Виправно-трудове законодавство та система виконання покарань радянського періоду (1917-1991 р. р.)

З приходом до влади більшовиків починається новий „славнозвісний” етап „Становлення виправно-трудової системи”. Під гаслом „класової боротьби за світле майбутнє”, проголошеним ідеологами соціалізму принцип законності підміняється принципом революційної доцільності, що знайшло своє відображення у нормативно-правових актах прийнятих в перші роки радянської влади.

„соціалістичною правосвідомістю”.

Але перш ніж приступити до розгляду матеріалів відповідного періоду слід згадати, що за часів Центральної Ради тюремні структури були підпорядковані Тимчасовому уряду та його виконавчим органам. 24-25 жовтня 1917 р. в центрі влада перейшла до ZZ з’їзду Рад, а згодом до Радянського уряду. 7 листопада 1917 р. ZZZ Універсалом Центральної Ради було проголошено утворення Української Народної Республіки у складі Російської федеративної республіки, але лише 17 квітня 1918 р. Рада народних міністрів ухвалила рішення про введення посади начальника Г оловної тюремної управи з правами товариша Народного міністра судових справ і призначення на неї А. Вязлова.

Прийняттю вказаного рішення передувало кілька подій. Зокрема, 9 квітня 1918 р. за ініціативою української соціал-демократичної партії на розгляд Малої Ради УНР була внесена інтерпеляція про незадовільні умови тримання арештантів у Старокиївському участку. А 13 квітня цим же органом заслуховувався звіт міністра судових справ С. Шелухіна. Де зазначалося, що становище в'язнів "тяжке через руїни по тюрмах і голод" і що "по старому пайку їм дають усього 50 коп. на харчування в день, тоді як фунт хліба коштує 1 крб. - 1 крб. 20 коп. Рада цілком задовольнилась доповіддю міністра і виразила надію, що Міністерство вживе необхідних заходів і внесе на розгляд Центральної ради відповідні законопроекти ^[136].

За часів Української Держави гетьмана П. Скоропадського розпочався процес тотальної воєнізації апарату управління і найважливіших галузей державно-управлінської діяльності. Максимально було розширено коло осіб і справ, які підлягали військовому суду^[137]. На деякий час припинилися погроми тюрем, розкрадання тюремного майна, напади на адміністрацію та охорону в'язниць. Але загальна ситуація майже не змінилась. Адміністрація в'язниць у своїй професійній діяльності, як і раніше, керувалася нормативною базою, сформованою за часів ГУМУ^[138]. Уряд же П. Скоропадського безпосередньо, так само як і уряди УНР, ЗУНР та Директорії впритул до вирішення нагальних проблем системи виконання кримінальних покарань не підійшов, хоча мав таку змогу, особливо якщо враховувати його склад^[139].

Після переходу влади до більшовицьких урядових структур, як у центрі в жовтні 1917 р., так і на Україні в березні-квітні 1919 р. створення нової радянської системи керівництва і контролю за діяльністю установ виконання покарань почалося з ліквідації тюремних інституцій попередньої влади, і звільнення чиновників колишнього Міністерства юстиції Директорії. На початку квітня 1919 р. Народний комісаріат юстиції України прийняв постанову "Про ліквідацію всіх відділів колишнього Міністерства юстиції". "Всі, до цього часу не ліквідовані відділи колишнього МЮ, - говорилося в ст. 36 Постанови, - вважаються ліквідованими з 30 березня цього року". На службі були залишені лише працівники архітектурного підвідділу Головного управління місцями ув'язнення і склад конвойної охорони^[140].

Слідом за підвідділами колишнього МЮ та губернськими тюремними інспектурами були ліквідовані також і всі губернські та повітові комітети Товариства піклувального про тюрми, а їх капітали передані в розпорядження місцевих каральних підвідділів, які щойно почали утворюватися, хоча постанова про організацію в структурі юридичних відділів губернських, міських і повітових виконкомів тюремно-каральних підвідділів була прийнята ще в лютому 1919 р^[141].

У своїй діяльності місцеві каральні підвідділи підпорядковувались Центральному тюремно-каральному відділу (ЦТКВ) у складі Народного Комісаріату юстиції^[142]. Довгий час ЦТКВ очолював С. Канарський, а згодом один із ідеологів радянського виправно-трудового права Є. Ширвіндт^[143] та ін.

Вказані структури мали забезпечити реалізацію засад виправно-трудової політики в „світлі рішень з’їздів РСП (б) та постанов уряду”, що визначались, як: безкомпромісна боротьба із ворогами радянської влади і разом з тим чуйне, уважне відношення до правопорушників із середовища трудящих. У програмі РСП (б), прийнятій у 1919 р. Восьмим з’їздом партії, відмічалось, що „суди вже докорінно змінили характер покарань, застосовуючи у значних масштабах умовне засудження, вводячи в якості покарання громадський осуд, замінюючи позбавлення волі обов’язковим трудом із збереженням волі, а тюрми виховними установами^[144]. В тому ж 1919 р. була зроблена перша спроба розробки нового виправно-трудового законодавства України, йдеться про проект Статуту про триманих під вартою.

У своїй доповіді про основні принципи розробки Статуту перший начальник тодішнього ЦТКВ НКЮ УРСР Брольницький вказував на потребу "піддати корінній реформі весь старий тюремний лад"^[145].

16 травня остаточний варіант Основних положень Статуту був складений. До його структури увійшло 15 розділів:

1. Положення про центральне і місцеве управління місцями позбавлення волі,

2. Мета поміщення осіб, які перебувають під слідством, і засуджених у місця позбавлення волі,

3. Постановка робіт у місцях позбавлення волі,

4. Культурно-освітня діяльність,

5. Лікарсько-санітарна частина,

6. Патронаж,

7. Про задоволення релігійних потреб в'язнів,

8. Постачання місць ув'язнення різного роду довольством,

9. Розподіл в'язнів за категоріями,

10. Заходи заохочення і покарання.

