Нотаріат у період 1866-1917 років
Новий період розвитку інституту нотаріату починається 14 квітня 1866 року та закінчується 29 жовтня 1917 року прийняттям ленінського «Декрету про землю», який ознаменував початок ліквідації приватного цивільного права.
Конструктивні в цей період зрушення щодо інституту нотаріату почалися лише під час правління Олександра ІІ. Під час реорганізації старої судової системи в поле зору реформаторів несподівано потрапили кріпосні експедиції, які перебували при судах. Залишати їх у попередньому вигляді, як стверджує І. Вольман, було несумісним із новою концепцією судоустрою, тому й вирішено реформувати весь нотаріальний інститут. Таким чином, деякі урядові акти того часу, на думку У. Кінаш, безпосередньо мали відношення до нотаріальної справи. При цьому, наприклад, незважаючи на всі недоліки «Положення про нотаріальну частину», саме воно, як стверджує Л. Ясінська, створило в Україні окремий інститут нотаріату та визначило його місце як органу публічної діяльності в системі судового відомства.
Отже, місцем нотаріальної діяльності було встановлено «судові установи» поряд із прокурорами, канцеляріями, судовими приставами, присяжними повіреними, а також кандидатами на посади при судовому відомстві. В повітових і губернських містах перебувають нотаріуси, які здійснюють під наглядом судових інстанцій укладання актів щодо відчуження та набуття майна. Права, обов’язки та процедура діяльності нотаріуса визначалася окремим положенням. Загальний обсяг нотаріальних дій, що здійснювали мирові судді, був істотно обмежений. За ним залишалося лише посвідчення явочних актів. Таким чином, як бачимо, в цей історичний період були визначені основні принципи функціонування єдиного нотаріату.
У цей же час виникли дві відособлені частини нотаріальних установ - це кріпосна та власне нотаріальна частини. При цьому особливу увагу держава приділяла саме кріпосній частині, і це визначалося визнанням «особливої важливості актів про поземельну власність, що визначають стосунки не лише приватних осіб між собою, але й відношення до держави».
Всі здійснювані кріпосним порядком операції, як стверджує Н. Денисяк, були безперечними, при дотриманні всіх правил про введення у володіння операція визнавалася безповоротною, а її примусове виконання здійснювали адміністративні органи.Таким чином, у кінці минулого століття в Росії склалися чотири групи органів і посадових осіб, наділених правом здійснювати нотаріальні дії: 1) публічні (городові) нотаріуси; 2) біржові маклери та нотаріуси, корабельні маклери; 3) вузькоспеціалізовані маклери: судноплавних розправ, державного комерційного банку, приватні, слуг і робочих людей, цехові, ремісничих управ, Кронштадтського суспільства вільних матросів; 4) за відсутності нотаріуса або маклера їх функції виконували магістрати, ратуші, думи, митні чиновники, станові пристави, торгіве- льні словесні суди.
Кандидати на посаду нотаріуса (маклера) відбиралися на підставі конкурсу з числа найбільш порядних чиновників, які після призначення на посаду складали присягу, інакше не допускалися до роботи. Особливих правил при цьому не існувало, проте закон прямо забороняв призначати на посаду нотаріусів і маклерів людей неписьменних.
Відзначимо, що потреба реформування інституту нотаріату визнавалася навіть урядом. Так, зокрема, вже в 1871 році Міністерство юстиції запропонувало окружним судам спільно з нотаріусами розробити пропозиції щодо удосконалення нотаріального законодавства. Активність виявили столичні нотаріуси, які створили нову редакцію Положення про нотаріальну частину і 30 травня 1874 р. передали проект у Міністерство юстиції. На жаль, доля цього документа невідома.
Таким чином, на наш погляд, de lege ferenda розвитку нотаріату представляє значний інтерес аналіз положення щодо вдосконалення нотаріальної частини, які були розроблені в Росії в кінці XIX - початку ХХ століття. Мова іде про нову редакцію Положення про нотаріальну частину, яке було опубліковано в Санкт-Петербурзі в 1904 р. За цим документом, завідування нотаріальною частиною під наглядом судових місць повинне було доручатися нотаріусам і старшим нотаріусам, які працюють при нотаріальних архівах, та їх помічникам.
Міністру юстиції передбачалося надати право видання інструкцій з предметів внутрішнього розпорядку та діловодства в нотаріальних архівах і конторах.Міністру юстиції у кожному окремому випадку передбачалося надати право (дозволяти) нотаріусам заняття, пов’язане із змістом посади по учбовій частині, якщо таке поєднання посад не завдаватиме збитку для виконання безпосередніх обов’язків нотаріуса.
Нотаріусам надавалося право мати при конторах нотаріальних розсильних для виконання вказаних в законі дій, передбачалося, що вони повинні будуть діяти під майнову відповідальність самих нотаріусів. Про обраних для виконання цих обов’язків осіб нотаріуси повинні повідомляти голову суду. Стосовно особистої відповідальності ці особи прирівнювалися до судових розсильних.
Слід підкреслити, що саме в XVII-XVIII століттях простежується поступовий процес зміни вільної діяльності переписувачів на підконтрольну державі діяльність. Крім того, як відзначила Л. Ясінська, нотаріальна діяльність, у зв’язку зі складними політичними обставинами, з кінця XVIII ст. на Лівобережній Україні та практично з середини XIX ст. на Правобережній Україні була відірвана від загальноєвропейських тенденцій і пов’язана з історією російського нотаріату.
4.3