<<
>>

Законодавчі класифікації та визначення «акта позбавлення прав»

Вище я доводив, що акт, або «білль », про позбавлення прав є парадигматичним прикладом норми закону, яка своїм порушенням принципів рівності та процесуальної чинності суперечить верховенству права.

Він суперечить розподілу законодавчої та судової влади, а отже, усуває можливість захисту, котрий закон повинен забезпечувати супроти урядової ворожості і представників влади. Якщо логічно визначити цю дію, розглянувши її правові передумови, вона висвітлить характеристики, які рівність неминуче накладає на легітимні повноваження законодавчої влади.

Акт позбавлення прав, котрий обирає своїх жертв, призначаючи їм окреслене покарання, вочевидь є обмежувальним: жодґ^ого загального положення застосувати тут не можемо, а тому Аіррушення процесуальної чинності буде відвертим і безсумнівТакий закон нівелює той аспект принципу верховенства пра.19, згідно з яким не повинно існувати «окремих правил, застосовуваних до окремих випадків»347. Проте не існує принципового і>зрізнення позбавлення прав конкретних названих осіб і тих, этрих виокремлюють за певного рисою чи характеристикою, наприклад членством у певній групі, чи асоціації, чи політичній пар“Й. Відповідно, діапазон принципу, що забороняє позбавляти прав, Йлежить від міркувань, котрі окреслюють, у ширшому сенсі, функціонування загальної концепції рівності: цей принцип є лише Ийпершим випадком дії цієї концепції, покликаним перешкодити Ьавільному та дискримінаційному ставленню до громадян. Важквість, яку часто визнають за подібними постановами, з огляна їх функцію у розподілі влади, прямо відображає бажання ^дсторонитися від довільних форм покарання. Коли особисті граждання зумовлені владою, котра порушує принцип рівнос(і, - передусім, коли йдеться про ув’язнення або заслання чи інші

(серйозні види обмеження свободи, - несправедливість, котру силиться подолати верховенство права, є особливо разючою, л'-; Якщо розмежування легітимної санкції та дискримінаційного Покарання залежить від контексту, в якому застосовують подібні заходи, їхні характер та мета повинні бути проаналізовані, аби

впевнити, що ретроспективно вони не спричинили несправедливо утиску.

Оскільки не може існувати жодних заперечень щодо квалення постанов, спрямованих на виправлення допущених койсь зловживань чи на захист суспільних інтересів, законодавство зже окреслити характеристики (наприклад, колишні судимості), і якими на громадян накладатимуть певні обмеження. Проте принипова відмінність між визначенням таких характеристик, з одного зку, та конкретних осіб — з другого, залежить від співвідношен[ урядової мети та цілей безпосередньо враженої санкціями гру-

Зв’язок між ними повинен бути адекватним: навіть якщо заІрнодавча постанова накладає обмеження та стягнення на членів Здібних груп виправдано, ідеал рівності тим більше перебуватиме під загрозою, чим більш примарним буде зв’язок між виок-

емленням такої групи та бажаною метою такої дії.

17 Hurtado v. California 110 US 516 (1884), at pp. 535-6.

Звісно ж, існує спокуса пошукати більш формальних способів окреслення характеристик і груп осіб, що дало б нам можливість карати позбавленням прав безвідносно до контексту, котрий на практиці може пропонувати доволі суперечливі інтерпретації. Конституційну заборону позбавляти прав у США348 мотивували нестачею критерію для відбору й оцінки емпіричних даних, котрі б дали можливість із певністю визначити об’єкти накладання такого обмеження чи санкції3'”. Тим часом, якщо окреслення кола осіб залежить від емпіричних суджень, котрі міститимуть часто доволі суперечливі докази, вердикт має бути ухвалений котроюсь судовою інстанцією - власне судом чи трибуналом: законодавчі органи, залежні від настроїв населення та політичних впливів, самі по собі не є відповідним форумом для таких ухвал. Відповідно, законодавча влада може накладати обмеження та запроваджувати санкції лише у тих випадках, котрі не залежать від указаних емпіричних доказів: коли конкретна діяльність відверто суперечить фізичним можливостям певної групи (наприклад, «особи, вражені епілепсією», можуть підпадати під заборону сідати за кермо) або відповідне емпіричне узагальнення достатньою мірою несуперечливе, щоби уможливити «судове спостереження» впродовж законодавчих слухань.

