Правове регулювання нотаріального процесу на українських землях у складі Радянської України

Унаслідок встановлення влади більшовиків у 1917 р. вільний нотаріат докорінно змінив свій статус. Відмова від приватної власності на землю, засоби виробництва та житло спричинила послаблення ролі і важливості інституту нотаріату.

Декрет РНК УСРР від 19 лютого 1919 р. «Про суд» ліквідував дореволюційні нотаріальні органи. Декретом «Про заборону правочинів з нерухомістю» від 21 березня 1919 р. було встановлено, що з 1 лютого 1919 р. у зв’язку з усуспільненням міської землі призупинилися будь-які угоди з продажу, купівлі, застави тощо всієї нерухомості та земель у містах та уїздах. Радянським робітничим і селянським депутатам, їх виконавчим комітетам та їхнім юридичним відділам наказано встановити нагляд за виконанням нотаріусами Декрету.

Декретом Ради Народних Комісарів України від 25 люто­го 1919 р. «Про заснування народних нотаріальних камер» був заснований інститут народних нотаріусів, який проісну­вав до 16 квітня 1921 р. У пункті 2 вказаного Декрету зазначе­но, що в губернських та повітових містах створюються народ­ні нотаріальні камери, які перебувають у віданні нотаріальних підвідділів при юридичних відділах відповідних виконкомів. Тобто нотаріат було включено не до судової, а до адміністра­тивної радянської структури. Також істотно звузилась і ком­петенція щодо вчинення нотаріальних дій, зокрема не внесе­но до переліку вчинюваних нотаріальних дій вчинення актів про володіння нерухомістю. Практично в нотаріальних каме­рах засвідчувались: вірність копій документів; справжність підписів на актах, довіреностях, заявах, зобов’язаннях, прохан­нях; встановлення фактів, які мали юридичне значення; пере­дача заяв від однієї особи до іншої.

Відповідно до постанови Ради Народних Комісарів Украї­ни від 16 квітня 1921 р. «Про нотаріальні функції», інститут народних нотарів у радянській Україні було скасовано. Най­простіші нотаріальні дії - засвідчення автентичності підписів та вірності копій - поклали на народних суддів, органи міліції, так звані «будкомбіди» (будинкові комітети бідноти).

З переходом Радянської держави до нової економічної по­літики відбулося різке і значне збільшення цивільного оборо­ту в країні. Пожвавлення приватного капіталу в економіці зу­мовило потребу посилення державного контролю в сфері ци­вільних правовідносин. У здійсненні цього завдання разом з іншими органами важлива роль була відведена і нотаріату.

У період економічного піднесення стало необхідним ство­рення державного нотаріату як гаранта посвідчення угод ма­теріального характеру й інших дій.

Отож 27 липня 1921 року за № 400 прийнято Постанову РНК УРСР «Про нотаріат», якою скасовувалася постанова від 16 квітня 1921 року та знову відкривалися нотаріальні камери.

До повноважень народних нотаріусів належало вчинення шести видів нотаріальних дій. Серед них перше місце законо­давець надав засвідченню справжності підписів. Також до ком­петенції народних нотаріусів входило встановлення фактів про знаходження осіб живими, засвідчення часу пред’явлення документів; засвідчення вірності копій, передачі заяв від од­нієї особи до іншої.

27 вересня 1921 року Раднарком України з метою вдоско­налення апарату органів юстиції, охорони та регулювання вза­ємних прав та обов’язків громадян ухвалив рішення за № 554 «Про нотаріальні функції».

Згідно з постановою, вчинення нотаріальних дій поклада­лося на створені при всіх губернських та повітових комітетах відділах юстиції нотаріальні столи та народних суддів.

До функцій нотаріальних столів належали: засвідчення різних договорів та угод і нагляд за виконанням нотаріальних функцій народними суддями вказаної губернії чи повіту за на­лежністю. Останню функцію вважаємо дещо недоречною.

Варто вказати на те, що нотаріальними повноваженнями наділялися тільки ті народні судді, які діяли одноособово.

Перше Положення про державний нотаріат, тобто такий, що здійснювався у формі державної служби і від імені держа­ви, було прийнято 4 жовтня 1922 р. Раднаркомом Російської Федерації і заклало основи нотаріату радянського періоду. Згодом аналогічні положення почали прийматися у всіх союз­них республіках.

30 грудня 1922 р. у Москві було схвалено Декларацію про утворення СРСР і Союзний договір, до якого увійшли чотири радянські республіки - Росія, Україна, Закавказька Федерація, Білорусія, що утворили одну союзну державу. До компетенції СРСР як єдиної союзної держави увійшов і розвиток радян­ського законодавства, а також організаційне формування но­вого всесоюзного нотаріату.

У 1922 р. в УСРР було прийнято Цивільний кодекс, Земель­ний кодекс, Кримінальний кодекс, Положення про судоустрій УСРР, затверджене ВУЦВК 16 грудня 1922 р. З прийняттям но­вих законодавчих актів і затвердженням Союзного Договору виникла необхідність зміни Положення про державний нота­ріат, оскільки низка його принципів не відповідала новому за­конодавству Радянської держави. А розвиток законодавства, зокрема створення нового загальносоюзного нотаріату, тепер належало до компетенції СРСР як єдиної союзної держави.

