1.1. Загальна характеристика еволюції змісту конституційних ідей та конституцій (XVIII-ХХ ст.). Періодизація розвитку політичних та правових ідей і поглядів конституційного характеру в Україні

Термін «конституція» (від латинського constitutio – «устрій, встанов–лення») як політико-правова категорія має багатовікову історію та належить до групи найстаріших юридичних термінів.

На певному етапі свого розвитку, окремі європейські народи реально підійшли до усвідомлення необхідності заміни відживаючого феодального ладу. Необхідність зміни суспільного ладу в той час, на думку значної частини дослідників даної проблеми, була обумовлена рядом причин економічного, соціального, культурного та політико-правового характеру.

Перший почин у політико-правовому плані спочатку направлений на реорганізацію, а згодом і на ліквідацію феодалізму як системи, виходив від теоретиків природничого права Гуго Гроція (Grotius, Hugo de Groot, 1583-1645), Самуеля Пуфендорфа (Pufendorf, 1632-1694), Гофрід-Вільгейма Лейбніца (Leibniz, 1646-1716), Христіана Вольфа (Wolff, 1679-1754) та інших відомих мислителів того часу, які послідовно виступали проти виключно зобов\'язуючої сили позитивних законів, при цьому проповідуючи цінність інших прав людини – так званих «вроджених» або «природніх» (невід\'ємних) прав особи.

Своєрідним завершенням «модерних конституційних ідей», за висловом відомого українського вченого правознавця Дністрянського С.С. (1870-1935), стали погляди французького філософа і письменника Жан-Жака Руссо (Rousseau, 1712-1778), зокрема знамениті його думки про сутність «суспільного договору» («соціальний контракт» кожного громадянина із загалом усіх громадян, як репрезентантом загальної суверенної волі), а звідси – і теорія «народного суверенітету» (« /.../ народ – як спільність всіх громадян держави; /.../ держава оскільки суверенна, оскільки суверенний народ; /.../ монарх не має, як такий, окремих прав, тільки ті, які буду наділені йому на основі загальної волі народу; /.../ не монарх, а народ є сувереном в державі...») [22, c.186-189; 23].

За умови комплексної дії всіх вище перерахованих чинників (від економічних – до політико-правових) на конкретному етапі суспільного розвитку заміна відживаючого феодального ладу на більш прогресивну демократичну систему стала реально можливою. Перші спроби такої заміни не могли пройти мирним (не насильницьким) шляхом. Як результат – буржуазні революції в Англії та Франції, війна за незалежність на північно-американському континенті. Останню, лише дуже спрощено можна сприймати виключно як війну метрополії і колоній за територіальне верховенство; насамперед, це була війна старого феодального та нового буржуазно-демократичного світів. З цього приводу, ще в 1792 р. просвітитель та публіцист Томас Пейн (Paine,1734-1809) писав, що « /.../ незалежність Америки, якщо її розглядати тільки як відділення від Англії, була б справою невеликого значення, якщо б вона не супроводжувалась революцією в принципах і практиці управління» (тобто на доктринах народного правління, суспільного договору, республіканізму, невідчужуваності природніх прав людини – Н.С.) [24, c.17]. «Великі (перші – Н.С.) конституції, які відіграли значну роль в історії людства, – відзначає сучасний угорський конституціоналіст Андраш Шайо, – в значній мірі створювались щоб увінчати, завершити революцію і заборонити всі наступні суспільно-політичні перебудови, виділяючи при цьому положення особливо важливі для переможців» [25, c.25].

Умовно, «шлях» виникнення (появи) конституційних ідей, а за ними – і перших конституцій, сьогодні пропонується розглядати, в наступній послідовності: 1) в існуючому феодальному ладі визрівають умови його ліквідації і заміни на більш демократичну та якісно нову соціальну систему; цьому сприяє ціла група причин економічного, соціального та культурного характеру – як спільний результат розвитку суспільства, як наслідок соціального прогресу; 2) ліквідація феодального ладу переходить у стадію практичної реалізації: революції, визвольні війни; народні повстання, інші соціальні катаклізми; 3) на найвищій хвилі соціального піднесення народу досягнуті права і свободи, соціальні та інші цінності, як завоювання революцій, визвольних війн, народних повстань, закріплюються на рівні політичних документів (декларації, резолюції, декрети, універсали, заяви, вимоги і т.д.); 4) для збереження завоювань революцій, визвольних війн, народних повстань та закладення сталих основ дальшого демократичного розвитку суспільства і держави, приймаються конституції – правові акти найвищої юридичної сили, які фіксують (закріплюють) досягнуті соціально-політичні зміни в державі («зміни владних відносин» [21, c.85], або іншими словами, вживаючи термін запропонований В.М.Шаповалом, – зміни відносин «державного владарювання» [26, c.

Своєрідним «лакмусовим папірцем» початку епохи реального втілення в життя конституційних ідей у вигляді прийняття перших конституції держави як таких, стала поява положення закріпленого в п.16 французької Декларації прав людини і громадянина 1789 року: «/.../ Суспільство, в якому не забезпечено гарантії прав (людини – Н.С.) і не проведено розподіл влади, не має конституції» [27, c.25]. Першими конституціями держав у сучасному розумінні даного терміну, вважається група англійських актів конституційного-правового характеру (реально створена конституційно-правова система Англії, так звана «не писана конституція») (друга половина – кінець XVII ст.), Конституція США (1787), Конституція Франції (1791) та Конституція Польщі (1791). В останні роки, вітчизняними вченими-правознавцями, політологами, істориками до групи перших актів конституційного характеру відносять також і Конституцію Пилипа Орлика 1710 року [28, c.13; 29; 30, c.9].

