<<
>>

Верховенство права і свобода слова: «право на громадянську непокору»

Залежність чинності законів від вимог права не означає, що посадові особи не діятимуть на основі власних рішень, навіть якщо зустрічатимуть свідомий опір своїм діям. Дії урядовців, як і вчинки громадян, повинні відображати їхні зважені погляди на сутність суспільного блага: закон не може не виконуватися, навіть якщо наштовхується на опозиційні настрої, котрі влада вважає шкідливими.

Більше того, відповідальність, котра спонукає громадянина підтримувати добробут спільноти, що й передбачають ідеали автономії та незалежності, вимагає від нього узгоджува-

ти власні потреби та сподівання з бажаннями інших. Законослухняний громадянин визнаватиме необхідність законної влади як засобу забезпечення розумної координації міріад планів

та цілей індивідів у відповідності до якоїсь прийнятної, хоч, може,

І недосконалої, моделі справедливості; таким чином, індивід визнаватиме обов’язковість виконання багатьох правил, справедливість котрих він схильний ставити під сумнів чи навіть заперечувати, оскільки він виявляє прихильність до вищих потреб суспільного блага своєї спільноти (у протиставленні до утопічної спільноти, котру б він обрав у ідеалі). Існування демократичних процедур законотворення передбачає, що особа погодиться прийняти їх результати: у певних межах обороняючи базові права індивідів та меншин, вони слугують вагомими підставами підпорядковуватися волі більшості або її обраних представників.

Тим часом, якщо верховенство права звично розуміти як згоду виконувати справедливі закони, котру дають усі ті, до кого ці закони застосовуються, свідома опозиційність і навіть громадянська непокора починають відігравати вельми важливу інтегральну роль. Жоден морально відповідальний громадянин не може передоручити своє право на незалежне судження щодо дотримання справедливості котромусь урядовцю чи просто пристати на волю більшості, навіть якщо державна влада здійснюється відповідно до чесних переконань і у згоді з уявлюваним ідеалом суспільного блага.

Ще менше таке зречення відповідальності буде доречним у випадку, коли примус влади не може бути виправданий з точки зору фундаментальних цінностей вільного суспільства. Й оскільки принципи рівності та чесності процедури є інтегральними компонентами верховенства права, будь-які дії держави, що підважують їх, не накладатимуть на громадян жодних (правових чи моральних) зобов’язань до послуху; сваволя влади може викликати тільки свідомий опір, аж доки сама опозиція, за всіх умов, не почне загрожувати (чи й накликати небезпеку) ідеалу суспільного блага. Хибні закони, котрі обмежують права громадян без належного на те виправдання, повинні бути відкинуті; відповідно, законослухняний громадянин (передбачаючи їхню шкоду для правового ладу загалом) цілком може дійти висновку, що правильним вибором є таким законам не коритися.

Звідси випливає, що жоден уряд не може обмежити свободу слова у той спосіб, щоби це не зашкодило свободам думки та совісті. Адже якщо держава обмежить доступ громадянина до відповідної інформації, він не здатен буде, як того вимагає верховенство права, висловлювати моральні судження щодо державних дій. Відмовити йому в знанні підстав, що можуть призвести до непокори, буде неминуче несумісним із його правовими обов’язками, заснованими на моральній відповідальності прямувати до

суспільного блага; адже навіть якщо, на думку влади, будь-які підстави непокори важать набагато менше, ніж підстави до підпорядкування, держава не може позбавити громадянина судження, не узурпувавши його автономію, від якої, по суті, й залежить моральна відповідальність. У раціонально справедливому суспільстві, в якому правові положення загалом слугують зміцненню суспільного блага, громадянську непокору можна виправдати вкрай рідко - хіба у випадках допуску явної несправедливості, котра, як видається, залишиться без негайної правової чи політичної відповіді влади. Та однак саме громадянин повинен у кожному конкретному випадку вирішувати, як саме йому чинити у відповідь на спонуки держави до послуху; відповідно, неправомірно позбавляти його інформації, що уможливить таке рішення.

Право отримувати інформацію та ідеї незалежно від владного втручання, якщо такі знання даватимуть підстави для відповідних практичних виборів, поставатиме, отже, невід’ємним компонентом верховенства права.