20 квітня 1923 р. було розроблено і прийнято українське нотаріальне «Положення про державний нотаріат».

Цим документом передбачено створення у всіх містах, а також найбільш важливих пунктах сільської місцевості державних нотаріальних контор. На нотаріусів поклали вчи­нення восьми видів нотаріальних дій, зокрема: вчинення різних актів відповідно до чинного законодавства; засвідчення різних договорів, які підлягають обов’язковому нотаріальному посвідченню; вчинення та засвідчення за бажанням сторін договорів, які не підлягають обов’язковому нотаріальному посвідченню; вчинення протестів векселів; засвідчення довіре­ностей і копій з різних документів та виписок з торгівельних книг, а також власноручності підписів; посвідчення фактів, а саме: часу подання документів, перебування особи в певному місці, клопотання, пояснення або передачі заяви (вимоги) від однієї особи до іншої тощо; видача виписок і копій з нотаріальних книг та реєстрів; прийняття на зберігання документів.

Слід наголосити на тому, що у «Положенні про державний нотаріат» детально описувався процесуальний порядок вчи­нення нотаріальних дій (з інструктивними подробицями), і з огляду на низьку кваліфікацію нотаріальних працівників воно цілком відповідало вимогам часу. Наприклад, це стосувало­ся порядку встановлення особи, що звернулася по вчинення нотаріальних дій.

Варто зауважити, що, відповідно до артикулу 14 Нота­ріального Положення, нотаріуси були зобов’язані володіти українською та російською мовами.

Там, де нотаріальні контори не були встановлені, вчинен­ня нотаріальних функцій (з деяким винятком - наприклад, за­свідчення договорів) покладалося на народних суддів. Розмі­щення нотаріальних контор встановлювалося виконкомами місцевих рад та затверджувалося Народним комісаріатом юс­тиції. На чолі нотаріальних контор були нотаріуси, які призна­чалися президією губернських рад народних суддів з-поміж осіб, які користувалися виборчими правами та які витри­мали встановлене випробування в комісії, що призначалася президією Раднарсуду за програмою, яка була затвердженою Нарком'юстом. Нотаріуси не мали права працювати за суміс­ництвом не лише в приватних організаціях, а й у державних установах. Вони були державними службовцями та отримува­ли винагороду від держави за встановленими окладами, як і всі службовці^[35].

Двічі змінювався артикул 23 зазначеного Положення про державний нотаріат: Постановами ВУЦВК і РНК УСРР від 30 липня 1924 року та від 23 травня 1925 року щодо переліку договорів відчуження, які підлягають обов'язковому нота­ріальному засвідченню.

Кількість контор у губерніях встановлювали губкоми і затверджував Нарком'юст. У місцевостях, де нотаріальні контори були відсутні, найпростіші нотаріальні дії виконували народні суди та райвиконкоми. У сільських місцевостях, згідно з постановою ВУЦВК і Раднаркому України від 13 березня 1925 р., такі повноваження делегували сільрадам.

Отже, місце нотаріату в системі державних органів було чітко встановлено: нотаріат був включений до складу орга­нів юстиції.

21 вересня 1925 року РНК України прийнято постанову «Такса оплати нотаріальних чинностей і правила справляння нотаріальних зборів», яка була обов'язковою для виконання всіма нотаріусам держави.

Згодом відбувся ще один перегляд законоположень щодо нотаріату. В Положенні про судоустрій УСРР від 23 жовтня 1925 року передбачено окремий розділ УІІІ «Про державний нотаріат», яким охоплено організаційні питання діяльності нотаріату.

Важливими, на нашу думку, є положення артикулу 143 щодо призначення, переміщення та звільнення нотаріусів з посади. Очолювали нотаріальні контори нотаріуси (нотарі), яких призначав, переміщував і звільняв із посади окружний виконком, на подання голови окружного суду, з осіб, що мали право бути обраними на народних суддів та склали відповідний іспит за програмою, яку встановив Народний Комісаріат Юстиції. Іспити проводила чинна при окружному суді іспитова комісія, склад і порядок утворення якої визна­чалися інструкцією Народного Комісаріату Юстиції.

Штати нотаріальних контор встановлював окружний суд і затверджував Народний комісаріат юстиції за згодою з Народним комісаріатом фінансів. Слід наголосити на тому, що нотаріуси не мали права працювати в інших установах та організаціях, а також брати участь у торговельно-промислових підприємствах.

Загальне керівництво, нагляд та інструктування всіх но­таріальних органів УСРР здійснював Народний комісаріат юс­тиції. На місцях безпосереднє керівництво та нагляд за нота­ріальними органами здійснювали окружні суди в межах і у по­рядку, що їх установлено інструкціями, видаваними НКЮ.

Відповідно до артикулу 151 Положення, нотаріальні архіви утворювалися при окружних судах. Всі закінчені нотаріальні книги мали зберігатися в нотаріальних архівах, звідки можна було отримувати довідки й витяги з цих книг. Порядок організації нотаріальних архівів і наповнювання визначалися інструкціями НКЮ. Водночас зауважувалося, що нотаріальні архіви, як правило, обслуговувалися апаратом окружного суду, де вони перебували.