Зовні запропонований підхід виглядає привабливим засобом запобігання покаранню, накинутому законодавчою владою окремим особам чи визначеним членам певних груп. Акти позбавлення громадянських прав виявляють особливе конституційне ставлення, відмінне від інших форм законної дії, щоправда, лише тією мірою, якою накладання покарання відрізняється від інших форм обмеження та позбавлення статусу. Через те сумнівно, що законодавчі органи варто позбавляти можливості проводити власні емпіричні розслідування на виправдання дискримінаційних постанов, передусім, прийнятих ретроспективно, адже лише у такому випадку постає можливість обґрунтувати покарання. Якщо обмеження або позбавлення статусу можна уникнути шляхом якоїсь добровільної майбутньої дії (наприклад, через відсторонення або вихід із окресленої групи), загроза віктимізації значною мірою послаблюється. Так званий акт Тафта - Гартлі (Taft - Hartley Act - закон США, що обмежує вплив профспілок. - Прим, перекл.), вимагаючи від учасників профспілок присяги, що вони не є членами компартії, був підтриманий Верховним судом США,

ИІ Art. 1, s. 9, cl. 3: ‘No Bill of Attainder or ex post facto Law shall be passed.’

34S Див.: ‘The Bounds of Legislative Specification: A Suggested Approach to the Bill of Attainder Clause’ 72 Yale LJ 330 (1962).

отрии визнав справедливою мотивацію конгресменів, що, мовив, передбачені цим законом заходи допоможуть захистити наональну економіку[278]. Конгресу надали повноваження діяти на дставі доказів, із яких випливало, що комуністи інфільтрували взяли під свій контроль профспілки з метою сприяти розвавиробництва. Відповідна постанова, згідно з висновком суду, івидше повинна була запобігти шкідливому впливу в майбутньому, іж карати когось за вже скоєне, проте вона, як видається, сутво активізувала процес виходу членів профактиву з партії: май-

,е всі бажали «через добровільну зміну лояльності, котра споукає до окресленої дії, дістати нагоду підписати присягу»[279].

Однак сумнівно, що запропоновані обмеження повноважень конодавчої влади належно виправдані, навіть у згаданих видках, які можуть мати ретроспективну дію, в тому сенсі, що сні обмеження стосуватимуться давніших дій визначених осіб, кажімо, Верховний суд підтримав закон, котрий забороняв кошнім кримінальним злочинцям займатися медичною практикою, ютивуючи це необхідністю захистити громадян від лікарів із поною вдачею[280]. Незважаючи на енергійне заперечення судді Гарна, що у той спосіб такий закон посилюватиме покарання переднього присуду, чим суперечитиме конституційному вето на іаконення ex post facto, більшість суддів підтримала постанову, ажаючи його не більш як регуляцією медичної практики. Ніхз них не припускав, що дія подібного критерію може бути долі жорсткою. Законодавча влада має повноваження ухвалювати юстанови загального застосування» за умови, що вони не діяуть довільно: її представники цілком могли, виходячи з «давзасвідченого людським досвідом факту», дійти висновку, що ним у порушенні кримінального законодавства майже напевно акує доброї вдачі[281]. Оскільки заперечення актів позбавлення ав спрямовано на примусовий характер санкцій, які вони накладать, — як правило, караючи своїх жертв заради самого покаран:, — а не на їхній побічний ретроспективний ефект як такий, віддання законодавчих постанов, виправданість яких ґрунтується емпіричних дослідженнях самої законодавчої влади, виглятиме дещо штучною. Втім, якими б не були переваги аналізу, покладається на формальне розмежування ухвалення подібних танов та їх застосування, не можемо не визнавати, що заборона

на акти позбавлення прав, уведені в дію подібним способом, є логічним компонентом верховенства права.

Ще складніше прийняти думку, що для безпосередньої практики ми повинні розрізняти традиційні способи покарання, такі як штраф чи ув’язнення та інші форми стягнень, або визнати, що коли розгляданий захід слугуватиме головним чином для відплати за вчинене, нам слід застосовувати для його вмотивування якісь особливі правила.