Англія, як відомо, стала історично першою країною, яка ще в середині XVII ст. зробила спробу перейти від феодального устрою до конституційних форм правління. Цьому, безперечно, передувала специфіка державно-правового розвитку країни, починаючи від ХІІІ ст., адже на початках свого конституційного розвитку (середина XVII ст.), і надалі, Англія не знала писаної конституції як єдиного документу. Конституція Великої Британії та Північної Ірландії розкидана по багатьох документах. Мається на увазі, що в Об\'єднаному Королівстві немає єдиного спеціального документа, що не підлягає змінам котрий може йменуватися Конституцією. Роль (функцію) конституції в Англії відігравали і відіграє ціла група документів: закони (статути), так звані історичні документи, судові прецеденти, «закони і звичаї парламенту», конституційні угоди [31, c.99]. Визначальне значення для британської конституції мають три законодавчі акти: Велика хартія вольностей (1215 р.), Біль про права (1689 р.) та Акт про престолоспадкування (1701 р.) [32, c.40]. Ці документи, разом із Петицією про права (1628 р.) часто вважають «біблією англійської конституції».

Велика хартія вольностей (1215 р.), обнародувана королем Іоаном Безземельним, мала на меті обмеження свавілля короля, надавала окремі привілеї лицарству, певним категоріям купців, верхівці вільного селянства та застерігала окремі права громадян (горожан) загалом. Петиція про права (1628 р.) містила ряд вимог щодо чіткого порядку збору податків у державі (п.п. 1, 2 Петиції), положення про недопустимість арешту, поміщення в тюрму, позбавлення волі, власності, спадщини, вигнання, застосування кари смерті до будь-якої особи, яка не була притягнута до відповідальності в законному порядку (п.п. 3, 4), положення про те, що, ніхто не повинен бути засуджений за кримінальні злочини інакше як порядку визначеному чинним законодавством (п.7) і т.д. Біль про права (1689р.) як правовий документ різко обмежив права короля, гарантував ряд прав і свобод громадянам, суттєво зміцнив статус парламенту, фактично заклав міцні основи конституційної монархії в Англії. Саме цим документом було визначено, що вважаються незаконними без згоди парламенту, одностороннє призупинення законів королем, призначення зборів податків на користь держави (корони), набір та утримання постійного війська у мирний час. Білем про права (1689 р.) проголошено також ряд прав громадян: право підданих на звернення до короля, право підданих «протестантської віри» на загальних підставах носити зброю, право на вільні вибори членів парламенту, положення про те, що за висловлювання в парламенті не може бути встановлено переслідування, неможливість становлення в державі надзвичайно великих штрафів, жорстоких покарань тощо. Актом про престолоспадкування (1701 р.) була закріплена конституційна (парламентська) монархія як форма державного правління в Англії. Зокрема, було уточнено безпосередній порядок спадкування англійської корони та встановлено обов\'язок кожного короля чи королеви, які вступають на престол, здійснювати відповідну коронаційну присягу та обов\'язково приєднуватись до англіканської церкви, не виїздити за межі королівства без згоди на те парламенту, правити англійським народом виключно в рамках англійських законів; встановлено також положення про те, що членами парламенту, тайної ради, може бути тільки особа народжена в королівстві, при цьому особа, яка перебуває на платній державній службі, не може бути членом палати громад; суддів призначалося пожиттєво, але за рішенням обидвох палат парламенту допускалось їхнє зміщення; не допускається звільнення короною від відповідальності службових осіб (міністрів – Н.С.), проти яких палатою громад парламенту порушено процедуру імпічменту, тощо [33, c.148-149].

Фактично на кінець XVII ст. початок XVIII ст. в Англії було завершено перехід до конституційних форм правління у вигляді парламентської монархії. З Англією цього періоду пов\'язують появу (витоки) багатьох невід\'ємних складових сучасного конституціоналізму. Саме тут були сформовані уявлення про парламент, насамперед, як законодавчий орган, парламентську процедуру імпічменту по відношенню до носіїв виконавчої влади, ідею верховенства (панування) права, і звідси обмежене правом державного правління (пізніше одна із центральних (стержневих) ідей конституціоналізму взагалі), роль і місце судів (судів загальної юрисдикції) у становленні правопорядку в державі тощо [34, c.11-162; 35, c.138-153]. Саме ранній британський «конституційний досвід», – як зазначає В.М.Шаповал, – зумовив виникнення парламентських форм державного правління, розвиток більшості інститутів, пов\'язаних із функціонуванням парламенту. У парадоксальних формах цей досвід суттєво вплинув на процес становлення американського конституціоналізму. Відомо, що автори Конституції США 1787 р., започаткувавши, зокрема, практику президентсько-республіканської форми правління, заклали в основу побудови державного механізму принцип «розподілу влад», сформульований Ш.Монтеск\'є, який переймався, хоча і помилково, тогочасним британським досвідом [36, c.10].

Як юридичний документ, Конституція США (1787 р.) первинно складалася із короткої преамбули та семи статей. Перші чотири статті поділялися на розділи (відповідно: перша стаття – 10, друга – 4, третя – 3, четверта – 4 розділів); наступні статті (п\'ята, шоста і сьома) на окремі розділи як такі не поділялись. Змістовно, перша стаття присвячена статусу парламенту, друга – президенту, третя – організації судочинства, четверта – статусу штатів, п\'ята – процедурі внесення змін до Конституції, шоста – верховенству Конституції і остання, сьома стаття – вступу в законну силу (в дію) даної Конституції. Вже через декілька років після прийняття Конституції США 1787 року, до неї були прийнятті перші десять поправок (1791 р.), які закріпили права та свободи людини і громадянина в США (свобода слова, преси, мирних зборів, право на петиції, свобода совісті і віросповідування, право на носіння зброї, недоторканість приватної власності, право на «швидкий і публічний суд» тощо) [34, c.178-195].

