ТЕМА І. ДЕРЖАВНО-ПРАВОВИЙ ФЕНОМЕН ВІЗАНТІЇ

Візантія – це перша християнська держава, історія якої починається зі Східної римської імперії, яка в своїй культурі поєднала грецькі, римські та частково східні елементи і впродовж більш ніж тисячі років (з ІV до сер.

Історичні заслуги Візантії полягають у наступному:

– продовженні історії, збереженні та розвитку досвіду античної цивілізації;

– формуванні християнської культури та поширенні її серед навколишніх народів, які мешкали на трьох континентах: Північна Африка, Передня Азія та Європи;

– стримуванні численних "варварських" та інших етносів в добу так званого Великого переселення народів (готи, гуни, авари, слов\'яни, а згодом араби та турки-сельджуки), а також у сприянні їх акультурації (готи, слов\'яни, частково салічні франки та араби, навіть турки-сельджуки);

– створення так званої “Візантійської співдружності націй” (Д. Оболенський), що були складовою візантійської цивілізації;

– місіонерська роль в створенні осередків Європейського Відродження (переважно в Італії);

– кодифікації римського права, збереженні його основних джерел;

– становленні канонічного права християнської Церкви та поширенні його спочатку серед усіх християнізованих народів Європи, Азії та Африки, а згодом в країнах Східної та Південно-Східної Європи;

Попри усі цілком видимі здобутки історія Візантії опинилась на задвірках історичного процесу та історіографії.

За класичним визначенням Візантія – це "органічний синтез трьох компонентів – антично-елліністичних (грецьких) традицій, римської державної теорії та християнства". Жителі Візантії називали свою державу “Ромейською імперією”. В їх свідомості вона неначебто поділялась на дві фази: античну (язичницьку) та християнську. Початок своєї державності в новій якості вони пов\'язували з початками християнізації усіх сфер суспільного життя, що історично співпала з переходом до епохи домінанту, тобто з правлінням Константина Великого, який остаточно утвердив монархічну форму правління, поєднавши греко-елліністичну монархічну ідею з християнством, а державу – з новозаповітною Церквою. Основою візантійської політичної теорії можна вважати римську ідею імператорської влади (делегування повноважень імператору народом), тісно пов\'язану з нею елліністичну концепцію царства та християнські уявлення про монархічну форму правління.

Глибинні основи політичної самосвідомості візантійців, основні поняття, якими вони оперували впродовж усієї історії Візантії, закорінені в грецькій античній культурі класичного періоду.

Натомість візантійці, взявши на озброєння елементи елліністичної теорії, вважали свою державність і політичну теорію римською, яка була більш "демократична", ніж лад елліністичних монархій і більш авторитарною, ніж традиції грецьких полісів. Для Риму характерна більша авторитарність управління, підлеглість громадян владі, важлива роль не стільки традиції, як закону. В римській політичній теорії проблема законності отримує більш чітку юридичну основу порівняно з традиціями та морально-етичними категоріями греко-елліністичних концепцій. Разом з тим універсалізм елліністичних монархій знайшов своє продовження в римській ідеї великої всесвітньої держави. Після встановлення принципату в римській політичній думці помічаються дві основні тенденції: республіканська та імперська. З цього часу актуальною стала успадкована Візантією думка про межі влади імператора, проблема законності тих чи інших форм правління, проблема прав і обов\'язків правителя, ідея законного і розумного правління порівняно з деспотією.

На базі політичних концепцій принципату сформувалась політична концепція домінату – необмеженої, на перший погляд, автократії, в якій головне місце займала ідея імператорської влади, і лише у зв\'язку з нею, ідея держави. Але при Константині Великому перемогла римська, а не орієнтальна ідейно-політична тенденція. Остання була помітна в часи Діоклетіані, який як Авреліан вимагав божественних почестей. У той же час дії Костянтина у державно-політичній сфері розцінюються як навернення до римської політичної традиції. Попри наявність таких політичних рис, як юридично необмежена влада імператора, пірамідальна структура влади, бюрократизація державних інститутів, при першому християнському імператорі відроджуються окремі традиції Риму.

Деорієнталізація політичної ідеології попередніх періодів була пов\'язана з християнством. Візантійські імператори не могли вважатися ні богами, ні синами богів. Християнство сприяло сакралізації не особистості імператора, а його владного становища. Уже у добу Константина Великого (306-337 рр) формується християнська концепція імператорської влади, яка злилась з римською теорією держави. Основи цієї теорії сформував відомий християнський історик та мислитель Євсевій Кесарійський (бл. 263 – 340 рр). Він обгрунтував ідею боговибранності імператорської влади. Якщо Бог – Пантократор, глава всього існуючого небесного і земного порядку, то імператор – космократор, глава всього земного. Євсевій також розвинув далі елліністичну теорію земної влади як імітації влади Бога.

Державно-церковні відносини у Візантійській імперії – це той стержень, навколо якого оберталось усе суспільно-політичне життя візантійського соціуму. З початку християнізації усіх сфер життя імперії її глава започаткував традицію, яка визначала особливе місце імператора в церковному житті суспільства, що іноді не зовсім обережно означається як “цезарепапізм” і як антипод “папоцезаризму”. Однак, саме візантійський domsnus, якого йменували уже в V ст. “imperator et sacerdos”, як вищий авторитет у суспільстві, очолював проведення Вселенських церковних соборів. Їх історичне значення полягало в тому, що у процесі довготривалих дискусій було сформульовано, обґрунтовано і ухвалено Символ Віри, християнські догмати та вчення Церкви, що стало ціннісно-духовною трансцендентною основою християнізованого греко-римського права. Окрім того, Вселенські собори ухвалили численні норми канонічного права, джерела яких завдяки імператорам набували юридичної сили у світській правовій системі. Норми канонічного права, важливий етап систематизації якого пов’язаний з Труллським 691-692 рр. Вселенським Собором, мали суттєвий вплив на усі галузі приватного права, але передусім на правові норми інститутів шлюбу та сім’ї. У сфері шлюбно-сімейного права вони сприймалися як в якості правових принципів, так і в якості залучених в імператорські збірки юридичних норм. Нормативно-правові акти, які таким чином стали безпосереднім відображенням християнської правової доктрини, забезпечували врегулювання суспільних відносин відповідно до християнського правового ідеалу. Наприклад, юридичний збірника імператорів-іконоборців Лева ІІІ та Константина V Еклога проголошувала (у передмові) рівність усіх категорій населення (окрім нечисленних у ті часи рабів) перед законом і судом, а також створювала відповідні нормативно юридичні механізми для її реалізації. Досить актуально звучить нині ідея Еклоги, що для досягнення справедливості (передмет першочергової опіки імператора) абсолютно недопустимо, щоб посади займали люди, які не відчувають істинної справедливості і здатні під впливом підкупу допустити невірне рішення.

Завдяки християнській ціннісній основі греко-римське (візантійське) приватне право, передусім правові інститути шлюбу та сім’ї, стали об’єктом правової рецепції серед народів та держав трьох континентів і увійшли у правову системи Русі-України.