Правове регулювання нотаріального процесу на українських землях у складі Російської імперії, Австрійської імперії та Австро-Угорської імперії

Перші відомості про те, що складання і написання різ­них приватних актів є зайняттям спеціальної групи людей - писарів-професіоналів, на російських теренах трапляються з кінця першої половини XVI ст.

Площадкові організації володіли достатньо широкою ком­петенцією. Складання приватноправових актів для грома­дян, що звертаються, було головною, але не єдиною їх робо­тою. Вони проводили також експертизу документів - про це свідчить пізніший указ, від 9 грудня 1699 р., яким експертиза кріпостей (тобто операцій з нерухомим майном) вилучалася з Помісного наказу і передавалася наказовим дякам і піддя­чим. Крім того, площадкові піддячі вели іноді судові справи. Також вони заміщали піддячих приказів і воєводських установ і були головними кандидатами на вказані місця. Епоху в роз­витку нотаріального інституту склало Уложення царя Олексія Михайловича 1649 р., яке не лише впорядкувало та система­тизувало окремі укази, що діяли до його появи, а й створило передумови та основу того складного порядку закріплення прав на майно, який був прийнятий у Зводі законів 1832 р. та зберігав свою силу протягом тривалого часу^[24].

Таким чином, до XVII ст. сформувався особливий прошарок людей, до професійних обов’язків яких входило складання приватноправових актів і консультації з деяких правових питань. Розвиток і розширення їх діяльності стимулювали зацікавленість держави не тільки в існуванні подібного професійного прошарку, а й у підпорядкуванні його своїм інтересам. Для цього державі потрібно було щонайперше створити правові основи контролю діяльності піддячих, яка на той момент не регламентувалася якимись спеціальними державними правовими актами, а базувалася радше на відно­синах, що склалися, і звичаях.

Прагнучи підпорядкувати діяльність площадкових піддя­чих державі, Петро I почав свої перетворення з того, що ввів у 1699 р. гербовий папір (указ від 23 січня 1699 р.), значно збіль­шивши в такий спосіб актові мита. Цінність гербового паперу була поставлена в залежність від вартості самого акта. Недо­тримання цього правила вело до недійсності акта, до того ж винний зобов’язаний був сплатити штраф.

Для забезпечення суворого нагляду за законністю здій­снюваних актів і справного стягнення мита на користь дер­жавної скарбниці Петро встановив нові суворі форми здій­снення актів практично для всіх операцій. Складання актів по­винно було проводитися після попереднього повідомлення наказових суддів і у присутності свідків (указ від 9 грудня 1699 р.). Кріпості (операції з нерухомістю) мали підписуватися як сторонами, так і свідками, і заноситися до спеціальних книг, що заводяться в Помісному наказі. Порядок запису кріпостей також був регламентований подальшим указом від 10 січня 1701 р., через який всі кріпосні акти ділилися на три види з відповідними правилами їх запису і внесення до наказів. Що­правда, вже в 1705 р. це ділення кріпостей було змінене.

Указ від 15 квітня 1706 р. заснував нову, особливу посаду «чолобитного писаря» з десятьма піддячими в підпорядкуван­ні. На чолобитного писаря був покладений обов’язок щодо ру­коприкладства для кріпосних актів, стороною або сторонами яких були безграмотні особи. Для запису всіх здійснюваних за його допомогою документів писар вів спеціальні книги.

Врегулювавши процес здійснення актів, Петро I, бажаючи встановити абсолютний контроль за нотаріальною діяльніс­тю, спробував створити перші урядові органи для здійснення правових актів. У 1701 р. кріпосні справи з ведення площадко­вих піддячих були передані у ведення Збройової Палати.

У 1708 р., після утворення губерній, кріпосні справи над­ходять у безпосереднє завідування губернаторам. У 1719 р. функціонувала Юстиц-колегія, при якій була створена Кріпос­на контора, очолювана секретарем. До компетенції цієї уста­нови входило все, чим раніше займався наказ Кріпосних справ. Право здійснення інших актів було передане різним наказам, заваленим численними державними справами.

