<<
>>

Адміністративна справедливість і конституційний принцип

У 1 розділі ми стверджували, що, хоча розширення повноважень виконавчої влади несе небезпеку свавільної дискримінації, воно, тим не менше, відповідатиме принципу верховенства права, якщо будуть запевнені вимоги рівності та чинності правового процесу.

Будь-яка спрямована на громадян примусова дія повинна поставати як результат адекватного аналізу наявних обставин і узгоджуватися із прийнятним образом суспільного блага. Тому, хоча страхи Дайсі щодо конституційності широких повноважень були повністю виправданими, його антипатію до адміністративного регулювання, хоча б у межах конституційної теорії, виправданою аж ніяк не назвеш. Більше того, Дайсі сам визнавав принципову роль правової інтерпретації, котра повинна забезпечити контроль, якщо виконавчій владі надано серйозні повноваження; саме підпорядкування адміністративних інституцій процедурним обмеженням, накладеним незалежними судами, захищає рівність, не шкодячи легітимному досягненню колективних соціальних та економічних цілей. Також варто поставити під сумнів твердження Ф. А. Гаєка, що дотримання норм верховенства права є несумісним з адміністративними втручаннями, покликаними сприяти «соціальній справедливості»[239]. Гаєк правильно розмежовував загальне «право», верховенство якого, забезпечене розподілом повноважень між гілками влади, і справді має залишатися непохитним, і ті закони та розпорядження, метою яких є досягнення конкретних соціальних чи адміністративних цілей; проте загальне право окреслює багато принципів чинного адміністративного процесу, котрі, діючи разом,

дають змогу досягнути накреслених цілей, не виходячи поза рамки верховенства права.

Загроза індивідуальним свободі і безпеці, котру вбачали Дайсі та Гаєк у наданні виконавчій владі широких повноважень, одразу ж втратить свою силу, якщо глибше прояснимо вимоги чинної процесуальності. Попри те, що особу, котрої може торкатися урядове рішення, зобов’язані проконсультувати, вказавши можливі для неї наслідки заходу, правові обмеження не зводитимуться лише до надання обов’язкової консультації.

Вимоги належно забезпеченого процесу містять усі атрибути нормативного ухвалення рішень, яке практикується у загальних судах щодо підрозділів виконавчої влади; має бути враховано всі сутнісні чинники і відкинуто несуттєві, а надані повноваження, згідно з доброю волею виконавців, не повинні виходити поза межі власної доцільності. Було би безглуздо наполягати, що громадянин повинен мати можливість висловити власні зауваження щодо дій влади, якщо б її представники, щойно вислухавши його, могли ці зауваження проігнорувати чи використовувати надані повноваження у власних цілях. Чесність процедури є фактичною, у тому сенсі, що ухвалені рішення повинні досягати окреслених суспільних цілей поміркованими способами; хоча що вважати поміркованим, а що ні, залежить від обставин.

Існують розумні межі, у яких ужиті засоби виправдовують поставлені цілі: чим більшої шкоди може завдати адміністративна дія окремому індивіду, тим більш вагомими повинні бути суспільні здобутки, задля яких її вчинено. Звідси випливає, що, хоча суд може яалежно відрізнити вагу якоїсь урядової акції як справи виключної компетенції якоїсь державної інституції від легітимності, визначення котрої - це якраз справа суду, таке розрізнення на практиці значиме лише певною мірою. І навіть якщо, виконуючи свою місію юридичного нагляду, суд просто заборонить рішення «настільки нерозумне, що жодна розумна інституція не зможе його їфийняти »289, це рішення повинно бути винесено з урахуванням усіх наявних обставин, котрі часом можуть спричинити різницю між ■поглядами суду та представників виконавчої влади290. Настільки, «аскільки аналіз раціональності та чесності дії спонукають до враховування співвіднесеності у ній громадського інтересу і приватних прав, судове рішення постає логічним наслідком підпорядкованості виконавчої влади ефективному правовому контролю.

8Т*-------

2” Associated Provincial Picture Houses Ltd v. Wednesbury Corporation [1948] 1KB 223, at p. 234.

2,0 Див.: T.

R. S. Allan, Law, Liberty, and Justice, 183—8.

Виправданість адміністративної дії (а отже, її законність у межах справедливої конституції) залежить не лише від того, чи веде вона до якоїсь легітимної мети, а також від того, чи застосовувані заходи враховують, який несприятливий вплив вони чинитимуть на приватних осіб. Накладати на окремих громадян певні обов’язки задля загального блага виправдано лише у тому випадку, коли природа й обсяг жертв, яких від них вимагають, справедливо відображатиме важливість та необхідність покладених цілей. Виникає майже цілком гіпотетичне питання, чи більшість інших громадян, налаштованих на досягнення суспільного блага, визнали б таке рішення справедливим, якби їм довелося опинитися у становищі тих, котрих воно зачіпає (тобто якби вони оцінювали його з точки зору ображених). Тут напрошується пряма аналогія з пропонованим Гаєком принципом визначення справедливості загальних положень: чи буде визнано чесним певне розмежування особами всередині і зовні окресленої ним групи чи класу? Стосовно такого рішення не вимагається якоїсь одностайності, а лише «щоби погляди на його справедливість не залежали від того, перебуває особа у групі чи поза нею»21.

У сукупності різноманітні вимоги загального права щодо природної справедливості та чинної процесуальності мають запевнити, що офіційні рішення вибудовують належний баланс між громадською потребою та приватним інтересом: досягнення державних цілей, якими б важливими вони не були, не має непропорційно впливати на життя конкретних осіб. На закид, що будьяка урядова дія неминуче зведеться до примусу (як переконував Гаєк), можемо відповісти, що, хоча рішення виконавчої влади не завжди вкладатимуться в межі загального права, вони повинні підпорядковуватися загальним принципам чинної процесуальності, котрі запевнять справедливе ставлення до тих осіб, котрих такі рішення зачіпатимуть найбільше. Гаєкова концепція рівності мала суттєвий недолік: він ігнорував вирішальну роль цих загальних принципів, водночас перебільшуючи вагу правових положень.

Водночас адміністративна дія, належно обумовлена і виконана у згоді з принципами чинної процесуальності, може запропонувати навіть більш досконалий захист інтересів громадян, ніж порівняно сліпий механізм правління, заснований на букві закону.

Фіксовані правові положення мають той недолік, що, навіть будучи винятково гнучкими для застосування у конкретних випадках, вони все ж не здатні запевнити досконалу справедливість

1,1 The Constitution of Liberty, 154.

' рішення: на практиці неможливо передбачити всі обставини кож' ного окремого випадку, не принісши положення загалом у жертву адміністративній довільності. Відповідальність за можливість безпосереднього застосування правового положення несе головним чином законодавча влада, котра, ухвалюючи закон, зважує його гнучкість (настільки, наскільки це взагалі можливо) порівняльно до чіткості та певності приписів, якими має характеризуватися добре законодавство. У той же час суди чи адміністративні інституції, застосовуючи ці правові положення, повинні намагатися оминути ті негативні побічні й непередбачені наслідки, котрі можуть із них поставати. Навіть не беручи до уваги домінантні конституційні обмеження, логічно припустити, що кожне правове положення не проектувалося з метою завдати серйозної шкоди особі, не принісши при цьому жодної (чи достатньої) вигоди задля суспільного блага. Проте окреслення цих імпліцитних характеристик, яке вимагає апеляції до (неоднорідних) моральних оцінок, попри все, буде опосередковано раціональним конструюванням «тлумачення закону»: отже, багато залежатиме від доброї волі та моральних переконань осіб, котрі первісно ухвалювали закон. Як правильно зазначив Лон Фуллер, тлумачити закон означає не лише «просто вилущувати з нього те, що туди вклали законодавці», а й також частково «узгоджувати закон із імпліцитними вимогами та цінностями суспільства, в якому його застосовують»[240]. Жоден закон депутати не можуть

виготовити «під ключ».

