<<
>>

Громадянська непокора та «правовий послух»

Визначальна роль індивідуальної свідомості у досконалій ліберальній чи «конституційній» концепції права істотно впливає на взаємини між громадянином і державою. Влада не може без лицемірства спонукати індивіда до згоди, що забезпечила б суспільне благо, якщо її вимоги відверто нехтують його моральними або етичними переконаннями, — чи принаймні не може так чинити, якщо немає прийнятної реалістичної альтернативи.

Отже, спроби переконати незгодних коритися закону, йдучи на виправдані поступки та дозволяючи винятки у найбільш загострених ситуаціях, самі по собі вже є важливими компонентами верховенства права. Питання свободи слова та думки безпосередньо пов’язані із проблемами громадянської непокори та свідомого протесту.

І

Право висловлювати опозиційні до офіційних вимог погляди, звісно ж, передбачає існування права не висловлюватися на підтримку влади. Вдалим прикладом подібної ситуації може бути рішення Верховного суду США у справі «Освітня рада штату Західна Вірджинія проти Барнетта» [West Virginia State Board of Education v. Barnette}™. Суд оголосив неконституційною вимогу, згідно з якою учні державних шкіл змушені були салютувати американському прапору та промовляти при цьому текст присяги, як порушення проти Першої поправки, котра захищає свободу слова та совісті, оскільки неправомірно примусово вимагати від особи публічного визнання її переконань чи висловлення її поглядів. Суддя Джексон пояснив, що Білль про права захищає принцип «правління шляхом згоди тих, ким правлять»,

заперечивши можливість примусу до такої згоди. Свобода не погоджуватися передбачає «право відрізнятися у поглядах на речі, котрі становлять основу існуючого ладу»:

Якщо й існує якась провідна зоря у сузір’ї наших конституційних прав, то це якраз твердження, що жоден чиновник, високого чи низького рангу, не може судити, що є правильним у політичному, національному, релігійному житті або інших його сферах, і спонукати громадян словом чи ділом виявляти свої переконання[186] [187].

Пристрасно висловлюючи відмінну думку, суддя Франкфуртер наголосив, що релігійна свобода жодним чином не може суперечити тимчасовим повноваженням влади, навіть якщо вони зачіпають духовні інтереси. Він провів чітке розмежування між «зовнішньою поведінкою» та «внутрішнім життям» особистості, таким чином розділивши сфери урядових повноважень і приватного усвідомлення: «Держава тримається власної території, оскільки свідомість індивіда цілком може відкинути її претензії»215. Згадані слухання були ініційовані представником громади «Свідки Єгови», котрий вважав, що вимога віддавати честь прапору є несумісною з їхніми релігійними переконаннями; проте Франкфуртер висловив думку, що цей випадок жодним чином не різниться від інших, у яких чинність законів була потверджена незалежно від деталей релігійних вірувань. Свобода віросповідання передбачає можливість відкидати теологічні доктрини, але аж ніяк не свободу не підкорятися закону на релігійному ґрунті: «В іншому випадку кожен може виставити власні резони проти послуху законам, свідомо узгодженим з ідеєю суспільного блага тими особами, чиєю справою є законотворення»[188]. Вважаючи, що суд не має змоги чітко окреслити вимоги віросповідання, не дискримінуючи тих чи тих релігій, Франкфуртер відкинув і думку, що межі імунітету проти правового послуху могли би бути встановлені тими, хто не належить до жодної «секти чи іншої організованої релігійної спільноти».

У цьому випадку висновок Франкфуртера в остаточному підсумку ґрунтувався на розрізненні спонук віри, з одного боку, та «підпорядкуванні обов’язковості дії» - з другого. Проте останній може супроводжуватися відмовою від дії, з огляду на її неправомірність, і сусідити з вимогою змінити правове положення: вимога

салютувати прапору не накладала жодних обмежень на можливість чи то дорослих, чи самих дітей «відмежовуватися, настільки публічно, наскільки вони вирішать», від справжнього значення їхнього вимушеного підпорядкування. Втім убачаємо мало сенсу в тому, щоби застосовувати розмежування між вірою (чи її вираженням) і дією у випадку, коли сама «дія» вже мислиться формою цього вираження.

Як вказував суддя Джексон, держава вимагала від особи, у цьому випадку, «демонструвати словом і знаком прийняття нею обумовлених політичних ідеалів». Таким чином, суду не варто було б обумовлювати якийсь особливий виняток для конкретних релігійних переконань: державна вимога обмежувала свободу думки та слова всіх індивідів, що є неприпустимим за відсутності «відвертої і нагальної загрози» громадським інтересам[189].

Звісно, це правда, що держава не може відмовлятися від свого права наполягати на виконанні положень закону в кожному випадку, коли хтось свідомо виступає проти цього: щирість та доброчесність, навіть коли вони доведені, не гарантують, що особа не помиляється і що державний курс на досягнення суспільного блага є хибним. Та попри те опір закону і послуху, який він передбачає, завжди значною мірою шкодить ідеалу громадянської згоди, коли б і хто б не ставив під сумнів владні дії, а тому повинен мати вельми вагоме підґрунтя. Уряд, котрий спонукає громадянина вибирати між діями всупереч власній совісті та прийняттям покарання за непокору, загрожує самому верховенству права - принципу, який передбачає підпорядкування громадян лише відповідно до їхніх свідомо обраних переконань. Особа повинна визнавати вимоги держави законом і відтак схилятися до послуху тільки за умови їхньої моральної виправданості у її очах як засобів досягнення суспільного блага[190]. Тоді з перспективи незгідних, котрі не визнають легітимності державних розпоряджень, дії влади виглядатимуть протиправним і неконституційним примусом.