Своїми діями Петро I намагався знайти оптимальний ва­ріант контролю держави за особами, що здійснюють акти, котрі тягнуть правові наслідки, а також визначити умови здійснення актів і чіткі форми їх існування, що мало внести одноманітність у приватноправові акти і, як наслідок, сприя­ти забезпеченню законності в цивільних правовідносинах.

Створена ним система управління стала кроком уперед у державному будівництві. Заміна архаїчного наказового ладу виявилася важливим елементом європеїзації і спробою по­класти край беззаконню в умовах феодального правопорядку. Але через відсутність системи при створенні нових органів ре­зультати реформи були не цілком вдалими. Однією з причин недосконалості реформ, що проводилися Петром I, в офіцій­них документах називалася складна фінансова ситуація в краї­ні, що не давала змоги утримувати дороговартісну громіздку систему органів управління, суду або державного інституту нотаріусів. Окрім того, піддячі наказів, усвідомивши нові мож­ливості фінансового збагачення, стали відмовляти приватним особам у складанні актів або умисно затягувати їх вчинення з метою змусити останніх платити гроші. Інші чиновники також виявляли некомпетентність і хабарництво. Зрештою Петро Великий повернув кріпосні справи назад у відання площадко­вих піддячих. Заразом повернення було обставлено істотними змінами в статусі площадкових піддячих, які відтепер стали чиновниками, кріпосними писарями, що отримували платню згідно з «боярським вироком 1701 року».

З огляду на вищевказане вбачається, що держава знайшла варіант контролю перших органів на Русі, котрі виконували нотаріальні функції: зробила площадкових піддячих чинов­никами з фіксованою платнею, поставивши їх у безпосереднє підпорядкування уряду; всі свої акти площадкові тепер муси­ли здійснювати відповідно до обов’язкових форм, установле­них царем, і на ним же затвердженому гербовому папері.

Тобто контроль держави був поширений і на самих піддя­чих, і на їхні професійні обов'язки, поставлені в затверджені державою рамки діяльності. Зміна ставлення держави до пер­ших нотаріальних органів, з одного боку, була обумовлена за­гальною спрямованістю політики держави до абсолютизму, а з іншого, характеризувалася його прагненням до контролю за цивільним оборотом у країні, а також усвідомленням мож­ливості поповнення державної скарбниці за рахунок суб'єктів цивільно-правових відносин.

Характерною межею законодавства про площадкових під­дячих при Петрові I стало значне збільшення кількості імпера­торських указів, що регулювали окремі сторони їхньої діяль­ності та особливості правового статусу. Але назагал законо­давче оформлення нотаріальних функцій площадкових піддя­чих наразі мало розрізнений і одиничний характер.

За правління Петра II було підписано указ про введення в дію Вексельного статуту, розробку якого розпочали ще за Петра I. Саме у цьому документі був уперше узаконений інститут публічних нотаріусів.

Що ж до українських земель, то у ХІІІ ст. шлях їхнього роз­витку був надто деформований монголо-татарською навалою. Згодом, у ХІУ ст., основна частина цих земель потрапила під вплив Великого князівства Литовського. У Литовсько-Руській державі протягом деякого часу зберігалася стара князівська система влади, аж доки у ХУ ст. замість удільних князів не було запроваджено інститут намісництва.

Підґрунтям правових відносин на цих територіях спо­чатку була «Руська правда», яку доповнили місцевими зви­чаями та великокнязівськими привілеями. У 1529 р. з'явився більш докладний звід правових норм - перший Литовський статут (в основі якого, зокрема, була «Руська правда»). Він складався з 13 розділів, до яких входили 243 (за іншим спис­ком - 272) статті-артикули стосовно різних питань судово- процесуального, кримінального, цивільного, господарського права разом із постановами державного права. Щоправда, вже у 1544 р. постало питання про його перегляд в інтересах панів­них верств населення, зокрема шляхти.

Нові реалії, що складалися внаслідок об’єднання Литви й Польщі у Річ Посполиту згідно із Люблінською унією 1569 р., призвели до чергового перегляду законодавства. У 1588 р. набрав чинності третій Литовський статут (який мав уже 488 артикулів у 14 розділах).

