<<
>>

Процедура перехресного допиту та переваги «юридичного обмеження»

Як ми вже зазначали у розділі 3, процедури перехресного допиту, що характерні для судів загального права, мають важливе значення і можуть бути застосовані й у слуханнях публічного

права.

Якщо ми прагнемо досягнути ідеалу адміністративної справедливості, протилежного до моделі «бюрократичного адміністрування», котру цілком слушно відкидає Ґалліґан, то сама процедура повинна демонструвати, що урядові рішення узгоджуються і намагаються самі ж наголосити це узгодження - з фундаментальними конституційними цінностями[372]. Перехресна процедура, попри всі її недоліки у справі дослідження громадського інтересу, заохочує учасників процесу погоджуватися навіть із несприятливим для них рішенням, відводячи їм у слуханнях центральну роль. Відповідальність учасників слухань за підготовку та презентацію власної позиції та можливість обґрунтовано поставити під сумнів вирок посилюють їхню моральну спонуку його пізніше прийняти, якщо суд чи трибунал так само обґрунтовано відкине їхні претензії. Учасник слухань (позивач чи підсудний) представить свої аргументи на суд безстороннього представника судової влади, котрий вирішуватиме всю справу, лише виходячи із запропонованих йому доказів; якщо таких умов буде дотримано, більшість громадян погодиться прийняти запропонований їм вирок як легітимний наслідок процесу. Процедура перехресного допиту є найкращим утіленням діалогу, котрий верховенство права передбачає між громадянином і державою, зобов’язуючи право та його застосування узгоджуватися з уявленнями про справедливість самих громадян.

І

Відоме застереження Лона Фуллера супроти перехресної процедури полягає у тому, що вона стає неефективною у розгляді «поліцентричних» питань[373]. Ідеал раціонального ухвалення рішень, котрі залежатимуть тільки від доказів і зважених аргументів учасника процесу, може бути порушено впливом політичних дій, котрі позивачі не зможуть поставити під сумнів.

Аллісон робить висновок, що «юридичне обмеження» цілком виправдане в адміністративному праві, оскільки запобігає розвитку поліцентричних спорів[374]. Фуллерів ідеал перехресної процедури, у якій суддя мусить вислухати лише аргументи й докази сторін і не звіряється

з громадськими інтересами поза залою суду, робить вирішення таких спорів неможливим, адже суддя не може передбачити вплив свого вироку, скажімо, на розподіл цінних ресурсів чи забезпечити можливість участі у процесі всіх зацікавлених сторін. Більше того, ті ж самі характеристики перехресної процедури, котрі не передбачають для суду можливості враховувати ширші суспільні інтереси, можуть так само зашкодити йому вирішити, коли саме має бути застосовано юридичне обмеження. У суду просто може не бути достатньо інформації, котра дозволила б розпізнати поліцентричний диспут.

Фуллер був переконаний, що підсудність насправді є питанням ступеня; більшою чи меншою мірою, вважав він, поліцентричні елементи є в усіх справах, котрі доходять до суду. Проте Аллісон нарікає, що коли Фуллер окреслив один із полюсів континууму - повністю поліцентричний диспут, - то забув окреслити протилежний[375]. Однак біполярний диспут, котрий обертається довкола вузьких, дискретних питань, котрі стосуються тільки сторін і суду, що має винести вирок, доволі добре апробовано у справах із питань загального чи конституційного права. Як пояснював Фуллер, позов щодо встановлення прав обов’язково відсилає до застосування якогось загального принципу - тобто прямого зв’язку між законом і справедливістю. Відповідно, вирішення будь-якого спору шляхом перехресної процедури саме повинно ставати справою принципу - «того принципу, який має належним чином контролювати взаємини обох партій»[376]; таким чином, було би грубою помилкою думати, що правові принципи неможливо застосовувати тільки тому, що адміністративне рішення матиме широкі наслідки для громадських інтересів.

