Розвиток нотаріату в країнах Європи

В країнах Західної Європи функціонування нотаріату мало свої осо­бливості, пов’язані з різними шляхами та умовами історичного розвит­ку тієї чи іншої країни, а також особливостями її правової системи.

М. Долгов відмічає, що в середні віки професія нотаріуса стала од­нією з престижних і шанованих у суспільстві. Так, саме в одинадцятому столітті, з початком відродження римського права, в Болоньї була за­снована перша в світі школа нотаріусів. Школи нотаріату пізніше стали школами права, а надалі університетами, в яких викладали найкращі для того часу нотаріуси - юристи такі, як Ранієрі, Салатіел, Роландіно та ін. Епоха відродження тривала до ХVІІІ століття. У цей період було видано величезну кількість праць в галузі нотаріату та нотаріального права. Природньо, що нотаріусами тоді були найосвіченіші й грамотні люди.

Вплив римського права в цей період швидко поширювався по Євро­пі. Цьому, на думку Л. Лесницької, сприяв розвиток торгівлі, економі­ки, а також дипломатії. Велику позитивну роль зробила й римська ка­толицька церква. Так, наприклад, у Франції з’явилися перші офіційні нотаріуси в 1139 році та в місті Монпільє іп pleno був заснований уні­верситет (1160 р.).

Actis Iestantibus (на підставі письмових документів) можна просте­жити процес зближення інституту нотаріату в країнах середньовічної Європи. Так, в Англії (як і в Німеччині) нотаріуси були державними чиновниками. Тут нарівні з нотаріусами нотаріальні дії могли здійсню­вати судді (подібне було й у Франції). Для цієї країни, на відміну від інших європейських держав, характерна можливість суміщення діяль­ності нотаріуса з діяльністю адвоката.

Як стверджують В. Комаров і В. Баранкова, у Францію (ХІІ ст.) та Німеччину (XIV ст.). нотаріат поширився саме з Італії. При цьому, у Франції інститут італійського нотаріату, сприйнятий уже у ХІІ ст., до­сить швидко зазнав деяких значних змін.

У Франції для розвитку нотаріату було характерним відділення спі­рної (судової) юрисдикції від безперечної, якою була нотаріальна фор­ма захисту права. Нотаріуси тут мали власну корпоративну організа­цію, яка очолювалася радою. Функції ради, за твердженням

І. Покровського, полягали в захисті інтересів нотаріусів та регулюванні їх відносин з клієнтами. Нагляд за діяльністю нотаріусів у Франції здій­снювали рада та судові органи. Акти, вчинені нотаріусом, носили пра­вовий характер, прирівнювалися до судових рішень і підлягали обов’язковому виконанню.

У тій же Франції наприкінці XIX ст. нотаріуси призначалися главою держави, тривалий час вони проходили практику, протягом шести років займалися в конторі досвідченого нотаріуса. Юридична освіта для но­таріуса не була обов’язковою, кілька років роботи під керівництвом но­таріуса дозволяло кандидату оволодіти професією досконало. Францу­зькі нотаріуси посвідчували всі акти та договори щодо фізичних осіб, здійснювали описи, видавали свідоцтва, здійснювали публічний про­даж. При цьому, як стверджує Е. Скрипильов, привабливість нотаріаль­ного акту полягала в тому, що він мав безумовну юридичну силу, вико­нувався без спеціального судового наказу.

Нотаріуси у Франції, за твердженням В. Комарова та В. Баранкової, розподілялися на три класи — при судових палатах (діяли в межах округу палати), судах першої інстанції (діяли в межах району суду) та мирових суддях (діяли в межах мирової дільниці). Нотаріусам суворо заборонялося здійснювати свої посадові обов’язки поза межами свого району. При цьому, як відзначає І. Вольман, порушення цієї заборони тягнуло за собою лише каральні наслідки для нотаріуса, але в жодному разі не скасування цих дій з точки зору закону. Кількість нотаріусів у кожній місцевості визначалася самим урядом і могла бути скорочена лише при дотриманні особливих, зазначених у законі, умов.