В основу організації держави за Конституцією США 1787 року було покладено два фундаментальних принципи: розподілу влади із дієвим механізмом «стримувань і противаг» та федералізму. Законодавча влада була надана двохпалатному парламенту – Конгресу (нижня палата – Палата Представників, верхня – Сенат), виконавча – Президенту, судова – Верховному і нижчестоячим федеральним судам. Всі три гілки формувались різними шляхами: Палата Представників обиралась безпосередньо населенням, Сенат – представницькими органами штатів, Президент – колегією виборщиків, Суди – Президентом і Сенатом спільно. Строки повноважень для різних представницьких інституцій були встановлені також різні: судді призначались пожиттєво, сенатори обирались на шість років, Президент – на чотири, члени Палати Представників – на два роки. В систему розподілу влади було закладено механізм «стримувань і противаг», за яким найефективнішим засобом впливу Конгресу на інші гілки влади була «влада гаманця» (фінансові важелі: дозвіл, згода на фінансування тих чи інших дій державних органів, заходів, посад, інституцій); Президент отримав право накладення «вето» на закони прийнятті парламентом; Верховний Суд – право конституційного нагляду [37; 38, c.7-49].

Послідовне утвердження принципу «федералізму» в конституційній системі США мало на меті створення дійсно міцної єдиної союзної держави. У зв\'язку з цим, було чітко визначено компетенцію штатів, проголошено верховенство союзної (федеративної) Конституції на всій території країни, федерація була проголошена гарантом республіканської форми правління в штатах, а також гарантом їхньої територіальної цілісності та безпеки [24].

Хоча формально Конституція Франції (1791 р.) за часом виникнення не була першою, внесок французького народу в процес закладення основ майбутніх конституційно-правових систем значної частини країн світу є, безперечно, великим. Останнє, насамперед стосується «Декларації прав людини і громадянина», прийнятої Національними Зборами Франції 26 серпня 1789 р., в тексті якої знайшли закріплення такі фундаментальні положення як те, що люди народжуються і є вільними та рівними у своїх правах; метою держави є забезпечення природніх і невід\'ємних прав людини, а в разі необхідності для досягнення останнього, може бути застосовано збройну силу держави; свобода людини полягає в можливості робити все те, що не приносить шкоди іншій людині; все що не заборонено законом - дозволено; вільне вираження думок і поглядів є одним із найдорожчих прав людини, тому ніхто неповинен відчувати незручності чи інші негативні для себе наслідки у зв\'язку з висловлюванням своїх думок і поглядів, в т.ч. і релігійних; закон визначено в Декларації як «/.../ вираз загальної волі» у формуванні якої громадяни мають право брати участь як безпосередньо, так і через своїх представників; він (закон) має бути рівним у всіх випадках; тільки на підставі закону людину можна піддати звинуваченню, затримати чи арештувати; тільки законом може встановлюватись покарання, а при визначенні безпосередньо самої міри покарання, закони зворотньої сили не мають [27].

Перша французька Конституція (1791 р.) структурно складалася з Преамбули та 7 розділів («Основні положення гарантовані конституцією» – розділ про основні права та свободи людини і громадянина; «Про поділ королівства і стан громадянства»; «Про державні влади»; «Про збройні сили держави»; «Про державні податки»; «Про відношення французької нації до інших націй»; «Про перегляд конституційних положень». Даним документом було зроблено спробу переходу Франції до конституційної монархії як форми державного правління. При цьому, відповідно до положень Декларації про права людини і громадянина (1789 р.) проголошувались природні права людини і громадянина як конституційні, в основу організації державної влади закладався принцип її поділу на законодавчу, виконавчу і судову, єдиним джерелом всіх влад визнавалась виключно французька нація. При цьому представниками нації у здійснені своїх владних суверенних повноважень виступають її « /.../ представники /.../ законодавчий корпус і король». Законодавча влада належить Національним зборам, виконавча влада – королю, міністрам і іншим «відповідальним органам», судова – « /.../ суддям вибраним народом на визначений строк». В той же самий час, королівська влада проголошувалась « /.../ неподільною, /.../ такою що належить виключно правлячій королівській родині і переходить по чоловічій лінії /.../ особа короля недоторкана і священна /.../ ». За формою державного устрою Францію було проголошено унітарною державою [34, с.250-28227].

Доля першої французької конституції, як діючого документу, була недовготривалою, адже вже через рік після її появи, окремими Декретами Національного конвенту було визначено, що « /.../ не може бути іншої конституції, крім тої, що прийнята народом» [39], а в самій Франції « /.../ королівська влада» скасовується [40]. Францію було проголошено республікою. На думку В.М.Шаповала, британський і, разом із тим, американський конституційний досвід кінця XVIII ст. був у цілому сприйнятий за часів французької революції. Творці Конституції Франції 1791 р. «надихалися, на жаль із недостатніми знаннями і досвідом, англійською і американською конституціями та, ще у більшій мірі, теоріями Руссо» [36]. Внаслідок сприйняття ідей цього мислителя уперше на конституційному рівні було зафіксовано принцип національного (народного) суверенітету. Незважаючи на те, що названа конституція, як й інші акти відповідного періоду, не була наслідувана у перспективі, вона стала першим в Європі основним законом [36].

Першу Конституцію Польщі, яка офіційно мала назву «Закон про управління» (Ustawa Rzadowa)» було прийнято 3 травня 1791 року на засіданні «чотирирічного» (надзвичайного) сейму. Структурно даний документ складався з преамбули та 11 статей та трьох додатків (розділи – «Панівна релігія», «Шляхта», «Міста і міщани», «Селяни», «Уряд, мета організації публічної влади», «Сейм, мета організації законодавчої влади», «Король, влада виконавча», «Судова влада», «Регенство», «Навчання королівських дітей», «Збройні сили народу» [41, c.21-22; 42; 43; 44, c.240-242]).

На території Польського королівства панівною релігією проголошувалась римо-католицька церква, і при цьому не заперечувалась свобода інших віросповідувань; підтверджувалися усі раніше надані «справедливо і законно» польськими королями шляхетські (станові) права та свободи, привілеї у приватному та громадському житті, гарантувався рівний доступ шляхти у зайнятті державних посад, у користуванні власністю тощо [42, c.56-57]. Ст. 3 Конституції торкалась статусу жителів міст і, фактично, проголошувала раніше прийнятий закон про права жителів міст складовою частиною тексту Конституції (Закон від 21 квітня 1791 р. «Miasta nasze krolewskie wolne w panstwach Rzeczypospolitej») [42, c.69-77]. В той же самий час, для селянства Конституцією передбачалось тільки покровительство держави в дотримання раніше укладених угод із землевласниками.

