Елементи конституційно-правового статусу нотаріату

Категорія «конституційно-правовий статус нотаріату», за тверджен­ням А. Сироти, слугує способом узагальнення та систематизації право­вих норм про нього і дозволяє сформувати конструкцію (модель), що включає правові норми, практику їх реалізації та положення доктрини стосовно зазначеного суб’єкта.

Правовий статус нотаріату слід характеризувати як правовий статус недержавного інституту, якому відповідно до законодавства України делеговані окремі повноваження держави щодо здійснення захисту прав і законних інтересів громадян і юридичних осіб. Іншими словами, нотаріат наділений повноваженнями державно-владного органу у сфері публічного права, що є похідним від повноважень держави в цілому та має комплексний характер, тобто встановлений нормами кількох галу­зей права.

У сучасній вітчизняній теорії права стверджується, що «під право- суб’єктністю фізичних і юридичних осіб розуміється наявність у них властивостей правоздатності та дієздатності». При цьому С. Архіпов підкреслює, що дієздатність як більш висока ступінь розвитку право- суб’єктності вміщує у собі правоздатність в якості однієї із своїх сторін, аспектів.

У той же час існує точка зору про те, що застосовувати інститути правоздатності та дієздатності можливо лише до фізичних осіб при до­слідженні їх правосуб’єктності. Стосовно ж юридичних осіб, то у них правосуб’єктність знаходить свій вираз у компетенції їх органів, тобто в сукупності прав та обов’язків, що надаються їм для виконання відпо­відних функцій.

Що ж стосується деліктоздатності, то у теорії права вона найчастіше тлумачиться як здатність особи нести відповідальність за вчинене нею правопорушення, а категорія деліктоздатності в юридичній літературі розуміється у трьох ракурсах: як елемент правоздатності, як елемент дієздатності і як самостійний елемент правосуб’єктності. С. Алєксєєв визначав деліктоздатність як «властивість особи нести самостійну юри­дичну відповідальність за вчинені нею правопорушення (делікти)».

Таким чином, у рамках тематики нашого дослідження, узагальнюю­чи викладене вище, вважаємо, що керуючись підходами сучасних тео­ретиків права, елементами правосуб’єктності нотаріату як недержавно­го інституту, наділеного повноваженнями державно-владного характеру, визнаються правоздатність, дієздатність та деліктоздатність (остання часто включається до складу дієздатності).

Оскільки метою нотаріальної діяльності є, в першу чергу, реалізація безспірних матеріальних прав за допомогою нотаріальної процедури через реальні дії суб’єктів нотаріальних процесуальних відносин (нота­ріальний процес), вважаємо за доцільне зупинитися на аналізі концеп­цій вчених-правників з цивільної процесуальної правосуб’єктності.

Так, зокрема, М. Штефан вказував на те, що категорії правоздатнос­ті та дієздатності необхідні в цивільному праві, де можливість мати права не завжди є можливістю реалізувати їх особистими діями. У ци­вільному процесі надзвичайно важлива наявність правосуб’єктності.

Аналізуючи різні точки зору вчених-процесуалістів, М. Штефан ро­бить висновок, що цивільна процесуальна правосуб’єктність передба­чає право і обов’язок бути конкретним суб’єктом процесуальних відно­син і здійснювати закріплену за таким суб’єктом дозволену і обов’язкову поведінку. Вона визначається сукупністю процесуальних прав і обов’язків на участь у цивільному процесі різних категорій суб’єктів.

Щодо нотаріального процесу, то під нотаріальною процесуальною правосуб’єктністю слід розуміти узаконену та гарантовану державою можливість фізичних, юридичних осіб бути конкретним суб’єктом но­таріальних процесуальних відносин і здійснювати закріплену за ними законом дозволену та обов’язкову поведінку.