! Накладання жорстких вимог чинної процесуальності на діяльність виконавчих інституцій є цілком природним продовженням тієї ж філософії легітимації адміністрування.

У межах адміністративного вибору відповідником чутливого до контексту та загальної мети тлумачення закону буде принцип узгодженості рішення з покладеними наперед інституційними правилами та положеннями, що мали б дати змогу інституції провадити свою діяльність у тих чи тих обставинах. Попри те, що цей принцип інколи пояснюють як намагання виявити максимум гнучкості у намаганні сягнути громадських цілей, не менш важливо - і більш суттєво, з конституційної точки зору, — зрозуміти, що залізобетонне застосування фіксованих правил у невідповідних випадках «асто буде несправедливим і підпорядковуватиме інтереси громадянина владній дії, не виправданій досягненням жодних громадських цілей. Адміністративна дія є не лише засобом ефективного

управління - чисто інструментальну перспективу ми відкинули ще у 2 розділі - вона також виступає важливим ресурсом узгодження способів досягнення громадських цілей зі справедливим ставленням до індивідів.

Той самий фактор пояснює і наступний принцип, згідно з яким якщо владна інституція має певні правила та положення, котрі спрямовують її діяльність, вона зазвичай вимагатиме їх послідовного дотримання. І хоча ці правила не повинні руйнувати гнучкість, яку надання владних повноважень має захищати, вони часто служитимуть, якщо лише їх правильно застосовуватимуть, для забезпечення рівного ставлення до осіб та однакового трактування становищ. Відступи від прийнятих правил чи винятки із загальних положень у конкретних ситуаціях можна дозволити, лише якщо вони належним чином виправдані, співвіднесені з відповідними громадськими цілями та у кожному з випадків переконливо вмотивовані. Тоді належну рівність, в абстрактному сенсі однакових громадянських прав, найкраще б забезпечила раціональна комбінація фіксованих правил із повноваженнями владної дії, котрі б могли забезпечити справедливий баланс між громадськими потребами та приватними інтересами і безпекою.

Як правило, судовий захист «законних очікувань», стимульованих наявними у державі політикою та практикою, обороняють, наголошуючи цінність правової певності — її забезпечують стабільність вимог та адміністративного укладу2”.

Тим часом набагато більшу конституційну вагу мають передумови справедливості, котрі прямо постають із принципу рівності громадян: розмежування, котрі уможливлюють винятки з усталених правил чи практик, потребують належного виправдання відповідно до прийнятного (не довільного) критерію. Очікування особи на належне ставлення, хоч і є виправданими у світлі існуючих правил, проте можуть бути, тим не менше, подолані, якщо громадська потреба є вкрай нагальною. Проте завданням суду буде не лише позбавити особу можливих несприятливих наслідків покладання на такі правила, де це співвідноситься із ширшим баченням суспільного блага: потрібно також запевнити, що адміністрування здійснюватиметься належним чином - поважно трактуватиме інтереси тих, хто може перебувати поза офіційними симпатіями влади з причин, у більшості зовнішніх щодо здійснюваної політики2”.

2,5 Див.: Р. Р. Craig, Administrative Law (1999), 614-18.

2,4 Див. розгляд справ О’Ші [О’і'Ьгя] та Фіндлея [Findley}.

Д. Дж. Ґалліґан твердить, що імпліцитно присутньою в цій

■Инесковуючій» доктрині є «зв’язність рішень, хоча й відчутно важКкива, проте не домінуюча»: негнучкі правила залишають недос■иитньо місця для варіювання рішень у конкретних випадках2”. ■Кязагалі, лише незадовільна дихотомія між формальною і факВвічною справедливістю може забезпечити «зв’язність» щодо ін|;Діих легітимних цілей. Як вказує сам Ґалліґан, принцип подіб$яого розв’язання подібних випадків не варто вважати свідченням ^абстрактної справедливості, котра у певному сенсі є незалеж»Жою від справедливості фактичних рішень: рівність трактування Вдає бути оцінена відповідно до положень специфічної - фактично 5застосованої — концепції справедливості. Передбачуваність офі-

8цінних рішень, як правило, забезпечується застосуванням встановлених правил; проте, хоча така передбачуваність посилює •^індивідуальну безпеку та автономію, нею часом варто пожерт•Лвувати заради гнучкості, що необхідна для досягнення важли’4 «их цілей2”. Таким чином, справедливість ставлення до особи у-у конкретному випадку залежатиме не лише від спонук відповідної (Громадської мети, а й від загальних принципів справедливості, забезпечених у стосунках між громадянином і державою конституційно.

г Форма раціональності, нав’язана принципом рівності адміністративним інституціям, вельми аналогічна до тієї, на які зорієнтовані суди загального права. І хоча представники виконавчої влади можуть дозволити собі більшу свободу дії, ніж суд, ■функція якого зазвичай обмежена інтерпретацією чинних заковів, у обох випадках загальні стандарти (чи то законодавчі принципи, чи принципи адміністративної політики) можуть бути перетворені на вузько окреслені правила як засіб послідовного Трактування подібних випадків. Ці правила формулюють індуктивно, виходячи з досвіду, намагаючись розмежувати різні ситуації ва основі критеріїв, добросовісне застосування яких сприятиме втіленню покладених принципів чи намірів. Як зазначав Дж. Р. Лукас, вирок у загальному праві належно характеризує саме «спраіведливість», а не «законність», якщо останню розуміти лише як гдедукцію рішення, базовану на попередньо окреслених критеріях: принцип справедливості є більш раціональним, чутливим до впливів усіх відповідних обставин, виправдовуючи обрані з-поміж -них ex post facto141. Відповідно, найбільш раціональним рішенням

255 D. J. Galligan, Discretionary Powers: A Legal Study of Official Discretion (1986), 283. ™ Ibid. 152-61.

2,7 J. R. Lucas, The Principles of Politics (1966), 133-5.

чи вироком буде той, котрий найкраще втілює вимоги справедливості. Як вказує Ґалліґан, подібне трактування подібних випадків не містить у собі якоїсь чесноти, якщо воно не співвіднесене з базовими намірами та принципами: «справедливими визнаються такі тлумачення дальших прецедентів, котрі гармоніюють із основними принципами; а якщо вони з ними не узгоджені, їх вважатимуть несправедливими, а ухвалені таким чином рішення виявлятимуть відступи від вимог рівного ставлення»28.

Серед спеціалістів із загального права тривалий час точилася суперечка, чи повинні легітимні очікування мати фактичний, а не лише процедурний, характер. Чи вони діятимуть задля обмеження змін у процесуальності, чи лише даватимуть можливість зацікавленим особам вимагати імунітету від таких змін? Коли ми зрозуміємо, що однакові параметри чинної процесуальності й рівності лежать в основі й судової, і (легітимної) адміністративної дії, то визнаємо, що суттєві обмеження виконавчих повноважень цілком необхідні як умови конституційної справедливості. Оскільки принцип чесності чи безсторонності щодо тих чи тих осіб вимагає певного ступеня адміністративної послідовності, тобто гарантії, що всі учасники процесу будуть трактовані однаково, виконавчі інституції не можуть мати безмежної свободи коли завгодно змінювати окреслені ними правила. Необхідні застороги чинної процесуальності неминуче виходитимуть поза рамки мінімальних стандартів процедурної належності: чесна процедура повинна забезпечити рівне ставлення до всіх сторін у сенсі, що вона збалансовуватиме громадські та приватні інтереси. І попри те, що суд повинен враховувати вагу експертної оцінки адміністративних інституцій і визнавати межі власної юрисдикції та можливості окреслювати параметри суспільного блага, його роль арбітра між громадянином і державою становить головний сенс юридичного нагляду2”.