Постає проблема захисту індивідуальної свободи чи безпеки, котру справді повинен забезпечувати розподіл владних повноважень: якщо брати їх у загальній перспективі, такі поділи виглядатимуть навіть більш штучно, ніж ті, які постають внаслідок ретроспективної дії. Більше того, вже було доведено, що в історичному аспекті білль про позбавлення прав постає швидше як засіб запобігання неправомірним діям, а не покарання, як багато хто вважає; втім обидва вияви його дії добре відомі у британському та ранньому американському правовому досвіді, виявляючись у них з однаковою важливістю[282].

Найбільш переконливе розмежування покарання і законної регуляції буде не стільки формальним, скільки контекстуальним і відображатиме стосунок між законодавчими класифікаціями та загальними цілями законів. Таким чином, зовсім не дивно, що Верховний суд США дав вельми гнучке визначення покарання, відмовившись звести його до традиційних форм чи стягнень, котрі мають на меті лише відплату за вчинене. На одному з процесів, котрий відбувся одразу ж після громадянської війни, суд, вказавши на неправомірність вимагати присягу про колишні вчинки та політичні симпатії, коли особа прагне посісти певну посаду чи займатися професійною діяльністю, визначив, що «всі заняття, титули та посади однаково відкриті для всіх і всі рівні перед законом, коли йдеться про захист особистих прав»[283]. «Покарання» не зводиться до позбавлення «життя, свободи чи власності » у вузькому сенсі, а передбачає ширше «позбавлення чи призупинення дії політичних та цивільних прав».

Можемо зробити такі висновки. Обмеженням повноважень законодавчої влади, котрі необхідні для дотримання ідеалу рівності та безсторонності, не можна дати формальне визначення. Строгий формальний підхід, якщо його застосувати до проспективного чи ретроспективного законодавства, зводитиме нанівець будь-які недостатні чи надмірні класифікації; а наполягати

Іаа відмінному ставленні до законів ex post facto чи просто зако■•нів ex post facto, котрі накидають традиційні види «покарання», виіглядає невиправданим.

Якщо законодавство не в змозі окреслити якусь групу осіб, ширше або вужче, ніж те може бути виправдало емпіричним доказом, воно буде змушене, що вельми непрактично, .ухвалювати лише найзагальніші положення, а отже, не зможе мати справу з конкретними проблемами та надуживаннями, які цілком логічно вимагатимуть нагальної чи особливої уваги. З другого боку, і Ігнорування законів ex post facto, якщо у широкому сенсі йтиметься про серйозні порушення прав чи негативний вплив на приватні інтереси, може зашкодити громадському добробуту. Таким чином, у кожному випадку мудріше відставити вбік формальні міркуванИя, що покладатимуться на емпіричні докази та залежатимуть від штучних визначень «покарання», намагаючись натомість глибше оцінити виправданість того чи того закону з огляду на широко окреслений, проте прийнятний ідеал суспільного блага.

II

Імпліцитна для доктрини розподілу влади заборона актів позбавлення прав є лише наслідком більш фундаментального принципу рівності; ця заборона, якщо її розуміти правильно, стосуватиметься всіх постанов, котрі, якими б вивіреними та зручними не видавалися вони всім формальним аналітикам, мають один і той самий суттєвий дефект. Верховенству права суперечить накладання обмежень чи санкцій на певних індивідів чи групи громадян, якщо передумови виокремлення обмежуваних не можна пояснити у термінах (легітимної концепції) суспільного блага. Відповідно, жоден суто формальний чи концептуальний аналіз не порятує нас від необхідності вивчати практичні наслідки дії законів у світлі передбачених конституційних принципів та базових цінностей, на котрі вони вказують. Лише з огляду на конституцію як певну цілісність - включно із правами та свободами, що становлять ядро верховенства права, незалежно від того, чи набули вони формального втілення у декларації прав, - ми можемо визначити, чи буде легітимним співвідношення законодавчої мети та ефекту її здійснення, що позначиться на певних особах.

Вдалою ілюстрацією сказаного буде рішення Верховного суду у справі «Сполучені Штати проти Брауна» [United States ч. Brown]™. Суд визнав актом позбавлення прав постанову, котра забороняла

6 381 US 437 (1965).

