1.2. Зародження політичних та правових ідей і поглядів конституційного характеру в Україні

Процес зародження поглядів та ідей в Україні близьких до конституційно-правових в сучасному розумінні і відповідно пізніше поява перших актів конституційно-правового характеру, в багатьох аспектах є досить подібною (близькою за багатьма ознаками) до аналогічних процесів в інших європейських народів, з якими сьогодні справедливо пов\'язується витворення перших конституцій.

Сьогодні, в спеціальній юридичній літературі, як правило, звертається увага на те, що основу, фундамент для зародження та появи в Україні державно-правових ідей та поглядів конституційного характеру, з певною мірою умовності, було закладено ще в глибинах політичної та правової культури українського народу попередніх періодів його розвитку. Мова іде про часи України-Руси та Литовсько-Руську добу. Виходячи з такого підходу, своєрідним фундаментом появи в середині XVII століття перших українських документів конституційно-правового характеру (насамперед, як комплексного, еволюційного явища), були норми староукраїнського звичаєвого права, «Руська Правда», княжі договори (договори князів між собою, з народом - т.з. вічеві договори, міжнародні договори), Литовські статути [95, c.2-5; 104, 105].

Особливістю процесу зародження в Україні політичних та правових ідей конституційного характеру, на відміну від її європейських сусідів, як на наш погляд, було насамперед те, що боротьбу широких народних верств за соціальне звільнення від феодалізму і відповідно рух (прагнення) до нових та справедливих соціально-політичних систем управління, було поєднано з національно-визвольними процесами українського народу.

Не применшуючи значення вищезгаданих подій на європейському континенті, особливе місце в процесі становлення основ майбутніх конституційно-правових систем, як відомо відведено все таки англійській революції. Саме до останньої, з огляду на її велике значення для процесу зародження конституційних ідей та виникнення пізніше перших конституцій, звичайно з певною мірою умовності, можна «рівняти» національно-визвольну війну українського народу 1648-54 рр.

Називаючи сьогодні Богдана Хмельницького «фундатором українського конституціоналізму» на офіційному рівні підкреслюється що «свого роду першою вітчизняною «конституцією», і мабуть рівною за своєю вагомістю англійській Великій хартії вольностей для України став Зборівський договір 1649 року. Саме від цієї дати весь світ, Європа, у т.ч.

Вже в першому пункті Вимог Запорозького Війська до польського короля, поданих останньому під містом Зборовим в серпні 1649 р. чітко говорилось, що «щодо наших (козацьких – Н.С.) прав і вільностей, наданих нам св. пам\'яті покійними польськими королями, як раніше було, так і тепер, де б не знаходились наші козаки і хоч би їх було три, два повинні судити одного; а також всі вільності повинні бути збережені» [115]. Пункт другий фактично визначав територіальні межі новонароджуваної козацької (української) держави – « /.../ від Дністра, Берлинців, Бар по Старий Констянтинів, по Случ і за Случ, що впадає в Припять, по Дніпро, а від Дніпра, почавши від Любеча до Стародуба і аж до московської границі з Трубецьким», а наступні пункти Вимог встановлювали юрисдикцію на цій території органів козацької держави, в т.ч. і пряму заборону перебування на ній не українського війська. Важливі положення, насамперед з політичного боку, містили п.п.17 та 18 Вимог за якими «київський митрополит з двома владиками повинні мати місце в сенаті, користуючись такими самими привілеями, як духовні сенатори римської віри»: а «всі ці пункти (Вимог – Н.С.) /.../ від початку до кінця повинні бути вписані в конституцію.

Фактично, за Зборівською угодою 1649 р. в територіальних межах тодішньої Речі Посполитої утворювалась автономна область, яка об\'єднала в собі значну частину етнічних українських земель. До її складу увійшли теперішні території Київщини, Чернігівщини, Полтавщини, а також частини Волині та Поділля. На цих землях було кардинально змінено адміністративно-територіальний устрій. Територію автономії було поділено спочатку на полки, які в свою чергу поділялись на сотні. Так, на правобережжі (на правовому березі Дніпра) були утворені Білоцерківський, Брацлавський, Кальницький (пізніше, Волинський), Канівський, Київський, Корсунський, Черкаський, Чигиринський, Уманський, а на лівобережжі Кропив\'янський, Миргородський, Ніжинський, Переяславський, Полтавський, Прилуцький, Чернігівський полки. На чолі полку стояв полковник, який одночасно був і керівником адміністрації і суду у своїй окрузі. Сотні очолювали відповідно сотники, до повноважень яких приблизно належали ті ж самі функції, що їх мали полковники, тільки в територіальних межах сотні. Вся автономна територія підпорядковувалась гетьманові і мала своє власне військо. Православна віра зрівнювалась на цій території з римо-католицькою вірою, що підтверджувалось окремим привілеєм короля Яна ІІ Казимира.