Жорсткі стандарти раціональності й процедурної чесності, котрих, як правило, дотримуються суди, відображають обтяжливий характер застосовуваних вимог рівності. Оскільки рішення суду має на меті окреслення легальних прав та обов’язків у строгій згоді з існуючою правовою системою, є доволі вузький діапазон можливостей надавати переваги котрійсь зі сторін, коли йдеться про конфлікт приватних чи конкуруючих громадських інтересів. Базовою передумовою конституційного судочинства є незалежність обговорюваних прав та обов’язків від намагання суду досягнути якихось безпосередніх і найближчих цілей суспільного

2,8 Discretionary Powers, 158.

2” Питання «вагомості оцінки» розглянуто у розділі 6.

Блага. Вважається, що ці права й обов’язки постають більш нележно, відповідно до уявлень про доцільність і ефективність адіністративної дії. В остаточному підсумку чинність претензій на певні права залежить від аналізу їх узгодженості з конституцікотра постає узгодженою моделлю правління, - і вимоги ріві для всіх справедливості виявляються при цьому у своїй найчистішій формі. Отже, вагомі процедурні переваги необхідні, аби ^стандарти чинної процесуальності почали функціонувати на засадах рівності: сторони повинні мати щонайбагатші можливості

«ивчати всі причетні до справи факти та питання, належність яких ^визначають принципи справедливості, закладені у конституції та пропаговані нею.

Чим більше адміністративне рішення залежить від положень судового або конституційного права, на відміну від незалежної £(оцінки громадського інтересу чи політики, тим більше прийняття ^.рішень має дотримуватися вимог чинної процесуальності - в інJ-шому випадку надання повноважень виконавчій владі підриваjf; тиме захист громадян, забезпечений верховенством права. З тієї І ж причини жорсткіші процедурні вимоги, притаманні «квазі/ юридичним» рішенням (включно з питаннями судового права),

’ повинні супроводжуватися належним рівнем правового нагляду. У тих випадках, коли на карту поставлено конституційні права, вимоги раціональності, природно, стають жорсткішими, і водночас зростає увага судових інстанцій до обґрунтованості та доцільності адміністративних дій. Навіть якщо повноваження судів зводяться лише до запевнення того факту, що виконавча влада діє у межах своєї законної, щедро наданої суспільством «юрисдикції», суд має «бути уповноваженим забезпечити більш прискіпливі стандарти аналізу адміністративних рішень, відповідно : до важливості справи», котрої вони стосуються[241]. Будь-яка оцінка раціональності адміністративних дій повинна принципово розтлядатися у конституційному контексті, з тим, що, «чим більшим в втручання [такої дії] у права людини, тим повнішого обґрун„тування потребуватиме суд для визнання її доцільності» - понад «сукупність типових обґрунтувань, доступних пересічному

управлінцю»[242].

;; До того ж застосовувати подібні критерії варто й тоді, коли інтереси окремої особи більшою мірою зазнають впливу адміністративних

k 531.

рішень, ніж відповідні інтереси інших осіб. Так само як застосовані судом правові положення можуть у різний спосіб вплинути на становище різних осіб, не надаючи при цьому підстав для конституційного заперечення їхньої дії, адміністративні рішення, ухвалені в намаганні сягнути втілення легітимних громадських цілей, також можуть по-різному впливати на різні групи чи окремих осіб. Серйозність наслідків таких рішень для кожної конкретної особи, котра зазнає їх впливу, оцінена з точки зору їх необхідності для її добробуту, повинна бути належним чином узгоджена з нагальністю й важливістю намічених цілей. Те чи те рішення буде виправданим, лише якщо воно справді потрібне для досягнення легітимної мети; і рівень його необхідності має відображати характеристики та силу його впливу на життя та інтереси тих, хто цього впливу зазнає. У такому випадку, якщо для характеристики рішення доводиться застосовувати Веднесберський [Wednesbury] тест (аналіз виправданості. - Прим, перекл.), згідно з яким доцільність (чи недоцільність) рішення залежить від його контексту, ми можемо тлумачити його як спробу визначити критерій пропорційності: змінний стандарт юридичного нагляду, що містить моральну оцінку, з огляду на принципи рівності та конституційної відповідності302.

У випадках коли суд захищає законні очікування громадянина, вимагаючи від громадської інституції діяти у його справі, спираючись на передбачені правила та положення, то застосовує принцип справедливості, відповідний конституційній ролі судової влади. Відмова Апеляційного суду Великобританії застосувати аналіз виправданості у випадку, коли ув’язнені намагалися протидіяти політиці тюремної адміністрації, котра б позбавила їх можливостей «дострокового звільнення», виявляє відступ від звичного діапазону функцій юридичного нагляду303. Припущення, що суд повинен зважити справедливість рішення не слідувати очікуванням, було визнане «єретичним»: адже «Веднесберський тест застосовують у важливих справах (а не щодо питань адміністративної процедури)»304. Тим не менше, у принципі, було погоджено, що суд може переглянути рішення, котре заперечує законні очікування, засновані на окреслених раніше практиках дострокового

мг Див.: Allan, Law, Liberty, and Justice, 188—91. Див. також: Sir John Laws, ‘Is the High Court the Guardian of Fundamental Constitutional Rights?’ [1993] PL 59, esp. 69-74, and ‘Wednesbury’, in Christofer Forsyth and Ivan Hare, The Golden Metwand and the Crooked Cord (1998).

30J R. v. Secretary of State for the Home Department, ex p. Hargreaves [1997] 1 All ER 397.

5OI Ibid. 412.

вивільнення: це рішення частково таки перебувало у судовій комвдатенції, а не цілком і повністю залежало від сваволі відповідноміністерства. Суддя Пілл стверджував, що «суд повинен про-

Ждналізувати ситуацію загалом». Потрібно зважити, чи може $ адміністративна дія завдати шкоди законним очікуванням; відповідь на це запитання залежить від «усіх обставин, включно із при.родою очікувань, характером змін, а також будь-якими виправ-

' даннями цих змін, з огляду на вже наявні очікування»305. Проте ' чи зможемо ми ефективно відокремити у такому контексті питання обґрунтованості міністерського рішення від проблеми балансу справі .ведливості рішень за всіх обставин? Уявна дихотомія між раціо-

■' нальністю й пропорційністю, звісно ж, буде неправомірною: отже, j коли Вендесберський тест застосовують, щоби запевнити, що від4 повідне положення можна застосовувати за всіх обставин, неI • зважаючи на підстави, котрі дали б змогу зробити окремі винятки, . довільність адміністративної дії постає більш ніж очевидно.

3. Судові функції та виконавчі органи: сфера «квазіюридичного»

Жорсткі стандарти процедурної чесності, застосовувані у судових процесах, є сутнісними характеристиками верховенства права: якщо суди дотримуються цих вимог, права індивіда будуть .адекватно дотримані та захищені. Незалежність судочинства втратить свою роль головного захисту проти сваволі виконавчої влади, якщо суди не зможуть дотримуватися принципів природної .справедливості: зникне гарантія, що права громадян діятимуть на практиці. Таким чином, взаємопов’язаність стандартів судової процедури становить фундамент конституційності - фактично стійкий до законодавчих впливів та перекручень, окрім хіба що особливих випадків, у яких ті ж суди обґрунтують можливість відступу від звичної процедури. Не менш важливим моментом .в усій моделі справедливого правління є той факт, що судочинство справді ведеться належно відокремленими від інституцій виконавчої влади судами, котрі дотримуються погоджених процесуальних процедур306. Якщо ж судову владу - включно з питаннями .чинності правових актів - передано адміністративним інституціям чи окремим міністрам уряду, ці установи чи урядовці так само повинні діяти на засадах політичної незалежності (від урядової

505 Ibid. 415-16. ж Див.: розділи 7-8.

чи партійної політики) та справедливості процедури. Існування трибуналів та інституцій, наділених «квазіюридичними» повноваженнями, - коли правові питання щільно переплетені з питаннями адміністрування, — не повинно підривати принципи верховенства права. Жорсткість необхідних процедурних обмежень, як правило, є питанням ступеня; чим ближчою є юрисдикція органу до судових функцій, включно із можливістю незалежно від політичного процесу окреслювати коло наявних прав, тим сильнішою буде аналогія з юридичною процедурою. Передача законодавцями судових повноважень адміністраторам, що представляють виконавчу владу, можлива тільки у тому випадку, якщо останні погодяться діяти відповідно до регламенту діяльності судів.

