Виникнення й розвиток нотаріальної діяльності та нотаріального процесу в європейських країнах

Нотаріат - це правовий інститут, носіями якого є держав­ні та приватні нотаріуси, а також інші квазінотаріальні органи, уповноважені державою здійснювати і посвідчувати юридич­ні акти, надаючи їм публічної сили.

Історія нотаріальної діяльності збігається з історією дока­зів, коли усним доказам на зміну прийшли письмові.

Зародження нотаріальної діяльності пов'язане з розвит­ком цивільного обороту, зокрема необхідності документаль­ного затвердження прав на користування та володіння май­ном (зокрема нерухомим).

Виникнення нотаріату обумовлено делегуванням приват­ним особам певних публічних функцій з посвідчення фактів (наприклад, складання актів (договорів) про відчуження май­на та проведення їх реєстрації).

Нотаріат є невід'ємною складовою будь-якої правової сис­теми, він дає можливість державі успішніше здійснювати її правоохоронні, фіскальні і судово-юрисдикційні функції^[1].

Слово «нотаріус» недарма має те саме латинське коріння, що й «нотувати» - тобто робити замітки на письмі. Адже нотаріат народжувався лише там і тоді, де й коли суспільство «дозрівало» до стабільного застосування писемного права, - зокрема у судочинстві та укладанні майнових договорів.

Зародження праобразу нотаріату (квазінотаріату) відбу­лося ще тисячоліття тому у Вавилоні, Єгипті, Іудеї, Греції, де існували писарі-канцеляристи, які вели численні прибутково- витратні книги, періодично складали кадастр усіх земель у державі, переписували населення і його майно.

Функції посадових осіб, що забезпечували формування до­казів, виконували в Єгипті агорономи, в Греції - ієромемнеси чи епістати, які були священнослужителями.

Також у Древньому Єгипті було встановлено освітній ценз для осіб, які були писарями, що укладали та реєстрували пев­ні, прирівняні до нотаріально посвідчених, акти, а сама писар­ська діяльність переходила у спадок.

Вчинення нотаріальних дій не було основною працею єги­петських писарів, тому, на нашу думку, їх правильніше було б назвати не праорганами нотаріату, а праорганами квазі- нотаріату.

У Стародавньому Єгипті відбулося зародження і праорга- нів квазінотаріату, і нотаріальних архівів. Вказаними органами виступали писарі, які вчиняли акти, прирівняні до нотаріаль­но посвідчених, зокрема, укладали договори купівлі-продажу, заповіти, які скріплювалися підписами свідків та печатками. Також було започатковано основи майбутнього нотаріаль­ного процесу, зокрема щодо порядку збереження укладених договорів, що здійснювалося на підставі норм, які регулювали порядок учинення нотаріальних дій та ґрунтувалися на нор­мах звичаєвого права.

Одні з перших форм нотаріату також знаходимо і в Старо­давній Єврейській державі. З нею пов'язано теж зародження органів квазінотаріату в особі писарів.

Відомі звичаї стародавніх євреїв видавати контракти у двох примірниках, з яких один (закритий і запечатаний) вру­чався у присутності свідків третій особі і в разі опротестуван- ня контракту слугував повним доказом. Близько 600 р. до н. е. обов'язок приймати і запечатувати контракти публічною (офі­ційною) печаткою було довірено переписувачам або секрета­рям, які входили до керівництва народом.

Важливе значення в житті кожного християнина відіграє священна книга - Біблія, яка вміщує релігійно-правові норми. Прямої вказівки на нотаріусів у Біблії немає, проте описано норми, що опосередковано підтверджують наявність осіб, які вчиняли нотаріальні дії. Наприклад, нормами Біблії підтвер­джується наявність цивільного обороту і необхідність фікса­ції договорів, зокрема укладення договорів купівлі-продажу, які скріплюються печаткою, тобто йдеться про започаткуван- ня основ майбутнього нотаріального процесу.