Різні висновки суддів у справі Барнетта були зумовлені відмінностями у їхньому розумінні «правління зі згоди підпорядкованих». Більшість громадян не заперечуватиме, що держава повинна застосовувати примус, намагаючись, задля суспільного блага, спонукати до виконання її вимог: «Жодне належним чином упорядковане суспільство не може залишити за індивідом остаточне право вирішувати, що робити, а що ні, без втручання держави»[191].

ісолютним є лише право індивіда зважувати справедливість удрість державних вимог і відповідним чином формулювати во на них відповідь.

Попри те, що більшість членів суду визнала кливість пошуку згоди кожного громадянина на кожен акт прису, протилежний погляд судді Франкфуртера відображав більш межене бачення правління зі згоди громадян: він покладався ■ «згоду, що постає з процесу творення та зміни законів». У таму випадку легітимність ухвалених законів постає із самої декратичної процедури, залежної тільки від витлумачених судами нституційних обмежень. Більше того, Франкфуртер запроповав на підтримку своїх суджень вельми побіжний юридичний вліз, покликавшись на авторитет Джеймса Бредлі Таєра [James idly Thayer] і його твердження про необхідність поваги до букзакону: саме правова інституція повинна виконувати обов’язок іначати конституційну вартість власних рішень.

Франкфуртер вважав, що судове втручання можливе тільки юму випадку, коли владна дія не має жодного раціонального правдання, і що не можна запросто відкидати як неприйнятне, що раніше було схвалено тринадцятьма іншими судовими

Інстанціями. Тим часом, що саме є неприйнятним, варто розгля&ти якомога повніше саме з позиції незгідного, принаймні у тому випадку, якщо він визнає обов’язок підкорятися закону як моральний принцип. Центральним залишатиметься питання, чи логічно очікувати, що громадянин відступить від своїх моральних переконань, як того вимагає відповідна державна постанова, задля більш гармонійної співпраці з іншими громадянами; а на таке питання неможливо відповісти, не зваживши ціну його жертви супроти її вартості для суспільного блага. Якщо принцип рівності вимагає чесного розподілу соціальних вигод та утисків, чим визнає принципову однаковість гідності кожної особистості, то він має бути передусім застосований у випадках, коли гадані «закони» загрожуватимуть його цілісності. Суддя Мерфі був правий, заперечуючи, що соціальні вигоди, котрі постають з обов’язкової вимоги салютувати прапору, «достатньою мірою виправдовують втручання у свободи та приватні права» громадянина, а отже, ♦компенсують обмеження свободи індивіда говорити або мовчати, як велить йому СОВІСТЬ»[192].

Заклик судді Франкфуртера до накладання юридичної санкції, навіть у випадку, коли сумнівні положення викликають рішуче й свідоме заперечення, закорінений у його прихильності до

мажоритарної концепції демократії, у якій судовий розгляд виглядав чимось на зразок конституційної аномалії. Він цитував Таврове майже містичне визначення судочинства як «величного пред- ' ставника» волі народу, «абстрагованого від усіх тимчасових осіб, котрі можуть опинитися при владі», що задля сповнення своїх функцій «живить закон власними мудрістю, чеснотою та знаннями»: «Знехтувати рішеннями цього інституту, котрий представляє власну царину дії, найвищу з усіх, і є остаточним сувереном у державі, було б учинком похмурим, невиправданим і болючим»[193].

Проте, якщо громадянські свободи слова, совісті та зібрання розглядають як невід’ємні частини верховенства права — та важливі складники самої демократії, - прискіпливий юридичний нагляд на їхній захист не буде ні нелегітимним, ні надмірним. Коли стає зрозумілим, що згода уряду лише частково та випадковим чином залежить від прийняття законів народними обранцями (а в остаточному випадку — від потенційної можливості ухвалених законів здобути моральну згоду громадян), юридичний нагляд постає вагомим чинником оборони індивідуальної свободи. Більше того, оскільки право громадянина висловлювати моральні судження не може бути зведено тільки до сфери вираження хоч свобода слова в остаточному підсумку захищає його здатність чинити принциповий і достойний опір, - він завжди матиме змогу вдатися до юридичного захисту, якщо до нього застосовують заходи, котрі принесуть хіба сумнівні громадські вигоди, завдавши натомість серйозної шкоди його особистим свободам. Тоді перевага більшості у справі Барнетта не залежатиме лише від коректності характеризування салюту до прапора як «мови».

Франкфуртер мав рацію, застерігаючи, що постійна увага до питань конституційності законодавства відвертатиме увагу від самої його логіки; втім демократія передбачає, хоч і у певних межах, володіння законодавців значною владою, щоби цю логіку визначати.

Однак, коли заходи сумнівної логіки починають загрожувати свободам котроїсь меншості громадян, аж ніяк не варто просто очікувати «грому народного гніву», котрим погрожував Таєр у подібних випадках. Дисидент може доволі часто сам накликати на себе народний осуд, що поставатиме із нерозуміння чи антипатії до підстав його протесту; в такому випадку йому варто мати ефективні засоби захисту своєї позиції. Він не повинен, якщо його аргументи вже стали зрозумілими, паралельно вимагати

«сихось особливих привілеїв для себе коштом більшості ЧИ ВИЯВЛЯТИ незгоду з тією частиною планів уряду, що таки слугує суспільному благу. Він сприяє втіленню загального принципу рівності у лише один спосіб, дозволений йому особистою гідністю: апелює до загальних конституційних норм, котрі, якщо їх інтерпретувати із належним урахуванням запитів індивідуальної свідомості, дають змогу узгодити його обов’язок послуху закону з іншими, не менш важливими, моральними зобов’язаннями.

