<<
>>

ВЕРХОВЕНСТВО ПРАВА ТА ПАРЛАМЕНТСЬКИЙ СУВЕРЕНІТЕТ

У 1 розділі ми припустили, що ідея абсолютного або ж необмеженого парламентського суверенітету, хоча і визнана загальною ознакою британського права, серйозно, але помилково відноситься до царини конституційної теорії.

Насправді абсолютним є верховенство права, яке створює основу для правопорядку, в межах якого має міститися та визначатися законодавчий суверенітет. За спостереженнями лорда Бріджа Гарвіча, вищість закону має за наслідок визнання фундаментального розподілу суверенітету: «У нашому суспільстві верховенство права тримається на двох основах: на суверенітеті Королеви у парламенті під час прийняття закону та на суверенітеті королівського суду під час тлумачення та застосування закону»[397]. Ці два окремі, проте взаємозалежні суверенітети повинні бути узгоджені; отже, некоректно було би наполягати на тому, що навіть базові принципи рівності та процесуальної чинності правосуддя цілковито засновані на компромісі між тимчасовою та вільною законодавчою волею. Загальне право, на якому нині як на базовому принципі ґрунтується існування «вільного й демократичного суспільства», має розглядатися як «засноване на двох взаємодоповнюючих і законно незамінних засадах: діяльності демократичної законодавчої влади та діяльності незалежних судів»[398].

1. Вступ

Якщо справжню природу англійського (або британського) парламентського суверенітету розуміти правильно, звичний контраст законних правил усередині «писаної» конституції з’являється доволі підозріло. Хоча британська конституція, поза сумнівом,

надає найпіиршу повноту повноважень законодавчій владі, все ©дно найголовнішою рисою верховенства права є те, що значення ^закону - а отже, його впливу в кожній конкретній справі - зав'ЖДи залежить від юридичного тлумачення. Оскільки таке тлуїмачення має відображати основні принципи, які (як ми довели) ^встановлюють верховенство права, вони мають бути неодмінно Стійкими до радикального порушення цілісності законодавчого ^порядку.

Якщо парламент і справді «творить європейську ліберальну демократію, засновану на принципах і традиціях загального права»[399], тоді на шляху розумного прочитання його забоЬрон, що ґрунтується на загальному розумінні його цілей та ^функцій, постануть неуникні обмеження. Принципова роль інйерпретативної функції судів діє до тієї межі, за якою починається визнання диктату урядової влади:

Таким чином, суди Сполученого Королівства, визнаючи суверенітет парламенту, застосовують принципи конституційності трохи по-іншому, аніж це відбувається у країнах, де законодавча сила чітко обмежена конституційним документом[400].

if.

f У попередніх частинах я довів, що принципи правової процедури та рівності встановили конституційні обмеження на види і'нормативних актів, що можуть бути визначені як «закон». Ос-

, кільки чинне законодавство має складатися із загальних правил,

‘ а не з розпоряджень щодо конкретних справ, акти позбавлення громадянських прав та інших статутів ad hominem з нього виключаються. Якщо не встановлений розподіл влади між законо-

- давчою та судочинною діяльністю, верховенство права заміщується силою випадку: урядова система позбувається характеру конституційного ладу, в якому громадяни виступають суб’єкта-

* ми права, і заміщується автократією, де набуває сили протилежна до нього парламентська більшість. Покликаючись на пояснення природи права Лона Фуллера, яке відбиває судження про індивідуальну гідність та автономність, притаманні нашій ідеї конституційної демократії, я довів, що до природи та змісту права існують скромні, але значні моральні обмеження. Закон, який не виступає універсальним, бо визначає несприятливе поводження з конкретними індивідами, не може становити джерело законного обов’язку, якщо його розуміти правильно. Утвердження обов’язку або влади містить приховане звернення до моральної санкції

громадян; але метод, що його розрізнення індивідів сутнісно є випадковим, не заснований на справедливості або ідеалі суспільного блага, не може містити такого звернення: тут є очевидна суперечність у його вимозі послуху[401].

Якщо не допускається можливість актів позбавлення громадянських прав (або інших явних порушень конституційної рівності) на підставі того, що такі форми застосування закону не можна визначити як справжні приклади «права», засоби примирення парламентського суверенітету з верховенством права стають більш очевидні. Принципи рівності та процесуальної чинності, а також громадянські та політичні права, основні для конституційної демократії, знаходять відповідний захист у практиці судочинного суверенітету в застосуванні законів до конкретних справ. Ідея абсолютної законодавчої влади повністю переконливо виглядає лише за припущення, що закон може бути буквально застосований без тлумачення, окремо від контролюючого впливу вищих конституційних цінностей. Проте закон не має буквального значення у кожній конкретній справі, оскільки його суттю є (окрім найбільш грубих порушень розподілу влади) здійснення загального управління. Відповідно, застосування законоположення завжди є справою законного та конституційного доведення: воно викликає тлумачення загальної мети закону або його політики, пов’язаної з тими неперехідними законними цінностями, які становлять частину мови спілкування між законодавчою та судочинною владами або між законодавчим органом і громадянами. Конституційна правда була основою заперечення лордом Вайлберфорсом [Wilberforce] «легковажного» судження, що функція суду полягає лише у встановленні волі або наміру парламенту. Процес судового тлумачення, за допомогою якого «суб’єкти потрапляють під владу права», як відмінний від влади монарха чи парламенту, не є просто «механічним аналізом» сказаного, але стосується «таких речей, як доступність для громадян, конституційна правильність, міркування історії, національної традиції, розумний і незворотний вплив та... у певних випадках, соціальні потреби»[402].

Праця Лона Фуллера є прекрасною протидією уявленню, що право колись могло існувати незалежно від законного та конституційного контексту, в якому з’ясовується його значення.

Це було основним пунктом його заперечення позитивістських теорій права з наголосом на ієрархічній природі правопорядку,

гу якому стверджувалося, що значення правил неодмінно є справою загального розуміння та досвіду: практичні обмеження, не'від’ємні від урегулювання людських справ, встановлюють вагомі •обмеження свободі правителів керувати суб’єктами у відповідності Ідо неадекватних ідей або у порушенні прийнятих принципів правосуддя. Фуллерові спостереження з приводу того, що проблеми тлумачення стосуються не лише лінгвістичного аналізу, але ^швидше комплексу мистецтва управління, мають багато спільного ^із запереченням Гаєка до концепції «правової науки» Ганса Келлена. Узгодженість між правилами має бути випрацювана на практиці, за допомогою прийняття творчих і розумних рішень: вона |ие є наслідком жодного формального впорядкування «об’єктивних •норм»[403]. Значення закону тоді залежить переважно від його необхідного впровадження до нормативного оточення, що керується ^існуючою практикою, ставленням та очікуваннями:

і'г Тлумачення законів це... не лише процес вилучення з норми того, ;• що у неї заклав її автор, але частково і різною мірою процес застосування закону до внутрішніх потреб і цінностей суспільства,

в якому він діє[404].

’ Фуллер наполягав на тому, що законотворчий процес сам по собі неодмінно підкоряється імпліцитним законам - «внутрішній моралі» права - надає додаткового змісту до нашого розуміння верховенства права. Неопубліковані або незрозумілі закони вочевидь не можуть мати впливу на поведінку громадян, а суперечливі закони або закони зворотної дії викличуть схожі проблеми, вимагаючи відповідно суворого судового тлумачення[405]. Також писані конституції не могли би надати вичерпного контексту для внутрішнього розуміння природи права. Вони самі по собі були обов’язково заплутані в існуючих позиціях і установлених очікуваннях:

Якщо б автори законопроекту намагалися попередити будь-яке можливе викривлення законодавчої влади, то конституція нагадувала би

і музей потвор і монстрів[406].

Процесуальні принципи законотворчості є очевидно потужними прикладами обмежень, яким законотворчі обов’язково

мають підкорятися; проте вони формують лише частину складнішої мережі глибоко вкорінених моральних цінностей та суджень, які певно що вплинуть на значення закону в кожній конкретній справі.

Відомий уривок зі звіту головуючого судді Коука у справі доктора Бонгема [Dr. Bonham] є вдалою ілюстрацією інтерпретаційної сили відповідно до глибоко вкорінених конституційних цінностей:

У наших книгах написано, що у багатьох випадках загальне право суперечить парламентським актам та іноді викриває їх як абсолютно порожні: якщо парламентський акт суперечить загальному праву та здоровому глузду, або неприйнятний, або неможливий до впровадження, тоді загальне право його скасує та покаже його беззмістовність'”'*.

Фуллер звертає увагу на те, що Коук наголошує процедуру й інституційну практику: «загальне право та здоровий глузд» складалися переважно з міркувань правової процедури, таких як «неприйнятність» (у сенсі несумісності з першими принципами) процедури, яка дозволяла Королівському коледжу фізиків виконувати функції судової влади у внутрішніх справах4”. Те, що у суддів були потужні підстави для збереження конституційних цінностей, належало до сфери радше «внутрішньої», ніж «зовнішньої» моральності закону; але межі Фуллерової ідеї внутрішньої моральності не слід сприймати дуже вузько. Фокус уваги зсунувся з принципів ефективної законотворчості, які вказують на те, що закони можуть підкорятися природній справедливості, яка забезпечує цілісність винесення судових рішень[407]. Природа прихильності Коука до «вищого та абсолютного» парламентського правосуддя викликала багато суперечок[408]; проте ясно, що він добре розумів можливості судового тлумачення, яке може згладжувати потенційні перебільшення та перекручення законодавчої влади.

Джеффрі Ґолдсворсі зазначає, що коли судді тлумачать закони виключно для того, щоби захистити важливі принципи загального

В

Вррава, вони постійно намагаються втілити внутрішній намір парВіаменту; і він правильно спростовує твердження про те, що таке ■намагання має бути хіба «хитромудрою раціоналізацією»48.

З огВ&ЯДУ на те, що будь-яке спілкування невідворотно залежить від ■Ісонтекстуальних, обов’язково прихованих припущень, судді часКго приписують такі тлумачення парламентському внутрішньому Віаміру. Якщо правда те, що судді зазвичай втілюють радше можВіцивий, аніж фактичний намір - те, що парламент міг би або мав ■би на увазі, якщо би передбачив спірне питання, то «вони здійс■Мюють різновид неупередженої влади, щоби запобігти необеНрежному та грубому застосуванню законів; парламент імпліцитВно делегував їм ці повноваження, або принаймні він мовчазно з Вними погодився»4”. Фундаментальним питанням, одначе, лишансться те, чи справді можливе для парламенту протилежне розВяорядження: така «мовчазна згода» очевидно є важливим ком■яонентом будь-якої системи управління, скерованої на захист ■суспільного блага. На противагу до думки Ґолдсворсі про те, що ■парламенту належить необмежена законодавча влада, його доВкази лише показують необхідність розподілу влади між парлаКментом і судовою системою.

к: Ґолдсворсі спростовує думку про те, що колективні наміри

■ «міфічним буттям, яке насправді не існує», або що законодав1чий намір потрібно обов’язково розуміти як «вигаданий конструкт 1задля побудови аргументів у відповідності до принципів загаль1 «ого права». Проте йому не вдається побачити всієї важливості І; залежності тексту від контексту. У тому, що стосується загальГ-ЯОЇ схеми закону та його загальних цілей, може бути справжній і колективний намір, але його немає відносно конкретної справи: і тут суду доводиться збалансовувати тлумачення, що понад усе І би сприяло таким загальним цілям із більш обмеженим тлумаI ченням, на яке впливають загальне право та приписи. Значущий і парламентський намір, отже, це сутнісно складний намір, що поI стає як із основної логічної причини, так і з основного констиI туційного принципу. На практиці нереально, щоби законодавці І звертали увагу на спеціальну справу, що її повинен вирішувати і суд; і навряд чи можливо припускати, що більшість членів парI ламенту одностайно зійшлися (або могли би зійтися) у думці І з конкретного питання. А отже, не існує невідповідності між приI лущенням Коука, що «кожен закон має бути тлумачений відI повідно до наміру його творців», з одного боку, та між його

« Ibid. 251. т Ibid. 252.

сентенцією — з другого, що «найпевніше закон складається відповідно до влади та глузду загального права»[409].

Як правильно наполягав військовий суддя Детмолд, оскільки законодавство має справу з універсаліями (класами справ), а судочинство визначає конкретні справи, невдача суду в застосуванні закону не може трактуватися як відмова визнати вищість закону[410]. Суд вирішує не те, який із законів розумніший, а те, який закон краще застосувати (як прийнятний для цієї конкретної справи). Поза сумнівом, буде перебільшенням сказати, що суд «у жодному сенсі не заперечує законодавчого рішення» для того, щоби застосувати закон[411]. Як стверджує Ґолдсворсі, різниця швидше полягає у рівні, а не у виді:

Рішення про те, що було би нелогічно застосовувати закон, швидше за все базується на судженні, що закон настільки нерозумний (або загалом, або у застосуванні до конкретної групи індивідів), що це переважає навіть звичні причини для застосування нерозумного закону[412].