Отже, нам варто розглядати звертання до ідеї юридичного обмеження як поновлення знайомого розмежування громадянської політики та правового принципу.

Принципи рівності та процесуальної чинності, котрі лежать в основі юридичного нагляду, повинні бути застосовувані з належним баченням легітимного поля вибору, відкритого для громадськості в окресленні громадського інтересу. Стандартне судочинство загалом нездатне вирішувати питання, котрі виходять поза межі індивідуального права: наприклад, політичні справи, що передбачають серйозний вплив на громадські інтереси, позначаться н,а долях багатьох громадян у способи, які годі вгадати наперед, використовуючи лише

конституційні принципи як підґрунтя правового аналізу. У діапазоні, дозволеному чинним законодавством та встановленими конституційними правами, рішення адміністративної політики повинні засновуватися на даних технічної експертизи і політичному судженні. Такі рішення можуть стати предметами юридичного аналізу лише в тому випадку, якщо вони ведуть до дискримінації окремих осіб, і в залежності від причин, несумісних із тими, котрі наводять на виправдання таких дій порівняно з подібними поділами в подібних ситуаціях.

Суди не лише не готові кваліфікувати справи, що стосуються громадського інтересу, оскільки не мають доступу до відповідної інформації й експертизи, а й так само не можуть набувати будь-якої правової влади щодо подібних рішень. Верховенство права вимагає, щоби судді не були підзвітні ні перед електоратом, ні перед громадською думкою, якщо йдеться про їхнє рішення у кожній конкретній справі. Обмеження, котрі б у політичному процесі обернулися значними загрозами, стають джерелом правової сили, коли суд окреслює сферу дії того чи того принципу. Перехресна процедура судочинства, як її описує Фуллер, відображає специфічний характер дискусій у царині конституційного права, роз’яснює виокремлені ролі судді та позивача чи підсудного у традиції загального права. Легітимність рішення суду та істинність апеляції громадянина до своїх прав, котрі суд може визнати, однаковою мірою залежать від скрупульозного слідування порівняно вузькому фокусу слухань. «Право», існування якого залежало б від широкого кола положень громадянської політики, вочевидь, було би термінологічною суперечністю: внутрішня моральна спонука його дотримуватися, навіть жертвувати заради нього якимись громадськими інтересами й урядовими цілями, розсіялась би у плині політичних дебатів[377].

Авторитет судового рішення постає з обмеженого характеру його заглиблення у правовий принцип. Воно претендує на унікальну чинність у вирішенні конкретної справи, подібно як учасники процесу претендують на право отримати його відповідь як вияв функції суду розібратися з конкретними та суперечливими доказами, нехай навіть заснованими на обмеженому доступі до потрібної інформації. Суд не може спекулювати на питаннях, котрих сторони не торкають; а найбільш відповідними сторонами у судочинстві завжди виступають громадяни, що намагаються утвердити свої права, та державні інституції, котрі накидають їм

свої рішення. Більше того, у рамках обмеженої сфери правового принципу суд, коли заслуховує представників сторін, повинен керуватися доказами розуму; тобто політика «обмеження», якщо вона полягатиме у зрушенні балансу доказів на користь державної інституції, означала б насправді зречення сутності юридичної функції. Як пояснював Фуллер, «той факт, що судочинство залучене у поліцентричні дебати, сам по собі не означає, що судовий орган має виходити поза межі власної сфери діяльності»[378]. Це лише означає, що його сфера повинна бути точно окреслена відповідними рамками застосування правового принципу. Фуллер спостеріг, що вдалою ілюстрацією поліцентричних взаємин є вільний ринок, у межах якого загальне право укладання угод доводить, що судочинство є ефективним засобом регулювання економічних відносин.