Аналізуючи нотаріальний процес, можна зробити висновок, що но­таріальна процесуальна правосуб’єктність поширюється на:

1) осіб, які беруть участь у вчиненні нотаріального провадження як з метою захисту своїх власних прав та інтересів, так і прав та інтересів інших осіб, якими можуть бути як юридичні, так і фізичні особи. Виня­тком з цього правила можуть бути також установи, підприємства та ор­ганізації, які не є юридичними особами, але в силу своєї компетенції можуть бути суб’єктами нотаріального процесу і брати участь у нотарі­альному провадженні. Зокрема, до таких суб’єктів належать органи опіки та піклування, дипломатичні представництва, філії та представ­ництва, які можуть діяти через своїх представників;

2) особи, які сприяють нотаріусу у вчиненні нотаріального прова­дження: експерт, перекладач, свідки.

Права та обовязки будь-якого суб’єкта лежать в основі структури його конституційно-правового статусу. Багато авторів у процесі дослі­дження питання структури правового статусу обмежується аналізом тільки основних прав та обов’язків суб’єкта права, зазначаючи одноча­сно про другорядний характер інших елементів правового статусу. Од­нак, будь-яка теоретична конструкція у правовій науці повинна бути фундаментом для розробки відповідного законодавства. Наприклад, складно уявити, щоб відповідний закон, який регулює статус певного суб’єкта, визначав би лише його права та обов’язки. Отже, права та обов’язки суб’єкта владних відносин, тобто його повноваження, буду­чи базисом його правового статусу, є, як відомо, складовою його ком­петенції.

Даний елемент конституційно-правового статусу, за твердженням Н. Богданової, займає центральне місце в узагальненій юридичній ха­рактеристиці будь-якого суб’єкта конституційного права і є свого роду правовою метою встановлення даного статусу». На думку Ю. Петрова, «... існує єдиний і рівний для всіх правовий статус.

Існуючі точки зору на співвідношення прав та обов’язків органу державної влади можна об’єднати у три групи. Перша - відповідно до якої ці поняття є тотожними (така позиція відображена у роботах Н. Волкова, Л. Коваля, С. Серьогіної, Ю. Тихомирова, Ц. Ямпольської). Згідно з позицією другої групи, орган наділений правом розсуду, коли і як використовувати те чи інше право. Аналіз ситуації, її оцінка, вибір способів реалізації права віднесені до відання органу (хоча у низці ви­падків законодавство точно визначає, коли і які дії органу належить ви­конати). Такої думки дотримуються О. Марцеляк, В. Рижов. А предста­вники третьої групи в законодавстві спеціально роблять акцент на правах органу, оскільки їх обсяг рухомий, а обов’язки, що витікають із разових завдань, не є елементом компетенції (крім делегування).

Хоча висловлюється й альтернативна до наведених трьох точка зору на зазначене питання. Так, С. Чикурлій відзначає, що в результаті ана­лізу даного співвідношення права і обов’язки органу виконавчої влади необхідно визнати доктринальним елементом його компетенції, а пов­новаження - нормативним.

Нотаріуси можуть об’єднуватись у регіональні, загальнодержавні, міжнародні спілки та асоціації, які представлятимуть їх інтереси у дер­жавних та інших органах, захищатимуть їх соціальні та професійні пра­ва, здійснюватимуть методичну та видавничу роботу. В Україні вже іс­нує об’єднання нотаріусів — це Нотаріальна палата України.

De lege ferenda за призначенням у механізмі правового регулювання суспільних відносин слід розрізняти права і обов’язки нотаріуса матері­альні та процесуальні.

Що стосується прав і обов’язків нотаріуса, спрямованих на реаліза­цію вищевказаних обов’язків, то вони мають процесуально-правову природу. Суттєвою особливістю як судової, так і нотаріальної діяльнос­ті, безпосередньо пов’язаної з перетворенням у життя принципу закон­ності, є наявність в її основі суворої процесуальної форми, яка чітко ре­гламентується законодавством.