Томас Скенлон захищав аналогічний принцип свободи слова, розвиваючи тезу Джона Стюарта Міла [John Stuart Mill] з його книжки «Про свободу» [On Liberty]; цей принцип забороняє обмежувати можливості громадян самостійно формувати власні переконання та погляди, навіть незважаючи на негативні наслідки, які це може мати. За Скенлоном, принцип Міла базується на тому, що «повноваження держави обмежуються тими можливостями, які громадяни визнають, все ще трактуючи себе рівними, автономними та раціональними агентами»[178]. А щоби бути автономною у відповідному сенсі, особа має вважати себе «суверенною у вирішенні, у що вірити, та зважувати різні підстави до дії»; а якщо така особа покладається на думку інших, то вона повинна мати змогу «набувати незалежних підстав вважати їхні судження правильними і порівнювати їхню вартість із вартістю інших суджень». Автономна особистість не може дозволити державі захищати себе від можливості набути хибні переконання: вона ні не дає обіцянки приймати судження влади про те, які з поглядів є неправильними, ні не дозволяє державі заборонити їй вислуховувати аргументи на їхню користь. Кожен, хто зберігає за собою право робити висновки, виходячи з аргументів та доказів, котрі йому пропонує державна влада, «вирішує для себе» лише в абстрактному сенсі; адже він вирішуватиме, виходячи із попередньо відібраних доказів, що ілюструють лише одну позицію:

«Попри те, що така особа не має обов’язку приймати істинність державної точки зору, вона вже надала владі право позбавити себе підстав формувати незалежне судження»[179].

З принципу Міла випливає, що держава не може у правовий спосіб оголосити поза законом публічний захист нелегальної дії, оскільки це може позбавити громадян підстав сформувати незалежне судження щодо доцільності дотримування закону: «Для визнання громадянина автономним важливо, щоби він у кожному конкретному випадку усвідомлював, що вимога закону чинити у певний спосіб ще не означає його згоди виконати її»[180].

Якщо принцип автономії виразити у поняттях, більш відповідних ідеалу верховенства права, за яким вважається, що моральне судження громадянина є невід’ємною рисою правопорядку, цей принцип передбачатиме існування свободи доступу до інформації, необхідної для оцінки легітимності (а отже, і законності) вимог влади. Будь-які нелегігимні вимоги, що переступають через моральні рамки владних повноважень, не містять жодних законних підстав для послуху; таким чином, держава не може набути власної легітимної юрисдикції, обмежуючи можливість громадянина судити, чи перевищує вона свої повноваження.

На думку Скенлона, теорія свободи слова, котра наголошує індивідуальну автономію та відповідальність, дає змогу пояснити фундаментальну відмінність між «переконуванням» та «провокуванням»: у першому випадку ми закликаємо інших діяти відповідно до їхніх уявлень про добрі наміри, а у другому - спонукаємо до дії іншими способами, скажімо, надаємо інформацію, що спонукатиме вчинити злочин, котрий особа вже вирішила вчинити[181] [182]. Втім у такому контексті втрачається відмінність між свідомою непокорою, з одного боку, та звичайною кримінальною діяльністю з другого. Лише у випадку, коли словом закликають особистість не підкорятися гаданим «законам», легітимність яких підлягає значному сумніву, такий вчинок вважатиметься конституційним. Натомість соціальна вартість закликів не коритися законам, легітимність (і чинність) яких мовець визнає, буде мізерною; у такому випадку виникатиме серйозна спонука до цензурування. Як далі зазначає Скенлон, обмеження свободи слова за певних умов виправдані саіуіе задля посилення особистої автономії712; і надзвичайно

вдалим прикладом такої дії є придушення певних (припускаємо, що незаконних) спроб, наприклад шляхом актів насильства, змусити інших людей виконувати власну волю.

У будь-якому випадку принцип Міла мав надто широкі рамки, а справджувався лише, коли йшлося про «політичне» слово, що стосувалося розумності й належності урядової дії.

Скенлон зазначає, що, «коли йдеться про політичні питання, уряд, як правило, демонструє значне упередження і непостійність»: отже, влада навряд чи буде зацікавлена у дотриманні належного балансу щодо заборони чи дозволу висловлювання у подібних випадках213. Проте за інших обставин патерналістський захист громадян від можливої шкоди від безвідповідальних закликів, у певних межах, може бути цілком доречним. (Більше того, визначальні права на доступ до інформації чи отримання базової освіти є цінними засобами формування наших переконань та поглядів, проте ми можемо й бажати їх обмеження, з огляду на втрати, до яких вони ведуть; водночас розмежування негативної «свободи» та позитивного «права», хоча воно й доречне, все ж не може повністю пояснити, чому свобода вислову натомість має абсолютне значення.) З другого боку, право на вільне висловлювання виглядає більш фундаментальним, якщо трактувати його у контексті громадянської непокори: урядове втручання у такому випадку не узгоджуватиметься із повагою до особистої автономії, від якої залежить громадянський обов’язок до підпорядкування. Не виникає жодного питання збалансованості інтересів. Таким чином, у цьому вузькому сенсі первинне трактування Скенлоном автономії як апріорного обмеження владної дії буде виправданим.