Вважаємо, що Новий та Старий Завіти - це приклади чи не найвідоміших світових правочинів, до складання яких залуче­ні особи - писці-євангелісти, які були попередниками майбут­ніх нотаріусів.

Найбільшого розвитку в давні часи юриспруденція сягла в Стародавньому Римі.

Аналіз праць українських та зарубіжних дослідників істо­рії нотаріату засвідчує, що нотаріальна діяльність зародилася саме у Стародавньому Римі.

Від давньоримського законодавства людство успадкувало знамениту правову систему, стрижнем якої був ретельно роз­роблений інститут приватної власності; римські правники- юрисконсульти стали авторами багатьох класичних термінів, визначень, формулювань тощо. Внаслідок накопичення пра­вового матеріалу склалися традиційні форми, яких належало дотримуватися під час укладання та редагування тих чи інших актів^[2].

У Стародавньому Римі ще в період республіки (приблиз­но ІІІ ст. до н.е.) у населення виникла потреба в юридичних послугах. Переважна їх частина полягала в механічній робо­ті над текстами документів відповідно до встановлених норм, що її виконували численні писарі. Серед них чільне місце по­сідали особи, до обов’язків яких входило підведення правово­го випадку під ту чи іншу формулу (дотримання формул було обов’язковим для всіх, хто звертався у судові установи). До та­ких осіб належали передусім писарі (прийнято вважати, що саме вони є попередниками нотаріусів у древніх цивілізаціях)^[3].

Серед них громадську роль виконували scribae - писарі, які перебували на державній службі. Частина з них була на службі при посадових особах римського управління і суду. До їхніх обов’язків входило виготовлення публічних документів та копій з них, посвідчених від магістрату, оформлення журна­лів засідань у судах. Офіційні писарі призначались довічно. До них могли належати лише римські громадяни з бездоганною репутацією. В період імперії такі писарі почали об’єднуватись у канцелярії при римських магістратах зі складною бюрокра­тичною організацією.

Поряд із офіційними у багатьох приватних осіб перебували приватні писарі, які виконували роль своєрідних власних се­кретарів - консультантів. Вони або працювали за вільним най­мом (exceptores), або призначалися з освічених рабів (notarii). Останній термін уже більше схожий до слова «нотаріус». Ця лексема походила від назви особливих стенографічних знаків (поіае): домашній писар записував такими знаками під дик­товку господаря зміст документа, якому мав надати бездоган­ної юридичної форми.

Згодом виникла особлива інституція - так звані табеліони (tabelliones). Ці особи, не перебуваючи на державній службі, за­ймалися вільним промислом у вигляді складання юридичних актів та цінних паперів. Ця діяльність виконувалася для всіх потребуючих, під контролем держави та за встановлену зако­ном винагороду.

Табеліоном міг бути лише вільний громадянин, який до­статньою мірою володів правовими знаннями, був прийнятий до корпорації табеліонів і затверджений на посаді префектом міста.

Табеліони свої функції виконували виключно в конторах, що знаходились у визначених публічних місцях. Для надання складеному табеліоном документу характеру публічного акта його потрібно було внести до судового протоколу, щоб не ви­никало суперечок стосовно справжності цього акта.

Щодо самого порядку вчинення актів табеліонами, то він починався складанням проекту угоди (scheda), з якого потім писався сам акт на особливому папері (protocollum); після його прочитання він підписувався контрагентами і табеліоном зі зазначенням місця і часу його здійснення і прикладенням пе­чаток; присутність же при цьому свідків стала обов’язковою лише з часів Юстиніанового законодавства, що вимагало в но­велі 73 наявність на кожному табеліональному документі під­писів не менше трьох свідків, хоча іноді кількість свідків, за ба­жанням сторін, сягала семи осіб.

Тобто було закладено основи цивільного та нотаріального процесу укладення договорів.

