ВСТУП

Візантійське право – це синтез трьох основних традицій – римського права, християнських цінностей та окремих інститутів грецької правової культури. Очевидно, мали місце й правові впливи інших етнічних культур (“Сирійсько-римський законник”, “Землеробський закон”), але, як свідчать візантійські джерела, вони були досить помірними.

Науковий інтерес до правової візантистики пов’язаний з широкою палітрою досліджень візантійської цивілізації. Дослідження приватного права Візантії у зв’язку з цим має загально-соціологічене та специфічно-юридичне значення. Дослідження візантійського права створює благодатний грунт для усвідомлення принципів та цінностей першої християнської цивілізації, специфіки державно-церковного механізму, особливостей регулювання суспільних відноси. Натомість специфіка цивілізаційних процесів виражених у богослов’ї, ідеології, філософії, в політичній теорії та практикці, у економічному розвитку розкриває смисл формальних та сутнісних елементів віантійської правової культури. Тому актуальними при дослідженні тих чи інших галузей візантійського законодавства та права є соціологічний метод дослідження (окрім тратиційнихогматично-юридичного, його різновидностей), що дає можливість процеси правового регулювання розглянути в контексті ситемних цивілізаційних зв’язків.

Генеза шлюбно-сімейного права Візантії починається з початку становлення названого синтезу, але на відміну інших галузей права (тут використовуємо це поняття не в історичному, а в технічному сенсі) шлюбно-сімейне право мало власну динаміку розвитку.

Актуальність вивчення шлюбно-сімейного права Візантії зумовлена слідуючими обставинами:

– необхідністю теоретичного осмислення та аналітичних досліджень принципів, методів та практики правового регулювання шлюбно-сімейних відносин у Візантії впродовж її існування;

– інтерес викликає поєднання юридичних формул римського права та християнських цінностей, як з огляду природи такого правового феномену, так і його першості в світовій правовій культурі;

– дослідження візантійського права, як підкреслювалось в науковій літературі, сприяє більш глибокому розумінню феноменів римського права, що стало юридичною основою сучасних правових систем;

– науково-практичне значення дослідів з візантійського шлюбно-сімейного права зумовлено його рецепцією в країнах Південно-Східної та Східної Європи, зокрема в Русі-Україні.

Необхідно пам’ятати, що розуміння історії шлюбно-сімейних відносин у Візантії дає цінний, з точки зору сучасної юриспруденції, матеріал про дієвість форм, джерел та системи візантійського права, особливості методології та методики праворегулювання, визначення християнськими цінностями особливостей візантійської правової культури.

Історія візантійського права зберегла унікальний досвід поєднання двох взаємозалежних правових систем: правової системи приватного і публічного права та правової системи канонічного права.

Стосовно актуальності дослідження візантійського шлюбно-сімейного права для розуміння римського права звертали дослідники обох правових культур (романісти та візантистики) у ХІХ столітті. Окрім теоретичних аспектів актуальність пам’ятників правової візантистики полягає у реконструкції текстів римської правової традиції як в інтерпретаційному сенсі, так і в технічному, тобто в зв’язку з матеріальними прогалинами.

Наукова значимість дослідження візантійського шлюбно-сімейного права, в процесі систематизації нормативного матеріалу та систематизації законодавства, полягає, зокрема, в створенні стієнтичних (наукових) підстав ( в результаті історико-правових дослідів), для аналітично-теоретичних досліджень з даної і тотожної проблематики, для інтелектуальних рефлексій над процесами систематизації нормативно-інституційного правового матеріалу та джерел (форм) на прикладі візантійського шлюбно-сімейного права. Окрім того досвід вивчення процесу систематизації візантійського права важливий для філософсько-правових концептів в сфері правової візантистики.

Об’єктом дослідження – є шлюбно-сімейні правовідносини у Візантії, їх еволюція та регулятивно-правовий механізм. Натомість предметом аналізу, узагальнень та висновків стали актуальні (в гносеологічному, аксілогічному та онтологічному сенсі) проблеми інститутів шлюбно-сімейного права.