І

Дію подібних принципів демонструє нам аналіз рішення Верховного суду Австралії у справі «Південна Австралія проти О’Ші» [South Australia v. O’Shea], котра містила елемент сумнівної адміністративної дії, що обмежувала свободу особи307. О’Ші було звинувачено у непристойних домаганнях щодо малих дітей і ув’язнено іменем Королеви на тій підставі, що він не здатен стримувати власні сексуальні інстинкти; дальша рекомендація Ради порук (аналог товариського суду в країнах Британської Співдружності. - Прим, перекл.} звільнити його, що ґрунтувалася на медичних висновках, була відхилена генерал-губернатором, котрий діяв згідно з розпорядженням кабінету міністрів. Суд більшістю голосів заперечив заборону, згідно з якою О’Ші не мав права клопотатися перед кабінетом про своє звільнення до винесення міністерської постанови, - вимоги природної справедливості були вдоволені дозволом ініціювати додаткові слухання.

Вочевидь, рішення відступити від стандартної процедури було цілком обґрунтованим, якщо брати випадок у ширшому конституційному контексті, в якому питання звільнення підпорядковане політичному судженню, а вірогідність майбутніх злочинів не є єдиною пересторогою. Судді основувалися на прецеденті рішення Палати лордів у справі Фіндлея [Findlay], на слуханнях якої лорд Скармен [Scarman] розмежував повноваження Ради порук і держсекретаря у питанні звільнення в’язнів на поруки308. Наголосивши, що ні ця рада, ні судова влада не можуть бути «настільки близькими до розуміння громадської думки, як підзвітний парламенту

т (1987) 163 CLR 378.

R. V. Secretary of State for the Home Department, ex p. Findlay [1985] AC 318.

Ииелекторату міністр », Скармен стверджував, що міністр «повинен ■формувати про громадську прийнятність дострокового звільненЯНрй окреслити заходи, котрі сприятимуть посиленню певності гро■юськості у системі кримінального права»[243]. У той самий спосіб, МдИа у справі О’Ші Рада порук виявила звичайну процесуальну коЯЙггність, він, з другого боку, перебував «у руках уряду, котрий мав Шести відповідальність за його звільнення»: натомість рішення генерал-губернатора полягало у стримуванні «необмеженої довільШрсті рішення щодо громадського інтересу в даному випадку»[244].

Більшість суддів чітко розмежовували факти, котрі стосувалися |Йшення, з одного боку, та загальнополітичні питання - з другоЙв. У висновку судді Бреннана вказувалося, що вимагати дальших ' іекухань до винесення вироку, доки всі факти справи будуть зважені та запевнені Радою до надання нею рекомендацій, було б не,’Єфавомірним «насильницьким притяганням судового процесу до .«Йвтреб виконавчої влади». Виглядає, що він вважав, що природні справедливість полягає лише у винесенні рішень на основі відповідних фактів: міністр «не був зобов’язаний заслухати особу пеДрвд формулюванням загального положення чи діючи у конкретному випадку відповідно до інтересів громадськості загалом, навіть якщо його рішення зачіпало б особисті інтереси». У царині «міністерської політики, котра орієнтується на громадські інтереси», законність процедури відступала перед «політичною доцільністю»[245], -г»/. Отже, чинність розмежування факту та конкретної постанови виразно залежить від контексту, а за описаних обставин жорстке дотримання встановлених правил взагалі виглядає гротескним. У принципі, заборонити слухання з огляду на загальнополітичну постанову законно лише, якщо її можна легітимно застосовувати без огляду на обставини конкретного випадку; в де постає питання, чи продовжувати утримувати під вартою в’язня, котрий відбув призначений йому термін і котрого більше не вважають загрозою для громадськості, там ми стикаємося З нехтуванням справедливістю і небажанням узгоджувати процедуру з її вимогами. Конституційний суддя Мейсон погодився, що загальний правовий обов’язок діяти справедливо було проігноровано не лише тим, що прийняття рішення передоручили генерал-губернатору; проте якщо вже це на практиці мало означати, що кабінет повинен ухвалювати постанову про дальшу долю конкретної особи, а не займатися справами загальної

процедури, то у своїх рішеннях установа мала би, хоча б певною мірою, дотримуватися вимог природної справедливості. І навіть якщо видається непрактичним дозволити особі дискутувати положення «загальних процедур високого рівня», те ж саме не справджуватиметься щодо «впливу процедури на індивіда», а також тих її аспектів, котрі безпосередньо стосуються конкретного випадку312.

Голова Верховного суду висловив думку, що принциповим питанням є, чи мав О’Ші адекватну можливість апелювати, і постановив, що у нього була достатня змога представити свої претензії Раді порук, котра могла зважити всі аспекти справи. Тим часом суддя Деан заявив, що утримування О’Ші під вартою довше належного, незважаючи на заперечення медичних експертів та рекомендації Ради порук, необхідне з інших причин, ніж ті, які були вже розглянуті під час ініційованих ним слухань. Скориставшись правом окремої думки, суддя прозоро натякав на «політичний» характер продовження терміну. Можливості австралійського кабінету міністрів з довільних політичних міркувань відкидати висновки спеціальних, наприклад медичних, інституцій і справді були «екстраординарними», а отже, звичні правила та процедури кабінету варто було змінити: «Якщо парламент вважає ефективним надання таких повноважень політичному органу, то цей орган повинен внести у свою регулярну діяльність такі зміни, щоби вони вели до забезпечення хоча б мінімальних стандартів справедливості»313.

Розмежування, котре голова Верховного суду проводить між загальними положеннями та їх застосуванням у конкретному випадку, є досить проблематичним: адже кожне загальне правило матиме вплив на багатьох осіб у різних обставинах, у яких вони опиняються. Та попри те, є відмінність між загальним положенням, вплив якого на особу є лише побічним ефектом - для уряду загалом невідомим і незаплямованим громадянським чи владним упередженням, - та політикою специфічного ставлення до певної групи осіб, чутливою до думки громадськості. Положення, котре спонукає продовжити термін ув’язнення індивіда, коли його строк насправді вже збіг, проти чого виступають медичні експерти, навряд чи визнає принцип верховенства права. Отже, має існувати можливість для такого в’язня не лише прохати зробити для нього виняток із правила, а навіть поставити під сумнів саме правило, виходячи з конституційних передумов: по суті, він

512 Ibid. 386-9.

513 (1987) 163 CLR 378, at pp. 419-20.

|в право заперечити чинність такого положення як перед тюлною адміністрацією, так і в суді.