В основу організації публічної влади в державі було закладено положення про народ – як джерело влади та організацію державної влади за принципом її поділу на законодавчу (w Stany zgromadzonych), виконавчу (w krolu i Strazy) та судову. Законодавча влада належала двохпалатному парламенту (сейму). До компетенції нижньої палати (Палата Послів) належало законодавче врегулювання більшості публічно-правових відносин. До відання верхньої палати (Палати Сенаторів), яку очолював король, насамперед, належало право затвердження чи відхилення законів прийнятих Палатою Послів. Виконавча влада належала королю та очолюваній ним спеціальній урядовій раді – Сторожа Права (Straz Praw). Судова влада належала судам різних інстанцій, існування яких передбачалося на рівні повітів, земель та воєводств. Суддів мали обирати відповідні сеймики – представницькі органи різних територій. При цьому, зберігались раніше створені різні спеціальні суди (задворні, асесорські, реляційні тощо). Крім того, для розгляду справ про, так звані, злочини проти народу та держави, парламент мав право створювати спеціальні суди [42, 45, c.298-299]. Окремими положеннями «Урядового Закону» визначались питання правового положення короля та статусу членів його родини. Польський трон оголошувався виборним, а королю Польщі заборонялось втручатись в компетенції парламенту.

Польська Конституція 1791 р., подібно до першої Конституції Франції, діяла дуже короткий час, а самі події в Речі Посполитій, на думку сучасного англійського історика Нормана Дейвіса, яка з прийняттям Конституції зробила спробу повстати власне вже як держава конституційна (Rzeczpospolita oboyga narodow), «вкладались у ту саму прогресію (що і у Франції – Н.С.) від конституційних реформ до революційного тероризму» [46, c.723]. Перша Конституція Польщі припинила своє існування разом із ліквідації Польщі як держави в результаті її другого поділу (1795 р.).

У спеціальних монографічних дослідженнях, у наукових статях та підручниках з конституційного права неодноразово робилась спроба простежити розвиток змісту конституційно-правових ідей та конституцій (власне як свого роду концентрованого продукту останніх – Н.С.), особливостей даного процесу, його закономірностей, залежності від інших суспільно-політичних явищ і т.д. Науковці, як правило, у своїх підходах є одностайними щодо того, що починаючи з кінця XVIII століття (часу кристалізації конституційно-правових ідей та їхнього оформлення у вигляді перших писаних конституцій), їхній зміст об\'єктивно повинен зазнавати певних змін. Тому, сьогодні при висвітленні даного питання, як правило, говориться про те, що «історія становлення конституцій має певні періоди» [47, c.72], про «виявлення найбільш типових рис, характерних для конституцій на певних ступенях їх еволюції» [15, c.59], про «розвиток світового конституційного процесу, обумовленого еволюцією суспільства і держави» [17, c.67], про «особливості еволюції і змісту конституцій» [48, c.29] тощо.

Логіка постановки вищезгаданого питання (проблеми) є цілком зрозумілою, оскільки сутність, призначення самої конституції протягом всього часу її існування залишається в основному незмінною: конституція була і залишається основним законом держави, законом з вищою юридичною силою, законом який має підвищену ступінь стабільності і який, насамперед закріпивши на найвищому правовому рівні перехід держави після феодалізму чи іншої форми тоталітарної системи до якісно нового рівня суспільного розвитку, закладає сталі основи дальшого розвитку держави в рамках демократії та громадянського суспільства. В той же самий час, зміст Конституції об\'єктивно перебуває в певному русі (в процесі розвитку), в пошуку своєрідного наповнення конкретної форми, при цьому дана «форма» (тобто – сама сутність, призначення конституції) залишається в основному незмінними. Звідси, зміст конституцій постійно еволюціонує, вдосконалюється разом із розвитком держави та суспільства.

Питання еволюцій змісту конституцій окрім чисто теоретичного значення, може мати і безпосередньо практичне застосування. Зокрема останнє може мати місце при спробі дати об\'єктивну оцінку тому чи іншому основному закону (конституції) держави з метою узгодженості останнього із суспільними сподіваннями. Наприклад, в ситуації з чинної Конституцією України яка склалася сьогодні, як зазначає В.М.Шаповал, «задля узгодженості Основного Закону України із суспільними сподіваннями потрібно, визначити його «координати» у світовому конституційному вимірі». Існування останнього («світового конституційного виміру») вчений обгрунтовує наступним: «по-перше, історія конституційної правотворчості становить понад двісті років. У наші дні майже немає держав, які б не набували тих або інших конституційних форм. По-друге, існування світового конституційного виміру засвідчується тим, що за багатоваріантності цих форм наявна їх спорідненість за змістом вихідних за природою взірців. Поява таких взірців була спричинена розвитком тих країн, які у ключові періоди нових історичних часів відігравали авангардну роль. Конституції прийняті в цих країнах, об\'єктивно ставали взірцями, яких наслідували. Таке наслідування було і є послідовним, настільки «неофіти» наближались за рівнем розвитку до тих, де створювались взірці» [36].