Різниця у рівні, проте, лишається різницею; і їй вдається встановити межі для парламентського суверенітету. Для Ґолдсворсі видається дивним наполягання Детмолда на тому, що парламент, вводячи загальне правило, не вирішує конкретних справ. Що ж тоді робить парламент, «якщо він не проголошує, що, окрім уведених винятків, правило має бути застосоване в усіх конкретних випадках, що підпадають під його дію »?[413] Але вимога, хоча й очевидно слушна, абсолютно не вирішує питання. Правда полягає у тому, що коли суд вирішує, які саме винятки відповідно маються на увазі, він вирішує, якими є «конкретні справи» в умовах закону.

Оскільки не існує законодавчого наміру щодо конкретної справи, на противагу до досягнення загальної мети, судове тлумачення, вірне основним конституційним цінностям, опирається парламентському суверенітету - в правильному розумінні слова. У намаганні поєднати ціль закону із принципами загального права, із множиною вибору, яку дозволяє правильно написаний текст, суд здійснює свою звичну конституційну функцію, підводячи громадян (як висловився Вайлберфорс) під владу права, а не під владу

Іуряду або парламенту. Оскільки текст завжди залежить від конйексту, як припускає Ґолдсворсі, множини вибору, як правило, (достатньо для того, щоби дотриматись конституційної сутності. ^Навіть найбільш грубе порушення фундаментальних прав, санкьціоноване буквальним тлумаченням, може бути упереджене ре;гґресивною вимогою за допомогою найважливішого наміру за’конодавчої влади, який полягає у тому, що парламент захищає ^Верховенство права як базовий привілей суспільства. Припущеная кінець кінцем розрізняє конституціоналізм і тоталітаризм, (включно з диктатом більшості, та дає нам змогу помножити за,тальний намір конкретним застосуванням. За парадоксальним ви■ словом Коука, існують «деякі закони, створені проти закону та іррав, і ті, хто зрозумів би їх, не став би їх дотримуватись»[414].

2. Судовий перегляд адміністративної дії:

: конституційні підстави

’ Парламентський суверенітет у широкому розумінні має за наслідок те, що англійські суди не можуть проголосити формально чинний закон неконституційним або через рішення вищої судової ланки анулювати його. Проте я довів, що навіть якщо ідея і парламентського суверенітету заважає цілковитій відмові ангЛІйських судів застосовувати закон, вони можуть порушити фунІДаментальні принципи на основі буквального прочитання і парламентський суверенітет не може контролювати застосування

Ї‘ акону до конкретної справи: значення, якщо не дія законів, зажди цілковито залежить від судів, що, втім, не скасовує їхню відповідальність за встановлення верховенства права. У практичному розумінні, отже, парламентський суверенітет досить гнучкий і невизначений за своєю природою; і немає кращої ілюстрації ко його поступливості, аніж концепція перевищення повноважень ultra vires англійського адміністративного права.

? Судовий контроль адміністративних установ зазвичай визнається законним на підставі законодавчого наміру, суди обмежують діяльність таких установ у межах юрисдикції, дозволеної парламентом, який визначає як предмет, якого стосується делегована влада, так і різні законні принципи, які керують їхнім утіленням. Одначе зрозуміло, що, оскільки ці законні принципи фактично створюються суддею на підставі загального права,

будь-який важливий законодавчий намір може бути тільки неявно виражений: юрисдикція адміністративного органу є продуктом, сконструйованим судом у процесі здійснення принципів загального адміністративного права. Більше того, подібні принципи справедливості й раціональності застосовуються і до сил поза законом, у тому числі виняткових прав монарха, коли втручання суду не може бути без значного наближення визнане таким, що впроваджує висловлену або приховану волю парламенту. Чинність доктрини перевищення повноважень, якщо її розуміти в такий спосіб, стала предметом суворої суперечки, навіть поміж юристами, які визнають абсолютність парламентського суверенітету, принаймні заради самої суперечки[415].

Зокрема, Поль Креґ надав серйозні заперечення задля обґрунтування законності судового перегляду адміністративної дії на підставі законного наміру[416]. Якщо її розуміти з цього боку, ідея перевищення повноважень є цілковито невизначеною: оскільки вона припускає невиражену законну підтримку важливим правовим принципам, який би не був їхній зміст або як би вони не змінювалися під впливом зміни розуміння справедливості у судочинстві, вона сумісна з усім, а отже, нічого не легітимує. Креґ переконливо доводить, що легітимність судового перегляду потрібно захищати на підставі нормативного виправдання спеціальних застосованих принципів, так само як легітимність законів приватного права розглядається з погляду відповідності їхнього змісту. На підтримку він наводить міркування історичного характеру: ранній розвиток юрисдикції судів, через еволюцію використання судових рішень, не був передбачений законодавчим наміром: головуючий суддя Коук і лорд Менсфілд [Mansfield] у XVII та XVIII століттях будували свої судові висновки на можливості загального права протидіяти зловживанням урядової влади. Із його послідовною вірою в автономну владу загального права «вищою мірою сумнівно, щоби Коук зголосився засновувати судове втручання на парламентському намірі»[417].

У найскладніших формах докази на користь концепції перевищення повноважень зіштовхуються у більшості випадків, якщо не завжди, із запереченням її критиків, що полягають у пом’якшенні її принципових вимог. У випадку Марка Еліота [Mark Elliott] юрисдикція та юриспруденція судів правильно ґрунтуються на верховенстві права; і цілісність конституційного порядку

зберігається за допомогою логічного припущення, що намір пар; ламенту полягає у тому, щоби зберегти верховенство права[418]’. Оскільки верховенство права забезпечує основу для перегляду саме ,у випадках влади, не заснованої на законі, перегляд дії законної влади набуває легітимності з необхідного припущення парламентського наміру. Нелогічно припускати, що парламент збирається дозволити необмежену владу та дії на власний розсуд виконавчій владі; також нераціонально доводити, що закон повністю містить усі важливі умови. Висновок полягає у тому, що Парламент делегував судам завдання визначити межі юрисдикції адміністративних установ згідно з верховенством права.

Й 3 точки зору Еліота, однак, будь-який непримиренний конфлікт між парламентським наміром та верховенством права має бути вирішений на користь першого. З того, що критика ідеї необмеженого парламентського суверенітету намагається встановити скромні межі, покликані зберегти лише «найголовніші принципи британської демократичної традиції», він наполягає на тому, ®цо навіть у межах «слабкої моделі суверенітету» парламент лишається «достатньо компетентним для того, щоби надавати або позбавляти права обмежувати принципи адміністрування». Необхідно розрізняти «цілковите скасування судового розгляду», (водного боку, та «законодавче регулювання», з другого. «Повна заборона будь-якого розгляду в будь-якому контексті цілковито відмінна від законних регулювань інтенсивності, природи або доступності судового розгляду для конкретної інстанції»510. Він робить висновок, що суди мають приймати будь-які зміни звичайних принципів адміністративного права, які законодавча влада висловлює явно.

г- Попри те, що законодавчі обмеження масштабів та інтенЕивності судового розгляду можуть бути більш чи менш серйозні, ве можна прийняти різницю, на яку посилається Еліот під час їахисту концепції перевищення повноважень, як він її розуміє. Сутнісні процесуальні правила, нав’язані судовим розглядом, становлять саму суть верховенства права: вони запобігають випадковому поводженню з індивідами, відповідно, виконавча влада не іинить зловживань з точки зору фундаментальних принципів судочинства та справедливості. Порушення будь-якого громадянського права або законного інтересу, як визначено конституційним

порядком, не більш серйозне, в принципі, аніж неправильна дія з боку держави, яка шкодить інтересам багатьох її громадян; із цього випливає, що ніхто не може бути позбавлений основного процесуального захисту, який забезпечує законне здійснення влади, належно застосованого до його конкретних обставин, але у решті відношень раціонально обґрунтованого. Заперечення природної справедливості у випадку позбавлення людини її свободи, для прикладу, могло би стати найсерйознішим порушенням верховенства права, якби не спеціальні обставини (такі як імовірна загроза національній безпеці). Ми не можемо розділяти закон, який означає загрозу суспільному ладу конституційної демократії, з одного боку, а з другого - законодавчу діяльність, яка заперечує найголовніші елементи правової процедури, навіть за умови, якщо останній дозволені спеціальні адміністративні функції або якщо вона стосується тільки обмеженого кола осіб. Цілісність конституції позбавляє можливості прийняти обидва випадки.

Навпаки, на думку Еліота, «пом’якшений принцип суверенітету» і справді «діє так, щоби позбавити парламент законної можливості свавільної влади, до якої неможливо прикласти вимоги справедливості та раціональності»[419]. Такі вимоги процесуальної справедливості та раціональності є невід’ємними компонентами «права» у концепції, властивій ідеалу верховенства права[420]. Поняття непримиренного конфлікту між парламентським суверенітетом і верховенством права варто відкинути як цілком штучне. Оскільки значення законного припису, а так само його конкретного впливу в контексті кожного реального випадку, обов’язково мають визначатися судом, завжди існує достатньо джерел, щоб уникнути справжнього конституційного конфлікту. Як ми підкреслили, законодавчий намір - це завжди витлумачене значення: прийняті слова тлумачаться не лише у значенні самого закону, а також у світлі конституційних цінностей і фундаментальних принципів. У цьому розумінні те, що мають визначити судді, це не «що мав на увазі парламент», а «справжнє значення» слів закону[421].

Саме те, що «кожен законодавчий акт парламенту... повністю підлягає тлумаченню вищим судом загальної юрисдикції», дозволило серу Робіну Куку [Robin Cooke] проголосити фундаментальний закон повної відповідальності суду за вирішення питань закону, навіть у випадку, в якому на перший погляд відсутні передумови

застосування юридичного нагляду[422]. У справі компанії «Анізмінік» Палата лордів зробила висновок, що рішення Закордонної і компенсаційної комісії нічого не означає, на підставі помилки у законі у частині, що визначала відповідний процесуальний порядок, ; незважаючи на законну заборону перегляду рішень Комісії у будь' якому законному суді[423]. Відмовившись виконувати вимоги, які ґрунтувались на помилці, відповідно до правильного тлумачення, ор■тан правосуддя перевищив свої повноваження, так що те, що було ?>«рішенням», захищеним законним позбавленням прав, насправді ■ нічого не важило, адже не витримувало перевірки законом. Шляхом вправного лінгвістичного аналізу законний бар’єр, що вадив юридичному нагляду, був акуратно обійдений.

Легітимність результату явно залежить від балансу причин «за» і «проти» заперечення рішення, яке судом було визнане помилковим. Це мало стосується питань послуху чи непокори статті закону, значення та масштаб якої мають самі по собі визначатись у кожній конкретній справі. У багатьох випадках найбільш розумною лінією поведінки було би поважати експертну оцінку та досвід суду, чия думка про все, що відбувається за умов дотримання юрисдикції, має право на повагу. Суди не повинні надміру рішуче анулювати рішення державних органів: амплітуда окреслення значення закону може бути необхідною частиною права вибору органу влади у виконанні його суспільної функції у той спосіб, який ; цей орган вважає найефективнішим. Адміністративне рішення є частиною контексту, в якому суд має повністю визначити значення закону в конкретній справі; і причини рішення держоргану мають бути відповідно прийняті до уваги і визнані явно недостатніми, перш ніж суд запропонує власне рішення. Хоча ці висновки застосовуються, у першу чергу, за наявності специфічних обставин, вони так само правомірні у будь-якому випадку законного делегування довільної влади. Як довів Дейвід Дизенгаус, хто підкоряється рішенню, прийнятому судом на законних підставах, має право знати причини, що виправдовують це судове рішення, і коли ця вимога не задовольняється, вони мають право бути розглянуті повторно: «Втім таке повторне слухання має бути засновано на питанні, чи судове рішення випливало саме з тих причин, які пропонували або могли запропонувати для роз’яснення»[424].

Правильність вирішення справи компанії «Анізмінік», як питання англійського конституційного права, залежить від природи розрізнень між «юрисдикційними» та «неюрисдикційними» помилками у законі, від яких воно залежне, а так само рівня переконливості судового посилання на це розрізнення за обставин конкретної справи. Який рівень автономії держоргану був присутній у створенні практичних правил і як саме мала бути визначена сфера діяльності? Цілком логічно заперечити думку, що судове рішення можна завжди скасувати через наявність помилки у законі або якщо воно допускає речі, несумісні з повагою до суду. Цей погляд також має сумнівний наслідок, оскільки представляє негативні статті нечинними - потужні спроби законодавчого наміру обмежити судове втручання просто не беруться до уваги. Існування негативних статей натомість має сприйматись як частина контексту, в якому має визначатись масштаб втручання судової влади: обсяг і серйозність судової помилки мають бути виважені, щоби не знайшлося найправдоподібніших причин для повторного перегляду. Перевагою швидкого та дешевого способу розв’язання суперечок, а також загрозою цим вигодам, котра постає із надто частого звертання до юридичного нагляду, є належні міркування, що стосуються рішення суду в кожному конкретному випадку - варто втручатися чи ні.