Порівнюючи громадську непокору і публічну промову, Джон Ровлз [John Rawls] визначає її як «публічну, ненасильницьку свідому політичну дію, що спрямована проти закону», котра апелює до уявлення більшості про справедливість, спонукаючи до зміни закону або урядової політики[194]. Попри те, що подібна дія може зводитися до «непрямої» непокори, наприклад порушення правил дорожнього руху, а не якихось особливих заходів, особа, що протестує, звертатиметься до принципів справедливості, котрі, згідно із загальним уявленням, лежать в основі конституції: «застосовує загальноприйняту концепцію справедливості, яка лежить в основі політичного ладу»[195]. Якщо розуміти громадянську непокору як спосіб апеляції до фундаментальних конституційних принципів, вона постає лише продовженням звичайних засобів вираження незгоди, право на яку захищатиме будь-яке вільне суспільство. Більше того, суди повинні намагатися підтримати закиди незгідних, якщо вони закорінені у конституції й належним чином інтерпретовані, навіть якщо більшість громадян поставляться до цього без співчуття або навіть вороже. Як справедливо зазначає Ровлз, «проблема громадянської непокори є критичним випробуванням для більшості теорій морального підґрунтя демократії», оскільки вона висуває питання стосовно «природи та меж мажоритарного правління»[196] [197].

Тоді якщо акт цивільної непокори й розумітимемо як щось суперечне до «закону», а не лише як випробування конституційності судових рішень, то хіба у тому сенсі, що відповідні владні акції наштовхуватимуться на опір навіть тоді, коли суд належним чином потвердить їхню легітимність. Подібний акт, як «крайній захід», що, проте, уникає насильства, «демонструє непослух закону в межах прихильності до законності», що має дати більшості можливість оцінити щирість і добру волю дисидента22’.

У тих випадках, коли він порушує тільки ті положення, чинність яких ставить під сумнів, - тобто коли ідеться про пряму, а не непряму непокору, - ми не можемо сказати, що незгідний бажає заперечити «закон». І так само у подібних випадках прихильність до законності не виражається лише «публічним і ненасильницьким характером дії» чи «готовністю прийняти правові наслідки своєї поведінки»[198]. Адже така дія постає наслідком власної інтерпретації конституції і, хоча порушує окремі «офіційні» вимоги, є законною та легітимною відповіддю на незаконну та нелегітимну вимогу.

Більше того, у цьому сенсі загалом не буде жодної різниці між громадянською непокорою, з одного боку, та тим, що Ровлз називає «свідомою відмовою», - з другого. Якщо перша є видом політичної дії, що апелює до спільної концепції справедливості, втіленої у конституції, то друга полягає у простій відмові дотримуватися якихось вимог, як це зробив один зі «Свідків Єгови»: «Це лише відмова слідувати правилам спільноти, й у цьому сенсі свідома відмова не є жодним публічним актом»[199]. Попри те, що подібний вчинок навряд чи може із достатньою чіткістю покликатися на якусь окреслену концепцію справедливості, а, швидше, виражає лише особисті моральні чи релігійні переконання - принципи, котрі можуть навіть «іти врозріз із наявним конституційним ладом», — він усе-таки більш зрозумілий у випадку тих, хто за інших умов визнав би владу держави, апелюючи до належним чином інтерпретованої конституції. Однак, на практиці, як визнає Ровлз, чіткої відмінності між громадянським непослухом і свідомою відмовою не існує; одна й та ж дія може поєднувати елементи їх обох.

Дисидент апелює, наскільки це можливо, до принципів, які уявляються підпорою конституційного ладу: природно, він прагне виявити свою лояльність спільноті і підтримку ідеалів суспільного блага, а такі погляди загалом передбачають визнання конституції як прийнятної основи правління. ІЦе далі, як пояснює Ровлз, існує можливість апелювати до загального уявлення більшості про справедливість, навіть якщо загального публічного визнання цих принципів не існує. Варто додати, що є навіть змога набути підтримки офіційних посадових осіб, навіть якщо вони дотримуються відмінних принципів і різних концепцій конституційного ладу. Оскільки різні передумови можуть привести до однакових висновків, коли йтиметься про конкретний випадок, відмінні принципи

справедливості обумовлюватимуть подібні політичні судження: громадянська непокора може спонукати до «не стільки строгого, скільки паритетного консенсусу»[200].

Таким чином, було б неправильним описувати дилему, що постає перед дисидентами, як конфлікт між правовими зобов’язаннями та суперечними їм моральними переконаннями. Законослухняний громадянин завжди, навіть за умов демократичного правління, ставиться до уряду із поміркованою лояльністю. Виходячи з моральних установок, він визнає чинні правові положення необхідними передумовами дії, окрім випадків, коли вони порушують етичні принципи, які він не хоче зраджувати. НеіВІд’ємною для верховенства права є умова, згідно з якою жоден уряд не може мати необмеженої влади, а жоден громадянин не погодиться її будь-якому уряду надати. Обов’язок підтримувати справедливі інституції не може обернутися капітуляцією, навіть якщо влада належно узаконить неправомірні дії. Ровлз тлумачить головний принцип державного правління таким чином: «Якщо основні структури суспільного ладу загалом справедливі... ми повинні підпорядковуватися навіть несправедливому закону, якщо лише він не виходить за певні межі справедливості »[201]. • : Ровлз відкидає звинувачення, що означені принципи непідлеглості несправедливим діям можуть призвести до анархії, дозволивши кожній особі вирішувати міру її послуху самостійно, і зазначає натомість, що кожен громадянин обов’язково відповідальний за свої вчинки: «Ми не можемо уникнути відповідальності і перекласти звинувачення у наших діях на інших»[202]. Якщо особа визнає політичні принципи, котрі лежать в основі конституції справедливого ладу, проте вирішує, що громадянська непокора виправдана, й поводить себе відповідно, то таке рішення є, безперечно, свідомим. Бачимо паралель до наукового дослідження і пошуку, в якому також не існує «вирішального авторитету, а отже, й офіційної інтерпретації, котру всі повинні приймати»: тут також «кожен чинить автономно, проте відповідально». Таким чином, кожен громадянин мусить узяти на себе відповідальність за власне тлумачення конституції та принципи справедливості, які вона обумовлює: «Не може бути жодного правового чи соціального затвердження цих принципів, котре ми завжди зобов’язані приймати, навіть якщо вони затверджені верховним судом чи законодавчим органом»[203].

