1.3. Розвиток політико-правових ідей конституційного характеру в Україні від середині ХІХ ст. до 1917 року

Часовими рамками даного періоду розвитку політичних та правових ідей конституційного характеру в Україні є середина ХІХ – перші десятиліття ХХ ст. Він починається сороковими роками ХІХ ст, особливо революційними подіями у Європі 1848 року («Весна народів»), які фактично дали повштовх для відродження на етнічних українських землях політико-правових ідей конституційного характеру, і закінчуються 1917 роком.

В часовому вимірі період від середини ХІХ до поч. ХХ ст. є досить тривалим та багатим на суспільно-політичні події як континентального, так і світового значення. Звідси, можливо і пояснення значних відмінностей в перебігу процесу розвитку ідей, поглядів та уявлень, доктрин і т.д. конституційно-правового характеру на українських землях того часу. Очевидно, що одна ситуація могла теоретично існувати на західно-українських землях щодо уявлень про зміст та сутність конституційних ідей, конституції, конституційної держави під час Весни народів 1848 року; і зовсім інша через майже сімдесять років – на початку Першої світової війни, коли «за плечима» українців Австро-Угорщини вже був майже півстолітній досвід життя в рамках політичного режиму конституційної монархії. Зрештою, чого вартує тільки досвід функціонування галицької парламентської репрезентації для стану розвитку національної суспільно-політичної думки. Теж саме, стосується і ситуації на українських землях, що перебували в складі Російської імперії. Умови, за яких робились перші спроби відродження політичних та правових ідей конституційного характеру в Україні, головно в Києві, в середині ХІХ ст.

Суспільно-політичну ситуацію в Австрійській монархії до середини ХІХ ст. важко назвати сприятливою для розвитку в Галичині та на Буковині політико-правових ідей конституційного характеру. Ситуація суттєво змінилася на передодні та під час революційних подій 1848 року у Європі. Внаслідок останніх, в Австрії як відомо фактично розпочалася трансформація в сторону конституційної монархії. 25 квітня 1848 року австрійським урядом було видано першу австрійську конституцію (т.з. конституцію Піллерсдорфа), яка проголошувала монархічно-конституційні порядки та окремі демократичні права і свободи громадян, встановлювала гласність суду, відповідальність міністрів перед парламентом, надавала парламенту виключне право видавати і скасовувати закони тощо, а 11 травня 1848 року австрійський уряд видав і того ж дня опублікував в урядовій газеті «Wiener Zeitung» як доповнення до конституції тимчасовий виборчий закон, який встановлював порядок утворення двохпалатного парламенту (рейхстагу) [134, c.345-350; 135]

Користуючись проголошеними конституційними правами та свободами, 2 травня 1848 року у Львові було створену першу в Галичині українську представницьку політичну організацію нового часу – Головну Руську Раду, на чолі з єпископом Г.Яхимовичем. У своєму маніфесті від 15 травня 1848 року Головна Руська Рада заявила про єдність 15-міліонного українського народу і підтримала права всіх поневолених народів Австрії, вона висунула вимогу поділу Галичини на дві національні адміністративні одиниці (східну – українську, західну – польську) та об\'єднання в одній адміністративній одиниці всіх українських етнічних земель (Галичини, Буковини, Закарпаття).

Новим виборчим законом від 30 травня 1848 року було ліквідовано верхню палату парламенту і знесено майже всі обмеження у виборчих правах. В середині липня того ж року у Відні розпочав свою роботу перший австрійський парламент, який через революційні події змушений був засідати в провінційному містечку Кремзір (Кромериж). До першого австрійського рейхстагу від Галичини з Краковом було обрано 100 депутатів, серед яких 27 депутатів-українців (14 селян, 9 священиків і 4 представники світської інтелiгенції) та п\'ять депутатів-українців (всі селяни) від Буковини [135].

На іншій території України ( в складі Російської імперії) ситуація з умовами розвитку політико-правових поглядів конституційного характеру мала в цей час зовсім інший характер. Тут не тільки не було політичних зрушень в бік створення конституційної держави, а й посилювався національний гніт українського народу. Яскравим прикладом останнього була поява сумновідомих мовних «Валуєвського циркуляру» [139] та «Емського Указу» [140]. Саме такі різні умови (але із спільною основою – бездержавнне існування) обумовили характер процесів розвитку конституційно-правових поглядів в цьому періоді національної історії. В «австрійській» частині України, особливо з кінця ХІХ ст., в умовах австро-угорської конституційної монархії стало можливим використання інститутів парламентської демократії для дальшого розвитку нації в тому числі і як учасника державно-правових процесів (при цьому конституційно-правовий досвід набутий українцями в австрійській (пізніше – австро-угорській) монархії, зокрема досвід парламентаризму, пізніше добре прислужився при творенні власної держави – Західно-Української Народної Республіки).