11. Внутрішній розпорядок у місцях ув'язнення,

12. Положення про фінансову частину управління місцями ув'язнення,

13.

14. Про організаційно-інструкторський відділ ЦТКВ,

15. Декрет про організацію корпусу конвойної і тюремної охорони^[146].

Вже один перелік розділів свідчить про те, що в статуті мали бути відображені не лише організаційні принципи керівництва місцями ув'язнення, а й завдання місць позбавлення волі, основні форми впливу на засуджених, інші питання. Проте частина положень Проекту на фоні реального положення місць ув’язнення та правового положення засуджених виглядали утопією. Зокрема це стосується тривалості робочого часу та оплати праці^[147], організації культурно-просвітницької роботи, заходів по лікарняно-санітарній частині, організації патронату засуджених і звільнених з місць позбавлення волі^[148].

Значний інтерес для історії виправно-трудової системи і законодавства України мають нормативно-правові акти 20-25-го р. р. XIX ст., розгляд яких слід почати з постанови Всеукраїнського революційного комітету „Про застосування вищої міри покарання на Україні”. В ході розгляду питань пов’язаних із відміною смертної кари в РРФСР Комітет дійшов висновку, що на відміну від Росії смертна кара в Україні не може бути скасована аж до остаточної перемоги радянської влади та знищення її ворогів^[149].

Наступним нормативно-правовим актом, що мав суттєве значення для становлення виправно-трудової системи і законодавства України була тимчасова інструкція НКЮ „Про позбавлення волі, як міри покарання та порядок його відбування,,^[150] прийнята майже водночас із постановою НКЮ „Про відміну поділу місць ув’язнення на розряди за тяжкістю покарання та про перейменування їх у „Дома громадських примусових робіт”^[151] (Допри). Відповідно до п. 1 Інструкції вказані установи поділялись на: а) чоловічі, б) жіночі, в) підслідні, г) строкові, д) пересильні. Крім Допрів до переліку місць ув’язнення входили також: 1) реформаторії та землеробські колонії для в’язнів, „відносно яких маються підстави для послаблення режиму тримання”; 2) карально-лікувальні заклади „для осіб з яскраво вираженими психічними вадами, дегенератів і т.

Вказані нормативно-правові акти продовжували зберігати чинність і після поширення на територію України 4 серпня 1920 р. „Керівних засад кримінального права РРФСР”, практично, до введення в дію 23 серпня 1922 р. КК УРСР.

Ще однією новелою у кримінально-виконавчій практиці періоду становлення виправно-трудової системи було створення „таборів примусової праці”. Все почалось із прийняття 5 вересня 1918 р. РНК РРФСР постанови „Про красний терор” де зазначалось про необхідність ізоляції „класових ворогів” у „концентраційних таборах”. Постанова РНК УРСР від 12 жовтня 1920 р. „Про організацію таборів примусової праці” не вживає вказаного терміну тому може скластись враження, що мова йде про різні установи. Повну ясність у дану дилему вносить постанова „Про ліквідацію концентраційних таборів” від 30 січня 1922 р., яка у ч. 1 прямо ототожнює два вказані поняття^[153].

Відповідно до ч. 1 постанови „Про організацію таборів примусової праці” організація зазначених установ покладалась на губернські особливі комісії (рос. - ЧК), котрим житловий відділ місцевого виконавчого комітету мав виділяти необхідні приміщення у колишніх маєтках, монастирях, садибах тощо. На них же покладалась відповідальність за невиконання постанови.

Ув’язненню в таборах підлягали особи за постановами особливих комісій, революційних трибуналів, народних судів, інших радянських органів, що їм законом було надане таке право, за виключенням: а) осіб, які підлягали за постановою особливих комісій до ув’язнення в особливих таборах на весь час громадянської війни; б) осіб, які страждали на хронічні хвороби та мали органічні недоліки, котрі робили їх повністю не придатними до праці (ч.

За законодавством про працю в’язні мали працювати по 8 год. на добу^[154] (ч. 32), але зазвичай не тільки у 1920, а й у наступні роки цих норм ніхто не дотримувався, особливо коли мова йшла про виконання плану робіт.

Значна частина коштів із заробітку в’язнів утримувалась на продовольство, одяг, витрати на приміщення, утримання адміністрації табору та караулу. Загальна сума вирахувань не повинна була перевищувати трьох четвертих заробітку (ч. 34).

За першу втечу з під варти строк тримання збільшувався вдесятеро від попереднього. За повторну втечу винних піддавали суду революційного трибуналу, котрий мав право винести вирок аж до самої смертної кари (ч. 37). Крім того з метою попередження втеч в таборі дозволялось вводити кругову поруку і колективну відповідальність (ч. 38).

Самоврядування у таборах проявлялось у досить дивний, для світової пенітенціарної практики того часу, спосіб. В’язні обирали із свого середовища старосту, який за відсутністю пенітенціарного персоналу виконував роль посередника у відносинах між громадою в’язнів та адміністрацією табору (ч. 39)^[155]. Зрозуміло, що за таких умов ні про яке виправлення чи перевиховання

мова йти не могла. З самого початку організації цього карального інституту до вищих органів влади почали надходити скарги на вкрай незадовільні умови тримання в’язнів у концентраційних таборах та порушення елементарних прав людини^[156], що врешті-решт призвело до його ліквідації.

Майже до 1924 р. в Україні, так само як і в Росії, йшло формування нового радянського виправно-трудового законодавства, приймались все нові й нові нормативні акти. Окремі з них якщо й не повторювали зміст попередніх, то принаймні дублювали вимоги, які центральне керівництво адресувало адміністрації "виправно-трудових установ". Особливо це стосується відомчих розпоряджень.