Можна провести вражаючу паралель між постановою суду эдо правового статусу О’Ші як в’язня та баченням Ради порук Ibro як засудженого, котрий благає про помилування[246]. У кожз випадків доля громадянина, врешті, була полишена на волю

Йністра чи всього уряду, рішення якого, звісно ж, набуло поліИчних рис. Верховний суд постановив, що поза мінімумом ^оцедурних обмежень О’Ші не має жодних додаткових прав, зі б дозволили суду посутньо оскаржити урядове рішення: проэвження його терміну - це справа суто політична, тож відпоцальність за це нестимуть члени уряду та законодавці. На дум-

ЙуДеана, такий в’язень все ж таки міг мати «законні очікування» ги звільненим на поруки, якщо б «відповідний дисциплінарний ябунал після медичної експертизи та всебічного розслідувані» видав відповідну постанову. Більшість, однак, сходилася на эму, що єдиною «надією» О’Ші був генерал-губернатор, котрий, цЬочи за порадою уряду, міг би прийняти рекомендації Ради поЙУк; проте надія «не є достатньою, щоби породити очікування,

йПотрі матимуть правові наслідки»[247].

f Подібним чином Палата лордів у справі Фіндлея заперечивша, що в’язень має будь-які достатні для судового захисту «ле’;йтимні очікування» бути звільненим на поруки: йому доступне ■ Лише вужче право, згідно з яким справа буде переглянута відповідно до актуальної зміни правових положень, які б надії та Сподівання не поставали з попередніх домовленостей. У цьому ви./Вадку певна кількість в’язнів, котрі чекали на дострокове звільнення, відповідно до давніших практик, виступили з апеляціями проти зміни тюремної політики, котра усунула й істотно обмежила звичне право бути звільненим на поруки для окремих ка' Ігегорій в’язнів. Двоє з тих, хто подав апеляції, мали пожиттєвий термін, але їх уже перевели до відкритої в’язниці, готуючи до звільнення; проте, коли нові правила вступили в силу, їх повернули до закритих установ. Коли суд ухилився від втручання, держсекретар дістав можливість продовжити терміни ув’язнення ретроспективно - чітко мотивуючи таке покарання ex post facto Підставами громадянської політики.

с Палата лордів постановила, що секретар внутрішніх справ не обґрунтував належним чином посилення своїх повноважень, хоча мав про них доволі чітке уявлення, навіть якщо він планував

використовувати їх лише у виняткових випадках чи під тиском надзвичайних обставин. Урядовця зобов’язали надати докладні пояснення щодо регламентів затримання та покарання, а також умов громадської безпеки. Однак судове рішення означало, що ставлення до в’язнів усіх категорій має бути однаковим незалежно від того, дістали вони свій вирок після зміни загального тюремного режиму чи до цієї зміни, маючи сподівання на дострокове звільнення. Відмінності між злочинцями, котрі мали важливе моральне значення, не отримали жодного правового підтвердження, що, звісно ж, порушило принцип рівності: базовані на попередній практиці дострокових звільнень очікування в’язнів миттєво були визнані несумісними з одноосібним правом міністра звільняти чи затримувати звільнення. Міністр міг ухвалювати рішення, виходячи суто з політичних мотивів, зважаючи виключно на обставини кожного конкретного випадку і, всупереч вимогам справедливості, нехтуючи різницею статусів ув’язнених.

Визнання законних очікувань громадянина щодо належного поводження з ним представниками виконавчої влади не означає відміни урядових повноважень діяти в інтересах громадськості. Очікування, котрі постають чи з попередньої практики, чи з відвертих обіцянок щодо майбутніх урядових дій, становлять логіку загального ставлення і мають бути збалансовані у відповідних рішеннях. їх можна долати, зважаючи на громадські інтереси, проте фрустрація таких очікувань повинна бути пропорційною наявній громадській потребі. Приватне право не можна запросто відставити вбік для державної зручності: належне ставлення до його положень вказує на важливість моральних установок, які воно виражає. Отже, лорд Скармен помилявся, коли у справі Фіндлея твердив, що визнання очікувань в’язнів на поруки означатиме, що рішення міністра може бути заперечене, «а це призведе до утруднення і навіть неможливості процедурних змін». Якщо нездатність міністра застосувати нову процедуру до наявних в’язнів серйозно підриватиме його цілі - скажімо, захитавши віру громадськості у систему кримінального права, - його рішення знехтувати очікуваннями щодо звільнення, вочевидь, буде виправданим. У той самий спосіб законні очікування О’ШІ, підтримані, до того ж, рекомендацією Ради порук, могли би бути заперечені, якщо знайшлися достатньо вагомі причини продовжити строк його ув’язнення. Таким чином, визнання легітимності очікування вимагає від суду рішення щодо справедливості його відхилення у контексті конкретної справи: тобто потрібно зважити пропорційність

ігоди для спільноти та шкоди для індивіда, що й передбачає іс/вання базового принципу рівності[248].

V Проте міркування про рівність і чинну процесуальність не звоїдяться до питань справедливості процедури. Якщо, як це бачив Деан, ,виконавча влада відхиляє рекомендацію Ради з «політичних» міркувань, наприклад через стан громадської думки, проте ця її дія несумісна із «прийнятним мінімумом гарантованих людської сво, боди та гідності», повноваження повинні бути належним чином обмежені[249]. А якщо розширені повноваження влади вимагають сутнісних змін у звичних процедурах уряду, як, знову ж, зауважив Деан, то вони так само виправдовуватимуть й інтерпретацію закону, котра усуватиме головну загрозу правам в’язнів. Припустивши, що реакція громадськості на звільнення в’язнів навряд чи стане суперечним фактором щодо рішень закону, суддя Мейсон вказав, що чшровести лінію між уявленнями індивіда про дії, необхідні для безпеки спільноти, та його ж уявленнями про міркування спільноти щодо його особистого захисту настільки важко, що ми навряд чи можемо вважати подібні уявлення належним критерієм»[250]; проте таке розмежування, звісно ж, буде принциповим, коли суд намагатиметься боронити права в’язня.

На відміну від громадської думки загалом - котру ще окремо треба визначати - думка міністра чи всього уряду повинна ґрунтуватися на доказах та зваженому досвіді, а отже, підпорядковуватися вимогам послідовності та раціональності. (Припускаємо, що Деан не вважав кабінет зобов’язаним надавати будьякі пояснення своїм рішенням; проте драконівська природа влади, як видається, все-таки передбачає потребу в поясненнях, як і в дотриманні інших вимог справедливої процедури[251].) Оскільки ні’чия свобода не може залежати від свавільних рішень виконавчої влади, що діятиме, виходячи з передбачення громадських настроїв, постають серйозні конституційні передумови вимагати від уряду особливої уваги до питань особистої безпеки, яка значною мірою визнаватиме висновки медичної експертизи: чи могли б тоді міністри прийняти твердження Ради порук, що О’ШІ більше не є небезпечним для дітей? А якщо свобода особи залежатиме від ворожої до неї громадської думки або від волі політиків, котрі бояться втратити популярність, авторитет верховенства права тоді й справді буде підірвано.

Судді, котрі вирішували у справі О’Ші, постановили, що будьяка процедурна перешкода законодавчому рішенню повинна бути усунута: у цьому випадку верховенство права повністю залежатиме від милості парламентської більшості. Тим часом навіть суддя Деан визнавав, що передача влади генерал-губернатору була дією, котра, по суті, граючи на руку законодавчій владі, давала змогу успішно ігнорувати будь-які вимоги процедурної справедливості, хоча такі повноваження й не були обумовлені вимогами поточного моменту. За відсутності «відповідних конституційних пересторог» парламент цілком може постановити, що в даних умовах жодних додаткових слухань у своїй справі особа не потребує, хоча таке рішення має бути «доволі недвозначним», щоби його не витлумачили «як один із кроків на шляху до дальшої тиранії примусового продовження строку»[252]. За цією логікою парламент також матиме право продовжувати терміни ув’язнення громадян із «політичних» міркувань, наприклад, коли громадська думка відверто протестуватиме проти звільнення в’язня.