На межі 1845-1846 рр. у Києві виникла таємна політична організація Кирило-Мефодіївське братство, членами якого були переважно вихованці Київського і Харківського університетів. Політична програма Кирило-Мефодіївського братства була викладена у «Книгах битія українського народу», «Статуті Слов\'янського товариства св. Кирила і Мефодія», у відозвах «До братів-українців», «Браття великороси і поляки», в записках Василя Білозерського (про освіту), М.Савича (про емансипацію жінок), М.Костомарова (про об\'єднання слов\'янських народів) та інших документах. Головними ідеями цих документів були: скасування кріпацтва і станів, визволення слов\'янських народів, створення федерації «Союз слов\'янських республік», в якому верховним органом буде Слов\'янський собор – зібрання представників усіх слов\'янських країн, надання народам права національної самостійності, вільного розвитку своєї мови, культури, а також виходу з федерації. Програмні документи Кирило-Мефодіївського братства, зокрема «Книги битія українського народу», утверджували також ідеї українського національного відродження, демократії, українського месіанізму, панславізму [74, т.V, c.235, 236, 238]. «Лежить в могилі Україна, але не вмерла. Бо голос її, голос, що звав всю Слов\'янщину на свободу і братство, розійшовся по світу слов\'янському. І одізвався він, той голос України, в Польщі, коли 3 мая (прийняття першої польської Конституції 1791 р. – Н.С.) постановили Поляки, щоб не було панів, а всі були б рівні в Речі Посполитій, а того хотіла Україна ще за 120 літ до того. /.../ І голос України одозвався в Московщині, коли після смерті царя Олександра, хотіли прогнати царя і панство і установити Річ Постолиту, і Слов\'ян поєднати, по образу іпостасей божественних нерозділимо і незмісимо; а сього Україна ще за 200 років до того хотіла. /.../ голос України не затих. І встане Україна з своєї могили і знову озветься до всіх братів своїх Слов\'ян, і почують крик її, і встане Слов\'ящина, і не позостанеться ні царя, ні сиятельства, ні превосходительства, ні пана, ні боярина, ні крепака, ні холопа – ні в Московщині, ні в Польщі, ні в Україні, ні в Чехії, ні у хорутан, ні у сербів, ні у болгар. 104. І Україна буде неподлеглою Річчю Постолитою в Союзі Слов\'янськім», - писав Микола Костомаров у «Книгах битія українського народу [141, c.29-30].

Серед документів Кирило-Мефодіївського товариства помітне місце займає проект «Конституції Республіки», підготовлений одним із членів Кирило-Мефодіївського товариства, студентом юридичного факультету Київського університету Георгієм Андрузьким (1827 – після 1864 р.). В матеріалах слідчої справи, яку провадила царська жандармерія міститься власне три варіанти проекту «Конституції Республіки», підготовлених автором приблизно в 1846-1850 роках [142, c.415-426, 596-577]. Жоден із цих проектів не був цілісним завершеним документом. Найбільш повним визнається власне третій (по часу появи) проект «Конституції Республіки», датований 1850 роком [142, c.569-577]. Серед основних положень цього проекту: утворення слов\'янської конфедерації з республіканською формою правління (на зразок Сполучених Штатів Америки). В цій державі мали б об\'єднатися 7 автономних штатів (областей): Україна, Польща, Бесарабія, Остзея, Сербія, Болгарія, Дон. При цьому, Україна як автономна частина «Слов\'янської федерації» мала б об\'єднати в собі разом із центральною її частиною – Галичину, Чорномор\'я і Крим. У майбутній «Слов\'янській федерації», Г.Андрузький не бачив місця Росії. Друга провідна ідея конституційного проекту Г.Андрузького – запровадження у містах і селах України та інших штатах найширшого самоврядування [142, c.569-577].

В 1884 році в Женеві (Швейцарія) побачила світ робота Михайла Драгоманова (1841-1895 рр) «Вольний союз – Вільна спілка. Проект основания Устава украинского общества». Конституційний проект включає в себе дві частини: текст конституційного проекту; пояснювальну записку до цього конституційного проекту. На відміну від Г.Андрузького, Михайло Драгоманов пропонував реформувати Російську імперію як мінімум у конституційну монархію; максимум – у федеративну республіку. Основні положення конституційного проекту М.Драгоманова: зміна політичного режиму з самодержавства на демократичний режим – створення Республіки (крайній варіант - перехід до конституційної монархії); перетворення строго централізованої унітарної Російської імперії на державу з федеративною системою устрою (пропозиція - утворити на території Російської імперії 20 федеративних областей); створення системи федеральних (союзних) та місцевих (обласних) органів державної влади. При цьому надати широкі повноваження областям, включаючи і права прийняття для себе законів; надати широкі права міським та сільським громадам (право місцевого самоврядування); закріпити на конституційному рівні широкі права і свободи громадянам [143, c.109].