Наприклад, встановлення нотаріусом особи має здійснюватися на підставі паспорта громадянина України або інших документів, що ви­ключають будь-які сумніви щодо особи громадянина, який звернувся за вчиненням нотаріальної дії. Цей обов’язок має процесуальну сутність. Аналогічними прикладами можуть служити права та обов’язки нотаріу­са, пов’язані з порядком підпису нотаріально посвідчуваної угоди, за­свідченням справжності підпису на заяві та інших документів (докуме­нти, що оформляються в нотаріальному порядку, підписуються в присутності нотаріуса; якщо громадянин внаслідок фізичної вади, хво­роби або з якихось інших причин не може особисто розписатися, за йо­го дорученням, в його присутності та в присутності нотаріуса угоду, за­яву чи інший документ може підписати інший громадянин із зазначенням причин, в силу яких документ не міг бути підписаний вла­сноручно громадянином, який звернувся за вчиненням нотаріальної дії).

За критерієм змісту прав і обов’язків можна виділити організаційні та професійні права і обов’язки нотаріуса. Організаційні права і обов’язки пов’язані з порядком та процедурою заміщення посади нота­ріуса, його взаємодією з нотаріальною палатою, органами юстиції, ін­шими суб’єктами конституційних правовідносин. Як приклади можна привести право інформувати громадськість про свою діяльність, прово­дити індивідуальну іміджеву політику, обов’язок участі в діяльності професійної корпорації. У свою чергу, професійні права і обов’язки стосуються права витребувати відомості та документи, обов’язків скла­дати проекти документів, давати консультації та роз’яснення тощо.

У свою чергу, організаційні права та обов’язки нотаріуса піддаються подальшій класифікації за такими ознаками:

1) порядок призначення на посаду нотаріуса та припинення його по­вноважень (право на рівний доступ до заміщення посади нотаріуса; не­припустимість довільного припинення повноважень нотаріуса інакше як у випадках і порядку, встановлених законом);

2) зовнішні атрибути нотаріуса (право на особисту печатку, штампи та бланки);

3) дотримання правил територіальної підвідомчості в межах нотарі­ального округу (обов’язок, за загальним правилом, здійснювати нотарі­альні дії в межах нотаріального округу; встановлені законом винятки з цього загального правила);

4) ритуальні дії (обов’язок нотаріуса приносити присягу з урочис­тою обіцянкою виконувати повноваження відповідно до закону, збері­гати професійну таємницю, в своїй поведінці керуватися принципами гуманності та поваги до людини);

5) діяльність нотаріальної палати (обов’язковість членства, обов’язок сплати членських внесків, обов’язок надавати палаті необ­хідні відомості, право обирати і бути обраним до керівних органів па­лати);

6) державний контроль нотаріату (обов’язок подавати посадовим особам, уповноваженим на проведення перевірок, відомості та докуме­нти). Безсумнівно, що нотаріальна діяльність - це публічна діяльність. Нотаріат забезпечує захист прав і законних інтересів громадян та юри­дичних осіб, виконує функції з реалізації конституційного права на отримання кваліфікованої юридичної допомоги та здійснює правоохо­ронну діяльність за допомогою закріплених законодавством нотаріаль­них дій, що входять до правоохоронної системи держави. Побудова та функціонування системи контролю у сфері організації нотаріату та здійснення нотаріальної діяльності визначаються унікальністю самого інституту нотаріату. Необхідність дослідження проблеми державного контролю за організацією нотаріальної діяльності та здійсненням нота­ріальних дій визначається важливістю функції нотаріату щодо захисту прав і законних інтересів громадян і юридичних осіб.

Необхідність контролю пояснюється, принаймні, двома причинами:

1) поява в реальній юридичній практиці нових проблем, які за допомо­гою контролю повинні виявлятися та ефективно вирішуватися;

2) попередження та вирішення конфліктних ситуацій. Контролю приді­ляється значне місце як в юридичній практиці, так і в науці. Загальна теорія розуміє його як «процес забезпечення того, щоб організація дій­сно досягала своїх цілей».

Нотаріат організується та функціонує за правилами, встановленими державою, оскільки здійснює публічну функцію держави. Передаючи нотаріату повноваження з виконання цієї функції, держава зберігає за собою право контролю над відповідністю діяльності нотаріату з вико­нання покладених на нього повноважень встановленим ним правилам. Таким чином, держава обґрунтовано і закономірно має право контро­лювати організацію та діяльність нотаріату.