Таким чином, «відповідні конституційні перестороги», котрі могли б запобігти такому повороту справ, зводяться до дотримання принципу верховенства права, вимоги якого щодо рівності та чинності процедури мають перебувати поза межами досяжності законодавчої зміни. Якщо «природне» уявлення про функції законодавчої влади, котре найповніше окреслює належні обов’язки парламенту, невідповідне принципу верховенства права, варто намагатися змінити його у бік посилення цінності громадянських гідності та рівності. Оскільки парламентський суверенітет, подібно як природна справедливість, є, врешті-решт, одним із положень загального права, його характер і діапазон повинні бути обґрунтовані й окреслені з огляду на їхні мету та цінність у загальній конституційній моделі. Усування таких обмежень, необхідних, аби гарантувати базові право рівності та процесуальну чинність, обернеться крахом конституціоналізму та зсувом до «тиранії», котрої так прагнув уникнути Деан. Заперечення необхідності таких обмежень було не лише сумнівною політичною доктриною — воно вело до викривлення та хибного тлумачення австралійських законів загалом[253].

Якщо звичний регламент роботи уряду варто адаптувати, аби він відповідав вимогам справедливості, то так само варто, як я вже доводив, переглянути й обсяг урядових повноважень, щільніше

НЬрив’язавши їх до вимог конституційності. Обидві ці справи дозВйть пов’язані: роль суду як остаточного арбітра у кожному конЯюетному випадку передбачає наявність певного суспільного устЭтою, в якому всі гілки влади беруть участь у втіленні єдиної ЯИОлітичної моделі, а тому і громадяни, і державні службовці поЖйинні чинити згідно із власними ідеальними уявленнями про відЖЙОВІдні права та принципи. О’Ші дістав можливість висунути пи■нання про законність продовження терміну свого ув’язнення якраз ЯІВеред усіма особами, котрі могли почуватися відповідальними: Ввдже проблеми громадської політики майже неможливо відокДЬемити від законодавчих та моральних питань, котрі повинні хвиІ&овати кожного свідомого службовця. Процедурна чесність пояНкнна слугувати інтересам справедливості, узгоджуючи чинне жЮконодавство з уявленнями про належне врядування[254]. Отже, «ідповідна громадська реакція на звільнення в’язня повинна була Ж'стати предметом конституційної оцінки як уряду, так і суду.

II

*», ■ Англійські суди наполягли на процедурних змінах у подібному ' контексті, адаптуючи принципи природної справедливості до нових уявлень про вимоги верховенства права. Тож якщо міністр , внутрішніх справ прагне визначити мінімальний період ув’язнення,

• котре повинен відбути довічно засуджений, перш ніж його мохуть випустити на поруки, він мусить діяти відповідно до вимог, що невід’ємні від «судового» характеру його ролі. А оскільки «тариф», визначений цим міністром, містив також вимоги позбавлення прав та відчуження власності, його свобода аж так далеко відходити від вироку суду повинна була зазнати суттєвих обмежень. У справі Дуді [Doody] Палата лордів постановила, що 1 довічно засуджений має право не лише клопотатися про амністію до введення «тарифу» в дію, а й регулярно діставати всю інформацію про подібні зміни, котрі можуть вплинути на рішення щодо нього[255]. Так, йому було надано можливість дізнатися про , зміст висновків судді у його справі та головного судді Верховного і суду. Більше того, якщо секретар внутрішніх справ збирався визначити термін «тарифу», суттєво відмінний від окресленого суддями, йому також належало дати пояснення. Втручання міністерства повинно було за таких обставин зазнати прискіпливого юридичного аналізу, хоча жодна буква будь-якого загального права

не зобов’язує виконавчу владу надавати пояснення адміністративних рішень, котрі в межах її компетенції, але у цьому випадку «варто було запевнити можливості віднайдення помилки, котра б змусила суд втрутитися»[256].

Відкидаючи суперечки, що довічне ув’язнення є належним покаранням за вбивство, що може бути в окремих випадках пом’якшене достроковим звільненням, суд визнав, що на практиці величина покарання майже повністю залежить від волі міністра, котрий має повноваження звільнити в’язня по закінченні «тарифного » терміну, якщо той більше не становить загрози суспільству. Правовий захист було належним чином узгоджено з існуючою практикою, що істотно обмежило повноваження міністра. В’язню більше не доводилося «сподіватися на милість»: він просто точно знав, що після відбування певного терміну його провина може бути амністована. І хоча міністр внутрішніх справ зберіг право самостійно визначати міру вини того чи того засудженого, його постанови «стали більше нагадувати карні вироки старих часів, а не втілення визнаного загального повноваження»[257]. Вимоги рівності були задоволені: звинуваченим у інших серйозних злочинах роз’яснювали підстави винесення їхніх вироків лише після відкритих слухань у суді.

Принцип рівності важив і у дальшому, більш фундаментальному, сенсі: кожен довічно засуджений громадянин міг розраховувати на справедливе ставлення згідно із загальною практикою, чесність якої залежить від відповідального міністра, від котрого чекають, що він не робитиме необгрунтованих винятків. Навіть якби урядовець вирішив дотримуватися попереднього підходу, основаного на переконанні, що за вбивство належить довічне ув’язнення, котре може бути порушене лише «всуціль довільним звільненням по амністії», та й тоді, вочевидь, рішення міністра не могло б існувати відрубно від його юридичного аналізу: адже вимоги верховенства права мають бути окреслені у світлі сучасних уявлень про моральні права ув’язненого[258]. «Імпульс, що рухає нинішнє адміністративне право у бік більшої відкритості прийняття рішень», має відображати більшу чутливість до фундаментальних вимог рівності та процедурної чинності.

jji Два інших рішення Палати лордів стосовно повноважень міністра внутрішніх справ визначати період ув’язнення фокусують увагу на форматі тих дій виконавчої влади, котрі еквівалентні чи Доволі близькі діям, виконуваним суддями. Однак відмінності ^юридичних поглядах на природу міністерських функцій та пов’язаних із ними правових обмежень виявили існування різко відіМІнних бачень «неписаної» британської конституції. Головні питання були ідентичні тим, з якими зіткнувся Верховний суд 'Австралії у справі з О’Ші: потрібно було зважити легітимність накладання судових стандартів прийняття рішень на представників виконавчої влади, у той час як законодавча влада намагалася обдфунтувати необхідність надання виконавцям однобічних повноважень, що уможливили б ширший спектр довільної дії у громадських інтересах і правомірність зміни наявних процедур під тиском громадської думки. Відповідно, обидва випадки виглядають важливими для аналізу верховенства права та його застосування у контексті британської конституції.

У справі Венейблів [Venables] Палата лордів повинна була визначити легітимність рішення міністра внутрішніх справ встановити двом десятирічним хлопцям мінімальний термін ув’язнення у п’ятнадцять років[259]. Діти були звинувачені у вбивстві й засуджені королівським судом до перебування у в’язниці. Суддя, котрий вів процес, рекомендував строк «тарифу», після якого можливе звільнення, у вісім років; далі голова Верховного суду запропонував термін у десять років. Виглядає, що міністр внутрішніх справ, вирішуючи справу, намагався звіритися з громадською думкою; власне, більшість у Палаті лордів саме й закидала міністру, що він вважав свідченнями настроїв громадськості ,окремі петиції, листи на адресу його офісу та відозви у популярних газетах, у яких вимагали для хлопців довічного ув’язнення. Оскільки визначення «тарифу» можна прирівняти до винесення вироку, від міністра очікувалося, що він мав дотримуватися тих самих обмежень, котрі накладено на діяльність суддів: чинячи подібно до судді на процесі, урядовець не повинен був зважати на «гамір натовпу». Якби суддя брав до уваги кампанію в пресі, :Хотра вимагала б більшого покарання, це було б «відвертим зреченням принципів верховенства права » - і міністр внутрішніх справ

мав би демонструвати подібну безсторонність, оскільки у даний момент виконував аналогічну судову функцію[260].