Наступним нормативним актом, що міг внести значні корективи в існуючий порядок виконання покарань, був проект Пенітенціарного кодексу УРСР^[157]. Він значно відрізнявся не лише від Виправно-трудового кодексу УРСР 1925 р., а й від його проекту, створеного на базі вже діючого Виправно-трудового кодексу РРФСР 1924 р. Навіть один перелік місць ув'язнення багато про що говорить. Зокрема про те, що на відміну від Росії, місцеве керівництво намагалося розвивати сільськогосподарські колонії^[158], а не фабрично- заводські. Замість трудових будинків для неповнолітніх - реформатори^[159]. Базовим же видом пенітенціарних установ мали стати виправно-трудові дома, а не Допри. Загалом кодекс орієнтувався здебільшого на останні досягнення пенітенціарної науки і практики, хоча класовий підхід до вирішення проблеми боротьби зі злочинністю і в ньому проглядається неозброєним оком.

Не уник суттєвих протиріч і Виправно-трудовий кодекс УРСР (ВТК УРСР) 1925 р. порівняно з Виправно-трудовим кодексом РРФСР (ВТК РРФСР) 1924 р. Суттєві відмінності вказаних законодавчих актів зводились до того, що:

- по-перше, в цілому відтворюючи „загальні положення” ВТК РРФСР, ВТК УРСР не визначав загальних цілей виправно-трудової політики вже викладених у КК УРСР, конкретизуючи лише завдання ВТК, доповнюючи їх положеннями ст. 8, які стосувались правильного застосування у відношенні засуджених методів випрано-трудового чи медико-педагогічного впливу та залучення до участі в діяльності виправно-трудових установ кримінально- діагностичних кабінетів і наукових установ;

- по-друге, обидва ВТК передбачали наявність „розподільних” та „наглядових комісій” склад і компетенція яких були схожими, окрім одного суттєвого моменту. У відповідності до законодавства ВТК РРФСР прийняття рішень про умовно-дострокове звільнення засуджених було віднесено до компетенції розподільних комісій. Натомість, за законодавством УРСР умовно-дострокове звільнення мало здійснюватись, виключно, за рішенням суду, а розподільним комісіям надавалось право вносити відповідне подання в залежності від стану виправлення засуджених;

- по-третє, до переліку виправно-трудових установ (ВТУ) визначених ВТК УРСР входили: 1) дома попереднього ув’язнення, 2) дома примусової праці, 3) перехідні трудові дома, 4) трудові колонії, 5) установи для хворих в’язнів, 6) трудові дома (реформаторіуми) для неповнолітніх правопорушників, 7) ізолятори спеціального призначення. На думку фахівців, вказана система вважалась більш правильною, оскільки не ставила перелік місць ув’язнення в залежність від передбачених КК мір соціального захисту, як це мало місце у ВТК РРФСР;

- четверте, обидва кодекси передбачали поділ засуджених на три розряди „початковий” (випробувальний), „середній”, „вищий” та на три категорії при переведенні із розряду у розряд в залежності від ступеню виправлення. Але засуджені 1-ї категорії за ВТК УРСР могли переводитись з випробувального до середнього розряду після відбуття 1/4 (за ВТК РРФСР - 1/2), а засуджені 2-ї категорії 1/5 (за ВТК РРФСР - 1/4) терміну визначеного вироком суду. Що стосується засуджених 3-ї категорії то за ВТК УРСР вони могли переводитись з випробувального до середнього розряду після відбуття 1/6 терміну, а за ВТК РРФСР по мотивованим постановам наглядових комісій могли зараховуватись одразу до будь-якого розряду;

- п’яте, досить схожими в обох кодексах були також положення, які стосувались праці засуджених, але окремі норми ВТК УРСР з цього приводу були виписані законодавцем більш точно. Зокрема, зазначалось, що оплата праці засуджених мала встановлюватись НКВС за узгодженням з Народним комісаріатом праці. Крім того на відміну від ВТК РРФСР на особистий рахунок засудженого могло надходити від 30% до 50% заробітку в залежності від розряду, кваліфікації, відношення до праці та її продуктивності, решта мала зараховуватись до державного та місцевого бюджетів на покриття видатків по утриманню. Те саме можна сказати і про прибуток отриманий від праці в’язнів. За ВТК УРСР 5% відсотків від нього спрямовувалось на культурно-просвітницьку роботу даного ВТУ, російський ВТК таких відрахувань взагалі не знав. Крім того, ВТК РРФСР значно скорочував відрахування на забезпечення діяльності органів допомоги звільненим з місць позбавлення волі - до 8%, замість 15% за ВТК УРСР;

- шосте, значну увагу обидва кодекси приділяли організації примусових робіт без позбавлення вперше врегульовуючи у законодавчому порядку цю міру соціального захисту передбачену КК. Постанови ВТК УРСР з цих питань на думку фахівців були не тільки більш повними, вичерпними, а й більш реальними та відкритими. Новацією у ВТК УРСР у порівнянні з ВТК РРФСР було введення інституту „спеціальних (особливих) комісій” у складі: окружного виправно-трудового інспектора (голова), голови відділу промисловості, голови місцевого чи комунального господарства, члена окружного суду чи народного судді, представника окружної профспілкової ради, начальника ВТУ. До відання цього органу було віднесено: розробка плану організації примусових робіт, розподіл засуджених за видами робіт,

здійснення контролю за їх виконання. ВТК РРФСР такого спеціального інституту не знав, а виконання його функції було покладено на Губернських інспекторів та бюро примусових робіт. Крім того на відміну від ВТК РРФСР, ВТК УРСР відкрито підкреслював, як це мало місце на практиці, класовий характер інституту примусових робіт без позбавлення волі визначаючи різні умови виконання покарань для „трудового” та „нетрудового” елементу^[160];

