.) був прийнятий КК РРФСР, що набув чинності з 1 червня 1924 р. У травні 1922 р. за пропозицією Ф.Е. Дзержинського, який був на той час наркомом внутрішніх справ, керівництво всіма місцями позбавлення волі було покладено на НКВС, у складі якого утворе­но головне управління місць ув’язнення. Головне управління примусових робіт, що існувало до того часу в системі наркомату внутрішніх справ, було скасовано у зв’язку з ліквідацією концентраційних таборів і скороченням ув’язнених у табо­рах примусових робіт: із 60 тисяч у 1921 р. до 15 тисяч до травня 1922 р. У НКВС України організоване управління місць ув’язнення.

У 1923 р. до відання головного управління у справах місць ув’язнення НКВС СРСР і його органів на місцях перейшла значна частина арештантських будинків при міліції, що були перейменовані в будинки попереднього ув’язнення. Перший загальносоюзний законодавчий акт в галузі карної і виправно-трудової політики “Основні початки карного законодавства СРСР” був ухвалений Центральним ви­конавчим комітетом СРСР 31 жовтня 1924 р. У РРФСР перший ВТК був прийня­тий 16 жовтня 1924 р., в Українській СРР - через рік - 27 жовтня 1925 р. [246; 247, с. 180-187].

Загалом обидва нормативні акти відповідали досягненням тогочасної пе­нітенціарної науки і практики. Їх затвердження було зумовлене нагальною по­требою об’єднати в єдиному нормативно-правовому акті всі закони, постанови, циркуляри та інші документи, які були видані різними державними органами та визначали порядок і умови виконання кримінального покарання у вигляді по­збавлення волі. Затверджений 27 жовтня 1925 р. ВТК Української СРР не був обт- яжений за змістом, мав чітку внутрішню структуру, написаний доступною для розуміння мовою. У ВТК подані визначення і правова регламентація основних положень з питань кримінально-виконавчої політики. Незважаючи на свої по­зитивні сторони, ВТК на той час був суто декларативним документом. Уже тоді в нього почав активно впроваджуватися класовий підхід - методологічний базис більшовизму. В цілому ВТК УСРР 1925 р. відіграв важливу роль у становленні і розвитку українського виправно-трудового законодавства, і, незважаючи на по­дальші зміни і доповнення, юридично продовжував діяти до 1960 р., хоча фактич­но його дія припинилась у середині 30-х років минулого сторіччя.

У 30-ті роки ХХ ст. кримінально-виконавче законодавство, як і кримінально- виконавча система в цілому, піддалися так званому процесу централізації - по­збавлення союзних республік у значній частині юрисдикції як в організаційному, так і нормативно-правовому відношенні. А саме: відбулася ліквідація НКВС со­юзних та автономних республік і передача всіх місць позбавлення волі, які пере­бували у їх віданні, до підпорядкування НКВС СРСР та його місцевих органів; реорганізація управління системою місць позбавлення, створення Головного управління виправно-трудових таборів, трудових поселень та місць ув’язнення НКВС СРСР. Тобто, зміни у виправно-трудовому законодавстві України після ухвалення ВТК УСРР 1925 р. були покликані необхідністю приведення дея­ких його норм у відповідність із загальносоюзним законодавством, а також по­дальшого поліпшення організації виконання і відбування покарань, пов’язаних із виправно-трудовою дією. У підпорядкуванні НКВС УСРР на початок 1926 р. перебувало 58 місць позбавлення волі закритого типу, з них 44 будинки при­мусових робіт (9 центральних, 6 міжокружних, 27 окружних і 2 районних), 1 ізолятор спеціального призначення, 1 перехідний трудовий будинок, 8 будинків попереднього ув’язнення, 4 реформаторіуми для утримання неповнолітніх правопорушників, а також 42 сільськогосподарські колонії [182, с. 14].

1925-1930 рр. визначалися активним пошуком шляхів та методів забезпе­чення єдності принципів діяльності та структурної побудови системи органів та установ виконання кримінальних покарань у межах НКВС УСРР. Але економічне і соціально-політичне становище СРСР, зокрема і в республіці, не давало змоги чіт­ко визначити та організаційно закріпити структуру та функціонування виправно- трудових відділів та ВТУ НКВС УСРР. Цей процес мав ще одну, більш важливу спрямованість. Пов’язана вона зі зміцненням в Україні у кінці 20-х - початку 30-х років адміністративно-командної, жорстко централізованої системи держав­ного управління, що обумовлювала концентрацію в руках вищого керівництва Ра­дянського Союзу всієї повноти політичної влади, яка опиралася у своїй основі на апарат примусу, складовою частиною котрого була пенітенціарна система.

7 квітня 1930 р. постановою Ради народних комісарів СРСР затверджено Положення про виправно-трудові табори Об’єднаного державного політичного управління СРСР. В одному із його розділів під назвою “Основні положення про порядок тримання в’язнів” закріплювалися правові норми щодо регламентації режиму тримання в’язнів: підстави і порядок прийому засуджених, основи їх класифікації, порядок роботи і проживання відповідно до режиму, окремі питан­ня медичного обслуговування, заходи заохочення та стягнення тощо [19, с. 68].