членові комуністичної партії працювати службовцем профспілки, і припинив її дію. Конгрес на той час активно просував законодавчі акти, спрямовані на виключення із профспілок осіб, котрі могли б ініціювати політичні страйки; проте судді своєю більшістю визнали, що, замість стати загальним правилом, котре можна застосовувати до всіх, хто вчинив певні дії або має якісь схильності до них, закон просто назвав осіб, на яких поширювалася заборона - членів комуністичної партії. Суд заперечив твердження, що членство у цій партії вже саме по собі є небезпечною характеристикою індивіда - «аж ніяк не еквівалентним семантично виразом» такої небезпеки. Таврування комуністів як осіб, котрі збурюватимуть населення до політичних страйків, поставало внаслідок «емпіричних висновків Конгресу, зроблених на основі дій, рис та нахилів окремих членів компартії»[284].

Таким чином, як я доводив, емпіричне розслідування зовсім не обов’язково надасть нам вагомі докази чинності, а оскільки рішення ґрунтується на загалом формальних критеріях, його легко поставити під сумнів. Виявляється, що постанова стосувалася не всіх, хто міг справді ініціювати політичні страйки, а лише членів комуністичної партії; проте окремі її члени якраз навряд чи ініціювали подібні дії. Таким чином, у більшості випадків доволі небезпечно ґрунтувати карну акцію, виходячи з надто широких чи, навпаки, вузьких критеріїв. Як було зазначено у відмінній думці суддів, легітимною дія проти певної групи буде тоді, коли є більша певність, що її учасники чинитимуть якісь акції, ніж вони насправді це робитимуть: законодавство може цілком логічно вирішити боротися лише з якоюсь частиною зла та виокремити з-поміж громадян тих, кого найбільше боїться. Варто наголосити, що «законодавці рідко коли мають справу з абстракціями, а частіше - з конкретними випадками і врегулюванням особливих зловживань», і що законодавство має змогу належним чином трансформувати висновки попереднього експертного дослідження певної справи у постанови, котрі безпосередньо позначаться на громадських інтересах чи практиках окремих груп громадян[285]. Формальний критерій, на який опиралося судження більшості, не надавав підстав застосувати постанови «конфлікту інтересів», на основі яких можна було б легітимно не допускати на певні посади носіїв окремих професій, чиї фахові інтереси могли б завадити їм належно виконувати інші обов’язки. Єдиною підставою для виокремлення групи було припущення суду, що, на відміну

ІВД прийнятних постанов «конфлікту інтересів», постанова у розгляді поширювала «свою дію на членів політичної групи, котрих дише підозрювали у загрозі національній безпеці», - саме такі групи ставали жертвами більшості британських та американських даостанов про позбавлення прав35’.

Законодавчий акт, ґрунтований на узагальненнях емпіричних !>ражень про членів компартії, було оголошено недійсним саме огляду на незалежні конституційні принципи, згідно з якими членство у політичній партії саме по собі не може бути приво’ дом для законодавчого обмеження. Фактично, більшість суддів ■просто застосувала Першу поправку про свободу совісті та зібрання, хоча й зробила це непрямо. Членство у політичній організації, по суті, не може бути прирівняне до небажаних ознак особи: переконання індивіда зовсім не обов’язково прямо випливають із програмних цілей його партії чи якоїсь групи, у якій він перебуває; отже, подібна належність аж ніяк не може слугувати основою накладання обмежень або стягнень. Лише виходячи з таких міркувань, суд міг переконливо постановити, що ставитися до «членів комуністичної партії» як до осіб, що здатні ініціюва,ти політичні страйки, це «не той випадок», коли Конгрес може «просто замінити єдиним зручним виразом цілий список цілей, котрих намагається досягнути»[286]. У давнішому випадку, як було зазначено в особливій думці, суд визнав слушність твердження конгресменів щодо здатності комуністів провокувати до політичних

страйків, підтримуючи політику іноземного уряду[287].

