<<
>>

2.3. Розвиток конституційних ідей в 50-80-ті роки ХХ століття

Після Другої світової війни в політичних колах української еміграції все частіше стали звучати заклики до об\'єднання своїх зусиль в єдиному політичному центрі. Далеко не останню роль в цьому процесі відігравав і факт збройної боротьби УПА та підпілля ОУН на західно-українських землях.

Адже, навіть формально, організація допомоги (у будь-якому вигляді) останнім вимагала як мінімум узгоджених дій з боку українських політичних організацій, які опинились на еміграції. У зв\'язку з цим Президент УНР в екзилі А.Лівицький 10 квітня 1948 року говорив: «Сучасні обставини, серед яких живе український народ, вимагають якнайбільшої активізації українських визвольних змагань і посилення державотворчої праці, як унутрі українського народу, так і на міжнародньому форумі, а разом з тим об\'єднання для цієї великої мети всіх членів української нації. Тому що закони про «Тимчасове Верховне Управління» і про «Державну Народну Раду» від 12.11.1920 року були ухвалені на території України і вимагають у сучасних умовах деяких доповнень і змін, я Голова Директорії Української Народної Республіки, нав\'язуючи до актів українського національно-державного будівництва і до традиції української національно-визвольної боротьби від давнього минулого по сьогоднійшій день, та спираючись на волю діючих тепер українських політичних організацій, приймаю від них узгіднений між ними законопроект під назвою «Тимчасовий Закон про Реорганізацію Українського Державного Центру» і на підставі предложення Уряду Української Народної Республіки проголошую його законом» [266, c.9-10].

Згідно із ст.1 вищеназваного документу, органами ДЦ УНР в екзилі став Президент УНР, його заступник (Віце-Президент), Уряд та Українська Національна Рада. Тут же було чітко зазначено, що у своїй діяльності ДЦ УНР «/.../ спирається на державні традиції української історії, на акти 22 січня 1918 і 1919 років та на всі наступні державні акти і на революційно-визвольну боротьбу українського народу на рідних землях, спрямовану на відновлення суверенности соборної Української Держави» [267].

Українська Національна Рада визначалась як тимчасовий законодавчий та представницький однопалатний орган, до складу якого входили представники українських політичних партій. Серед її повноважень: ухвалення законів та бюджету, ратифікація міжнародних угод та договорів, затвердження звітів уряду, обрання Президента та Віце-президента УНР, Голови та Президії Української Національної Ради, членів Конституційного трибуналу тощо. Президент репрезентує ДЦ УНР, «іменує» Голову Уряду, виконує функції Верховного командувача, затверджує закони прийняті Українською Національною Радою та виконує ряд інших повноважень. Уряд УНР відповідає за свою діяльність перед Українською Національною Радою та перед Президентом. Уряд складається з Голови та членів Уряду і має «такі ресорти: 1. Зовнішніх справ. 2. Внутрішніх справ. 3. Військових справ. 4. Юстиції. 5. Культури. 6.Господарських справ. 7. Фінансів. 8. Інформації. 9. Краєвих справ. 10. Державного секретаря» [268, c.311].

Від часу створення Української Національної Ради і до кінця 80-х років ХХ ст. відбулося десять сесій Української Національної Ради: перша Сесія УНРади – Авґсбург, Німеччина, 1948 р.; друга – Мюнхен, Німеччина, 1950 р.; третя – Мюнхен, 1954 р.; четверта – Мюнхен, 1957 р.; п\'ята – Мюнхен, 1962 р.; шоста – Мюнхен, 1967 р.; сьома – Лондон, 1972 р.; восьма – Мюнхен, 1979 р.; дев\'ята – Торонто, Канада, 1984 р.; десята – С.Бавнд Брук, США, 1989 р. [238, c.385]. На сесіях Української Національної Ради розглядались різні питання політичного характеру, зверталась увага світової громадськості до ситуації пов\'язаної із питаннями відновлення державної незалежності українського народу, з політичними репресіями на західних землях України, пізніше - станом забезпечення прав та свобод українців в СРСР, станом розвитку української культури взагалі, та української мови і літератури зокрема.

Після Другої світової війни, традиції українських вищих навчальних та наукових закладів на еміграції продовжили Український Вільний Університет (перенесений в 1945 р.