В спеціальній літературі подаються різні підходи вчених-конституціоналістів, щодо періодизації еволюції змісту конституцій. Відмінності полягають як в підходах щодо виділення кількості окремих (самостійних) періодів у розвитку змісту конституцій, так і в питаннях визначення часових рамок цих періодів. Самих періодів, які чітко виділяються в процесі розвитку змісту конституцій, як правило, називають – від двох до чотирьох [15, c.59-60; 17, c.67; 47, c.72-73, 48, c.29-35]. В окремих випадках дані періоди (етапи) отримали назву так званих «хвиль конституцій» («конституції першої хвилі», «конституції другої хвилі» і т.д.). Спільним майже для всіх підходів є виділення, як першого етапу еволюції конституції («першої хвилі конституцій»), періоду від початків епохи конституції (сер. XVII – кін. XVIII ст.) до Першої світової війни. Потім погляди вчених розходяться. Так, в монографічному дослідженні Інституту держави і права АН Російської Федерації «Порівняльне конституційне право» (Москва, 1996 р., 726с.) виділяється чотири етапи «/.../ світового конституційного процесу, обумовленого еволюцією суспільства і держави в новий і новітній час /.../», а саме: перший період – «/.../ період становлення і утвердження буржуазного суспільства в передових каїнах Європи і Америки» (кін. XVIII ст. – кінець Першої світової війни), другий період – «/.../ характеризується тим, що охоплює відрізок часу, коли єдиний до того світовий процес став розділеним в результаті створення в Росії соціалістичної держави» (час між двома Світовими війнами), третій період – «/.../ характеризується масштабністю конституційного процесу, /.../ який вперше став дійсно світовим, поширившись практично на всі країни /.../» (закінчення Другої світової війни – до кінця 80-тих років), четвертий період – «/.../ почався на межі 80-90-тих років з падінням тоталітарних і авторитарних режимів в більшості соціалістичних країн, та країн що розвиваються /.../» [17, c.67].

Чотири самостійних періоди в «історії становлення конституцій» виділяється і сучасним українським вченим-правознавцем О.Ф.Фрицьким: «перше покоління конституцій належить до періоду перших буржуазних революцій в Англії і Франції (XVII ст.) і пов\'язано із закріпленням ідей представників природного права та французьких енциклопедистів (Ж.-Ж. Руссо та ін.); /.../ друге покоління конституцій належить до періоду закінчення Першої світової війни; /.../ третє покоління конституцій належить до періоду від закінчення Другої світової війни і до середини 50-60 рр.; четверте покоління конституцій характерно до періоду кінця 80-х рр. ХХ ст.» [47, c.72-73]

Значна частина авторів, при виділенні як окремих, самостійних етапів у розвитку змісту конституцій, притримується трьохступеневої системи, при цьому не виділяючи в окрему (якісно відмінну) групу «радянські конституції» і «конституції соціалістичних країн». Логічним і аргументованим, як на наш погляд, є підхід за яким в історії світового конституціоналізму виділяється три основні періоди еволюції змісту конституцій (в широкому розумінні – змісту конституційно-правових доктрин взагалі). А саме: перший період – кін. ХVІІІ – поч.ХХ ст.; другий період – 1918-1939 рр.; третій період – від 1945 року (за висловлюванням В.М. Шаповала, періоди – «старих», «нових» і «новітніх» конституцій [48, c.29-35]). В основі кожного з цих періодів лежать певні умови, обставини, закономірності розвитку держави, її нормативно-правової системи, процеси демократизації суспільства тощо. Для кожного із цих трьох періодів (відповідно – трьох груп конституцій), характерним є свої особливості у змісті та структурі текстів основних законів, сутності їхніх положень, методиці викладення і т.д.

Першим етапом у розвитку конституційних ідей та конституцій, і відповідно першим періодом в еволюції їхнього змісту, є період від часу виникнення перших конституцій – до закінчення Першої світової війни (1918 р.). Це вищезгадані конституції Англії кін. XVII ст., США 1787р., Франції 1791, Польщі 1791 р., а також перші конституції Австралії, Австрії, Аргентини, Бельгії, Болгарії, Бразилії, Венесуели, Греції, Голландії, Данії, Ірану, Канади, Китаю, Люксембургу, Ліберії, Мексики, Нідерландів, Норвегії, Італії, Іспанії, Португалії, Румунії, Уругваю, Швейцарії, Швеції, Японії тощо. Частина з конституцій «першої хвилі» (правда, із відповідними змінами і доповненнями), є чинними і сьогодні. Серед останніх: Конституція США (1787 р.) [38, c.29-49], Норвегії (1814 р.), Бельгії (1831р. ), Австралії (1900 р.) [49].

На конституції країн того часу великий вплив мали перші конституції Англії, США, Франції. Так, для європейських держав використовувався переважно конституційний досвід Франції, для латино-американських країн своєрідним «взірцем» була Конституція США (першою на континенті була Конституція Венесуели 1811 р.), для домініонів Великобританії - відповідно досвід парламентської монархії останньої (конституції Канади 1867 р., Австралії 1900 р., Південно-Африканського Союзу 1909 р.). Практика державного будівництва того часу знає приклади і майже повного копіювання текстів чинних конституцій. Так, Конституцію Ліберії 1847 року було скопійовано з чинної Конституції США. Більшість конституцій європейських країн ХІХ ст. носили октройований характер; вони приймались монархами під впливом революційних подій, з метою забезпечення компромісу між суспільними верствами, які мали значний вплив на суспільне і державне життя – дворянством і торговою та промисловою буржуазією. Значна частина перших конституцій діяла недовго.

Для конституцій «першої хвилі» характерним було факт фіксації (закріплення) на конституційному рівні встановлення демократичного державного режиму (республік, конституційних монархій, компромісу між різними соціальними верствами тощо), закріплення основних прав та свобод особи і громадянина (насамперед групи особистих і політичних прав та свобод), закладення основ державного ладу конституційної держави з наявністю в ньому інститутів парламентаризму, виборного глави держави, місцевого самоврядування, основного закону.

Друга хвиля конституцій («нові конституції») – це конституції прийняті у міжвоєнний період (період між Першою і Другою світовими війнами – 1918-1939 рр.). На початок цього періоду припадає значна активізація процесу розроблення і прийняття нових конституцій. Останнє пояснюється фактами як зникнення з політичної карти світу двох імперій – Російської і Австро-Угорської, так демократизацією політичних режимів в інших регіонах світу. Зокрема, на політичній карті Європи після Першої світової війни на місці старих імперій (Російської та Австро-Угорської) появляється ціла група нових національних держав, які приймають свої конституції – Україна (У.Н.Р., 1918), Фінляндія (1919), Австрія (1920), Естонія (1920), Угорщина (1920), Чехословаччина (1920), Польща (1921), Югославія (1921), Литва (1922), Латвія (1922). Крім того в цей період, приймаються конституції Мексики (1917), Веймарська Конституція (Німеччини) (1919), Ісландії (1920), Єгипту (1923), Румунії (1923), Греції (1927), Албанії (1928), Іспанії (1931), Бразилії (1937), Ірландії (1937) та інших держав. Незначна частина з цих конституцій залишалась чинною: Мексики (1917), Австрії (1920), Латвія (1922), Ірландії (1937).