Ці висновки аж ніяк не зменшують цінності судових дебатів для загальної конституційної теорії, адже свободи совісті та зібрання є невід’ємними компонентами верховенства права. Оскільки готовність громадян виконувати закон відображає їхнє визнання, що він слідує вимогам справедливості й ідеалам суспільного блага, повинен існувати і надійний захист цих свобод, котрий забезпечує можливості існування незалежної думки та критичного морального судження. Верховенство права підпорядковує і законодавчу, і виконавчу владу вимогам рівності та процесуальної чинності, а доктрина розподілу повноважень між гілками влади та заборона актів позбавлення прав логічно випливають із зазначених принципів. Отже, згадані доктрини і принципи становлять цілісну теорію права: саме завдяки судовому захисту базових гарантій рівності та процесуальної чинності свободи слова,

совісті та зібрання стають головними компонентами інтегрованої «конституційної» концепції верховенства права.

Утім чим ширшими є межі застосування основних свобод, тим із меншою вірогідністю їх можна назвати абсолютними; тому існуватиме і певний діапазон, у якому законодавчі органи визнаватимуть співмірність цих свобод з іншими характеристиками суспільного блага. У справі Доудса [Douds] Верховний суд наголосив, що не суди, а саме Конгрес «повинен ініціювати врегулювання діяльності, яка позначається на внутрішньодержавній комерції», і що Конгрес має кращу змогу робити у таких випадках висновки щодо суперечливих емпіричних доказів362. Відповідно, існували вагомі причини покладатися на думку законодавчого органу щодо необхідності накладання обмежень на ці важливі свободи. Закон у тому випадку не забороняв і не карав вираження політичних поглядів чи членство у будь-якій організації - санкції були спрямовані лише, щоби не допустити поєднання комуністичних переконань із «перебуванням на посту, наділеному серйозною владою над економікою країни». Таким чином, рішення суду в справі Доудса схилилося до наведеного твердження, а отже, до визнання логіки висновків Конгресу, що «законні заборони, котрі ведуть до незначних обмежень дії Першої поправки, логічно пов’язані із громадською необхідністю»363, натомість протилежне рішення у справі Брауна залишилося спірним.

Щоправда, обидві справи трохи різнилися у застосованих законоположеннях. На відміну від акта Тафта - Гартлі, котрий діяв у справі Доудса, постанова, котру застосували у справі Брауна, зобов’язувала позбавити членства у профспілці не лише кожного, хто входив до компартії, а й усіх, хто перебував у цій організації упродовж останніх п’яти років. Вагу такого розмежування легко перебільшити, хоча навіть санкція, котрої можна уникнути добровільною дією (наприклад, покинувши ряди комуністичної партії), вимагає переконливого обґрунтування, особливо коли стосується політичних переконань і поглядів. Подібні санкції можуть поставити під удар і верховенство права, і саму демократію; ми якомога повніше повинні слідувати «первинному конституційному принципу, згідно з яким покарання може бути накладене лише за дії, вчинені самою особою, а не за її переконання чи дії інших осіб, із якими вона може перебувати в одній групі»364. Однак досить часто ми маємо підстави виводити переконання

42 Ibid. 400-1.

Ibid. 405.

'и Ibid. 452.

Wj особи з її членства у певній організації, і наші дії з метою за4s -побігти серйозній шкоді громадським інтересам, котрої може бути J завдано через такі переконання, можуть бути цілком виправдаі -ними. Тому й існують вагомі спонуки полишити віднайдення коД ректного співвідношення між суперечливими аргументами на долю обраного законодавчого органу, надавши йому певний діапазон повноважень; звідси випливає, що рішення у справі Брауна, хоча .воно, можливо, було привабливою інтерпретацією американського законодавства, зовсім не втілювало загальний ідеал верховенства

ч Права.

Суди не повинні надміру підозрювати законодавчу владу в неправомірному бажанні покарати якусь групу осіб, якщо накладеним ' санкціям можна відшукати цілком задовільне пояснення у чинному •законодавстві, метою якого є загальний добробут. Отже, у контексті фундаментальних конституційних прав суди повинні сте’ -жити, щоби накладені санкції у своїй строгості були пропорцій,і Чиими бажаному суспільному результату, а також мати на увазі, ' що подібні питання, які містять судження міри, доволі часто манитимуть більш ніж одну відповідь. Прийнятні межі свободи дум“Ки чи совісті визначити надзвичайно важко, а ще важче на практиці відокремити думку від наміру вчинити певну дію, що могло , б виправдати накладання обмежень; до того ж санкції проти сво' 'боди слова чи дії можуть негативним чином вплинути й на сво-боду совісті і переконання. Та, попри те, подібні обмеження мо, -жуть інколи бути прийнятними з огляду на громадські інтереси, І якщо потенціал їхньої шкоди для свободи совісті порівняно малий - особливо, якщо вони істотно не впливатимуть на змогу гроs ■, мадянина самостійно вирішувати, наскільки виправданими вважає

* він вимоги держави.