Значно більше спільного зі сучасним нотаріатом мав ін­ший інститут римського права, хоча не отримав спочатку широкого поширення, - це явка (пред’явлення) табеліональ- них документів у суді зі занесенням їх до протоколу. Явка ця стосувалася не лише таких документів, які в силу самого за­кону повинні були бути внесені до протоколу під страхом їх недійсності (дарування на великі суми, судові заповіти та роз­печатувані заповіти), але й інших документів та актів, якщо на це була воля сторін^[4].

Хоча римський табеліонат виконував виключно допоміж­ну, другорядну роль помічника-порадника приватних осіб, тимчасом він мав володіти хоча б основами складних вимог римського права, зокрема цивільного.

Поряд зі світським інститутом табеліонів, що з плином часу дедалі більше поширювався, у сфері християнської церкви виникає аналогічна йому установа - нотаріат. У Римській імперії вперше про нотаріуса згадується в записах секретаря великого імператора Цицерона. Саме слово «нотаріус» має римське походження і з’являється 103 року до Різдва Христового.

Маючи значний вплив на правове життя держави, церква не обмежилась організацією нотаріату, покликаного служити виключно потребам церковного управління, але з часом по­чала впроваджувати цей інститут і у світське життя шляхом призначення окремих нотаріусів для мирян, котрі конкурували з табеліонами і публічними писарями римського права. Причому вже з VIII ст. запроваджених церквою світських нота­ріусів підносять до рангу державної посади, що затверджується духовною владою. З цього часу стикаємося з терміном notarii pyblici - публічний нотаріус. Якщо у світській сфері нотаріат остаточно встановлюється як посада, що авторизується вер­ховною владою держави, лише зі середини ХІ ст., натомість у церковній галузі це сталося у УІІІ столітті, тобто церковний нотаріат на три століття старший за світський.

Контроль за діяльністю церковних писарів-нотаріусів, аж до моменту фактичної ліквідації церковного нотаріату в ХУ ст., здійснювала церква. Отже, зародження нотаріату - як інсти­туту, так і порядку нотаріального провадження, які становили ґенезу нотаріального процесу, відбулося в лоні церкви.

Цікавим є те, що у церковній традиції, сформованій на основі писань церковних істориків, зберігаються відомості про монахів Маркіяна та Мартирія, які несли послух як нотарі Софійського собору Константинополя при патріархові Павло­ві Сповідникові. Вказані особи зазнали мученицької смерті та донині вважаються покровителями нотаріусів.

Спочатку (близько ІІІ ст. н. е.) при єпископах, а згодом - і при абатах та інших церковних урядниках під час їх бесід із народом були присутні спеціальні особи (нотаріуси), які були зобов’язані записувати ці бесіди і складати протоколи.

Маючи значний вплив на правове життя держави, церк­ва не обмежилась організацією нотаріату, покликаного слу­жити виключно потребам церковного управління, але із пли­ном часу почала впроваджувати цей інститут і у світське жит­тя, шляхом призначення окремих нотаріусів для мирян, котрі конкурували з табеліонами і публічними писарями римсько­го права. Водночас уже з УІІІ століття запроваджених церквою світських нотаріусів підносять до рангу державної посади, що затверджується духовною владою.

Таким чином, генезис органів нотаріату та квазінотаріату і певною мірою порядку вчинення нотаріальних дій, ведення нотаріального діловодства закладено в Римській імперії.

Із падінням Західної римської імперії традиції римського права і надалі зберігала Візантія.

Очевидним є той факт, що після падіння Західної Римської імперії інститут нотаріату продовжив свій розвиток і на захо­ді, і на сході - у Візантії.

Подальший розвиток нотаріату відбувався під впливом еллінського законодавства, зміцнів у Візантії за допомогою ві­домих законів Юстиніана, та головно - завдяки першій главі Книги Епарха Імператора Лео (Лева) VI Мудрого, яка є першим в історії Нотаріальним кодексом^[5].