Тим часом, ставлячи під сумнів коректність такого рішення, лорд Браун-Вілкінсон [Browne-Wilkinson] вказував, що парламент наділив представника виконавчої влади непритаманними йому юридичними повноваженнями, та закликав суди бути «обережними і не застосовувати суто судові процедури у випадках, які парламент зараховує до урядової юрисдикції»[261]. Він також сумнівався, чи можна чітко розмежувати «громадську думку з приводу карного вироку» загалом та «нездорову громадську реакцію в конкретному випадку»; втім можемо «вважати загальником» той факт, що міністр, визначаючи тариф, шукатиме можливості посилити повагу громадян до владної дії, а тому намагатиметься залучитися підтримкою громадськості. Одначе, з другого боку, реакцію громадськості називали «невизначеною» і «спричиненою безпосереднім випадком». Подібні зауваження висловлював також лорд Ллойд Бервік [Lloyd of Berwick], котрий, щоправда, заперечував право суду втручатися у справу:

Саме до повноважень міністра внутрішніх справ та парламенту належить завдання підтримувати певність громадськості у надійності карної системи, а тому їм і належало, визначаючи термін найшвидшої можливої дати звільнення у конкретному випадку, докладно вивчити настрої населення[262].

Подібним чином погляди розділилися й у справі Пірсона [Pierson], коли дорослий довічний в’язень апелював проти терміну тарифу, призначеного йому міністром внутрішніх справ[263]. Рішення міністра орієнтуватися на тариф у двадцять років, котрий було ґрунтовано, як він пізніше сам визнав, на помилкових розрахунках, визнали надмірним покаранням. Лорд Стейн заперечив можливість ретроспективного накладання кари, знову ж вказавши на аналогію із судовим рішенням. Він відкинув погляд, згідно з яким єдиним правомірним «вироком» є проголошений висновок судді — про довічне ув’язнення, ґрунтуючись на твердженні, що право повинне відображати суть, а не формальність: адже, фактично, призначений міністром тариф і був покаранням. Відмінна думка лордів Брауна-Вілкінсона та Ллойда, знову ж, суперечила поглядам

№більшості, ще поглиблюючи паралель із судовим процесом. БраунЖуВілкінсон зазначив, що парламент навмисно передав повноваження вирішувати тривалість терміну ув’язнення представнику виконав1 чої влади, «незважаючи на серйозні мотивації доручити окреслення ївсіх параметрів вироку судочинству, що унеможливило б примусове рішення про довічне ув’язнення». Таким чином, було б неправильно «денонсувати рішення, вимагаючи від міністра внутрішніх справ виконувати адміністративну функцію і водночас діяти, як суддя»[264]. Міністр мав право брати до уваги «почуття громадськості»,

оскільки його повноваження від обов’язків судді відрізнялися. Судді, котрі висловлюють відмінну думку, виходять із того, що

. дсі доступні громадянину завдяки нормам загального права сво?, боди та захисти можуть бути обмежені законодавчо: в остаточ: йому підсумку всі конституційні права та кожна норма загального

-права, якою б фундаментальною вона не була, підпорядковані по•ложенням законів. Вимога справедливого ставлення до звинува-

? ченого у згоді із принципами рівності та процесуальної чинності набуває свого конституційного статусу завдяки постановам парламенту[265]. Проте підхід більшості суддів нібито свідчить про незалежне функціонування цих принципів, закорінене у традиції загального судочинства підпорядковуватися ідеалу верховенства права. З цієї точки зору можливість вторгнення актуального законодавства у царину ідеального загального права завжди залишатиметься відкритою проблемою: водночас вимоги закону зазвичай повинні корелювати з основними принципами справедливості (як її розуміють у загальному праві), навіть якщо задля її цілісності й ефективного втілення доведеться від них відступити.

У справі Пірсона лорд Стейн пояснював, що «парламент не творить закони у вакуумі»: його «діяльність ґрунтується на цінностях європейського ліберального демократизму, заснованого на принципах і традиціях загального права»[266]. Відповідно, головні презумпції творення законів повинні бути задіяні не лише у випадку лінгвістичної двозначності положень, а також «спрацьовувати на вищому рівні як фундаментальні принципи, що спрямовують і розуміння ліберальних свобод, і взаємини між парламентом, виконавчою владою та судами»: такі «презумпції загального застосування» не так уже й легко «замінити сухою мовою законів»[267].

Оскільки повноваження збільшити тривалість тарифу порушувало «глибоко вкорінений принцип неможливості ретроспективного накладання кари», парламент повинен узяти на себе відповідальність і відкликати його. Якщо тільки не виникає «щонайбільш чітка передумова діяти протилежним чином, парламент повинен творити закони у повній відповідності з ідеалом верховенства права», котрий передбачає «мінімальні стандарти справедливості і по суті, і в дотриманні процедури»[268].

Попри свою «антипатію» до ретроспективного збільшення терміну покарань, Браун-Вілкінсон не дотримувався погляду, що адміністративні рішення можна відкидати, лише виходячи з міркувань справедливості: чинність таких рішень «не залежить від преференцій чи поглядів того чи того судді»[269]. Проте не існує чіткої відмінності між особистим моральним судженням та оцінкою конституційних вимог, закладених у загальному праві: друга операція у складний спосіб залежна від першої, навіть якщо вона також спрямовує та регулює її застосування. Так само не була переконливою і ґрунтована на суто моральних установках відмова незгідних суддів прийняти принцип «необтяжливості покарань», виходячи з того, що він не узгоджується з «верховенством загальної справедливості»[270]. Проте наявність обмежених та нарочито санкціонованих узаконених винятків із загального принципу справедливості не відміняє його значення як стрижня загального права: якщо, як визнавав Браун-Вілкінсон, право «постає проти» ретроспективного збільшення покарання, то його небажання покликатися на власні моральні переконання, коли винятків із закону зроблено не було, виглядає помилковим.

Стейн додатково пояснював своє твердження, що закони повинні бути послідовно узгоджені із принципами загального права: це було лише «припущення», чия «чинність prima facie» могла бути «заперечена чіткими мотиваціями, що схиляли б до протилежного»33’. Водночас було б логічно припустити, що чим серйознішим буде порушення встановлених принципів, тим чіткішими мають бути згадані мотивації, а коли йтиметься про переступ основних принципів, на котрих ґрунтується конституція як загальний закон існуючого суспільного ладу, будь-яких мотивацій чинити таке порушення забракне. Будь-які відмінності, що стосуватимуться накладання покарання на підсудних, мають

іовуватися на однакових виправданих принципах, узгоджених ( загальними конституційними цінностями. Не може бути більш рубого порушення рівності, ніж довільне покладання різної кари і тих чи тих осіб із «політичних» причин, що зі згаданими принцами не узгоджується. Якщо ж у такому випадку парламент ! й здатен позбавити звинуваченого тих засобів захисту, які звичїм чином існують у суді, просто передавши відповідні повноаження урядовому міністру, верховенство права буде серйозним

іом підірвано.

t-і Таким чином, лорд Стейн був правий, коли характеризував гредачу міністру внутрішніх справ «класичних судових повноажень» як загрозу «конституційному принципу розподілу

«ладних повноважень» і дійшов відповідного висновку: парламент, передаючи владу визначати тариф ув’язнення до рук міністра, «повинен бути певен, що подібно до судді, котрий виносить впроси», той не дозволить собі «діяти всупереч фундаментальним принципам справедливого правління»[271]. Вимоги верховенства права у справі ставлення до підсудних були справедливо визнані фундаментальними: порушення балансу повноважень між виконавчою та судовою гілками влади повинно усуватися підпорядкуванням першої дисципліні, що встановлена останньою. Приміром, Європейський суд з прав людини вимагає розподілу влади ще більш безпосередньо: інституція твердить, що звинувачених позбавили їхніх прав, що гарантовані статтею 6 Конвенції прав людини і полягають у можливості бути вислуханими судовою інстанцією, незалежною від виконавчої влади[272].