Отже, якщо один зі «Свідків Єгови» відхиляє вимогу віддавати честь прапору, він не визнає обов’язку дотримуватися правового положення з огляду на моральні переконання, що спонукають його до відмови. Його слідування (американській) конституції жодним чином не передбачає вимог, котрі несумісні з релігійним кредо. Оскільки він не має бажання і не може, не погрішивши проти власної совісті, прийняти обов’язок віддавати честь прапору, вимога не матиме чинності в межах жодної конституційної інтерпретації, яку б він міг безболісно прийняти. Він і справді може, не зважаючи ні на що, відмежуватися від «правових обов’язків», стверджених іншими громадянами, і ніщо, ні вороже ставлення більшості, ні навіть негативна постанова суду, не спонукають його змінити власну позицію. Тим не менше, він визнає принцип верховенства права, котрий передбачає існування правових положень, що окреслюють моральні обов’язки, виходячи із легітимної концепції суспільного блага. Як автономний моральний агент, він виступає остаточним арбітром легітимності; позиція дисидента, якщо її правильно розуміти, саме і полягає у неможливості визнання правового обов’язку, якому б він був свідомо підпорядкований, положенням або вимогою, котрим він опирається. Таким чином, з його точки зору - а також і з нашої, якщо ми візьмемо до уваги його аргументи, - правового обов’язку не виникатиме взагалі (принаймні для того, хто поділяє подібні моральні чи релігійні погляди).

II

Важливість захисту особистих прав яскраво засвідчують благородні постанови Верховного суду щодо звільнення інакомислячих від обов’язку несення військової служби. Суд відкинув вузьку характеристику «релігійні переконання», визнаючи, що пацифістські настрої притаманні не лише особам із виразним релігійним світоглядом у звичному сенсі, тобто тим, хто дотримується певної теїстичної віри. Достатньою підставою для звільнення було визнано засвідчення щирої віри, що посідає у житті особи таке ж важливе місце, як і віра в Бога в ортодоксальних віруючих: питанням залишалося тільки, чи віра особи справді щира і чи її переконання будуть, «у її власній системі поглядів, по-справжньому релігійними»[204]. Суд шукав можливість захистити моральну цілісність особистості, встановивши відмінність між запереченням

війни із «морального, етичного чи релігійного принципу», З ОДНОГО боку, та на ґрунті «політичного вибору, прагматизму й доцільності» - з другого[205]. Лише у першому випадку громадянин діє у рамках лояльності до демократичного правління.

Звісно, у більшості випадків провести межу між моральним принципом та політичною доцільністю надзвичайно важко - держава просто не може сподіватися, що подібне розмежування громадянин зробить сам, коли він не бажає іти на службу, без причини нехтуючи військовою повинністю; а у часи небезпеки для всієї нації обов’язок іти на військову службу стає всезагальним. Проблемне підґрунтя такого розмежування ще більш чітко проглядає, коли людина, котра не є пацифістом, відмовляється брати участь у війні, яку вважає несправедливою. Як далеко може дозволити зайти держава особі у вирішенні, чи справедливою є війна і чи дозволено їй буде на основі власного рішення не брати у ній участь? У справі «,,Джиллет“ проти Сполучених Штатів» [Gillette v. United States] Верховний суд відхилив конституційний позов проти уряду, який відмовився продовжити відстрочку від участі у воєнних діях особам, які, продовжуючи працювати у структурах збройних сил, заявляли про несправедливість війни у В’єтнамі[206]. Суд звернув увагу на очевидну залежність моральної опозиційності до війни від суперечливих фактів та суджень:

Усі фактори, котрі можуть спричинити несвідомий непослух політичній дії, повинні також мати означене підґрунтя такого заперечення, що коренитиметься у свідомості та релігії[207].

Попри все, ми не повинні поспішати відкинути, особливо у даному контексті, можливість у практичних цілях відрізняти свідому відмову від звичайного політичного зобов’язання. Вимога брати участь у війні, котру особа вважає несправедливою, є особливо обтяжливою і щодо моральних переконань, котрі поставлено на карту, і щодо меж, у яких особу можна змушувати від них відмовитися. Відмовляючись бути завербованим на військову службу, свідомий громадянин відкидає спонуку бути інструментом державної політики, котру він вважає жахливою; і хоча громадян часто змушують коритися законам, котрі вони не приймають, це, як правило, не переростає у примус адмініструвати чи безпосередньо втілювати їхні положення у ролі державних

КОНСТИТУЦІЙНА СПРАВЕДЛИВІСТЬ

службовців, а не простих виконавців. Як зазначає Майкл Волцер [Michael Walzer], навіть якщо у певному сенсі держава вимагає всезагального послуху, вона, якщо лише процес прийняття рішень не корумповано остаточно, не змушує до безпосередньої служби її інтересам[208]. Окрім тих випадків, коли більшість громадян рішуче налаштовані проти війни, держава завжди може завербувати інших солдатів; і «звісно ж, не чиниться жодної несправедливості, коли закони змушують битися на війні громадян, котрі прихильні до цих законів та цієї війни, або ставляться до них байдуже, або хіба трохи й слабко вагаються»[209].