У Візантії нотаріуси були знані як tabularios і notaries. Як стверджує В. Черниш, побутує думка, що термін «нотар» у Візантії не використовувався, а «табеліон» переважав над іншими принаймні у VI ст. н. е.^[6].

Для становлення нотаріату й нотаріального законодав­ства, зокрема з візантійських джерел, особливе значення ма­ють Новела імператриці Ірини (797-802) та Книга Епарха - збірник статутів константинопольських цехів візантійського імператора Лева VI (886-912), що регламентують діяльність торгово-ремісничих корпорацій Константинополя. Цінність Книги Епарха полягає у висвітленні внутрішнього життя цеху, особливо цеху нотаріусів - табуляріїв. У документі діяльності табуляріїв, як праобразу сучасних нотаріусів, присвячено пер­ший титул, який має назву «Про табуляріїв». Цей документ є підтвердженням високої значущості у суспільстві табуляріїв, а також їх ранньофеодальної корпоративності.

Спектр нотаріальних дій табуляріїв у VI ст. у Візантії був доволі широким. У Візантійській імперії були закладені ос­нови ведення нотаріального діловодства, зокрема щодо вчи­нення договорів відчуження, шлюбних договорів, заповітів, засвідчення підписів та інше.

Після смерті імператора Юстиніана розвиток нотаріальної доктрини не припинявся. Про це свідчить перелік тих джерел, де йдеться прямо чи побічно про нотаріат: Еклога (Ecloga); Басиліка (Basilica); Прохірон (Procheiron); Ісагога, Новела Ірини (Nov. Eirenae); Книга Епарха та Новели Лева VI (Novv. Leonis VI); Піра (Peira); Шестикнижжя (Hexabiblos).

Квінтесенцією церковно-юридичної думки православного світу є Номоканон - зведення законоположень Грецької Церк­ви, більш відоме на Русі під назвою Кормча книга, зокрема світ­ські збірники візантійського права «Еклога» та «Прохірон».

З аналізу норм «Еклоги» можна дійти висновку, що відго- лос норм простежується й у сучасному цивільному та нота­ріальному праві. Скажімо, надалі діють засади: вільного во­левиявлення під час складання заповітів; посвідчення запові­тів за участю свідків, споріднення по крові спадкоємців, чер­говість спадкування; рівність часток спадкоємців; обов’язкова частка у спадщині обов’язкових спадкоємців; усунення попередньою чергою наступної черги спадкування; усунення від права на спадкування; письмова форма договорів даруван­ня і шлюбних договорів.

Нотаріальні функції також здійснювали священнослужи­телі, які у своїй діяльності додержувались церковних норм. Е. Чудіновських зауважує, що функції нотаріуса зазвичай вико­нували священики та єпископи із королівського оточення, та виокремлює випадки, коли спеціальність нотаріуса передава­лася як спадок - від батька до сина^[7].

Однак до кінця існування Візантії засвідчений акт мав більше значення, ніж акт, складений нотаріусом. Тому візан­тійське законодавство приділяло більшу увагу інституту свід­ків, визначаючи необхідний їх кількісний та якісний склад. При цьому нотарі, табеліони, табулярії були передвісниками органів нотаріату та квазінотаріту. Вони також передавали свій багатий правовий досвід наступним поколінням.

Після завоювання Римської імперії варварами їхня право­ва система зазнала могутнього впливу римського права, адже, не маючи писаних законів, вони були особливо схильні до лег­кого запозичення чужих юридичних норм і принципів, які, без сумніву, стояли на вищому шаблі розвитку, ніж їх власне зви­чаєве право. Завдяки такому впливу римської юриспруденції в національному праві варварів з’являються перші поняття про документ і нотаріат, які були їм невідомі до зіткнення з римля­нами. Отже, інститут табеліонату, що розвинувся в часи Рим­ської імперії, зберігся без змін і після нашестя варварів: що під час владарювання Теодориха Великого, що і згодом, після під­корення Італії лангобардами. Проте як за своїм змістом, так і за зовнішньою формою ці документи ще мало чим відрізня­лися від римських табеліональних актів імператорського пе­ріоду і свідчили лише про початок рецепції римського права^[8].