Оскільки визначення та розкриття змісту понять є важливою фазою пізнання права, в першому розділі буде проаналізовано визначення шлюбу, тобто здійснено за класичною схемою доктринальне тлумачення сентенції римського класика:

– філологічне (лексичне та синтаксичне) тлумачення, при використанні методів перекладу сентенції Модестіна в Дігестах Юстиніана з латинської, грецької та старослов’янської мов, що зберіглась в багатьох збірках приватного та канонічного права (Прохірон, Василіки, Шестикнижжя Арменопуло, Номоканон патріарха Псевдо-Фотія, Синтагма Матвія Властапя, Кормчі книги та перекладені на старослов’янську мову пам’ятники візантійського права);

– логічне (догматично-юридичне) або систематичне тлумачення, тобто зв’язок даної сентенції з дотичними до неї нормами та місце в системі права;

– історичне тлумачення полягає у з’ясуванні причин її встановлення та визначенні зв’язків з попереднім станом законодавства і права, а також її відповідність змінам суспільного життя, що відбулися під час появи або нової актуалізації даної норми.

Необхідність історичного тлумачення зумовлена тим, що часто концепція нового закону повністю визначається принципами попереднього[3].

Друга проблема, що тісно пов’язана з правосуб’єктністю наречених – є проблема волевиявлення, під час вступу у шлюб, або її фікція.

Рефреном через усю історію шлюбного права Візантії проходить процес зростання різних родових та видових заборон (третя проблема), при вступі у шлюб, що набирає замість звичайної цивільної угоди змісту таїнства.

Характер новизниу ранньовізантійському праві (четверта проблема) носить зростання юридичної сили звичаю заручин, що поступово був легалізований як інститутом шлюбно-сімейного права.

Насамкінець об’єктом дослідження стала найбільш актуальна проблема, в контексті римського та ранньовізантійського шлюбу, майнові відносини чоловіка та дружини, оскільки майнові інтереси суттєво впливали на форми шлюбу, значною мірою визначали права його суб’єктів, а їх забезпечення були гарантією стабільності шлюбу.

Таким чином, мета дослідження визначити специфіку шлюбних правових відносин у Візантійській імперії через, призму аналізу відповідних джерел, в контексті актуальних проблем юридичної візантистики. Завдання дослідження, що корелюються метою, полягають у наступному:

– з’ясувати зміст сентенції Модестівна, її юридично-регулятивну силу та ціннісну обумовленість (впродовж відомих періодів візантійського права);

– визначити співвідношення правосуб’єктності майбутнього подружжя під час укладення шлюбу та специфіки їх волевиявлення;

– реконструювати процес еволюції звичаю заручин та набуття ним правового змісту та формування відповідного інституту шлюбного права Візантії, визначити його регулятивну роль у визначенні апві та обов’язків наречених;

– з’ясувати ціннісну обумовленість правових принципів, причини кількісного зростання об’єктів та якісні зміни методів правового регулювання норм, що обмежували можливість вступити у шлюб;

– проаналізувати майнові правовідносини суб’єктів шлюбуперед, під час та після укладення шлюбної угоди.

Попри великий інтерес до правової візантистики, після падіння Візантійської імперії і до сьогодення, наукових праць присвячених шлюбно-сімейним відносинам небагато. Це зумовлено тим, що інтереси церковної теорії і практики зумовили суспільну актуальність норм та інститутів канонічного права Візантії. Серед світських вчених, що досліджували правові аспекти шлюбно-сімейного права слід відзначити наступних. Горчаков М. І. детально проаналізував кровну спорідненість як перепону до шлюбу[4], Соколов І.І. дослідив нормативно-правові акти Візантії по всиновленню[5] та підстав і регулювання розлучень[6]. Гуляєв Н. проаналізував інститут перед шлюбного дару у римському та візантійському праві[7]. Фелікс Шенвіц досліджува юридичні основи права домовладики у римському та візантійському, як свідчить назва його праці[8], праві. Микола Неволін, декан юридичного факультету Університету Св. Володимира, видатний знавець вітчизняного та іноземного права, досліджував різні аспекти шлюбно-сімейних правових відносин, зокрема, історичну ретроспективу видів спорідненості при вступі у шлюб за правом Візантії[9]. Наукові оцінки інституту заручин здійснив відомий дослідник церковної проблематики Візантії Олександо Лєбедєв[10]. Правовові аспекти заборон третього шлюбу та відповідні правові акти проаналізував дослідник рецепції візантійського, зокрема, шлюбно-сімейного права Олександр Павлов[11]. Цій же проблематиці присвячений твір дослідника церковного права Громогласова І. М.[12] Про втілення в здійсненні таїнства шлюбу обряду вінчання писав у своїй статті Н.В. Покровський.[13]Про церковну юрисдикцію шлюбу йдеться в історико-правовому дослыдженні Н. А. Заозерського[14]. Теоретичні та практичні аспекти цивільного шлюбу досліджував відомий російський кантоніст та історик Церкви Н.С. Суворов[15]. Правове становище жінки, зокрема у зв’язку з вступом у шлюб аналізується в дослідженні Красіна[16]. Про церковну юрисдикцію у Візантії та правоворушення в сфері шлюбних відносин йдеться в праці “Объем дисциплинарного суда юрисдикции в древней церкви” уже згаданого православного каноніста Н.С.