- сьоме, також, суттєво відрізнялись положення вказаних кодексів стосовно неповнолітніх правопорушників. Зокрема, ВТК РРФСР містить норми, що виходять за межі норм цивілізованого суспільства, поділяючи вказані установи на два види: а) трудові дома для неповнолітніх правопорушників із середовища робітничо-селянської молоді, б) трудові дома для неповнолітніх правопорушників. Цілком зрозуміло, що останні призначались для дітей осіб віднесених до категорії „ворогів радянської влади” і „народу”. ВТК УРСР такого поділу не знало, визначаючи в структурі виправно-трудових установ лише один вид: трудові дома (реформаторіуми) для неповнолітніх правопорушників. Але не слід впадати у ейфорію аналізуючи більш-меш гуманні норми ВТК УРСР стосовно неповнолітніх. Переважну частину з числа вказаної категорії складали так звані „безпритульні” і „бездоглядні” положення яких на волі не тільки у 30-х, а й у 40-х та 50-х р. р. XX ст. було некращим аніж у місцях позбавлення волі. До того ж безпритульність кінця 30-х - початку 40-х р. р. не можна було ототожнювати з безпритульністю 20-х р. та пережитками „капіталістичної влади”, як це робилося у пресі. Це була власне радянська безпритульність, породжена репресіями та голодоморами. За споминами самих фахівців трудові дома для неповнолітніх були звичайною тюрмою, де незалежно від усіх намагань адміністрації панували внутрішні закони та ієрархія, хоча формально все виглядало досить пристойно. Проте не зважаючи на всі прикрості долі „випускники” виправних домів роками не поспішали покидати „alma mater”^[161]. Після переходу у іншу вікову категорію та за відсутністю розгалуженої системи постпенітенціарної допомоги і реальних соціальних гарантій, їх очікувало тільки одне - нові мури та „зековська” пайка. Цікавим штрихом для констатації реального стану справ у 30-х р. в сфері соціального захисту різних категорій осіб, в тому числі неповнолітніх, є наукове дослідження нічліжних будинків на території України, проведене Кабінетом по вивченню злочинності і злочинця, що діяв при Одеському Допрі.^{[162] [163] Загалом же слід зазначити, що безпритульність та бездоглядність як в Росії так і в Україні була ліквідована не за рахунок}

• 163 виховних, а за рахунок суто репресивних заходів ;

- восьме, у відповідності до положень обох кодексів, з метою найбільш успішної боротьби із злочинністю та попередження рецидиву, виправно- трудову систему мали доповнювати „комітети допомоги звільненим з місць позбавлення волі”, а за ВТК УРСР також спеціальні товариства „патронату” - громадські організації, що мали переслідувати ті самі цілі. Але проведений нами аналіз джерел того часу дає можливість стверджувати, що дані постанови обох кодексів так і залишились мертвою буквою закону.

10 квітня 1926 р. в Адміністративному віснику відомим українським вченим-пенітенціаристом Н. Паше-Озерським була опублікована стаття, де автор дає надзвичайно детальну порівняльну характеристику обох норматив­них актів, визначає їх слабкі сторони і пропонує внести зміни^[164].

І ці зміни були внесені, але не у 1926 р., а у 1928-1929 рр. Прийняті в цей період нормативні акти радянського уряду настільки змінили обличчя одного з найгуманніших кодексів епохи соціалізму, що від нього залишилася сама лише загальна частина^[165]. Наступав період ГУЛАГу.

Об’єктивно зрозуміти справжні причини виникнення ГУЛАГу неможливо у відриві від реальних історичних подій і процесів в державі. У вказаний період перед радянською владою стояло два головних завдання: придушення будь- яких демократичних проявів та створення умов для економічного зростання за рахунок виконання планів перших „п’ятирічок”. Створення ГУЛАГу як найкраще відповідало їх реалізації. Не випадково ще до внесення змін у кримінальне законодавство, 11 липня 1929 РНК СРСР було прийнято постанову, якою на ОДПУ СРСР було покладено завдання розвитку господарства труднодоступних для освоєння і водночас найбільш багатих ресурсами територій СРСР за рахунок використання праці в’язнів. Організація спеціальних виправно-трудових установ спрямованих на використання, найбільш дешевої з точки зору економіки, праці в’язнів передбачалась в північних районах, Сибіру, на Далекому Сході та у Середній Азії.

Правовою основою виникнення і подальшого розвитку цього карального інституту стала постанова ЦВК і РНК СРСР від 6 листопада 1929 р. "Про зміни статей 13, 18, 22, 33 Основ кримінального законодавства СРСР та союзних республік"^[166], в якій йшлося про впровадження нової міри соціального захисту - позбавлення волі у виправно-трудових таборах (ВТТ) віддалених місць СРСР. До ВТТ направлялись особи засуджені до позбавлення волі на термін від 3-х до 10-ти років, а засуджені на термін до 3-х років мали за загальним правилом відбувати термін покарання у виправно-трудових колоніях (ВТК).

Перший ВТТ почав діяти у квітні 1929 р., але саме "Положення про виправно-трудові табори ОДПУ СРСР" було прийняте 7 квітня 1930 р. постановою РНК СРСР^[167]. В тому ж квітні 1930 р. було прийнято „п’ятерічний план” розвитку лісової промисловості Європейської Півночі СРСР і створене Управління таборів - УЛАГ, перетворене у лютому 1931 р. в Головне управління виправних таборів і трудових поселень - ГУЛАГ.

Звертаючись до змісту, Положення про виправно-трудові табори слід зазначити, що в розділі "Основні положення про порядок тримання в'язнів" закріплювалися правові норми щодо регламентації режиму тримання в'язнів: підстави і порядок прийому засуджених; основи їх класифікації; порядок роботи і проживання відповідно до режиму; окремі питання медичного обслуговування; заходи заохочення та стягнення тощо.