В конституційних проектах Г.Андрузького «Начерк Конституції Республіки» (1850) та М.Драгоманова «Вольный Союз – Вільна Спілка» (1884) широко представлена проблематика місцевого самоврядування, організації життя громади і її членів, співвідношення повноважень громади і органів державної виконавчої влади на місцях тощо [144, 145]. Так, за конституційним проектом Г.Андрузького, на первинному рівні самоорганізації населення (рівень територіальної громади), для належної організації місцевого життя мали б бути створені та функціонувати управа (як виконавчий орган територіальної громади), «богадельня» (притулок для людей похилого віку та інвалідів), школа, «магазин», громадська каса. Управа мала формуватись у складі – обраного на вільних виборах голови, 3-4 старшин, 10 депутатів від громади, священика і кожного місцевого жителя, який закінчив гімназію та 1-5 писарів. Управа мала б «/.../ поєднювати в собі влади судову, розпорядчу і виконавчу» на місцях. Зокрема, в частині здійснення правосуддя (за виключенням кримінальних справ), управа громади мала б мати право накладати наступні стягнення: оголошувати догану, арештовувати, відстороняти від участі у виборах, застосовувати тюремне ув\'язнення від одного до семи днів. Крім того, саме управа громади отримувала право допомагати голові в його обов\'язках, наглядати за школою, «богадельньою», магазином та громадською касою [142, c.696]. Систему самоврядування за конституційним проектом М. Драгоманова, мали складати різного роду «сходи» або «вибрані збори»(зібрання) громадян, перед яким мали бути відповідальні всі службові особи в державі, окрім суддів. Дана система мала органічно поєднати в собі свого роду два рівні самоврядування (дві горизонтальні площини в загальнодержавному механізмі): місцеве самоврядування і державне самоврядування. Місцевим самоврядуванням передбачалась самоорганізація населення на рівні територіальних (сільських та міських) громад, волостей, повітів, областей. Так, у селах справами громади мали б «завідувати» сільських «схід» та обрані ним (фактично громадою) виборні виконавчі органи – сільська управа та сільський старшина (голова). В містах, волостях, повітах та областях мали б формуватись шляхом вільних виборів «думи» як органи територіального самоврядування, які в свою чергу обирають свої виконавчі органи – управи. Органам місцевого самоврядування громади, волості та повіту «/.../ повинні завідувати в своїх округах справами місцевого громадського господарства (майно громади, ринки, ярмарки і т.п.), благоустрою (оздоровлення, продукти, опіка, страхування, охорона худоби від епізоотій і т.п.) і громадською початковою та (в міру засобів) середньою світою» [69, c.7-72]. Показовим є те, що згодом в 1905 році Петро Струве напише про конституційний проект М.Драгоманова «Вільна Спілка» як про працю, що відкрила вітчизняному громадянству загалом сутність європейського конституціоналізму, особливо що стосується правового статусу особи та організації місцевого самоврядування [146].

Справжнім явищем як для української, так і для російської політичної думки в частині системного, цілісного висвітлення інституту прав та свобод людини і громадянина стала поява конституційного проекту М.Драгоманова «Вольный Союз - Вільна Спілка» [147; 148; 149; 150, 151]. «Головним завданням «Вільної Спілки» у Росії у теперішній та найближчий час повинна бути робота для перетворення цієї держави на засадах політичної свободи, – писав у своєму конституційному проекті М.Драгоманов, – /.../ під словами політична свобода необхідно розуміти: а) права людини і громадянина; б) самоврядування» [69, c.9]. До категорії права людини і громадянина М.Драгоманов відносив такі фундаментальні права і свободи, як недоторканість особи, недоторканість житла, «недоторканість тіла для принизливих покарань і смертної кари», таємниця листування, свобода вибору місця проживання, свобода совісті і віросповідування, свобода слова і друку, «свобода зборів, петицій і заяв», свобода навчання, право на створення та участь у товариствах об\'єднаннях, право на опір «незаконним діям урядовців», право на використання національної мови та інші [69, c.9-10]. Серед головних заслуг Драгоманова при розробці проблеми прав і свобод людини, на думку Т.Г.Андрусяка, є те , що саме за Драгомановим «/.../ права людини становлять єдиний комплекс, і пріоритетність якоїсь групи прав і свобод не тільки не сприяє розширенню прав і свобод людини загалом, але й порушує всі інші права і свободи. Так, на відміну від прихильників соціалістичного напрямку, які головним вважали соціально-економічні питання, нехтуючи або заперечуючи соціальну вартість інших прав, Драгоманов виступав за політичне, соціальне, національне визволення українського народу, а, отже, кожного українця /.../ Вважаючи національні права людини невід\'ємною частиною правового статусу особи, Драгоманов переконливо довів тотожність боротьби за національне визволення та за права і свободи людини» [147, c.58-59].