Поліцентрична природа рішень щодо обмежених ресурсів була визнана британським Апеляційним судом у випадку, коли пацієнт подав позов проти відмови медичної інституції фінансувати дальше лікування[379]. Інституція відмовилася надати кошти на досить дороге лікування, котре могло би врятувати життя дитини, хворої на лейкемію: з огляду на малі перспективи успіху такого лікування ця витрата виглядала б неефективним використанням обмежених ресурсів. Зазначивши, що «рішення про використання коштів, з метою якомога повнішого задоволення потреб якомога більшої кількості пацієнтів, завжди важкі та невизначені», суд вирішив не втручатися у рішення інституції.

На противагу первинному погляду судді, котрий наголошував, що таке рішення ущемить людське «право на життя», суд, врешті, зробив висновок, що рішення інституції фінансувати лікування одного пацієнта не мусить означати його відмову в наданні коштів іншому.

З огляду на наслідки рішення для життя пацієнта можна було би сумніватися, наскільки ефективно здійснено судовий нагляд: суддя органу нижчого рівня вимагав кращого пояснення щодо мотивацій розпорядження інституцією коштами, ніж було йому надано. Попри все, суд не мав права втручатися у процес розподілу обмежених коштів; таким чином, аналіз претензій позивача мав би відбуватися у контексті наявних обставин. «Право на життя» дитини не дає підстав змінювати регламент використання фондів, незалежно від шансів лікування на успіх, - у даному випадку воно діє лише задля забезпечення права рівності та права на процесуальну чинність. Дитина, отже, мала право лише на таку

ж фінансову підтримку, яку б отримали інші пацієнти у тих самих умовах, чим була б усунута дискримінація на невідповідних, немедичних, підставах. Тому будь-яке співвідношення перспектив лікування та його вартості повинно було б справедливо зважувати передумови ефективності, які б діяли і стосовно інших пацієнтів. Тоді дитина мала право на той рівень медичного забезпечення, який би узгоджувався водночас і з її станом, і з перспективами на одужання, а відповідна пропорція фінансування мала би бути визначена саме медичним закладом, виходячи з рівного ставлення його адміністрації до потреб інших пацієнтів у подібному стані.

Як правило, процедурний характер юридичного нагляду передбачає належний захист громадських інтересів і принципову протидію протиправному законотворчому процесу. Індивідуальні права у публічному праві - це права висувати аргументи проти громадських інституцій і мати гарантії, що ці аргументи, якщо лише вони відповідні та зрозумілі, будуть узяті до уваги. Оскільки не існує жодного права отримати фіксований результат свого звернення, а є лише право на справедливе поводження з позивачем у світлі розумних вимог громадянської політики, установлених повноважною інституцією, суд має вельми обмежену здатність оцінювати параметри адміністративного рішення.

Визначаючи «плюси» і «мінуси» дій громадських установ, і то лише з тієї точки зору, чи справедливі вони щодо прав особи, суд змушений покладатися на аргументи та докази, котрі пропонують йому позивачі. Проте, оскільки він не може судити про розумність рішень, а тільки про справедливість їх застосування у наявній ситуації, жодні інші дії суду не будуть ні виправданими, ні легітимними. Тим часом, сама громадська інституція повинна переконати суд, висуваючи власні аргументи та надаючи докази, що позов громадянина є безпідставним, а суд, відповідно, вирішить, чиї докази переважають.

Якщо громадська інституція не зможе переконати суд у своєму справедливому ставленні до громадянина, то тим більше не зможе вона переконати і його самого. Суд можна вважати, в одному з аспектів, представником самого громадянина, проте краще розцінювати його як безстороннього учасника та арбітра суперечки. Отож судові слухання у процедурній формі наочно демонструють особливий моральний зв’язок між інституцією та громадянином, котрий постає, як тільки останній починає домагатися своїх прав. Принципова роль сторін, коли вони висувають власні аргументи, а також відповідне зобов’язання суду реагувати на

н відображають взаємозалежність права та справедливості, ха■Вктерну для врядування, що визнає верховенство права. Так ■но, як наявність права передбачає згоду громадянина його ви■івнувати, з огляду на підставову справедливість права та його иарямованість на суспільне благо, представник державної вла■й повинен шукати визнання громадянина щодо справедливості ■оводження з ним у конкретному випадку. Судові слухання по■йщують громадянина й урядовця на один рівень: скарга першого ■овинна бути прийнята до уваги арбітром, котрий повністю і демонстративно незалежний від виконавчої влади.