Важливим етапом в процесі утвердження національної державності України стала підготовка та підписання Договору з Московським царством. Після Переяславської ради, яка відбулася 8 (18) січня 1654 р. козацька старшина на чолі гетьманом Б.Хмельницьким, провівши відповідні наради в Корсуні та Чигирині виробила та відправила до Москви проект договору у формі петиції до царя. Даний проект складався з 23 пунктів і містив положення «/.../ про права і привілеї Війська Запорозького, про невтручання царських представників до козацьких судів; про 60-тисячний козацький реєстр, про права української шляхти; про те, що урядовцями в Україні могли бути лише місцеві люди; гетьмана мало обирати саме військо, тільки оповіщаючи царя про вибір; про встановлення платні козакам; про право гетьмана приймати іноземних купців та ін.» [114, c.22].

Певний інтерес в процесі розвитку ідей та поглядів передконституційного характеру в Україні викликають також і положення Гадяцького трактату підписаного гетьманом Іваном Виговським. 6 (16) вересня 1658 р. Подібно до вищезгаданих документів, в Гадяцькому трактаті зустрічаємо положення про збереження прав та вольностей козаків, забезпечення всестороної рівноправності православної і римо-католицької церков, а також цілу низку положень, щодо забезпечення автономних (а в окремих моментах і суверенних) прав «Руського народу» (від права на створення власних академій та різного роду шкіл на українських територіях, і права випуску грошей та заборони введення іноземних військ) [118].

В цілому, погоджуючись з вищевикладеним, видається за допустиме визначити Зборівську угоду (1649 р.), Переяславські (Березневі) статті Богдана Хмельницького (1654 р.), Гадяцький договір Івана Виговського (1658 р.), Коломацькі статті Івана Мазепи (1687 р.), ряд інших «договорів» та «статей (конституції)» [91, 119, 120] пізніших років того періоду, не лише, як своєрідні договірні форми регулювання державно-владних відносин, а й як державні акти перед конституційного характеру.

Духом свободи, розумінням природності права українського народу на державну незалежність, явною присутністю державно-правових ідей та поглядів наближених до конституційних категорій того часу пронизані не тільки офіційні акти (документи) української автономії, а й ряд полемічних трактатів, виступів та промов чільних українських державних діячів того періоду національної історії. Прикладом останнього, зокрема є промова гетьмана Івана Мазепи до «урядників військових і цивільних козацької України напередодні розриву з Москвою 1708 р.» відома під назвою «Ми стоїмо тепер, братіє, між двома проваллями...» [121]. Так, обгрунтовуючи свій вибір на союзі зі Швецією, Іван Мазепа звертає увагу на деспотизм який панує в Московському царстві та характер явно неприйнятливого для України внутрішного політичного режиму, встановлено Петром Першим. Московський цар, «/.../ прибравши собі владу необмежену, – говориться у зверненні, – карає народ той своєвільно, і не тільки свобода та добро народне, але й саме життя його підбиті єдиній волі та забаганці царській. Бачили ви (українські урядовці – Н.С.) і наслідки деспотизму того, якими він винищив численні родини найбільш варварськими карами за провини, стягненні наклепом та вимушені тиранськими тортурами, що їх ніякий народ стерпіти і перетерпіти не годен» [121, c.81]. Звідси, єдиним і основним аргументом Івана Мазепи переходу України на сторону Швеції у війні між останньою та Московським царством є бажання звільнити українців «/.../ от рабства та зневаги і поновити на найвищому ступні свободи та самостійности» [121, c.84], оскільки автономні права України в порушення Березневих (Б.Хмельницького) статей 1654 р., постійно обмежувались московською стороною, зводячи правовий статус України до рівня звичайної територіальної частини єдиної і неподільної Московської держави. Методи та засоби, яким послуговувались в цьому процесі московські царі були далеко не демократичного характеру, а наслідками, як окремо підкреслює Іван Мазепа стало те, «/.../ що колись були ми (українці – Н.С.) те, тепер московці: уряд, першість і сама назва Русь од нас до них перейшли» [121, c.85]. Тому, в тексті Угоди між Україною та Швецією, підписаної в жовтні 1708 р. гетьманом Іваном Мазепою ідеї суверенності права українського народу приділена центральна увага: «Все, що воюється з бувшої території Московщини, належатиме на підставі воєнного права тому, хто цим заволодіє, але все те, що, як виявиться, належало колись українському народові, передається й задержеться при українському князівстві (Українській державі – Н.С.). Князь і Стани України, згідно з правом, яким досі користувалися, будуть заховані і вдержані на всім просторі Князівства і частин прилучених до нього /.../ по його смерти (гетьмана Івана Мазепи – Н.С.), яка, треба сподіватися,. не наступить ще довго, стани України заховають всі вольності згідно з своїми правами стародавніми законами. Нічого не зміниться в тому, що досі зазначено, щодо герба й титулу Князя України Й.К.В. не могтиме ніколи присвоїти цей титул і герб»[122].