Литовський статут 1588 р., як і попередні статути 1529 і 1566 рр., визначив форму і порядок учинення договорів, вста­новив умови припинення зобов’язань, терміни позовної дав­ності тощо.

Також Литовський статут регулював умови і процес скла­дання заповітів на нерухоме майно, теж вказував на органи, які мали повноваження оформляти заповіти - земські або «гродські» - того повіту, де цей заповіт складався.

В. Черниш, розглянувши зміст Литовських статутів, кон­статує, що там немає прямих норм про нотаріат, оскільки ко- лаборація здійснюється інакше, ніж за сприяння нотаріуса^[26].

Слушною є думка автора з приводу того, що Литовські статути містять: вимоги стосовно складання письмових до­кументів; організаційно оформлюють ведення актових книг, зокрема статус писарів; не забороняють складати письмо­ві документи неавторизованим писарям-нотаріусам. У цьому розрізі найбільш істотними є розділ IV Литовського статуту, який називається «Про суддів та суди» та розділ VII «Про запи­си та продажі»^[27].

Литовські статути опосередковано заклали підвалини но­таріального процесу, зокрема: передбачили вимоги до посади писаря як майбутнього нотаріуса, встановили порядок реє­страції нотаріальних дій, регулювали порядок складання та реєстрації заповітів (наприклад, розділ VIII «Про Тестаменти» Статуту 1588 р.) та деяких видів договорів.

Також Литовські статути передбачили низку випадків, коли для договору була обов’язковою письмова форма. Упер­ше як обов’язкова ця вимога запису до урядових книг унормо­вується в постанові Віленського вального сейму 20 листопада 1551 р.

Записи до урядових (замкових) книг здійснювали писарі.

Юстиція Литовської Русі у складі Речі Посполитої передба­чала низку удосконалень в оформленні майнових угод. Основ­ною формою їх укладання була письмова. Для важливіших угод виникала потреба реєстрації в суді. Щоб закріпити права на нерухоме майно (земельний наділ), потрібно було пройти складну процедуру: подати клопотання (чолобитну) керівни­кові регіональної адміністрації, отримати від урядової канце­лярії «привілей», скріплений «печатником» (канцлером), та бути введеним у володіння. Таким чином, нотаріальні функції надання документам публічного та безспірного характеру ви­конували державні виконавчі або судові органи.

У відповідних випадках ці повноваження відходили до міських інституцій, передбачених положеннями магдебурзь­кого права - старовинних норм міського самоврядування. Ще у XIV ст. такі міста, як Володимир-Волинський, Львів, Кам'янець та інші, отримали магдебурзький статус. У XV-XVI століттях литовська влада надала його багатьом містам Правобереж­ної України, зокрема Києву; згодом воно поширилося й на Лівобережжя. Згідно з магдебурзьким правом, управлінські й судові функції щодо населення міст належали обраним місь­ким радам - магістратам. Магістрат на чолі з війтом складався з ради та лави (остання переймалася переважно кримінальни­ми справами). На розвиток нотаріальної діяльності в Україні у XIV-XVII століттях впливали різні правові системи, здебіль­шого польська і німецька, але цей розвиток був органічним продовженням власної правової традиції.

Тим часом, починаючи з XV ст., на південних рубежах Литовсько-Руської держави почала формуватися нова потуж­на сила - українське козацтво, яке складалося зі селян, міщан, навіть дрібної шляхти. Козацтво не визнавало над собою вла­ди литовської чи польської адміністрації.

Виникнення у другій половині XVI ст. Запорозької Січі було зумовлено як внутрішніми, так і зовнішніми чинниками. У За­порозькій Січі склалася своя правова система, в основі якої ле­жало козацьке право, а також діяли норми церковного права.

З плином часу потреба у фіксуванні відносин власності ви­магала виконання окремими писарями функцій, подібних до нотаріальних, тобто зародження норм нотаріального процесу.

Керувала на Січі виборна старшина, очолювана кошовим отаманом.

На нашу думку, кош, здійснюючи повноваження з розпо­ділу земель та видаючи «паспорт» чи «білет» на право корис­тування землею, даючи дозвіл на розпорядження землями, виконував певною мірою повноваження посадової особи, яка вчиняє дії, прирівняні до нотаріально посвідчених.