У справі «,Джиллет“ проти Сполучених Штатів» суд сумнівався, чи вдасться винятки для свідомих опонентів військової служби успішно адмініструвати на практиці. Багато громадян, незважаючи на власні вагання, цілком могли б погодитися із ризиками та труднощами участі у бойових діях, оскільки вважали за необхідне підкоритися демократичному процесу прийняття рішень: «Проте, якби склалося враження, що вибір кандидатур для військової служби робиться довільно й випадково, відчуття гіркоти та цинізму ситуації корумпували б дух громадянського служіння та цінність доброї волі, на яких засновується правління вільним суспільством»[210]. Однак надзвичайно важко визначити, як держава може, не впадаючи у суперечність із самою собою, розрізнити свідому і «несвідому» протидію таким рішенням у правовому аспекті: звільнення пацифістів від військової повинності окреслює межі, котрі свідомість правомірно накладає на прийнятність демократичних рішень. Ми повинні зважати на рівність неохочих до служби, у кожного з яких свої причини відмовитися, а також на однакові їхні права у порівнянні з іншими опонентами війни; й остаточні висновки можна зробити лише з урахуванням специфічних аргументів, які пояснюють їхні позиції. Чи ця війна розв’язана всупереч міжнародному праву й чи передбачатиме вона застосування морально неприйнятних видів зброї?

Більше того, питання справедливості та доцільності, на які у таких випадках має дати відповідь влада, неминуче відіграватимуть роль у формуванні суджень і її опонентів, навіть якщо висновки уряду та опозиції суттєво відрізнятимуться. Опозиціонер не бажатиме, щоби його небажання воювати було витлумачено як порушення лояльності до політичної СПІЛЬНОТИ ЧИ конституції;

отже, він вимагає для себе пільги, вважаючи її своїм законним правом, співмірним із «принципом верховенства свідомості»243, котра дозволяє йому тлумачити правові положення на свою користь. Ми не маємо права поставити під сумнів лояльність опозиціонера до демократичного процесу прийняття рішень, адже він зберігає право остаточного судження щодо прийнятності накинутих йому обов’язків: якщо з урахуванням усіх передумов його моральні переконання схиляють його до непослуху, він повинен діяти відповідним чином. У такому випадку відмова держави надати йому звільнення від служби, якщо тільки воно справді не є вкрай неприйнятним, суттєвим чином послаблюватиме дію принципу верховенства права, оскільки застосує не раціональні аргументи, асилу; а якщо така пільга й справді буде неприйнятною, покарання має обов’язково враховувати добру волю громадянина та наявність у нього моральних переконань. Таким чином, його рішення, справедливо чи ні, буде поставлене під сумнів, проте честь особи не постраждає.

Обов’язок громадянина коритися власним переконанням підтримує його право отримувати інформацію про мету війни та способи її ведення; а право уряду вимагати його участі прямо залежить від бажання адекватно виправдовувати свої дії. Держава не може розраховувати на згоду своїх громадян воювати як на певну даність і повинна ініціювати вільне та публічне обговорення і справедливості воєнних дій, і необхідності призову. Якщо інші співгромадяни опозиціонера дійдуть аналогічних з ним висновків про недоцільність війни та недоцільність призову, його позиція підштовхне до непокори і їх. Поширення такого протесту може спричинити неможливість дальшого провадження війни, котру визнано несправедливою. Якщо в основі вільного правління і справді лежить добровільне прийняття громадянських обов’язків, як Верховний суд і припускав, непокора опозиціонерів буде добрим випробуванням переконаності решти громадян та щирості їхньої участі у спільній справі.

Якщо право держави спонукати громадян до участі у війні залежить, як у випадку інших правових зобов’язань, від дотримання свободи обговорювати справедливість та мудрість владних дій, провадити призов, цензуруючи політичну критику, неприпустимо. Зокрема, формулювання суддею Голмсом американського критерію «видимої та нагальної небезпеки» фактично унеможливлює будь-яку ефективну незгоду: підсудні визнавалися винними

из Ibid. 453.

у незаконному ухилянні від призову, поставивши під сумнів його легітимність, якщо лише їхні слова могли «завдати суттєвої шкоди», якій Конгрес повинен був запобігати244. І чим переконливішою була інтерпретація опозиціонером відповідних конституційних принципів, тим вірогіднішим ставало покарання за винесення її на публіку. Свого часу Верховний суд США відхилив аргументи іншого видатного критика американської участі у Першій світовій війні, мотивуючи це тим, що його позиція негативним чином вплине на успіх вербування: «те, що вона виражала загальні усвідомлені переконання», його аргументацію не захистило245.

Подібні рішення зраджують ідеал верховенства права, пригноблюючи свободу вислову, котра є невід’ємним компонентом правового зобов’язання. Влада не може заборонити критику належно ухвалених та задекларованих «законів», оскільки їхня конституційна чинність завжди має бути відкрита для обговорення, наскільки б серйозні проблеми справедливості чи переконань не висувалися. Так само питання чинності може бути піддано юридичному нагляду в суді, а раціональна сила та переконливість його рішення залишатиметься відкритою для моральних суджень громадян. Як ми, услід за Ровлзом, доводимо, ніхто не може позбутися свого права зважувати справедливість, а отже, легітимність, тих чи тих владних положень і вимог, навіть якщо вони затверджені судовими рішеннями.

3. Пропаганда і підбурювання: критерій «видимої та нагальної небезпеки»

Критерій «видимої та нагальної небезпеки » як загальну підставу для розмежування дозволених і неконституційних обмежень свободи слова тлумачать рішуче хибно. Обмежуючи слово, котре може спричинити вплив на слухачів та підштовхнути їх до непослуху, цей критерій підважує головну умову конституційного статусу свободи: робить відносним принцип індивідуальної автономії, котрий надає громадянину роль незалежного судді щодо меж власного підпорядкування вимогам держави. Цей принцип, якщо тільки він є чинним, однаковою мірою застосовуваний, незалежно від того, великою чи малою є вірогідність «незаконної» дії. Якщо, як пояснює Шелдон Лідер [Sheldon Leader], свобода слова має бути своєрідним медіумом, за допомогою

м Schenck v. United States 249 US 47 (1919), at p. 52.