Особливе місце в аналізі українських документів того часу (як за змістом, так і за значенням, а зрештою, і за пізнішими численними оцінками вчених) займає «Правовий уклад та Конституції відносно прав і вольностей Війська Запорозького, укладеного між ясновельможним паном Пилипом Орликом новообраним гетьманом Війська Запорозького, і генеральною старшиною, полковниками, а рівно ж і самим Військом Запорозьким, схвалені обома сторонами і скріплені найяснішим гетьманом на вільних виборах урочистою присягою року Божого 1710 квітня п\'ятого дня у Бендерах» [123]. Останній, сьогодні більш відомим широкому загалу під назвою «Конституція Пилипа Орлика 1710 року», чи «Бендерська конституція 1710 року» в сучасній науковій літературі отримав найрізноманітніші оцінки: від визначення «/.../ першою європейською конституцією в сучасному її розумінні», «/.../ перший конституційний акт в Україні», «першим вібиттям української національної ідеї на конституційному рівні» [28, c.13; 29; 30, c.9; 104, c.3; 124, c.3], «своєрідною (національною – Н.С) протоконституцією» [125] «конституційною хартією України» [126], і до йменування його рядовим, звичайним, не примітним документом того часу [91, c.3-4, 23-25], «міфічним варіантом розвитку національної державності»[120].

В цій ситуації, як на наш погляд, дуже важливими є думки, висловлені у свій час відомим дослідником історії України доби гетьмана Івана Мазепи О.П.Оглоблином. А саме, думка про те, що саме з появою «Бендерської конституції», на відміну від її попередників (включно з Березневими статями 1654 року), на порядок денний було поставлено як «перше й найголовніше питання – /.../ нова форма української державности, яка мала замінити те, що створене було Переяславською угодою 1654 року й наступними українсько-московськими договорами» [127]. Іншими словами, чітко було поставлено питання про уконституювання політико-правового розриву України з Московським царством і легального переходу України в найближчому майбутньому до якісно нового державного устрою. Саме ця проблема – новий державний устрій Української козацько-гетьманської держави, гостро постала перед керівниками української спільноти при переході їх на еміграцію після полтавської катастрофи. Керівники української еміграції в Бендерах у своєму меморіялі до Карла ХІІ в зв\'язку зі смертю гетьмана Мазепи писали (жовтень 1709 р.): «Знаємо бо добре, що прийняти опіку світлого королівського маєстату (короля Швеції) зневолило ясновельможного гетьмана Мазепу прагнення, щоб руський народ скинув московське ярмо й був вільний; але до сьогодні не відомі нам скриті думки й таємні наміри того самого нашого Гетьмана: на яких основах почав він здвигати цю велику будівлю, в якому устрої хотів поставити нашу батьківщину, звільнивши її від московської неволі й тиранства, та якими законами задумав скріпити ненарушеність Війська Запорозького»[128].

Друге. Це характер підготовки проекту даного документа. На відміну від попередніх документів, які визначали правове становище Гетьманщини, «Бендерська конституція» готувалась за участю широкого кола представників як козацької старшини, представників Запорожжя, так і інших українських громадсько-політичних діячів того часу. Серед них генеральний обозний Іван Ломиковський та його сини – Володимир, Ілля і Михайло, прилуцький полковник Дмитро Горленко, член Генерального Суду Клим Довгополий, генеральний писар Пилип Орлик, генеральний бунчужний Федір Мирович, полтавський наказний полковник Григорій Герцик та його брати – Іван і Опанас, кошовий отаман Кость Гордієнко та інші [127].