до Мюнхена), Український Техніко-Господарський Інститут (з 1945 р. у Реґензбурзі), Українська Вільна Академія Наук (1945 р., Авґсбург, з початку 50-х років – представництва в Канаді та США), Український Католицький Університет (1963 р., Рим) та інші. В центрі уваги українських вчених-правознавців на еміграції, актуальними залишаються питання розвитку національної державності, зокрема аналіз державного будівництва періоду УНР-ЗУНР, так і загальні проблеми розвитку конституційної держави. В післявоєнний період (40-80-ті рр. ХХ ст.) з\'являються роботи: Андрія Білинського «Громадські організації в СРСР» (1969), «Підготовка проекту радянської конституції»(1970); Бориса Вітошинськоого «Самовизначення – потоптаний принцип міжнародного права» (1963); Соломона Гольдемана «Жидівська національна автономія в Україні 1917-1920» (1967); Зенона Нижанковського «Процес В\'ячеслава Чорновола: спроба юридичної аналізи» (1971); Лева Окіншевича «Вступ до науки про право і державу» (1949); Юрія Панейка «Етичні моменти в державному житті» (1948), «Теоретичні основи самоврядування» (1963); Лева Ребета «Права та інтереси в німецькому і австрійському адміністративному праві» (1956); Володимира Савчака «До питання про тяглість і переємність УНР - УРСР» (1971); Зиновія Соколюка «Проблеми легальности в СРСР» (1964), «Партія державний суверенітет» (1974), «Громадянські свободи в СРСР» (1975), Матвія Стахіва «Зміна назви держави як вислід розвитку держави» (1948), «Директорія Української Народної Республіки (До питання державно-правного розвитку Української Держави)» (1958); «Тимчасова Конституція УНР від 26.11.1918 р.» (1961); Володимира Трембіцького «Історичні та правні основи українського державного гербу» (1971); Теодора-Богдана Цюцюри «Боротьба українців у Віденському парламенті за загальне виборче право і національну автономію» (1980); Олександра Юрченка «Чинне право в Україні. Нарис основних засад» (1948), «Федеративні форми совєтської державної структури і їх ідеологічно-правні функції» (1952),»До питання совєтизації національних республік СРСР (на досвіді України)» (1954), «Природа і функції совєтських федеративних форм» (1956), «Державно-політичний стан УРСР в світлі сьогоднішніх совєтських концепцій» (1956) та інші [248; 269].

В центрі уваги наукових досліджень українських вчених правознавців в еміграції, на відміну від міжвоєнного періоду, все частіше стає аналіз існуючої на той час радянської державно-політичної системи. Виходячи з позицій класичного конституціоналізму, розуміння змісту і сутності конституційної держави, її основних інститутів (прав і свобод людини, парламентаризму, розподілу влади, місцевого самоврядування і т.д.) українськими вченими в еміграції правознавцями та політологами (радянологами) обґрунтованій критиці піддавались як вся радянська правова система, так і окремі інститути радянського державного права. При цьому особлива увага зверталась на фактичну підміну загальноприйнятих (відомих) на той час в конституційно-правовій науці понять. Так, проф. Лев Окіншевич аналізуючи радянську правову систему кінця 40-х років минулого століття писав: «/.../ коли ми маємо діло з Советським Союзом, то ми почасти входимо в сферу умовних понять. Деякі назви перестають відповідати своєму змістові, зміст, на ділі часом має інший, а часом і цілком протилежний назві характер. Це й тепер часто не дає можливости стороннім спостерігачам розібратися в справжньому стані речей. Можна припустити, що історики права майбутніх часів, які досліджуватимуть історію совєтської держави, багатьма сторонами будуть у складному становищі, якщо не розумітимуть умовности ряду понять у цьому державному механізмові» [270, c.212]. І далі, так в СРСР фактичну владу «/.../ мають, насамперед, /.../ партійні (комуністичної партії – Н.С.) організації. Це значить, що вирішальне слово в районі має не голова райвиконкому, але секретар райкому, в області - не голова облвиконкому, але секретар обкому, в центрі – не голова ради міністрів, але генеральний секретар партії (з часу 2-ої війни в багатьох випадках у центрі й республіках стали сполучати посади генерального секретаря партії та голови ради міністрів)» [270, c.213]. Даючи загальну характеристику радянській державі загалом, Л.Окіншевич пише про неї як про «/.../ надзвичайно централізований механізм, в якому кожна ланка місцевого управління керується директивами, що йдуть із союзного центру, який одночасно є центром комуністичної партії.

Фактична уніфікація державно-правної структури всіх частин Совєтського Союзу останнім часом набирає виразного характеру денаціоналізації неросійських країн» [270, c.215].

