Генезис нотаріальної діяльності та нотаріального процесу на українських землях

Існують вагомі наукові підстави вважати, що, як ствер­джує Л. Залізняк, Київську Русь як державу консолідував не міфічний давньоруський етнос, а праукраїнці на давньорусь­кому етапі свого історичного розвитку.

За часів Київської Русі владні повноваження належали князеві - як адміністративні, так і судові. Повноваження князь здійснював особисто або через призначених ним чиновників - посадників, воєвод (тисяцьких), тіунів тощо.

Одночасне підпорядкування князям керівної та судової справи свідчить, що безспірність тим чи іншим документам надавало прикладення княжої печатки. З огляду на це, пер­ші формальні ознаки нотаріальних функцій на Русі вбачає­мо в посаді «печатника», яка входила до княжої адміністрації. Очевидно, роль печатника не обмежувалася суто механічною дією, адже він мав бути впевненим у достеменності змісту до­кументів.

З приводу безпосередніх обов’язків з княжого або церков­ного діловодства відомо, що за давньоруських часів їх викону­вали насамперед духовні особи як представники найбільш пи­семної чи освіченої частини суспільства.

Г. Трофанчук стверджує, що зародження нотаріальних ор­ганів в Україні можна віднести до доби Київської Русі, оскіль­ки документальні свідчення їх існування у більш ранні часи до нас не дійшли^[18].

Праоргани українського нотаріату зародилися достатньо пізно, десь в XVI ст. Їх становлення і подальше існування було зумовлено розширенням торговельної діяльності і збільшен­ням торгового обороту, а усна форма операцій перестала від­повідати вимогам часу та бажанню контрагентів забезпечити себе.

Задовольняти потребу створення документів у письмовій формі могли люди, які володіли грамотою та професійно скла­дали письмові акти.

Найпершим джерелом права в Україні було звичаєве право, яке сягає своїм корінням правових звичаїв Київської Русі. З появою письмових нормативних актів звичаєве право поступово трансформувалось у допоміжне джерело права. Звичай, як і релігія, і мораль, має тенденцію перетворюватися на право.

У період становлення Русі основним джерелом формуван­ня правових норм були старовинні звичаї (зокрема торговель­ні) слов’янських племен, які об’єдналися у перші ранньофео­дальні держави-князівства, а також князівська судова прак­тика. Свідченням цього є тексти договорів² Русі з Візантією (Х ст.), що містять норми візантійського і руського торгового права («статут», «закон руський»), церковні статути Х-ХІ сто­літь, що регулювали шлюбно-сімейні відносини, юрисдикцію церковних судів.

Подальшим кроком, який надав поштовху розвитку укра­їнського правотворення та започаткував трансформацію від звичаєвого права до законотворчості у Київській Русі, було укладення договорів. Ці договори умовно можна поділити на три групи: міжнародні договори, договори князів між собою, договори князів з народом.

Руський закон виявляється як добре опрацьоване, само­бутнє законодавство, що карає за злочини проти власності, знає тестаменти (заповіти). Система українського права відпо­відає вже розвинутому суспільству, що є свідченням того, що в Україні-Русі законодавство вже існувало до «Руської Правди»^[19].

Руська Правда не тільки розкриває процес становлення права, а й сама є визначною пам’яткою права Київської Русі, її норми закріплювали привілейоване становище феодалів та їх­нього оточення, посилено захищали життя і майно панівного класу. «Руська правда» виникла на місцевому ґрунті і була ре­зультатом розвитку юридичної думки в Київській Русі.

На думку А. Яковліва, «Руську правду» склав невідомий ав­тор, великий знавець тодішнього права не лише українського, а й чужого; вона не мала характеру офіційного кодексу, але безперечно містила норми чинного права^[20].

Підтвердженням розвитку в державі зародкового нота­ріату є положення про порядок спадкування (засновані на звичаєвому праві), які увійшли до Поширеної редакції «Русь­кої Правди» (статті 90-109).

