Нотаріат у Стародавньому Римі та Візантії

У період римської республіки в Стародавньому Римі з появою осіб, що на постійній основі займаються складанням різних документів, дії з надання юридичної допомоги поступово структуруються в професійну діяльність, яка набуває публічного характеру.

Взагалі, у Римській імперії вперше про нотаріуса згадується в запи­сах секретаря великого імператора Цицерона. Саме слово «нотаріус» має римське походження та належить до 103 року до Різдва Христово­го. При Цицероні нотаріуси отримали особливі повноваження, оскільки з’явилася можливість реєструвати різні акти, які підписувалися сторо­нами, а підписи сторін ідентифікувалися.

Передвісниками нотаріусів в Стародавньому Римі були писарі. Не­даремно в перекладі з латинського «нотаріус» - писар. До їх обов’язків входило не лише складання різного роду послань і прохань, але й офо­рмлення різних операцій. Були дві категорії писарів: ті, що перебували на державній службі (scribae) і ті, що перебували на утриманні приват­них осіб (exceptores et notarii). До обов’язків державних писарів входи­ло оформлення письмових розпоряджень, що даються магістратами. Окрім цього, вони вели судові журнали та різного роду записи, які мали публічно-правовий характер. Приватні писарі зазвичай працювали в якості секретарів у багатих римлян, вели ділове листування та оформ­ляли різного роду юридичні операції для них. Особи, що виконували ці функції, за твердженням О. Девяткіної, називалися «нотаріусами» від слова «notta», що означало стенографічний знак, який застосовувався писарями для швидкості записів, які вони вели.

Проте писарі - не юристи. Коли ж римський писар став юристом, коли ж писар став протонотаріусом? Відповідь — в особливій категорії вільних громадян. Існувала третя, особлива категорія осіб, зайнятих оформленням правових документів і матеріалів.

Під час правління Костянтина Великого (306 - 337 рр.) була прове­дена істотна реорганізація роботи нотаріусів. Деяким нотаріальним ак­там була додана доказова сила, а також обов’язковість (зокрема, остан­нє мало відношення до актів дарування). У судових процесах за участю суду присяжних, при допитах свідків, читанні вироків і т.д. необхідною була присутність нотаріуса. Нотаріуси вже не працювали одноосібно, а були згруповані в колективи-компанії, а уряд взяв на себе обов’язок ре­гламентувати навіть рівні гонорарів за нотаріальні дії.

Після падіння Західної Римської імперії (476 рік) створилися умови для паралельного існування та розвитку нотаріату як на Заході, так і на Сході, тобто, на території колишньої Західної Римської імперії, яка ві­дійшла до варварських народів, а також на території Візантії, яка в різні часи охоплювала значну частину Західної Римської імперії (передусім, територію Апеннінського півострова) й існувала до 1453 року.

Важливим, на наш погляд, є й те, що у Стародавньому Римі церква мала свій «нотаріат» (в окремих джерелах - «церковний нотаріат»). Пі­зніше, коли церква затвердила міжнародну юрисдикцію, церковні нота­ріуси стали здійснювати нотаріальні дії у будь-якому куточку Імперії. Треба сказати, що коли Велика Римська Імперія впала, варвари вибір­ково поставилися до її передових досягнень.

Вирішуючи питання часу виникнення нотаріату в галузі церковного права, відзначимо, що, за знайденими переказами, ще римський єпис­коп Климент призначив одного нотаріуса на кожен із семи округів, на які був поділений Рим, для ведення актів про мучеників. При цьому на­вряд чи можна припустити, що метою створення такого інституту було ведення виключно такої категорії справ. Спочатку авторизацію нотарі­усів міг здійснювати тільки Папа Римський. Призначені імператором нотаріуси могли ipsum officium ubicumque locorum, que Romanum profitentur imperium exercendi, тобто селитися та здійснювати свою дія­льність у будь-якій області імперії.

У контексті нашого дослідження історичних аспектів інституту но­таріату не можна залишити поза увагою існування органів нотаріату у Візантії. Погоджуємося із Л. Ясінською, що після 476 р. дві частини ко­лись єдиного нотаріату повністю вже ніколи не об’єднувалися, однак візантійський нотаріат суттєво вплинув на формування нотаріату в За­хідній Європі, особливо в Італії, починаючи з часу рецепції римського права (кінець XI ст.).

При цьому слід підкреслити, що інститути нотаріату на території Західної Європи та на території Візантії не були відірваними один від одного історико-правовими процесами. В той же час, відмінності поля­гали в тому, що в 1453 році після падіння Константинополя (столиці Ві­зантії) форма візантійського нотаріату припинила своє існування, в той час як західноєвропейська модель, зокрема в Італії, починаючи з XII ст., тільки починала розвиватися для досягнення рівня 1803 року, коли у Франції був прийнятий перший відомий закон про нотаріат, що істотно вплинув на формування сучасного нотаріату у світі, у тому числі в Україні, і став, на думку Л. Ясінської, основою для створення сучасної форми латинського нотаріату.

Аналіз Corpus Juris Civilis дає підстави стверджувати, що правовий статус інституту нотаріату закріплений у Кодексі Юстиніана: С. 4.21.17, а також : С. 1.2.16.6 (3); С. 4.42.2; С. 8.53 (54).32; С. 11.54 (53), 1 pr. У нормах С. 4.21.17 міститься основний зміст «Юстиніанової док­трини табеліонату», тобто візантійського нотаріату. Більш детально окремі аспекти нотаріату урегульовані в Новелах Юстиніана: № 44, 47, 73. Так, 44 Новела, що була видана пізніше наведеної вище конституції, логічно її доповнює, «трактуючи питання зовнішньої організації служ­би табеліонів». У Новелі 47 доповнено попередню новелу в контексті датування актів. В Інституціях Юстиніана положення про інститут но­таріату містяться в І. 3.23.

Після смерті імператора Юстиніана, як правильно відзначає Л. Ясінська, розвиток нотаріальної доктрини у Візантії не припиняєть­ся. Свідченням цього є перелік тих джерел, у яких прямо чи побічно йдеться про організацію та діяльність нотаріату, зокрема: Еклога (Ecloga); Василіки (Basilica); Прохирон (Procheiron); Ісагога, Новела Ірини (Nov. Eirenae); Книга Епарха та Новели Лева VI (Novv. Leonis VI); Піра (Peira); Шестикнижжя (Hexabiblos) та ін. При цьому, Еклога мало приділяє уваги документам, отже й нотаріат залишається в ній не деталізованим. В Прохироні мова йде в першу чергу про табеліонів. Ва- силіки, в свою чергу, також містять відповідні норми про нотаріат, зок­рема: В. 22.1.76, що є аналогом С. 4.21.17., про яку йшлося вище, та ін.

У цьому переліку, на наш погляд, особливе місце займає Новела ім­ператриці Ірини (797-802), а також Книга Епарха (збірник статутів кон­стантинопольських цехів візантійського імператора Льва VI (886-912). Перший титул - «Про табуляріїв» містить 26 статей і змістовно відтво­рює 115 Новелу Льва VI. Із титулу можна дізнатися про організацію нотаріальної служби в Константинополі, а також систему професійної підготовки нотаріусів (цікаво, що тут використовуються терміни «табу- лярій-символеограф», а не табеліон).

3.4.