Третє. Про сам характер процедури прийняття «Бендерської конституції». Українсько-московська війна і участь у ній Запоріжжя, а потім спільна еміграційна доля значною мірою усували давні суперечності між Запоріжжям і Гетьманщиною (еміграційною гетьманською старшиною). На еміграції попередні суперечки втратили певною мірою зміст і стало питання про утворення такого собі modus vivendi, який був би конче потрібний в умовах еміграційного існування і був би бажаним на випадок переможного повернення в Україну. Все це робило можливим досягнення компромісу трьох основних українських політичних сил, що довгі роки змагалися між собою на Батьківщині і тепер після поразки у війні з Москвою, опинились на еміграції: гетьманат, як верховна державна влада Української Держави; старшина, як її провідна верства; Запорожжя, як її на той час єдина, військова сила. Суперечливі інтереси цих чинників були, на думку О.Оглоблина, гармонійно погоджені в державно-правовому акті, що мав бути конституцією України і, разом з тим, маніфестом державної волі української нації перед цілим культурним світом [127]. Академік Микола Василенко у свій час зазначав, що «/.../ Договір з Орликом було складено генеральною старшиною і запорожцями вільно й добровільно, без усілякого тиску з будь-якої сторони [28, c.17].

З огляду на вище викладене, Бендерська конституція 1710 року була витвором колективної української політичної та правової думки, підсумком тих обговорень і дискусій , що провадились на еміграції взимку 1709-1710 року, а можливо ще й за життя гетьмана Івана Мазепи [127].

Як документ, «Правовий уклад та Конституції /.../ 1710 року» складається з преамбули, 16 пунктів та тексту присяги Гетьмана Війська Запорізького (Військо Запорізьке, в даному випадку як офіційна назва тодішньої Української Держави – Н.С.). До певної міри цей документ, за своєю формою дещо нагадує pacta conventa польських королів, однак за стилем викладу є значно простішим, доступнішим. Його текст починається релігійною формулою (звичною для подібних документів того часу): «Во ім\'я отця і сина і святого духа, Бога уславленого у святій трійці» і далі іде важлива фраза (деталь), яка говорить про постійність (довготривалість, вічність) документу, що приймається, «Нехай здійсниться задля віковічної слави і пам\'яті Війська Запорозького і всього Руського народу». Положеннями «Правового укладу та Конституції /.../ 1710 року», передбачалося: створення (відновлення) незалежної Української (Козацької) держави в межах етнографічної національної території (державні кордони України описували територію визнану як територію Української (Козацької) держави Зборівською угодою 1649 року); відновлення автокефалії української православної церкви; українське православ\'я пропонувалося визнати панівною (державою) релігією; встановлення мирних стосунків з Кримом та «очищення» української території від російських фортецій (закладення засад зовнішньої політики держави).

Особливе значення в документі має п.VІ, яким фактично визначалося засади функціонування державної влади в Україні. Державна влада мала б належати Гетьману, Генеральній Раді та судам (принцип поділу державної влади на окремі гілки). Генеральна Рада бачилась як загальнодержавний представницький орган із широкими повноваженнями, в т.ч. і законотворчими. Адже, саме і тільки з нею «/.../ повинен ясновельможний гетьман, а також його наступники радитися про безпеку Вітчизни, про спільне благо і про всі громадські справи і не має права нічого вирішувати, розпочинати і здійснювати своєю волею без попереднього розгляду і схвалення» (Генеральною Радою – Н.С.). Членами Генеральної Ради мали бути радники: «чільні», «народні» та «генеральні»; порядок формування Генеральної Ради як шляхом обрання, так і «за посадою»: чільні радники – «генеральні старшини з огляду на важливість їх посад, а також через те, що вони постійно перебувають при боці гетьмана», народні радники – «городові полковники»), генеральні радники – з кожного полку вибрані зі згоди гетьмана «по одному визначному вислуженцю із людей розважливих і заслужених». Цей, представницький орган мав збиратися три рази на рік (на Різдво Христове; на Свято Великоднє (Пасху); на Покрову); право скликати Генеральну Раду в будь-який час мав гетьман України. Уряд в державі мав належати Гетьману. Судочинство мало здійснюватись Генеральним Судом і судами. Відповідно до тексту «Правового укладу та Конституції /.../ 1710 року» майбутня українська держава визнає право українських міст на самоврядування та надає особливого статусу (значення) її столиці – м. Києву (п. ХІІІ) [123, c.89-117].