На розвиток права Київської Русі істотно вплинуло за­провадження християнства. З його поширенням православна церква стала використовувати різноманітні норми каноніч­ного права, передусім візантійського. До такого роду пам'яток права належать Еклога (візантійський збірник VIII ст.), Прохі- рон, Номоканон, Закон судний людям (південно-слов'янська переробка Еклоги).

Слід зауважити, що слово «закон», на думку Б. Д. Грекова, має давньоруське походження^[21].

Перші письмові форми операцій на Русі почали з'являтися в XII ст. Це окремі статутні і даровані грамоти удільних князів, а також незначна кількість документів, здійснюваних приват­ними особами, основним змістом яких було придбання і відчу­ження прав на землю і на холопів.

Формуванню нотаріату на теренах України сприяло прийняття християнства, зокрема запозичення римсько- візантійських норм. Серед церковних норм слід відзначити «Кормчу книгу», зокрема Еклогу, нормами якої регулювався порядок складання заповіту номиком - писцем.

Розвиток торгівлі призвів до встановлення письмової форми практично для всіх договорів, операцій і дій. Усна фор­ма використовувалася лише при дрібних операціях на незна­чні суми грошей.

У стародавньому праві замість поняття «угода» викорис­товувалися такі терміни для позначення договору: «нарада», «згода», «змова».

Договори в «Руській правді» називалися «ряди», уклада­лися, зазвичай, на ринках (торзі) усно та в присутності свід­ків або митника. Про письмові договори в цій пам'ятці права не згадується. Зауважимо, що серед відомих дослідників істо­рії права цього періоду ніхто не наполягав на необхідності для визнання договору дійсним укладення письмових актів.

Особливістю певних видів договорів була обов'язкова при­сутність свідків під час їх укладення. Водночас в одних випад­ках присутність свідків була обов'язковою, а в інших залежала від волі певної сторони договору.

Декі російські та українські вчені ( М. Комаров, Д. Пашен- цев, С. Пашенцева, Л. Єфіменко) стверджують, що на Русі про­тягом тривалого часу нотаріат замінювався інститутом свід­ків, які фіксували факт укладення угоди чи заповіту майна. Слід зауважити, що вимоги до свідків встановлено в ст. 66 По­ширеної редакції «Руської правди».

Л. Єфіменко припускає, що свідок не міг діяти лише від себе, а був пов'язаний покладеними на нього суспільними обов'язками щодо непередбачуваних наслідків, які могли ви­никнути з укладеного договору. Юридичне значення свідка, за «Руською правдою», полягало у підтвердженні ним за пев­них обставин як самого факту укладення відповідного догово­ру, так і його істотних умов. Це вказує на можливість визнання свідка часів «Руської правди» як особи, що виконувала певні дії, спрямовані на захист цивільних прав за умови відсутності їх письмового закріплення. Історико-правове значення «Русь­кої правди» у формуванні витоків нотаріату полягає в озна­ченні цим джерелом права свідків як провісників посадових осіб та органів, що в подальшому вчиняли нотаріальні дії^[22].

Уже на початку Х ст. на Русі було відомо про спадкування за законом, за заповітом і за звичаєм.

Договір Русі з Візантією 911 року, численні норми «Руської правди», а також духівниці Климента і Антонія Римлянина 1147 р. і два заповіти князя Володимира Васильковича Волин­ського свідчать про зародження правового інституту нота­ріату за часів Київській Русі.

Археологічні відкриття останніх десятиліть (передусім маються на увазі берестяні грамоти, які завдяки специфічним умовам зберігання дійшли до наших днів) дають можливість значно розширити уявлення про форму заповіту епохи Київ­ської Русі. Заповіти оформлялись у присутності священика, який виступав свідком доброї і свідомої волі спадкодавця.