24S Debs v. United States 249 US 211 (1919), at p. 215.

якого громадяни вирішують, чи виправданим є послух, то «ми не можемо постійно вдаватися до обмеження вислову як до інструменту, покликаного запобігати певним діям чи досягненням якихось цілей»[211].

У своєму красномовному вироку в справі «Вітні проти Каліфорнії» {Whitney v. California] суддя Брандейс захищав свободи думки та слова як невід’ємні засоби «виявлення та поширення політичної істини», наголошуючи, що у спільноті вільних чоловіків та жінок «звичними засобами запобігання злочинності є освіта і покарання за порушення закону, а не обмеження свобод слова і зібрання»[212]. Тим не менше, він передбачав, що обмеження таки можна накласти, якщо чиєсь слово спричинить «відверту і недвозначну небезпеку серйозної злочинної дії», котрій уряд цілком виправдано намагатиметься зашкодити. Визнаючи, що «кожне публічне засудження закону, так чи інакше, збільшуватиме вірогідність непослуху йому», Брандейс запропонував розрізняти «пропаганду» [advocacy] та «підбурювання» [incitement]:

Для сміливих, упевнених у собі громадян, що переконані в силі вільного та безстрашного переконання, втіленого у правлінні визнаного народом уряду, чесні публічні висловлювання не несуть жодної небезпеки, хіба що зло, закладене у цих висловлюваннях, є настільки іманентним та непомітним, що громадяни можуть стати його жертвами, навіть не встигнувши вдатися до дискусії[213].

Вітні було звинувачено в участі у з’їзді Комуністичної трудової партії Каліфорнії, цілі діяльності якої суперечили закону, що забороняв пропаганду «злочинного синдикалізму». Заклики до застосування насильства як засобу радикальної політичної зміни не могли бути прирівняні до звичайних акцій громадянської непокори; відповідно, цілком можна було б думати, що пропаганда революційного насильства не підпадає під ті самі форми захисту, що й інші форми політичного слова. Революціонер не апелює до принципів справедливості, вкорінених у конституції, а, навпаки, повністю відкидає їх, заперечуючи існуючий суспільний лад як безнадійно зіпсутий. Але, поза тим, було б помилкою вважати, що революційні заклики не користуватимуться конституційним

захистом, чи навіть припускати, як це робить Брандейс, що цей захист залежатиме від можливості дальшої публічної дискусії.

Розмежування між пропагандою та підбурюванням буде неминуче проблематичним, оскільки воно просто дублює теоретичну неадекватність критерію «видимої та нагальної небезпеки». З перспективи нашого бачення верховенства права важливо розмежувати свідомо обґрунтовану пропаганду (або підбурювання) до «протиправних» дій, з одного боку, та спонукання до (як припускаємо) незаконних вчинків, котрі мають на меті отримання особистих вигод та переваг, - з другого. У першому випадку, вочевидь, ітиметься про заперечення чинності й легітимності окремих правових норм, у той час як у другому бачитимемо хіба намагання уникнути передбачених загальним підпорядкуванням закону відповідальності та обов’язків, котрі, як правило, супроводять набування вигод. Припускаємо, що революціонер звинувачує суспільний лад, від якого на даний момент залежить збереження верховенства права; проте він бере участь у публічному обговоренні справедливості державних вимог, котрі передбачає існування цього ідеалу. Кидаючи виклик моральному авторитету влади, революціонер стає у свідому опозицію до її вимог щодо правового підпорядкування.

Як зазначає Ровлз, ми повинні опиратися спокусі думати про політичну промову, котра закликає до революції, як про «підбурювання до звичайного злочину на кшталт підпалу, чи розбійного нападу, чи навіть сіяння небезпечної паніки»249. Рух опору та революцію можна вважати злочинами «лише у правовому сенсі, оскільки вони суперечать закону, проте такому закону, котрий в очах багатьох уже втратив свою легітимність». Однак якщо закон втратить легітимність, то перестає бути джерелом спонуки до послуху, принаймні в очах тих, хто позбувається ілюзій щодо нього. За таких умов, як щойно було зазначено, пропаганда радикального опору владі цілком відповідає межам свободи політичного слова. З другого боку, виявляючи свою незгоду з існуючим ладом, дисидент повинен пояснити підстави власної непокори, виходячи з яких його співгромадяни складуть собі думку про міру необхідної опозиційності та доцільність повстання. Як доводить Ровлз,

Притлумити опозиційну пропаганду означає припинити дискусію довкола її аргументів, а роблячи це, ми обмежуємо вільне та поінформоване використання цих аргументів у творенні суджень щодо

2'19 Political Liberalism, 345—6.

-і'’ї справедливості базових структур та соціальної політики суспільства.

Таким чином, ми порушуємо первинну свободу думки[214].

• Яскраву ілюстрацію небезпек цензурування можемо бачити ■урішенні Верховного суду в справі Денніса[215]. Підсудні, а вони були лідерами комуністичної партії, були звинувачені у змові з метою пропагувати повалення та знищення американського уряду за допомогою силових методів та створення задля цього окремої організації. Відкинувши аргумент, що закон неправомірно забороняє дискутувати про переваги марксизму-ленінізму, тим самим придушуючи свободу думки, суд вирішив відокремити «академічну дискусію» від учення, яке вважає насильство моральним обов’язком. З огляду на видиму небезпеку «зла», котрому закон повинен запобігати, суд постановив, що придушення такого вчення буде легітимним, безвідносно до того, чи спроба скинути уряд була вірогідною і взагалі можливою. Тим часом, як визнав у своєму дальшому вироку суддя Фанкфуртер, жоден «металошукач» не зміг би віднайти у справі недозволену пропаганду: «Сама презентація їхніх ідей вже виглядала як пропаганда»[216]. І хоча він вважав, що пропаганду, по суті, можна відокремити від «обміну ідеями», проте визнав, що свободу слова рідко обмежують, не домішуючи до цієї репресії інших цілей: «Придушення слова пропагандистів також заспокоїть і критиків, котрі не пропагують скинення уряду, проте боятимуться, що їхня критика буде сприйнята саме таким чином»253. Покарання підсудних мало на меті підрив права «лояльних громадян» пропагувати необхідність ре-

форми.