Державно-правові погляди конституційного характеру Михайла Драгоманова, як справедливо підкреслюється сьогодні провідними вітчизняними вченими-конституціоналістами, істориками та теоретиками права (Андрусяк Т., Бориславський Л., Гураль П., Козюбра М., Колісник В., Копейчиков В. Копиленко О., Метельський Р., Орзіх М., Прозорова Н., Рабінович П., Сливка С., Скакун О., Стецюк П., Тодика Ю., Шаповал В., Черкес М., Чушенко В. та ряд інших), мали значний вплив на весь подальший розвиток українського конституціоналізму протягом ХІХ-ХХ ст. та не втратили в більшості своїй актуальності і на сьогоднішній день [69]. Однак, особливу роль вони відіграли у формуванні цілого напрямку конституційних ідей в Україні першої чверті ХХ-го століття [152].

Приблизно на час підготовки та опублікування М.Драгомановим конституційного проекту «Вольный Союз – Вільна Спілка», припадає період активізації діяльності членів земського руху на Чернігівщині, Полтавщині, Харківщині, Херсонщині, «на чолі з чернігівським гласним, професійним правознавцем І.І.Петрункевичем (1843-1928)», які висували ідеї скликання Земського собору та «дарування конституції, подібної до наданої імператором Болгарії» [153] (мова йде про заповаджену в 1879 році Тирновську конституцію для Болгарії, якою фактично передбачалось встановлення обмеженої конституційної монархії [154] – Н.С.). Саме з іменем останнього, сьогодні в науковій літературі пов\'язують початки руху «земців-конституціоналістів» на українських землях, проведення перших «з\'їздів партії конституціоналістів», підготовку «Політичної програми товариства «Земський Союз» [153], а також іноді і виникнення «вітчизняних доктрин судової конституційної юстиції» [155].

Початок 90-тих років ХІХ ст., в історії національної суспільно-політичної думки, відзначено появою перших політичних партій та суспільно-політичних рухів, програмні документи яких містили чіткі орієнтири на утвердження та дальший розвиток інститутів конституційної державності на етнічних українських землях. Заснована на зборах радикальної інтелiгенції у Львові 4-5 жовтня 1890 року, Русько-Українська радикальна партія була першою модерною українською політичною партією. Ця партія утворилася в реакції до двох тодішніх галицько-українських течій – москвофільської та народницької, які від 1860-х років опанували політичне мислення галицьких українців. Серед її засновників Іван Франко, Михайло Павлик, Євген Левицький, Роман Яросевич, Северин Данилович та інші відомі тогочасні громадські діячі.

Партійна програма Русько-Української радикальної партії, прийнята на вищезгаданих установчих зборах, яку сьогодні вважають «першим виразом організованого українського політичного руху» [74, т.6, c.11], містила «Програму максимальну» і «програму мінімальну». Зокрема, в програмі максимум говорилось «в справах політичних хочемо повної волі особи, слова, сходин і товариств, печаті і сумління, забезпечення кожній одиниці, без ріжниці пола, якнайповнішого впливу на рішаннє всіх питань політичного життя; автономії громад, повітів, країв, у справах, котрі тілько їх дотикають; уділення кождому народови можности якнайповнішого розвою культурного». В той же самий час, програма-мінімум «в справах політичних: /.../ заведенє загального, безпосереднього, тайного голосованя і усуненя всяких привілегій політичних одних станів над другими, остаточно через знесенє курій виборчих при виборах до всяких репрезентацій державних, краєвих, повітових і громадских. Під право голосованя розуміємо активне і пасивне право вибору. Право те повинно бути призначене як мущинам, так і женщинам. /.../ Запонованє у внутрішній політиці Австрії правдивого автономізму, котрий би бачив силу монархії в якнайкращім культурнім і національнім розвою провінцій і народностей і в задоволюванню всіх жадань, котрі змагаються до сеї ціли. /.../ Як найширший розвій автономії краєвої так, щоби всі жизненні справи були полагоджувані в самім краю» [156].