Оскільки підтримка рішення суду, який перевищив свої повноваження, суперечила би верховенству права, рішення зі справи «Анізмінік», очевидно, можна повністю аргументовано захистити. Оскільки явно нераціонально було включати до парламентського наміру те, що всі «юрисдикційні» обмеження можуть бути безкарно зігноровані, незалежно від того, як далеко суд віддалився від своєї області, тут немає справжнього конфлікту із законодавчим суверенітетом, якщо його правильно розуміти. Парламентський суверенітет і верховенство права подібно диктують тлумачення закону, яке відповідає конституційному принципу, що означає визнання за вищими судами права тлумачення в останній інстанції. Завжди саме суди визначають межі повноважень органів правосуддя, зважаючи на свою відповідну кваліфіковану експертизу та будь-які ознаки законодавчого наміру, у тому, що стосується балансу влади між судом і виконавчим трибуналом. Той факт, що прихильники ідеї розширення повноважень, заснованої на законодавчому намірі, як правило, схвалюють жорсткі судові рішення у справах позбавлення права власності, свідчить про легкість, із якою їхня прихильність до парламентської суверенності може бути поєднана з конституційним принципом.

іонодавча вищість захищена способом тлумачення закону, який повідає верховенству права[425].

Більш суперечливим, але так само здатним отримати захист погляду здійснення конституційного принципу є рішення Апеіційного суду, в якому йшлося про те, що міністр внутрішніх ірав Великобританії має надати претенденту на британське гроїдянство роз’яснення з будь-якого питання, так, щоби дати йо1 можливість отримати повне уявлення про його справу, хоча пункті акта про британську національність відверто заперечеї обов’язок «називати будь-яку причину „за“ чи „проти" на'ття громадянства кожному претендентові»[426]. Незгідне із цим ’нктом судження наголошувало, що якщо би міністри були зою’язані обговорювати із претендентом кожну причину «проти» Набуття громадянства, тоді причини для повної відмови також (Вали би бути відкриті, що, зі свого боку, суперечило би наявному ^парламентському наміру. На думку більшості суддів, одначе, було несправедливо відмовити претенденту, позбавляючи особу, яка підходила під усі формальні вимоги (в тому числі проживання), значних матеріальних та нематеріальних вигод, без можливості надання аргументів у свою підтримку; і розмір такої можливос-

ті залежав би від знання справи.

Суд правильно не схотів прийняти тлумачення відповідних положень, що означало «приписати парламенту не висловлене прямо припущення про те, що міністр міг поводитись несправедливо», відкидаючи подання про надання громадянства. Англійський закон традиційно надавав більшу перевагу вимогам справедливості при винесенні рішення, аніж розкриттю причин самого рішення, а отже, дозволити положенню закону виправдати порушення природної справедливості було би неправильним. Обране тлумачення відображало думку суду, що «обов’язок розкриття є більш вагомим для справедливості процедури, аніж обов’язок пояснювати причини». Як стверджувалося у рішенні суду, іноді у міністра можуть бути законні підстави для приховування причин його небажання прийняти подання на громадянство. За відсутності більш суворої та менш двозначної вказівки законодавчого наміру, однак, рішення суду може бути визнане законною підтримкою верховенства права, відповідною до вищості законодавчої влади.

Рішення зі справи «Анізмінік» недарма є популярним поміж юристів, що спеціалізуються із загального права: воно стверджує основний принцип верховенства права та розподіл влади, насправді демонструючи, що конституційне право громадян на звернення до суду неможливо ігнорувати. Знайоме правило тлумачення, яке виправдовує прискіпливе прочитання законів, що має за мету обмеження такого доступу, наводять, коли наштовхуються на чітке положення, що втілює законний принцип, який ефективно обмежує масштаб законодавчої влади. Більше того, оскільки не було би сенсу зберігати доступ громадян до судів, якщо би вони були позбавлені здатності функціонувати як кінцеве джерело юридичної сили - якби вони, якщо коротко, не були би «судами» за суттю, так само як за назвою - адже найбільш вагомі елементи юридичного процесу мають розглядатися як рівною мірою фундаментальні. Закон не міг би адекватно інтерпретуватись як такий, що надає владу суддям або вимагає від них пропускати елементи справедливої процедури. Законодавство, яке б, поза сумнівом, мало на меті санкціонувати порушення загального права або яке б усунуло (або суворо скоротило) право позивача бути почутим, могло би бути уведене в дію лише ціною руйнування конституційного ладу. Базові складові законного порядку, якими вони є у конституційній державі, були би знищені. Більше того, ключові вимоги справедливої судової процедури у кожній конкретній справі не можуть бути визначені абстрактно, а лише відносно до процесуальних переваг, зазвичай надаваних іншим громадянам у схожих типах судочинства. Рівність перед законом означає рівність не просто у доступі до судів, але також у засобах, дозволених позивачу для захисту його законних прав шля-

хом ефективного представлення справи.

Подібні міркування чітко застосовуються і до адміністративних органів у випадку здійснення їхніх юридичних або квазіюридичних повноважень. Принцип справедливого поводження, який регулює здійснення адміністративної свободи дії, зберігаючи справедливий баланс між суспільною потребою та приватними інтересами, становить зміст права на процесуальну чинність або справедливість в адміністративній сфері; і оскільки це право є абсолютним як частина самого значення верховенства права, — воно не може бути анульоване законодавчо. Хоча спеціальний зміст права у процесуальній чинності природно дуже різниться, залежно від контексту, його мінімальні вимоги у кожній конкретній справі мають (після того, як віддано належне всім відповідним джерелам закону) кінець кінцем визначатися судами. Так само як законодавчій

«ладі неможливо дозволити змінювати судову процедуру, від цілісності якої серйозно залежить захист конституційних прав, «так і виконавчій владі не дозволяється порушувати процесуальну яинність.

Правила природної справедливості дозволяють громадянам ставити під сумнів законність запропонованої адміністративної дії, або показувати те, що вимагається правосуддям, у обставинах його конкретної справи; і вимоги процесуальної чинності у більш загальному значенні існують для забезпечення відповідності пропонованої виконавчої дії до конституційних принципів. Зв’язок між судовою та адміністративною процедурами, отже, є фундаментальним. Чим ближче запропонована виконавча дія стосується прав або інтересів особи, на противагу суспільному благу загалом, тим суворішим має бути процесуальний захист. Чим ближче юрисдикція адміністративних органів наближається за характером до судової, тим менша широта дії на власний розсуд на суспільній основі, де індивідуальний інтерес є на другому місці, тим сильніша аналогія між «адміністративним» і «судовим» процесом, і тим вужча та'свобода, яку можна дозволити адміністративному органу, відходити від стандартів процесуального правосуддя, як у судах[427].

У результаті законодавча вищість може бути спокійно прийнята у тому розумінні, що закони завжди мають бути тлумачені у відповідності до верховенства права. Легітимність такого тлумачення відображає конституційну основу, на якій має будуватися законодавча влада: парламентський суверенітет визнається, у різноманітному та складному суспільстві, як адекватна форма управління під владою закону. Тоді для парламенту першочерговим завданням є визначення вимог рівності та правової процедури у різних контекстах відповідно до його погляду на те, чого вимагає суспільне благо; а широке й абстрактне зобов’язання припускає подібно широкий, але визначений обов’язок правової свободи дії. Будь-який захід, який буквально витлумачений, нездатний до застосування, узгодженого із цими керівними принципами, що від їхньої цілісності залежить гідність громадян, має бути витлумачений у відповідному небуквальному ключі. Належну свободу дії колективної мудрості законодавчого зібрання не можна сплутувати із слабкодухістю у випадку (що трапляється із суддями) перед можливістю порушення закону.

Виявляється, що спроба об’єднання парламентського суверенітету з верховенством права, здійснена А. В. Дайсі, була більш проникливою, аніж те визнають його сучасні критики. Дайсі правильно відкинув очевидну опозицію його основних принципів як ілюзорну: «парламентський суверенітет відстоює верховенство права у державі»[428]. Він спостеріг, що не тільки воля парламенту має виявлятися через процес формального набуття законами чинності, на противагу «раптовим рішенням», але результат, парадоксально, посилював силу суддів:

Документ, який став законом, одразу стає суб’єктом правового тлумачення, й англійські судді завжди відмовлялись, принаймні в принципі, тлумачити акти парламенту інакше, аніж відсилаючи до його безпосередніх формулювань[429].

Тут принциповим розрізненням, як можна припустити, є те, що між спеціальними цілями парламентської (або урядової) більшості та між справжнім значенням закону є висловлення загального законодавчого наміру, витлумаченого у відповідності до верховенства права. Відповідно, «найбільш незалежні сили англійської виконавчої влади» могли би, по суті, стати предметом правового контролю, а цим шляхом досягнення урядових цілей могло би бути поєднане із принципом загального права: «Влада, якщо тільки не у виняткових випадках, дозволених або санкціонованих законом, ніколи насправді не є необмеженою, оскільки вона дозволяється словами самого закону і, що навіть важливіше, тлумаченням, яке закону надають судді»[430]. Дайсі не поставив силу самого закону в залежність від парламентського рішення, так як робили ті, хто захищає формальну версію концепції перевищення повноважень[431] [432].

Кажучи, що було би «досить незвично» приписувати парламенту намір, згідно з яким суд не мав би випускати на волю особу, яка помилково була затримана виконавчою владою, головуючий суддя Мейсон у Вищому суді Австралії витлумачив положення, яке забороняло звільнення з-під варти «вказаної особи» (за Актом переселення, 1958), як заборону звільнення особи, яка була затримана у законному порядку'и. Належне припущення, що «вищою

мірою неймовірно, що слово закону має перевагу над фундаментальними принципами, порушує права або виокремлюється із загальної системи права без того, щоби висловити намір із очевидною чіткістю», дозволило головуючому судді захистити «свободу особи»[433]. Той факт, що таке тлумачення виставило суперечливе положення як цілковито зайве, через лакуну, створену стандартним припущенням про законодавчий намір, змогло не лише виправдати альтернативне, більш буквальне тлумачення, «яке би знівелювало фундаментальний принцип, що жодна особа не має утримуватись під вартою, окрім як відповідно до законного рішення ». Розуміння того, що значення закону залежить від конституційного контексту, дозволило судді уникнути висновку, ЯКОГО досягла більшість, що відповідне положення було нечинне як неприпустиме втручання у судову владу, ексклюзивно надану судам конституцією Сполученого Королівства. У будь-якому з підходів, однак, повноваження суду до розгляду та судового захисту перевищення повноважень було, як і у справі «Анізмінік», належним чином збережене.

3. Моральні підстави «права визнання» Гарта

Дайсі, услід за Аеслі Стівен, спостеріг, що законна всевладність парламенту на практиці обмежується як зовнішніми, так і внутрішніми рамками[434]. Не просто будь-яка владна структура управління підпадає під загрозу опору населення, а й представницький законодавчий орган так само відображає моральну думку суспільства: смислом представницького органу управління було забезпечення збігу зовнішніх і внутрішніх обмежень суверенітету. У вислові Стівен, котрий уже став класичним:

Якщо законодавчий орган вирішить, що всіх блакитнооких дітей слід убити, виховання всіх блакитнооких дітей стало би нелегальним; але законодавці мають з’їхати з глузду, перш ніж вони приймуть такий закон, а громадяни мають стати ідіотами, щоби йому підкоритись[435].

Чому тоді, однак, «закон», чий зміст ставить під сумнів здоровий глузд законотворца та викликає опір громадян, має бути визнаний чинним? Чи не було би раціональніше за таких обставин

ставитись до такого закону як до відмови від конституції, від якої автор закону отримує повноваження? Ф. А. Манн [F. A. Mann] вважав, що, якщо б парламент прийняв закон, який би забороняв для євреїв британське громадянство, а також шлюби між християнами та нехристиянами, анулював би шлюби між темношкірими та білими або відчужував би власність усіх рудоволосих жінок на користь держави, англійські судді «без сумніву змогли би знайти переконливий з точки зору права аргумент, щоби повернутись до традиції фундаментального права »[436]. Екстремальні умови могли б або мали би викликати перегляд доктрини парламентського суверенітету.