16 грудня 1925 р. в Україні Постановою Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету й Ради Народних Комі­сарів УСРР за № 557 «Про надання чинності Нотаріальному Положенню» було прийнято нове Нотаріальне положення. Складалося воно лишень із 37 артикулів (пунктів). Особливістю Нотаріального положення було те, що воно регулювало лише порядок вчинення нотаріальних дій, а загальні положення щодо діяльності органів нотаріату регулювало Положення про судоустрій УСРР.

На нотаріальні контори покладали вчинення восьми видів нотаріальних дій.

У той час відбувалася зміна адміністративно-терито­ріального поділу (з губерній - на округи). Тож нотаріальні відділення губсудів було ліквідовано. Натомість підсилили інструкторську та наглядову роль Нарком'юсту, котрий 27 січ­ня 1926 р. видав спеціальну інструкцію щодо нотаріальної діяльності.

Нотаріальними конторами керували нотарі на правах завідувачів; при них могли бути помічники на правах за­ступників. Помічників і технічний штат призначав та звільняв сам нотар.

Нотаріальні контори мали вести: а) актову книгу на акти, вчинювані нотаріальним порядком; б) загальний реєстр нотаріальних дій і оплат; в) особливий реєстр для запису опротестованих векселів; г) алфавітний покажчик до реєстрів; ґ) грошову книгу; д) книгу розрахунків на подані до протесту векселі.

Реєструвати акти можна було у будь-якій нотаріальній конторі, за винятком угод щодо нерухомості, які засвідчували лише у конторі за місцем розташування майна. При оформлен­ні угод не було потреби в участі свідків; їх запрошували тіль­ки у разі необхідності підтвердити чиюсь особистість. Надалі нотареві документи могли бути складені за бажанням сторін російською або українською мовою, але нотар мав робити свої записи лише українською (виняток становили території ком­пактного проживання певних нацменшин, де все адміністра­тивне та судове діловодство велося національними мовами). Оплата нотаріальних послуг здійснювалася за таксою, в якій окремо оплачувалися дії з укладення документів і окремо - за їх засвідчення. Заразом було визначено коло осіб із офіцій­но визнаною матеріальною неспроможністю, звільнених від оплати^[36].

Ми поділяємо думку Л. Ясінської, що прийняте після вка­заних змін нове Нотаріальне положення 16 грудня 1925 р. було невдалим актом кодифікації нотаріального законодав­ства. Воно часто з інструктивною деталізацією викладало по­рядок виконання нотаріальних дій і водночас не містило поло­жень, що окреслювали би порядок призначення і звільнення нотаріусів, а також вимог, що ставились до кандидатів на поса­ду нотаріуса. Жодного слова не було сказано про визначення структури, мережі нотаріальних органів, про їхній організа­ційний устрій, підпорядкованість, обійдено питання про ком­петенцію місцевих Рад щодо вчинення нотаріальних дій^[37].

Тим часом формувалася законодавча база Союзу РСР, до складу якого з грудня 1922 р. входила й Україна. 14 травня 1926 р. ЦВК та Раднарком СРСР видали постанову «Про осно­вні принципи організації державного нотаріату». В ній були сформовані основні принципи організації та діяльності нота­ріальних органів, а також завдання державних нотаріусів, до яких щонайперше належала перевірка відповідності вчине­них дій та складених ними документів чинному законодав­ству. Цим документом було встановлено, що посвідчення угод та вчинення інших дій здійснюються державними нотаріаль­ними конторами, які діють у порядку, визначеному законодав­ством союзних республік відповідно до загальносоюзного за­кону. До компетенції нотаріальних контор належали такі дії: нотаріальне посвідчення угод; вчинення передбачених зако­ном протестів; засвідчення вірності копій документів; засвід­чення автентичності підписів; посвідчення обставин і фактів, спроможних мати юридичне значення, в яких нотаріус може особисто і безпосередньо переконатися і для посвідчення яких закон не встановлює іншого порядку; реєстрація ареш­тів, що накладаються на будівлі; зберігання документів; інші дії, передбачені законодавством союзних республік.

Окремі функції державних нотаріальних контор законо­давством союзних республік покладалися на суди та виконав­чі комітети місцевих рад. Нотаріальні дії за кордоном в інтере­сах радянських громадян та організацій виконувалися кон­сульськими установами Союзу РСР.

У зв'язку з прийняттям у 1926 р. загальносоюзного зако­нодавства Раднарком УРСР 10 листопада 1926 р. прийняв по­станову «Про зміни і доповнення нотаріального Положення».

Варто зазначити, що вказаним Положенням про судо­устрій УСРР було надано право головам окружних судів клопо­тати в окремих випадках перед Нарком'юстом про повне або часткове звільнення осіб, котрі бажали зайняти посаду нота­ріуса, від установленого іспиту. Також зауважено, що нотаріуси не можуть займати інших державних посад, бути членами колегій адвокатів (оборонців), працювати з найму у коопера­тивних та громадських організаціях та у приватних осіб, брати участь у торговельних та промислових підприємствах.

