<<
>>

«Право зберігати мовчанку» як право протестувати

У попередньому розділі я висунув твердження, що «право мовчати» звинуваченого на судовому процесі головним чином має на меті продемонструвати його добровільну участь у слуханнях, а також моральний характер діалогу між громадянином і державою.

Участь звинуваченого у судовому процесі потрібна не лише, аби запевнити, що факти трактовано належним чином і наведено доречні аргументи: його право бути почутим є невід’ємним компонентом процесу, головною метою котрого є виправдати фінальний вирок як справедливий в очах самих учасників слухань, виявивши до підсудного повагу, на яку заслуговував би кожен інший громадянин265. Однак, якщо звинуваченого змушуватимуть свідчити або відповідати на запитання поліції, про рівноправний діалог уже не йтиметься: замість того, щоби намагатися співпрацювати з ним, як із відповідальним громадянином, перейнятим прагненням до суспільного блага та здатним, де це потрібно, на належну самокритику і каяття, його перетворюють на безвольний інструмент самозвинувачення й покарання. Ті ж самі установки, що лежать у підґрунті розуміння судового процесу як морального діалогу, заснованого на апелюванні до уявлень підсудного про справедливість, пояснюватимуть і його право бути почутим на свій захист, і його свободу відмовитися від участі в слуханнях.

У даному контексті можемо повернутися до вияснення природи права на мовчанку, що висвітлить глибинний зв’язок між ним і свідомим моральним судженням, а також непокорою. Оскільки право на мовчанку виявляє добровільний характер діалогу, до якого в ідеалі зводиться судовий процес, воно відображає певну концепцію права як корпусу морально виправданих положень, котрі спонукають до послуху, оскільки основуються на уявленнях про справедливість та вимоги суспільного блага. Тією ж мірою, якою спонтанне прагнення справедливості виказує легітимність непослуху із моральних міркувань, навіть якщо держава не завжди може дозволити виявляти непослух, відмова співпрацювати з органами, тим самим перетворюючись на інструмент звинувачення, окреслює моральну незалежність звинуваченого.

Його небажання допомагати поліції, відповідаючи на запитання чи пояснюючи чинність доказів, цілком може відображати критичне ставлення до справедливості слідчих процедур чи навіть визнання несправедливості (і сумнівної легітимності) «закону», [222]

ИЬорушенні якого його підозрюють. А відмову підсудного свіду суді - особливо у поєднанні з відмовою відповідати на зви-

Іддачення - у деяких випадках буде належним чином інтерпреіраано як ігнорування авторитету та заперечення чинності Іякдового процесу.

На перший погляд, якщо трактувати право на мовчанку (чи відмову від самозвинувачень) як компонент кримінального процесу, що є формою раціонального морального діалогу, постає щось до-зразок парадокса. Хіба підсудний не зобов’язаний брати участь •у такому діалозі, допомагаючи спробам властей виявити правду? Моральне зобов’язання особи коритися закону має супроводжуватися, за звичних обставин, вимогою співпрацювати у пошуку донних, принаймні коли це зробити легко, щоби звести до мінімуму негативні наслідки їхніх злочинів та захистити спільноту від Майбутніх загроз; і таких же міркувань повинен дотримуватися •підсудний, аналізуючи власну провину[223]. Таким чином, важливо розуміти, що, хоча концепція справедливого суду в загальвому праві містить спонуку підсудному реагувати на звинувачення проти нього, передбачаючи його моральний обов’язок відверто відповідати на обґрунтовані звинувачення, він мусить мати летальне право від усього цього відмовитися. Можливість підсудного не йти на співпрацю, окрім виняткових рідкісних обставин, коли його законним чином можна змусити надати докази, природним чином випливає з характеру судового процесу як спроби заручитися його згодою. Якщо суд намагається забезпечити участь звинуваченого у процесі, легітимність якого він мав би визнати як підставу майбутнього вироку, його співпраця повинна бути якомога більш добровільним внеском у слухання, а не просто вимушеним підпорядкуванням вимогам з огляду на страх перед санкціями.