Судові повноваження належали військовому судді, котрий керувався усним звичаєвим правом. Діловодство провадив військовий писар, який складав і розсилав документи. До козацької канцелярії входили також «військовий підписарій» та кілька дрібних служителів. При війську перебували духовні особи, які за потреби надавали поради військовому писарю.

Майже шестирічна національно-визвольна війна (1648­1654) українського народу та Речі Посполитої завершилася звільненням з-під її влади Лівобережної та частини Право­бережної України. Внаслідок народно-визвольної війни ук­раїнського козацтва сформувалася Українська гетьманська держава - Військо Запорізьке та склався новий адміністра­тивно-територіальний поділ.

За укладеним українсько-московським договором 1654 р. Козацько-Гетьманська держава увійшла до складу Російської держави. Очевидним є те, що на теренах Гетьманщини існува­ли й структури, які виконували нотаріальні функції.

М. Кальницький стверджує, що так само, як у Литовсько- Руській державі, носії цих функцій аж ніяк не були представни­ками вільної юридичної професії - вони входили до числа уря­довців певного рівня^[28]. На нашу думку, їх доречно було назвати квазінотаріальними органами.

Згідно з Березневими статтями, в Україні зберігся той військово-адміністративний устрій, той управлінський і судовий апарат, що склався тут до моменту Переяславської ради. На теренах Гетьманщини існували також структури, що виконували нотаріальні функції, зокрема, у генеральному уряді діяла генеральна військова канцелярія, очолювана генеральним писарем, якого деякі джерела називали канц­лером або нотарем. Серед повноважень, покладених на нього, вирізняється завірення гетьманських універсалів про надання маєтності. У генерального писаря зберігалася державна гербова печатка та печатка генеральної військової канцелярії. Через генеральну канцелярію видавали копії документів, складали й завіряли майнові акти (уступні, дарчі, боргові та ін.), тобто проводили нотаріальну діяльність.

На нижчих адміністративних рівнях існували, відповідно, полкові та сотенні писарі й канцелярії, чиї функції визначали­ся за аналогією з генеральними установами^[29].

Запис та посвідчення угод на Гетьманщині у полкових та сотенних судах тривали до 1763 р., коли ці суди було скасова­но. Були відновлені гродські, земські суди; у 1781-1796 рр. дія­ли палати цивільних судів. Вони разом із реформованими ма­гістратами перебрали на себе нотаріальні функції попередніх судових установ. Тимчасом на території Слобожанщини, Ново- росії, Київського регіону реєстрацією і посвідченням майно­вих документів займалися губернські правління.

До 1730 р. історія становлення нотаріальної діяльності була самобутньою, і тільки після Інструкції судам від 13 лип­ня 1730 р. розпочався новий етап у розвитку нотаріату Росій­ської імперії, до складу якої входила на той час Україна. Після цього історія становлення нотаріальної діяльності на україн­ських теренах багато в чому повторила історію нотаріальної діяльності в Російській імперії.

Наприкінці XVIII ст. внаслідок другого (1793 р.) та третьо­го (1795 р.) поділів Польщі до Російської імперії відійшла знач­на частина правобережних українських земель.

В українських містах продовжували діяти «публічні» місь­кі нотаріуси з обмеженою компетенцією, яка насамперед по­ширювалася на посвідчення та протести векселів, проте при­пускала й укладення угод на прохання приватних осіб. Нерід­ко міських нотаріусів називали «маклерами» (слово «маклер» німецькою означає «причепа», «привереда», що свідчить про прискіпливість - високий професіоналізм нотаріуса).

Для найбільших міст, починаючи з 1831 р., запроваджува­ли посади не лише міських, а й «приватних» маклерів-нота- ріусів, які реєстрували принесені до протесту векселі або позикові листи. У 1832 р. вони отримали право укладати і по­свідчувати будь-які «маловажні» акти, які не мали характеру кріпості, про що робили записи у спеціальних книгах. Зібра­ні фіскальні суми передавали до відповідного адміністратив­ного органу.

Міських та «приватних» нотаріусів обирав місцевий загал, що мав право голосу, із неодмінним затвердженням адміні­стративними органами. Нагляд за їх діяльністю здійснювали судові установи та губернські правління.