За відображенням проблематики цивільного візантійського шлюбу дане коло спорідненої літератури, опублікованої в другій половині ХІХ століття, можна поділити на три групи. Частина названих досліджень присвячена правовим аспектам світського шлюбу у Візантії. В інших розглядається взаємовплив державного та канонічного законодавства, об’єктом якого являються інститути та норми шлюбного права. Насамкінець, низка праць дотична до змісту названої проблематики, зосередившись на канонічній концепції чи окремих аспектах церковного шлюбу.

Окрім спеціальних досліджень шлюбного права Візантії є низка праць в яких ця проблематика відображена в окремих розділах видань. Їх цінність полягає в розгляді шлюбно-сімейного права у системі з іншими правовими явищами. Досить вдалою, в цьому сенсі, інформаційно насиченою є книга Михайла Бенеманського, присвячена відомому пам’ятнику візантійського права Прохірону[17]. В четвертій главі книги, в короткому історико-правовому екскурсі (описі) “Шлюбне право” системно відображені, в контексті впливів відповідних принципів канонічного права, основні інститути шлюбного права Візантії. Регулювання сімейних відносин не розглядалось автором, оскільки вони зазнавши ціннісних впливів християнства, залишились, на відміну від інститутів шлюбу, поза значними запозиченнями норм канонічного права, адаптувавши окремі принципи візантійської каноністики.

Важливе значення для досліджень шлюбно-сімейн правих інститутів ранньовізантійського (античного) періоду права Візантії мають підручники дореволюційних авторів з римського права. Їх цінність полягає в широкому історико-правовому енциклопедизмі та глибокому аналітичному характері юридичних текстів. Йдеться про багаторазові видання курсів історії римського права Покровського Й.А[18], Боголєпова Н.П.[19], Хвостова В.М.[20] Для вирішення поставлених завдань інтерес викликають розділи названих видань, що охоплювали періоди посткласичного та юстиніанівського права, оскільки вони по суті співпадають з ранньовізантійьким періодом візантійського права. В цьому сенсі теоретико-методологічне та дослідницько-практичне значення курсів догми римського права (Барона, Перетерського, Новицького, Дождєва, Підопригори, Харитонова, Чезаре Санфіліппо (Італія) та ін.).

Практично в усіх теоретико-правових та історико-правових дослідженнях постає питання джерел права. Якщо воно не обговорюється у публікації, то автор в будь-якому разі вибирає, опираючись на існуючі концепції праворозуміння, той чи інший консенсус стосовно розуміння поняття джерело права. Оскільки проблеми праворозуміння є і очевидно завжди будуть актуальними, для історико-правових досліджень, варто взяти до уваги ті концептуальні підходи, що певною мірою визначаються специфікою історико-правового матеріалу. Кожна цивілізація має свою специфіку джерел права. Разом з тим є джерела, що поширюють свій вплив за межі цивілізації (країни).

Певні консенсуальні тенденції помітні стосовно формально-юридичного розуміння джерела права, яке уявляється через поняття форма права (правовий звичай, закон, судовий прецедент і т. ін). Сучасний теоретик права М.Н. Марченко виражаючи цей гносеологічний компроміс зауважив, що форма права може бути визначена як спосіб (засіб) внутрішньої організації зовнішнього вираження права. Відомий теоретик права Ф. В.Тарановський вважав, що в літературі часто змішують джерела права і джерела пізнання права. Розглядаючи проблеми “зовнішньої історії права” вчений підкреслив, що її побудова повинна бути чітко розділена на дві самостійні частини: 1) вчення про джерела права; 2) вчення про пам’ятники права[21]. Джерела права він розгядає фактично як сучасні дослідники розуміють форми права. Натомість Г.Ф. Шершеневич поділяв джерела права на чотири види:

а) джерела права як сили, що творять право (Воля Бога, воля народу, правосвідомість, ідея справедливості, держава);

б) джерела права як матеріал, покладені в основу того чи іншого законодавства. Наприклад, коли говорять, що римське право послужило джерелом для німецького цивільного кодексу, а Литовський статут для уложення Олексія Михайловича;

в) джерела права як історичні пам’ятники, що колись мали значення чинного права. Наприклад, коли говорять про роботу по джерелах права, зокрема, по роботі з Corpus juris civilis, Руською Правдою і т. ін.;

г) джерелп права як засіб пізнання діючого права. Наприклад, коли говорять, що право можна пізнати із закону[22]. М.Н. Марченко, погоджуючись з російським класиком, підкреслює, що слід мати також на увазі джерела у філософському (філософське джерело) та формально-юридичному плані.