Умови для розвитку національної конституційно-правової думки на території Української РСР в повоєнний (після Другої світової війни) період залишалися надзвичайно складними. Остання, в її класичному розумінні (сприйнятті), особливо в перше повоєнне десятиліття, могла існувати виключно в підпіллі. Тогочасні суспільно-політичні реалії, схарактеризовані Ю.С.Шемшученко як «/.../ умови жорсткої сталінської командно-адміністративної системи і партійних вимог послідовно-класового підходу до дослідження суспільних явищ» [271], закономірно не залишали жодних шансів як на природне (вільне) існування, так і на подальший розвиток конституційно-правових ідеї в колишньому СРСР. Радянська юридична наука, в т.ч. і та її частина, яка існувала на території Української РСР (мова іде в основному про науковців Сектору держави і права АН УРСР, юридичних факультетів Київського, Львівського, Одеського університетів, Харківського юридичного інституту, юристів-практиків і т.д.), була приречена на відповідне ідеологічне «опікунство (обрамлення)» з боку державних та партійних органів. Останнє, особливо гостро стосувалось тієї частини, яке безпосередньо мала б досліджувати публічно-правові інституту. Тому цілком зрозумілим є те, що в колишньому Радянському Союзі не існувало конституційного права як науки в його класичному розумінні, а було радянське «державне статичне право» перехід від якого до конституційного права в Україні фактично почався тільки після 1990 року [272]. На думку Ю.М.Тодики, для радянського державного права всіх періодів його розвитку «/.../ вихідними концептуальними положеннями були: а) диктатура пролетаріату (на першому етапі розвитку радянської держави); б) керівна роль однієї політичної партії; в) не сприйняття теорії розподілу влади; визнання Рад депутатів трудящих, а потім Рад народних депутатів в якості єдиної і найбільш ефективної форми народовладдя; д) визнання пріоритету державної і колгоспно-кооперативної форм власності; е) пріоритет колективних інтересів над приватними» [273, c.172].

Все це певним чином обумовило, для прикладу, появу наукових праць в сфері радянського державного права, підготовлених співробітниками Сектору держави і права АН УРСР в перше повоєнне десятиліття, як то: Бабія Б.М. «Встановлення Радянської влади в Західній Україні і воз\'єднання її з Українською РСР» (1950), «Геніальний ленінський твір про державу і революцію (До 35-річчя праці В.І.Леніна «Держава і революція»), «Питання соціалістичної законності в 13 томі творів Й.В.Сталіна» (1952), «Місцеві органи державної влади Української РСР»(1956); Корецького В.М. «Розквіт суверенітету Української Радянської Соціалістичної держави в складі СРСР» (1954); Рознатовського І.М. «Сталін про Радянську державу», «Роль Радянської держави в будівництві соціалізму і комунізму в СРСР» (1953), «Сільські Ради – органи державної влади» (1955); Таранова А.П. «Під сонцем Радянської Конституції» (1952), «Радянська виборча система – найдемократичніша в світі» (1953), «Конституція СРСР – Конституція перемігшого соціалізму»(1956); Терлецького В.М. «Участь народних мас у діяльності Рад» (1955) та інші.

Загальне «полегшення» в суспільстві, яке наступило з початком «хрущовської відлиги» загалом позитивно вплинуло і на стан розвитку державно-правових досліджень в УРСР. Так, для прикладу, в роботі вищезгаданого сектору держави і права АН УРСР в «/.../ хрущовський період більше уваги стало приділятися поглибленню зв\'язків науки з практикою державно-правового будівництва» [231]. Основна увага науковців-юристів в галузі державного права і радянського будівництва, була зосереджена на питаннях державно-правового розвитку УРСР, нормативної природи і основних принципів радянських конституцій, форм та методів діяльності місцевих Рад депутатів трудящих як в цілому, так і в окремих галузях господарського та культурного життя. В цей час з\'являються роботи В.Є.Бражнікова «Обласна Рада депутатів трудящих» (1959), Є.Ф. Мельника «Діяльність місцевих Рад по охороні прав матері і дитини» (1956), В.Л.Мунтяна «Місцеві Ради і охорона природи»(1961), а також бібліотечки на допомогу працівникам місцевих органів державної влади – «На допомогу працівникам сільських Рад депутатів трудящих «(1955, 10 брошур) та «Бібліотечка працівника районної ради» (1958, 10 брошур). Значну роль у вивченні явища «радянської конституції» відіграли роботи А.П.Таранова «Історія Конституції Української РСР» (1957) та «Основні принципи Конституції Української РСР» (1962) [274, c.37-38]. На юридичному факультеті Львівського державного університету в другій половині 50-х років над проблемами сутності та змісту радянської законності працював П.О.Недбайло, в загальних рисах розуміючи під останньою – правовий режим суспільного життя, що є «/.../ відносно самостійним явищем в складі державно-правової надбудови, яке має специфічні закономірності, властивості і яке не ототожнюється ані з законодавством, ані з застосуванням права». Згодом, його науковими інтересами стають питання аналізу проблем норм соціалістичного права, їхнього тлумачення і застосування; з\'являються його монографічні роботи «Радянські соціалістичні правові норми» (1959) та «Застосування радянських правових норм» (1960) [275]. В середині 50-х на початку 60-х ХХ ст. на юридичному факультеті Львівського державного університету імені Івана Франка С.Е.Базилевичем було підготовлено до друку окремий курс лекцій з державного права зарубіжних країн. Частина цієї праці побачила світ у вигляді окремих статей, лекцій, брошур (зошитів), а саме: «Основні права громадян у сучасних буржуазних країнах» (1956), «Державне право буржуазних країн. Загальна частина» (1957), «Державний федеральний апарат США»(1958), «Вищі органи державної влади і управління Англії»(1959), «Основи державного ладу Франції»(1961), «Предмет, система і джерела державного права буржуазних країн» (1964), «Конституції буржуазних країн»(1965) та інші [276]. Співробітниками Київського державного університету імені Тараса Шевченка в ті роки були підготовлені монографії «Раднаргоспи економічних адміністративних районів УРСР» (1959) та «Буржуазний федералізм» (1962), автором яких був проф. Г.А.Александренко, а також підручник «Радянське державне право» (1968), автори В.В.Цветков та С.О.Макогон) [229, c.165]