Намагаючись врегулювати в Положенні про ВТТ основні вимоги режиму і засоби його забезпечення, законодавець передбачив лише матеріальні правові норми, майже повністю виключивши порядок їх реалізації. Адміністрація ВТТ сама визначала порядок застосування заходів заохочення та стягнення, порядок придбання продуктів харчування і предметів першої необхідності, надання побачень тощо.

Начальникам ВТТ було надано право самостійно видавати нормативні акти, здатні впливати на забезпечення виробничо-господарської діяльності та підтримання необхідного правопорядку серед засуджених. Прикладом цього може бути "Тимчасова інструкція для штрафних ізоляторів Темніківського ВТТ ОДПУ СРСР".

Підміни законодавчої діяльності на державному рівні комплексом відомчих нормативних актів різного грифу таємності призвели до протиріч з діючим легальним законодавством, включаючи Конституцію, що потягло за собою істотні порушення основних прав ув'язнених.

Починаючи з 30-х р. НКВС поступово перебирає на себе всю повноту влади у сфері каральної політики, не зважаючи на тимчасову передачу в 1930 р. місць ув’язнення у відання НКЮ союзних республік. З цієї точки зору ВТК РРФСР 1933 р.^[168], опису постанов якого у підручниках зазвичай приділяється значна увага, був черговою „мертвонародженою дитиною”. Оскільки після прийняття 27 жовтня 1934 року ЦВК і РНК СРСР постанови про передачу виправно-трудових установ у відання НКВС все почало підпорядковуватись не стратегічним засадам виконання покарань з їх ідеєю виправлення засудженого, а тактичним схемам отримання вигоди із рабської праці спецконтингенту. І в сьому розумінні не можна не погодитись із висновками одного із корифеїв виправно трудового (кримінально-виконавчого) права Росії М.Г. Дєтковим, який провівши фундаментальне дослідження архівних джерел дійшов висновку, що економічний фактор - отримання як найбільшої віддачі від використання праці засуджених з мінімальними матеріальними затратами на їх утримання, як найкраще відповідало політиці ГУЛАГу^[169]. До вказаного залишається лише додати, що в листопаді того ж 1934 р. при НКВС утворюється „Особлива нарада”, чим було відкрито шлях до винесення позасудових вироків.

Значний інтерес в контексті вищезгаданого мають: „Тимчасова інструкція про режим тримання ув'язнених у виправно-трудових таборах НКВС СРСР” від 2 серпня 1939 р. (далі - Інструкція по ВТТ) та „Тимчасова інструкція про режим тримання ув'язнених у виправно-трудових колоніях НКВС СРСР” від 4 липня 1940 р. (далі - Інструкція по ВТК).^[170] Обидві мали таємний характер, відміняли усі до цього існуючі постанови законодавства у сфері режиму тримання в’язнів і були спрямовані на забезпечення: а) належної ізоляції засуджених; б) організацію порядку тримання в’язнів, з метою забезпечення найбільш ефективного використання їх праці. Загалом, вказані інструкції врегульовували практично одне й те саме коло питань, але за структурою і змістом вони суттєво відрізнялись між собою, так наприклад:

- до складу „Загальних положень” Інструкції по ВТТ, окрім вимог щодо місця розташування табору і огорожі локальних участків входили норми, що стосувались розпорядку дня, розміщення в’язнів їх обов’язків та прав. Натомість в Інструкції по ВТК три останні групи норм були виділені в окремі розділи і врегульовували вказані питання більш детально;

- Інструкція по ВТК містила окремий розділ „Робочій час і відпочинок”, де зазначалось, що тривалість робочого дня для дорослих в’язнів які працюють на шкідливих роботах складає від 8-ми до 9-ти годин, для усіх інших від 10-ти до 11-ти годин, для неповнолітніх вказана норма зменшувалась до 8-ми годин при 4-х вихідних на місяць для усіх категорій. На відміну від цього, в Інструкції по ВТТ ми не зустрінемо жодного положення яке б чітко встановлювало вказані нормативи;

- обидві інструкції передбачали ряд обмежень прав засуджених щодо побачень, отримання посилок і передач, листування. Проте в Інструкції по ВТК вказані обмеження були пов’язані головним чином з випадками порушення режиму тримання, що цілком закономірно. Натомість в Інструкції по ВТТ мова йшла про обмеження пов’язані з особливим статусом в’язнів. Зокрема, остання передбачала можливість отримання двох видів побачень а) в присутності охорони; б) особистих побачень - за умов виконання виробничих норм і дотриманні режиму тримання. Проте засудженим за злочини, які були перелічені у п. а^[171] та б^[172] § 65 побачення надавались лише з дозволу, відповідно, Начальника ГУЛАГу НКВС та Начальника табору по узгодженню з відповідними структурами. Схожі обмеження і відносно тих самих категорій містили положення інструкції щодо отримання посилок, передач, листування, а також можливості вільного пересування по території ВТТ і допуску ув’язнених до адміністративно-технічних посад.

З початком Великої Вітчизняної війни почали виникати проблеми з переміщенням в’язнів та приведенням законодавства у відповідність до умов

воєнного стану. У зв’язку з чим протягом 1941-1943 р. р. було прийнято ряд нових підзаконних актів. Серед них перш за усе слід згадати про нову „Інструкцію про режим тримання і охорону в’язнів у виправно-трудових таборах і колоніях НКВС СРСР в період воєнного часу” прийняту в лютому 1942 р., що надавала оперативно-службовим нарядам право в ряді випадків застосовувати зброю без попередження (при втечі, переслідуванні в’язнів, при нападах на адміністрацію і конвой). Крім того допускалося застосування зброї при: відкритих акціях непокори і відмові приступити до праці. Не застосування зброї нарядами в умовах коли це було необхідним каралось в адміністративному та кримінальному порядку. За окремими даними протягом 1941-1942 р. р. було етаповано біля 750000 в’язнів з них тільки у 1942 р. від незадовільних умов тримання пов’язаних з евакуацією „померло” 248877 осіб^[173].