І

Джеффрі Ґолдсворсі ставить під сумнів цінність випробування меж законодавчої вищості з використанням неймовірних або екстремальних умов[437] [438]. Він критикує свій ранній есей, у якому переконливо доводив, що ідея парламентського суверенітету була неправильно сформульована, припускаючи, що насправді прийнятним є те правове положення, у межах якого судді й справді готові діяти, і, як розумні люди, вони би, звісно, не стали виконувати закон, згідно з яким потрібно вбити всіх блакитнооких дітей:

Отже, можна довести, що гіпотетична влада необмеженого парламентського суверенітету — це насправді неправильне тлумачення традиційної поваги британських суддів до парламенту. Ця повага і справді має базуватися на великому, але не необмеженому авторитеті парламенту. Прийняти це, а отже, змінити концепцію парламентського суверенітету, стало би не зміною у судовій практиці, але покращенням її розуміння550.

Ґолдсворсі, таким чином, вважає, що його аргумент сплутав моральну та законну владу. Законодавча влада може бути морально не правою, але при тому мати необмежену законну владу, оскільки остаточна законна влада має комусь належати, і законний обов’язок судді впроваджувати неправедний закон може вступити у суперечність із його моральним обов’язком:

Те, що судді призначені або навіть змушені робити у незвичайних обставинах, може відрізнятися від того, що їм належить робити

відповідно до їхніх законних повноважень. З цього не випливає, що судді увесь час мають вирішувати, застосовувати чи ні певний закон, проте якщо таки вирішать це зробити, то й справді матимуть повноваження оголосити закон нечинним[439].

Суддя перебуває у тому самому становищі, що й громадяни або інші посадовці: він підпорядкований закону, яким би неморальним той не був, навіть якщо непідкорення закону є морально виправданим. Якщо у винятковій справі судді були морально виправдані у випадку недотримання неморального закону, їх так само можна було би виправдати, уявивши, що закон був нечинний із погляду загального права, і якщо таким чином вони змінювали «право визнання», їхня брехня могла стати правдою: «Але з цього би не випливало, що вона була правдою весь час»[440].

Зараз правильно ставитись до обов’язку судді як до аналогічного обов’язку звичайного громадянина: кожен призначений і зобов’язаний діяти на підставі того, що він вважає правильним тлумаченням закону. Якщо, проте, розуміння парламентського суверенітету в Ґолдсворсі правильне, то це означає, що непокора закону ніколи не може бути виправдана з погляду права, яким би грубим не було порушення індивідуальних прав або конституційних принципів цим законом. З цього також випливає, що будь-яке тлумачення неморального закону, спрямоване на обмеження його несправедливості, має бути визнане сутнісно нечесним - це «лицемірна раціоналізація», спрямована на руйнування законодавчого наміру, уникаючи необхідність чесного визнання непокори закону[441]. І непокора, й обмежуюче тлумачення - різниця тут неминуче лише у ступені - були би неправильні з точки зору права, хоча правильні морально. Як за таких обставин можна пояснити, у який спосіб моральний обов’язок громадян має відповідати конституції? Чи можна в той самий час бути морально зобов’язаним підтримати конституцію, через покору закону, та морально зобов’язаним протистояти тому, що визнається законним обов’язком? Зрозуміло, суддя не може порушити конституцію, і його вірність закону вважалась би моральною, а так само «технічно» законною. Проте хіба в нього немає також морального обов’язку використати свою владу для тлумачення, яке хоч і не сподобається авторам закону, зможе мінімізувати його потенційну шкідливість?

Як я довів у розділі 3 раніше, звичайні розрізнення між законною та моральною владою, а так само між законним і моральним обов’язком, хоч і є зручними для дескриптивної теорії права, але виявляються занадто грубими для конституційного аналізу. Якщо їх послідовно дотримуватись, виникає плутанина та викривлення практичного обґрунтування, вони занадто різко відділяють тлумачення закону від вимог правосуддя та занадто суворо розмежовують юридичну практику і політичні ідеї, які її породили. Принциповим запереченням до аналізу Ґолдсворсі є таке саме твердження, як і у Лона Фуллера проти Г. Л. А. Гарта, на яке Ґолдсворсі покликається53,1. Йому не вдається прийняти до уваги моральний обов’язок громадян підкорятися закону - обов’язок, який, широко прийнятий як звичайними громадянами, так і посадовцями, має бути пояснений бажаним тлумаченням юридичної практики. Урядовець або звичайний громадянин, який вірить у те, що має моральне зобов’язання підкорятися закону як закону свого суспільства, створеному й уведеному в дію законними інституціями, чию законність він визнає, мусить відмовитись — заперечивши його законний обов’язковий характер - від закону, чия неморальність поміщує його за межі конституційності, яку наголошує його вірність праву.

Наша ідея «права», притаманна конституційному порядку, встановлює певні умови для здійснення державної влади. Хоча це дуже скромні умови, вони підтримують загальне розуміння того, що закон, який підкоряється цим вимогам, встановлює моральний обов’язок законопослуху. Різноманітні принципи верховенства права, особливо ті, що стосуються процесуальної справедливості та рівності, відображають як своє підґрунтя політичний устрій, у якому гідність і автономність громадян визнаються за аксіому - вагомий елемент ідеалу суспільного блага. Якщо закон вимагає послуху, цим він стверджує, що відповідний обов’язок морально виправданий, співвідносний із суспільним благом, а отже, призначений до згоди громадян. Питання законності та легітимації не можуть відокремлюватись: визначення будь-якого документа як закону, що встановлює справжні обов’язки, завжди є справою індивідуального усвідомлення. Під час перевірки державних вимог на моральність верховенство права дозволяє свідому відмову - або радикальну інтерпретацію - правил, що їхня [442]

потенційна несправедливість досить реальна, попри те, що вони відповідають формальним вимогам юридичної чинності[443].

Смисл екстремальної ситуації як прикладу, якщо його правильно застосовувати, полягає у тому, щоби показати, що всі гілки влади, хай якими перебільшеними не виглядали би їхні повноваження, визнають важливість конституції, під владою якої вони всі існують. У певний момент нерозумність або неморальність їхньої дії протиставляє себе самій конституції, підриває її мету як прийнятної або життєздатної схеми управління. Офіційна згода, що становить «право визнання», у такому випадку зламається, навіть якщо, як слушно нагадує нам Ґолдсворсі, вона не залежить лише від практики або переконливості правосуддя. Фуллер, як завжди, виказуючи себе проникливим дослідником, робить спостереження, що «у певний момент ми маємо полишити сферу дії гравітаційного поля, в межах якого різниця між законом і не-законом становить різницю». Мети досягнуто, як він вважав, коли «ми починаємо питати, чи можливий парламентський суїцид, тобто чи зможе парламент формально передати всі свої повноваження диктатору або вирішити, що всі майбутні закони триматимуться у таємниці від тих, хто їх виконуватиме»[444].

У такому випадку не існує конфлікту у виконанні морального обов’язку, який міг би виникнути через те, що неморальний закон або нечинний, як такий, що порушує сутність конституційності, або беззмістовний, через те що (якщо брати буквально) має на меті зруйнування конституції, яка, власне, і забезпечує можливість законотворчості. Обов’язок конституційної вірності громадянина (або судді) виявляється у його опорі закону, котрий сконструйовано на неконституційних засадах. Тому розрізнення між законним і моральним авторитетом не може врятувати поняття абсолютного суверенітету. Оскільки навіть найширші повноваження мають надаватися за допомогою конституції, яка, зрозуміло, має давати визначення суверенітету, а також засобів, якими може висловлюватись його воля, легальна чинність залежить від узгодженості з основними конституційними цінностями або припущеннями, тому що саме ці цінності, відображаючи міркування справедливості та правомірності (які потрібно правильно сприймати), мають вирішальне значення для згоди, принаймні серед урядовців, від якої залежить життєздатність будь-якої урядової системи.

Ґолдсворсі цитує думку судді Ґібсона з Пенсильванії, котрий на слуханнях у справі «Ікін проти Рауба» [Eakin v. Raub] вказав причини свого сумніву у владі юридичного нагляду, яку «загалом визнавали американські суди» і яку його колеги по Верховному суду в цій справі ствердили[445]. Питання конституційності часто були складні для визначення, і кожна гілка влади мала поважати та враховувати роль інших. Верховний суддя Тілман і суддя Дункан, однак, рівною мірою уявляли, що, попри те, що суддя не мав би покликатися на закон, який очевидно порушував конституцію, останнє слово лишалося за законодавчою владою. Крім того, на практиці вони намагались прийняти тлумачення відповідного закону, яке б усувало недолік потенційної несправедливості, але уникало «обмови» того положення, яке порушувало державну конституцію[446].

Позицію Ґібсона найкраще можна зрозуміти як приклад експресивного судження щодо обов’язку судової влади, бо інакше у кінці можна заплутатись. Він навряд чи був постійним захисником абсолютної законодавчої вищості, оскільки визнавав, що такі «жахливі порушення» конституції, що поширюються аж до «узурпації політичних прав громадян», мали би викликати «зміну в структурі уряду», щоби викликати опір. Такі порушення конституції, за яких був би «виправданий навіть бунт», мали би викликати судовий, а також громадський опір: «суддя має законно застосувати будь-який інструмент офіційного опору, який йому доступний»[447]. Тому, поки «громадяни протестують зброєю, суддя має взаємодіяти з habeas corpus та судовими наказами». Звісно, опір судді має бути законний, тому що він має діяти на захист конституції і проти спроб узурпації законодавчої влади. Достатньо «жахливе» порушення конституції не може бути самовизначеним: його можна визначити лише через дослідження наслідків дії закону на цілісність загальної схеми урядового управління у звичній манері конституційного судового рішення.

Ґолдсворсі, однак, запитує, чи може бути судове рішення щодо вбивства блакитнооких дітей чинним, а якщо ні, то кому належать повноваження припинити дію такого рішення. Відповіддю тут буде те, що кінцевим суддею, що визначає законність чи конституційність, є свідомість кожного громадянина або урядовця, чия персональна цілісність лише може утримати верховенство права від регресу до владної сваволі. Суд, який наказав стратити єдину

ЙІбвинну дитину, більше не може вимагати покори, законної чи ВйОральної, так само як і законодавча влада, яка проголосила І&бивство всіх таких дітей. Громадяни та посадовці разом, поза ІІгумнівом, поставилися би до такого наказу як до грубого поІрупіення конституції, достатнього для анулювання загального правила, що навіть помилкові рішення мають виконуватись. Вони би [Правильно подумали: «якщо суд сам підриває встановлені основин закону, то його рішенню потрібно опиратись навіть за умови Іризику подальшого порушення закону»[448].

Уся законна влада тоді підпорядковується моральним обмегйсенням, які належать до політичної згоди, з якої вони постали; |Хоча твердження, що судді, порушуючи неморальний закон, «могили бути морально виправдані тим, що уявляли, ніби закон нечинний»[449], є доволі плутаним. Існує простір для такого уявленая тільки у тому випадку, якщо суддя повністю зрікся своєї 'належності до законної системи, яка повністю позбулася підстав [до поваги, але все ще бажає боротися зі злом офіційно, наскільки : це можливо[450]. Якщо судді морально й виправдані відкидати за; Хон, перед тим прийнятий повноважним законодавчим органом, Г’го лише тому, що їхній законний обов’язок вимагає захищати ісінуючий конституційний лад. Відповідно, найважливішим питан(ням буде не те, чи обмежений суверенітет парламенту, оскільки він таки обмежений; питання полягатиме у тому, як визначити і виправдати такі обмеження.

II

Ґолдсворсі спростовує погляд, згідно з яким кожна особа абсолютно обмежена своїм власним свідомим прочитанням закону, тлумаченого у світлі конституції, на підставі того, що у свідомості присутня недостатня потреба у законній владі. Деякі посадовці мають отримати вищу владу, яка забезпечує їхнім рішенням законне впровадження, навіть якщо вони морально неправильні. У протилежному випадку в суспільстві настала би анархія: «замість законних суперечок, які владно вирішуються суддями, громадяни й урядовці мали би битися за них на вулицях»[451]. Проте я не доводжу, що належні моральні судження не мали би стосуватись причин делегування посадовцям влади виносити

квазісудове рішення або небезпечних наслідків загальної відмови поважати їхнє рішення у конкретних справах. Існують потужні моральні причини для підтримки ефективної діяльності соціальних інститутів, коли вся система як ціле є раціонально справедлива: небезпека анархії є одним із перших міркувань будь-якого свідомого громадянина під час рішення щодо його відповіді на неморальність. Усе, що ставиться під сумнів, - це те, що через заборону здійснення будь-якої необмеженої влади з боку будь-якого посадовця або групи посадовців верховенство права передає всю законодавчу владу громадянам. Законодавча влада тоді розподіляється у відповідності до основної ідеї демократичного правління: згода, яка підтримує «право визнання», має відбивати тривалу згоду тих, ким керують, а не просто договір вищих посадовців.