Приблизно від другої половини 50-х років в Україні розпочався процес зародження (відновлення) руху політичного опору існуючому режиму. На противагу радянській політико-правовій системі з її суспільними цінностями та постулатами, інститутами державної влади і т.д. несміливо протиставлялась система конституційної держави, яка стоїть на засадах загальної демократії, цінності прав та свобод людини, розподілу влади і парламентаризму, місцевого самоврядування тощо. Так, в 1956 р. широкій світовій громадськості став відомим «Відкритий лист до відділу прав людини Організації Об\'єднаних Націй і всього культурного світу від в\'язнів-табірників СРСР». Даний документ був датований 30.09.1955 р. і підписаний українськими політичними в\'язнями сталінських концтаборів Мордовії. Він став одним із перших політичних документів українського руху опору після припинення збройної боротьби українського національно-визвольного руху 40-50-х рр. (ОУН-УПА), який містив вимоги конституційного характеру. Автори листа, звертаючи увагу світової громадськості на нелюдські умови утримання в\'язнів в сталінських концтаборах, де утримувались мільйони українців, говорили також і про те, що «/.../ ми українці як прихильники всякому рухові, що стремить до свободи і правди, ставимося прихильно до всілякої культури і прогресу в усіх ділянках громадського життя, а рівно ж до самовизначення всіх народів, як і до самовизначення Української Соборної Держави /.../ Вимагаємо повного соціального забезпечення сиріт, вдів, непрацездатних батьків, рідні яких впали жертвою жорстокої несправедливості: також цих осіб і їх рідних, які стратили в таборах фізичну повноцінність і невсилі забезпечити себе чи сім\'ю /.../ Всі пустинні землі, рудники, шахти, лісові масиви, які після освоєння чи відкриття ввійшли в склад СРСР, повинні належати тим народам, члени яких їх освоювали і всіяли їх своїми кістками /.../ на Україні повинні розміщуватись військові частини складені тільки з українців і українського командування, всі бійці і командири неукраїнського походження повинні бути виведені за межі нашої землі. Це саме відноситься і до адміністративних установ і органів безпеки – МВД. Всіх порушників закону української національності повинні судити суто-українські народні чи військові суди і кару вони (порушники – Н.С.) повинні відбувати в межах своєї землі» [277].

У проекті Програми підпільної Української Робітничо-Селянської Спілки (УРСС), створеної на межі 50-х та 60-х років минулого століття у Львівській області Лук\'яненком Л.Г., Кандибою І.О., Віруном С.М. та іншими, говорилось, що «/.../ Ми (члени УРСС – Н.С.) боремось за таку самостійну Україну, яка, високо забезпечуючи матеріальні і духовні потреби своїх громадян на ґрунті усуспільнення економіки, розвивалася б у напрямку до комунізму, по-друге, в якій би всі громадяни дійсно користувалися політичними свободами і визначали напрямок економічного і політичного розвитку України - такою є остаточна боротьба нашої «партії» /.../ Засобом нашої боротьби, боротьби за певний наш ідеал, яким є самостійність України з широко розвиненим соціалістичним державним устроєм /.../ Справа утворення Самостійної України кінець кінцем вирішуватиметься не лише партією, а всім українським народом /.../ мета першого етапу нашої боротьби полягає в завоюванні демократичних свобод, необхідних для організації всього українського народу на боротьбу за утворення незалежної національної держави. Методи досягнення цієї мети мирні, конституційні» [278]. На думку В.Речицького, положення проекту Програми УРСС є свідченням прийняття окремих ідеалів і цінностей соціалізму у національному забарвленні (оболонці) політичною опозицією в Україні на початку 60-х років ХХ ст.[61, c.426].

Рух опору поступово поширюється й на Південь України. Так, наприкінці 1964 - на початку 1965 рр. в Херсонському мореплавному училищі група курсантів на чолі з Данилом Кулиняком створила організацію «Вісник свободи України», розробила її Програму та Статут. Цими документами передбачалось, насамперед, домагатися втілення в життя норм Конституції СРСР, зокрема права націй на самовизначення шляхом проведення референдумів. Ідеї та погляди (вимоги) конституційного характеру присутні в діяльності дисидентського руху мав в Донецьку (Григорій Гайовий), в Запоріжжі (Володимир Савченко, Володимир Чернишов) та в інших містах України [279, c.168].