Суттєву роль відігравали також тимчасова інструкція від 17 липня 1943 р., що визначала порядок обліку та етапування, засуджених до каторжних робіт, у спеціально організовані за наказом НКВС СРСР відділення у Воркутлазі, Норильлазі, Дальстрої, Карагандинському ВТТ та „Положення про начальників ешелонів ГУЛАГу НКВС по супроводженню ешелонів ув’язнених, що направляються у Виправно-трудові табори та на будівельні об’єкти НКВС СРСР” від 25 листопада 1943 р. Загалом, постанови Положення не відрізняються чимось особливим якби не одна примітка, за якою особовий склад конвою був підпорядкований не начальнику ешелону, а начальнику ешелонного конвою безпосередньо. Крім того обидва у своїй діяльності мали керуватись таємними інструкціями і „усіма додатковими вказівками” НКВС СРСР та ГУЛАГу НКВС з питань етапування в’язнів. У своїй публікації С. Кузьмін та Р. Гилязутдінов з приводу переміщення спецконтингенту у віддалені від театру бойових дій райони особливо у перші роки Великої Вітчизняної війни, наводять досить сумну статистику, за якою далеко не всі в’язні прибували до місця призначення^[174].

Розглядаючи питання правового положення ув’язнених в період Великої вітчизняної війни не можна не згадати про „штрафні батальйони”. За окремими даними через їх горнило тільки за перші три роки війни пройшло біля 975 тис. в’язнів. Юридичною підставою для направлення політичних та кримінальних в’язнів до лав Червоної Армії були спочатку укази ПВР СРСР від 12 липня та 24 листопада 1941 р., а згодом спеціальні постанови Державного Комітету Оборони СРСР^[175].

У повоєнні роки відмічається загальна тенденція до збільшення термінів ув’язнення. Мова йде про укази ПВР СРСР 1947 р. Перший з них, від 26 травня відмінив у мирний час застосування смертної кари і замість неї ввів покарання у вигляді ув’язнення у виправно-трудових таборах на термін 25 років. Два наступні від 4 червня значно підвищили відповідальність за розкрадання державного і суспільного майна, а також особистої власності громадян і розбій (в залежності від складу злочину до 20-25 років). ^[176]

В тому ж році 24 березня було затверджено нову „Інструкцією по режиму тримання в'язнів у виправно-трудових таборах і колоніях МВС СРСР”, де зазначалось, що одним із завдань режиму тримання є забезпечення перевиховання ув'язнених на основі залучення до суспільно-корисної праці. Засуджені які тримались у ВТУ посиленого режиму могли після відбуття 1/3 терміну покарання переводитись в якості заохочення у ВТУ загального режиму. В той же час злісні порушники режиму направлялися на термін до 3 місяців у центральну штрафну колонію або табірний пункт, що їх було організовано при кожному ВТТ, УВТТК, ВВТК. Крім того інструкція передбачала окреме тримання 4-х категорій засуджених: за контрреволюційні злочини, бандитизм, по указам ПВР СРСР від 26 червня 1940 р. та від 26 грудня 1941 р. усі інші. На відміну від довоєнних інструкцій, усім засудженим у встановленому порядку гарантувалося право на побачення з рідними. На загальному режимі кількість побачень не обмежувалась.

Серед інших нормативних актів у сфері виконання покарань того часу слід відмітити затверджене 23 вересня 1948 р. „Положення про трудові колонії для неповнолітніх”, а також „Інструкцію про режим тримання ув'язнених в строкових тюрмах, об'явлену наказом МВС від 11 вересня 1950 р., які діяли до 1954 р.

Після смерті Сталіна та проведення масштабної амністії оголошеної Указом ПВР СРСР від 27 березня 1953 р., у червні того ж року, була зроблена чергова невдала спроба передачі виправно-трудової системи до Міністерства юстиції, якому вона підпорядковувалась до 21 січня 1954 р.

У подальшому, суттєве значення для реформування системи виконання кримінальних покарань мали постанови ЦК КПРС від 12 березня 1954 р. "Про основні завдання МВС СРСР" та від 10 липня 1954 р. "Про заходи щодо покращення роботи виправно-трудових таборів і колоній МВС СРСР". Остання, вкрай негативно оцінювала практичну діяльності ВТУ - “у сфері перевиховання засуджених, отримання ними професійних навичок, що є необхідною умовою чесного життя після звільнення і перенесення головної уваги на здійснення виробничо-господарських завдань”.