Для конституцій «другої хвилі» загалом характерним було ряд особливостей. Мова йде про наступне: включення до предмету конституційного регулювання нового комплексу суспільних відносин (насамперед економічних і соціальних); певним чином розширення конституційно визначених меж впливу (втручання) держави в життя суспільства і індивіда; надання конституційного статусу новим політичним інститутам (насамперед, політичним партіям і профспілкам); поява нової категорії прав і свобод людини (група соціально-економічних прав та свобод); перші спроби конституційного визначення принципів зовнішньої політики держави [17, c.69]. Дані тенденції особливо чітко проявлялися на початках періоду «нових конституцій». Свого роду «взірцем» тодішніх конституцій з огляду на наведені конституційні новели стали Конституція України (У.Н.Р., 1918), Конституція Німеччини (Веймарська Конституція, 1919), Конституція Австрії (1920), Конституція Чехословаччини (1920). Так, Конституція УНР (1918) містила положення про статус національних меншин [50], Конституція Веймарської Республіки (1919) серед інших мала розділи - «суспільне життя», «господарське життя», «релігія і релігійні громади», «освіта і школа»; Конституція Чехословацької Республіки (1920) – «шлюб і сім\'я», «свобода навчання і свобода совісті», «захист національних, релігійних і расових меншин», «права мови» [51]; Конституцією Австрії (1920 р.) було запроваджено Конституційний трибунал (Конституційний Суд) як орган конституційного контролю, а в Конституції Чехословаччини вперше на достатньо широкому рівні було визнано роль політичних партій в формуванні і діяльності державних органів [52, c.11-39; 49, c.79-87].

В той же самий час, в другій половині даного періоду розвитку конституцій в ряді європейських країн все чіткіше стали проявлятись тенденції до посилення виконавчої влади за рахунок владних повноважень парламенту; згодом заговорили про кризу парламентаризму в цих державах. Ситуація значно погіршилась ближче до середини 30-тих років. На той час фактично від конституціоналізму відійшли в силу встановлення реакційних політичних режимів Німеччина, Італія, Іспанія, Португалія, Японія, а другій половині 30-тих років – Польща і Угорщина.

Після закінчення Другої світової війни настав третій етап розвитку конституційних ідей та конституцій (третій період еволюції їхнього змісту) – «період новітніх конституцій», який триває по сьогоднішній день. Загалом, за підрахунками окремих вчених, більше 130 країн світу в цей період прийняли вперше або «оновили» свої конституції [17, c.71]. Після Другої світової війни були прийнятті нові конституції в Франції (1946, пізніше – Конституція 1958 р.), Італії (1947) Японії (1947), Німеччині (1949), Греції (1952, пізніше – Конституції 1967 та 1975 рр.), Данії (1953), Португалії (1976), Іспанії (1978), Туреччини (1982) та в інших державах. В 50-60-ті роки приймається велика група конституцій країн Азії, Африки та Океанії. Після зникнення соціалістичного табору в Європі та розпаду СРСР появились нові конституції Хорватії (1990), Болгарії (1991), Македонії (1991), Румунії (1991), Словенії (1991), Словаччини (1991), Естонії (1992), Литви (1992), Узбекистану (1992), Чехії (1992), Югославії (1992), Киргизтану (1993), Росії (1993), Білорусі (1994), Айзербаджану (1995), Вірменії (1995) Грузії (1995), України (1996), Польщі (1997).

Для «новітніх конституцій» (конституції третьої хвилі), як правило характерними є наступні особливості: відображено більш значну роль держави в сфері економіки; значно ширше, ніж в попередньому періоді, фіксується соціальна сутність сучасної конституційної держави (призначення держави в соціальній сфері, соціальні орієнтири держави, державна соціальна політика і т.д.); дальший розвиток інституту конституційних прав та свобод людини, зокрема поява групи так званих прав та свобод «третього покоління» (колективних прав та свобод – права на мир, на гідне людини проживання, безпечне довкілля, на користування світовою культурною спадщиною і т.д.); наявністю положень про зовнішньополітичну діяльність держави (принципи миролюбивої політики, співвідношення національного і міжнародного права, процеси інтеграції – для членів Європейського Союзу); дальша демократизація виборчої системи; зміна понятійного апарату конституцій, поява нових термінів і т.д. [48; 36; 49;53].

Розвиток конституційних ідей в Україні як цілісне, комплексне та системне явище (від його початків і до сьогоднішнього дня) у вітчизняній юридичній науці на сьогодні ще не дістав належного висвітлення, хоч в тій чи іншій мірі, дане питання привертає увагу дослідників протягом довшого періоду часу. Важливе значення в цьому плані мають ряд робіт монографічного характеру, наукові статті, підручники присвячені окремим сторінкам історії держави і права України [54, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63, 64, 65, 66] різного роду збірники документів з історії вітчизняної конституційної думки [67, 68, 30], матеріали спеціальних наукових конференцій, які безпосередньо були присвячені подіям пов\'язаним із творенням українських конституцій чи документів конституційного характеру, авторам конституційних проектів [69, 70, 71], а також ряд збірників хрестоматійного характеру [72, 73, 74, 75, 76, 77] монографічних і науково-популярних досліджень [78, 79, 80, 81, 82, 83] присвячених загальній історії української суспільно-політичної думки, складовими якої безперечно є і конституційні ідеї. Питанням історії українських конституцій взагалі (а іноді і окремим аспектам розвитку конституційної думки в Україні), як правило, відведено окремі параграфи в більшості підручників та навчальних посібників з конституційного права України [84, 85, 86, 87, 88, 89, 90] . В 1997 році в серії бібліотечки «Нова Конституція України» вийшла в світ брошура О.М.Мироненка «Історія Конституції України»[91], яка й по сьогоднішній день залишається чи не єдиною, після відновлення державної незалежності України, науковою працею, в якій автором зроблено спробу охопити всі, як на його погляд, періоди розвитку національної конституційної думки. Значна частина інформації наукового характеру про історію українських конституцій, розвиток національної конституційно-правової думки подано в ряді довідкових та енциклопедичних видань [92, 93, 94].

