Зародження інституту нотаріату на теренах України

Розвиток інституту нотаріату XV - першої половини XX ст.ст. в країнах Західної Європи мав свою специфіку, що зумовлювалося бага­тьма причинами, пов’язаними першою чергою з різними шляхами істо­ричного розвитку тієї чи іншої країни, а також з правовою системою, яка там панувала.

В. Черниш з цього приводу стверджує, що, говорячи про історію формування та розвитку нотаріату в нашій країні, потрібно звернути увагу на те, що ця історія невіддільна від історії самої України. Адже окремі землі України перебували під впливом правових систем інших держав (Росії - зі сходу, Австро-Угорщини, Литви, Польщі - із заходу, Туреччини - з південного заходу) та розвивалися в різних умовах ста­новлення самої системи права.

У вже використовуваному нами при дослідженні окремих питань підручнику «Нотаріат і нотаріальний процес» (Харків, 2000) автори В. Комаров і В. Баранкова в загальних рисах простежують та аналізу­ють окремі аспекти виникнення та розвитку вітчизняного нотаріату. Ра­зом з тим, як вдало стверджує Л. Ясінська, згадані вчені підміняють українську історію розвитку інституту нотаріату російською. Не запе­речуємо того факту, що, починаючи з XVIII ст., Росія різними шляхами прагнула поширити на українські землі своє право, проте остаточно це зробити вона змогла лише в ХІХ ст. І основною причиною такого три­валого протистояння інтересів імперії і української правової системи була орієнтація останньої на західні традиції політичної автономії, ре- гіоналізму станових прав і юридичних привілеїв.

Слід відзначити, що більшість дослідників все ж правильно пов’язує появу нотаріату в Україні з утворенням Київської Русі в IX столітті.

З розвитком товарообігу та необхідністю посвідчення різноманітних юридично важливих обставин у цій сфері виникла та почала збільшува­тися власне потреба в нотаріаті як особливій функції, нотаріусах як но­сіях цієї функції (відображення загальноєвропейських подій цього пері­оду).

Татаро-монгольське нашестя, князівські міжусобиці, сваволя вели­кого боярства послабили, а врешті призвели до повного розпаду могут­ню колись Київську Русь. У XIV ст. історичні події розвивались у не­сприятливому для України напрямі. На її землях настали часи глибокого економічного, політичного та культурного занепаду, тому говорити про поступальний розвиток нотаріальної діяльності у цей пе­ріод не доводиться. Володарем усієї території колишньої Київської Русі упродовж майже 80 років вважався монголо-татарський хан. Щоправда, у безпосереднє управління цими землями монголо-татари втручались мало, обмежуючись переважно збиранням податків і поборів, функція­ми загального керівництва. На землях Київської Русі, які являли собою розрізнені князівства, і далі діяли правила та порядок укладення актів, що ґрунтувались на нормах звичаєвого права та Руської Правди.

Подальший розвиток нотаріату можна умовно розділити на декілька етапів, перший з яких починається в XVI столітті й закінчується Собо­рним уложенням 1649 року.

Тоді ж з’являється інститут піддячих (точна дата їх появи не дійшла до нас). Вони були своєрідною корпорацією професійних писарів, що спеціалізувалися на здійсненні за плату цивільних операцій на користь осіб, що зверталися до них. Призначення на «майдан» здійснювалося, як ми вже відзначали, указом царя, власне, в цьому на початку й поля­гав контроль за їх діяльністю.

Ще з XII століття складанням приватноправових юридичних актів і документів займалися дяки. При цьому основним їх завданням було ведення діловодства в державних установах, видача оригіналів, копій документів і довідок, складання та підписання грамот. Проте, із XVI століття, з запровадженням піддячих, їм передані у відання нотаріальні функції наказів. На перших порах вони були особами вільної професії, але з розвитком наказової системи стали обов’язковими членами дер­жавних органів. До обов’язків піддячих входило складання письмових актів у містах на майданах. Отже, більшість юристів вважають, що за­сновниками сучасного нотаріату є майданні піддячі.