Скенлонове бачення свободи вислову намагається відповісти на закид в ірраціональності, що prima facie протистоїть кожній теорії, котра, визнаючи за державною владою право запобігати передбачуваній шкоді, обмежує її повноваження цензурувати мову, оскільки це тільки збільшує вірогідність шкоди. Зокрема, Фредерік Шауер [Frederick Schauer] наполягає, що держава таки мусить втручатися у процес отримання громадянином інформації, і взагалі відкидає «так зване право» на громадянську непокору:

Аргументи автономії спрацьовували б лише у випадку, коли держава могла б сказати: «Можете підкорятися закону або платити штрафи; для нас немає жодного значення...» Натомість було б більш [183]

, логічно припустити, що якщо вже існує закон, котрий направду визнано справедливим, то держава і політично, і морально зобов’язана забезпечити йому покору, а не лише збирати пеню з непокірних.

Не можемо припустити, що влада, ввівши у дію закон, зоставатиметься нейтральною щодо його дотримання214.

Дослідник підсумовує, що особиста моральна філософія зовсім не обов’язково збігатиметься з політичною: «Якщо закон справедливий, держава не може ні морально, ні політично усунутися від забезпечення його виконання». Отже, держава матиме повну свободу усувати інформацію, котра може призвести до непокори.

Однак Шауер неправильно інтерпретує право на громадянську непокору. Наявність особистої автономії аж ніяк не означає, що держава повинна виявляти байдужість щодо питань правового послуху. Якраз навпаки, така автономія передбачає зацікавленість держави у досягненні добровільного підпорядкування праву: її роль полягає у пропагуванні таких правових положень, котрі обґрунтовуватимуть справедливість вимог закону. Свобода слова накладає обмеження на способи цього пропагування: дотримання законів має бути результатом переконання та апеляції до розуму; й попри те, що послух, в остаточному підсумку, коли про розум вже не йдеться, може бути забезпечений силою, втримати його шляхом цензурування інформації та способів аргументації - немислимо. Цензура не може бути узгоджена із намаганням діяти настільки, наскільки це можливо, апелюючи до раціональності автономних та відповідальних громадян, чутливих до необхідності дотримуватися принципів суспільного блага. Держава не лише пропонує вибір між послухом і покаранням такий вибір можуть запропонувати хіба гангстер або терорист, вона намагається поставити особу в ситуацію рівної дискусії, забезпечивши їй усю відповідну інформацію:

Закон варто виконувати, оскільки баланс підстав схиляє саме до такого висновку. Якщо ж ви не визнаєте цього після вільної та чесної дискусії і діятимете відповідним чином, ми будемо змушені, на жаль, вдатися до сили і спонукати вас до послуху задля спокою інших21’.

214 Frederick Schauer, Free Speech: A Philosophical Enquiry (1982), 70.

215 Щодо дискусії про автономію в контексті наказів терориста — див. розділ З

Звісно, якщо держава утримуватиметься від цензурування інформації, це може призвести до послаблення її ефективності у забезпеченні послуху, проте такий хід, безперечно, свідчитиме про повагу влади до автономії та гідності громадян. Так само відмова держави переслідувати особу, застосовувати до неї тортури чи, наприклад, змушувати коритися під загрозою голодної смерті жодним чином не означатиме байдужості щодо виконання громадянами законів. Ідеться лише про те, що окремі засоби забезпечення послуху - допустимі, а інші - ні. Шауерове розмежування особистої та політичної філософії важить мало, якщо уряд схильний поважати індивідуальну свідомість. Закони, котрі відмовляють громадянину в інформації, що спонукатиме його до послуху (чи до непослуху), насправді непослідовно ставляться до ваги людської гідності й автономії, котрій покликана слугувати свобода совісті.

Більше того, попри те, що держава, звісно ж, уповноважена спонукати до послуху справедливим законам, як слушно зазначає Шауер, верховенство права імпліцитно передбачає, що справедливість законів варто не стільки утверджувати, скільки демонструвати. Проте жодна демонстрація справедливості законів - жодна спроба виправдати їх морально - не може бути сприйнята серйозно, якщо її супроводять придушення контраргументів та суперечної їй інформації. Тоді апеляції до моральності громадянина будуть фальшивими та порожніми, оскільки будь-який серйозний аргумент, що міг би послужити спонукою до дії, повинен ґрунтуватися на всьому масиві належної та доступної інформації (включно, звісно, з тією, котру державна цензура бажала би вилучити). Уряд, що справді прагне демонструвати справедливість законів, поважаючи свободу совісті, повинен бути готовий зіштовхнутися із запереченнями і знайти на них належні відповіді. Усування інформації, котра може викликати непослух, скоріше б, запобігало таким запереченням, ніж сприяло їх виникненню.