У будь-якому випадку жодне свідоме прочитання закону не може не надавати ваги думці суддів або інших кваліфікованих посадовців: громадянин навряд чи на практиці буде дотримуватися тлумачення закону, яке через правдоподібні причини відповідності конституційному принципу чиновники відкрито заперечили. Зокрема, громадянин, чию справу повно та справедливо вирішено у суді, зазвичай є морально зобов’язаний прийняти судовий висновок. Якщо він озвучив власні заперечення до сумнівних рішень або захищав тлумачення, яке обороняло його інтереси, він зазвичай обмежений у моральних обставинах судженням неупередженого суду. Якщо суд діє справедливо у відповідності до найкращого розуміння конституції, було би загалом несправедливо та нечесно з боку позивача опиратися прийнятому судовому рішенню. Звісно, можуть бути винятки: певні рішення можуть бути визнані доволі невідповідними з погляду будь-якої морально виправданої конституційної позиції. У раціонально стабільній демократії, де існує широка згода щодо значення та важливості верховенства права, такі радикальні незгоди щодо конституційних фундаментальних принципів мають бути доволі рідкісними, і навряд чи вони загрожуватимуть соціальному ладу. Поки вплив несправедливого закону не був визначений судом компетентної юрисдикції, громадянин має поводитись відповідно до свого власного судження: він має надати цьому закону значення, наскільки можливо, близького до принципів правосуддя, передбачених верховенством права.

Ґолдсворсі визнає, що навіть суверенна законотворча влада має керуватись фундаментальними законами у тому, що стосується створення, процесу та форми прийняття; проте він вважає, що такі обмеження можуть сусідити з необмеженою владою

іінювати закон у інших аспектах[452]. Проте проблема одразу постає у тому, що стосується здатності парламенту до зміни таких Правил створення та процедури з метою захисту його законності рроти майбутнього внесення поправок або скасування закону. Яи мають суди не приймати пізніші закони, чий зміст та спосіб упровадження не відповідають умовам раніше прийнятих законів? гйа думку Г. А. А. Гарта, суди мають виконувати законотворчий вибір у випадках, коли «право визнання» лишається непевним, коли .вемає чіткої та прийнятної відповіді на основі чинного закону[453]. Проте це не може бути просто питанням підтримки однієї

'Концепції «права визнання», а не іншої — правильним (або найбільш переконливим) тлумаченням акту законотворення, який дає ^матеріал для майбутніх справ, оскільки буде очевидно залежати від контексту, в якому виникла справа. Парламенту не можНа дозволяти необмеженої свободи у сковуванні наступників — Зце стосується лише питань справжньої конституційної важливості, що перевищує звичайні політичні суперечки, які з форм -захисту можуть бути належно підтримані судами без того, щоби підірвати (у довгостроковому періоді) демократію. Оскільки, крім того, зміни у необхідному способі та формі для наступного введення законів у дію можуть зробити дуже складним або практично неможливим анулювання існуючого законодавства, розрізнення між способами процедури, з одного боку, та масштабами законотворчої влади, з другого, легко згладжується. Як спостерігає Гарт:

Закон, який після того, як закріпив розмір мінімальної зарплати для інженерів, постановив, що жоден документ, що стосується зарплати інженерів, не може діяти як закон без погодження із профспілкою інженерів, а далі закріпив це положення, міг би насправді захищати все, що на практиці могло би бути описане законом, який би зафіксовував платню «назавжди», а потім суворо заборонив би власне скасування[454].

Зараз Ґолдсворсі визнає, що у «важких» справах, коли «право визнання» є невизначеним, судді можуть «зазирнути за» доктрину парламентського суверенітету на базові принципи, які мають її виправдовувати: вони мали би вирішити, яке саме рішення було би сумісне із фундаментальними принципами справедливості

та демократії[455]. Він, одначе, заперечує, що це законні принципи: вони є лише принципами політичної моралі, до якої змушені апелювати судді, коли закон невизначений. Якщо інші високопосадовці приймуть судове рішення, це відбудеться тільки тому, що не було жодного іншого способу мирного вирішення справи:

Але з цього одразу ж не випливає, що у будь-якому випадку, в якому ідея парламентського суверенітету не є ані двозначною, ані невизначеною, інші високопосадовці мають визнати право суддів на подолання доктрини та скасування дії закону на підставі того, що він несумісний із більш глибокими принципами[456] [457].

Розрізнення між законними принципами, з одного боку, та принципами політичної моралі, які, як вважає Ґолдсворсі, загалом не підлягають судовому розгляду, з другого, явно ґрунтується на розрізненні між «легкими» та «важкими» випадками. Якщо би «право визнання» підлягало регулярному перегляду та перевизначенню, відповідно до складних питань тлумачення, відповідні принципи політичної моралі використовувались би в судочинстві: навпаки, їхня ідентифікація й аналіз формували би головну основу для винесення судового рішення. Розрізнення між «легкими» та «складними» справами, однак, надмірно суперечливе. Воно передбачає існування точного розрізнення у теперішньому контексті між чинністю закону та його витлумаченим значенням. Можливо ставитись до випадків непевності права визнання лише як до винятку, тільки визнаючи, що більшість справ порушує питання значення закону, аніж його чинності: що саме дозволяє або вимагає (припустімо, чинний) закон за даних обставин справи? Якщо, як ми погодились, різниця між тлумаченням і чинністю є лише справою рівня, від неї не може залежати розподіл справ Ґолдсворсі на «легкі» і «важкі».

На думку Ґолдсворсі, абстрактні принципи політичної моралі не можуть бути належно класифіковані як законні, якщо тільки вони «не були зведені до написаного документа, прийнятого у якості закону, і стали юридично здійснювані». Не можна припускати, що такі принципи не мають законної сили лише через те, що вони мотивують офіційну відданість законній системі: «Чи будуть законно застосовуватись конкретні принципи, залежить від офіційної згоди, а не від словесного визначення»54’. Нині, без сумніву, правдиво

те, як підкреслює Ґолдсворсі, що повноваження суддів вирішувати конституційні питання залежать зрештою від визнання інших посадовців; але така згода відображатиме визнання не просто того, що комусь доведеться прийняти рішення, але що це рішення (або кілька рішень) буде розумним. Якщо, як припускає Гарт, усе, що у важких справах слідує конституційному тлумаченню, веде до успіху, то привілей суддів вирішувати має відображати правдоподібність винесених суджень[458]. У певних випадках, як вказує Гарт, справи можуть бути досить суперечливі для законного вирішення, що призводить до порушення конституції. Якщо справа незвично спірна, ми можемо прийняти припущення Ґолдсворсі, що інші посадовці приймуть судове рішення за умови, якщо «вони не дуже заперечують проти рішення суддів».

Те саме справджується у випадку обмежувального або не буквального тлумачення: рішення судів щодо значення закону будуть прийняті, якщо вони припустимі з точки зору конституційних принципів, які визнають інші посадовці (та добре поінформовані громадяни). Висновок, який нам слід із цього зробити, не в тому, що законні та політичні принципи існують у герметичних категоріях, окрім екстраординарних випадків, які руйнують дамбу й викликають повінь, а в тому, що у кожному випадку чинні законні відповіді залежать від моральних та політичних принципів, які захищає конституція[459]. Закон, який, будучи буквально витлумачений, викличе серйозні порушення загального права та конституційних принципів, може отримати вужче, не буквальне тлумачення. З точки зору позивача не аж так важливо, чи законне положення заперечується як неконституційне, чи його можна обійти за допомогою тлумачення; і у кожному випадку законність результату залежить від переконливості принципів політичної моралі, які його обґрунтовують. Усі справи у вищих судах є «важкими» справами, у яких законність невизначено підтримує альтернативні рішення; і, отже, це спроба ізолювати питання щодо «права визнання », яке викликає розлад через плутанину між питаннями принципу та питаннями «словесної класифікації».

Гартове поняття «права визнання» - це виключно формальний інструмент, споріднений із поняттям grundnorm Келсена, яке позначає єдність законопорядку та виокремлює його з-поміж інших систем права[460]. Спроби юристів застосувати його для законного чи конституційного аналізу приречені на невдачу. Гарт

відмовився у своїй відповіді на скаргу Рональда Дворкіна від того, що право визнання, зрозуміле лише як право, тлумачене тільки судовою практикою та прийнятністю, не може дати раду з тим, наскільки часто судді не погоджуються щодо змісту закону”3. Гарт пояснив, що «функція цього права полягає у тому, щоби визначити лише загальні умови, яким мають відповідати належні правові рішення у сучасних системах права»: воно «не визначає повністю законний результат у конкретних справах»554. Відповідно, право визнання може слугувати за джерело критеріїв законності, залежних від моральних цінностей чи принципів, чиї вимоги можуть бути суперечливими: «Судді можуть погоджуватися щодо значення таких критеріїв як чогось, що було встановлено судовою практикою, хоча вони можуть не погоджуватися з тим, чого ці критерії вимагають у конкретній справі»555. У такий спосіб Гартова «практична теорія права» непридатна для вирішення практичних питань винесення судового рішення та законного тлумачення.

Гарт, можливо, мав право наполягати на тому, що нормативний характер конвенційних законів - до яких привертав увагу Дворкін - не завжди може стосуватися моральних переваг їхніх носіїв; але законні способи обґрунтування і тлумачення (відповідні праву визнання) типово апелюють до міркувань правосуддя. Коли відповідна юридична практика розуміється як така, що здійснює тлумачення законів, а також загальне потвердження їхньої легальності, суто формальна або абстрактна природа права визнання стає очевидною. Його використовують за будь-яких принципів правосуддя, які застосовують судді, коли приписують законові значення, яке вони впроваджують. Якщо, більше того, юридична практика може підлаштовуватися під зміни на політичній арені, «право визнання » не можна насправді відрізнити від політичної моралі, яка його формує й виправдовує, а також мотивує його розвиток. Це трохи більше, ніж вигадка, яка віддає належне ідеалам єдності й узгодженості, котрі характеризують загальне право, яке і є справжньою основою британського конституціоналізму.

4. Розвиток «права визнання»: людські права та європейський закон

Акт про права людини 1998 року спонукає британських суддів тлумачити законодавство відповідно до гарантій, наданих [461]

•Європейською конвенцією прав людини настільки, наскільки це •видається «можливим». Отже, відповідні принципи політичної моралі відтепер можна без застереження чи суперечності визнати •'«легальними», хоча подібні принципи (як бачимо з юридичної практики Європейського суду з прав людини) вже існували й виступали джерелом переконливого, як не обов’язкового, правового -авторитету в розв’язанні текстуальних «двозначностей». Проте юридичний обов’язок парламенту (й уряду) дотримуватися відповідності з Конвенцією набув чіткого законодавчого вираження. Водночас сама ідея того, що підтримка індивідуальних прав набула нової легітимності, привертає увагу до багатьох важли•вих і суперечливих питань. На практиці все залежить від міри делегування парламентської влади інституціям судової системи шляхом надання нових (або активації вже чинних) повноважень тлумачення законів. Наскільки ж серйозним є намір надати судам можливість інтерпретувати правові положення, сумісність котрих із Конвенцією виглядає сумнівною?

Вважають, що новий британський білль про права підвищує рівень судового захисту громадянських прав, як те й належить сучасній конституційній державі, і водночас зберігає парламентський суверенітет у його традиційному розумінні. Втім також визнають, що «форму» не варто плутати із «сутністю». К. Д. Евінг [К. D. Ewing] пояснює, що «в тому, що стосується конституційної законності, парламент може бути суверенний, але у сфері конституційної практики він передає значну частину владних повноважень судовій системі »[462]. Проте ще важливіше, що нове розташування сил слугує наголошенню подвійного суверенітету, котрий існував раніше. Щоправда, судам не передано владу блокувати ті законодавчі положення, які є несумісними з Конвенцією, однак вони можуть вирішувати, за яких умов мова закону недостатньою мірою піддається адаптації. Розумно було б припустити, відповідно до ідеї відокремлення судової та законодавчої влади, що способи прочитання тексту закону залежатимуть від того, що вважатимуть необхідним для збереження найважливіших вимог свободи.

Визнаючи парламентський суверенітет абсолютним гарантом суверенітету народу, Евінг наполягає на парламентському праві відмовитись від нових методів вирішення значних конфліктів між Європейською конвенцією та місцевим законодавством: судова «декларація несумісності» (стверджена у пункті 4 Акта) не

обов’язково має вести до змін у законодавстві. Можуть виникнути питання великого соціального або конституційного значення, у яких парламент та уряд відповідно матимуть змогу відмовитися прийняти рішення Страсбурзького суду. Евінг слушно вважає, що демократичне самоуправління означає обмеження для суддів у вирішенні соціальних та політичних питань; а отже, парламент не має права передавати свої повноваження щодо формування незалежних суджень стосовно багатьох питань політичної моралі. Окремі сфери законодавчого та судового намірів (волі) неуникно взаємодіють, а конституційні форми внаслідок цього нерозривно пов’язуються з моральною та політичною суттю. Право парламенту опиратися судовим постановам, які він не схвалює, значною мірою передбачене наданою суддям свободою тлумачення, легітимність котрої підтверджена Актом про права людини.