Доречно стверджувати, що постановою «Про зміни і допо­внення Нотаріального Положення» фактично перенесено нор­ми загальносоюзної постанови «Про основні принципи орга­нізації державного нотаріату» в українське Нотаріальне поло­ження. Зокрема, увідповіднено перелік нотаріальних дій, які вправі вчиняти нотаріуси, а також зобов’язано останніх вести реєстри арештів, накладених на будівлі та на право забудуван- ня, змін і зняття їх та алфавітні книги до них.

Також важливе значення, на нашу думку, для ведення но­таріального діловодства мали зміни артикулу 10 Положен­ня, яким встановлено, що договори або документи, які підля­гають нотаріальному посвідченню, повинні бути складені не менш ніж у двох примірниках, один з яких - основний - зали­шався у справах нотаріальної контори.

11 травня 1927 року Постановою ВЦВК «Про зміну Поло­ження про Судоустрій УСРР» в новій редакції викладено арти­кул 146 «Положення про Судоустрій УСРР», згідно з яким Дер­жавні нотаріальні контори, включаючи оплату праці нотарів, інших співробітників цих контор, утримуються коштом оплат, що надходять за нотаріальні дії.

В Українській РСР таке Положення було прийнято 25 лип­ня 1928 р. постановою ВУЦВК і РНК № 20 (у м. Харкові), нази­валося воно «Нотаріальна устава».

Вказане Положення характеризується такими основними моментами:

1) розширено функції нотаріальних контор - їм передані справи особливого судочинства, які були раніше підсудні су­дам (виконавчі написи на безспірних зобов’язаннях, вжиття заходів до охорони спадкового майна та прийняття в депозит предметів зобов’язань);

2) на нотаріальні контори покладений обов’язок видава­ти заставні свідоцтва;

3) розширено нотаріальні функції райвиконкомів, зокре­ма сільських та селищних рад;

4) введено єдину форму нотаріального засвідчення всіх актів та доказів^[38].

Відповідно до нормативного акта, найширшим колом повноважень було наділено нотаріальні контори. До їх компе­тенції належало вчинення 18 видів нотаріальних дій.

Зазначимо, що в «Нотаріальній уставі» передбачено більш суворе додержання державної мови (внаслідок загальноукра­їнської кампанії з українізації). Тепер не лише діловодство, а й акти, які засвідчував нотар, мали бути складені лише україн­ською мовою (за винятком компактних територій національ­них меншин). Якщо приватний клієнт подавав документ росій­ською мовою, нотар мав перекласти його українською (стяг­нувши за це встановлену плату) та посвідчити. Коли ж росій­ський документ подавала державна установа, зобов’язана ко­ристуватися українською мовою, нотар відмовляв у посвід­ченні і ставив до відома про це прокуратуру.

Нотаріальні контори перетворилися на бюджетні устано­ви зі ставками згідно зі штатним розписом. Посаду нотаріуса, склавши відповідний іспит, міг обійняти будь-який громадя­нин СРСР, що мав право бути обраним народним суддею (за на­явності певного стажу юридичної або громадсько-політичної роботи). Іспити приймала спеціальна комісія при окружному суді.

Як справедливо констатує Л. Єфіменко, вперше в україн­ському нотаріальному законодавстві в артикулі 14 Нотаріаль­ної Устави встановлювалися вимоги до посвідчувального на­пису, який мав включати: 1) назву нотаріальної контори із за­значенням населеного пункту та нотаріального округу; 2) рік, місяць та день, а в разі потреби також час учинення нотаріаль­ної дії; 3) номер за реєстром (згідно зі статтями 13, 16 Устави, реєстрація нотаріальних дій здійснювалася за картковою сис­темою, а один примірник нотаріального документа, який мав силу оригіналу, залишався у конторі); 4) підпис нотаря і печат­ку нотаріальної контори^[39].

Доцільно наголосити, що народні судді (у разі відсутності в районі нотаріальних контор) та районові виконавчі коміте­ти (у разі відсутності в районі нотаріальних контор і народних суддів) були наділені меншими повноваженнями, ніж нотарі.

Однак зміни до Цивільного кодексу УРСР, згідно з якими соціалістичний сектор звільнявся від обов’язкового посвід­чення договорів, що укладалися між його підприємствами; кредитної реформи 1930 р., за якою відпали такі функції, як протест векселя і здійснення виконавчих написів на опротес­тованих векселях, - зробили державні нотаріальні контори не­рентабельними^[40].

На чолі обласних контор стояли старші нотарі; нотарі, які очолювали міські нотаріальні контори та нотаріальні столи, відповідно називалися «нотарі міських нотаріальних контор» та «нотарі нотаріальних столів». Нотарі по областях були під­порядковані старшим нотарям. Нотарів міських нотаріальних контор та нотарів нотаріальних столів призначала і звільня­ла президія відповідної міської чи районної ради за поданням старшого нотаря і погодженням з головою обласного суду.