15 грудня 1930 р. постановою Центрального виконавчого комітету та Ради на­родних комісарів СРСР були ліквідовані НКВС союзних та автономних республік. Всі місця позбавлення волі, які перебували у віданні НКВС союзних республік, а також організація примусових робіт без взяття під варту цим документом передані у відання наркоматів юстиції союзних республік (в Україні - наркомюст УСРР). У складі цього органу для здійснення керівництва відповідними установа­ми та бюро примусових робіт створено головне управління ВТУ [20, с. 74].

10 липня 1934 р. Центральний виконавчий комітет СРСР прийняв постанову “Про утворення Народного Комісаріату Внутрішніх Справ”, що передбачала його нові функції. У складі цього наркомату утворено головне управління виправно- трудових таборів, трудових поселень і місць ув’язнення. У складі НКВС УСРР ство­рено управління виправно-трудових таборів і колоній. У той період керівництво місцями позбавлення волі в НКВС України (як і в НКВС СРСР) здійснювали кілька структурних органів. Окремими табірними пунктами (в Україні таборів не було), виправно-трудовими колоніями, транзитно-пересильними пункта­ми й інспекціями виправно-трудових робіт керувало управління виправно- трудових таборів і колоній. Виховно-трудовими і виховними колоніями, дитя­чими приймальниками-розподільниками керував відділ трудових колоній, що був самостійною структурою наркомату. Помічником начальника цього відділу в 1928-1937 рр. працював відомий письменник-педагог Антон Семенович Мака­ренко [176, с. 755].

У 1935-1940 рр. прийнято лише 2 законодавчих документи в частині ВТУ 31 травня 1935 р. Рада народних комісарів СРСР і Центральний комітет Всесоюзної комуністичної партії (більшовиків) ухвалили постанову “Про ліквідацію дитячої безпритульності і бездоглядності”, у якій визнано необхідним організувати як місця ув’язнення засуджених до позбавлення волі неповнолітніх трудові колонії для неповнолітніх замість фабрично-заводських училищ особливого типу. 8 серпня 1936 р. постановою Центрального виконавчого комітету і Ради народ­них комісарів СРСР були внесені доповнення в Основні початки карного законо­давства, і система ВТУ доповнена новим видом - в’язницею. В’язницями (вони виконували і роль слідчих ізоляторів - СІЗО) відало тюремне управління. У той період кількість в’язниць в Україні була значною (крім обласних, були районні і міжрайонні в’язниці [236, с. 5]).

З 1935 р. виправно-трудове законодавство почало підмінятись наказами, інструкціями та розпорядженнями, які видавались по лінії НКВС, що призвело до протиріч із чинним законодавством, включаючи й Конституцію, і спричи­нило істотні порушення основних прав ув’язнених. Після видання Тимчасової інструкції про режим тримання ув’язнених у виправно-трудових таборах від 2 серпня 1939 р. та Тимчасової інструкції про режим тримання ув’язнених у виправно-трудових колоніях від 4 липня 1940 р., які мали таємний характер, правове регулювання функціонування місць ув’язнення НКВС СРСР остаточно набуло вузьковідомчого підконтрольного характеру [248, с. 28-31].

Таким чином, діяльність НКВС СРСР, як і НКВС УСРР, у другій половині 30-х років призвела до встановлення в республіці режиму політичного розшу­ку та переслідування за політичні злочини. Репресії як один з основних методів вирішення політичних і, частково, економічних завдань, широко використовува­лися для беззастережного виконання вказівок вищого політичного керівництва держави. Неухильно дотримуючись настанов, органи НКВС, в тому числі й ор­гани і установи виконання покарань, стали основним знаряддям проведення силової державної політики в Україні.

Іншим аспектом діяльності НКВС була законотворча практика, коли джерела­ми кримінального і виправно-трудового права в порушення Конституції ставали відомчі акти Об’єднаного державного політичного управління - НКВС. Якщо в галузі кримінального права вони лише розвивали та доповнювали в сторону роз­ширення вже існуючі норми, то у сфері пенітенціарної політики ставали єдиним джерелом, згідно з яким діяла республіканська система виконання покарань.

Будучи репресивно-каральною складовою партійно-державного механізму, виконуючи директивні настанови керівництва країни, органи виконання по­карань тим самим сприяли реалізації внутрішньої та зовнішньої політики 20-30-х років - політики диктатури й тоталітаризму. За цих умов каральні функції, покладені на органи НКВС, не могли не призвести до масових порушень законності. Репресіям були піддані тисячі людей: працівників різних галузей на­родного господарства, зокрема й органів внутрішніх справ, військовослужбовців, представників інтелігенції. Тим самим у другій половині 30-х років XX ст. осно­вою функціонування НКВС УСРР, його складової і невід’ємної частини - систе­ми виконання кримінальних покарань - стала репресивно-каральна діяльність, а кримінально-виконавча політика визначилась як політика панівної диктатури.

У розпорядженні цієї системи в Україні перед початком Великої Вітчизняної війни перебувало 53 виправно-трудові табори, 425 виправно-трудових колоній та 392 загальні тюрми [249, с. 52-54].