Підозрюваний, звісно, повинен виконувати окремі вимоги, важливі для оцінки надійності доказів: від нього можуть вимагати дозволити зробити обшук чи особистий огляд, надати відбитки пальців чи інші зразки його тілесності; його навіть можуть арештувати, щоби забезпечити допомогу розслідуванню. Проте саме підозрюваний вирішуватиме, наскільки далеко він може зайти у поясненнях та зізнаннях у світлі висунутих проти нього звинувачень: його мовчання, у принципі, не повинне бути покараним або визнаним за ще один доказ вини. Принципова відмінність між застосуванням примусу, щоби взяти відбитки пальців, з одного боку,

та отримати зізнання - з другого, полягає у тому факті, що останній випадок є частиною діалогу між підозрюваним та тими, хто його звинувачує, котрий апелює до їхнього спільного розуміння. Лорд Діплок був правий у справі Сенґа, відкидаючи достовірність як головний критерій допустимості доказів, — адже зізнання можна брати до уваги лише, коли їхня правдивість доведена, оскільки «справжні» докази доволі часто покликаються на правдоподібність, - на користь права не свідчити проти себе267. Ні від кого не можна вимагати, щоб особа зрадила саму себе, - nemo debet prodere se ipsurn - у тому сенсі, що недобровільна мова, скажімо, зізнання під примусом чи добуті нечесним шляхом, підривають цілісність судового процесу як раціонального діалогу, що з належною повагою ставиться до громадянства підозрюваного.

Зізнання, по суті, вважається в загальному праві чинним доказом лише у тому випадку, якщо підсудний мав право мовчати. Він не має правового обов’язку зізнаватися чи давати відповіді на питання поліції; відмова скористатися правом мовчання також набуде чинності, лише якщо вона була «досконало добровільною»268. Найбільш серйозне порушення права зберігати мовчанку полягає в отриманні або використанні зізнання, даного під «тиском», тобто отриманого «насильно, без доброї волі, котра мала існувати, якщо зізнання було добровільним»26’.

Тортури та негуманне, принизливе ставлення до в’язня є лише найбільш очевидними й грубими прикладами такого зловживання. Проте право підсудного зберігати мовчанку так само передбачає недозволеність залучення способів отримати зізнання іншими засобами, котрі б руйнували його добровільний характер. У загальному праві це правило звучить таким чином: «будь-який вчинок наділеної владою особи, що має характер обіцянки чи погрози, позбавляє зроблене завдяки йому зізнання його юридичної сили»270. Попри надмірну технічну складність виявлення добровільності на практиці, головний принцип вимагає відкидати зізнання, що «не були наслідком бажання звинуваченої особи говорити»271.

Обов’язок відповідати на запитання чи надавати докази відверто зруйнував би добровільний характер будь-якого зізнання;

т R. V. Sang [1980] АС 402.

R. V. Batdry (1852) 2 Den 430, at р. 445.

R. v. Priestley (1965) 51 Cr Арр R 1.

270 Batdry, p. 445; див.: Ibrahim v. R. [1914] AC 599.

271 McDermott v. R (1948) 76 CLR 501, at p. 512.

>а таких умов особа змушена була б обирати між покаранням за гобразу правосуддя чи зневагу щодо нього, за неспроможність свідчити (потенційно) чи за упередженість, якщо б вона вирішила брехати. Відоме всім заперечення Бентама, що тільки винні шукають І захисту в мовчанці, недобачає істинної суті цього привілею. Звіс?. но, це правда, що неправдиво звинувачена особа може довести Т свою невинність; але це також і наше завдання переконати звинуваченого, що йому варто вступити у діалог з тими, хто його ; звинувачує. Можливість не висувати звинувачень проти самого ■ себе виглядає невиправданою перешкодою для звинувачення лише ( із суто інструментальної перспективи, у якій судовий процес розг тлядають лише як ефективний засіб встановлення істини. «Жорстока трилема», з якою стикається звинувачений, якого приму' щують свідчити, черпає свою несправедливість головним чином із лицемірства, якому вона надає інституційного характеру: замість діалогу, заснованого на повазі до індивідуальної свідомості, •маємо чистий примус.