Крім Руської Правди на розвиток нотаріату в Україні вплинуло й Польсько-литовське право. А. Нелін з цього приводу зазначає, що на українських землях, які входили до складу Великого князівства Литов­ського, нотаріальну діяльність виконували посадові особи, зокрема, воєвода, староста, суддя та писар. Саме тут вперше на законодавчому рівні було встановлено вимогу письмового оформлення договорів купі- влі-продажу маєтків, земельних угод. При цьому укладення угод мало здійснюватися обов’язково в присутності свідків благородного похо­дження. Документи обов’язково реєструвалися в судових установах за участю сторін при їх внесенні до судового протоколу. Таким чином, поділяємо твердження У. Кінаш, що нотаріат на українських землях, які перебували у складі Речі Посполитої, розвивався на підставі традицій, закладених російським звичаєвим і писаним правом, під впливом рим­ського права та західноєвропейських традицій.

У період національно-визвольної війни 1648-1654 рр., у перші деся­тиліття існування української гетьманської держави учасники цивільно- правових угод не завжди дотримувалися обов’язкової письмової форми та інших приписів Литовських статутів. Так, особи, які виконували но­таріальні функції, були не потрібні, адже козацька держава не визнава­ла писаного права.

Петро Великий своїм Указом від 9 грудня 1699 року зробив, на дум­ку У. Кінаш, головне перетворення, яке мало важливий вплив на пода­льший історичний розвиток нотаріальної справи. Саме Петро І загаль­ною централізацією нотаріальної справи намагався усунути безладдя та зловживання, що досить часто мали місце при здійсненні правових ак­тів подячними. В той же час, лише у 1729 р. вперше з’явилося поняття власне нотаріуса, коли у вексельному статуті вперше була згадана по­сада публічного нотаріуса.

За Катерини II в 1775 р. укладення кріпосних актів було передано Палаті цивільного суду, а з 1781 р. для усунення зайвих формальностей утверджуються маклери та нотаріуси, причому виключно для здійснен­ня торгівельних угод і різного роду посередництва. В цей час ділова сфера впливу представників нотаріальної професії була досить обмеже­ною. Саме тому, залежно від історичних традицій і стану економіки, в різних регіонах імперії назви та посадові функції нотаріусів могли істо­тно відрізнятися.

У 1775 р. імператрицею з метою посвідчення особливо важливих угод при палатах цивільного суду, а згідно з указом 1775 р. і при пові­тових судах було утворено окремі відділи кріпосних справ, які проісну­вали до 1866 року. У кріпосних відділах (експедиціях) палат цивільних судів акти укладались без будь-яких обмежень. Угоди ж, що укладались у повітових судах, обмежувались сумою в 300 крб. Очолювали відділи спеціальні наглядачі, під началом яких був цілий штат чиновників, на­званих кріпосними писарями. Всі службовці призначалися тією устано­вою, у кріпосному відділі якого вони повинні були працювати.

Поряд з відділами кріпосних справ до укладення кріпосних актів було допущено інші урядові установи, зокрема, військові правління, військові цивільні суди та ін.

Відзначимо, що в 1781-1782 рр. царське самодержавство ліквідувало полковий адміністративний поділ та автономні органи місцевого управління та поширило на територію України дію «Установи про за­снування губерній» 1775 р. При цьому, як зазначає Л. Ясінська, саме з метою ознайомлення працівників нового адміністративного апарату із структурою, формами та методами діяльності та підпорядкованістю нових органів місцевого управління був виданий збірник «Екстракт із указів, інструкцій та установ 1786 р.». Саме у цьому збірнику, в частині ІІ «Про середні та нижчі малоросійські, раніше і нині існую­чі суди і їх посади», вперше в історії українського нотаріату є згадка про посаду публічного нотаріуса, що вводилась до апарату губерн­ського магістрату.

У контексті вищенаведеного цілком поділяємо думку Л. Ясінської, що головним недоліком системи нотаріальних установ, які функціону­вали на території Російської імперії в цей період, була цілковита відсу­тність чіткої і єдиної організації. Поряд із колишніми відділами кріпос­них справ, що були у підпорядкуванні судових органів, існувала низка інших установ частково самостійного характеру, а частково пов’язаних з різноманітними адміністративними органами та наділених однакови­ми правами і повноваженнями. Як свідчать історико-правові джерела, подібна розкиданість і децентралізація інституту нотаріату та нотаріа­льної діяльності, відсутність правильного та добре організованого на­гляду за установами нотаріату викликали необхідність докорінного ре­формування всього інституту, спрямованого на об’єднання його в одну цілісну урядову установу, вільну від сторонніх впливів інших адмініст­ративних і судових органів.

4.2