Із праць згаданих та інших дослідників піддавши їх незначній редакції можна виділити наступні види джерел права:

а) матеріальні джерела права джерела, коли різні фактори (економічні, політичні, політичні, духовні, ментальні та ін.) сконцентрувались у волі тих сил, суб’єктів суспільного життя, що здатні і мають повноваження (за традицією, за волевиявленням народу) породжувати право (народ через “мудрих мужів”, імператор (якому за вченням римських класиків та філософів нового часу народ довічно делегував свої права правотворчості), народні збори (Греція), парламент (Анлія з ХІІІ ст. та інші європейські держави кінця ХVІІІ і ХІХ ст.). У Візантії – інститут імператорської влади, влади Церкви та традиції права різних етнічних груп, джерела яких визнавалися імператорською владою. Наприклад

б) формально-юридичні джерела або форми права. За римською традицією це – соnsuetudo (правовий звичай), закон, плебісцити, судовий прецендент, преторський едикт, праці знавців права, що наділялись правотворчими повноваженнями принцепсом, постанови сенату та конституції принцепсів (імператорів). Оскільки увесь народ здійснював свою місію – волю богів, а в християн Божу, то в ситемі форм права Риму Lex (закон) займав особливе місце. Навіть імператорське законодавства називалось не Lex, а leges, тобто похідне від волі народу. Візантії основною формою права стали імператорські конституції. Разом з тим, як у сфері державної політики, так і в сфері права сформувався суспільно політичний дуалізм, “симфонія” Церкви та держави, світської влади імператора та духовної влади патріарха.

в) джерела (давні) правоутворення (сучасного), тобто юридичні матеріали покладені в основу формування права наступних періодів. Символічним у цьому сенсі є вислів римського істрика Тіта Лівія, про Закони ХІІ таблиць, як про джерело усього римського права. Юридичними джерелами правоутворення у ранній Візантії стали переважно правові феномени передкласичної та класичної доби: преторське право, jus civile, в інтерпретації юристів класичного періоду, що мали право responsa, правові доктрини римських класиків. Для середньовізантійського права – Corpus juris civilis, для пізньо-візантійського права (Синтагма Матвія Властаря, Шестикнижжя Арменопуло, окрім численних імператорських конституцій джрелои нормотворчості і правоуторення стала іконоборська Еклога і Lex Dei, класистичні збірки Македонської династії: Ісагога, Прохірон, Василіки, Новели Лева VІ.

г) джерела побутування та пізнання чинного (“чистого права”) права у вузькому, формально- нормативному, юриличному сенсі (збірки, кодекси, нормативно-правові та правові акти, правова доктрина).Коли ми аналізуємо сучасне право ми нестільки враховуємо аксіологічні та онтологічні аспекти його виникнення, оскільки ми самі є носіями певних цінностей. Натомість правотворчий процес в сучасній Україні заглиблений переважно в онтологію і розширюється з геометричною прогресією, але нове законодавство часто не породжує право, а іноді йому суперечить. Усі названі джерела практично були чинними і стали джерелами пізнання права наступних перідів. Про це красномовно свідчить дослідження Михайла Бенеманського “Прохірон”;

д) джерела дослідження (пізнання) права, в широкому розумінні, тобто – пам’ятники права або історико-юридичні джерела, до яких належать як правові акти, збірки норм права, кодекси, численні юридичні пам’ятки. Цей вид джерел часто по’язують з поняттям правова культура, що охоплює не тільки юридичні явища, як правова система. Окрім названих візантійських джерел, які також називаються пам’ятниками права, за оцінками І.П. Медведєва Візантія залишила більше пам’ятників та пам’яток прав, ніж усі історичні цивілізації. Кожне із названих джерел права ожопило практично усі основні галузі законодавства. Особливе місце в законодавчих збірках займає шлюбно-сімейне право, оскільки воно, серед інших галузей зазнало порівняно з римським правом найбільше змін. Джерелами шлюбно-сімейного права Візантії були також церковні правила (Апостольські правила, Правила Вселенських і Помісних соборів, Правила святих отців Церкви), більшість з яких мала юридичний зміст і регулювали суспільні відносини.