I 11

к Виправданість застосування процедури перехресного допиЬу поза контекстом судових слухань, у їх вузькому розумінні, пряно залежить від характеру розгляданої справи. І чим ближча аналогія із судовим прийняттям рішень, тим більшою повинна бути виправданість вимог подібності із цією процедурою; водночас характеристики і цілі різних видів слухань можуть істотно відрізнитися. Скажімо, коли громадський запит стосувався планів будівництва швидкісної траси, Палата лордів постановила, що відповідно до процедури інспектору слід надати якомога ширші Еновноваження[380]. Адже одна справа - провести звичайні цивільні слухання, а інша - дозволити численним зацікавленим особам {та інституціям клопотатися про вибір маршруту нової дороги Модної аналогії з процесом lis inter parties немає. Тим не мен|ве, було б неправильно думати, що ті, чиї інтереси зачіпатиме будівництво дороги, не зможуть пізніше відстоювати свої права |з застосуванням певних правових процедур: хоча, по суті, до них руло застосовано стандартні мірки справедливості, котрі застосовувалися б і до інших громадян, довкілля або власність яких Ьпинилися б під ідентичною загрозою.

К Суд цілком законно позбавив опонентів будівництва права організувати слухання з перехресним допитом відповідальних чиновників, від котрих вони вимагали пояснити потребу у зведенІНІ нових гілок автотраси, на тій підставі, що справа однозначно {стосувалася громадських інтересів, котрі зручніше обговорювали у парламенті, ніж провадити судові слухання з виступами численних експертів, що цілком можуть розійтися у своїх висновках щодо доцільності будівництва. Лорд Діплок дотримувався

погляду, що інспектор зможе співвіднести вигоди перехресного опитування та недоліки й незручності провадження слухань, вважаючи при цьому, що у даному випадку відповідною дією мала би бути процедура стандартного аналізу прибутків/витрат, критерієм якої стала б лише доцільність будівництва для громадськості. На думку Рональда Дворкіна, жодне сутнісне моральне право не тягне за собою процедурних прав: ніхто ж не може вважати рішення побудувати непотрібну автотрасу, навіть якщо це справить певні незручності для нього самого, виявом несправедливості466. Тим часом, якщо метою запиту було надання міністру повноважень співвіднести можливу шкоду локальним соціальним інтересам і приватним особам, з одного боку, та громадську вигоду від прокладання нового маршруту - з другого, справедливість вимагатиме запровадження процедур, що дали б можливість опонентам погляду міністра поставити його під сумнів. Хоча було б нереалістичним вимагати у цьому випадку строгої відповідності судовим процедурам загального права, опонентам слід забезпечити можливість висловити свої зауваження щодо негативного впливу майбутнього будівництва на їхні інтереси і добробут. Адміністративне право передусім передбачає стандарти такої процедури та її виправданість; проте вони незалежні від права приймати конкретні рішення й оцінювати їхні наслідки467.

Наближеність адміністративних слухань до судової моделі й ін-* тенсивність юридичного аналізу процесу прийняття рішень мають однаковою мірою враховувати унікальність громадянського статусу. Чим сильнішим буде наголос на становищі окремого індивіда, на рівні якого загальні положення поставатимуть невідповідним чи ненадійним джерелом прийняття рішень, тим суворішими повинні бути параметри процедурної чинності, що виконуватимуть функцію захисту проти владної сваволі. І навпаки, чим з більшою вірогідністю можна буде стверджувати, що втручання в інтереси особи буде лише випадковим наслідком загального адміністративного рішення, заснованого на виправданому баченні суспільного блага, тим менш переконливою буде потреба у запровадженні слухань та тим менш нагальними стануть підстави для контролю органів юридичного нагляду. Подібні питання визначаються не загальними характеристиками конкретної політики, оскільки вони притаманні всім адміністративним рішенням: надання чи позбавлення слова у конкретному випадку передбачає і формулювання думки з приводу громадського інтересу, [381] [382]

