<<
>>

Конституційний звичай і політичний принцип

Існування конституційного звичаю (неписаного закону Великобританії. - Прим, перекл.), а також природа і межі обов’язків, які він накладає, можуть видаватися зразковими політичними питаннями, що їх слід загалом трактувати як непідсудні.

У відомому формулюванні Дайсі англійське конституційне право відрізняється від «звичаїв, традицій, максим чи правил», котрі не мають ані позовної сили, ані не визнаються судами[348]. Однак, якщо ми визнаємо це розрізнення, питання про «моральність конституції» не є «політичними» у важливому для нас сенсі: вони не порушують проблем авторитету чи правомірності конституції, які суди відмовляються вирішувати. Питання про конституційну моральність у цьому плані не відрізняються від інших питань про моральність. Вони потрапляють у сферу юрисдикції суду тільки тоді, коли накладаються на правові питання або впливають на їхню інтерпретацію; а у спеціальній доктрині політичних питань як способі пояснення, таким чином, є не більша потреба, ніж у спеціальній доктрині моральних питань.

Канадський верховний суд роз’яснив, що звичаї не є примусово впроваджуваними в життя, тому що, на відміну від норм загального права, вони основуються не на рішенні судді:

Вони ґрунтуються не на судових прецедентах, а на прецедентах, встановлених самими урядовими інституціями. Так само вони не мають природи статутних положень, підкорення яким та забезпечення виконання яких є функцією й обов’язком судів. Більше того, забезпечення їхнього виконання мало б означати потребу ввести певні офіційні санкції за їхнє порушення. Проте система права, від якої вони відрізняються, не передбачає таких санкцій[349].

Більш того, звичаї можуть суперечити правовим нормам, постановляючи, що права і повноваження, хоч і широко визначені, повинні, тим не менш, використовуватися тільки обмежено — якщо використовуватися взагалі.

Відповідно, хоча з юридичної .точки зору Королева чи генерал-губернатор (чи лейтенант-гуіі бернатор) можуть відмовитися схвалити закон, прийнятий обо; ма палатами парламенту (чи законодавчою асамблеєю), згідно зі звичаєм вони повинні без заперечень погодитися: «Спостерігає; мо конфлікт між юридичним правом, котре надає повну свобо-

ду дій, і звичаєвим, котре цілковито нейтралізує цю свободу».

Верховний суд зобов’язали вирішити, чи процедура, передбачена для зміни канадської конституції — з метою вилучити залишки правового панування Британії та введення хартії про права, яка підпорядковувала б і федеральні, і місцеві органи врядування, могла би бути виконана належним чином за незгоди більшості провінцій. Слід було прийняти спільну резолюцію обох палат канадського парламенту у формі звернення до Королеви з проханням, щоб це законодавство було прийняте парламентом Сполученого Королівства. Суд постановив, що, хоча до цього не існувало жодних юридичних перепон, ця процедура, тим не менш, була би «неконституційною у звичаєвому сенсі». Задумані зміни у повноваженнях законодавчих асамблей провінцій не могли бути здійснені канадським урядом та парламентом односторонньо, беручи до уваги природу Канади як держави федеративної: звичай вимагав від федеральної влади заручитися «високим ступенем» згоди провінцій перед тим, як звертатися до Вестмінстерського парламенту. Однак питання федералізму, не торкаючись його стосунку до тлумачення досі чинних положень закону «Про Британську Північну Америку», було справою виключно політичного принципу, який не міг бути «перетворений у юридичне обмеження без закріплення цього в імперативному конституційному тексті чи законі»[350].

Принаймні формально це рішення не ставить під сумнів нашого загального аналізу: оскільки посталі юридичні питання, як і питання звичаю, були належним чином розв’язані, місця для якоїсь доктрини «політичних питань» тут не було. Наскільки б відповідав чи не відповідав конституції запропонований курс дій, для більшості суддів він все одно лежав у сфері законних повноважень федеральної влади.