Також у цей період було запроваджено й інші маклерсько- нотаріальні інституції з вузьким колом діяльності, зокрема біржові нотаріуси, або маклери. Одночасно зі судовою рефор­мою 1864 р. реорганізації зазнав і нотаріат. Відповідно до По­ложення про нотаріальну частину, затвердженого 14 квітня 1866 р., всі попередні нотаріуси та маклери, окрім біржових, припинили свою діяльність.

Головною ідеєю цього Положення було відокремлення но­таріальної частини від судової.

Згідно з Положенням, завідування нотаріальною части­ною під наглядом судових органів доручалося нотаріусам і старшим нотаріусам, що перебували при нотаріальних архівах. У тих містах, містечках, селищах, де не було нотаріусів, посвід­чення актів за правилами положення про нотаріальну частину доручалося мировим суддям. Кількість нотаріусів, залежно від кількості народонаселення кожної місцевості, встановлюва­лася особливим розкладом, складеним міністерством юстиції. Нотаріуси перебували у віданні судів і призначалися на посади старшими головами судової палати за поданням голів окруж­них судів.

Нотаріуси призначалися і звільнялися старшим головою судової палати за поданням голови окружного суду. Важливим і потрібним було положення, за яким шкода, заподіяна особі внаслідок незаконних дій або недбалості нотаріуса, відшкодо­вувалась у повному обсязі.

Вперше було запроваджено поняття нотаріального акта. Абсолютно необхідною нотаріальна форма була для всіх до­кументів (виняток становили духовні заповіти), що передба­чали перехід чи обмеження права власності на нерухоме май­но. Акти на нерухомість підлягали перетворенню на кріпосні шляхом їх спеціального затвердження старшими нотаріусами. Розрізнялися акти нотаріальні та домашні.

Відповідно до роз’яснення Сенату 1887 р., нотаріус, вчиня­ючи нотаріальні дії, зобов’язаний оцінити законність акта не лише за зовнішніми його ознаками, а й за внутрішнім змістом угоди, переконуючись, чи не спрямована вона в обхід закону. Він повинен також встановити особу громадянина, що звер­нувся по вчинення нотаріальних дій, з’ясувати її дієздатність. Потім учасників договору допитували, чи дійсно вони з доброї волі бажають його здійснити і чи розуміють вони його зміст і значення. Проект акта зачитували сторонам і після сплати ними відповідних зборів вносили до актової книги, де його підписували сторони, свідки і нотаріус. Сторонам видавали ви­писку, що мала однакову силу з внесеним у книги оригіналом. Здійснений у такий спосіб акт називався нотаріальним і вва­жався дійсним^[30].

Скарги на дії нотаріуса подавалися зацікавленою особою до окружного суду.

Ми вважаємо, що більшість норм Положення про нотарі­альну частину 1866 р. стосовно порядку вчинення нотаріаль­них дій та ведення нотаріусами діловодства є актуальними і нині.

Положення про нотаріальну частину 1866 р. регулювало діяльність нотаріату до 1917 р.

Падіння Польської Республіки як результат наступних розборів, скоєних через сусідні держави Росії, Австрії і Прусії в 1772, 1793, а також 1795 рр., перервав еволюцію системи пра­ва, зробивши неможливим подальший процес перетворення нотаріусів у судових канцеляріях у публічних нотаріусів.

У другій половині XVIII - першій половині ХІХ ст. україн­ські землі Східної Галичини та Північної Буковини входили до складу Австрії, а Закарпаття - до складу Угорщини. Це й відо­бразилося на правовій системі, що функціонувала в Галичині, Буковині й Закарпатті.

У 1867 р. австрійський парламент затвердив угоду про унію двох держав - Австрії й Угорщини, кожна з яких увійшла до складу Австро-Угорської дуалістичної монархії та проісну­вала до кінця Першої світової війни.

Після першого поділу Польщі і переходу Галичини під владу Австрії у 1772 році тут ще упродовж певного періоду (до 1784 р.) діяв давній устрій судовий польський, а з ним і земські та гродські канцелярії. Австрійський уряд залишив на своїх посадах і всіх урядників канцелярських. Однак судова реформа 1783 р. реорганізувала земські та гродські суди і запровадила станові шляхетські суди.