Йпереконання щодо обґрунтованості рішення про будівництво но?-яої траси[383]. Головною спонукою до залучення юридичного нагляду яга проведення слухань із приводу дій окремого адміністративного Йргану є ступінь впливу цих дій на потреби та загрози добробуту |жонкретного громадянина, а також міра можливого ризику по-дальших свавільних дій влади щодо нього. Скажімо, надання торцових чи професійних ліцензій може засновуватися на припу'•щеннях щодо суспільної потреби у відповідних видах діяльності; (проте якщо наростає загроза необгрунтованого вирішення таких запитів, можна ініціювати слухання, що передбачатиме висунення звинувачень проти довільності рішень і можливість адекватно відреагувати на ці звинувачення.

: Ми не повинні вважати зауваження Фуллера щодо нена-

і-дійності судових слухань як засобу вирішення «поліцентричних» ^диспутів фактом вияву недовіри до легітимності юридичного ^контролю діяльності представників виконавчої влади. Звичне роз! межування «адміністративних» і «квазіюридичних» функцій, котяре найкраще розуміти як відображення різних ступенів суспільного ^поділу, який може накидати урядовець громадянам, переслідуючи іпевні цілі адміністративної політики, доволі часто ставало підставою, виходячи з якої суди відмовлялися розбирати урядові ^рішення і ті процеси їх ухвалення, котрі насправді не відпові-дали «юридичним» стандартам справедливості[384]. Водночас подібні дії неминуче різняться мірою, якою індивідуальні інтереси ‘-громадянина фокусують на собі відповідну адміністративну діяльчність: коли метою слухань є передусім забезпечення котрогось ^із громадських інтересів, аналогії з юридичною процедурою на•справді бути не може.

р Принцип рівності, котрий захищають загальні правові положення та відповідні стандарти прийняття рішень, так само вимагає ^адекватного рівня процедурного захисту. Ризик спричиненої недосконалою процедурою несправедливості, котрий веде до неі-виправданих рішень, повинен бути належним чином співвіднесений із затратами на виправлення цієї процедури - до того ж, із •врахуванням наслідків такого покращення для інтересів осіб, котярі діють в інших сферах адміністративної діяльності[385]. Однак неЬбезпека несправедливості постає кожного разу, коли адміністративне рішення передбачає вирахування балансу між суперечними f одне одному громадським і приватним інтересами. Більше того,

масштаб потенційної несправедливості - чи ризик можливої «моральної шкоди», як його називає Дворкін, - виразно відображатиме ступінь серйозності загрози правам та інтересам індивіда. Чим більший обсяг, у якому запропоновані державні ініціативи впливатимуть на них, і чим вагомішими є ці інтереси - з огляду на спільні цінності, визнані правовим аналізом та політичним процесом, - тим більш чітким і однозначним має бути виправдання владних дій і, відповідно, тим жорсткішими повинні бути вимоги процесуальної чинності, котрих відповідний адміністративний орган має дотримуватися.

III

Підстави довіри до біполярної моделі судового процесу в публічному праві відкрито залежать від сили аналогії між публічним правом і правами, які він надає, фокусуючись на питанні рівного ставлення до громадян із погляду державної політики. Інколи доводять, що оскільки публічне право однаково контролює права й обов’язки як адміністративних органів, так і приватних громадян, то запропонована аналогія не справджуватиметься. Водночас первинний наголос на правах, а не обов’язках, відображає правдиві підстави легітимності юридичного нагляду: інтервенція судової влади в адміністративний процес головним чином спрямована захистити принципи процесуальної чинності та рівності, котрі становлять серцевину верховенства права. Коли, на противагу цьому, суд накидає обов’язки, що не шкодять комусь із громадян чи певним окресленим їх групам, його юрисдикція накладається на політичні механізми, що існують, аби забезпечити підзвітність владних органів громадськості як такій2*71. Юридичний нагляд може доволі швидко перетворитися на замінник звичайного політичного процесу, часом ініційований організованими лобістськими групами — «ідеологічними» опонентами, котрі не виявилися здатними переконати громадську думку або належним чином обраних представників у цінності своїх пропозицій.