Під час Великої Вітчизняної війни значна частина чоловіків, засуджених за менш тяжкі злочини і придатних до військової служби, була мобілізована у Червону Армію. З території України й інших західних регіонів СРСР усі місця позбавлення волі були евакуйовані з причини їх можливої окупації. Евакуація у більшості випадків проводилася пішим порядком і тривала кілька місяців. 19 квітня 1943 р. указом Президії Верховної ради СРСР було передбачене позбав­лення волі у вигляді каторжних робіт на термін від 15 до 20 років для фашистів і їхніх посібників, винних у вчиненні звірячих розправ над радянськими людьми. Ця категорія засуджених трималась у спеціальних в’язницях і таборах. 17 липня 1943 р. була прийнята Тимчасова інструкція, що визначала порядок обліку та ета­пування ув’язнених, засуджених до каторжних робіт, у спеціально організованих за наказом НКВС СРСР відділеннях у Воркуттабі, Норильтабі, Дальбуді та Кара­гандинському виправно-трудовому таборі [224, с. 69].

Після війни структура управління місцями позбавлення волі залишилися в основному без істотних змін. Систему її установ на той час складали:

1. Виправно-трудові колонії для тримання повнолітніх, засуджених до по­збавлення волі на стислі терміни.

2. Окремі табірні пункти для тримання повнолітніх, засуджених до позбав­лення волі на термін три роки і більше.

3. Трудові колонії для неповнолітніх, засуджених до позбавлення волі.

4. В’язниці для засуджених до тюремного ув’язнення.

5. Транзитно-пересильні пункти.

6. Штрафні підрозділи (з 1948 р. - підрозділи суворого режиму).

7. Табори, що підпорядковувалися безпосередньо НКВС СРСР.

Становище ув’язнених в усіх режимних установах почало регулюватися Ін­струкцією по режиму тримання в’язнів у виправно-трудових таборах і колоніях МВС СРСР, затвердженою наказом МВС від 24 березня 1947 р. Одним із завдань режиму визначено перевиховання ув’язнених. Серед інших нормативних актів того часу треба виділити Положення про трудові колонії для неповнолітніх, а та­кож Інструкцію про режим тримання ув’язнених у строкових тюрмах, затвердже­ну наказом МВС від 11 вересня 1950 р. (діяла до 1954 р.). У липні 1949 р. ухвалено нове Положення про Головне управління виправно-трудових таборів і колоній, яким на цю структуру покладалися такі завдання: виконання вироку, організація охорони, виправлення та перевиховання засуджених на основі залучення їх до суспільно корисної праці [201, с. 76].

У березні 1953 р. Центральний комітет Комуністичної партії Радянського Со­юзу, Рада Міністрів СРСР та Президія Верховної ради СРСР прийняли постанову, котрою Міністерство державної безпеки СРСР і МВС СРСР були об’єднані в МВС СРСР. При цьому тюрми, СІЗО і трудові колонії неповнолітніх були залишені у ві­данні МВС, а виправно-трудові колонії і табори передані в підпорядкування мініс­терства юстиції. Таке рішення не виправдало себе, і на початку 1954 р. виправно- трудові колонії і табори були повернуті у відання МВС. У 1954 р. було відновлено дострокове й умовно-дострокове звільнення засуджених. Інститут зарахування робочих днів, що існував до цього, був скасований. У 1957 р. постановою Ради мі­ністрів УРСР було затверджено Положення про спостережні комісії. Пожвавилася діяльність комісій у справах неповнолітніх при місцевих радах. У 1958 р. Рада міні­стрів СРСР затвердила загальносоюзне Положення про виправно-трудові колонії і тюрми. Основним видом ВТУ для дорослих засуджених були визнані виправно- трудові колонії. Для них передбачалися 3 види режимів: загальний, посилений і суворий. Положенням не передбачалися виправно-трудові табори, і вони були або реорганізовані в колонії, або ліквідовані [186, с. 73-83].

13 січня 1960 р. союзне МВС було скасовано. У зв’язку з цим МВС УРСР довелося перебудовувати свою структуру, у тому числі і стосовно місць позбав­лення волі. Самостійні управління (відділи), що відали місцями ув’язнення, були об’єднані в один орган - управління виправно-трудових установ. Цей за­хід дозволив ліквідувати зайві, дублюючі управлінські ланки, і централізувати вирішення питань діяльності місць позбавлення волі, зокрема комунально- побутового облаштування, розвитку виробництва, навчання засуджених робіт­ничим професіям тощо. 26 липня 1961 р. указом Президії Верховної ради УРСР затверджено Положення про виправно-трудові колонії і тюрми МВС Української РСР. Передбачалися 4 види виправно-трудових колоній: загального, посилено­го, суворого й особливого режимів. Республіканське Положення 1961 р. діяло до липня 1969 р. [236, с. 3].

На базі Основ кримінального законодавства СРСР та союзних республік Верховною радою УРСР 28 грудня 1960 р. було прийнято КК УРСР, який набув чинності з 1 квітня 1961 р. і діяв понад 40 років - до 1 вересня 2001 р. [250; 251].