До набуття чинності на території західноукраїнських зе­мель Австрійського Нотаріального порядку від 25 липня 1871 р., нотаріальні функції на цих землях виконували канце­лярії судів, які вели так звані актові книги (введені ще Литов­ським статутом 1529 р.). Вписаний писарем суду (його часто називали нотаріусом, тобто секретарем суду) до актових книг документ - заповіт, договір, закладна, відступна та інші - на­бував юридичної сили і на випадок виникнення в подальшому спору був головним доказом.

Як інститут попереднього судочинства, нотаріат був запроваджений в коронних австрійських землях цісарським патентом від 29 вересня 1850 року.

Австрійська система нотаріату вважалася однією з най­досконаліших в Європі, йому відводилася роль важливого інституту попереднього судочинства^[31].

Починаючи з 1850 р., протягом двадцяти років в Австрії тричі проводилося законодавче регулювання нотаріату.

11 жовтня 1854 року вийшла постанова міністерства юстиції про практику та професійні іспити кандидатів у нота­ріуси, а 21 травня 1855 року цісарський патент затвердив новий нотаріальний порядок. Відповідно до цього патенту, нотаріусів використовували ще й як судових комісарів: вони засвідчували випадки смерті, спадкування, сирітські справи, давали судові оцінки у спірних справах про рухоме і нерухоме майно та ін.

Відповідно до цісарського патенту від 7 лютого 1858 р., нотаріальне Положення 1855 р. з 1 листопада 1859 р. вво­дилося і на території Галичини. Саме з цієї дати почалася історія галицького нотаріату як відокремленого від судової влади і незалежного правового інституту, що спирався на широке професійне самоврядування^[32].

Нотаріальний порядок 1855 р. виявився недосконалим, оскільки чітко не окреслив виняткової компетенції нотаріусів, що на практиці призвело до змішування функцій нотаріусів і адвокатів, тому виникла потреба у подальшому реформуван­ні інституту нотаріату.

25 липня 1871 р. було прийнято відповідний нотаріальний закон, який українською звучав так: «Законъ зъ дня 25 Лип- ця 1871, дотычно заведенія нового нотаріатского порядка», - і набрав законної сили з 1 листопада 1871 р. Тобто вказаним законом запроваджувався новий «нотаріатскій порядокъ» (нотаріальний порядок).

У Галичині закон 1871 р. реально почав діяти вже з пер­ших днів листопада, а на Буковині - з 1 жовтня 1888 р.

Також 25 липня 1871 р. імператором Францом Иоси­фом був підписаний закон про обов’язковість нотаріально­го посвідчення деяких угод («Законъ зъ дня 25 Липця 1871, дотычно вьімаганія абы некоторіи правніи дела нотаріально были составлени»).

Згідно з параграфом першим закону, обов’язковому нота­ріальному посвідченню підлягали: шлюбні договори; укладе­ні між подружжям договори про купівлю, міну, ренту, позику, а також боргові зобов’язання між ними; підтвердження про отримання приданого віна, навіть якщо мали б бути видані не дружині а іншим особам; договори дарування без дійсної пере­дачі; усі правові угоди, що укладаються неграмотними та осо­бами з певними вадами (сліпі, глухі, німі). Водночас Закон не змінював інші постанови щодо судового чи нотаріального за­свідчення правових угод.

На думку М. Никифорака, лише зі запровадженням нота­ріального порядку 1871 р. нотаріат почав діяти як самостійна, незалежна від судів установа. На відміну від судів, нотаріат був поставлений всередину народу, хоча й розглядався як необхід­на умова досконалого судового порядку^[33].

Рішенням міністерства юстиції визначалися кількість но­таріусів у кожному окрузі та офіційні місця їх розміщення, за поданням нотаріальної палати. Питання щодо збільшення або зменшення кількості нотаріальних посад в окрузі, а також щодо зміни офіційного місця розташування погоджувалися з нотаріальною палатою.

Параграфом 6 закону встановлювалися вимоги до особи, яка прагнула здобути посаду нотаріуса.