Коли авторитет права залежний від його самовиправдання як раціональної вимоги суспільного блага, істинна природа обов’язку громадянина до послуху стає зрозумілою. Закони вимагають згоди тих, хто їх виконує; і якщо ця вимога є щирою, авторитет права ставиться під сумнів щоразу, коли з будь-яких можливих причин підлеглий вирішує зачекати зі згодою. «Право на громадянську непокору» слід розуміти як можливість піддати сумніву справедливість державних вимог. Попри те, що не існує права виявляти непослух до закону, котрий користується легітимною

громадянською згодою з вимогами влади, немає обов’язку виконувати нелегітимні вимоги; і саме громадянин як автономний моральний агент повинен зважувати для себе питання легітимності. «Право на непокору», що є імпліцитним компонентом верховенства права, варто інтерпретувати як право брати участь в окресленні та інтерпретації законів - право висловлювати особисті моральні судження щодо істинності твердження, що те або те правове положення чи вимога, стосуючись справедливості та суспільного блага, набувають легітимної чинності.

Свобода висловлювання - це більше ніж просте обмеження державної влади цензурувати інформацію та погляди; вона надає громадянину можливість озвучувати власну опозиційну позицію до урядових вимог. Це не лише «пасивне» право слухача, а й «активне» право промовця, котрий вирішує кинути виклик легітимності пропонованих положень та вимог. Свобода слова передбачає право протестувати проти несправедливості, вимагаючи офіційної уваги до позиції незгодного, або ж апелювати до спільноти загалом, спонукаючи до морального судження й інших громадян. Більше того, якщо виникає опір владі, ця свобода повинна надавати незгідним можливість пояснити причини своєї непокори як свідомої протидії неприйнятним вимогам. В іншому випадку дисидент не відрізнятиметься від простого злочинця чи правопорушника (щось на кшталт «зловмисника» - образу, котрим оперують ті концепції права, що наголошують роль санкцій та страху перед ними), який не ставить питання про справедливість закону, а просто намагається оминути його задля власної вигоди. Природа непослуху та непокори законослухняного громадянина може бути зрозумілою, тільки якщо дати йому пояснити своє тлумачення справедливості; проте, навіть виявляючи причини своєї непокори, дисидент засвідчує згоду зі стандартами непідкупності закону, як те й передбачає верховенство права.

У цьому випадку первинною метою свободи слова є надання можливості громадянину переконати свій уряд у необхідності призупинення дії неприйнятних правових актів з огляду на їх несправедливість та шкоду суспільному благу; так само громадянин має право апелювати до інших членів спільноти, шукаючи їхньої підтримки. Його непокора демонструє глибину його переконань і моральну серйозність його непослуху. Стимулюючи опозиційні настрої щодо несправедливих дій, дисидент може обмежити владу уряду або навіть демократичної більшості, котрі намагаються порушити індивідуальні свободи чи зашкодити інтересам залежної від них меншості. Більшість може відмовитися

від власної позиції під тиском таких заперечень, «адже демонстроване нею бажання дотримуватися справедливості ослабить її намагання захищати несправедливі рішення»[184] [185]. Таким чином, незгода та непокора громадянина можуть не стільки підважити, скільки прислужитися ідеалу правового послуху, який, якщо його розуміти правильно, означає прихильність до законних вимог як втілення прийнятного для всіх тлумачення справедливості й суспільного блага.

1.

<< | >>
Источник: Т. Р. С. АЛЛАН. КОНСТИТУЦІЙНА СПРАВЕДЛИВІСТЬ. Ліберальна теорія верховенства права Переклад з англійської Ростислава Сеяківа. Київ. «Києво-Могилянська академія», 2008. 2008

Еще по теме Верховенство права і свобода слова: «право на громадянську непокору»:

- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Антимонопольно-конкурентное право - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Аудит - Банковская система - Банковское право - Бизнес - Бухгалтерский учет - Вещное право - Государственное право и управление - Гражданское право и процесс - Денежное обращение, финансы и кредит - Деньги - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Маркетинг - Медицинское право - Международное право - Менеджмент - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право зарубежных стран - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предпринимательское право - Семейное право - Страховое право - Судопроизводство - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Экономика - Ювенальное право - Юридическая деятельность - Юридическая техника - Юридические лица -