) Окрім підтвердження своєї неучасті у комуністичній партії, ^‘"Вкт Тафта - Гартлі вимагав від службовця профспілки присяги, ’> що він не підтримує і не є членом організації, яка підтримує «скинення уряду Сполучених Штатів шляхом збройного перевороту

,ґ «або за допомогою інших нелегальних та неконституційних ме£ “то дів». Попри те, що у справі Доудса більшість суддів були схиль-

’ні інтерпретувати це твердження у вузькому сенсі як «поваленНя силою фактично наявного уряду, що діє у рамках конституції,

\Дане втілення якогось абстрактного пророцтва», суддя Джексон "fl ^наполягав, що подібна вимога порушує свободу думки. Він заj/їіеречував, що Конгрес має право забороняти будь-які погляди Ірчи переконання, котрі не виливаються у відверті дії, тим більше, цо покарання за порушення присяги неминуче потягне за собою

спробу вияснити справжні переконання громадянина. У цьому випадку напрошувалася вельми некомфортна аналогія з процесами проти єретиків, на яких судді намагалися окреслити релігійну належність особи (цей аспект у власній відмінній думці наголошував також суддя Блек). Перегукуючись із власним виступом на процесі Барнетта365, Джексон наголошував, що конституція виключає втручання «національного чи місцевого уряду в думки або ідеї, переконання та сумніви, єресі та ортодоксії, чи політичні, чи релігійні, чи наукові»366. Такий підхід передбачає «повну ідеологічну свободу електорату розвивати незалежне та раціональне мислення та оберігати демократію від тієї залежності, упослідженості та некритичної одностайності маси, котра сприяє появі тиранії та жорстокості367.

Щоправда, обставини у справі Барнетта суттєво відрізнялися. Загалом непривабливе, у принципі, декларування переконань стосувалося лише умов функціонування керівних органів профспілок, коли вони клопоталися про допуск у них нових працівників перед Національною радою трудових відносин [National Labour Relations Board]. Як зауважила більшість, хоча профспілки й не були державними установами, вони провадили діяльність у загальнодержавному масштабі. Оскільки серйозних заперечень проти узалежнення вступу на посаду від декларування вірності конституції не виявилося, воля більшості набула чинності, незважаючи на її суперечність Першій поправці, що захищала свободи слова та совісті, хоча, врешті, «ніхто не вимагав собі посади доглядача національного арсеналу»368.

III

Сутністю конституційної справедливості є намагання захистити виправданий баланс громадських та приватних інтересів, який би всі громадяни могли прийняти як послідовне втілення ідеалу рівності. Дотримання принципів рівності та процесуальної чинності має захищати поточний політичний процес від навмисної чи навіть зловмисної корупції. Оскільки ці принципи (за звичних обставин) передбачають, що державні урядовці та обрані депутати визнають за свій обов’язок служити суспільному благу, відповідно до власних найкращих уявлень про нього, суди можуть

West Virginia State Board of Education v. Barnette 319 US 624 (1943), див. розділ 4.

J6(’ American Communications Association v. Douds, above, p. 443.

367 Ibid. 442.

“ Ibid. 412.

В спокійно прийняти наслідки їхніх рішень. Конституційна рівність І має позначатися як на справедливій процесуальності, так і на лос гічних результатах рішень: легітимність будь-якого конкретного І заходу багато в чому залежить від чинності самого процесу, котI рий дає можливість узяти до уваги відповідні права та інтереси. [ Чесне слідування суспільному благу, послідовно узгоджене з перI винними правами кожного громадянина, можна відрізнити від І віктимізації й утиску лише шляхом скрупульозного розгляду виї правданості пропонованої дії. Якщо немає жодних підстав підозІрювати, що вона коїться коштом гноблення непопулярних осіб, |а їхні фундаментальні конституційні права належним чином вра|ховано у фінальному рішенні, суттєвих підстав для юридичного і втручання не існуватиме.