Однак, програма Русько-Української Радикальної Партії викликала незгоду та критику з боку «молодших радикалів» Юліана Бачинського, Вячеслава Буздиновського, Миколи Ганкевича, Олександра Колесси, Євгена Левицького, Володимира Охримовича та інших, які публічно виступили із ревізією партійної програми. Зокрема, в частині дальшого конституційного розвитку Австрійської монархії, «молоді радикали» зазначали: «/.../ ми яко партія політична австрійська мусимо йти до переміни Австрії з держави одноцільно централістичної, в державу федераційну, автономічних національних держав. Яко руска (в розумінні українська – Н.С.) партія політична, мусимо йти до самостійности політичної руської нації, до єї державної організації, в новожитнім змислі, скільки се дасться осягнути на дорозі правній, без порушення цілости Австрії. На підставі основних законів, гарантуючих право розвою кождій нації, можемо не тілько правно домагатися права державного рускої нації, але й мусим се зробити, бо від сего залежить наше істнованє. Для того ми домагаємося: поділу Австрії на національні території адміністраційні. Уділення сим територіям якнайповнішої автономії політичної, т.є. вилучення їх з-під заряду парляменту австрійського і центрального міністерства» [157].

Дещо раніше, у жовтні 1885 року, у Львові утворилась Народна Рада – політичне керівництво галицьких народовців, яку очолив Олександр Огоновський (пізніше – Юліан Романчук). Вважалося, що новоутворена Народна Рада з ідейних підходів була продовженням утвореної в 1848 році Головної Руської Ради та опонентом (ідеологічним противником) москвофільського руху. Народна Рада прагнула рівноправности галицьких українців з іншими народами Австро-Угорщини, при цьому визнаючи єдність (соборність) усього українського народу, незалежно від існуючих державних кордонів. В її програмі, яку було схвалено в 1892 році зокрема говорилось: «Ми, Русини галицькі, часть народу руско-українського висше 20-ти міліонового, маючи за собою тисячолітню минувшість історичну, – народу, що, утративши самодільність державну, боровся віками за свої права державно-політичні, а ніколи не зрікся і не зрікається прав самостійного народу, – як первісні жителі Руси галицької, котру по розборі Польщі прилучено до Австрії, на основі давних претензій корони угорської, – найшовши в державі австрійській, перше з волі монархів, а відтак силою конституції, услівя до свобідного розвою національного, – придержуючися серед теперішніх обставин державно-політичних заявлень програмових: «Ради народної руської» з року 1848-го, перших загальних зборів «Народної Ради» з року 1888-го, руських народних послів соймових з року 1890-го і руських послів Ради державної з року 1891-го, – постановляємо:

І. Хочемо всестронного і свобідного розвою нашої рускої народности, яко самостійної народности словянскої, а свідомі своєї індивідуальности національної і культурної, бажаємо успішного розвою рускої суспільности, в напрямках: просвітнім, економічнім, культурнім і політичнім /.../.

V. Хочемо образовати політично маси народу руського і довести їх до самостійности політичної, щоби цілий нарід був в силі добувати і берегти повні свободи політичні, зміряючи до поправи свого биту політичного дорогою самоуправи.

VІ. Бажаннєм нашим єсть: в державі австрійській, – поважній на вні а сильній внутрі, згодою і задоволеннєм всіх єї народів, – на основі конституційній, законними средствами здобути народови руському таке становисько політичне, яке єму належиться межи народами сеї держави /.../

Х. Від правительства жадаємо конституційної оборони прав і інтересів народу руського, і правительство, котре доложить заходів в ціли заспокоєння справедивих жадань народу руського, – будемо підпирати» [79, c.259-261].

Літом 1891 року на могилі Шевченка в Каневі студенти Михайло Базькевич, Микола Байздренко, Віталій Боровик й Іван Липа - заснували таємне товариство під назвою «Братство Тарасівців». Програмні цілі Товариства були згодом викладені в рефераті прочитаному під час Шевченкових роковин у Харкові 1893 року. Того ж року, львівський часопис «Правда» опублікував цей реферат під назвою «Profession de foi молодих українців». Серед принципових політико-правових положень конституційного характеру зустрічаємо тези: про «повну автономію народів»; про існування одного «українсько-руського народу. Україна Австрійська і Україна Російська однак нам рідні, і жадні географічні межі не можуть роз\'єднати одного народу; про бажання скористатися у своїх політичних домаганнях Австрійською конституцією; про підтримку української мови як мови широкого вжитку, включно з міжнародними стосунками; про необхідність запровадження федеративного ладу в тих державах, «з якими з\'єднана українська земля» [74, Т.6, c.20-26].

В 1895 році один із членів групи «молодших радикалів» Русько-Української Радикальної Партії Юліан Бачинський, на основі, насамперед, економічного аналізу, висунув тезу про необхідність самостійності України [158, 159]. У своїй роботі «Україна irredenta» писав, що «політична самостійність України, то conditio sine qua non єї економічного і культурного розвитку, умова взагалі – можливости єї існованя» [160]. Конституційно-правова проблематика незмінно присутня у програмних документах Української Соціял-Демократичної Партії та Української Національно-Демократичної Партії, створених у Львові в 1899 році, Революційної Української Партії (РУП) створеної у Харкові в 1900 році, Української Соціялістичної Партії (1900 р.), Української Демократичної Партії (1903-1904 рр.) тощо.