Діяльність нотаріуса поширювалася на округ суду першої інстанції, до якого він був призначений. Нотаріусам забороня­лося вчиняти будь-які дії, вести справи, які суперечили честі і гідності звання чи в результаті яких могла б постраждати чи бути підірваною довіра в його неупередженість чи в достовір­ність посвідчених ним документів.

Для забезпечення своєї діяльності, а також для відшкоду­вання збитків, які могли бути заподіяні нотаріусом унаслідок здійснення ним професійних функцій, він вносив заставу готівкою чи цінними паперами. Сума застави залежала від кількості населення того міста, де знаходилась контора нотаріуса. Наприклад, у містах з населенням 30 000 мешканців (Львові) вона становила 5000 золотих, в інших містах, де знаходився трибунал першої інстанції, - 2000 золотих, а у всіх інших місцях - 1000 золотих.

Закон 1871 р. визначив правові основи організації й діяль­ності в Австро-Угорщині приватного нотаріату. Відповідно до цього закону, на території Галичини встановлювались поса­ди нотаріусів, створювались нотаріальні палати і кваліфіка­ційні комісії. Нотаріус призначався на службу державою в осо­бі міністерства юстиції й уповноважувався нею на підставі та відповідно до закону укладати і посвідчувати факти чи доку­менти, що мають юридичне значення, видавати копії таких до­кументів сторонам, а оригінали посвідчених ними угод належ­но зберігати; приймати на збереження цінні папери і гроші як від влади, так і для видачі третім особам.

Нотаріальні документи (нотаріальні акти, записки, посвід­чення) визнавались публічними актами і мали повну доказову силу, якщо під час їх складання і видачі були дотримані всі фор­мальності, передбачені законом. Крім зазначеної вище урядо­вої діяльності, нотаріусам дозволялося складати приватні гра­моти і надавати на прохання сторін юридичні консультації.

У своїй практичній діяльності нотаріуси повинні були чіт­ко дотримуватись вимог чинних нормативних актів. Закон 1871 р. визначав критерії, яким мали відповідати моральні якості нотаріуса. Виконуючи нотаріальні обов'язки, він мав бути чесним, ввічливим, старанним, точним, мусив стежити за тим, аби не було завдано шкоди учасникам угоди, особливо не­досвідченим, йому було заборонено будь-яке сприяння в спра­вах незаконних, підозрілих чи фіктивних; він не міг займатися адвокатською практикою чи обіймати будь-яку урядову плат­ну посаду, за винятком педагогічної діяльності.

Велике значення для розвитку інституту нотаріату в Га­личині мав той факт, що в Австрії нотаріат утворював своє­рідну корпорацію, яка управлялася нотаріальною палатою (Notariatskammer). Нотаріуси при суді першої інстанції утво­рювали нотаріальну колегію. Якщо в окрузі їх було не менше п'ятнадцяти, то вони утворювали нотаріальну палату.

Затверджений законом від 25 липня 1871 року Нотаріаль­ний порядок підняв на новий рівень нотаріат не лише Австро- Угорщини, а й Західної України.

Вимоги законодавця до претендента на посаду нотаріуса свідчать про те, якого важливого значення австрійський уряд надавав проблемі підбору кадрів у нотаріаті.

Особливу увагу законодавець приділив принципу неупере­дженості нотаріусів, що виявлявся у встановленні, згідно з параграфом 33 Нотаріального порядку, обмеження у праві вчинення нотаріальних дій на своє ім'я і від свого імені, на ім'я чи від імені своєї дружини, її та своїх прямих родичів чи побіч­них родичів до четвертого ступеня спорідненості.

Нотаріальний порядок за своїм змістом виконував не лише функції інструкції зі вчинення нотаріальних дій, а й пра­вил ведення нотаріального діловодства.

На відміну від російського законодавства періоду рефор­ми 1864 р., австрійське нотаріальне положення, що діяло у За­хідній Україні, передбачало для претендентів на посаду нота­ріуса вищий віковий ценз і наявність юридичної освіти та пев­ного стажу роботи. Австрійське законодавство надавало но­таріусам право на організацію нотаріальних палат, у компе­тенції яких було застосування дисциплінарних стягнень до нотаріусів, вирішення спорів між ними, видача свідоцтв про поведінку і здібності претендентів на нотаріальні посади, за­хист прав та інтересів нотаріусів округу тощо.