Англійські суди зазвичай чинять опір можливості порушення норм закону, яка б необхідність для цього не існувала. Принцип потенційного скасування закону загалом визнано засадничою рисою парламентського суверенітету: аби уникнути найменшої неузгодженості, нові закони скасовують ті, які вже існують, таким чином знову й знову потверджуючи вищість парламенту. Акт про права людини розхитує традиційну концепцію суверенітету, тому що не тільки давніші закони виявляються несумісними з Конвенцією, а й пізніше законодавство не має загалом наміру змінювати статус громадянських прав у царині англійського права. Однак ми матимемо можливість поєднати новітні вимоги із традицією, оскільки «Акт захищає права Конвенції... тільки до тієї межі, до якої будь-яка розбіжність із англійськими законами може бути усунута тлумаченням»[463]. Оскільки права Конвенції не отримали повного законодавчого статусу і повинні поступатися чинному законодавству, проблема потенційної небезпеки долання норм закону відпадає.

Схожий аналіз допоможе пояснити і застосування принципів прав людини у визначенні законності адміністративного втручання, дозволеного законами, які інакше не мали би бути сумісні з Конвенцією. Таким чином, хоча Акт про права людини недвозначно забороняє державній владі порушувати захищені Конвенцією свободи, право адміністративних установ долати норми відповідного закону залежатиме тільки від судового тлумачення. Ця проблема передусім стосується законів, прийнятих після 1998

року: оскільки Акт про права людини сам по собі не захищений від потенційної можливості подолання його окремих положень, обов’язок, який він накладає на державну владу, як виявляється, не можна кваліфікувати як надання широких повноважень щодо пізнішого законодавства. Але рішення є недвозначним: якщо ставитися до всіх наданих законом повноважень на незалежні дії як до сутнісно обмежених новими, висловленими у Конвенції вимогами поважати права людини, статус таких прав у практичному вжитку буде гарантовано, незважаючи на відсутність (формального) їх захисту. Єдиним винятком може бути хіба що випадок, коли чинне законодавство прямо надає державній владі можливість порушити права людини й обмежує інтерпретаційні повноваження судової влади[464] [465].

По суті, Акт про права людини, а також гарантовані Конвенцією свободи були захищені правом судів на юридичне тлумачення. Хоча це лише слабка форма захисту, порівняно із суворішими вимогами «стилю та форми», її ефективність здебільшого залежить від ступеня відданості суддів цим правам і свободам. Законодавці не змогли б, навіть якщо матимуть таку мету, гарантувати належний ступінь виправданості законодавчим вимогам, котрі 6 уможливили їх перевагу порівняно з гарантованими Конвенцією свободами. Це питання повинні вирішувати судді, чиє власне розуміння конституційної важливості цих прав визначатиме суворість їхньої інтерпретативної позиції. І хоча «формальна» логіка конституційної позиції лишається традиційною, політична мораль, яка закладає основи законодавчих змін, змінилася — що матиме далекосяжні наслідки для майбутнього британського конституціоналізму55’.

Ці висновки, до того ж, підкріплені легкістю, з якою був засвоєний Закон європейської спільноти, попри поширене судження, що «право визнання» забороняє захист правових положень. Англійські суди визнали повноваження парламенту накладати обмеження на своїх наступників у питаннях, які прямо будуть суперечити букві загальноєвропейського закону. У справі «Фактортейм» [Factartame] Палата лордів постановила, що права, котрі постають із європейського законодавства, переважатимуть

над положеннями Акта про морську торгівлю 1988 року, тлумачення якого здійснювалося відповідно до умов Акта європейських спільнот 1972 року [European Communities Act 1972].[466] На відміну від традиційного підходу, положенням давнішого акта було дозволено визначити значення та вплив наступного закону, оскільки в акт 1988 року був уведений пункт про те, що «за чинних умов» відповідні положення «не порушували би прямо забезпечені юридичною санкцією права національних спільнот усіх держав-учасниць»[467].

Хоча можна кваліфікувати новий підхід як зміну «права визнання», здійснену через згоду між парламентом і судовою владою, проте так само правомірно лише зводити його до проблеми тлумачення: пізніший акт був витлумачений у світлі того, що можна би доволі логічно розуміти як законодавчий намір уникнути конфліктів між англійським і європейським правом[468]. Верховенство закону європейської спільноти було визнане, принаймні в усіх практичних питаннях, за допомогою інтерпретації, яка дозволяє суверенітету парламенту (в традиційному розумінні) лишитися сутнісно недоторканним. Фактично, нині діє правило, згідно з яким місцеві постанови не можуть долати європейський закон, якщо тільки парламент прямо не обумовить доцільність такого подолання; але «право визнання» лишається сутнісно незмінним. Нововведений закон буде лояльно сприйнятий усіма судами, але йому припишуть зміст - хоча він міг би потрапити й до іншого конституційного контексту, - який дозволить уникнути будь-якого зіткнення або суперечності з європейським правом[469].

Варто зазначити, що сер Вільям Вейд не поділяв такий погляд, доводячи, що суди здійснили правову «революцію» і заперечили владу парламенту визначати несумісність із європейськими законами, поки Британія лишається учасницею спільноти[470]. На підтримку своєї думки він цитує спостереження лорда Бріджа у рішенні зі справи «Фактортейм», що парламент добровільно зрікся частини свого суверенітету, коли ухвалив Акт європейських спільнот[471]. Поза сумнівом, суд визнав право парламенту обмежити своїх наступників: «нова доктрина визнає суверенітет таким, що може вільно змінюватися, якщо парламент вирішить прийняти певні обмеження»[472].

Проте зрозуміло, що будь-який подібний принцип добровільного прийняття парламентом обмежень свого суверенітету, який мовчазно визнають суди, прив’язаний до конкретного контексту. В парламенту не було би можливості обмежити своїх наступників, вимагаючи від профспілки інженерів підтримки будь-якого майбутнього закону, що стосувався би їхньої галузі; і відповідне законне розрізнення міцно закріплене у політичному принципі. Цільові обмеження такого типу не можна було би виправдати на конституційних засадах.

Справа «Фактортейм» є яскравою ілюстрацією того, яка тонка різниця між змістом і чинністю законів і дальшою залежністю «права визнання» від політичних принципів, які формують його зміст. Оскільки подібні принципи мають здатність пристосування та розвитку у відповідь на зміну концепцій конституційної влади або понять правосуддя, немає сенсу говорити про «революцію» в контексті звичайної конституції, сутнісно закоріненої у загальному праві. Якби парламент справді одностайно позбувся би частини своїх повноважень, щоби легітимізувати неузгодженість із європейським законом, уникаючи виходу Британії з євроспільноти, інтерпретативне пояснення чинного законопорядку, звісно, виглядало би дещо штучно. Існують межі, до яких можна читати текст невідповідно до його «природного» або «звичайного» значення - навіть тоді, коли ширший контекст повністю взято до уваги. Коли законодавців позбавлено будь-якої влади змінювати чинні закони, тлумачення закону неодмінно перетворюється на судову непокору. Оскільки обмежувальна (або творча) інтерпретація через ледь помітні нюанси переходить у непокору, ми маємо визнати мінливий та сутнісно невизначений зміст поняття британського «права визнання».

Сам Вейд загалом визнавав правдивість таких висновків, вказуючи, що рішення зі справи «Фактортейм» були прийняті на основі того, що судді називають «добрими законними підставами». У таких випадках звернення до пояснення за умов зміненого «права визнання» або революційних «зрушень grundnorm» є мало придатним. Добрі законні підстави - це ті, які виправдовують рішення на основі чинного законопорядку, що відображає існуючий політичний контекст. Ефект революційності виникає тільки тоді, коли судові рішення не виправдано чинним порядком, до якого суди, з причин для законного аналізу цілковито зовнішніх, відмовилися зберігати колишню лояльність[473].

Розуміючи «право визнання» як «політичний факт», який судді можуть змінювати відповідно до того, що вони вважають належним та доцільним, Вейд погоджується з точкою зору Гарта, що, як «складна, але нормально узгоджена практика судів, чиновників і звичайних громадян у визначенні закону відповідно до певних критеріїв», абсолютне законне право існує «як безсумнівний факт»[474]. Нині суто описове розуміння ідеї законної чинності, яке впроваджує Гарт, може зустрітись із вимогою «зовнішньої» точки зору; але адекватне розуміння «права визнання» як «універсального правила» законопорядку має також відображати «внутрішні аспекти правил» - смисл, у якому (як пояснює сам Гарт) правило функціонує як критичний стандарт поведінки[475]. Щоби зробити теорію права Гарта придатною для правового аналізу конституційних змін, потрібно вивчити підстави конкуруючих тлумачень законного правління, що відбивають головні міркування думок щодо того, яка з версій якого правління має бути визнана коректною.

Як спостеріг Джон Салмон [John Salmond], конституційне право визнає політичні факти через розвиток теорії, яка пояснює їхню значущість[476]. А як довів Рольф Сарторіус [Rolf Sartorius], підтримуючи Салмона, тільки шляхом регресу в теорії конституції, що розуміється як цілісне, судді можуть визнати у «важкій» справі, що «права визнання» дотриматися неможливо: «З огляду на цю теорію судові рішення з важких конституційних питань можуть бути виправдані; і це через існування такої теорії можна розрізнити - хоча Гарт так не вважає - конституційну практику та конституційне право»[477]. Концепція абсолютного права Гарта може пристосовувати нові політичні розробки, але нічого не додає до нашого розуміння їхнього правового значення або природи їхньої судової асиміляції. Закон не може перебувати осторонь політичної теорії. Вейд припустив, що у контексті останніх дискусій із приводу парламентського суверенітету ми «мусимо закрити очі на всю конституційну теорію»[478], й таке твердження справді спонукає відкинути вивчення конституційного права, що може бути сумісне хіба з поняттями революції або зсувів grundnorm.

^Конституційні обмеження парламентського суверенітету

Згідно з думкою Джеффрі Ґолдсворсі, доктрини парламентського суверенітету варто дотримуватися, оскільки вона вельІи вигідна: «полегшується процес демократичного законотвоіення і приймаються логічно справедливі закони»[479]. Індивідуальні рава завжди варто співвідносити з громадськими правами і інЁресами; і парламент загалом більш здатний, аніж суди, збирати ідповідні цій меті факти, консультуватися із зацікавленими стоюнами та досягати прийнятного балансу конкуруючих інтересів, випадкова несправедливість - це ціна, яку платять за демократію; а отже, має бути встановлена законодавча вищість, навіть Йкщо ми визнаємо, що суддя мав би моральне право не підкорятися законам, котрі, на його думку, не будуть достатньою мірою справедливі. Можливо, краще дозволити ухвалення несправедливих законів обраною більшістю, аніж санкціонувати Серйозне втручання судової влади у процес демократичного їх Прийняття: судді занадто часто опиняються перед спокусою поширення своєї влади, щоб усунути несправедливість. Крім того, закони досить рідко бувають грубо несправедливими. Чи порушує закон основні свободи - це питання завжди викликає логічний сумнів: «Самий сенс демократії полягає у тому, що у таких спірних випадках перемагає думка обраної більшості, а не

еліти»[480].

Оскільки зміст законодавчого положення в остаточному підсумку набуває тлумачення у залі суду під час здійснення судом своєї конституційної ролі інтерпретатора закону, підкорений статус, який Ґолдсворсі приписує судовій владі, є абсолютно неприпустимим. «Непокора», до якої може спонукати моральність, у випадку «грубої» несправедливості майже непомітно перетікає в обмежувальне тлумачення, яке підходить для положень, котрі загрожують «звичайній» справедливості, що дозволяє парламентському суверенітету примиритися з верховенством права. Ті типи міркувань, що зазвичай наводять як причини прийняття необмеженої законодавчої вищості, мають бути перетлумачені як причини на користь обмежень судової влади. Якщо зрозуміти, що, на відміну від понять необмеженого суверенітету, законодавча влада має бути обмежена основними принципами рівності та належної правової процедури - і це є базовою умовою для ліберального

демократичного конституційного порядку, - тоді соліднішою буде й основа вільного ухвалення законних рішень судовою владою з огляду на те, чого ці принципи вимагають у конкретній справі.