Перший в історії радянської держави кодифікований нормативний акт у галузі виконання покарань - Основи виправно-трудового законодавства СРСР і союзних республік прийнято у 1969 р. Протягом 1970-1971 рр. відповідно до Основ і на їх базі були підготовлені і затверджені ВТК союзних республік, зокре­ма й УРСР, ухвалений Законом Верховної ради УРСР від 23 грудня 1970 р., який набув чинності з 1 червня 1971 р. [113; 252] і діяв на території УРСР, а потім і незалежної України майже 33 роки - аж до 1 січня 2004 р., коли набув чинності новий КВК України [135].

Крім ВТК 1970 р., порядок і умови відбування (виконання) покарання у вигляді позбавлення волі регламентували й численні відомчі нормативні акти МВС УРСР, головними з яких були Правила внутрішнього розпорядку виправно- трудових установ, затверджені наказом МВС УРСР.

У наступні роки вносилися зміни і в чинний ВТК УРСР, і в структуру го­ловного управління ВТУ У 1989 р. ця установа була реорганізована в Головне управління виправних справ із частковими структурними змінами. Зокрема, було сформоване управління режиму і спецробіт. Перебудовчі процеси кінця 80-х років XX ст. дали змогу подивитись по-новому на багато речей, у тому числі й на кримінально-виконавчу систему, яка була створена на принципах суворого централізму й адміністративно-командного управління і не могла повною мірою забезпечити покладені на неї функції.

До проголошення незалежності пенітенціарна система України, як і всіх інших республік колишнього СРСР, функціонувала відповідно до законодавчих та нор­мативних вимог, встановлених КК СРСР і його підзаконними актами. На рубежі 1989-1990 рр. назріла об’єктивна необхідність перегляду виправно-трудової політики, глибокого аналізу стану справ, визначення відповідності поставленої мети і завдань реальним можливостям і результатам. Кризові явища в місцях позбавлення волі, загострення оперативної обстановки, яке супроводжувалось зростанням злочинності, захопленнями заручників, актами групової непокори засуджених адміністрації, свідчили, що у сфері виконання кримінальних пока­рань необхідні докорінні зміни. Старі, традиційні методи управління місцями позбавлення волі, які базувались на підтриманні жорсткого режиму відбування покарань, все менше сприяли утвердженню законності та правопорядку в УВП.

Зростання негативних тенденцій в УВП мало інше, більш глибоке коріння. У той час у суспільстві набирали силу демократичні процеси, йшло співставлення поглядів у найширшому спектрі політичних і соціальних питань. Всі жили в очікуванні великих змін. Звичайно, ці настрої та атмосфера ейфорії повністю передавались ув’язненим. До того часу ряд працівників кримінально-виконавчої системи мали змогу побувати в службових відрядженнях за кордоном і ознайо­митись з організацією виконання покарань в Італії, Німеччині, Болгарії, Англії, Скандинавських країнах. Проте створені десятиріччями основи й традиції цих держав докорінно відрізнялись від таких в Україні, тому “зняти копію” з тю­ремних систем однієї з цих країн і перенести її в Україну було неможливо ні в теоретичному, ні в практичному плані. Як свідчить наведений ретроспективний огляд, в українців свій менталітет, свої соціальні й економічні умови і, звичай­но, свій шлях розвитку. Оцінивши всі ці фактори, було зроблено перший крок до гуманізації наявної каральної політики в Україні.

Розпад Радянського Союзу визначив у цілому сприятливі економічні й політичні умови для формування нової кримінально-виконавчої політики, позбавленої застарілих консервативних методів управління системою виконання покарань, на засадах демократизму, захисту прав і свобод людини та громадянина.

Вищевикладене дозволяє сформулювати узагальнюючі висновки, суть яких зводиться до такого. Удосконалення політики виконання кримінальних покарань, так само як і реформа української кримінально-виконавчої систе­ми неможливі без врахування історичного досвіду, оскільки сучасні пробле­ми зумовлені усім попереднім розвитком. Серед низки важливих історико- правових наукових проблем особливий інтерес викликає реалізована в минулі століття пенітенціарна політика Російської імперії (див. додаток Ж. 1.3), до складу якої на той час входила переважна більшість українських земель, і Радянського Союзу (див. додаток 3.1.3). Пенітенціарні перетворення в обох цих державних утвореннях, без перебільшення, заклали фундамент сучасної кримінально-виконавчої системи.

Головним позитивним результатом цих перетворень слід вважати ради­кальний відхід від архаїчної практики організації та виконання і відбування кримінальних покарань, централізацію та уніфікацію управління тюремною си­стемою, диференційований підхід до арештантів залежно від тяжкості скоєного злочину та особистісних характеристик, запровадження цілеспрямованих вихов­них і освітніх заходів з метою морального виправлення в'язнів, залучення посадо­вих осіб різного відомчого підпорядкування та рівня, а також представників ши­роких кіл громадськості до вирішення проблем виконання покарання у вигляді позбавлення волі, пов'язаних, зокрема, з соціальною адаптацією осіб, звільнених з місць відбування покарання. Ці результати водночас є надбанням сучасної кримінально-виконавчої політики України.