Відхід від традиційної моделі судочинства, як правило, визначає готовність судів делегувати locus standi особам чи групам, зацікавленість котрих у позиванні адміністративних дій є головним чином ідеологічною2*72. Небезпека перетворення судових слухань

471 Див. дет.: Fire Brigades Union case.

472 Див.: Richard В. Stewart, ‘ The Reformation of Administrative Law’ 88 Harv. LR 1667 (1975), at p. 1734. The Fire Brigades Union case - приклад «громадського зацікавлення»; див.: Peter Cane, ‘Standing up for the Public’ [1995] PL 276.

на узурпацію ролі органів політичної влади чи навіть законодавчого процесу виявляється у прихильності до насправді ідеологічних позовів, ініціатори яких вимагають експертної оцінки діяльності «влади у відповідних галузях. Вдалим прикладом сумнівного з погляду права рішення може бути нещодавня підтримка Руху світового розвитку в справі його позову проти рішення відповідного британського міністерства надати фінансову допомогу на зведення дамби Перґау в Малайзії: інтереси організації та її досвід у наданні допомоги нерозвинутим країнам стали підґрунтям розгляду її позиції як справжнього вияву інтересів громадськості[386]. Попри «визначну роль», котру почала відігравати ця організація в розподілі допомоги, а також «відсутність будь-якого іншого органу, котрий міг би взяти на себе подібну відповідальність», locus standi було надано, головним чином виходячи з «важливості забезпечення верховенства права»[387]; втім оскільки жодних заперечень і позовів з приводу несправедливості такого рішення щодо прав окремих осіб не було, то й не було підстав намагатися розрізнити правові й політичні аспекти цього рішення.

Фінансовий грант було надано незаконно, оскільки малайзійський проект був економічно невигідний: електрику в регіоні можна було б отримувати й у дешевший спосіб. Рішення суду цілком можна критикувати за надміру обмежене трактування статутного принципу «сприяння розвитку... країни чи території поза межами Сполученого Королівства чи добробуту їх мешканців»[388]. Суд визнав відповідність таких засновків як факторів «забезпечення регіональної стабільності, доброго врядування та дотримання людських прав і британських комерційних інтересів», проте в основі відмови надати фінансову допомогу лежав усе-таки економічний чинник, котрий було трактовано в юридичному ключі. Так само сумнівно, чи правомірно втручання суду, ініційоване впливовою організацією, що відіграла роль групи тиску, узурпувало легітимну урядову дію, зробивши предметом юридичного розгляду доцільність гранту; чи було б більш виправдано покладатися на пряму санкцію відповідного міністра[389].

Звісно ж, ми не заперечуємо, що міністр повинен був діяти у межах своїх повноважень; проте залишаються питання щодо