Державний контроль за здійсненням нотаріальної діяльності - це не самоціль, це не безликий і вже тим більше не сліпий прояв влади. Це спосіб переконатися в тому, що діяльність кожного нотаріуса найкра­щим чином відповідає потребам громадян, які зацікавлені в захисті сво­їх прав. У цьому зв’язку слід погодитися з думкою, що державний кон­троль не повинен стосуватися власне нотаріальних дій. Питання діловодства, організації діяльності нотаріуса, дисципліни, режиму ро­боти - все це підвідомча державним органам управління юстиції. Що ж до оцінки того, чи відповідно до закону вчинив нотаріус нотаріальну дію - то дати подібну оцінку має право лише суд на основі принципу змагальності та рівноправності сторін з відстоювання прав та законних інтересів.

Права та обов’язки нотаріусів можуть бути не тільки індивідуаль­ними, а й колективними. Зокрема, нотаріальне співтовариство має пра­во брати участь в політичному житті країни, пропонувати свої концеп­ції розвитку законодавства про нотаріат, давати експертні висновки на законопроекти про нотаріат, на паритетних засадах взаємодіяти з орга­нами державного контролю, уповноваженими у сфері нотаріату. Однак авторитет нотаріальної корпорації в Україні поки не настільки високий, щоб з ним рахуватися на законодавчому рівні. Ця негативна тенденція, на наш погляд, потребує докорінного переосмислення.

Слід відзначити, що у вітчизняному законодавстві досить невизна- ченим чином сформульовані права та обов’язки нотаріуса у сфері інфо­рмування громадськості про нотаріальну діяльність. В той же час, на­приклад, французьке законодавство про нотаріат та правозастосовча практика Франції припускають наступні критерії для оцінки законності інформування громадськості про нотаріуса: сказане має обмежуватися лише інформацією, необхідною та корисною для громадськості; не по­винно мати місця вихваляння особистих заслуг нотаріуса і приниження його колег; нотаріус не повинен мати заздалегідь обдуманий умисел зробити особисту рекламу. Відповідні критерії доцільно вказати й у ві­тчизняному законодавстві. Слід погодитися з пропозицією про наділен­ня нотаріуса правом на самостійний збір та особисту перевірку докуме­нтів, необхідних для вчинення нотаріальної дії.

Таким чином, наведені вище теоретико-методологічні підходи до правового регулювання конституційно-правового статусу інституту но­таріату, як показує аналіз чинного законодавства, ще не знайшли свого адекватного вираження у відповідних нормативних правових актах. Ба­гато прав та обов’язків нотаріуса чітко не зафіксовані в законі, що дає підстави для довільної правозастосовчої практики, порушень прав і за­конних інтересів учасників нотаріальних правовідносин, надмірною дискреційним повноваженням органів юстиції. При цьому в законодав­стві слід передбачати не тільки перелік прав і обов’язків нотаріуса, а й вказувати умови їх реалізації. Значну допомогу в цьому процесі може надати метод порівняльного правознавства.

Як справедливо зазначив О. Марцеляк, конституційно-правове за­кріплення прав і обов’язків суб’єктів правовідносин не гарантує їх ав­томатичного виконання, дотримання, повинні мати місце також гарантії забезпечення цих прав і обов’язків. Саме вони сприяють належній та повній реалізації органами влади, місцевого самоврядування, об’єднаннями громадян та іншими соціальними інституціями своїх прав та обов’язків, поєднують воєдино правове і фактичне становище суб’єкта в державі і суспільстві. Роль гарантій у забезпеченні прав та обов’язків суб’єктів правовідносин неоціненна, тому вважаємо, що во­ни є основним елементом конституційно-правового статусу нотаріату.