На думку окремих дослідників Бендерської Конституції 1710 року, її положення були чітко спрямовані на встановлення демократичних форм правління. При цьому оцінка можливих безпосередніх форм правління «коливається» від твердження того, що положення конституції чітко виступають «проти встановлення в державі монархічної форми правління в особі спадкоємного гетьманату й передбачали утвердження ідеї олігархічної республіки» [121, c.218], до тези про те, що «конституція визначає незалежну державу Війська Запорозького й Народу Руського (українського – Н.С.), як станову виборну гетьманську монархію парламентського типу» [127].

Визначний український історик Дмитро Дорошенко, даючи оцінку «Правовому укладу та Конституції /.../ 1710 року», писав: «/.../ Це мала бути конституція тої самостійної Української держави, за яку боровся Орлик і його однодумці. Вона цікава як показник того рівня політичної думки, якого досягли українські діячі з кругів Мазепи і Орлика /.../ конституція перейнята дуже ліберальним і демократичним духом, що ставить її в ряди найцікавіших пам\'яток політичної думки того часу в цілій Європі» [108, c.385]. В той же самий час, М.Василенко, зазначав, що даний документ «/.../ як Договір» був складений з повним переконанням про швидке повернення (козацької старшини – Н.С.) на батьківщину, де договір матиме юридичну силу для всієї України. Тому на момент укладення він виглядав цілком реальним, а не теоретичним проектом, яким став надалі, коли повернення його укладачів в Україну стало неможливим. Договір цікавий не лише як вираз бажань і прагнень української старшини, але і як перший конституційний акт в Україні, за допомогою якого пануючий клас робив реальну спробу єдиний раз самостійно підвести юридичну підставу під державний лад України» [28, c.13]. Однак, навіть і пізніше, коли повернення на Україну стало не можливим, учасники творення Бендерської конституції та їх послідовники відносились до неї як до найвищого закону. Знаменно, що в 1754 році останній на той час живий «член Мазепинського уряду», Федір Мирович писав до Григора Орлика (сина Пилипа Орлика, французького військового офіцера – Н.С.), що «стародавні права Козацької нації стверджені в Бендерах при виборі Вашого славетного батька», були й надалі залишаються найвищим законом української державности [129].

Враховуючи все це, а також те, що «Правовий уклад та Конституції /.../ 1710 року» формально діяв декілька років на території Правобережної України в 1710-1714 рр. [29] (подібно до короткочасності дії інших перших конституцій), майже одинакові умови виникнення цього документу в порівнянні з іншими першими конституціями, її зміст і т.д., визначення М.П.Василенком «/.../ першим конституційним актом в Україні», як на наш погляд, є найбільш вдалим для «Правового укладу та Конституції відносно прав і вольностей Війська Запорозького, укладеного між ясновельможним паном Пилипом Орликом новообраним гетьманом Війська Запорозького, і генеральною старшиною, полковниками, а рівно ж і самим Військом Запорозьким, схвалені обома сторонами і скріплені найяснішим гетьманом на вільних виборах урочистою присягою року Божого 1710 квітня п\'ятого дня у Бендерах» [29, c.5].

Важливе місце в процесі зародження в Україні політичних та правових ідей конституційного характеру займають ряд робіт (статей, полемічних виступів, промов, звернень, маніфестів і т.д.) одного із чільних авторів «Правового укладу та Конституції відносно прав і вольностей Війська Запорозького /.../» гетьмана Війська Запорозького на еміграції Пилипа Степановича Орлика (1672-1742). В своїх роботах (інструкціях українським делегаціям на переговорах з Кримським ханством (1710) та Оттоманською Портою (1711), «Діяріуші подорожнього» (1711), «Маніфесті до європейських урядів» (1712), «Виводі прав України» (1712) та інших). Пилип Орлик розглядав Україну виключно як незалежну державу, яка існує в такому статусі від часів гетьмана Богдана Хмельницького: «По довгій й кривавій війні вічної пам\'яті найхоробрішій гетьман Хмельницький визволив з-під польської кормиги пригнічену козацьку націю. Він то утворив з України незалежне князівство і вдоволився титулом гетьмана Війська Запорозького і син його перейняв це по нім у спадку й Стани названого князівства по смерті його обирали далі своїх князів і ніяка держава не присвоювала собі права противитися цьому. Україна залежала тільки під деяким оглядом від царів московських» [130].