Найдавнішим давньоруським заповітом, відомим нашій іс­торії, прийнято вважати заповіт княгині Ольги. Про цей запо­віт є згадка у книзі Івана Огієнка «Українська церква». Тож по­мираючи «заповедала Ольга не творити тризни над собою, бо имущи пресвітер, сей похорони у блаженную Ольгу».

На нашу думку, в Київській Русі заповіти здебільшого складалися усно, за участю свідків та священика. Однак не слід відкидати випадків письмового укладення заповітів керівни­цтвом держави, а також заповітів на користь церкви.

В. Черниш та В. Степаненко стверджують, що наявні пам'ятки дають змогу простежити формування правила укла­дення офіційних документів на письмі лише з Х ст. Розгляда­ючи історію Києво-Печерської лаври ХІІ ст., чимало дослідни­ків згадують про так звану «Грамоту князя Андрія Боголюб- ського», надану монастирю на землі, та ставропігію, тобто незалежність від Київського митрополита та безпосередню підпорядкованість Патріарху Константинопольському^[23]. Для надання грамоті публічності її внесли в книги Константино­польського патріархату.

Таким чином, можна зробити висновок про зародження як нотаріального процесу щодо укладення договорів відчужен­ня, так і процесу державної реєстрації прав на нерухоме май­но, яку здійснюють сучасні вітчизняні нотаріуси.

Відомо й про існування на українських територіях у той час дяків і їх помічників - піддячих, а згодом площадкових під­дячих (призначених виключно для складання письмових ак­тів у містах) не збереглося.

Правонаступницею Київської Русі на території сучас­ної України стала Галицько-Волинська держава, що існувала в 1199-1340 рр. Як і в усіх інших князівствах і землях Русі, в Галицько-Волинському князівстві продовжували діяти нор­ми «Руської правди», які регулювали питання права власнос­ті на майно та земельні володіння, укладення договорів. Діяли також норми церковних статутів князів Володимира та Яро­слава.

У князівстві існувала двірсько-вотчинна система управ­ління, яка переросла у двірські чини. Так літопис відображав відомості про дворецького канцлера (печатника), стольни­ка та ін. Доцільно звернути увагу на повноваження печатни­ка. Зокрема, до його обов’язків входило: охорона князівської печатки, складання самому чи під його керівництвом текстів грамот та інших документів, засвідчення князівських доку­ментів, керівництво князівською канцелярією, а також збері­гання князівських документів, також грамот.

У Галицько-Волинській державі, як і в Київській Русі, зобов’язання виникали за двома підставами: в результаті укла­дення договору; у зв’язку зі заподіянням шкоди. Основною під­ставою виникнення зобов’язань у Галицько-Волинській дер­жаві був договір, який укладався як в усній, так і в письмовій формі. Письмова форма була обов’язковою, якщо предмет до­говору мав значну цінність.

У Галицько-Волинській державі існувала достатньо роз­винута система цивільного права, основу якої воно отрима­ло у спадок від Київської Русі. Фундаментом цієї системи була «Руська правда». Аналізуючи процес становлення нотаріату в українському праві, можна стверджувати, що його генезис було започатковано в Київській Русі, продовжено у Галицько- Волинській державі, хоча нотаріусів як державних органів не існувало.

Варто зауважити, що до нас дійшли лише дві духівниці - Климента й Антонія Римлянина 1147 р. і два заповіти князя Володимира Васильковича Волинського. Однак у першому ви­падку спадкодавцями були монахи, а у другому - князь.

На нашу думку, заможне населення Галицько-Волинської держави використовувало своє право складати заповіт, хоча останній переважно укладався усно за участі свідків, священи­ків та ін. Однак не слід відкидати випадків письмового укла­дення як договорів, так і заповітів.

Керуючись наведеним, доходимо висновку, що стосовно Галицько-Волинського князівства доречно говорити про за­родження праорганів нотаріату, а точніше - прирівняних до нотаріальних - органів квазінотаріату. Прикладом виконання таких функцій виступає дворецький канцлер - печатник. Та­кож варто вести мову про зародження нотаріального прова­дження щодо порядку укладення договорів, зокрема догово­рів відчуження нерухомого майна, тобто ґенезу нотаріального процесу укладення таких договорів.