І

Хоча верховенство права вимагає відповідного застосування правил, які становлять узгоджену концепцію суспільного блага, воно дозволяє, щоби ця концепція була продуктом колективного волевиявлення, - відповідно, правовий аналіз у спеціальних випадках відображає сподівання й ідеали, які передбачають широку політичну та громадську відданість закону. Більше того, вимоги і рівності й належної правової процедури часто є складними та су- І перечливими; і часто для судів правильніше було би прийняти результат демократичного законотворення, адже це логічний контекст для різноманітних, проте ймовірних тлумачень основних конституційних прав. Судді не можуть претендувати на монополію мудрості на розумних підставах, навіть у випадках конституційного тлумачення; і, оскільки це важлива передумова збереження правопорядку, щоб обрані представники захищали такі права прийняттям законів, їм треба віддати належне за намагання так чинити. їхнє відчуття відповідальності за досягнення конституційної справедливості може серйозно притупитись або похитнутись, якщо кожне судження конституційного права постійно переглядатиметься суддями. З подібних міркувань Джеймс Бредлі Таєр наполягав на юридичній повазі до практичних суджень законодавчої влади: закони мають підтримуватися, якщо вони відповідають імовірному тлумаченню конституції[481].

Не всі випадки рівною мірою суперечливі, і в багатьох справах, що розглядаються нині у західних демократичних країнах, виникають сутнісні питання щодо рівності або належної правової процедури, які випробовують нашу відданість ідеалу свободи під верховенством права. Випадки позбавлення громадянських прав, у первинному розумінні таких актів, є рідкістю, проте різноманітні форми дискримінації, в тому числі й законодавство ad hominem, розхитують цілісність конституційного правління й вимагають рішучої правової відповіді. Фундаментальні свободи слова, совісті та зібрання завжди перебувають під загрозою, оскільки вони суперечать інтересам більшості або тих, хто здійснює владу від імені більшості; і суди не можуть безпечно зробити висновок,

що їхні законні обмеження завжди відповідатимуть захисту потреб суспільного блага. Більше того, несправедливість, яка доволі випадково впливає на різні сегменти суспільства, слід відрізняти від тієї несправедливості, яка чинить вплив на членів окремих меншин або навіть пересічних індивідів, котрі мають вельми обмежені можливості впливати на перебіг політичного процесу. За певних обставин посилання на політичне становище, з метою виправдання справжніх порушень, може стати сутнісним запереченням конституціоналізму.

Коли суди спостерігають найстрашніші порушення рівності та належної правової процедури, інтерпретативний підхід може бути недостатнім (або нечесним) для того, щоби забезпечити відповідний захист проти владних дій. Тоді може бути необхідно (і найбільш чесно) зовсім відмовитися від положення, яке потенційно здатне порушувати чиїсь свободи. Акти позбавлення громадянських прав і аналогічні закони ad hominem найкраще окреслюють межі парламентського суверенітету, вони можуть досягати своєї очевидної мети лише ціною повної відмови від принципу верховенства права[482]. Попри те, що для відчуження майна покарання без судового слідства є звичною ознакою, подібна несправедливість може бути здійснена за умов, коли елементи законного захисту, які зазвичай забезпечуються судом, усунені або їхній обсяг зменшено. Якщо особа покарана відповідно до положень, спеціально сфабрикованих під її справу або з метою дискримінувати непопулярну групу, до якої вона належить, порушується принцип рівності, навіть якщо належну правову процедуру в цілому дотримано. Коли захід покликаний полегшити визнання винними або покарання певних осіб, обидва принципи - рівності та належної правової процедури - порушуються водночас.

Класичний приклад - це справедливо винесене рішення зі справи, де британський Верховний суд не прийняв постанови, яка була сфабрикована для покарання відповідальних за невдалий заколот на Цейлоні (Шрі-Ланка)[483]. Тоді було ухвалено спеціальний закон, щоби заднім числом створити новий пункт кримінального звинувачення, а також щоби забезпечити довгострокове ув’язнення та конфіскацію майна вже після оголошення вироку. Такий закон мав на меті легітимізувати затримання звинувачених до суду, щоби можливо було отримати від них зізнання, які за інших обставин не були би представлені на суді, та прийняв зміни у порядку отримання свідчень, щоби послабити законний захист,

дозволений звинуваченим проти держави. «Суттю та серцем» прийняття цього закону був «законодавчий план постфактум забезпечити підтримку звинуваченню й покаранню цих конкретних осіб»578.

Більш сучасний, але так само показовий приклад законодавства ad hominem можна знайти в Акті захисту спільноти 1994 року, прийнятому парламентом Нового Південного Уельсу; заперечення його чинності, винесене Верховним судом Австралії, незважаючи на серйозні недоліки в обґрунтуванні цього рішення, стверджує фундаментальний статус верховенства права. Розділ 5 наказував судді Верховного суду взяти під варту «певну особу», яка «більш імовірно могла би скоїти серйозний акт порушення», ніж спричинити смерть або тяжкі ушкодження іншої особи. Розділ 3, однак, проголошував, що метою закону було «захистити спільноту» через превентивне затримання «Грегорі Вейна Кейбла», і, відповідно, за актом не дозволялося затримання будь-якої іншої особи. Кейбл уже відбував покарання у в’язниці за звинуваченням у вбивстві людини (і строк його покарання майже добігав кінця) й очікував на інші звинувачення у відсиланні листів із погрозами. Метою закону, отже стало не допустити виходу Кейбла із в’язниці. У справі «Кейбл проти генерального прокурора» (збірник судових рішень) Верховний суд підтримав протест Кейбла супроти додаткового шестимісячного утримання його під вартою і визнав акт нечинним579.

Незважаючи на величезні розбіжності, тут є базова аналогія зі справою «Аіянаж». У кожному випадку конкретні особи були позбавлені свободи через маніпуляцію в судах та правовому процесі. Як у Кримінальному законі (спеціальних положеннях) 1962 року в Цейлоні, наприклад, Закон про захист спільноти змінив правила отримання свідчень, щоби дозволити залучення матеріалів (включаючи усні), які за інших обставин не були би прийнятні; а Кейбл мав би продовжувати сидіти у в’язниці, як ніби відбуваючи покарання за майбутній злочин. У формулюваннях, що дивовижно нагадували справу «Аіянаж», суддя Макг’ю відхилив Закон про захист спільноти як такий, що змушував Вищий суд Нового Південного Уельсу «стати інструментом законодавчого плану, ініційованого виконавчою владою, з метою ув’язнити особу за допомогою засобів, дуже далеких від звичайної судової процедури »580.

578 Ibid. 290.

(1996) 138 ALR 577.

580 Ibid. 627.

І Закон був визнаний як невідповідний окремому статусу сувої влади, який конституція Співдружності має захищати. Поэваження, делеговані Вищому суду, визнали як виконавчі за сутЗакон не лише зобов’язав суд віддати наказ про затримання сля переконання у тому, що Кейбл відповідав поданому в заїні опису, а й передбачав додаткові умови; таким чином, за суэм визнавалася дуже мала свобода дії або її не передбачалось

>всім у випадку, якщо суд би виявив, що справа відповідає всім )йтеріям, указаним у законі. Процедурна сторона відповідно до >го закону мало нагадувала звичайну процедуру правосуддя, не ілючаючи ані судового розслідування кримінального порушені, ані, попри твердження у законі, що необхідні процесуальні дії ули би «громадянським розслідуванням», будь-якої дискусії між Іротилежними сторонами, в якій би зважувались їхні права та (бов’язки. Якщо вірити судді Ґаудрон, обов’язкова процедура подовженого ув’язнення Кейбла виглядала «антитезою» судовому Процесу, основна мета якого - «захистити індивіда від випадкового (окарання та випадкового позбавлення прав», перевіряючи, чи встаэвлене покарання або відчужені права відповідають «справедгвому та безсторонньому застосуванню відповідного закону до

рвалежно встановлених фактів»[484].

Нині, хоча цілісність правового процесу є невід’ємною рисою

[’виокремлення судової влади, від якого залежить верховенство пра’ва, австралійські суди поки що не визнали, що парламент Нового Південного Уельсу обмежений принципом розподілу владних [повноважень. Рішення у справі Кейбла має суперечливий наслідок накладання обмеженої доктрини розподілу влади в окремих штатах під непрямим впливом федеральної конституції. Рішення Верховного суду базувалося на потребі зберегти громадську впевненість у неупередженому здійсненні федеральної судової влади. Оскільки суди штатів є невід’ємною частиною федеральної системи правосуддя і користуються об’єднаним австралійським загальним правом, жоден із парламентів штатів не може приймати закони в такий спосіб, який похитнув би значення судів як представників федеральної судової влади. Громадська впевненість могла би похитнутись, якщо б такі суди були залежні від законодавчої або виконавчої влади штатів-учасниць; але Закон про захист спільноти поставив цю незалежність під сумнів: для Верховного суду Нового Південного Уельсу рішення зі справи Кейбла - те, що він мав би бути ув’язнений без належної правової процедури, -

ставало політичним рішенням. Проте цей аргумент важко узгодити із встановленим поглядом на те, що федеральна судова влада може бути передана суду штату (як альтернативному до федеральних судів, створених згідно з главою 3 конституції Співдружності), навіть якщо такий суд виконує несудові, а також і судові функції: організація та повноваження судів штатів загалом визнаються внутрішньою справою кожного окремого штату[485].

Наголос на публічній упевненості у будь-якому випадку дуже незначний як основа для визнання за ним тієї безчесної ролі, яку він приписував суду[486]. Суддя Ґаудрон робить правильне спостереження, що громадська впевненість у судах залежить від того, чи діють вони відповідно до положень загального права: «Громадська впевненість не може панувати у правовій системі, яка не ґрунтується на рівності правосуддя». Судовий процес не можна відокремлювати від ширшої схеми правління, що її цілісність він має захищати й охороняти: вимога «рівності правосуддя» не може бути звужена лише до того, що стосується судової процедури. Якщо би громадська впевненість у неупередженості й незалежності судової процедури будувалася лише на рішеннях, які підтримують законність затримки особи без суду, з метою прямого делегування влади від законодавчої до виконавчої, чи було би таке чітке розрізнення між оригінальними та переглянутими повноваженнями Верховного суду сумісне зі справжньою стурбованістю щодо впливу таких засобів правосуддя на громадську впевненість у незалежності суду? У кожному випадку суд, очевидно, був би принижений до «інструменту виконавчої влади »[487]. У будьякому з випадків «політичні та соціальні рішення, на які намагається вплинути закон», були би ймовірно «виправдані репутацією та авторитетом австралійського правосуддя»[488].

Основні конституційні цінності процесуальної справедливості та рівності зазнають загроз не лише від грубих помилок судового процесу - вони також вразливі до невмотивованих дій виконавчої влади, навіть якщо вона має на увазі виконання приписів законодавства. Припущення судді Макг’ю про те, що у парламенту достатньо влади, щоби забезпечити ув’язнення особи більш традиційним способом, або прямо, або через наказ міністра чи іншого вищого чиновника, отже, має бути оспорене. Не дивно,

що затримання Кейбла було проведене незаконно тільки тому, що воно вимагало втручання суду, навіть якщо би суд діяв у тих обмежених умовах, які йому надавалися. Суд працює зі свідченнями та співвідношенням аргументів у тому, що стосується фактів і ймовірностей; його слухання відбуваються привселюдно, а їхня цілісність і неупередженість зазвичай сприймаються як визначальні гаранти законності вироку. Несправедливий закон вимагав від суду просто вдовольнитись тим, що Кейбл «скоріше зміг би» вчинити злочин; але суд відповідно до загального права має застосовувати припущення з належною обережністю, вимагаючи, щоби рівень доказів відповідав тяжкості звинувачень проти особи; і він нормально поставиться до того, що могло бути неприйнятним свідченням, але з важливим потенційним значенням. Навіть самовпевнений припис закону надати «найвищого значення» потребі «захисту спільноти» не мав би вплинути на вимогу знайти для такої потреби відповідні докази.

Закон ad hominem, подібний до закону в справі Кейбла, має бути визнаний таким, що виходить за межі поняття «права», присутнього в ідеї верховенства права. Головний суддя Бреннан заперечував думку про те, що вказаний закон не мав правового характеру лише тому, що стосувався свободи чи майна окремої особи: акти відчуження майна зазвичай визнавалися законними; подібні акти парламенту були звичною формою закону в XIX столітті в Англії. Історичний прецедент, одначе, може втратити свою перекониву силу, якщо шляхом аналізу з’ясується, що він суперечить конституційній теорії, яка розвинулась у світлі досвіду та відображення основних принципів правопорядку. Сучасна прихильність Верховного суду до цілісності судового процесу, що супроводжує розподіл влади, має сенс тільки у контексті конституції, яка захищає принципові інтереси громадян від довільного , (законодавчого або виконавчого втручання586. Конституційна схема загрожена тоді, коли гаранти, невід’ємні від правової процедури, усуваються вбік, коли виконавчій владі дозволено чинити несправедливі дії щодо окремих осіб. Основною метою втручання суду в справі Кейбла та його принципового виправдання ( мало би бути, поза сумнівом, підтримати гідність і незалежність

усіх громадян, аніж честь і єдність державних судів.