Система виконання покарань протягом століть традиційно займала особливе місце у каральному апараті російського самодержавства. Вона використовувалася для реалізації державної пенітенціарної політики, суть якої полягала у широкому застосуванні позбавлення волі як одного з найжорстокіших видів кримінальної репресії.

Необхідність реформування пенітенціарної системи Російської імперії у другій половині ХІХ ст. об'єктивно зумовлена бурхливими процесами розвит­ку буржуазних суспільних відносин. Самодержавна система виконання пока­рання у вигляді позбавлення волі продовжувала містити елементи феодальних пережитків, традиційно базувалася на дотриманні принципу становості, що кардинально суперечило новим історичним реаліям. Незважаючи на прийняті урядом окремі кроки з впорядкування становища, тюремна система держави відрізнялася повною дезорганізацією і вкрай незадовільним становищем ведення тюремної справи.

Однак на зламі ХІХ-ХХ ст. у Росії все таки була сформована міцна право­ва основа функціонування установ, що виконували кримінальні покарання у вигляді позбавлення волі. Завдяки їй була чітко врегульована діяльність цих уста­нов. Проте суперечність у концептуальних положеннях Кримінального уложення 1903 р., розбіжності в декларуванні і реальному житті стали гальмом у подальшо­му розвитку пенітенціарної системи в Росії.

Система пенітенціарних установ Російської імперії за своєю структурою відображала соціологічний напрям у теорії кримінального покарання, що вияв­лялося перш за все в достатньо широкому переліку пенітенціарних установ. Хоча на практиці відмінностей між різними видами пенітенціарних установ часто не існувало. Складовою частиною пенітенціарної політики в ХІХ ст. у Російській державі в цілому і в українських губерніях зокрема було використання праці арештантів для вирішення економічних завдань, хоча й меншою мірою, ніж у попередній період.

Незважаючи на централізацію управління пенітенціарної системи, на практиці організація та діяльність її окремих установ, умови утримання арештантів значно різнилися через матеріальне забезпечення, традиції, освітній і культурний рівень тюремних службовців тощо. Протягом ХІХ - на початку ХХ ст. в українських губерніях репресивні засоби покарання все більше поступалися місцем засобам виправлення особи злочинця. У цей же час утвердилися традиції патронажної діяльності: влаштування долі ув’язнених після звільнення з місць позбавлення волі, підготовка їх до нормального життя поза тюрмою тощо.

На початковому етапі творення радянської кримінально-виконавчої полі­тики пенітенціарні системи РРФСР та УРСР користувалися в основному попе­редньою правовою базою, яка залишилася у спадок від Російської імперії. Пер­шим систематизованим актом у сфері радянського виправно-трудового права слід вважати ВТК РРФСР (1924), який визначив завдання та методи виправно- трудової політики, закріпив систему центральних і місцевих органів управління місцями позбавлення волі, систему видів ВТУ, порядок діяльності спостережних та розподільчих комісій, класифікацію засуджених на категорії і розряди, затвер­див правила тримання засуджених у різних ВТУ та інші питання, які і сьогодні складають основу усієї кримінально-виконавчої діяльності пенітенціарної сис­теми України.

У наступні десятиліття радянська влада спромоглася створити потужну уніфіковану і розгалужену карально-виконавчу систему на базі Основ кримі­нального законодавства СРСР та союзних республік (1958), Основ виправно- трудового законодавства СРСР та союзних республік (1969), відповідно - КК УРСР (1960) і ВТК УРСР (1970), яка повністю відповідала потребам тогочас­ного тоталітарного режиму, забезпечуючи його внутрішню міцність суворими партійно-адміністративними установками і практичними діями, що нерідко су­перечили кримінально-виконавчому законодавству і Конституції СРСР та со­юзних республік.

Ототожнюючи не зовсім відповідні поняття “злочинець” (той, хто скоїв зло­чин) і “ворог народу” (той, хто виступає проти власного народу), НКВС, Комітет державної безпеки, МВС СРСР нерідко самочинно, а іноді і з відома та за дору­ченням Центрального комітету Комуністичної партії Радянського Союзу суттєво змінювали мету та види покарання, перевищуючи свої повноваження, застосову­ючи силу, зброю, вчиняючи несанкціоновані арешти, самосуди, страти, завдаючи таким чином великої шкоди суспільству та призводячи до численних непоправ­них людських втрат^[6].

Загалом радянська кримінально-виконавча система залишила помітний слід у вітчизняній пенітенціарній історії як з точки зору удосконалення законодавчої бази, розвитку науки кримінально-виконавчого права, так і в практичній площині - створенні потужної матеріально-технічної бази УВП та засобів їх забезпечення. У результаті проведених перетворень відбулася централізація управління тюрмами, поліпшилося їх фінансування в обсягах, достатніх для вирішення як поточних потреб, так і для розвитку. Крім того, ця система відзначалася високою виконавською дисципліною і відповідальністю працівників за доручну їм справу.