У 1349 р. Польщею була захоплена і повністю інкорпоро­вана до її складу споконвічно українська Галичина. А з 1434 року на вказаних теренах (Руське воєводство) було остаточно запроваджено польське законодавство, зокрема змінено поря­док складання договорів та заповітів.

Таке право ґрунтувалося на тих самих принципах, що й в інших країнах середньовічної Європи, які обумовлювались впливом римського права. Актовою мовою Польщі виключно визнавалася латинь, і лише в XVII ст. поряд із нею допускалась польська мова.

У Речі Посполитій та на теренах, що знаходилися під її юрисдикцією, розвивалися три окремі групи нотаріусів в окре­мих системах права: канонічному (церковному), міському та земському.

Початки нотаріальної контори на польських землях ся­гають віддалених часів Середньовіччя і пов'язані з діяльніс­тю нотаріальної костьольної (церковної) контори. Хоч у Поль­щі відомими були і виступали також імперські нотаріуси, але значнішу роль відігравали папські нотаріуси, іменовані через Папу римського або уповноважену через нього особу.

Початково діяльність нотаріусів обмежувалася канцеля­рією гнєзненських архієпископів, де користувалися їх допомо­гою при складанні важливих документів. На подальший роз­виток і зростання значення нотаріальної контори вплинули процеси, що проходили в XIV ст., з Тевтонським орденом, під час яких вимагали впровадження нотаріальної форми доку­мента (так званого інструменту).

Поступово, після отримання права призначення нотаріусів через польських єпископів, нотаріальна контора з'явилася майже у всіх єпархіях.

З XIV ст. діяльність нотаріусів почали регулювати сино­дальні статути. Під загрозою прокляття і не важливості акта заборонили виконання діяльності нотаріусам, які не підтвер­дили своїх уповноважень в єпископа або офіційно та не були вписані до регістру публічних нотаріусів (admisja).

Поступово від нотаріусів, якими могли бути тільки особи, котрі отримали від єпископа довідку про «доброчесне життя і хорошу славу», почали вимагати також юридичного знання.

Незначна спочатку кількість папських нотаріусів почала поступово зростати. Хоч вони були священиками і діяли, як правило, з папського уповноваження, їх роль не обмежувала­ся діяльністю в канцеляріях і костьольних судах, надавала ро­боту їм також королівська канцелярія, інколи приватні особи.

У 1543 р. король Сигизмунд І визнав за ними право скла­дання заповітів для шляхти. Діяльність папських нотаріусів, їх істотна підготовка вплинули на перехід до юридичної практи­ки низки понять і форм з римського і канонічного права.

У XVI ст. право призначення апостольських нотаріусів мали в Польщі єпископи, каноніки, канцлери єпископського двору, а з XVIII ст. - папські нунції. Право створення нота­ріусів отримала від Папи римського в 1594 р. також Академія Замойська. Користуючись цими повноваженнями, навчено в ній і призначено в 1607-1767 рр. аж 115 нотаріусів. Численнішу групу складали ще в XV ст. імперські нотаріуси, які, ймо­вірно, отримували номінації за кордоном. Папські нотаріуси пережили до кінця Республіки, а імперські - приблизно до половини XVII ст.

На нашу думку, на теренах Галичини, під юрисдикцією Польщі, відбулося зародження нотаріального провадження, яке регулювалося різноманітними нормативними актами: як загальнопольськими, так і місцевими (актами громад).

Процедурний порядок укладення та реєстрації договорів, заповітів, контрактів свідчить про ґенезу нотаріального процесу на західноукраїнських землях під юрисдикцією Речі Посполитої.