Офіційні дослідження державно-правових явищ в СРСР велись відповідно до певних ідеологічних установок, серед яких була також і думка про не можливість існування при соціалізмі антогоністичних протиречностей. Тому, як правило, «/.../ наукові дослідження виходили із теорії безконфліктності державно-правової (радянської – Н.С.) системи». Саме останнє, разом із догматизмом було, на думку Ю.М.Тодики, характерним для «брєжнєвського періоду» розвитку загалом радянського державознавства [273, c.172]. В цей час з\'являються роботи В.М.Максименка «Демократія і дисципліна у Радянському суспільстві»(1972 р.), Г.О.Мурашина «Органи прокуратури в механізмі Радянської держави», А.П.Таранова «50 років Союзу РСР» (1972 р.), І.П.Бутка та Ю.С.Шемшученка «Місцеві Ради і забезпечення законності», М.І.Корнієнка «Правове становище відділів і управлінь виконавчих комітетів місцевих рад» (1973 р.).

В той же самий час, дотримання режиму соціалістичної законності, норм і принципів радянської конституції вимагали в квітні 1968 р. 139 діячів науки, літератури і мистецтва, робітників та студентів протестуючи проти незаконних репресій і закритих судів, що відбулися в Україні протягом 1965-1966 рр. У своєму відкритому листі на адресу політичного та державного керівництва СРСР вони писали: «/.../ нас не може не тривожити те, що під час проведення багатьох із цих процесів порушувалося закони нашої країни /.../, усі процеси /.../ провадилися в закритому порядку - всупереч тому, що прямо і неоднозначно гарантоване Конституцією СРСР, Конституціями союзних республік та їх кримінальними кодексами /.../. Ми вважаємо, що порушення принципу прилюдності судочинства іде в розріз із рішеннями ХХ і ХХІІ з\'їздів партії про відновлення соціалістичної законності, врозріз із інтересами радянського суспільства, є глумом над найвищим законом нашої країни – Конституцією Союзу Радянських Соціалістичних Республік – і нічим не може бути виправдане» [280].

Ціла низка вимог конституційного характеру в частині забезпечення належних прав представників різних національностей в СРСР, законних прав та інтересів українського народу в різних сферах суспільного життя міститься в листі Святослава Карованського до Голови Ради Національностей Верховної Ради СРСР (10.04.1966 р.). Мова іде про наступні вимоги: «/.../ 1. Припинити всі види національної дискримінації єврейського населення. 2. Відновити державність кримських татар і німців Поволжя. 3. Повернути нерухоме майно сім\'ям несправедливо висланих і репатрійованих тепер народів. 4. Повернути несправедливо висланих на Сибір представників народів Прибалтики, Західних України і Білорусії, Молдавії. 5. Провести розслідування безслідного зникнення латвійських військовослужбовців. 6. Провести широку амністію усім жертвам культу особи Сталіна /.../ 8. Розглянути питання дискримінаційного становища українського населення Кубані, Білгородщини та Стародубщини і вжити заходів до усунення його /.../ 11. Переглянути систему паспортних обмежень і засудити паспортну дискримінацію /.../ 12. Переглянути кордони національних республік з метою встановлення точних етнографічних границь» [281].

З часом в середовищі політичних дисидентів на Україні конституційні вимоги до правлячого режиму формулюються більш виразно. Так, у відкритому листі депутатам Рад України (квітень 1969 р.) дисидент Антон Коваль вимагав прийняти шляхом референдуму нову демократичну Конституцію УРСР, а також демократизувати вибори до Рад всіх рівнів та створити свого роду систему захисту органів радянської влади від узурпації комуністичною бюрократією. В новій Конституції УРСР пропонувалось закріпити положення про національне (українське) міністерство оборони, якому необхідно «/.../ підпорядкувати військові з\'єднання Збройних Сил СРСР, що формуються з населення республіки», створити і закріпити в Конституції Республіки положення про Конституційний суд, який «/.../ розглядав би справи з питань відповідності законів до Конституції УРСР, а також скарги громадян щодо порушення їх прав та свобод», обрання Генерального Прокурора Республіки таємним голосуванням на сесії Верховної Ради СРСР. Крім того, разом із прийняттям нової конституції пропонувалось ліквідувати цензуру («Головліт»), розпустити КДБ, передавши частину його функцій військовій розвідці та органам внутрішніх справ, заборонити державним органам порушувати кримінальні справи на громадян СРСР за їхні політичні та філософські погляди, висловлювання і поширення цих поглядів, надати українцям, що проживають у РРФСР такі ж самі можливості, які мають росіяни на території УРСР [282].