Нотаріальною Уставою надавалось доручення НКЮ УСРР видати інструкцію щодо її застосування (ст. 91). Відтак поста­новами Нарком’юсту УСРР від 17 листопада 1928 року затвер­джено Нотаріальну інструкцію, а від 15 лютого 1929 року - Но­таріальну інструкцію для сільських та селищних рад. Поста­новою секретаріату ВУЦВК і Нарком’юсту «Про прикладення нотаріальної устави народними судами та райвиконкомами» від 14 лютого 1929 року встановлено, що народні судді та рай­виконкоми вчиняють нотаріальні дії згідно з Нотаріальною уставою, таксою та правилами оплати нотаріальних дій і тех­нічної роботи.

Зі змінами та розвитком економічних і соціальних умов, удосконаленням матеріального і процесуального законодав­ства в республіканське законодавство про нотаріат вносили­ся доповнення і зміни.

Скажімо, Постановою ВУЦВК і РНК УРСР від 25 вересня 1931 р. «Про надання чинності Уставі про судоустрій УСРР в редакції 1931 року» затверджено Уставу про судоустрій. Зокрема, розділ 12 вказаної Устави під назвою «Державний нотаріат» законодавець цілковито присвятив діяльності нота­ріальних органів держави.

Відповідно до артикулу 218 Устави про судоустрій, у всіх містах УСРР та інших багатолюдних містах, де була потреба, створювалися державні нотаріальні контори. У районах, де не було нотаріальних контор, функції з учинення нотаріальних дій покладалися на народних суддів; в селах та селищах (які не є районами) - на сільські та селищні ради.

Артикулом 229 Судової устави встановлено, що вчинення нотаріальних дій нотаріальними органами здійснювалося від­повідно до Нотаріальної устави та Інструкцій Народного комі­саріату юстиції УСРР.

Постановою ВУЦВК і РНК УРСР від 20 червня 1933 р. «Про реорганізацію державного апарату» ліквідовано нотаріальні контори та створено нотаріальні відділи у складі обласних судів. Зауважимо, що вказаним актом органами, які вчиняли нотаріальні дії, визнавалися народні судді. Останні вчиняли весь спектр нотаріальних дій, за винятком реєстрації арештів.

Як наголошує Л. Ясінська, згідно з постановою, на нота­ріальні відділи обласних судів було покладено функції нагля­ду за виконанням нотаріальних дій народними суддями й ін­структування їх у цій діяльності, а також виконання в межах обласного центру всіх нотаріальних функцій, передбачених нотаріальним положенням^[41].

Очевидним є той факт, що народні суди не могли приділи­ти належної уваги вчиненню нотаріальних дій. Та й вчинення нотаріальних дій нотаріальними відділами обласних судів ви­кликає чимало запитань.

Як наслідок, погіршилась якість і зменшилась кількість виконуваних нотаріальних дій, населення не забезпечувало­ся належним і кваліфікованим нотаріальним обслуговуван­ням, з’ясувалося недотримання встановленої законом нота­ріальної форми угод. Тому 20 жовтня 1937 р. ЦВК і РНК УРСР прийняли постанову про створення в Україні нової розшире­ної мережі нотаріальних контор.

В обласних центрах і містах, відповідно до постанови, створювали обласні та міські нотаріальні контори, припиня­ли здійснювати нотаріальну діяльність нотаріальні відділи обласних судів. Тимчасом у містах та районних центрах з не­великим обсягом наданих нотаріальних послуг було створено нотаріальні столи.

1 листопада 1939 р. Верховна Рада СРСР прийняла Закон про включення Західної України до складу СРСР з приєднан­ням її до УРСР. 15 листопада 1939 р. позачергова третя сесія Верховної Ради УРСР ухвалила Закон про входження Західної України до складу УРСР. На територію Західної України була поширена чинність усього радянського законодавства.

Очевидними стали ліквідація польського нотаріату та створення радянського державного нотаріату.

З метою приведення організації державного нотаріату у відповідність до Закону про судоустрій Постановою РНК УРСР від 27 грудня 1940 р. «Про поліпшення організації державного нотаріату УРСР» були організовані: в містах - міські державні нотаріальні контори, в селах і селищах міського типу, що були райцентрами, - районні державні нотаріальні контори. До того ж обласні нотаріальні контори реорганізовувалися у міські, а нотаріальні столи - у районні нотаріальні контори. Очолюва­ли міські та районні державні нотаріальні контори нотаріуси, за винятком міських державних нотаріальних контор облас­них центрів, а також великих промислових міст - старші нота­ріуси (за списком Нарком'юсту УРСР).

Нотаріальна устава також зазнала суттєвих змін та доповнень у зв'язку з прийняттям постанови Ради Народних Комісарів УРСР від 3 грудня 1940 р. №1615 «Про зміну і допов­нення Нотаріального положення УРСР». Вказаними змінами скасовано повноваження народних суддів та районних вико­навчих комітетів щодо вчинення ними нотаріальних дій. Також розширено компетенцію сільських і селищних рад, які не були районними центрами, щодо вчинення нотаріальних дій, у разі відсутності нотаріальних контор. Незважаючи на організаційні зміни нотаріату, які відбувалися з часу набуття чинності Нотаріальної устави, та чинники, які впливали на його функціонування, вона виконувала роль регулятора но­таріальної діяльності до вторгнення на територію України фашистської Німеччини^[42].