Значний вплив на розвиток конституційних ідей в Україні мали події періоду Першої російської революції 1905 року. Конституційний проект Миколи Міхновського «Основний Закон Самостійної України» 1905 року [161], за своїм змістом, структурою, методикою викладу був класичним «представником» першої хвилі конституцій (конституційно-правових доктрин). Нагадаємо, що для останніх («старих» конституцій) характерним було факт фіксації (закріплення) на конституційному рівні встановлення демократичного державного режиму, закріплення основних прав та свобод особи і громадянина (насамперед групи особистих і політичних прав та свобод), закладення основ державного ладу конституційної держави з наявністю в ньому інститутів парламентаризму, виборного глави держави, місцевого самоврядування, основного закону.

За конституційним проектом М.Міхновського Україна мала б стати: державою суверенною (незалежною); національною державою; державою унітарною; державою демократичною з республіканською формою правління, державою яка визнає і забезпечує основні права та свободи людини; державою яка здійснює свою державну владу на засадах її подiлу на окремі гілки, а також визнає право територіальних громад на мiсцеве самоврядування.

Ще в 1900 році у своїй праці «Самостійна Україна», М.Міхновський як провідне гасло (мовою документу – «напис» на прапорі дальшого поступу та боротьби) пропонує вибрати девіз – «Одна, єдина, нероздільна вільна, самостійна Україна від гір Карпатських аж по Кавказькі» [162; 163]. Теза про самостійність, державну незалежність майбутньої Української держави (іншими словами – про Україну як суверенну державу) послідовно викладена і в положеннях конституційного проекту «Основний закон «Самостійної України» Спілки народу Українського» (надалі – проекту). Зокрема, мова йде про наступні положення цього документу: статтю 1, яка визначає Україну як «спілку вільних і самоправних земель»; статтю 4, яка говорить про те, що територія України є цілісною і «/.../ належить ся на праві власности всьому народови українському, себто Всеукраїнській Спілці, а не тій або іншій громаді чи землі); положення про наявність в Україні інституту громадянства (ст.10); своєї «військової сили» (ст.ст.104-107), податкової системи (ст.ст. 97-103), правової системи разом із Основним Законом держави та групою конституційних законів (законів про працю, про пресу, про суд присяжних, про фінанси, про судову систему, про уряд, про військову службу, про шкільну освіту, а також «законів карних та цивільних» – ст.118), системи органів державної влади та органів місцевого самоврядування, тощо. Як суверенна держава, Україна також мала б мати свої державні символи («/.../ кольори: блакитний та жовтий» – (ст.108), столицю – м. Київ (ст.109), державну мову (ст.28)) [161].

Наступна характерна ознака майбутньої Української держави, яка червоною ниткою проходить через майже всі праці раннього періоду політичної діяльності М.Міхновського, це визначення майбутньої України державою національною. Характеризуючи цю ознаку майбутньої держави за М.Міхновським, ми виходимо із сучасного розуміння сутності інституту національної держави – як держави утвореної нацією на виключно своїй етнографічній території в результаті реалізації нацією свого природнього (невід\'ємного) права на самовизначення, держави яка створює належні умови для всесторонього розвитку своєї (титульної) нації, держави яка послідовно реалізовує національну ідею в державотворчих процесах, чітко стоїть на позиціях захисту та охорони національної державності, а також піклується про розвиток національних меншин які проживають на її території, тощо [63, c.92-95; 164; 165]. При цьому, однак не забуваємо, що на початку нашого століття (зокрема, в 1905 р., в час появи конституційного проекту М.Міхновського), ряд концептуальних положень сучасної теорії національної держави як таких просто ще не існувало, чи вони подавались в іншій інтерпритації. Зокрема, останнє можна віднести до сутності того ж права нації на самовизначення. Адже до відомих «14 пунктів Президента Вудро Вільсона» залишалось щонайменше 12 років. І тим не менше, ст. 1 вищезгаданого проекту прямо говорить, що Україна є державою «/.../ утворена на підставі своїх природніх особливостей та окремішностей і заселених українцями. Як національна держава, Україна має мати за державні символи національну символіку (символіку, яку «Український народ присвоює собі» – ст.108), в цій державі «офіцияльною» (державною) мовою є українська, в той же самий час держава визнає право на вільне використання інших мов (очевидно, йшла мова за мови національних меншин які проживають на території України).