На виконання постанов ЦК КПРС розпорядженням РМ СРСР від 10 липня 1954 р. було затверджене „Положення про виправно-трудові табори і колонії МВС СРСР”^[177], об'явлене наказом МВС СРСР від 17 липня 1954 р. Ряд норм останнього досить радикально відрізнялись від норм попередніх підзаконних актів в галузі режиму тримання засуджених. Так згідно § 1-2 зазначеного положення у ВТК мали триматись особи: а) засуджені до позбавлення волі на термін до 3 років; б) особи, засуджені вперше за посадові, господарські та інші не особливо небезпечні злочини; в) особи переведені з дитячих виправних колоній для подальшого відбування покарання. Усі інші засуджені до позбавлення волі, в тому числі засуджені до 3 років повторно, мали відбувати покарання у ВТТ. Метою ув’язнення було визначено: створення умов, що виключають можливість вчинення засудженими нових злочинів, а також їх виправлення і перевиховання на основі залучення до суспільне корисної праці (§ 3). До засуджених заборонялось застосовувати заходи які можуть мати наслідком фізичне страждання або приниження їх людської гідності (§ 7). Встановлений режим тримання повинен був забезпечити: а) суворе дотримання ув’язненими дисципліни, попередження втеч та інших злочинів; б) надійну охорону ув’язнених і ретельний нагляд за їх поведінкою; в) ізоляцію засуджених за контрреволюційні та інші тяжкі злочини, рецидивістів, а також осіб які грубо порушують встановлений режим, від основної маси засуджених; г) окреме тримання засуджених чоловіків та жінок, ізоляцію вперше засуджених від осіб засуджених неодноразово; д) створення для засуджених відповідних житлово-побутових умов, медичного і культурного обслуговування (§ 15). Положенням встановлювалось три види режиму: загальний, суворий та полегшений. Загальний і суворий режим застосовувався для ув’язнених, які тримались у ВТТ, полегшений - у ВТК та спеціально організованих відділеннях ВТТ (§ 17). На суворому режимі у ВТТ мали триматись: а) засуджені за контрреволюційні злочини; б) засуджені за бандитизм, навмисне вбивство, розбій, грабіж; в) рецидивісти; г) засуджені за вчинення в місцях позбавлення волі контрреволюційні злочини, бандитизм, навмисне вбивство, розбій, грабіж, втечу з під варти, напад на адміністрацію, активну участь в масових заворушеннях та груповій непокорі, злісну відмову від роботи та злісне порушення режиму тримання. Всі засуджені мали обов’язково залучуватись до праці, але її характер обумовлювався фізичними можливостями особи на основі висновків медичних комісій. Робочий час скорочувався: для засуджених які тримаються в умовах загального та полегшеного режиму до 8 год., на суворому - до 9 год. Організація праці в’язнів була спрямована: а) на підвищення продуктивності праці та механізацію робіт; б) працевлаштування засуджених за вже отриманими спеціальностями, або на основі навчання новим професіям; в) виконання встановлених виробничо-господарських завдань. Цілий ряд позитивних норм мали також розділи Положення, що стосувались: політико-виховної роботи, прав та обов’язків засуджених, заходів заохочення та стягнення, житлово- побутового, медичного, матеріального забезпечення, умовно-дострокового звільнення та окремих заходів допомоги після звільнення (патронажу).

В якості попередніх висновків, слід зазначити, що зміни у внутрішньому законодавстві СРСР, а згодом УРСР були обумовлені не стільки свідомою політикою центральних та республіканських урядових структур, скільки входженням СРСР до складу міжнародних інституцій, зокрема Організації Об’єднаних Націй (ООН) та поступовою адаптацією внутрішнього законодавства до вимог цивілізованого суспільства в галузі прав людини визначених міжнародним співтовариством^[178].

У 1958 р. МВС прийняло Положення про виправно-трудові колонії та тюрми, яке було затверджене постановою Ради Міністрів СРСР у грудні того ж року. Але воно мало чинність досить короткий час^[179].

Початок 60-х років характеризується прийняттям нових заходів щодо вдосконалення виправно-трудової політики та виправно-трудового законодавства. Зокрема, 3 квітня 1961 р. було затверджено "Примірне положення про виправно-труді колонії і тюрми союзних республік"^[180]. Ним республіканським органам, надавалась можливість вирішувати питання в галузі виконання покарань з огляду на національні особливості, а також прийняття власних положень про виправно-труді колонії і тюрми. На Україні таке Положення було затверджено Указом ПВР УРСР від 21 липня 1961 р.^[181]

Перший в історії Союзу РСР кодифікований нормативний акт у галузі виконання покарань - Основи виправно-трудового законодавства Союзу РСР і союзних республік було прийнято у 1969 р. (далі: Основи)^[182]. Основи складались з V розділів та 49 статей, що врегульовували питання: розмежування виправно-трудового законодавства Союзу РСР та союзних республік (Р. І), загальних положень виконання покарань у вигляді позбавлення волі, заслання, вислання та виправних робіт без позбавлення волі (Р. ІІ), порядку і умов виконання покарань у вигляді позбавлення волі (Р. ІІІ), порядку і умов виконання покарань у вигляді заслання, вислання та виправних робіт без позбавлення волі (Р. TV), підстав звільнення від відбування покарань, допомоги звільненим з місць позбавлення волі та нагляду за ними (Р. V)^[183].

Порядок введення Основ в дію визначався Указом ПВР СРСР від 6 жовтня 1969 р.^[184] Але об’явлено його було, скоріш за інерцією, таємним наказом МВС СРСР від 20 жовтня того ж року за № 0635.

Прийняттю Основ передувала плідна співпраця вчених і практиків щодо формування загальних засад розбудови цілісної системи союзного та республіканського законодавства, результати якої обговорювались на чисельних науково-практичних конференціях^[185].

З огляду на сучасні міжнародні нормативно-правові акти в галузі захисту прав в’язнів („Мінімальні стандартні правила поводження з в’язнями ООН - 1957 р.” та „Європейські пенітенціарні правила РЄ”, в редакції 1987р.), цілий ряд норм Основ виглядає досить примітивно. Мова йде зокрема, про встановлення цілого ряду обмежень обумовлених не реальними потребами людини в їжі, купівлі за рахунок зароблених коштів предметів першої необхідності, спілкуванні з рідними шляхом побачень та листування тощо, а обсягом кари, що її, начебто, має зазнати особа перебуваючи у місцях позбавлення та обмеження волі^[186]. Разом з тим значення вказаного нормативно-правового акту важко переоцінити, враховуючи той факт, що до прийняття Основ, законодавство СРСР та союзних республік знаходились переважно у сфері вузько відомчого правового регулювання каральних органів союзного значення і по багатьох показниках не відповідало міжнародним принципам проголошеним „Загальною декларацією прав людини” ООН від 10 грудня 1948 р.^[187].