На нашу думку, в цьому випадку йдеться про рецепцію не лише римського інституту табеліонату, але й порядку укла­дення та вчинення певних нотаріальних актів, тобто нота­ріального процесу.

Однією з перших держав, де нотаріат набув нового по­штовху, стала Італія як частина імперії Каролінгів, що здій­снила рецепцію римського права та нотаріату. Так, протягом ІХ-Х століть в Італії відбувся процес авторизації нотаріусів (за­твердження їх на посаді представниками верховної влади).

Із відродженням римського права італійські нотаріуси по­чали укладати свої документи та акти як publica і засвідчува­ти правдивість фактів, викладених у них, заявляти, що ці до­кументи мають повну автентичність, яку за римським правом мали лише документи, скріплені офіційною печаткою^[9].

Отже, нотаріуси почали укладати публічні нотаріальні акти та засвідчувати безспірність укладених договорів, що становить основу сучасної нотаріальної діяльності.

В Італії поряд з нотаріусами (notarii electi) також здійсню­вали нотаріальну діяльність табеліони або міські нотаріуси. Notarii electi були об'єднані у корпорації.

Престижність, кар'єрні можливості та значна вигідність посади, яку обіймали notarii electi, спонукали табеліонів також домагатися для себе урядової авторизації. Влада охоче задо­вольняла їхні прагнення. В ХІ ст. цей процес набув неминучо­го характеру: практично всю нотаріальну діяльність проводи­ли notarii electi. Дійсно саме тоді, в Італії, відбулося остаточне перетворення нотаріальної справи з вільного допоміжного за­няття фахівців-консультантів на офіційно авторизовану про­фесію державного рівня.

Очевидним є той факт, що у Середні віки професія нота­ріуса стала однією з престижних і шанованих у суспільстві. А в XI ст. в Болоньї була заснована перша в світі школа нотаріусів.

Завдяки Болонській школі нотаріальні документи із ко­лишнього статусу instruments publice confecta перетворилися на публічні документи зі ступенем вірогідності, притаманним офіційним документам. Крім того, Болонська школа приділи­ла значну увагу юридичній та технічній кваліфікації нотаріуса, розробила формуляри для полегшення підготовки нотаріаль­них актів у правильній правовій формі. На думку автора, саме завдяки дослідженням цієї школи виникла концепція професії нотаріуса як кваліфікованого юриста, а нотаріальна система поширилась у середньовічній Європі^[10].

Здійснення нотаріальної діяльності в Італії провадилося на основі міських статутів, у яких було детально врегульова­но питання нотаріату.

Прикладом історії становлення та розвитку як нотаріату, так і його правового регулювання були статути, які належать до початку XIII ст., міст Ніцци, Равенни, П'яченци, Падуї та Ве­рони, а також статути Парми та ін. Слід відзначити, що най­більш наповненими за змістом щодо правового регулювання нотаріальної діяльності вважаються статути Болоньї та Рима.

Подальшого розвитку набули об'єднання нотаріусів, або, як їх ще називають, місцеві нотаріальні корпорації, які володі­ли широким спектром повноважень. Керівництво нотаріаль­ною корпорацію здійснювали виборні представники.

Модель італійського публічного нотаріату, за якою видава­лися документи, що не потребували додаткової легітимації у судових органах, згодом поширилась у Францію та Німеччину.

Умови для подальшого активного розвитку нотаріату в Західній Римській імперії склалися тільки під час правління династії Каролінгів (751-843 рр.), особливо із виникненням імперії Карла Великого (800-843 рр.).