відповідності задіяних у справі правових підстав і доцільності юридичних обмежень за умови, що не було порушено жодних прав громадян у порівнянні з іншими особами. Важливість конституційної ролі суду як тлумача законів постає головним чином із того захисту, котрий він забезпечує індивідуальним правам та очікуванням громадян, запевняючи, що влада не діє на користь окремим їх групам. Відсутність відповідних загроз таким правам та очікуванням істотно применшує монополію інтерпретаційної функції суду: в таких випадках часто не існуватиме сталих принципів, засновуючись на яких суд наполягатиме на власному тлумаченні окремих законодавчих положень, яке інші інституції відкидають. Небезпеки надто експансивної доктрини слухань чи активності юридичного нагляду, котрий надто втручається в повноваження інших інституцій, - що відображатиме «абстрактне прагнення утвердити букву закону» навіть тоді, коли приватні інтереси громадян не зачеплені, - були наголошені Р. Б. Стюартом [R. В. Stewart], котрий описав американську модель співвідношення інтересів та їх представлення в адміністративній діяльності. Відміна обмежень на провадження адміністративних слухань у суді на користь надання можливості позивати відповідні органи кожному, хто захоче висловитися з приводу їхніх дій, «перетворила б суд із форуму, на якому може виступити кожен вражений перевищенням повноважень відповідальних урядовців, на орган планування урядової діяльності»[390].

Позицію опонента певній адміністративній дії, звісно ж, могли вважати, у принципі, доволі далекою за її статусом від правового позову; проте таке розмежування, вочевидь, передбачає, що юридичний нагляд може здійснюватися навіть за відсутності позовів від конкретних осіб, утиск прав яких дає підстави появі locus standi претензії. Петер Кейн [Peter Cane] запропонував доречне розмежування «асоціативної» претензії та претензії «у суспільних інтересах»: і справді, інколи трапляються вельми переконливі підстави для окремих інституцій (як, скажімо, Національна федерація самостійних підприємців і малого бізнесу [National Federation of Self-Employed and Small Businesses]) подавати позови від імені своїх членів[391]. З другого боку, розширення судової юрисдикції коштом захисту «суспільних інтересів» перед адміністративною дією є справою доволі сумнівною. Такий погляд передбачає наявність критеріїв підсудності, незалежних від індивідуальних

|рав, котрі змогли б дати суду можливість чітко розмежовуваЛЛ питання правового принципу та суспільної політики; проте такі критерії вкрай рідко можна обґрунтувати та пояснити. Справа II дамбою Перґау є яскравим прикладом саме такої проблеми. Якщо б законність гранту залежала від чинних правових полозкень, а не від її виправданості з політичних причин, то якою була б доцільність окремого запиту Руху світового розвитку? А якщо коректна інтерпретація закону викликала обґрунтовані сумніви, то на яких конституційних підставах суд дозволив собі заперечити міністерське рішення?

Г Відмінність моделі репрезентації інтересів у сфері публічного (Права від традиційної судової моделі, котра постає як засіб вирішення суперечок довкола наявних прав особи, навряд чи може (бути більш драматичною. Замість судді як нейтрального арбітра, котрий зважує докази опозиційних сторін, у першому видаадку постає чиновник, котрий, заслухавши апелянтів з їхніми •різними точками зору, робить висновки, застосовуючи суміш -різноманітних технік прийняття рішень, елементів судової процедури і політичних дебатів, - таким чином, адміністрування суміщається з переговорним і посередницьким процесами47’. Характерна ретроспективна природа юридичного нагляду над правовими відносинами сторін у світлі завершеної діяльності змінюється на проспективне втілення оборудок для досягнення соціальних цілей. Нові форми підтримки, котрі можуть мати далекосяжний ефект поза інтересами безпосередніх учасників слухань і втягнути суд у нетипове для нього виконання адміністративних функцій, відкидають взаємозалежність права та юридичної підтримки, що є типовим для стандартних процедур приватного права.

Оувен Фісс [Owen Fiss] заперечував, що звужений погляд Фуллера на юридичні слухання як засіб вирішення диспутів неправомірно змішує завдання судочинства та приватну довільність вироку: творче підґрунтя інтерпретованого суддями законодавства майже напевне перетворює судовий процес із питань загального права на поліцентричний спір[392] [393]. Так само не був зроблений Фуллером наголос на ролі розуму в людській діяльності невідповідним процесові судочинства, у якому вирок відображав аргументи сторін із приводу низки відповідних інтересів; роль суду

передбачала творення і впровадження норм як засобів окреслення сенсу невизначених до того суспільних цінностей. Фіссове дослідження ролі юридичних процедур у «структурному реформуванні» - расової десегрегації американських державних шкіл - цілком спрямоване на пропагування принципів соціальної рівності: суди повинні функціонувати як джерела влади, конкурентні до інших органів державного управління, що дає їм змогу забезпечити захист громадянам у світі, «у якому ринок замінила ієрархія, а вільне підприємництво - бюрократія»[394].