!• Закономірними об’єктами підозри постають закони та поI станови, що надто широко або вузько закроєні порівняно із заідекларованими цілями, особливо якщо існують сумніви щодо І'справжніх мотивів державної влади. Лише прискіпливий аналіз легітимних підстав накладання відповідних санкцій та обмежень ■може виявити їх упередження чи ворожість щодо окремих осіб Кяи їх груп. Ще більш інтенсивного розгляду слід вимагати, коли Йдеться про конституційні права, котрі є невід’ємними компоННентами верховенства права, адже їхня важливість передбачає куди Ібільшу законодавчу мудрість і засвідчення правдивої доброї волі. ■Дисципліна обґрунтованого аналізу та пояснення необхідна горловним чином, аби дати змогу законодавцям і представникам виюконавчої влади опиратися неусвідомленій упередженості та вивключити можливість некритичної залежності від громадської ■Думки, котра інколи просто погано поінформована та відобраЕЬає хіба фанатичний та ірраціональний страх перед насправді неЬинними меншинами та їхніми незвичними для більшості практиками.

■ґ Принцип рівності має бути застосовано не лише, коли ухвалюються рішення, що можуть загрожувати первинним правам менИВин, як, наприклад, їхній свободі слова чи совісті, а так само й Июді, коли йтиметься про прийняття законів, які пропагують окйремі елементи конвенційної моралі, котрі дехто з громадян від■Імдає. Можемо тут згадати, зокрема, про визнання сфери осоМйстої автономії у сексуальних відносинах чи захист права Вдаватися до контрацепції та абортів, котрі американський заНюн захищає як аспекти цієї «автономії». Особливо показовою Демонстрацією відмінностей в інтерпретації конституційних поДожень були дебати Верховного суду про легітимність заборони

гомосексуалізму в законодавстві Сполучених Штатів; і хоча суперечки фокусувалися головним чином на питаннях діапазону та природи «приватності», котра гарантована «процесуальним положенням» Чотирнадцятої поправки, однаковою мірою вони могли стосуватися й уявлення про рівність36’.

Важливо розмежовувати аргументи, натхненні абстрактним ідеалом рівності, котрий правомірно перебуває у центрі політичних дебатів, з одного боку, та більш скромні інтерпретації, котрі застосовують судді, намагаючись окреслити межі законодавчої влади. Вельми рідко від судів очікують, що вони не покладатимуться на конвенційну мораль як джерело позитивного права, вірячи, що свободу опозиційних меншин обмежують, пам’ятаючи про принцип доброї волі, - тобто що подібні обмеження, попри захист морального та культурного середовища більшості, відображають патерналістську опіку про добробут обмежуваних, а не зневагу до них та сліпоту щодо їхніх цілей. Поняття рівного громадянства тягне за собою відповідну концепцію громадського розуму, котрий покладає масштаб прийнятних політичних дебатів і рішень; утім він не повинен бути надто вузьким: громадяни мусять мати змогу ґрунтуватися у дебатах на власних моральних та етичних переконаннях, безперешкодно брати участь та виступати в них незалежними моральними агентами. Більше того, саме суд має забезпечувати чесну та раціональну можливість добровільного вибору - і в жодному разі не зводити його до рішення, привабливого для самої інституції у світлі концепцій справедливості чи громадського добробуту, котрі вона поділяє[288] [289].

Як і будь-яка інша конституційна доктрина, принцип рівності може стати приводом для зловживання і нечесного впливу на ті чи ті процеси; і єдиним рятунком від цього, як завжди, є лише прискіпливий правовий аналіз, котрий і виявить викривлення. Рівність як кардинальний принцип верховенства права наголошує неправомірність застосування судової влади, котра намагається обґрунтувати суперечливі погляди на громадське благо і котрій бракує конституційної підтримки. Скажімо, у справі «Айзенштадт проти Бейрда» [Eisenstadt v. Baird] Верховний суд, намагаючись застосувати Чотирнадцяту поправку щодо «рівного для всіх захисту перед законом», таки не зміг знайти вагомих підстав для відміни постанови, що забороняла продаж та поширення контрацептивів неодруженим особам задля запобігання вагітності[290].