Згідно з постановою Президії Верховної Ради УРСР від 18 січня 1940 р., у західних областях України, зокрема на Львівщині та Дрогобиччині, були створені районні нотаріаль­ні контори. Приміром, були створені та почали функціонувати Перша Львівська, Бродівська, Городоцька, Миколаївська, Мос- тиська, Нестерівська (теперішня Жовківська), Радехівська, Со- кальська, Ходорівська нотаріальні контори. У своїй діяльності державні нотаріальні контори керувалися законодавством Української РСР та були підпорядковані Управлінню народно­го комісаріату по Львівській та Дрогобицькій областях. Район­ні нотаріальні контори припинили свою діяльність у зв'язку з німецько-фашистською окупацією.

Звісно, на загарбаній ворогом території припиняли діяль­ність радянські органи, зокрема нотаріальні; їх персонал і, у разі можливості, архіви були евакуйовані.

Під час Другої світової війни землі Львівщини було вклю­чено до Польського генерал-губернаторства у вигляді дис­трикту «Галичина» з центром у Львові (Лембергу). В регіоні було створено нотаріальні контори, які підпорядковувалися нотаріальній палаті у м. Львові. Слід наголосити, що нотаріуси працювали скрізь, навіть у львівському гетто. Вчинення нота­ріальних дій провадилося українською, польською та німець­кою мовами. Після звільнення регіону від німецьких загарбни­ків було відновлено діяльність створених ще до війни держав­них районних нотаріальних контор.

Окупанти, встановлюючи «новий порядок», запроваджу­вали свої правничі та нотаріальні структури.

Нотаріальні контори були організовані відповідно до їх статусу. У містах рейх-комісаріату «Україна» (з центром в м. Рівному) нотаріат переважно діяв у вигляді контор чи бюро при міських управах. Державною мовою вважалася українська.

На Закарпатті склалася система державних нотаріусів, призначених угорським урядом, та районних нотаріатів. На територіях, підвідомчих Румунії, діяли нотаріальні столи при міських адміністративних органах примаріях. Угорська та ру­мунська влада вела політику витіснення української мови з офіційного діловодства^[43].

У Києві у складі міської управи функціонувала нотаріаль­на контора, яка діяла згідно з Тимчасовим положенням про нотаріальну контору Київської міської управи, яке складалося з двох розділів та 15 параграфів. Істотно, що міська нотаріаль­на контора мала в своєму складі старшого нотаріуса, двох но­таріусів та відповідний персонал.

Період Великої Вітчизняної війни характеризувався тим, що в цей час було введено низку спрощених правил при про­веденні нотаріальних дій щодо військовослужбовців. У роки війни з метою захисту інтересів військовослужбовців та чле­нів їхніх сімей 15 вересня 1942 р. Рада Народних Комісарів СРСР прийняла постанову за № 1536 «Про порядок посвідчен­ня довіреностей та заповітів військовослужбовцями у військо­вий час». Постановою передбачено, що у військовий час всяко­го виду довіреності, а також заповіти осіб, які знаходяться в лавах Червоної Армії та Військово-Морському Флоті, можуть бути посвідчені, окрім нотаріальних органів, командуванням окремих військових частин (полків, ескадрилій, кораблів 1, 2, 3 рангів; з'єднань кораблів 4 рангу, окремих батальйонів, диві­зій, рот, батарей; загонів та інших відповідних військових час­тин), а довіреності і заповіти військовослужбовців, що пере­бувають на лікуванні в госпіталях, - начальниками госпіта­лів. Слід зауважити, що постановою РНК СРСР від 26 червня 1945 р. за № 1496 дію вказаної постанови було збережено в силі на мирний час.

Період Великої Вітчизняної війни характеризувався тим, що тоді проведено низку спрощених правил при вчиненні нотаріальних дій за участю військовослужбовців. Так, по­становою Раднаркому СРСР від 15 вересня 1942 р. було встановлено порядок посвідчення командирами військових

частин та начальниками госпіталів довіреностей і заповітів військовослужбовців у воєнний час.

15 вересня 1942 р. Пленум Верховного Суду СРСР дав ке­рівну вказівку щодо призупинення перебігу термінів для при­йняття спадщини. 16 серпня 1943 р. Наркомат юстиції СРСР видав директивний лист про порядок засвідчення підписів свідків на заявах, що посвідчують факт призову певної особи до Червоної Армії, а також підтверджують відомості про по­передню роботу військовослужбовця та розмір його платні.

Після визволення України від фашистських загарбників у 1944 р. почав відроджуватися український нотаріат. Рада Народних Комісарів УРСР 9 серпня 1944 р. прийняла постанову за №1016 «Про затвердження Положення про Державний нотаріат УРСР і Переліку документів, на підставі яких учиняються нотаріальні виконавчі написи на стягнення грошей та майна», а 1 серпня 1946 р. наказом міністра юстиції УРСР були затверджені «Правила вчинення нотаріальних дій у нотаріальних конторах УРСР».

У Положенні про державний нотаріат Української РСР, зо­крема, було скасовано нотаріальні столи; відповідна практи­ка знову зосередилася у нотаріальних конторах, які вчиняли нотаріальні дії повною мірою. У населених пунктах, де були відсутні нотаріальні контори, «деякі більш прості нотаріаль­ні дії» (посвідчення угод на рухоме майно на суму до 3000 крб, довіреностей і заповітів, засвідчення копій певних категорій документів та автентичності підписів, що не мають значення майнових правочинів, тощо) вчиняли виконкоми міських і се­лищних рад, а також сільради.