Зокрема, капітулярій 803 року став першим кроком з боку верховної влади щодо авторизації нотаріальної посади. Згідно з ним, нотаріуси (notarii electi) отримували посаду від імпера­торських комісарів - зендграфів, розподілялися по округах і були зобов’язані з’являтися на громадські збори для укладан­ня судових рішень, а водночас і приватних угод. З часом імпе­ратор запровадив порядок, відповідно до якого усі єпископи, абати і графи, здійснюючи владні функції, мали користувати­ся послугами авторизованих нотарів.

Справу Карла Великого у формуванні нотаріальної систе­ми продовжив його внук Лотар І, який законом 843 р. окреслив порядок виконання notarii electi своїх обов’язків. Наприклад, було встановлено: присягу нотаріуса; нотаріальний округ, в межах якого здійснювалася нотаріальна діяльність; плату за вчинення нотаріальних дій та інше.

Так, у франкській державі було створено королівську кан­целярію, до складу якої входили декілька нотаріусів. Очолю­вав канцелярію референдарій, а згодом канцлер. До речі, при Каролінгах була утворена особлива канцелярія при вищо­му судовому органі, члени якої, нотаріуси, крім контрасигну­вання королівських грамот і дипломів, посвідчували також і приватні документи, завдяки чому останні набували харак­теру публічних актів. Значення їх було настільки великим, що оспорювання таких документів заборонялося під страхом смертної кари. На місцях, при окремих судових та адміністра­тивних органах також були провінційні нотаріуси, яких, згідно з капітулярієм Карла Великого 803 р., затверджував на посаді представник влади (зендграф), після чого вони вносились до списків імператорської канцелярії. Таким чином провінційний нотаріат із вільної професії поступово перетворювався на дер­жавну посаду, що авторизувалася самим імператором^[11].

Структура та стандартні формули актів (які укладалися поки що латинською мовою) в основному збереглися з давньо­римських часів. Новацією стало застосування печатки для по­свідчення документів, виголошених на громадських зборах. Спочатку це була особлива судова печатка; згодом (з ХІ ст.) у практику увійшли власні печатки авторизованих нотарів.

Слід зазначити, що представників notarii electi було при­значено все-таки недостатньо, аби задовольнити потреби на­селення в юридичних послугах. Тому поряд із авторизованими нотарями подекуди продовжували діяльність й табеліони (або міські нотаріуси). Престижність, кар'єрні можливості та значна вигідність посади, яку обіймали notarii electi, спонукали табе- ліонів також домагатися й собі урядової авторизації. Влада охоче йшла назустріч. В ХІ ст. цей процес набув невідворотного характеру: практично всю нотаріальну діяльність виконували notarii electi. Доречно стверджувати, що саме тоді в Італії від­булося остаточне перетворення нотаріальної справи з вільно­го допоміжного зайняття фахівців-консультантів на офіційно авторизовану професію державного рівня.

У ХІІ ст. Франція, а у ХІУ ст. Німеччина провели рецепцію нотаріального інституту в тому вигляді, в якому він існував у цей час в Італії (обов'язкова авторизація нотаріусів; певні ви­моги до кандидатів на посаду, як-от: стать, вік, моральні кри­терії, складання іспиту; організація нотаріальних корпорацій, які здійснювали нагляд за діяльністю її членів).

Класичним втіленням латинського нотаріату став фран­цузький нотаріат, який був запроваджений ще у ХІІ ст. Саме Франція відіграла у розвитку нотаріату не менш вагому роль, ніж Італія за часів Середньовіччя та Ренесансу. Поворотною датою став 1270 р., коли король Людовик ІХ Святий запрова­див 60 посад нотаріусів при Паризькій судовій палаті для вчи­нення публічних актів. Таким чином було реформовано без- спірну юрисдикцію.

