Нотаріат за стародавніх часів

Приклади зародження діяльності правового характеру щодо спри­яння у вирішенні юридичних питань (прообраз сучасного нотаріату), вчені знаходять вже в давньоєврейській державі. Там основою появи інституту нотаріату стала наявність розвиненої системи товарно- грошових відносин, а необхідною передумовою - наявність писемності.

На підставі аналізу стародавніх рукописів погоджуємося із виснов­ками Л. Шаповалової про те, що ізраїльтяни, перебуваючи саме в Єгип­ті, ознайомились із писемністю та стали використовувати її в держав­них справах і в процесі судочинства. Приблизно з середини ІІ тисячоліття до н.е. про книги й державні письмові акти згадується вже як про звичне явище. По закінченні війн, упорядковуючи держав­ний устрій, цар Давид призначив шість тисяч осіб суддями та писарями в різних містах для нагляду як за релігійними, так і за світськими спра­вами. Вони, власне, і виконували функції, що в подальшому перейшли до відання нотаріату. Судді та писарі, за звичаями Стародавнього Схо­ду, мали свої визначені місця на відкритих частинах міста (ворота, хра­ми, майдани, базарні площі). Тут вирішувались усі спірні питання, а писарями завірялись акти дарування, відстрочки в платежах та ін. Ціка­во, що про адвокатів і повірених у Старому і Новому Завіті не згадується.

У Вавилоні (1760 до н.е.) вперше чітко проявилися переваги профе­сії нотаріуса. Цар Хамурапі видав кодекс (правила поведінки), який зробив його знаменитим. На думку царя Хамурапі, ці правила були не- упередженими сентенціями, що закликали дотримуватися жорсткого порядку в його країні. Будучи талановитим і далекоглядним фахівцем- правником, він встановив обеліски з міцних каменів на головних пло­щах більшості населених пунктів країни. Те, що ми сьогодні, за твер­дженням М.

У Стародавньому Вавилоні з виникненням приватної власності та розвитком цивільного обороту закріпленню набутих прав служили сві­дки. Свідок був основною особою, яка надавала нотаріальні послуги, поки не утвердився звичай здійснювати угоди в письмовій формі. У ра­зі потреби до здійснення угод у письмовій формі свідок зобов’язаний був по пам’яті відтворити умови угоди. З появою письмової форми правочину свідок залучався вже не для підтвердження її змісту, а для підтвердження факту вчинення правочину.

Таблички зберігалися у їх власників у глечиках, інших сховищах, утворюючи т.зв. «родинні архіви», за якими можна було простежити участь у цивільному обороті цілих родин. Приватні документи зберіга­лися й у храмових архівах, куди вони поміщалися на прохання їх влас­ника з метою кращого збереження. Вже у стародавні часи відчувалася потреба зберігання юридичних документів в безпечному місці, хоча во­ни і були складені на табличках або табличках з конвертами.

Потреба в закріпленні цивільних прав забезпечувалася також найсу- ворішим формалізмом, що поєднувався з винятковою юридичної стис­лістю. Схема договору була такою: об’єкт (будинок, раб, домашня тва­рина, срібло), імена сторін, їх права та обов’язки, свідки, друк, дата.

Кожен, хто здійснював операцію, не знав, звичайно, схему докумен­та, його формулювання, оскільки більшість населення було неписем- ним. Табличку заповнював писар, який володів необхідними знаннями правильного оформлення. Потреби цивільного обороту навіть приміти- вних рабовласницьких держав викликають до життя необхідність у фа­хівцях (приватних особах чи державних чиновниках), до діяльності яких належить складання документів, що забезпечують безперечність набутих прав.

3.3