Нотарів, які очолювали контори в обласних центрах, на­зивали старшими нотаріусами (у разі наявності кількох кон­тор в обласному центрі посаду старшого нотаріуса встанов­лювали у Першій нотаріальній конторі). Керівництво та на­гляд за діяльністю державних нотаріальних контор здійсню­вав Наркомат юстиції УРСР через свої управління при облас­них радах. Нотаріусами могли бути особи з вищою або серед­ньою спеціальною освітою, а також ті, хто мав стаж роботи не менше двох років на посаді судді, прокурора, слідчого, юрис­консульта, або стаж роботи нотаріусом не менше двох років. Вони не мали права суміщати службову діяльність з іншою, за винятком виборної або викладацької.

До нотаріальних органів у державі належали державні нотаріальні контори, а в населених пунктах, де немає нотаріальних контор, - виконавчі комітети міських, селищних та сільських рад. Очолювали державні нотаріальні контори нотаріуси, а в обласних центрах - старші нотаріуси.

Мережу державних нотаріальних контор встановлював Народний комісаріат юстиції УРСР. У 1946 р. на території СРСР усі Народні комісаріати були перетворені на міністерства.

1 серпня 1946 р. наказом Міністерства юстиції УРСР були затверджені «Правила вчинення нотаріальних дій». Вказа­ні нормативні акти відображали лише зміни в законодавстві і нотаріальній практиці, що відбулися після 1928 р., та якихось значних перемін стосовно організації нотаріату, його компе­тенції і техніки нотаріального оформлення документів вони не передбачали.

У 1956 році було скасовано Міністерство юстиції СРСР та відповідно була проведена ліквідація управлінь юстиції, а загальне керівництво нотаріальними конторами знову було покладено на обласні суди, до штату яких було введено посади нотаріальних ревізорів.

Вочевидь, назріла необхідність прийняття нового Поло­ження про нотаріат.

Зміни в системі управління органами державного нота­ріату, а також застарілість норм нотаріального права, прийня­тих у період війни, обумовили необхідність перегляду чинного Положення про державний нотаріат^[44].

Постановою Ради Міністрів Української РСР від 26 грудня 1956 р. за № 1536 затверджено Положення про Державний нотаріат Української РСР, яке складалося зі 70 статей та окремих непронумерованих глав (загалом 17).

Позитивним доцільно вважати те, що вказана постанова певною мірою, як змістово, так і редакційно, відрізнялася від подібних нормативних актів інших республік СРСР.

16 листопада 1957 р. Міністерство юстиції Української РСР видало широку інструкцію (з 271 пункту) щодо застосування Положення про державний нотаріат.

Органами, які вправі були вчиняти нотаріальні дії, стали державні нотаріальні контори, а в населених пунктах, де нотаріальні контори не були організовані, певні нотаріальні дії вчиняли виконавчі комітети міських, районних, селищних і сільських рад депутатів трудящих.

В обласних центрах одна з нотаріальних контор вирізня­лася як Перша нотаріальна контора, яку очолював старший нотаріус. Старші нотаріуси призначалися, переміщувалися та звільнялися головами обласних судів зі санкції міністра юсти­ції УРСР.

На посаду нотаріуса призначали осіб, які мали вищу юри­дичну освіту. Призначення на посади нотаріусів осіб із-поміж молодих спеціалістів, які закінчили юридичні вищі навчальні заклади, провадилося тільки після проходження ними стажу­вання в нотаріальній конторі протягом трьох місяців. Керівни­цтво діяльністю нотаріальних контор здійснювало Міністер­ство юстиції Української РСР через обласні суди.

У 60-х роках ХХ ст. було проведено нову кодифікацію ци­вільного і цивільно-процесуального законодавства, а наступ­ними роками оновлено шлюбно-сімейне, колгоспне, земель­не, трудове та інше законодавство. Тож окремі положення по­передніх законодавчих актів щодо нотаріату втратили силу, з'явилися прогалини, виникла потреба в законодавчому врегулюванні окремих питань, висунутих нотаріальною прак­тикою.

З березня 1963 р. до серпня 1970-го керівництво органа­ми державного нотаріату в республіці здійснювали Верховний Суд УРСР і обласні суди.

Відтак окремі положення нормативних актів щодо прова­дження нотаріальної діяльності втратили чинність, тому виникла потреба у прийнятті нового Положення.

31 серпня 1964 р. Рада Міністрів УРСР прийнятою постано­вою за № 941 «Про затвердження Положення про державний нотаріат Української РСР та Переліку документів, на підставі яких вчиняються нотаріальні виконавчі написи на стягнення грошей і майна» затверджено Положення про Державний но­таріат УРСР. Відповідно Положення 1956 р. визнавалось таким, що втратило чинність.