У 1300 і 1302 рр. Філіпп ІУ Красивий, залишивши за собою право призначати нотаріусів, поширив цей інститут на всю Францію. Королівським указом 1304 р. створили реєстр, до якого кожен нотаріус повинен був вносити заповіти, договори, а також розміри зборів за виконані ним дії. За Франциска І та Генріха ІІ (ХУІ ст.) потреби королівської скарбниці зумовлюють зростання кількості нотаріусів шляхом розподілу нота­ріальних функцій. Нотаріуси складають оригінали документів, табеліони - засвідчені копії з оригіналу і просто копії; охоронці печаток ставлять печатки для надання актам обов'язкової сили, а охоронці записів забезпечують збереження документів.

У багатьох країнах термін «нотаріус» у цю епоху означував не тільки особу в сучасному розумінні цього слова, а й усіх осіб, що приймали заяви, вносили відповідні записи в реєстри кан­целярій, та інших працівників, які складали офіційні докумен­ти у письмовій формі в різних канцеляріях та, безумовно, були давніми попередниками державних службовців.

У 1597 р. Генріх JV і в 1706 р. Людовик XIV об'єднали ці різ­номанітні функції у рамках однієї посади. Розрізнялися коро­лівські нотаріуси, компетенція яких поширювалась на судові округи (за винятком нотаріусів Парижа, Орлеана, Монпельє, які були повноважними в межах усієї Франції), і сеньйоріальні, яких призначали сеньйори. В такому вигляді інститут фран­цузького нотаріату проіснував до Великої революції, коли 27 вересня - 6 жовтня 1791 р. був обнародуваний закон, який разом зі скасуванням феодальної системи позбавив сеньйорів права призначення нотаріусів, відмінив купівлю-продаж поса­ди нотаріуса і встановив єдину для всіх територію діяльності^[12].

Перемогу нових ідей над старими принесло правління На­полеона Бонапарта. 16 березня 1803 р. (або за французьким республіканським календарем - 25 вентоза ХІ р.) Бонапартом, першим консулом республіки, був проголошений Закон про принципи організації нотаріату «Loi contenanto organisation du Notariat» (буквальний переклад: «Закон, що містить організа­цію нотаріату»).

Цим законом було введено інститут нотаріату в тому ви­гляді, в якому він зберігся з незначними змінами до початку Першої світової війни.

Вказаний документ вважається основоположним законом не лише французького, а й латинського нотаріату, поширено­го в більшості європейських країн та країн Центральної та Пів­нічної Америки.

Аналізуючи нормативний акт, приходимо до висновку, що вказаний закон:

- встановив посаду нотаріуса - fonctionnaires publics;

- призначення нотаріусів та визначення кількості посад здійснювало управління юстиції;

- посада нотаріуса оголошувалася незмінюваною і неза- мінюваною, а також не могла бути суміщена з виконанням ін­ших функцій;

- встановлено нотаріальний тариф за вчинення нота­ріальних дій;

- вчинюваним нотаріусом документам надано статусу громадської довіри та посвідчувалися вони як акти безспірної юрисдикції, ін.

Відповідно до цього закону, нотаріуси стали публічними посадовими особами, які призначалися представником вико­навчої влади (президентом) за клопотанням попередника по- життєво. Кожний нотаріус був зобов’язаний жити в місці, при­значеному йому урядом. Нотаріуси розподілялися на три кла­си - при судових палатах, судах першої інстанції та мирових суддях. Нотаріусам заборонялося здійснювати свої повнова­ження за межами свого району. Порушення цієї заборони при­зводило лише до каральних наслідків для нотаріуса, але в жод­ному разі не до нікчемності цих дій з точки зору закону. Чи­сельність нотаріусів у кожній місцевості визначалася самим урядом та могла бути скороченою тільки за дотримання осо­бливих, вказаних у законі умов.

Всі акти безспірної юрисдикції підлягали веденню нотарі­усів. На них покладалося складання опису майна, здійснення публічних торгів, видача різного виду свідоцтв, шлюбних до­говорів, актів про усиновлення дітей, встановлення іпотеки та інше.