Наявний досвід пенітенціарного будівництва, відновлені справжні історичні факти, їх оцінка і переоцінка з позицій безперервного поступального суспільного розвитку можуть стати основою сучасного процесу удосконалення кримінально- виконавчої політики, реформування вітчизняного законодавства і практики ви­конання кримінальних покарань.

Вивчення проблем генезису та джерел кримінально-виконавчої політики України завжди буде актуальною проблемою як із точки зору загальної теорії та історії держави й права, так і галузевого права, насамперед кримінально- виконавчого з огляду на неперервність процесу джерелотворення (законо- й нор- мотворення), необхідності займатися питаннями систематизації правових актів, яку зумовлює саме життя.

Однак удосконалення джерельної бази має соціально-політичну актуальність у зв'язку із завданнями творення правової держави, які вирішує зараз Україна. Адже чітко й однозначно визначені в джерелах ті чи інші питання кримінально- виконавчих норм сприяють зміцненню законності в одній з особливих і специфічних сфер життя суспільства.

Попередня практика кримінально-виконавчого джерелотворення в Україні, досвід зарубіжних країн свідчать, що з визначенням кримінально-виконавчого пра­ва в самостійну правову галузь і прийняттям нових Кримінального та Кримінально- виконавчого кодексів поточна джерелотворча робота не припиняється, а в окремі періоди, зокрема пов'язані із внутрішніми (політична й економічна кризи) і зовнішніми (європейська інтеграція) чинниками, стає ще більш інтенсивною. Тому положення, висновки й пропозиції, які містяться в цьому дослідженні та стосуються вдосконалення кримінально-виконавчого законодавства, зберігають свою актуальність.

Важливо також виділити значимість дослідження джерел для правозасто- совчої практики. Висновки й рекомендації, отримані під час їх вивчення, спря­мовані на те, щоб зорієнтувати всіх учасників кримінально-виконавчого процесу на вирішення конкретних питань цього процесу на основі чітких та однозначно сформульованих правил. Особливої ваги це набирає з набуттям чинності нового КВК України у 2003 р. - основного джерела кримінально-виконавчого права, яке, крім загальнотеоретичних положень і норм, що вирішують конкретні питання діяльності з виконання кримінальних покарань, висуває відмову від стереотипів, пов'язаних із порушенням прав людини й громадянина, які склалися в попередні десятиліття такої діяльності.

Загалом завдяки систематизації й типологізації наукової літератури та джерел вдалося встановити, що офіційна концепція історико-правових засад кримінально-виконавчої політики України має дві частини. Перша, теоретична, ста­новить історичний процес формування нормативно-правової бази кримінально- виконавчої політики. Друга, практична, полягає в безпосередній реалізації змісту вироблених законів й інших нормативних документів. Взаємозв’язок цих частин здійснюється шляхом їх осмислення та узагальнення в науковій літературі право­знавчого, політологічного, історичного й соціально-економічного спрямування.

Таким чином, джерельна база та наукові розробки сучасних учених да­ють змогу виділити як окрему дослідницьку проблему історико-правові засади кримінально-виконавчої політики України. Її висвітленість у фаховій літературі є частковою. Відтак детальна наукова розробка проблеми вимагає аналітичного дослідження всіх виявлених джерел і фахових публікацій на засадах їх осмисленої систематизації.

Разом з тим аналіз численних джерел з практики призначення та виконання покарань в історичному аспекті дозволив прийти до таких висновків.

1. Сучасна кримінально-виконавча політика України - це результат тривало­го процесу державотворення, в ході якого поступово формувалась і розвивалась правова система, а в ній виокремлювалась правоохоронна функція держави з по­ступовим визначенням основ кримінальної політики, що включала кримінально- правовий, кримінально-процесуальний і кримінально-виконавчий види діяль­ності усіх суб’єктів суспільного життя.

2. Протягом усього періоду українського державотворення розроблялися нові положення та норми кримінально-виконавчого права, удосконалювалися його поняття та інститути відповідно до вимог тогочасного життя суспільства з урахуванням національних традицій та залученням кращих зразків правової культури людства.

3. Традиційно вважалося, що предметом кримінально-виконавчої політики є регулювання порядку й умов виконання (відбування) покарання, пов’язаного із застосуванням заходів виправно-трудового впливу, започаткованих ще в Дав­ньоруській державі, що складає сьогодні основний метод правового регулювання суспільних відносин у кримінально-виконавчому процесі.

4. Ще у давні часи у правових джерелах закріплювалась можливість матері­ального відшкодування у випадку, якщо застосування кровної помсти виключалось внаслідок втечі винного: “... аще ли убьежить сотворимый убійство, да возьмут имьные его ближній убіенного”. Зокрема “Руська правда”, будучи жорстко орієнтованою на соціальний статус особи, вводячи диференціацію відповідальності залежно від ста­нового та матеріального становища винного та потерпілого, все ж залишилася пам’яткою звичаєвого права, яка з позицій кримінально-правової політики продо­вжувала в деяких аспектах виражати інтереси общини (громади), побудованої за принципом первісної рівності.