Протягом наступних 1970-1971 р. р., на базі принципів визначених Основами були розроблені і затверджені відповідні кодекси союзних республік^[188], у тому числі й Виправно-трудовий кодекс УРСР від 23 грудня 1970 р.^[189], що втратив чинність лише 1 січня 2004 р. у зв’язку з прийняттям Кримінально-виконавчого кодексу незалежної України^[190].

Спираючись на історичні документи „радянського періоду”, принаймні ті які є доступними для широкого загалу, можна дійти висновку, що:

- по перше, після владного перевороту 1917 р. та громадянської війни, вщент зруйнована, кримінально-виконавча система Російської імперії зазнала нових потрясінь пов’язаних з утопічними ідеями „ліквідації злочинності”, і переходу від тюрем до виправних установ на зразок „Реформаторій”, але не маючи реальних економічних і соціальних умов для здійснення своїх задумів радянська влада почала культивувати найбільш примітивні форми організації позбавлення (обмеження) волі у вигляді: Допрів та Таборів примусової праці;

- по друге, загальна ситуація могла суттєво змінитись у 1925 р. після прийняття першого ВТК УСРР, але цього не сталося. З огляду на нормативні акти союзних органів влади прийнятих у 1929-1930 р. р. посиленими темпами починає розвиватись система ВТТ ОДПУ (НКВС) СРСР. Створення ГУЛАГу негативним чином вплинуло на подальший розвиток законодавства у сфері виконання кримінальних покарань фактично перевівши його в площину тіньового, підзаконного регулювання;

- третє, хрущовська „відлига” (1954 р.) та початок міжнародної співпраці у сфері виконання покарань в рамках „Конгресів по попередженню злочинності та поводженню з правопорушниками” ООН (1955 р.) внесли суттєві корективи у подальший розвиток законодавства та пенітенціарної практики^[191], що знайшли своє відображення в положеннях „Основ виправно-трудового законодавства Союзу РСР і союзних республік” (1969 р.) та відповідних кодексах союзних республік.

Завершуючи огляд матеріалів „радянського періоду” слід зазначити, що протягом 1970 - 2003 р. р. до постанов Виправно-трудового кодексу УРСР було внесено цілий ряд суттєвих змін, які можуть слугувати реальним прикладом поступової адаптації законодавства України до вимог Європейського співтовариства.

Питання для самоконтролю

1. В чому полягає зміст загальної характеристики періодів становлення і розвитку кримінально-виконавчого права України.

2. Охарактеризуйте кримінально-виконавче законодавство допенітенціарного періоду.

3. Чим відрізняється кримінально-виконавча політика і законодавство допенітенціарного періоду від сучасного їх стану.

4. Охарактеризуйте виправно-трудову політику і законодавство радянського періоду (1917-1991 рр.).

5. Визначте основні пункти „Положення про виправно-трудові табори і колонії МВС СРСР”, що було об'явлене наказом МВС СРСР від 17 липня 1954 р.

6. Виправно-трудовий кодекс УРСР (ВТК УРСР) 1925 р. порівняно з Виправно-трудовим кодексом РРФСР (ВТК РРФСР) 1924 р. мав суттєві відмінності, назвіть їх.

7. Охарактеризуйте Основи виправно-трудового законодавства Союзу РСР і союзних республік було прийняті у 1969 р..

8. Наведіть загальну характеристику періодів становлення та розвитку кримінально- виконавчої системи України.

9. Охарактеризуйте перші в історії Правила внутрішнього тюремного розпорядку 1916 р.

10. Розкрийте сутність та зміст сучасного кримінально-виконавчого законодавства України.

Список використаних джерел

11. Органы и войска МВД России. - М., 1996. - С. 391с.

12. Гулаг в годы войны // Преступление и наказание. - 1998. - №5. - С. 28-31.

13. Уголовное законодательство СССР и союзных республик. - М.: Госюриздат, 1957. - С. 26-27.

14. Комментарий к Основам исправительно-трудового законодательства Союза ССР и союзных республик. - М.: Юридическая литература, 1972. - С. 14-27.

15. Права людини і професійні стандарти для працівників міліції та пенітенціарних установ в документах міжнародних організацій. - Амстердам - Київ, 1996. - С. 6-19.

16. Некрасов В. Ф. Органы и войска МВД России. - М., 1996. - С. 383-384.

17. Закон від 23 грудня 1970 р. „Про затвердження Виправно-трудового кодексу УРСР”, див.: ВВР УРСР. - 1971. - № 1. - Ст. 6.;

18. Указ ПВР УРСР від 19 травня 1971 р. „Про порядок введення в дію ВТК УРСР”, див.: ВВР УРСР. - 1971. - № 21. - Ст. 154.;

19. Текст ВТК УРСР, див.: - Додаток до ВВР УРСР № 1 від 4 січня 1971 р.

20. Шейндлин Б.В. Сущность советского права. Л., 1959, с. 12.

21. Братусь С.Н. Юридическая ответственность и законность (Очерк теории). М., 1976, с.43.

22. Скакун О.Ф. Теорія держави і права.- Х.,2001,с.276.

23. Кельман М.С., Мурашин О.Г., Хома Н.М. Загальна теорія держави та права: Підручник.- Львів, 2003, с.319.

24. Советское исправительно- трудовое право. Общая часть / Под. ред. Н.А. Стручкова, И.В. Шмарова, И.А. Сперанского. М.: - 1977. - с. 170.

25. Советское исправительно- трудовое право. Общая часть / Под. ред. М.П. Мелентьева, Н.А. Стручкова, И.В. Шмарова. Рязань. - 1987. - с. 224.