До органів, які вправі вчиняти нотаріальні дії, належали: державні нотаріальні контори, а в населених пунктах, де не організовано нотаріальних контор, - виконавчі комітети місь­ких, селищних та сільських рад і лише для осіб, які постійно проживають на території діяльності певної ради. Загальне ке­рівництво і контроль за діяльністю нотаріальних контор УРСР здійснював Верховний Суд УРСР (відповідно до ст. 34 Закону про судоустрій Української РСР від 30 червня 1960 р. з наступ­ними змінами), а керівництво в областях - обласні суди.

Положення 1964 р. урахувало норми нового Цивільного кодексу. Збереглася вимога про вищу юридичну освіту для но- тарів зі зауваженням: «В окремих випадках допускається при­значення на посаду нотаріуса осіб, які не мають вищої юридич­ної освіти, але навчаються у вищих юридичних навчальних закладах, лише після проходження ними стажування в нота­ріальній конторі протягом 3-х місяців».

Рада Міністрів Української РСР 12 квітня 1966 р. прийняла постанову за № 307 «Про внесення змін до Положення про державний нотаріат Української РСР». Цією постановою в районах, де немає нотаріальних контор, дозволено вчиняти нотаріальні дії районним радам.

У наступні роки значно розширилися правовідносини, які вимагали регулювання на державному рівні. Розвиток суспіль­них відносин і міжнародних зв'язків, розширення цивільних правовідносини, що супроводжувалися подальшим удоскона­ленням законодавства, обумовили необхідність розроблення нового загальносоюзного акта про державний нотаріат.

У 1970 р. знову було утворено Міністерство юстиції Украї­ни, а функції керівництва діяльністю державних нотаріальних контор були передані Мін'юсту, в апараті якого створювався відділ нотаріату. У межах областей керівництво здійснювали відділи юстиції, в штаті яких перебували консультанти з пи­тань нотаріату.

У 1973 р. був розроблений і прийнятий новий загально­союзний акт - Закон СРСР «Про державний нотаріат». Попри те що Закон не був названий Основами, по суті він виконував функції, їм притаманні, адже повинен був стати основою і пра­вовою базою для подальшого оновлення й удосконалення усього нотаріального законодавства - як загальносоюзного, так і республіканського.

На виконання Закону СРСР «Про державний нотаріат» на третьому засіданні дев'ятої сесії Верховної Ради Україн­ської РСР восьмого скликання 25 грудня 1974 р. прийнято За­кон «Про державний нотаріат», який на законодавчому рівні комплексно врегулював питання діяльності українського ра­дянського нотаріату.

Закон Української РСР «Про державний нотаріат», відтво­рюючи головні положення союзного закону, розвинув його, докладно визначивши порядок вчинення кожної нотаріальної дії. Про більшу досконалість українського Закону можна суди­ти хоча б по тому, що в ньому було 85 статей, натомість у союз­ному - лише 32.

До органів і службових осіб, які вчиняють нотаріальні дії, законодавець відніс: державні нотаріальні контори; виконав­чі комітети міських, селищних, сільських Рад народних депу­татів (у населених пунктах, де немає державних нотаріальних контор); консульські установи Союзу РСР; службові особи, вка­зані в ст. 16 Закону, що посвідчують заповіти і довіреності, які мають силу нотаріально посвідчених документів.

Претендент на посаду державного нотаріуса мусив бути громадянином СРСР, мати вищу юридичну освіту. В деяких ви­падках на посади державних нотаріусів могли призначати осіб, котрі не мали вищої юридичної освіти, за умови, що вони не менше трьох років працювали за спеціальністю юриста, а та­кож тих, які навчалися на останніх курсах закладів вищої осві­ти юридичного спрямування.

Слід наголосити на тому, що вперше у нормативному акті (статтею 16 Закону Української РСР «Про державний нота­ріат») було встановлено право посвідчення службовими осо­бами заповітів і довіреностей, прирівнюваних до нотаріально посвідчених.

Заслуговує на підтримку як обґрунтований належно ви­сновок Л. Ясінської про те, що у Законі СРСР 1973 р. було за­кріплено і надалі розвинено такі нововведення щодо органі­зації і діяльності нотаріальних органів: уперше на загально­союзному рівні були визначені завдання державного нотаріа­ту, що мали важливе значення для належного здійснення но­таріальної функції, удосконалення практики і розвитку юри­дичної теорії; закріплено принципи законності, дотримання таємниці виконуваних нотаріальних дій, національної мови нотаріального діловодства; розширено сферу судового конт­ролю за нотаріальною діяльністю; вперше врегульовано голо­вні питання застосування радянського нотаріального законо­давства до іноземців, а також застосування іноземного права, міжнародних договорів та угод щодо нотаріальної діяльності; іноземним підприємствам та організаціям, а також іноземним громадянам та особам без громадянства незалежно від того, проживали вони в СРСР чи ні, була надана можливість звер­нення в державні нотаріальні контори^[45].

Незважаючи на такі серйозні повноваження, роль нота­ріату до прийняття нового Закону була незначною. Відсут­ність інституту приватної власності істотно звужувала мож­ливість громадян користуватися правами розпорядження (продажу, дарування) житловою площею, землею, а також за­йняття підприємницькою діяльністю. Існувала також держав­на монополія на зовнішньоекономічну діяльність.

1.5.