У сучасних правових джерелах України цей принцип відображений у ст. 21 Кон­ституції України, ст. 6 КК та ст. 5 КВК України, а саме: усі засуджені рівні перед законом.

5. Ретроспективний аналіз джерел, які розкривають механізм виконання по­карання у вигляді тюремного ув’язнення, свідчить про те, що останнє знайшло широке застосування ще у давні часи. Проте в Давньоруському кримінальному законодавстві покарання у вигляді тюремного ув’язнення не було основним, а мало допоміжний характер.

6. У XVII-XVIII ст. відбулися значні зміни в організації пенітенціарного ін­ституту: зросла роль тюрми як засобу боротьби з класовими супротивниками існуючого ладу, створено гамівні і робочі будинки. Як альтернатива державним місцям ув’язнення виникають монастирські тюрми для релігійних і політичних злочинців. Ув’язнення в них здійснювалося без судового вироку - за царським велінням або визначенням Синоду.

7. З XVIII ст. в Росії поширилося заслання. Цей вид покарання надалі став застосовуватися для досягнення декількох цілей: 1) політичної - закріплення дер­жавних кордонів і колонізація окраїн; 2) правової - видалення з центру правопо­рушників; 3) економічної - господарське освоєння територій; 4) фінансової - від­носна дешевизна утримання злочинців.

8. У період Козацької держави (від Богдана Хмельницького до Кирила Розумов- ського) метою покарання визнавались відплата та відшкодування заподіяних збитків, а також превенція, яка насамперед пов’язувалась зі страхом перед карою. Це був так званий перехідний період, коли поряд з джерелами типу “Руської правди” в Україні діяли й інші правові норми (Литовські статути, Гадяцький трактат І. Виговського, Слободищевський пакт Ю. Хмельницького та ін.). Як відомо, у чинному КК України серед елементів мети покарання (ст. 50) завдання щодо відшкодування завданих збитків потерпілому не зазначено.

Після повної ліквідації Української державності та включення українських земель до складу Московії, Польщі, Угорщини й Румунії власна кримінально- правова політика в Україні, зі зрозумілих причин, не проводилась, а була результатом діяльності тих держав, у складі яких знаходились її територіальні частини. Саме тому історичні джерела щодо потерпілих у цей період значно більш ґрунтовно висвітлені не в офіційних документах і нормативно-правових актах, а у філософських і наукових працях кращих представників того часу, серед яких особливе місце займають робо­ти М.П. Чубинського.

9. Інтерес наукової громадськості до історії тюрми вперше викристалізувався у період “просвітницького абсолютизму”, однак особливо посилився лише у ході реалізації буржуазних перетворень другої половини ХІХ ст., що пов’язано із засу­дженням представниками ліберальної інтелігенції брутальних методів та станового підходу до виконання покарання у вигляді позбавлення волі. Проблемам виконання покарання приділяли увагу провідні фахівці у галузі кримінального права, зосе­реджуючись, перш за все, на питаннях оптимізації цього виду покарання, ступені відповідності чинного законодавства практиці його реалізації й наголошуючи на нагальній необхідності приведення тюремної системи і практики виконання по­карань у відповідність з вимогами та положеннями науки кримінального права й пенітенціарії. Особливу зацікавленість подібними питаннями проявляли видатні правознавці П.Д. Калмиков, О.Ф. Кістяківський, І.Д. Сергієвський, М.С. Таганцев.

10. Як свідчить порівняльний аналіз численних джерел (вітчизняних і за­рубіжних), кримінально-виконавча політика Російської імперії ХІХ - початку ХХ ст. обумовлена двома обставинами. По-перше, система пенітенціарних уста­нов (установ, які виконують покарання у вигляді позбавлення волі не тільки з репресивною метою щодо злочинця, а й з метою його виправлення та підготовки до нормального життя поза тюрмою) стала формуватися на початку ХІХ ст. і склалася до середини того ж століття. По-друге, подальший розвиток тюремної системи Російської імперії принципово не змінювався (не беручи до уваги деякі аспекти, що мають об’єктивний характер, наприклад, скасування тілесних по­карань при виконанні позбавлення волі) до 1917 р. Крім того, протягом ХІХ ст. найбільш виражено виявляється зміна умов утримання арештантів у різних пенітенціарних установах. Таким чином, порушені під час російської тюремної реформи другої половини ХІХ - початку ХХ ст. проблеми, незалежно від наслід­ків їх практичної реалізації в ході нововведень, торкаються основоположних засад функціонування сучасних пенітенціарних установ і можуть об’єктивно сприяти чіткішому визначенню теоретико-концептуальних засад реформування кримінально-виконавчої системи - однієї з важливих галузей життєдіяльності держави і суспільства.

11. Кримінально-правова та кримінально-виконавча політика в період тво­рення незалежної Української держави (1917-1922) була обумовлена, з одного боку, її нетривалим існуванням і недостатністю часу для розробки відповідної законодавчої бази, а отже - відсутністю реальних наслідків реалізації зазначених видів політики на рівні конкретних кримінально-правових актів. З іншого боку, основними засобами їх вираження було “Кримінальне уложення 1903 р.”. Тобто кримінально-правова політика не була докорінно змінена - вона лише присто­совувалась до нових соціально-політичних умов, а отже права потерпілих у ході виконання кримінальних покарань не стали головним об’єктом захисту з боку держави.