Гадане розмежування висловлення радикальних ідей, або «доктрини», та пропаганди революційних дій може слугувати підставою загнуздання свободи слова більшою мірою, ніж пара пропаганда - підбурювання. Суддя Дуглас, висновок якого ґрунтувався на дещо переконливішому розмежуванні дозволеної «пропаганди» та недозволеного «інструктування щодо терористичних дій» чи саботажу, висловив заперечення, що, мовляв, підсудні не були звинувачені у жодній бунтівній діяльності; отже, їх було покарано за віру в доктрини, які вони могли б, за інших умов, спокійно висловлювати. І навряд чи задовольнить нас дана на цей закид відповідь, що, хоча підбурювання й не накладало на

змовників безпосередніх завдань повалення уряду, а зводилося лише до пропаганди такої акції, проте акцію осуджених аж ніяк не можна було прирівняти «до семінару з політичної теорії»254,

Якщо «підривна пропаганда» підпадає під конституційний захист, так само, як і інші форми підбурювання до непослуху владним вимогам на моральних підставах, то її потенціал щодо стимулювання ефективної реакції громадян жодним чином не можна цензурувати; і цей висновок варто прикласти a fortiori тих випадків, коли вона не вестиме до негайних вірогідних чи очікуваних дій. Блокуючи можливість громадянина оцінювати моральні підстави до непослуху, держава тим самим підриває його зобов’язання підпорядковуватись її вимогам. Більше того, інколи можуть існувати вагомі моральні причини, що штовхають до негайної дії, покликаної виправити несправедливість, із котрою влада не може або не бажає дати собі раду. У контексті пасивного опору або «свідомої відмови», зрозуміло ж, повинна існувати свобода висловити опозиційну думку щодо неправомірної вимоги і тим самим подіяти на переконання інших громадян, котрі можуть таку думку надалі підтримати. Навіть висловлення загальних міркувань у пацифістському ключі, якщо вони будуть достатньою мірою переконливими, може призвести до негайних актів непокори, скажімо, серед солдатів або до їх відмови далі нести військову службу. На таких самих підставах можна виправдати і підбурювання, і навіть повстання: той, хто отримує владне розпорядження, миттєво стає суддею, у волі якого відшукати виправдані причини, з яких він удався до застосування сили.

З другого боку, якщо свобода слова має на меті забезпечити обмін ідеями та інформацією й спонукати громадян діяти на тих підставах, котрі вони вважають виправданими, зустрічаємо набагато менше заперечень щодо придушення «провокаційних» промов, котрі прагнуть сягнути своєї мети, апелюючи до голих пристрасних почуттів, а не до поміркованого раціо. Зневажливі й образливі слова, котрі «вже тим, що їх вимовляють, ранять і спонукають до миттєвого порушення миру», навряд чи можуть слугувати для ведення розважливої дискусії: такі форми вираження, не будучи «засобами вираження ідей», радше мають «настільки незначну соціальну цінність у досягненні істини, що будь-яку вигоду від такого вислову одразу ж переважує її шкода суспільному ладу та моралі»255. Більше того, промовець, який ображає своїх слухачів, навряд чи зможе виправдатися перед звинуваченням у порушенні

254 Ibid. 546 (Frankfurter J.).

г” Cbaplinsky v. New Hampshire 315 US 568 (1942), at 571-2.

ФУ. навіть якщо поміркована аудиторія реагуватиме на його слобільш спокійно[217]. Звісно ж, правда, що «найбільші образи мо-

■'•жуть бути частиною ширшої критики уряду чи певної політичної даостаті», й було б неправомірно, у принципі, вилучати всі емо-тивні та нераціональні вирази з-під конституційного захисту: :*Адже вигоди від свободи слова аж ніяк не є прерогативою ін-телектуальної еліти»[218]. Тим не менш, існує правдива відмінність ?між підбурюванням до повстання на підтримку якоїсь свідомо окресленої концепції суспільного блага та провокуванням до бунту розпашілого від люті натовпу, котрий не чує голосу розуму.

Правду каже прекрасна аналогія судді Голмса, що навіть «найбільш строгий захист свободи слова не порятує особу, котра збре-

< асала, крикнувши «Горимо!» у театрі, й цим викликала паніку»[219].

,В усіх випадках, у яких немає можливості міркувати раціонально, мовець радше «спонукає», ніж переконує іншу особу діяти; •отже, навряд чи ми можемо застосовувати на його захист принцип свободи слова[220]. У цьому обмеженому сенсі критерій визначення меж вільної мови Брандейса - існувала чи ні можливість для повноцінної дискусії — цілком можна прийняти; проте ми повинні наполягти, що така можливість завжди існуватиме, коли поміркований реципієнт промови зберігає здатність до раціонального судження. І саме від слухача залежить, чи потрібно йому міркувати далі. Заклик до негайної дії, яким би красномовним він не був, за нормальних обставин може досягти своєї цілі, лише отримавши згоду щодо виправданості його аргументів.