- Оскільки одруженим особам купувати контрацептиви за рецептом лікаря дозволялося, рішення суду ігнорувати межу між одруженими та неодруженими виглядало, звісно ж, спірним: якщо закон ставив собі за мету заборонити користуватися контрацептивами з моральних міркувань, то первинна настанова виглядала доволі послідовною, адже була спрямована на утруднення позашлюбних сексуальних стосунків. Суд відкинув цю мотивацію, наголошуючи, що вона не забороняє розповсюдження контра-

. цептивів з метою запобігання хворобам; утім рішення зазнало обґрунтованої критики, оскільки суд, не змігши передбачити можливість виникнення одразу кількох частково суперечливих аспектів справи, просто узурпував легітимну дію державного за-

? конодавчого органу[291].

■?, ( Оскільки контрольна концепція суспільного блага, котра має

• слугувати зразком при ухваленні будь-якого рішення, обов’язково залежить від наявних конституційної традиції та політичної культури, конкретний зміст рівності залежатиме від того, які фун-

f даментальні права та загальні принципи визнає існуючий суспіль-

* ний лад. Як і слід думати, є принципи, спільні для будь-якої прийнятної політичної системи, котрих варто дотримуватися всім:

; так, поділи, що ґрунтуватимуться на відмінностях кольору шкіри, національності чи віросповідання, навряд чи виправдовуваї. тимуть застосування дискримінаційної політики. Тим більше, що

, конституційні свободи думки, совісті, слова та зібрання, які, по ґ суті, й забезпечують існування «верховенства права», обмежують можливості законодавчої влади у громадських інтересах проводити розмежування між особами та групами осіб. І навіть коли

’’ згадані свободи перебувають під загрозою, суд намагатиметься узгодити суперечливі права та інтереси, пам’ятаючи при цьому,

? що конституціоналізм передбачає спільний пошук шляхів утілення І суспільного блага.

7 Головний критерій, котрий має надавати імпульсу втручанню І судової влади, міститься у відповіді на запитання, чи визнає вільj ний думкою індивід або відповідна група, клас індивідів при, йнятність застосованих заходів як таких, що спрямовані на до; сягнення суспільного блага, чи будь-які санкції щодо нього та заподіяна йому шкода будуть випадковим і досадним побічним ефектом чи свідомим зловживанням? Індивід цілком може вважати застосований захід несправедливим або немудрим, навіть

відкидати відповідну концепцію суспільного блага, проте все ще приймати відповідні стягнення та обмеження без втрати власної гідності. Більше того, його рівність з іншими громадянами передбачає свободу публічно поставити під сумнів альтернативну йому концепцію суспільного блага та протестувати проти вчиненої несправедливості.

Суд мусить ставати на захист особи, лише коли вона справді стає жертвою свавільної репресії або коли її первинні права не отримують належного виповнення, якого б вимагала повага до її гідності. У такому випадку громадянин має вельми малі підстави визнавати вимоги держави чинними: внутрішня цілісність швидше вимагатиме від нього виявів опору. У верховенстві права імпліцитно закладено, хоча про це й нечасто згадують, що закони та політичні дії, котрі порушують основи конституційної справедливості, насправді не дають жодних прав і не накладають жодних обов’язків. Відсторонюючись від таких заходів, якщо відповідне рішення буде ухвалене, суд потвердить виправданий опір громадянина, котрий прямо ґрунтується на положенні конституції, що має особисту інтерпретацію, узгоджену з моральною цілісністю особи, котру верховенство права захищає і підтримує.

VI.

<< | >>
Источник: Т. Р. С. АЛЛАН. КОНСТИТУЦІЙНА СПРАВЕДЛИВІСТЬ. Ліберальна теорія верховенства права Переклад з англійської Ростислава Сеяківа. Київ. «Києво-Могилянська академія», 2008. 2008

Еще по теме Законодавчі класифікації та визначення «акта позбавлення прав»:

- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Антимонопольно-конкурентное право - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Аудит - Банковская система - Банковское право - Бизнес - Бухгалтерский учет - Вещное право - Государственное право и управление - Гражданское право и процесс - Денежное обращение, финансы и кредит - Деньги - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Маркетинг - Медицинское право - Международное право - Менеджмент - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право зарубежных стран - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предпринимательское право - Семейное право - Страховое право - Судопроизводство - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Экономика - Ювенальное право - Юридическая деятельность - Юридическая техника - Юридические лица -