12. З перших днів існування радянської влади в Україні кримінально-правова та кримінально-виконавча політика була спрямована на вирішення одного з осно­вних завдань - захисту більшовицького режиму будь-якою ціною, а тому погляди законодавця на потерпілого передусім звертались у випадках посягань на дер­жавні інтереси, хоча саме в радянський період (1922-1991) було закладено фунда­мент сучасної кримінально-виконавчої політики України.

13. Еволюція цього процесу в історичному контексті державотворення ха­рактеризується динамізмом, стабільністю, поступовим виробленням основних ідей, керівних положень із визначення стратегії та напрямів розвитку інститутів і норм кримінально-виконавчої політики, таким чином готуючи ґрунт для виді­лення її в самостійну галузь права.

14. Незважаючи на специфічний характер покарань в окремі періоди істо­рії України (Давньоруська доба, Литовсько-Руська доба, Козаччина - Запорізька Січ, Гетьманщина, Російська імперія, радянська доба), українська кримінально- виконавча діяльність у більшій мірі, ніж російська, була схильною до сприйнят­тя гуманістичних і демократичних цінностей щодо покращання умов тримання засуджених. Свідченням цього є, наприклад, піклувальна політика губернатора Малоросії князя О.Б. Куракіна і багато інших історичних фактів.

15. Історія засвідчує численні факти соціальної неефективності покарання і вказує на необхідність постійно шукати шляхи його удосконалення. У результаті таких пошуків випробувані різноманітні системи покарань, які нерідко зміню­вали одна одну через зміну суспільних відносин і, відповідно, соціальних умов життя.

16. Активізація історико-правових, соціологічних і психологічних дослі­джень з проблем призначення і виконання кримінальних покарань дала змогу прийти до невтішних висновків. Так, найбільш поширений вид покарання у ви­гляді позбавлення волі не виконує свого прямого призначення - не виправляє, а навпаки - ще більше деморалізує злочинця, що вимагає вироблення нових, більш сучасних підходів до розв’язання цієї проблеми з урахуванням досвіду міжнарод­ної спільноти.

17. У більшості сучасних кримінально-правових систем світу позбавлення волі розглядають як найсуворіший вид покарання. Проте досі не має єдності в поглядах, за які саме злочини слід призначати покарання у вигляді ув’язнення. Отже, ця проблема має глобальний характер. Тим більше, що обмеження сфери застосування цього виду покарання не довело ефективність альтернативних до позбавлення волі санкцій: покращання в поведінці більшості засуджених і соці­альна адаптація їх після звільнення від відбування покарання у світовій практиці не встановлені.

18. Рішення міжнародної спільноти та висновки експертів у сфері криміналь­ного права дали змогу на черговому ІХ Конгресі ООН (1995) не тільки зробити порівняльний аналіз і дати всебічну характеристику в’язничних і альтернативних до них санкцій, а й дійти до висновку про те, що вони мають пряме відношення до процесів демократизації суспільства, зменшення кількості засуджених, явищ рецидивної злочинності, економічних, людських і соціальних витрат та підви­щення якості контролю за станом і результатами боротьби з цим антисуспільним явищем.

19. У сучасних європейських країнах застосовуються різноманітні моделі по­карання злочинця, в тому числі у різноманітних комбінаціях. Водночас найваж­ливішою метою застосування покарання у вигляді позбавлення волі є соціаліза­ція злочинця. У засудженого намагаються виробити властивість і бажання жити та відповідати за свої вчинки. Він має навчитися існувати без порушень в умовах вільного суспільства, використовуючи лише ті шанси, які йому об’єктивно надає життя. Отже, соціалізація має стати ключовим поняттям при виконанні кримі­нального покарання, бо злочинність тому і виникає, що людина є недостатньо соціалізованою.

Враховуючи зарубіжний досвід, але не сліпо наслідуючи методи, які у свій час не приносили бажаного результату в найбагатших країнах світу, Україна як неза­лежна держава має запровадити власну доктрину кримінально-виконавчої полі­тики, у якій зовнішнє пристосування (адаптація) до панівних соціальних ціннос­тей, зразків поведінки та моралі виявиться самодостатнім і ефективним.

Таким чином, поглиблене вивчення історії кримінально-виконавчої політики України дає змогу на науковій основі визначити ключові періоди цього процесу, а також виявити основні недоліки й причини, що його гальмували - передусім складність українського державотворення упродовж всієї її історії. Сьогодні, коли Україна проголосила курс на розбудову правової держави, взяла на себе зобов’язання з формування громадянського суспільства, частиною якого є циві­лізована пенітенціарна система, назріла гостра необхідність у використанні бага­тої історичної спадщини. Наявний досвід пенітенціарного будівництва, виявлені й відновлені справжні історичні факти, їх оцінка і переоцінка з позицій безпе­рервного поступального суспільного розвитку можуть стати основою сучасного процесу реформування вітчизняного законодавства і практики виконання кри­мінальних покарань.