Також приходимо до висновку, що порядок проведення нотаріального іспиту було запроваджено ще за сивої давнини, та з плином часу він зазнав істотного вдосконалення на ета­пах розвитку цивілізації. Прикладом правового регулюван­ня допуску до професії нотаріуса став «Modus promovendorum notariorum publicorum» («Спосіб затвердження публічних нотаріусів») 1658 р.

Щораз виразніше диференціювання станової юстиції в Польщі спричиняло відмінність ролі нотаріальної контори і нотаріусів в окремих системах права: канонічного, міського і земного (дворянського). Через брак зацікавленості інсти­туцією з боку державної влади нотаріальна публічна конто­ра повною мірою склалася і виконувала свої функції тільки на підставах канонічного права.

Термін «notarius», що з'явився також на ґрунті інших сис­тем права Республіки, мав дещо ширше значення. Означували ним у принципі всіх осіб, що приймали акти, відповідні канце­лярські записи і документи, але також редакторів юридичних актів, секретарів, юридичних радників.

У міському праві «notarius» був начальником міської канцелярії, але, крім переписування ухвал міської влади, складав також протоколи і реєстрував діяльність у сфері цивільного права, що наближало трохи сферу його дії до публічного нотаріуса в системі канонічного права. Оскільки не було юридичних перешкод до стикування костьольної нотаріальної публічної контори з нотаріальною міською конторою, то такі випадки були рідкістю.

Установу міського нотаріуса трактували як публічну, а до відповідного виконання через нього дорученої йому діяль­ності докладали великої ваги. З-поміж міських нотаріусів зі XVI ст. домінували світські люди, які одержували за свою робо­ту зарплатню від міста, а також від сторін.

Правова еволюція приватної власності призвела до зростання значення судових книг, що проводилися через дворянські земельні і міські суди, які з часом отримали ха­рактер публічних книг. Витяги з їх змісту, що складалися в спосіб, сумісний з правом, являли службовий доказ виконання юридичної діяльності і володіли першістю перед іншими доказовими ресурсами.

Зростання значення судових книг, спричинене розвитком іпотечного права, а особливо Законом про записи з 1588 р., що є одним з найкращих прикладів польського іпотечного за­конодавства, внесло зміни в організацію канцелярії, сприя­ло розвитку світської нотаріальної контори. Перша службова згадка про регента (нотаріуса) в канцелярії міського суду по­ходить з 1601 р. А 1594 р. став відліковою точкою переходу від канонічного права до системи римського нотаріату. І особлива увага була звернена на нотаріальний знак та спосіб укладення нотаріального документа.

Польські королі втручалися в справи нотаріальної конто­ри тільки на територіях, на яких домінував протестантизм.

У містах України з магдебурзьким правом писар міської ради (scriba civitatis) не лише очолював міську канцелярію, але за аналогією зі секретарем органу місцевого самоврядування незалежної України вчиняв нотаріальні дії. Отже, фактично у посаді писаря відбулося злиття функцій державного або гро­мадського службовця з функціями нотаріуса.

У Львові вперше з публічним нотарієм стикаємося напри­кінці XIV ст. - це Лаврентій, син Дідка з Сандомира, який сумі­щав обов'язки публічного нотарія і міського писаря упродовж 1391-1399 рр.

Як і сучасні нотаріуси, нотарі древнього Львова були ви­сокоосвіченими та належали до еліти міста. Характерною осо­бливістю Львова були «руські писарі», які створювали доку­менти українською мовою.

У матеріалах Центрального державного історичного архі­ву України (м. Львів) у колекції грамот на пергаменті зберіга­ється акт призначення каноніком Станіславом зі Львова клі­рика Львівської дієцезії Яна зі Львова, сина Георгія, на уряд публічного нотаря та присяга останнього від 11 листопада 1533 р.

Розділяли тоді нотаріусів на публічні та приватні.

На становлення нотаріальної діяльності в Україні у XIV­XVII ст. впливали різні правові системи, здебільшого польська і німецька, але цей розвиток головно був органічним продов­женням власної правової традиції.

1.3.