Легітимність юридичного нагляду надзвичайно залежить від чіткості розмежування процедур, котрі ґрунтуються на правових принципах, та проспективних процесів прийняття рішень, базованих на юридичному аналізі суспільного інтересу та загальних вимог соціальної справедливості. Творчий елемент юридичного ухвалення рішень буде легітимним тільки у тому випадку, коли нові їх прецеденти будуть лише адаптаціями існуючих доктрин до новітніх вимог правового становища - тобто насправді «побічними наслідками у конкретному випадку»[395]. Таким чином, необхідною буде наявність доктрин підтримки та просування рішень, котрі дозволятимуть, не вдаючись до стандартних судових процедур, вужче застосувати правові принципи і розглянути у їх світлі моральні позиції сторін. Чим далі суд відходить від традиційної процедури перехресного допиту, намагаючись запропонувати власну оцінку суспільного блага, тим більша потреба забезпечити право висловитися всім зацікавленим сторонам. Отже, якщо допуск до висловлення власної думки буде вибірковим і відображатиме упередженість судового органу на користь однієї зі сторін, увесь процес заразом втратить риси демократизму: в цьому випадку суд виконуватиме законодавчі або політичні функції, котрі для нього не є типовими.

Обмежена та спеціалізована природа юридичних слухань є, таким чином, обов’язковою вимогою верховенства права, що дозволяє нам чітко розмежовувати право й політику; тим часом, пропозиції змінити юридичну роль процесів публічного права, адаптуючи їх до потреб формулювання й аналізу рішень, підважують верховенство права, загрожуючи його конституційним основам. Фактично, такі пропозиції спонукають нас замінити суди виконавчими інституціями, що матиме вельми невтішні наслідки як для

конституційних прав, так і для всього демократичного устрою. Демократичний ідеал широкого представництва, на котрому засновується процес ухвалення політичних рішень, потраплятиме під загрозу, якщо принцип рівного громадянства, про який ми говорили вище, набуде ширшого сенсу соціальної чи економічної рівності, а її досягнення буде покладено на судові органи. Такий процес аж ніяк не нагадуватиме звичну процедуру, в межах якої невиборні судді, авторитет яких випливає з їхньої незалежності від інших інституцій і байдужості щодо поточних настроїв громадськості, виносять вирок із різноманітних соціальних питань, перше заслухавши обидві сторони та зваживши їхні аргументи. Якщо ми хочемо заперечити тезу Ф. А. Гаєка, що держава, котра регулює добробут своїх громадян, не слідує ідеалу верховенства права, то нам варто відкинути ті види судової процедури, котрі Ігнорують відмінність між правом і політикою[396].

VII.

<< | >>
Источник: Т. Р. С. АЛЛАН. КОНСТИТУЦІЙНА СПРАВЕДЛИВІСТЬ. Ліберальна теорія верховенства права Переклад з англійської Ростислава Сеяківа. Київ. «Києво-Могилянська академія», 2008. 2008

Еще по теме Процедура перехресного допиту та переваги «юридичного обмеження»:

- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Антимонопольно-конкурентное право - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Аудит - Банковская система - Банковское право - Бизнес - Бухгалтерский учет - Вещное право - Государственное право и управление - Гражданское право и процесс - Денежное обращение, финансы и кредит - Деньги - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Маркетинг - Медицинское право - Международное право - Менеджмент - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право зарубежных стран - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предпринимательское право - Семейное право - Страховое право - Судопроизводство - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Экономика - Ювенальное право - Юридическая деятельность - Юридическая техника - Юридические лица -