<<
>>

Вступ

Так само як адміністративні рішення мають бути належним чином затверджені законодавством, котре, власне, й надає виконавчій владі легітимності, законодавство й саме повинне узгоджуватися з конституційними принципами й обмеженнями.

Таким чином, хоча законодавчі інституції матимуть широкі повноваження щодо затвердження правових положень, спрямованих

на досягнення суспільного блага, і будуть спроможні самостійно інтерпретувати подібні цілі, принцип верховенства права все ж урівнюе статус судової влади зі статусами виконавчої та законодавчої. Абстрактний ідеал рівного громадянства накладає правові зобов’язання на всі види адміністративної дії; а розподіл повноважень між судовою, з одного боку, та законодавчою і виконавчою, з другого боку, гілками влади саме і повинен забезпечувати належний захист громадянина[232]. Різноманітні вимоги чинного правового процесу мають запевнити, що положення законів коректно застосовують у відповідних випадках, виключаючи вплив зовнішніх та нерелевантних чинників; одначе судження щодо такої відповідності не можуть коренитися тільки у правових положеннях, а опиратимуться також на моральні тлумачення конституції. Законодавство постійно перебуватиме у процесі інтерпретації з огляду на фундаментальні громадянські свободи та з точки зору визнаних принципів справедливості, окремі з яких, врешті, здатні обмежити діапазон повноважень законодавчої влади.

Якщо право прагне здобути загальне визнання у спільноті, обов’язковою умовою такого процесу є забезпечення для всіх громадян справедливого балансу вигод та стягнень. Його апеляція до ідеалу суспільного блага засновується на імпліцитній чесності процесу - коли інтереси кожної особи, наскільки це можливо практично, належно взяті до уваги, а отже, будь-які несприятливі її інтересам постанови виправдано постають із морально обґрунтованого образу громадського добробуту.

Таким чином, на первинній стадії процесу немає жодної заборони накладати особливі стягнення чи дарувати спеціальні привілеї окремим групам або класам громадян; проте ми зобов’язані пояснити принципи поділу, згідно з якими це зроблено, виходячи з положень конституції і належним чином відкривши ці принципи для публічного обговорення. Оскільки саме регулярний політичний процес, а не суди, є головним форумом для дебатування та аналізу публічної політики, суддям, загалом, належить приймати його результати, дозволяючи «політичним» гілкам влади значною мірою окреслювати межі та сутність суспільного блага. Та попри це, принципи рівності й чинності правового процесу становлять легітимне підґрунтя юридичного нагляду, даючи змогу закону слугувати захисним бар’єром проти сваволі виконавчої влади. Урядовці, депутати, судді всі разом відповідальні за розробку належної концепції конституційної справедливості; отже, ставлення держави до кожного

громадянина має передбачати можливість його раціонального заВисту в межах цієї концепції.

В Оцінюючи відповідність законів та урядових розпоряджень, Вотрі проводять розмежування груп громадян для досягнення легітимних громадських цілей, принцип рівності вимагає фундаментальних підстав для такого розмежування: законодавчі й адміністративні заходи, що творять подібні класифікації, повинні мути узгоджені з нагальними цілями, відображати зрозумілий обЯраз суспільного блага, що ґрунтується на визнаних усіма принмипах правового та конституційного ладу. В цьому випадку потрібна кореляція між загальними принципами справедливості та Вромадським добробутом, на досягнення якого спрямовані інші Вакони та політичні ініціативи. Розмежування та класифікації поминні, звісно, задовольняти вимоги індивідуальних прав та свомод, що є невід’ємними компонентами верховенства права, - своНбод думки, слова та совісті, котрі дають можливість громадянам ■аналізувати і ставити під сумнів виправданість заходів, виходяии з концепцій справедливості та суспільного блага, так само як Ж інших прав, чий конституційний статус врегульовано у межах Ьіевного ладу або політичного становища[233].

Рівність у цьому абстрактному, проте принциповому розумінні постає, таким чином, їантонімом сваволі влади: вона позначає ставлення, ґрунтоване на ^визнаній усіма схемі справедливості, застосовуване до всіх і відварите для публічного обговорення та критики.

р Розвиваючись із ідеалу верховенства права та відповідної концепції політики як слуги справедливості, принцип рівності накладає

. суттєві обмеження на підстави, за допомогою яких можуть бути виправдані особливі заходи влади. Отже, накинуті законодавчо суспільні поділи можуть бути визнані «надмірно звуженими» [under-inclusive], якщо вони накладають санкції лише на окремі групи громадян, залишаючи діяльність інших членів спільноти неурегульованою; і те, що такий поділ поставатиме результатом суперництва різних груп та їхніх інтересів, аж ніяк не буде задовільним його поясненням. Навіть компроміс між конкурентними баченнями громадського добробуту повинен містити якусь виправдану апеляцію до конфронтуючих перспектив різних груп як Найзагальнішу підставу до співпраці. Таким чином, можемо припустити, що загальний принцип рівності мусить втілюватися з належним урахуванням труднощів та ускладнень, що притаманні законотворчому та політичному процесам. Вочевидь, варто зрозуміти

і прийняти, що законодавчий процес не є цілісним: навряд чи він зможе зараз поширити реформу на всіх осіб, котрі підпадатимуть під дію всіх аспектів змін на шляху до його глобальної мети. Законодавча реформа чи адміністративна зміна доволі часто є за своєю природою експериментальними: «адміністративні заходи повинні бути вивіреними та випробуваними»[234]. Більше того, влада може ставити собі завдання досягнути одразу кількох легітимних цілей, що може слугувати виправданням того, що, з огляду на одну-єдину мету, могло б видатися сумнівним заходом, котрий безпідставно дискримінує частину населення.