В середині 70-х років українські дисиденти та політичні в\'язні головним чином звертали увагу на порушення конституційних прав та свобод громадянина в СРСР, зокрема щодо права виїзду за межі Радянського Союзу [283]. «Сприяти ознайомленню широких кіл української громадськості з Декларацією Прав Людини. Домагатися, щоб цей міжнародний правовий документ став основним у відносинах між Особою і Державою» ставила собі за ціль створена у листопаді 1976 р. Українська Гельсінська Група (інша більш відома широкому загалу назва – Українська Гельсінська Спілка(УГС) [284].

На цьому місці, можна погодитись з думкою про те, що в цілому ідеї українських політичних дисидентів 70-х років мали ліберально-демократичний характер [61, c.427]. Свідченням останнього, є наприклад, звертання УГС «До країн-учасниць Бєлградської Наради влітку 1977 р., в якому вимагалося звільнення всіх політв\'язнів і ліквідація відповідних статей кримінальних кодексів, які передбачають кримінальне переслідування за політичні переконання, відкриття кордонів країни для вільного виїзду і в\'їзду, вільний доступ до інформації (наукової, мистецької, літературної, особистої і т.д.), ліквідація смертної кари (оскільки «/.../ держава не може народити життя, вона не має права і відбирати його») тощо [285]. В той же самий час, у середовищі українських політичних в\'язнів СРСР починаючи приблизно з другої половини 70-х років ХХ ст. все частіше заходить мова про дальші шляхи розвитку руху опору в Україні. У відомому сьогодні з публікацій листі політичних в\'язнів Олексія Тихого і о. Василя Романюка (приблизно межа 1977-1978 рр.) говорилися, що українці є одним з найбільш волелюбних та демократичних за способом життя, працьовитих і миролюбних народів світу. Тому у майбутній незалежній Україні кожна людина повинна вільно і необмежено користатися особистими, майновими, соціальними, політичними та іншими правами [286].

Важливим у розумінні сутності дисидентського руху опору 60-70-х років, його прихильності (відданості) ідеям та цінностям демократичної конституційної держави, громадянського суспільства стала стаття активного члена УГС Юрія Литвина «Правозахисний рух на Україні, його засади та перспективи», написана в квітні 1979 р. «Суспільство, говориться в цій статті, – це живий організм, що живе і розвивається за своми природніми законами з тенденціями до всебільшої свободи /.../ Інакодумство в Україні має глибокі революційно-демократичні і ліберальні традиції /.../ Свободолюбство, демократизм є характерними ознаками як українця, так і всієї української нації» [287, c.344]. І дальше, «/.../ сучасний правозахисний рух – це боротьба за такий спосіб життя, яке мирно розвивається за власними законами, прагнучи все більшої демократії свободи, де людина була б творцем своєї долі, а не придатком партійно-державної машинерії, де б суспільство диктувало свою волю державі, а не навпаки /.../. Захист прав і свобод людини без захисту прав і свобод нації не має під собою ґрунту. Українська правозахисна група за своїми принципами має вести боротьбу з політикою офіційного й неофіційного великодержавного шовінізму в його найрізноманітніших проявах, захищати право нації на свій самобутній розвиток, без чого не можна вести успішну боротьбу за свободу соціальну та особисту» [287, c.347]. Не можна не погодитись з думкою Г.Касьянова про те, що український дисидентський рух опору 1960-80-х рр., став крім усього іншого, своєрідним генетичним кодом подій, які привели до незалежності України. Адже, більшість вимог, програм, ідей, які висувались цим рухом у попередні тридцять років, у тій чи іншій мірі здійснювалися або здійснюються в сучасній Україні. Рух опору 1960-80-х рр. у багатьох своїх проявах став завершенням майже вікової духовно-політичної еволюції української інтелігенції, своєрідним підсумком розвитку її ідейної традиції [288, c.5].

Остання радянська Конституція для України була прийнята на позачерговій сьомій сесії Верховної Ради України дев\'ятого скликання 20 квітня 1978 року. Ця Конституція була підготовлена в якості республіканського аналогу Конституції СРСР 1977 р., відомій в радянській правовій науці як «конституція розвинутого соціалізму і загальнонародної держави» [289; 290; 291]. Відповідно Конституція УРСР 1978 базувалась, як і всі її попередники, на відповідній союзній конституції (Конституції СРСР 1977 р.); вона була четвертою з черги і останньою серед Конституцій УРСР.

Конституція УРСР 1978 р. визначалась як основний закон Української Радянської Соціалістичної Республіки В її преамбулі вказувалось на наступність «конституційного розвитку» України, ідей і принципів Конституцій 1919, 1929, 1937 рр., а носієм влади проголошувалися не трудящі, а народ. Закріплювалося всевладдя рад народних депутатів, демократичний централізм, т.з. принципи соціалістичної демократії та соціалістичної законності; КПРС визначалась як «керівна і спрямовуюча сила радянського суспільства, ядро його політичної системи, державних і громадських організацій». Конституція передбачала систему прав і обов\'язків громадян, декларувала суверенітет УРСР та її право вільного виходу з СРСР [292].