Теза про сутність України як держави національної чітко простежується в тій же статті «Самостійна Україна» (1900 р.), а особливо у відомому «Декалозі Миколи Міхновського». Саме в останньому – cамостійна, вільна, демократична Українська Республіка названа «/.../ національним всеукраїнським ідеалом» – п. 1 Декалогу, а наступні його положення закликають «/.../ усюди й завжди вживати української мови» (п.4), «/.../ шанувати діячів рідного краю» (п. 5), не бути байдужим до національних інтересів та не зраджувати їх (пп. 6 та 7), надавати всесторонню допомогу «землякам» своїм (п. 9), і т.д. [166].

Україна за конституційним проектом мала бути державою унітарною. Для неї, як для унітарної держави, передбачалось наявність єдиної Конституції, єдина система вищих органів державної влади, єдине громадянство; єдина судова система і т.д. Територія України мала поділятись на 9 складових частин (земель), при цьому останні майже не мали мати якоїсь політичної самостійності.

Цікавою є пропозиція автора (авторів) проекту щодо назв майбутніх земель України, а саме пропонувалось утворити 9 земель – Чорноморську Україну, Слобідську Україну, Степову Україну, Лівобережну Україну (Гетьманщину), Північну Україну, Гайову Україну (Полісся), Підгірську Україну, Горову Україну і Понадморську Україну. Ці дев\'ять земель мали охопити всі території заселені українцями, в т.ч. очевидно і Галичину, Буковину та Закарпаття (території, які на той час входили до Австро-Угорської монархії), та Кубань. Окреме положення в проекті відведено статусу столиці – м. Києва, як місця знаходження глави держави та парламенту (ст.109).

Україну як демократичну державу з республіканською формою правління, насамперед характеризує положення ст.30 проекту, за яким «/.../ уся власть належить народови українському», закріплення на конституційному рівні широкого кола загальновизнаних прав і свобод людини (розділ «Українці й їх права»), наявність парламенту та органів місцевого самоврядування, формування цих органів шляхом вільних виборів на визначений Конституцією строк [167].

В переліку прав і свобод, передбачених конституційним проектом, зустрічаємо право на особисту недоторканість (ст. ст. 14 та 15), право таємницю листування (ст. 27), свободу особистого, в т.ч. і сімейного, життя (ст. 21), право на судовий захист від неправомірних дій чиновників (ст. 29), недоторканість житла (ст. 17), право на об\'єднання в організації («спілки та згромадження» – ст. 25), право на особисті та колективні звернення (ст. 26.), свободу зборів (ст. 24), свободу совісті і віросповідування (ст. ст. 18, 19, 20), свободу науки та освіти (ст. 21), свободу слова (ст. 22), в т.ч. і друкованого (ст. 33). В основу загального інституту прав і свобод людини та громадянина покладено загальновизнаний принципи рівності (ст. ст. 12, 13).

В організації державної влади, яка в цілому належить народові (ст. 30), покладено принцип її поділу на законодавчу («законодатну»), виконавчу і судову. Законодавчу владу репрезентується «радою представників» і «сенатом» (ст. 31) (очевидно мова йде про дві палати парламенту), «/.../ Презідентови Всеукраїнської Спілки належить ся власть виконавча» (ст. 34) і судова влада «/.../ належить ся судам і суддям»( ст. 35).

Палата представників (нижня палата парламенту) складається з обраних громадянами депутатів строком на 3 роки. Верхня палата – Сенат формується з рівної кількості депутатів від кожної землі. Сенатори обираються строком на 5 років. Вибори до обидвох палат повинні проходити на основі прямого, рівного, загального виборчого права (ст. ст. 53, 58). Право обирати мають громадяни України, яким виповнилось 25 років і які не менше одного року проживають в тій чи іншій громаді; право ж бути обраним надається громадянам України віком від 25 до 70 років, які «/.../ вміють говорити, читати й писати по українськи» (ст. 52).

Президент Республіки мав би обиратися «/.../ усім народом українським через плебісцит на 6 років» (ст. 63). При цьому, тільки на один строк. Єдиною вимогою до кандидата в Президенти було встановлення нижньої межі вікового цензу, а саме – 35 років (ст. 73). Президент Республіки визначався «першим громадянином» (ст. 62), особою недоторканою, «вождем війська й флоти, а також виконавчих структур» (ст. 66). Президент мав право призначати і звільнити міністрів, інших «урядників і достойників», оголошувати закони, скликати позачергові засідання парламенту, право помилування і амністії, він зобов\'язаний був слідкувати за виконанням законів і т.д. Проектом передбачалося і дострокове припинення повноважень Президента у двох випадках: а) у випадку смерті; б) в порядку імпічменту. Останнє могло мати місце тоді, коли «/.../ Презідент явно знехтував» Конституцію. В тому випадку Сенат, Рада представників і Вищий касаційний суд утворюють із себе спеціальний «народний суд», який мав би усунути Президента з поста та призначити нові вибори Глави держави (ст. 75).