Однак, оскільки верховенство права відображає бачення закону як втілення визнаної концепції суспільного блага, у якій враховано легітимні інтереси та прагнення добробуту всіх груп, що заслуговують на поважне ставлення, воно несумісне із плюралістичним поглядом на право як простий стратегічний компроміс між конкуруючими політичними силами чи фракціями.

Тоді принцип верховенства права несумісний із конституційною справедливістю з точки зору урядовців, яка враховує впливи змін лише на невелику групу громадян, полишаючи решту з них на поталу небажаним політичним наслідкам. Принцип рівності вимагає не наявності modus vivendi, що відображає наявний баланс влади, а творення чесного підґрунтя для співпраці між громадянами, в якому би втілювалася справедлива концепція рівності. Відповідно, законодавчі чи адміністративні розмежування ніколи не будуть виправданими, якщо вони постають наслідками політичного тиску або запобігання перед виборцями: «те, що закони повинні враховувати принцип рівності, випливає з теорії законодавства, котра суттєво відрізняється від теорії лобістських груп», тієї, що пропонує «певну концепцію «загального блага» як «легітимну громадську мету», на досягнення якої повинно спрямовуватися законодавство та згідно з якою тріумф особистого чи групового лобіювання позначає хибність законодавчого процесу»[235].

«Надмірно розширений» [over-inclusive] підхід накладатиме відповідальність на непотрібно велику кількість осіб, впливаючи і на тих, чия участь не є виправданою жодною законодавчою чи адміністративною доцільністю; і знову ж, запропоновані заходи цілком можуть корумпувати сам політичний процес. Скажімо, якесь положення закону може несправедливо утискати групу, чиї інтереси виходять поза межі державних, а сама група не матиме

(Достатньо політичної сили, щоби кинути виклик існуючому правовому устрою. Наприклад, коли законодавство, що сприяє і здоров’ю громадян, і запобіганню жорстокому ставленню до тварин, однозначно забороняє знищувати останніх, на практиці це може обернутися суттєвим утиском свободи віросповідання[236]. Характеристика законів як надмірно «звужених» або «розширених» - це лише відображення загальної вимоги, що вони повинні слугувати суспільному благу відповідно до раціонального тлумачення цього ідеалу, узгодженого з основними конституційними цінностями. Якби будь-яка і кожна суспільна мета була легітимною, безвідносно до впливу засобів її досягнення на специфічні права і свободи, умова рівності була б просто надмірною.

Якщо поділи на групи громадян узгоджувати лише з державними цілями самими по собі, у нас не буде належного захисту супроти адміністративної сваволі, окрім принципу простої формальної рівності. Аналізуючи накинуті поділи, ми завжди можемо окреслити законодавчу мету, якої вони раціонально стосуються: спричинені вигоди та утиски спрямовуватимуться на окремі класи громадян та осіб, котрі їх зазнаватимуть. Принцип рівності має значення лише у сенсі обмеження державної влади, передбачене наявністю фундаментальних конституційних свобод; і хоча характер та діапазон цих свобод залежатиме від конкретного суспільного ладу, серед них принаймні повинні бути свободи думки та совісті, на яких, по суті, й ґрунтується принцип верховенства права.

Ідеал рівності несумісний із законами чи політичними ініціативами, що постали з неприязні до окремих груп чи громадян, з одного боку, чи зі специфічного фаворитизму — з другого: «Він зводить конституційний бар’єр на шляху законів, створених на мотивах ненависті, упередження, помсти, ворожості чи, навпаки, фаворитизму та протегування»[237]. І попри те, що може бути доволі складно виявити подібні мотиви, особливо у роботі парламенту, вони, вочевидь, спричиняться до дискримінаційних процесів, які годі буде виправдати з огляду на прийнятну концепцію суспільного блага. Вузько сформульовані умови законів майже напевне свідчать про ворожість та упередження щодо окремих осіб і, як правило, не пропонують адекватних пояснень порушення конституційних принципів. Акт, чи «білль», про конфіскацію майна є парадигматичним прикладом: він накладає «покарання» на

окремих громадян чи членів якоїсь групи, позбавляючи їх звичного захисту, забезпеченого безстороннім застосуванням положень загального права. Розмежування правового врегулювання управління, з одного боку, та накладання стягнень на конкретних осіб — з другого, не може бути визначено формально: тут потрібен аналіз конкретних законних підстав і відповідності конфіскації. Відповідно, акт вилучення майна як найбільш промовисте порушення розподілу повноважень між гілками влади наголошує важливість загального принципу рівності[238].

2.

<< | >>
Источник: Т. Р. С. АЛЛАН. КОНСТИТУЦІЙНА СПРАВЕДЛИВІСТЬ. Ліберальна теорія верховенства права Переклад з англійської Ростислава Сеяківа. Київ. «Києво-Могилянська академія», 2008. 2008

Еще по теме Вступ:

- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Антимонопольно-конкурентное право - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Аудит - Банковская система - Банковское право - Бизнес - Бухгалтерский учет - Вещное право - Государственное право и управление - Гражданское право и процесс - Денежное обращение, финансы и кредит - Деньги - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Маркетинг - Медицинское право - Международное право - Менеджмент - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право зарубежных стран - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предпринимательское право - Семейное право - Страховое право - Судопроизводство - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Экономика - Ювенальное право - Юридическая деятельность - Юридическая техника - Юридические лица -