У Конституції УРСР 1978 р. закріплювалася приналежність влади народу. Здійснення влади покладалося на систему Рад народних депутатів, що складали «політичну основу» УРСР. У ст. 3 Конституції УРСР закріплювався принцип демократичного централізму, на основі якого єдине партійне керівництво повинне було сполучатися з творчою активністю мас на місцях. У ст. 4 Конституції УРСР закріплювався принцип соціалістичної законності, охорони прав і свобод громадян. Інститут референдуму і всенародних обговорень найбільш важливих питань державного життя передбачався в ст. 5. Керівної і направляючою силою суспільства була названа КПРС, що, як передбачалося, повинна була діяти в рамках Конституції України. Найвищим органом державної влади в Українській РСР, згідно з Конституцією 1978 р., визнавалась Верховна Рада УРСР. Вона складалася з 650 депутатів і мала скликатись на чергові сесії двічі на рік. До її виключної компетенції належали питання прийняття і внесення змін до основного закону (Конституції), затвердження державних планів економічного і соціального розвитку, державного бюджету і звітів про їх виконання, утворення підзвітних органів. Право законодавчої ініціативи надавалося Президії ВР УРСР, її постійним комісіям, депутатам, Раді Міністрів УРСР, Верховному Суду УРСР, Прокурору УРСР та громадським організаціям в особі їх республіканських органів. Президія ВР УРСР визначалася як постійно діючий орган Верховної Ради УРСР, їй підзвітний, і в період між сесіями виконувала функції найвищого органу державної влади. Найвищим виконавчим і розпорядчим органом державної влади визначався уряд – Рада Міністрів УРСР. Для вирішення питань, пов\'язаних з керівництвом народним господарством, державним управлінням, як постійнодіючий орган Ради Міністрів діяла її президія. Міністерства і відомства УРСР підпорядковувалися Раді Міністрів УРСР безпосередньо, збережені з попередньої системи союзно-республіканські перебували у подвійному підпорядкуванні. Обласні, міські, районні у містах, селищні і сільські ради народних депутатів визначались органами державної влади на місцях (на відповідних територіях) і мали вирішувати всі питання місцевого значення. Сесії місцевих рад скликалися не менш як 4 рази на рік. Виконавчими і розпорядчими органами місцевих Рад були їхні виконкоми. Судова влада, як і в Конституції 1937 р., не визнавалась окремою гілкою влади; вона іменувалася правосуддям, що покладалося на Верховний Суд УРСР, обласні, Київський міський суди, районні (міські) народні суди. Вищий нагляд за точним і однаковим виконанням законів із боку державних органів, юридичних і фізичних осіб здійснювався Генеральним прокурором СРСР через підлеглих йому Прокурора УРСР та обласних прокурорів [292].

Порівняно з попередньою радянською конституцією для України (Конституцією УРСР 1937 р.), система органів державної влади УРСР формально зазнала певних змін. Ради депутатів трудящих були перейменовані на ради народних депутатів. Строк повноважень Верховної Ради УРСР збільшувався до 5 років, інших (місцевих) рад – до 2,5 року. Певною новацією стала окрема глава про народного депутата, що закріплювала його статус як «повноважного представника народу в Радах народних депутатів», який у своїй діяльності «керується загальнодержавними інтересами, враховує запити населення виборчого округу, добиватися втілення в життя наказів виборців» (ст.92). Депутат визнавався особою недоторканною, мав право запиту і міг бути у будь-який час відкликаний за рішенням більшості виборців у встановленому законом порядку.

Право на участь політичному житті країни Конституція УРСР 1978 р. надала також профспілкам, ВЛКСМ, кооперативним і іншим громадським організаціям (ст. 7). Основним напрямком розвитку політичної системи був названий подальший розвиток соціалістичної демократії. У ст. 37 Конституції УРСР громадянам гарантувалася вся повнота політичних прав і воль. Однак ці права забезпечувалися лише з метою зміцнення і розвитку соціалістичного ладу (ст. 48). Право на об\'єднання в громадські організації також закріплювалося в Конституції УРСР з метою комуністичного будівництва (ст. 49). У ст. 46 Конституції УРСР містилось положення про право громадян на участь у керуванні державними і суспільними справами.