Одну з перших спроб схематичної подачі матеріалу з історії української конституції було зроблено укладачами «Енциклопедії українознавства» ще в другій половині 50-тих років ХХ-го століття, а саме: Бендерська Конституція 1710 р., як «перший документ конституційного характеру в Україні», Конституція УНР 1918 р., акти конституційного характеру Центральної Ради, Гетьманату, Директорії, Конституція Західно-Української Республіки, Конституція УРСР 1937 р., конституційні акти Карпато-Української Республіки [92, c.1112] (Карпатської України – Н.С.). А.Г.Слюсаренко та М.В.Томенко у своїй «Історії української конституції» (Київ, 1993 р.) запропонували розглядати історію української конституції крізь призму п\'яти періодів (розділів - мовою оригіналу): перший період – «Державно-правові традиції у козацьку добу», другий – «Політико-правові ідеї в Україні у ХІХ - на початку ХХ ст.», третій – «Конституційний устрій Української Держави 1917-1920 рр.», четвертий – «Конституційні декларації та реалії в часи Української Радянської Соціалістичної Республіки», п\'ятий – «Нова Конституція України у контексті становлення правової держави» [95, c.191-192]. Приблизно схожої схеми викладу питання про історію української конституції притримуються і ряд авторів підручників та навчальних посібників з конституційного права України [47, c.66-72; 85, c.108-115; 86, c.41-44; 90, c.13-28]. Відмінністю, як правило виступає питання про сутність Конституцій УРСР , їхнє відношення взагалі до категорії «конституція» та виділення (не виділення) останніх в окрему «сторінку» розвитку українських конституцій.

Дещо інший підхід до схеми історії як української конституції зокрема, так і розвитку української конституційної думки взагалі було запропоновано О.М.Мироненком у вищезгаданій брошурі «Історія Конституції України» (1997 р.), а саме: «Вітчизняна параконституційна думка і практика (Х-XVI ст.)», «Витоки українського конституціоналізму» XVII-XVIII ст.», «Подальший розвиток національного конституційного мислення та спроби його втілення у державотворчі процеси у ХІХ – на початку ХХ ст.», «Українські радянські конституції», «Новітній конституційний процес в Україні» [91, c.58]. Таку ж саму схему застосовано цим же автором у викладі розділу «Історія Конституції України» в навчальному посібнику «Конституція незалежної України» (Київ, 2000) [87, c.9-14]. Приблизно подібної схеми викладу «розвитку конституційних актів на території України» притримується В.Ф.Годованець: «1. Акти періоду Київської Русі /.../ 2. Акти Гетьманської держави /.../ 3. Конституція Пилипа Орлика /.../ 4. Акти середини ХІХ-початку ХХ ст... 5. Акти періоду відродження Української держави (1917-1920 рр.) /.../ 6. Акти радянського періоду Української державності (1919-1990 рр.) /.../ 7. Акти новітнього конституційного процесу в Україні (1990-1996 рр.)» [84, c.34-43].

З позицій сутності основних політичних напрямів української політології (народницького, консервативного та національно-державного), серед іншого розглядає розвиток конституційних ідей в Україні від середини ХІХ ст. до поч. ХХ ст. В.А.Потульницький [83]. Заслуговує на окрему увагу, як на наш погляд, також і пропозиція розглядати питання розвитку конституційних ідей (в широкому розумінні останніх) із двох підходів (позицій): «суто історичного /.../ (з позицій загальної історії України)» і з «позицій загальної теорії конституційного права /.../ крізь призму еволюції змісту конституцій» [96]. Зокрема, з цього приводу, сьогодні зазначається, що із «суто історичних підходів (з позицій загальної історії України) періодизацію розвитку конституційно-правових доктрин в Україні можна розглядати як складову загального процесу національного історичного поступу. В цій ситуації вдалою видається така схема: перший період – «Доба національного відродження» (початок ХІХ ст. – 1914 р.); другий період – «Доба державного відродження» (1917-1920/23рр.); третій період – «Новітня доба (час відновлення національної державності)» (від 1990 р. – по сьогоднішній день). Відповідно, кожен із цих періодів відображений тими чи іншими документами доктринального конституційно-правового характеру. З позицій загальної теорії конституційного права розвиток конституційно-правової думки взагалі, розвиток конституційних ідей та самих конституцій (про що говорилось вище), розглядається вченими конституціоналістами крізь призму еволюції їхнього змісту. Логічним та аргументованим, на наш погляд, є підхід, за яким в історії конституціоналізму виділяють три періоди еволюції змісту конституцій і конституційно-правових доктрин взагалі, а саме: перший період – кінець ХVІІІ – початок ХХ ст.; другий період – з 1918 по1939 рр.; третій – від 1945 року (за словами проф.В.Шаповала, періоди – «старих», «нових» і «новітніх» конституцій)» [96, c.182].