За суттю, однак, справа складніша, тому що розмежування між законом і конституцією за будь-яких

обставин дуже тонке. Участь Верховного суду в даній суперечці була викликана зверненнями органів врядування Манітоби, Ньюфаундленду та Квебеку до відповідних апеляційних судів згідно зі статутним законом, що дозволяє отримувати дорадчі думки. Підсудність питання, пов’язаного зі звичаєм, була, тим не менш, поставлена під сумнів федеральною владою — на тій підставі, що воно не придатне для судового розв’язання як питання суто політичне. Примітно, що це подання було відхилене: хоча питання і не було «суто правовим», воно, тим не менш, стосувалося «фундаментальної проблеми конституційності та легітимності»[351].

Судді відзначили, що суд просили не про примусове застосування згаданого звичаю, а лише про встановлення його існування, хоча різниця тут не обов’язково чітко проведена. Корисно, однак, розрізняти «примусове застосування правил чи традицій», чия тривала життєздатність залежить значною мірою від охочої підтримки державних діячів і політиків, і «визнання» конституційних принципів, що можуть лежати в основі їхньої поведінки і пояснювати її. Звичаї є формою «критичної моралі» втому сенсі, що існування чи їхня сила залежать від розуму: це «правила, які повинні викликати у політичних діячів відчуття зобов’язаності, якщо вони правильно обміркували прецеденти та доводи розуму»[352]. Таким чином, якщо правомірне розрізнення між законом і звичаєм має місце у плані примусового їх застосування, на рівні правового та юридичного принципів такого розрізнення бути не може. Конституційні принципи, наприклад, пов’язані з федералізмом, відповідальним урядуванням чи розподілом влади, або мають юридичну силу, в сенсі законних, виправданих обмежень політичної поведінки, або ні. Вони не можуть мати юридичну силу або тільки як предмет закону, або тільки як предмет звичаю.

Якби, наприклад, принцип федералізму Канади існував лише у царині політичній - як протилежній до царини конституційного права, ним навряд чи можна було би легітимно керуватися у тлумаченні закону «Про Британську Північну Америку».

Коли його влада загалом визнається, такий принцип однаково зобов’язує і суддів, і політиків - його дотримання стоїть на сторожі необхідної гармонії між юридичною та політичною конституціями. Дайсі, котрий аналізував звичай у контексті британської «неписаної конституції», дійшов подібних висновків: він наголосив потребу

ПІДСУДНІСТЬ І ЮРИСДИКЦІЯ: ПОЛІТИЧНІ ПИТАННЯ ТА МЕЖІ СУДОВОГО НАГЛЯДУ 215

■^правилах, котрі б могли «зберігати гармонію між діями законодавчого суверена та бажаннями політичного суверена»[353]. Відповідно, звичаї існували для захисту демократичної підзвітності: переважно це були правила, що регулювали використання Йгоролівської прерогативи з метою гарантувати верховенство ІІавдати громад і, зрештою, електорату.

В: Приймаючи ширшу точку зору, відповідну контексту, Верховний суд Канади пояснив, що головною метою звичаїв було «гаЦрантувати, що правова структура конституції буде використо-

ауватися згідно з панівними конституційними цінностями та принципами конкретної доби»[354]. Демократичний принцип був лише однією з таких цінностей. Якщо ж, однак, на питання правової чи конституційної сили не можна дати відповіді ізольовано від політичного принципу, котрий справедливо надихає тлумачення правової структури, бажання суду надати юридичну силу І специфічному звичаю за певних обставин може бути цілком виІ правдане. Те, що звичай виник швидше в політичній практиці, аніж і у правових прецедентах, не створює автоматичних підстав для саімоусунення суду, якщо надання звичаю юридичної сили захисІ тить недоторканність важливої конституційної цінності. У світ| лі визнання судом, що звичаї є «невід’ємною частиною конституції І та конституційної системи», його погляд на те, що юридична сис| тема «не передбачає офіційних санкцій» за порушення звичаю, І можливо, потребує подальшого обговорення.

К На практиці завжди існують поважні причини для відмови суду f надавати звичаям юридичну силу; і до цієї міри традиційний підI хід можна виправдати на основі принципу.