Виборча система за Конституцією УРСР 1978 р. формально будувалася на основі рівного, прямого, загального виборного права при таємному голосуванні (ст. 84). Кандидати на вибори могли висуватися КПРС, профспілками, ВЛКСМ, кооперативними й іншими громадськими організаціями, трудовими колективами і зборами військовослужбовців. Передбачалися також накази виборців депутатам (імперативний мандат - ст. 91). Конституція виходила з ідеї планування соціального розвитку республіки (глава 16), що підтверджується також аналізом статей Конституції УРСР 1978 р. про права і свободи громадян. У Конституції УРСР 1978 р. не визнавалася можливість політичної опозиції. Її відрізняли шаблонізовані й уніфіковані, відповідно до вимог Конституції СРСР 1977 р., норми. У ній не проявилася та й не могла проявитися етнокультурна і політична самобутність України. Конституція України 1978 р. ніяк не підкреслювала доведеного історично волелюбності українського народу, його прагнення до незалежності. Перегляд її положень почався лише з розпадом СРСР і знаходженням Україною незалежного політичного статусу [61, c.435].

Після прийняття нової Конституції УРСР, появляється ціла низка нових монографічних досліджень, підручників, брошур, статей. Серед них роботи В.Є.Бражникова, Р.К.Давидова, А.І.Нєдогрєва «Конституційний розвиток демократичних принципів організації і діяльності Рад народних депутатів» (1977), І.П.Бутка «Основний закон СРСР» (1977), І.А.Тимченка «Законодавча діяльність у сфері державного управління» (1978), О.Ф.Фрицького «Місцеві Ради народних депутатів та управління» (1978), «Виконавчий комітет місцевої Ради народних депутатів (проблеми удосконалення організації і діяльності)» (1980) та багато інших.

У 80-ті роки минулого століття над проблемами радянського державного права, державного права зарубіжних країн, радянського будівництва в Інституті держави і права АН УРСР, на юридичних факультетах Київського, Львівського, Одеського університетів, економіко-правовому факультеті Донецького університету, Харківському юридичному інституті, Київській вищій школі МВС СРСР працювала ціла група вчених-правознавців. Предметом їх дослідження в основному залишалися питання сутності та змісту «радянських конституцій», критика буржуазного державного права, інститути радянської правової системи, зокрема увага і дальше приділялась питанням місцевих Рад народних депутатів. Роботи українських радянських вчених-правознавців того періоду, як і їх попередників, дуже часто були надто заідеологізованими та в значній мірі віддаленими від матерії конституції (в її класичному розумінні), конституційної держави та конституціоналізму.

На передодні зникнення з політичної карти світу СРСР і відповідно його союзних республік, в т.ч. і УРСР, конституційні ідеї в українській суспільній та політичній думці як єдиному, цілісному загально національному явищі, по суті складалися з декількох відносно самостійних напрямків, основними з яких були офіційна радянська конституційно-правова доктрина, конституційні ідеї в українському дисидентському русі та конституційно-правові погляди української діаспори у західному світі. Після відновлення державної незалежності України в 1991 році всі ці напрямки фактично злились в одне русло, утворивши небачений досі симбіоз ідей та поглядів на конституційне майбутнє України. У зв\'язку з цим, логічним стало припинення існування Державного Центру УНР в екзилі. 14-15 березня 1992 року в м.С.Бавнд Брук (США) на Надзвичайній сесії Української Національної Ради було прийнято рішення про складення повноважень і припинення діяльності Державного Центру Української Народної Республіки в екзилі, які він виконував упродовж семидесяти двох років поза межами України [293]. «Складаючи свої повноваження, ми заявляємо, – говорилось у заяві ДЦ УНР від 22.08.1992 р. підписаній Президентом УНР в екзилі М.Плав\'юком, Головою УНРади М.Воскобійником та Головою Уряду УНР в екзилі І.Самійленком, що проголошена 24 серпня й утверджена 1 грудня 1991 року народом України Українська Держава продовжує державно-національні традиції УНР і є правонаступницею Української Народної Республіки» [294].

З відновленням державної незалежності України в 1991 році розпочався якісно новий етап в розвитку конституційних ідей в Україні та можливостей їх практичної реалізації.

<< | >>
Источник: Стецюк Наталія Василівна. «КОНСТИТУЦІОНАЛІЗМ В УКРАЇНСЬКІЙ ПОЛІТИЧНІЙ ТА ПРАВОВІЙ ДУМЦІ (середина ХІХ ст. – кінець 80-х років ХХ ст.)». Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Львів -2003. 2003

Скачать оригинал источника

Еще по теме 2.3. Розвиток конституційних ідей в 50-80-ті роки ХХ століття:

- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Антимонопольно-конкурентное право - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Аудит - Банковская система - Банковское право - Бизнес - Бухгалтерский учет - Вещное право - Государственное право и управление - Гражданское право и процесс - Денежное обращение, финансы и кредит - Деньги - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Маркетинг - Медицинское право - Международное право - Менеджмент - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право зарубежных стран - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предпринимательское право - Семейное право - Страховое право - Судопроизводство - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Экономика - Ювенальное право - Юридическая деятельность - Юридическая техника - Юридические лица -