Підсумовуючи вищенаведене, вважаємо за потрібне погодитися із думкою В. Комарова та В. Баранкової та виділити особливі риси нота­ріату Франції цього періоду: 1) повне відділення спірної юрисдикції від безспірної з передачею останньої до виключного відання нотаріату;

2) надання нотаріальним актам сили судових рішень, так що примусове їх виконання могло здійснюватися без участі в цьому судової влади;

3) надання нотаріусам права рекомендувати собі наступника, що тягло за собою можливість продажу нотаріальних місць на відміну від усіх інших посад публічного характеру; 4) довічне призначення на посаду нотаріуса.

Точний час появи нотаріату в Німеччині невідомий.

За відомостями Л. Кехлінга, в 1270-х роках нотаріат з’явився в Захі­дній Німеччині (церковна провінція Кельна), а в 1320-х роках - у Центральній Німеччині. Пізніші дослідження (наприклад, праці П. Шулера) показали, що нотаріуси з’явилися в Німеччині як мінімум з 1230-х років і поширювалися поступово, через Францію та південно- західні німецькі єпископства.

У Німеччині цього періоду розвитку нотаріальні дії вчинялися як нотаріусами, так і суддями. Функції нотаріусів тут виражалися у засвід­ченні вірності цивільно-правових угод, у засвідченні підписів і вчинен­ні вексельних протестів. Нотаріуси у Німеччині в цей період часу, на думку Е. Мізінцева, перебували в підпорядкуванні судових органів, що істотно обмежувало сферу їх діяльності. Вони перебували на державній службі та були державними чиновниками.

Нотаріуси діяли як за дорученням судів, так і за зверненнями прива­тних осіб і позначали себе як offner fryer notar - публічні вільні нотаріу­си, що відображало дві основні ознаки цієї професії: становище в якості публічних осіб, чиє посвідчення надавало документам якості повної до­віри, і незалежність, яка проявлялась в тому, що нотаріус не перебував у відносинах підпорядкування з церковною та світською владою і міг вільно вибирати місце здійснення своєї діяльності. Крім посвідчення протоколів та інших судових актів, діяльність нотаріусів за дорученням судів полягала у виклику обвинувачених і свідків, допиті свідків і на­віть в призначенні опікунів та прийнятті рішення щодо аліментів.

Таким чином, як бачимо, положення нотаріуса в середньовічній Ні­меччині характеризувало його: 1) як «служителя загальному благу» і детально визначало умови, необхідні для призначення нотаріусом (цен­зи: віковий, становий, за статевою ознакою, освітній); 2) ряд норм свід­чили про публічний характер діяльності нотаріуса (нотаріус пов’язаний правом й «іншими застереженнями» (насамперед, передбаченими міс­цевими звичаями); нотаріус повинен дотримуватися неупередженості; 3) містилися докладні правила, що стосуються складання, змісту та фо­рми нотаріальних документів; 4) законодавство не передбачало ані ор­ганізації нотаріальних палат, ані виняткової компетенції нотаріусів у сфері посвідчення.

План лекції:

1. Передумови зародження нотаріату.

2. Нотаріат за доби Середньовіччя.

3. Особливості нотаріальної діяльності в європейських країнах.

Питання до самостійної роботи:

1. Зародження нотаріату в найдавніший період.

2. Виникнення нотаріату в Стародавньому Римі.

3. Становлення та розвиток європейського нотаріату.

4. Проблеми реформування органів нотаріату: перспективи та наслідки.

5. Діяльність нотаріальних органів в країнах латинської моделі нотаріату.

6. Зародження і розвиток органів нотаріату в Стародавньому Римі.

7. Виникнення і становлення органів нотаріату у Франції.

8. Організація нотаріальної діяльності в Німеччині.