Захищаючи корисність І. розмежування закону та звичаю, Джеффрі Ґолдсворсі [Jeffrey t Goldsworthy] пропонує ряд причин, із яких державні чиновники Е могли б погодитися, що певні стандарти поведінки, хоч і обов’язкові, не можуть бути примусово впроваджені судом: «вони мо) жуть віддати перевагу тому, щоб ці стандарти були гнучкими та ■ мінливими, щоб у виняткових ситуаціях від них можна було від\ мовитися, щоб вони еволюціонували відповідно до зміни обста[ вин і цінностей спільноти»43’. Однак завжди лишається виправданим ( питання, довкола якого можна розумно сперечатись: слід чи не ; слід дозволяти таким преференціям визначати результат будьякої конкретної справи? Хоча з таких міркувань можна вивести

легітимні підстави для судів відмовитися примусово накидати прийняті стандарти тим, хто їх порушує, не може існувати обставин, за яких шальки терезів могли б схилитися у протилежний бік.

Обставини, розглянуті Верховним судом Канади, здавалося б, слугують вдалим прикладом. Неспроможність суду підкріпити санкціями визнану вимогу згоди провінцій, надавши цій вимозі правовий статус, без сумніву, надала б змогу канадському уряду та парламенту цілковито знищити федерацію і зробити з країни унітарну державу. Намагаючись забезпечити втручання парламенту Сполученого Королівства, котрий, як очікувалося, на практиці відгукнувся би на будь-яку подібну пропозицію, федеральна влада могла обійти наявні конституційні обмеження, що підтримували принцип федералізму. Положення Вестмінстерського статуту 1931 року, що заборонили канадському парламенту відміняти чи вносити поправки до закону «Про Британську Північну Америку» - з метою захистити законодавчі органи провінцій, могли бути обійдені апеляцією до їхньої «неконституційності» - в порушення встановленого звичаю.

У таких обставинах розрізнення між законом і звичаєм, яким би воно не було зручним для показового аналізу, втрачає свою силу як інструмент практичної думки. Юридичне утвердження звичаю ефективно упередило ініціювання конституційних змін федеральною владою всупереч волі восьми провінцій.

Як зауважив Джеффрі Маршалл, думка, що федеральна система Канади трималася, «юридично кажучи, з милості її центрального уряду та парламенту», котрі разом із британським парламентом могли перетворити Канаду на унітарну державу, була «того ж штибу, що й розмови про інші такі надмірності, які міг би здійснити юридично всемогутній парламент-суверен Сполученого Королівства»[355].

Більше за те, юридичне право парламенту Сполученого Королівства змінювати конституцію Канади всупереч бажанню провінцій саме собою може бути поставлене під питання, принаймні з погляду канадського закону. Щоправда, Таємна рада заперечила, що звичай, який утримує парламент від законотворчої діяльності для Південної Родезії з питань, що належать до компетенції законодавчого зібрання цієї країни, володіє якоюсь юридичною силою:

Часто твердять, що чинити певні речі парламенту Сполученого Королівства неконституційно... Але це не означає, що вони лежать за

<< | >>
Источник: Т. Р. С. АЛЛАН. КОНСТИТУЦІЙНА СПРАВЕДЛИВІСТЬ. Ліберальна теорія верховенства права Переклад з англійської Ростислава Сеяківа. Київ. «Києво-Могилянська академія», 2008. 2008

Еще по теме Конституційний звичай і політичний принцип:

- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Антимонопольно-конкурентное право - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Аудит - Банковская система - Банковское право - Бизнес - Бухгалтерский учет - Вещное право - Государственное право и управление - Гражданское право и процесс - Денежное обращение, финансы и кредит - Деньги - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Маркетинг - Медицинское право - Международное право - Менеджмент - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право зарубежных стран - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предпринимательское право - Семейное право - Страховое право - Судопроизводство - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Экономика - Ювенальное право - Юридическая деятельность - Юридическая техника - Юридические лица -