Враховуючи вище викладене, а також те, що українська конституційно-правова думка, будучи невід\'ємною складовою частиною європейської правової та політичної культури, у своєму розвитку знає всі три етапи еволюції змісту конституцій та є чітко прив\'язаною в цьому процесі до основних етапів становлення національної державності українського народу, пропонується покласти в основу підходу до вирішення питання періодизації розвитку конституційних ідей в Україні принцип комплексного поєднання історико-ретроспективного підходу та підходу (позиції), щодо розуміння сутності еволюції змісту конституцій та конституційних ідей як таких. Саме, виходячи із таких підходів (бачення), видається за можливе запропонувати наступну схему процесу виникнення та розвитку конституційних ідей в Україні: час зародження (виникнення) в Україні перших політичних та правових ідей і поглядів передконституційного та конституційного характеру (сер.XVII ст. – поч.XVIII ст.) та три наступні періодів у їхнього розвитку. А саме:

перший період – відродження політико-правових ідей конституційного характеру в Україні (сер. ХІХ ст.) та їхній розвиток до 1917 року;

другий – розвиток конституційних ідеї в українській політичній та правовій думці у міжвоєнний період (1918-1939 рр.);

третій – розвиток конституційних ідей в українській політичній та правовій думці після Другої світової війни.

В кожному з цих періодів, в силу об\'єктивних на те причин обумовлених насамперед перебігом історичного розвитку національної державності українського народу, виділяються окремі підперіоди. Так, в другому періоді (Розвиток конституційних ідеї в українській політичній та правовій думці у міжвоєнний період (1918-1939 pp.) як окремі підперіоди можна виділити «Розвиток конституційних ідей в українській політичній та правовій думці та практика їх реалізації в період УНР-ЗУНР (1917-1923 pp.)» та «Розвиток конституційних ідей в українській політичній та правовій думці 20-40-их років ХХ-го століття». В запропонованому третьому періоді («Розвиток конституційних ідей в українській політичній та правовій думці після Другої світової війни»), окремо можна виділити також як мінімум два підперіоди: «Розвиток конституційних ідей в українській політичній та правовій думці 50-80-их років ХХ-го століття» та «Розвиток конституційних ідей в українській політичній та правовій думці після 1990 року».

При цьому об\'єктивним, як на наш погляд, є певний розрив в часі (приблизно півтора століття) між часом зародження (виникнення) передконституційних та перших конституційних ідей в Україні та початком першого періоду їхнього розвитку. Основною причиною останнього була фактична ліквідація Московським царством після катастрофи 1709 року під Полтавою паростків національної державності українського народу і встановлення в Україні жорсткого режиму національного та соціального гноблення з боку російського царату, зрештою, як і встановлення далеко не кращого соціально-політичного режиму на Правобережній Україні Річчю Посполитою в період від початків XVIII ст. і до її фактичної ліквідації в результаті поділу останньої між Росією, Німеччиною та Австрією. «Історія XVII віку для українських народних мас, – писав Іван Франко, – то постепенне послаблювання свобідного козацького елемента, ширення кріпатства, а рівночасно зменшування та задушення автономії, початків просвіти народної і всіх прав української окремішності. Московська «плеть» була так само дошкульна, як польська нагайка, та тільки гнала українську націю не на шлях поступу і цивілізації, а в безодню темноти і застою. От цим-то не диво, що свідомість національна й політична серед мас українського народу падає, що засяг його інтересів звужується до границі власної хата, власної громади, що розуміння державного устрою стається так само мітологічне, як релігія, як примітивне розуміння природи» [97]. Останнє, в ситуації що склалася, із зрозумілих причин повністю виключало будь-які можливості для існування та розвитку в Україні політичних та правових ідей конституційного характеру.

Кожен із цих періодів у часових рамках загалом відповідає наступним основним періодам («хвилям») еволюції змісту конституцій та конституційних ідей «світового конституційного процесу». Так, період «Відродження політико-правових ідей конституційного характеру в Україні (сер.ХІХ ст.) та їхній розвиток до 1917 року» відповідає періоду першої «хвилі» конституцій (т.з. період «старих» конституцій), «Розвиток конституційних ідеї в українській політичній та правовій думці міжвоєнного періоду 1918-1939 рр.» – другій «хвилі» конституцій (т.з. «новим» конституціям), третій період – («Розвиток конституційних ідей в українській політичній та правовій думці після 1990 року») – третій «хвилі» конституцій (т.з. «новітні» конституції 50-80-ті рр.); четвертий – «Розвиток конституційних ідей в Україні після 1990-91 рр.».

Кожний із цих періодів представлений джерельною базою від різного роду науково-популярних статей, політичних трактатів, відозв, програмних документів політичних рухів та партій, і до проектів конституцій та чинних (у часи існування національно-державних форм правління) нормативно-правових актів. Іншими словами, всім тим, що в єдності і дає можливість подивитись на свого роду «зріз» конституційних ідей в Україні. При цьому, окремо як на наш погляд слід звернути увагу, що кращі взірці цих документів за своїм змістом, ідеологічним та правовим наповненням, іншими якісними характеристиками загалом відповідають основним періодам еволюції розвитку конституцій та конституційних ідей («старі», «нові» та «новітні» конституції).

Так, серед документів першого періоду, насамперед звертають на себе увагу ряд політичних трактатів та програмних документів політичних партій, а також конституційних проектів (Георгія Андруського 1848-50 рр., Михайла Драгаманова 1884 р., Миколи Міхновського 1905 р.). Зокрема, останній (проект «Основного Закону Самостійної України»), за більшістю параметрів відповідає групі конституційних ідей т.з. першої «хвилі» їхнього розвитку (періоду «старих» конституцій). Яскравим представником періоду «нових» конституцій (т.з. друга «хвиля» конституцій) є Конституція Української Народної Республіки (Статут про державний устрій, права та вольности УНР) від 29 квітня 1918 року, а представниками групи «новітніх» конституцій та конституційних ідей (т.з. третя «хвиля» конституцій), безперечно є чинна Конституція України, прийнята Верховною Радою України 28 червня 1996 року, рівно ж як і ціла група політичних документів, нормативно-правових актів та конституційних проектів періоду 1990-96 років (Декларація про державний суверенітет України 1990 року, Концепція нової Конституції України 1991 року, проект Конституції України від 2 липня 1992 року (підготовлений Робочою групою Конституційної Комісії під керівництвом проф.Леоніда Юзькова), проект Конституції України в редакції від 26 жовтня 1993 року, більшість конституційних проектів політичних партій та рухів України підготовлених в 1993-95 роках.