Загальновідомим є той факт, що базові принципи «Loi contenanto organisation du Notariat» поширилися згодом по всьому світу та заклали основи латинського нотаріату.

Найхарактернішими рисами французької моделі нота­ріату були:

- повне відокремлення спірної юрисдикції від безспірної і передача останньої виключно у відання нотаріуса;

- надання нотаріальним актам сили судових рішень, що забезпечувало примусове їх виконання без участі судової влади;

- визнання за нотаріусами права рекомендувати сво­го наступника на посаді, що спричинило випадки їх купівлі- продажу, на відміну від інших посад публічного характеру;

- призначення нотаріуса на посаду пожиттєво, що забез­печувало його самостійність і незалежність.

Розвиток інституту нотаріату в Німеччині також мав свої особливості. Організація німецького нотаріату цього періоду характеризувалася, по-перше, відсутністю єдиного законодав­ства для всіх земель; по-друге, суміщенням судових, адвокат­ських і нотаріальних функцій. Ці особливості були наслідком багатовікової феодальної роздробленості Німеччини, де окре­мі держави і князівства існували відособлено одне від одного, внаслідок чого в кожному із них склалися свої (доволі унікаль­ні) юридичні норми^[13].

У Німеччині появу нотаріусів італійського типу відносять до XIV ст. Імператор Максиміліан І в 1512 р. видав перший но­таріальний статут, який детально регламентував діяльність нотаріусів. Подальший розвиток цього інституту відбувався шляхом прийняття окремих партикулярних законів для різ­них місцевостей Німецької імперії, яка тоді була роздрібне­ною державою. На початку XIX ст. у деяких німецьких держа­вах відбувалася рецепція французького права, що мала зна­чний вплив на розвиток нотаріального інституту. В Німеччині поступово починали з’являтися різноманітні законодавчі акти, зразком для яких був французький закон 1803 р. Аналіз німецьких законів кінця XIX - початку XX ст., які регулювали діяльність нотаріату, свідчить, що вони в багатьох положен­нях запозичили основні принципи французького нотаріату (можливість безпосереднього примусового виконання нота­ріальних актів, пожиттєвий характер посади нотаріуса та ін.). Заразом у німців простежувалася відсутність чіткої межі між спірною і безспірною юрисдикцією, наслідком чого було під­порядкування нотаріусів нагляду судових установ і надання останнім деяких нотаріальних функцій^[14].

Варто зазначити, що модель французького нотаріального інституту послужила прототипом для подібних установ у всій Європі.

У 60-ті роки XIX ст. один баварський юрист констатував, що Закон 25 Вантоза XI р. «протягом півстоліття настільки до­бре в плані практичності себе зарекомендував», що «подальше обговорення його переваг є зайвим»^[15].

Уся багатовікова історія нотаріальних органів підтвер­джує той факт, що цей інститут, на відміну від спірної судової юрисдикції, розвивався як безспірна публічна юрисдикція.

Отож завдяки дослідженій нами історії становлення та розвитку правового регулювання нотаріальної діяльності в Італії, Франції та Німеччині доходимо висновку, що нотаріат цих держав формувався на основі римського, зокрема візан­тійського, права та їм характерні ознаки латинського нота­ріату, але вони мають і специфічні риси, зумовлені історичним розвитком та правовою традицією загалом^[16].

На нашу думку, правова традиція розвитку правового, зо­крема законодавчого, регулювання нотаріальної діяльнос­ті вказує на своєрідність нотаріальної діяльності як частини правової системи, котра має унікальний історичний (європей­ський) шлях розвитку.

Наведене вище дає підстави для висновку, що модель нотаріату, яка склалася у Франції, існує і функціонує донині. Вона виправдала себе, оскільки є ефективною й забезпечує стабільність цивільного обороту та захист прав і законних ін­тересів фізичних та юридичних осіб, які звертаються по вчи­нення нотаріальних дій.

1.2.