Судова система за проектом мала б включати в себе мирові сиди, суди першої інстанції, суди другої інстанції (земельні суди) і Вищий касаційний суд. Пропонована судова система знає суд присяжних та побудована на принципах гласності судового процесу, мотивованості рішень суду, недоторканості суддів (ст. ст. 85, 86, 89). Мирові судді, судді першої інстанції обираються місцевими радами строком на три роки. Судді другої інстанції і судді вищого касаційного суду призначаються Президентом Республіки пожиттєво із числа кандидатів, яких йому запропонують ради земель і суди другої інстанції [161].

В 1905 р. в «Літературному віснику» у Львові появилась стаття М.Грушевського «Конституційне питання і українство в Росії» [168], яка фактично була реакцією вченого на дискусію щодо майбутнього конституційного реформування Росії та перетворення останньої в конституційну монархію. В тогочасній російській пресі, наукових і публіцистичних виданнях пропонувались різні варіанти реформування Росії, розроблялись та обговорювались проекти конституцій [169; 170], але майже ніхто з російських політичних діячів не допускав думки про те, що інші народи також мають право свободу і самовизначення (в тому числі і українці) [171; 172, c.76-93]. Виключенням останнього, хіба що були погляди професора Московського університету Степана Фортунатова (обстоював ідею американського федералізму) та професора Санкт-Петербурського університету Максима Ковалевського (обґрунтовував повну автономію національних територій, і зокрема України) [95, c.51]. Щоб привернути увагу до проблеми статусу неросійських народів під час конституційних реформ, Михайло Грушевський і пише свою статтю, яка по суті є пропозицією щодо майбутнього конституційного устрою Росії. Зокрема, він пропонує наступне: створити національні уряди (в областях) поряд iз центральним загальнодержавним (загальносоюзним); провести прямі вибори національних (обласних) сеймів – як законодавчих органів; обирати національними сеймами союзний парламент; ввести широке самоврядування на місцях [173]. В багатьох моментах, конституційні пропозиції по реорганізації Російської імперії були досить близькими до поглядів Михайла Драгоманова.

Певний вплив на формування конституційних ідей як в Україні, так і у всій Російській імперії того часу, мали роботи талановитого українського вченого-правника Б.О.Кістяківського, які в силу незалежних від нього причин побачили світ в основному поза межами України. Будучи близьким і особисто знайомим з відомими вченими та громадсько-політичними діячами того часу, серед яких були Павло Новгородцев, Петро Струве, Микола Бердяєв, Семен Франк, Іван Петрункевич, Георг Єлліннек, Георг Зіммель, Густав Радбрух та інші, Богдан Кістяківський активно працює на науковій ниві, дискутує на сторінках журналів та газет, редагує наукові видання та переклади з іноземних мов, в т.ч. і на конституційно-правову тематику [62; 174]. Саме в цей час появляються такі його роботи як «Конституція дарування і конституція завоювання» (1906), «Державна Дума і основні закони» (1906), «Права людини і громадянина» (1906), «Як здійснити єдине народне представництво?»(1907), «Держава правова і соціалістична» (1906), «Сторінки минулого. До історії конституційного руху в Россії» (1912) та ряд інших. Державна система, здатна гарантувати й захистити права людини, на думку Б.Кістяківского, повинна діяти за написаним законом – конституцією, за підтримки населення; така ідеальна конституційна держава називається Rechtsstaat, тобто державний лад на засадах стабільних та фундаментальних законів [62, c.134]. Кістяківський був переконаний, що саме «/.../ правова держава є найбільш досконалим типом державної формації. Вона створює умови для гармонійних відносин між суспільством та особистістю» [174]. В той же самий час, конституційна держава мала б, одночасно втілюючи Rechtsstaat, передбачати взаємодію конституціоналізму та соціалізму, оскільки соціалістична держава може розвиватися лише за умови конституціоналізму, а конституційний лад набував досконалості лише в соціалістичній системі [62, c.135]. При цьому кожний закон має бути компромісом між різними політичними силами [175].

Коротко підсумовуючи аналіз розвитку політичних і правових ідей та поглядів конституційного характеру в Україні до 1917 року, погоджуючись в загальному з думкою в цьому напрямку А.Г.Слюсаренка та М.В.Томенка [95], видається за можливе говорити про сформовані два основні підходи щодо конституційного майбутнього України (основні шляхи конституційного розвитку України): автономно-федеративний та самостійно-соборницький або державно-незалежницький підходи. В першому випадку, Україна як автономне національно-культурне утворення бачилась в складі інших конституційних держав чи наддержавних утворень (союзів, федерацій, конфедерацій), в другому – виключно як суверенна національна держава. При цьому, реалізація другого варіанту, бачилась його прихильниками обов\'язково в комплексі з процесом об\'єднання в єдиній державі всіх етнографічних українських територій.