Таким чином, немає жодної суперечності у тому, щоби визнавати за дисидентом неписане право відкидати «закон», легітимність якого він ставить під сумнів, наполягаючи на непослуху, навіть якщо ми визнаємо право держави покарати таку непокору. Послух розпорядженням уряду визнаватимуть беззастережно за умови, що вимоги влади будуть справедливими або коли непослух загрожуватиме правовому порядку, котрий загалом враховує і втілює прийнятне бачення суспільного блага. Свобода чинити непослух і брати до уваги судження інших громадян дає змогу особі формувати власні моральні переконання, що

надалі стануть підґрунтям усвідомлених дій. Більше того, накладання санкцій за непокору, де це буде необхідно, слугуватиме підтвердженням щирості тих, хто відкидає вимоги влади із моральних міркувань. Уряди повинні виходити із власних міркувань, тобто діяти аналогічно до того, як діють громадяни: адже неможливо керувати втіленням законів нейтрально. Як пояснює Лідер, «права та обов’язки створено, щоб існувала можливість політичної зміни, котра у якийсь момент втілиться в здатності когось вплинути на решту своїх співгромадян»: «Проте сила і поширення навіяних подібним чином переконань стає зрозумілою тільки тоді, коли держава не піддається на спокусу обмежувати такі спроби, на відміну від інших, які спрямовані на досягнення особистої вигоди»260.

Декого з читачів наведені міркування можуть занепокоїти. Чи справді верховенство права спонукатиме нас захищати свободу, закликаючи до бунту і насильства, навіть коли й справді є всі підстави думати, що наші підбурювання знайдуть багато уважних і співчутливих слухачів? Безсумнівно, якби над демократичним ладом, котрий збудовано на ідеалах верховенства права, нависла безпосередня загроза знищення, уряд мав би всі моральні підстави піти на крайнощі й обмежити свободу слова. Проте діючи у такий спосіб, уряд засвідчує, що всі звичайні демократичні процедури не спрацювали, а саме верховенство права тимчасово відсунуто вбік. Як зазначає Ровлз, «обмеження або гноблення свободи політичної мови, із підривною пропагандою включно, завжди обертається хоча б частковим згортанням демократії». Таке обмеження передбачає «наявність конституційної кризи, в умовах якої незалежні політичні інституції не можуть ефективно працювати або вживати відповідних заходів задля самозбереження»261. Лише у такій ситуації ми можемо погодитися із тезою Брандейса, що свободи слова та зібрання можна обмежити «задля захисту держави від розпаду чи серйозної політичної, економічної чи моральної шкоди»: лише «крайня небезпека може виправдати репресію»262, і саме ступінь тієї «крайньої небезпеки» здатен виправдати відступи від звичних вимог верховенства права.

Незважаючи на це, такі обмеження не сприятимуть збереженню конституційних свобод, навіть якщо йтиметься про довший часовий проміжок. Якщо ми більше не матимемо права ігнорувати неправомірні «закони» та ставити під сумнів їхню чинність, то влада уряду заснована лише на силі: адже саму можливість

Ibid. 425.

261 Political Liberalism, 354.

262 Whitney v. California 274 US 357 (1927), at pp. 373-7.

Ииркувати про легітимність розпоряджень, невід’ємний компонент ■■остання будь-якого законного обов’язку чи права, з необхідності ■■сунуто. І навіть якщо такий відступ від конституційної закон■Ьості має бути лише тимчасовим, на практиці вельми сумнівно, яно уряд пізніше коли-небудь захоче поновити її у правах: від«ід від верховенства права зруйнує можливість будь-якого мойвального закиду наявній владі, остаточно винищивши її над політичними опонентами. Попри бажання оголосити підсудних у ^справі Денніса винними, суддя Джексон не вважав, що застосування положень закону про змову дасть можливість успішно протистояти загрозі комунізму:

Жодна постанова жодного суду не відверне революцію, якщо чинний УРЯД не зможе забезпечити повагу та лояльність наших співгромадян, а незадоволення та незгода продовжуватимуть рости у масах263,

Я Франкфуртер також належним чином зумів відокремити «мудрість припущення, котра повинна лежати в основі законотворення та судового переслідування», від питань конституційності; він вва;-жав, що судова влада мусить брати на себе місію примирити конфліктні інтереси, котрі постають у стінах Конгресу. Хоча, як я вже -намагався довести, Франкфуртерова інтерпретація демократичного конституціоналізму була фундаментально непривабливою. У сучасному контексті його підхід «збалансування інтересів» розуміють неправильно, ігноруючи визначальний характер свободи слова як невід’ємного компонента верховенства права. Вчений ^перебільшував, говорячи, що сконцентруватися на законності «означає урівняти конституційність і мудрість» і дійти вельми сумнівних висновків: «Коли законодавство зацікавлюється свободою думки чи свободою слова, така тенденція невдовзі стає зловісним ворогом вільного духу»264. Втім справжня небезпека, звісно, криється у зовсім іншому: в цій сфері насправді вужчий, а не ширший, діапазон утвердження чинності невиправданих обмежень. І лише неписане право на непокору — кинути виклик і справедливості насаджуваних «законів», і легітимності режиму, котрий їх намагається насаджувати, - здатне примирити вимоги законної влади й індивідуальної автономії. Істинним і остаточним ворогом свободи є мовчазна згода особистості коритися несправедливим вимогам, накинутим державними урядовцями чи непоступливою волею більшості. [221]

4.

<< | >>
Источник: Т. Р. С. АЛЛАН. КОНСТИТУЦІЙНА СПРАВЕДЛИВІСТЬ. Ліберальна теорія верховенства права Переклад з англійської Ростислава Сеяківа. Київ. «Києво-Могилянська академія», 2008. 2008

Еще по теме Громадянська непокора та «правовий послух»:

- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Антимонопольно-конкурентное право - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Аудит - Банковская система - Банковское право - Бизнес - Бухгалтерский учет - Вещное право - Государственное право и управление - Гражданское право и процесс - Денежное обращение, финансы и кредит - Деньги - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Маркетинг - Медицинское право - Международное право - Менеджмент - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право зарубежных стран - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предпринимательское право - Семейное право - Страховое право - Судопроизводство - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Экономика - Ювенальное право - Юридическая деятельность - Юридическая техника - Юридические лица -