, Рішення судді відкинути різні види доказів, що були отримані від підозрюваного у нечесний спосіб, незалежно від їхньої доказової вартості, відображатиме той самий ідеал судового процесу як добровільної співпраці між державою та громадянином, базований на взаємоповазі та визнанні потреб суспільного блага. Із підозрюваним, якого піддали обшуку чи медичному обстеженню, Неправдиво запевнюючи, що це робиться для його ж безпеки, вчинили так само нечесно, як і з особою, яка зізналася у серйозному «алочині лише у відповідь на фальшиву інформацію, надану їй поліцією: їх не переконували співпрацювати з державними урядовцями заради справедливості та суспільного блага, а заманили у пастку і маніпулювали ними, таким чином зробивши частиною процесу, в якому вони почуватимуться ворогом або жертвою[224]. Як спостеріг Кент Ґрінаволт [Kent Greenawalt], коли

відповідальні особи залякують підозрюваних, намагаються зіграти

.• на їхніх слабкостях, обманюють їх (наприклад, кажуть, що їхній товариш уже давно зізнався) чи взагалі ставляться до них вороже, ми маємо справу зі свідомою маніпуляцією, яка утруднює раціональ-

■ ний, відповідальний вибір[225].

Саме атмосфера примусу та залякування, характерна для тюремного розслідування, спонукала Верховний суд СІЛА при

розгляді справи «Міранда проти Арізони» [Miranda v. Arizona] наполягати, щоб підозрюваному нагадали про його право зберігати мовчанку і попередили щодо наслідків відмови від нього[226]. Ворожа атмосфера поліцейського допиту може вплинути на емоційний стан підозрюваного, що зашкодить його здатності до раціонального судження. Такі умови будуть для людської гідності підозрюваного не менш деструктивними, ніж залякування, що позбавляє його вибору говорити або мовчати. «Головний оплот нашого судочинства» - право не звинувачувати самого себе (гарантоване П’ятою поправкою) корениться у конституційній вимозі, згідно з якою уряд повинен поважати гідність громадянина[227].

Невід’ємною частиною прав звинуваченого є також можливість звернутися за незалежною юридичною консультацією, котра уможливить ефективний захист на процесі. Така пересторога необхідна, «щоби запевнити дотримання індивідуального права говорити або зберігати мовчанку впродовж усього процесу розслідування»[228].

Звісно, застосування деяких форм штукарства та обману, наприклад тих, які вживають під час «таємних» поліцейських операцій, інколи є необхідним для притягнення злочинців до відповідальності. Проте існує важлива, часто ігнорована відмінність між тим, що дозволено під час таких операцій, і тим, що є прийнятним у контексті формального слідства, коли офіцери поліції діють відкрито і від імені держави. У другому випадку, хоч, можливо, і в першому, вони повинні діяти згідно зі стандартами, що корелюватимуть із природою діалогу, в який вони мали б вступити з підозрюваним. Окремі аспекти слідства неминуче набудуть характеру протистояння між опонентами, адже поліція намагатиметься виявити зловмисника, а він - уникнути затримання. Так само нелогічно було б очікувати значної співпраці з боку підозрюваного на початку слідства: адже не існує загального морального обов’язку вдаватися до зізнань у відповідь на прості анкетні запитання та за відсутності суттєвих і видимих доказів вини[229]. Проте, оскільки допит підозрюваного є частиною діалогу, головним форумом якого є самі судові слухання, він повинен відбуватися відповідно до інших правил: якщо ми виявили достатні докази, що пов’язують підозрюваного зі злочином, то вже маємо адекватні підстави апелювати до його свідомості та ідеалів суспільного блага, що мало б стимулювати його участь у процесі.