Якщо ми викреслимо з нашого випадку фактор громадського впливу, присуджене покарання нічим не відрізнятиметься від беззаконної розправи. Найпершою вимогою рівності, а отже, й аксіомою верховенства права є положення, згідно з яким покарання Може бути визначене лише безсторонніми представниками держави, конституційна незалежність яких гарантована: у такому випадку капітуляція правосуддя перед кампанією у пресі чи громадською думкою буде таким же неприпустимим порушенням, як і підпорядкування прямому міністерському розпорядженню. Моральний осуд та рішуче втручання у царину особистої свободи, котрі нормальним чином супроводять покарання, будуть ще й обтяжені загальною громадською ворожістю, що вже зовсім не правильно. Крім того, первісним завданням конституційної справедливості є захист особи і від громадського упередження, і від

ворожості урядовців. Це означає, що до громадянина повинні ставитися, виходячи із загальних принципів, безстороннє застосування яких і забезпечує чинна судова процедура. Застосувати до звинуваченого особливе покарання, спровоковане ворожістю громадської думки, яким би не був його злочин і наскільки б праведним не був наш гнів, означає вчинити докорінно протилежно до принципу верховенства права. З погляду ідеалу рівності немає різниці між тим, щоби поставити вирок у залежність від настроїв населення, спричинених висвітленням конкретного злочину, та покаранням особи, котра діяла цілком у межах закону, проте своїми діями викликала громадський гнів та осуд, - у кожному з випадків громадянина позбавляють захисту, що його повинен чесно і безсторонньо забезпечувати правовий процес[273].

Можемо провести пряму аналогію з актами конфіскації майна: такі рішення вельми часто постають тому, що законодавчий орган, члени якого залежні від електорату, прислухатиметься до громадської думки. Томас Кулі [Thomas Cooley] зазначав, що заборона виносити подібні присуди у США відображає розуміння, що законодавчі інституції «не здатні належним чином зі спокоєм та обережністю розглядати кримінальні справи, особливо якщо вони глибоко зачіпають почуття народу»[274]. Всі питання законності, доказу та покарання, котрі здатні позначитися на долі звинуваченого, стануть у такому випадку питаннями довільної дії законодавців; і «самі ті якості», котрі постають «принципово важливими у суді для захисту індивідів від громадського гніву чи ненависті наділених владою, стануть вразливими моментами, якби справа була розглянута у законодавчому органі»[275]. Ті ж самі міркування пояснюють обмеження, котрі варто накласти, якщо судові функції виконують представники виконавчої влади. Врешті, законну відплату винному слід відрізняти від беззаконної розправи, оскільки перша регульована чітко окресленими принципами, що корелюють з іншими положеннями конституційного та кримінального права, застосування яких у конкретних випадках може бути раціонально розтлумачено і в той самий спосіб оскаржено.

Вдалим є спостереження лорда Брауна-Вілкінсона, що громадське ставлення до вироку завжди буде невизначеним і, як правило, стосуватиметься тільки окремих випадків; і звідси навряд чи випливає, що відповідальний міністр мав би прислухатися до

імадської думки, вирішуючи долю зненавидженого спільнотою очинця. Нам слід одразу ж поставити під сумнів припущення, громадська думка стосовно злочинів та злочинців загалом є дорим підґрунтям для отримання інформації, на основі якої форглюватимуть вирок, - незалежно, хто це робитиме, - чи судді, г міністри. Тоді чи допустимо, щоби суддя виголошував вирок, ворість якого, як він сам для себе визнає, так чи інакше збі-

3?гається з очікуваннями громадськості? Якщо, тим більше, уявлення *?£удді (чи міністра) про громадські настрої ґрунтовано на враДженнях від реакції спільноти на конкретні випадки, цілком можІ *диво, спровоковані і, водночас, відображені пресою та іншими ме‘ ., то як він може бути певен, що обставини цих випадків належно ірокоментовані та витлумачені?

Лорд Ґофф Чівілі [Goff of Chieveley] на слуханнях справи Вейблів провів чітку межу між «громадською стурбованістю щодо Превалювання певних типів злочинів і потребою належним чином Покарати тих, хто ці злочини здійснив», з одного боку, та «виюгою громадської думки суворо покарати конкретного злочинця, чцо перебуває під судом», - з іншого345. Інституція, котра вино•сить вирок, повинна взяти до уваги перший фактор, проте аж ніяк '-не останній. Якщо ж нам ідеться про те, щоби справу підсуднотрактували по-справедливості, згідно із загальними критеріями, ''котрі відображають цілісність прийнятої концепції покарання і (’-стримування - а вона забезпечує рівність між осудженими та '.-уможливлює раціональну дискусію щодо порівняльних характеристик конкретного випадку, - то громадська думка, як видається, Г взагалі не може бути нам корисною. Суд визнав матеріали, на які ’покликався міністр внутрішніх справ, «невартісними», оскільки " вони не могли надати уявлення про справжній стан інформова[ мої громадської думки, котра ґрунтувалася б на досконалому знан[? ні всіх належних фактів. Таким чином, природна справедливість вимагає усунення подібних факторів: вираження настроїв у медіа чи публічних заявах неможливо піддати перехресному допиту чи застосувати до них інші форми розслідування, в яких би звинувачений міг узяти участь346. Водночас недоліки подібного підходу не зводяться до можливої хибності громадської думки у кожному конкретному випадку. Ступінь справедливості чи процесуальної чинності великою мірою залежить від наявності погоджених і вивірених критеріїв ухвалення рішень, прийнятність яких за тих чи тих обставин може бути продемонстрована й обговорена; поза [276] [277]

тим, громадська думка є надто аморфною та невизначеною, щоби забезпечити нас такими критеріями. Чи може хтось правдоподібно описати сукупність злочинів, за вчинення яких громадська думка точно вимагатиме суворого покарання, або окреслити діапазон, у якому думка громадян здатна пом’якшити участь звинуваченого? На рівні деталей громадська думка взагалі не існує; та навіть якби її можна було б якимось чином визначити, вона б напевне характеризувалася непослідовністю та суперечливістю.

Подібні речі можуть бути визначені лише суддями (чи іншими посадовими особами) на ґрунті їхнього власного морального судження, що враховуватиме погляди й переконання інших осіб, знання та досвід яких вважатимуться надійними та гідними уваги. Звісно, такі особи самі зовсім не обов’язково мають бути державними службовцями: громадськість певна, що судочинство ведеться належним чином, якщо судді самі беруть участь у вільних і зважених дебатах щодо конкретної карної справи як прості громадяни, залучаючи до обговорення і звинувачених. Наявність обдуманих суджень представників влади, котрі прагнуть встановити справедливість, спонукатиме до відкритого обговорення і громадськість, адже свобода «політичного» вислову є одним із наріжних каменів верховенства права. Ставлення громадськості слід відрізняти від причин, які його спонукають: саме обґрунтованість подібних підстав і повинен зважувати суддя, кристалізуючи власну думку. Виносячи вирок, суддя має покладатися на власне законне й моральне судження, засноване на мотивах, які можна піддати прискіпливому аналізу; а громадська думка як така має бути відсунута вбік як не надто надійне джерело пошуку справедливості у конкретному випадку.

4.

<< | >>
Источник: Т. Р. С. АЛЛАН. КОНСТИТУЦІЙНА СПРАВЕДЛИВІСТЬ. Ліберальна теорія верховенства права Переклад з англійської Ростислава Сеяківа. Київ. «Києво-Могилянська академія», 2008. 2008

Еще по теме Адміністративна справедливість і конституційний принцип:

- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Антимонопольно-конкурентное право - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Аудит - Банковская система - Банковское право - Бизнес - Бухгалтерский учет - Вещное право - Государственное право и управление - Гражданское право и процесс - Денежное обращение, финансы и кредит - Деньги - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Маркетинг - Медицинское право - Международное право - Менеджмент - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право зарубежных стран - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предпринимательское право - Семейное право - Страховое право - Судопроизводство - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Экономика - Ювенальное право - Юридическая деятельность - Юридическая техника - Юридические лица -