Нотаріус уповноважувався державою на підставі та відпо­відно до закону укладати і посвідчувати факти чи документи, що мають юридичне значення, видавати копії таких докумен­тів сторонам, а оригінали посвідчених ними угод належно збе­рігати, приймати на збереження цінні папери, гроші та ін. Під час відсутності нотаріуса його функції виконував помічник, за­ступник (субститут).

У кожному судовому окрузі створювали нотаріальний ар­хів, де зберігалися справи, книги, печатки померлих, звільне­них чи відставних нотаріусів. У фондах нотаріусів зберігалися документи нотаріальної практики їхніх попередників, які пра­цювали в тих самих населених пунктах. Нотаріальні докумен­ти окремих нотаріусів зберігалися також у фондах судів.

Відповідно до чинного законодавства, нотаріус мав прова­дити свою діяльність у межах дії окружного суду та свого ро­бочого місця, незважаючи на місце проживання чи перебуван­ня осіб, яких певна дія стосувалася.

Отже, діяльність західноукраїнських нотаріусів за часів Австро-Угорщини піднялася на досить високий рівень, поряд з діяльністю інших правоохоронних органів.

Більшість норм Австрійського Нотаріального порядку залишаються актуальними й нині. Норми щодо участі нота­ріуса як свідка при укладенні певних правочинів можуть бути враховані законодавцем у разі внесення змін у сучасне цивільне та нотаріальне законодавство.

Внаслідок загострення політичних, економічних та націо­нальних протиріч у 1918 р. розпалася Австро-Угорщина, що, зокрема, призвело до проголошення незалежності Польщі та Чехословаччини. У листопаді 1918 року у Львові було проголошено Західноукраїнську Народну Республіку (ЗУНР).

Оскільки у ЗУНР і надалі було чинне австрійське нотарі­альне законодавство, відповідно, на своїх місцях залишалися попередні нотаріуси та працівники їхніх канцелярій. Водно­час, за свідченнями сучасників, чимало працівників покинули нотаріальні контори через нестабільність ситуації, військові дії, безлад, розруху.

17 березня 1919 року Державний Секретаріат будівництва ухвалив Розпорядок про тимчасову організацію нотаріусів.

Розпорядок про тимчасову організацію нотаріусів вста­новлював норми, згідно з якими нотаріуси здійснювали свою діяльність відповідно до австрійського нотаріального законо­давства у частині, що не суперечать державності Української Народної Республіки.

Поразка Української Галицької Армії у війні з польською армією та визнання країнами Антанти 25 червня 1919 р. права Польщі на тимчасову окупацію Східної Галичини фактично призвели до повалення Західноукраїнської Народної Рес­публіки.

Інститут приватних нотаріусів на території західно­українських земель, що був запроваджений 31 листопада 1871 р. на основі Австрійського нотаріального порядку від 25 липня 1871 р., продовжував діяти і після загарбання тери­торії в 1919 р. Польщею аж до 1 липня 1934 року.

Закон «Право про нотаріат», затверджений розпоряджен­ням Президента Речі Посполитої від 27 жовтня 1933 р. скла­дався з трьох частин: Нотаріальний устрій; Учинення нота­ріальних дій; Вступні положення - та містив 150 статей.

Вказаний закон ґрунтувався на найкращих європейських зразках нотаріального права, заснованих на традиціях фран­цузького нотаріального законодавства. Серед польських до­слідників та нотаріусів він отримав назву «Конституція поль­ського нотаріату».

Польське цивільне законодавство, що діяло в Галичині перед Другою світовою війною, традиційно схилялося до французького зразка (Цивільного кодексу Наполеона).

Отож з 1934 до 1939 рр. на території Львівщини функціо­нували нотаріуси, які були наділені публічною довірою. Нотарі не перебували на державній службі, але користувалися таким самим правовим захистом. Були запроваджені територіальні об’єднання нотаріусів у межах районних апеляційних судів. Органом професійного самоврядування була нотаріальна палата.

1.4.