У той же час в юридичній науковій літературі з цього приводу існу­ють дві взаємопротилежні точки зору. Одні науковці, зокрема, О. Миронов, Н. Богданова, Н. Хаманєва, Ю. Дмитрієв та деякі інші вважають, що правові гарантії слід розглядати як елемент статусу суб’єкта правовідносин. Інші, як наприклад, О. Лукашева, відстоюють позицію, що гарантії виступають категоріями, які виходять далеко за межі правового статусу. Підтримуючи точку зору О. Марцеляка, вважа­ємо, що така позиція є дискусійною, оскільки реалізація будь-яким суб’єктом своїх прав і обов’язків можлива повною мірою за наявності ефективних гарантій. Більше того, права та гарантії дуже взаємо­пов’язані і нерідко певне право суб’єкта може водночас виступати га­рантією реалізації іншого.

Головна особливість нотаріальної діяльності полягає в тому, що че­рез неї держава опосередковано реалізує своє волевиявлення. Саме то­му нотаріальна діяльність має бути законною та ефективною, не обтя- женою можливими зловживаннями з боку нотаріуса.

Гарантії нотаріальної діяльності - це сукупність вимог до здійснен­ня нотаріальної діяльності, які забезпечують виконання її завдань і від­бивають її сутність. Отже, гарантії нотаріальної діяльності представля­ють собою закріплений нормами нотаріального права комплекс заходів та засобів, що покликані забезпечити усім суб’єкта - носія публічної влади і одночасно як незалежного арбітра, юридичного радника сторін. Отже, гарантії нотаріальної діяльності однаково важливі для всіх учас­ників нотаріальних правовідносин, оскільки покликані забезпечити до­тримання та виключити можливість порушення їх прав.

Завершальним елементом у системі конституційно-правового стату­су нотаріату є механізм відповідальності нотаріуса. Відповідальність є соціальною властивістю будь-якого суспільного організму та виступає як ознака його соціальної організації. Відповідальність нотаріуса є сут­тєвою ознакою нотаріальної діяльності при загальній тенденції зрос­тання корпоративної та соціальної відповідальності нотаріусів.

Юридична відповідальність як різновид державного примусу займає особливе (спеціалізоване) місце в системі таких заходів, причому осно­вні відмінності юридичної відповідальності від інших різновидів дер­жавного примусу виділяються за такими критеріями, як мета застосу­вання, характер виникнення, функції застосування, характер наслідків, зв’язок з санкцією правової норми, порядок і час застосування, наяв­ність вини суб’єкта. Одна з підстав, що найбільш часто зустрічаються для винесення окремих ухвал судами і рішень правоохоронних органів щодо нотаріусів, - формальне, неуважне ставлення до встановлення особи громадян і визначення їх дієздатності, порушення прав неповно­літніх при посвідченні угод з нерухомістю, посвідчення угод за відсут­ності сторін, порушення прав третіх осіб.

При цьому нотаріус несе не тільки юридичну відповідальність перед державою за виконання покладених на нього публічних повноважень, а й моральну відповідальність за свої дії перед суспільством і громадя­нами. Однак за такої логічної конструкції виникає небезпека розмежу­вання юридичної та моральної відповідальності нотаріуса не за крите­рієм характеру вчиненого делікту, а виходячи з суб’єктного складу відносин. Насправді юридична та моральна відповідальність нотаріуса не перебувають у прямій залежності від того, перед якими особами така відповідальність настає, на що зверталася увага в юридичній літературі. Так, за справедливим твердженням В. Нерсесянца, відмінна особливість моралі полягає в тому, що вона виражає автономну позицію індивідів, їх вільне та самосвідоме вирішення того, що є добро і зло, обов’язок і совість в людських вчинках, взаєминах і справах. Отже, ключове зна­чення тут має, на наш погляд, юридичний і, відповідно, позаправовой характер вчиненого діяння.

План лекції:

1. Поняття і суть конституційно-правового статусу нотаріуса.

2. Елементи конституційно-правового статусу нотаріату.

Питання для самоконтролю:

1. Надайте визначення нотаріату.

2. Відзначте, яку роль посідає нотаріат серед інших органів державної влади.

3. Наведіть ознаки конституційно-правового статусу нотаріуса.

4. Розкрийте зміст конституційно-правового статусу.

5. Визначте основні елементи конституційно-правового статусу.