Розмірковуючи в своїх працях про систему відносини між державою та особою, правове становище останніх, їхню політико-правову природу і т.д., Пилип Орлик оперує двома категоріальними поняттями – «панство» і «народ». «Панство» - суверенна держава на чолі з монархом, а «народ» – населення певної адміністративно-територіальної одиниці чи групи подібних територіальних утворень, які перебувають під юрисдикцією монарха. Звідси, правові відносини між монархом і народом (тобто населенням підконтрольних монарху територій) за П.Орликом можуть складатися в двох основних варіантах (розвиватися за двома схемами): варіант «підданства» та варіант «протекції». Варіант «підданства», який за П.Орликом виникає в результаті завоювання монархом певної території, є таким, що в принципі суперечить основним засадам природнього права і тому повстання народу проти такого типу правовідносин («підданства») є справою справедливою. Зовсім інший характер правовідносин встановлюється між монархом і народом при системі (варіанті) «протекції». Останньому, на думку П.Орлика, має передувати факт укладення угоди між «станами» (народом) і монархом під час добровільного переходу народу під юрисдикцію монарха. Змістом цієї угоди повинні бути насамперед взаємні обов\'язки сторін. Саме в такій системі правовідносин може мати місце таке явище як «вільний народ» – населення певної території, що має права на самоврядування та договірні відносини з монархом аж до можливості зміни останнього, якщо монарх не дотримуватиметься взятих на себе зобов\'язань стосовно законних прав та свобод народу. В даному випадку вищеназвані повноваження «вільного народу» розглядались власне як частина «божественного» (природнього) права народу яке проголошувалось невідчужуваним. В політичних та правових поглядах Пилипа Орлика майже невід\'ємним супутником поняття «панство» (держава) є монарх. Однак, статус монарха за Пилипом Орликом далеко не подібний до статусу правлячих осіб в пануючих на той час системах владних відносин абсолютної (чи дуже наближеної до останньої) монархії. Це радше, оперуючи державно-правовими категоріями пізніших часів, статус коронованої особи політико-правової системи конституційної монархії. Тому монарх за П.Орликом має виступати гарантом збереження автономного статусу українського народу, його законних прав та свобод, захисту його від зовнішніх ворогів, легітимності утворення та набуття владних повноважень як органами державної влади, так і органів самоврядування, гарантом суспільної злагоди і миру. В той же самий час, за умов відступлення монархом від своїх обов\'язків перед народом (порушення умов договору), народ зберігає за собою право на відмову від протекції монарха [130, c.89-94]. На думку О.В.Кресіна, Пилип Орлик вперше в українській політичній та правовій думці переніс договірну теорію походження держави на внутрішній устрій «вільного народу». Останнє стало значним кроком в переході від середньовічного персонілізованого до новочасного інституціоналізованого розуміння сутності та змісту держави. Орлику також належить першість щодо введення у вітчизняний науковий та політико-правовий обіг таких понять епохи Просвітництва як «інтереси батьківщини», «спільне добро» тощо [130, 131, 132].

Пилип Орлик чи не вперше в українській політичній та правовій думці висунув ідею колективних гарантій автономного статусу та територіальної цілісності України в складі однієї із іноземних держав. Поруч iз цим, враховуючи реальний стан речей після поразки Швеції у війні з Московською державою 1709 р., що обернулась катастрофою для долі української автономії, П.Орлик послідовно відстоює природне право українського народу на державну незалежність. «/.../ Московський Двір, – зазначається у «Виводі прав України», – належить уважати за узурпатора України і що є причина покладатися на зрозуміння права природного й людського тими, що читатимуть це писання, що вони переконаються в безперечнім праві Станів України обирати /.../ свого гетьмана і що цей гетьман може допоминатися посідання цеї країни і сподіватися привернення цього посідання від справедливости європейських держав /.../, бо інтерес усіх европейських держав так зробити, щоб Україну звернено гетьманові Орликові, котрого вільно обрали й проголосили Стани України. Їх бо власний інтерес /.../ обов\'язовує їх не санкціонувати і не давати спричиняти небезпечних для себе ж самих наслідків від узурпації, що її якась сильніша держава могла би вчинити над слабшою під єдиною покривкою вигоди. Міжнародне право вимагає допомагати в крайніх випадках пригніченим громадянам /.../ Ті, що дбають про інтереси цілої Европи і кожної її держави зокрема, легко зрозуміють небезпеку для свободи Европи від такої агресивної держави (Московського царства – Н.С.)» [130, 133].