І---------------

J. Див.: Fiona Wheeler, ‘The Doctrine of Separation of Powers and Constitutional• ly Entrenched Due Process in Australia’ (1997) 23 Monash LR 248, at pp. 253-5. OciioS ви обов’язкової процедури судового процесу в конституції Британської Співдружбі ності розглянемо у розд. 8.

У світлі федеральної конституції юристи Верховного суду дійшли висновку, що громадяни можуть бути затримані під вартою тільки у судовому порядку, здійснюваному у Співдружності судовою владою. Незважаючи на виняткові випадки, такі як психічна чи інфекційна хвороба, а також затримання особи, що супроводжує проведення судової справи, позбавлення особистої свободи неодмінно є покаранням по суті й застосовується «лише як інцидент суто судової функції винесення вироку та покарання кримінальної провини»5*7. Режим превентивного затримання, як у справі Кейбла, навпаки, не встановлювався загальним правом і не підпадав під дію жодного загального принципу: суддя Ґаммов зазначив, що метою закону було помістити звинуваченого «поза рамки загального законного режиму як у випадку поводження, контролю та лікування душевно хворих осіб або осіб із ментальними розладами»[489] [490].

З погляду теорії права немає неподоланного заперечення до виконання наказів про затримання осіб судами поза їхньою звичайною функцією винесення вироку звинуваченим злочинцям. Якщо превентивне затримання стає необхідним як відповідь на злочин або можливу загрозу насильства, верховенство права вимагає, щоби законодавство дозволило таке затримання у загальному розумінні, у принципі, який можна застосувати до всіх справ: прийняті з цього приводу закони не мають вміщувати судження, які стосуватимуться відповідного поводження з конкретною особою. За належних умов залучення судів до санкціонування затримання забезпечує важливий гарант, який охороняє справедливість застосування загальних критеріїв до обставин конкретної справи. Вимоги верховенства права виконуються, коли суд задоволений тим, як затримання виправдовується умовами загального закону, чия мета відповідає зрозумілим вимогам суспільного блага, узгодженим з іншими загальноприйнятими вимогами, а наслідки для осіб, чию справу розглядають, будуть логічно співмірні із суспільними потребами. Чи суд працює над переглядом наказу міністра, чи випускає наказ сам, він має захистити або прийняти таку процедуру, котра дозволяла б аналіз своєї чинності, як те й належить у випадку, коли йдеться про затримання особи. Якщо забезпечено природну справедливість і справедливість у поводженні з громадянами відповідно до загального закону, випадкового порушення прав не трапиться.

І Нелегітимність Акта про захист спільноти була наслідком браs ку в ньому загальності, з одного боку, та його нездатності заfc безпечити належну правову процедуру — з другого.

11

і Підстави для відділення судової влади та фундаментальний І статус звичайного судового процесу, невід’ємні від ідеї верхоI венства права, не збігаються з необмеженою владою законодав| ців, здатною передати повноваження виконавчій владі; і тому приІ'хильність Верховного суду до ідеї необмеженого суверенітету І (в межах його юрисдикції) парламенту має бути визнана помили'ковою. У загальній правовій перспективі конституція Нового І'Південного Уельсу була не менш придатна до тлумачення, прогтилежного до ідей рівності та належної правової процедури, аніж ■конституція Цейлону. У справі з Федерацією будівельних праІ’цівників, у якій масштаби суверенітету законодавчої влади НоІвого Південного Уельсу були ретельно вивчені Вищим апеляційВним судом, суддя-адвокат Прістлі відзначив те, наскільки випадок ■Відходив для тлумачення конституції відповідно до аналізу Верховного суду в справі «Ліянаж»[491]. Його «непевний сумнів» у тому, Хи були відмінності двох конституцій достатніми для «гарантування іншого тлумачення розподілу законодавчої та судової вла■ди, виправдався, особливо у світлі широкого інтерпретативного ■підходу, використаного Верховним судом. У справі «Ліянаж» суд ■Цікавився тим, щоби знайти підстави для захисту громадян, який ■Конституція, основана на верховенстві права, мусить гарантувавши. Як було належним чином помічено, стосовно текстуального ■Аналізу суджень, «необхідність висновків, на яких він ґрунтується, Вйає сприйматись із обережним скептицизмом»[492], що абсолютно ■Виправдано, як і у справі Кейбла, відповідно до обов’язку суду Скріплювати та оберігати верховенство права.

В' Цей превалюючий обов’язок накладає обмеження на масшСаб законодавчого суверенітету. Хоча розподіл влади був формально дотриманий на Цейлоні через вимогу підтримки двох треНйн членів парламенту для прийняття поправки, такого захисту Се існує у Новому Південному Уельсі: ухвалені останнім часом Соложення, що забезпечують незалежність судів, не мали на увазі

наділити судовою владою лише самі суди або надати судочинству повноваження до здійснення суто судових функцій[493]. Найпереконливіше тлумачення конституції Нового Південного Уельсу, співвідносне з глибшою структурою американського конституціоналізму, тим не менше, позбавило би законодавчу владу можливості усувати базові захисні бар’єри, які забезпечують принципи рівності та належного правового процесу. У цьому разі судова влада не потребує формального захисту, оскільки парламент не має правової влади приймати законодавство, не узгоджене з фундаментальними принципами загального права: законодавча влада, іншими словами, не може своїми діями порушувати верховенство права.

Сер Робін Кук [Robin Cooke] слушно зауважив щодо серії судових рішень, прийнятих у Новозеландському апеляційному суді[494], що існують базові свободи загального права, котрі не можуть бути обмежені законодавчо. У справі «Аіянаж» суд відмовився від ідеї, що законодавчий суверенітет обмежений фундаментальними принципами права; а у справі з Федерацією будівельних робітників Апеляційний суд Нового Південного Уельсу визнав, що підхід судді Кука несумісний із австралійською конституційною традицією. Суддя Кірбі побоювався, що масштаб таких «позаконституційних понять»[495], яким бракувало легітимності, характерної для «законів, абсолютно прийнятих народом», не має логічного обмеження і тому може загрожувати верховенству права. Верховний суд Австралії, наполягаючи на тому, щоби парламент Нового Південного Уельсу отримав пленарну законодавчу владу, аналогічну до парламентської влади Британії, прямо вивів із дослідження питання, «чи здійснення законодавчої влади підлягає обмеженням, глибоко закоріненим у нашій демократичній системі управління та загального права»[496]. Проте у справі Кейбла суддя Довсон не погодився з тим, що парламентський суверенітет визначається фундаментальними правами, а суддя Бреннан припустив, що обмеження мають спиратися на прийняті положення конституції настільки, щоби будь-яке з них було чітко видиме. Якщо зв’язок між текстом конституції та її впровадженням був «слабкий і погано висвітлений», суд мав би лишити справу для публічного

обговорення: «Якщо конституційний текст прямо не підтримує певне обмеження, суд... опиняється у суперечливій ситуації, до якої легко втрапити, але з якої важко вибратися»5”.

Суддя Довсон слушно вважає, що «ідея парламентського суверенітету - це ідея, так само глибоко вкорінена, як і будь-яка інша ідея загального права», однак не вельми переконаний, що масштаб і вплив цієї ідеї залежить від ретельного аналізу загального права, вразливого до своєї конституційної ролі відображення та збереження верховенства права. Якщо існують внутрішні обмеження для того, що вважається законом, відповідно до правильного розуміння верховенства права, то існуватимуть і обмеження законодавчого суверенітету, які можуть бути впроваджені у загальне право. Більше того, конституційний текст не може ясно визначити жодного законного питання без тлумачення й аргументації: його суть виявляється у контексті, який наділяє слова закону значенням. Загроза політичному суверенітету також не може бути поважною причиною для правового обмеження, коли законодавство загрожує гідності громадян, розхитуючи основні конституційні засади. Було би неправильно нехтувати багатьма важливими питаннями політичних принципів у живому публічному обговоренні та звичайним законодавчим вирішенням, і було би так само неправильно лишити поза політичною сферою проблеми справедливого поводження з окремими індивідами. Питання рівності та належної правової процедури, як вони виникають у конкретних справах, можуть кінець кінцем бути списані на політичні огріхи уряду, підкореного впливу громадської думки, тільки коштом відмови від верховенства права.

«Логічне обмеження» меж парламентського суверенітету, яке бачив суддя Кірбі, слід шукати за допомогою аналізу верховенства права та його втілення у конкретних випадках. Суддя ухопив суть питання, визнаючи, що, хоча «загальний захист» лежить в основі «демократичної природи наших парламентських інститутів», «друга стадія захисту» існує у владі судового тлумачення. Хоча суддя не може замінити прийнятий обраними представниками несправедливий тиранічний закон власного владою, із цього не випливає, що громадяни лишаться незахищені перед деспотичною більшістю у парламенті. Відмовляючись вивчати «конституційну основу» влади судів щодо тлумачення законів, Кірбі визнає, що «судді часто «оперують» законом, щоби узгодити його з основними конституційними положеннями»56. Небезпеки

(1996) 138 ALR 577, at рр. 582-3.

5,6 Builders’ Labourers case, (1986) 7 NSWLR 372, at pp. 405-6.

самообмеження тут можна уникнути тільки шляхом визнання того, що законний процес тлумачення означає, по суті, обмеження законодавчої влади. Цитуючи спостереження лорда Діплока, що «парламент суверенний тільки у словах, які він використовує в ухвалених ним законах»”7, Кірбі чесно визнавав, що у цьому сенсі «суверенітет парламенту підкоряється верховенству права».

Думка судді Стріта, що суд може належним чином заперечити деспотичні закони, як ворожі «миру, благополуччю та належному управлінню Нового Південного Уельсу», була переконлива, бо була закорінена в ідею, до якої відсилає відповідний конституційний акт”8. Відсилка до «Нового Південного Уельсу» була «концептуальним прийомом», що вказував на відповідну політику або «політичний принцип», а не на географічний регіон та його мешканців. Суверенна влада державної законодавчої влади була обмежена її роллю як законотворця для «парламентської демократії - керованої демократично обраним парламентом, чиї громадяни володіють великими успадкованими привілеями свободи та справедливості, під захистом незалежної правової системи»5”. Абсолютні конституційні вимоги, викликані загальними умовами «миру, добробуту та належного правління», як акт називає основні вимоги для суспільного блага, надали судам можливість захищати парламентську демократію «не тільки проти диктаторських зловживань із боку законодавчої влади, яка може підпасти під контроль екстремістів», а і проти інших прогалин відповідно до дій парламенту щодо конституції.

Стійкість Верховного суду у визнанні необхідності збереження конституційних «миру, добробуту та належного правління» є, отже, винятково важливою. Обмеження законодавчого суверенітету в стосунку до загального блага веде до незалежності від формально висловлених положень конституції. Надаючи демократичному ухваленню рішень обраними представниками масштабності, парламентський суверенітет має бути узгоджений зі своїм двійником - судовою (інтерпретативною) владою. Зберігаючи принципи рівності та належної правової процедури недоторканними, верховенство права захищає невіддільні від ідеї суспільного блага цінності індивідуальної автономії та гідності. Обмеження парламентського суверенітету випливають із загального визнання, або встановленої домовленості, як це визначав суддя Стріт, що «судочинство - це гілка влади, наділена відповідальністю за тлумачення

7 Black-Clawson International case [1975] AC 591, at p. 638.

”* Constitution Act 1902, s. 5.

Builders’ Labourers case, above, at p. 382. Див.: Priestley JA at pp. 420-2.

і застосування законів на основі заслуховування претензій позивачів»[497]. Парламент не міг би «без конфлікту із суспільством, яке пишається якістю власного правосуддя», втрутитись у царину судової влади, тому що його дії не відповідали би найсуворішим процесуальним умовам, які встановлює правова процедура: «Внутрішній захист правосуддя, відсутність упереджень, апеляційний контроль та інші супутники рутинного функціонування судів є фундаментальними гарантами демократичних прав індивідів»[498] [499].

VIII.

<< | >>
Источник: Т. Р. С. АЛЛАН. КОНСТИТУЦІЙНА СПРАВЕДЛИВІСТЬ. Ліберальна теорія верховенства права Переклад з англійської Ростислава Сеяківа. Київ. «Києво-Могилянська академія», 2008. 2008

Еще по теме ВЕРХОВЕНСТВО ПРАВА ТА ПАРЛАМЕНТСЬКИЙ СУВЕРЕНІТЕТ:

- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Антимонопольно-конкурентное право - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Аудит - Банковская система - Банковское право - Бизнес - Бухгалтерский учет - Вещное право - Государственное право и управление - Гражданское право и процесс - Денежное обращение, финансы и кредит - Деньги - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Маркетинг - Медицинское право - Международное право - Менеджмент - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право зарубежных стран - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предпринимательское право - Семейное право - Страховое право - Судопроизводство - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Экономика - Ювенальное право - Юридическая деятельность - Юридическая техника - Юридические лица -