Концепція судового процесу як раціонального діалогу ставить ИЬ>му за мету не лише виявити правду, але так само дістати згоди» підсудного, що ставлення до нього було справедливим; і це доЯрорінним чином відрізняється від моделі процесу як тактичної битом між двома антагоністами. Згідно з такою моделлю, право -Оберігати мовчанку є суттєвим інструментом самозахисту проти ^нападок ворожих державних інституцій, на чиєму боці силова та •ресурсна перевага. З такої точки зору мовчання підсудного на^їЯІть відіграватиме роль первинного символу його автономії та нейаалежного суверенітету супроти агресії держави. Однак, хоча на V практиці судова процедура доволі часто наголошує тактичні мо' менти свого формату, аналогія з битвою навряд чи буде для нас ^привабливою - вона не ув’язуватиметься з концепцією стосунків м*йж громадянином і державою, котра визнає верховенство права. ;ї> Ідеал індивідуальної автономії не повинен протиставлятися ■колективній відповідальності за досягнення суспільного блага. Як слушно зазначає Ґрінаволт, існує небезпека підірвати «уявлення, що необхідність підпорядковуватися закону - це щось трохи більше, ніж проста вигадка поганих хлопців, котрі прагнуть здобути власну вигоду». І навіть якщо погляд, згідно з яким «до підозрюваного на відстані витягнутої руки варто ставитися, як і до ворога, котрий рветься напролом», можна узгодити з принципом загального підпорядкування праву, то особа, «котра думатиме, що її ніким не обмежені спроби дістати максимальну перевагу в судовому процесі є природним правом, цілком може зробити і висновок, що егоїстична й демонстрована чеснота — єдині прийнятні причини підпорядковуватися закону»[230]. Таким чином, право зберігати мовчанку, в його істинному сенсі, аж ніяк «не перетворює егоїзм особи у норму» і так само не є просто «поступкою вузьким інтересам кожного з нас»: первинною роллю цього права є захист цілісності судового процесу як морального діалогу, котрий передусім піклується про дотримання вимог

справедливості в ім’я суспільного блага.

Попри те, що вочевидь неправильно було б карати підозрюваного за відмову співпрацювати з державними урядовцями, відповідаючи на їхні запитання і надаючи зізнання, з цього, звісно ж, не випливає, що він буде захищений від наслідків свого вибору. Хіба ж не логічно, що суд робитиме несприятливі для підсудного висновки, якщо він не заперечить звинувачення, висунуті проти нього поліцією, чи відмовиться свідчити під час самого процесу,

відхиляючи перехресний допит, що зміг би вияснити правду? Важливою, як правило, визнають відмінність між мовчанкою звинуваченого на допитах і його небажанням свідчити у суді. Ми цілком можемо думати, що несправедливо змушувати звинуваченого давати зізнання в поліцейському відділку, де йому навряд чи нададуть повну інформацію про справу, а може, навіть не повідомлять, у чому саме його звинувачують. За таких обставин умови справедливого діалогу, скоріш за все, не будуть дотримані, й тому навіть найбільш відповідальний, законослухняний громадянин може вважати за потрібне не входити у глибшу співпрацю. Однак якщо звинувачення належним чином окреслило справу prima facie, то в ході судових слухань, чесність яких завірена наглядом незалежного судді, більш імовірно, що звинувачений піде на співпрацю і свідчитиме, принаймні якщо він у змозі це зробити. Потенційно гнітючі умови тюремних допитів, навіть якщо їх чесно проводять у відповідності до вимог наявного розслідування, ніяк не можуть бути зрівняні з умовами публічного процесу, котрий відповідає стандартам природної справедливості279.

В окремих випадках негативні висновки, зроблені через відмову звинуваченого свідчити, не суперечать добровільному характеру процесу як раціонального діалогу: інколи правильно зробити висновок, що він просто не може запропонувати жодного пояснення, яке б витримало перехресний допит. З другого боку, не можна повсякчас вважати, що мовчанка підсудного означає усвідомлення ним своєї вини й небажання її визнати: його рішення не надавати доказів (супроводжене або ні відмовою свідчити) може бути реакцією на недовіру до законності процесу. Підсудний може поставити під сумнів справедливість закону, в порушенні якого його звинувачено, або навіть самої конституції, на котру цей закон спирається; його мовчанка також може означати протест проти несправедливості процесу, що прямо залежатиме і від методів, якими поліція намагалася дістати від нього зізнання. Він навіть може вважати себе жертвою нечесної дискримінації, коли йдеться про вибір підозрюваних, який оминув тих, хто, на його думку, був винен ще більше.

Від такого підсудного не очікують також послідовності у спробах полегшити вирок, відкинувши окремі докази звинувачення, ініціювавши перехресний допит чи викликавши нового свідка.

т Див.: Ian Dennis, ‘Instrumental Protection, Human Right or Functional Necessity? Reassessing the Priviledge against Self-incrimination’ [1995] CLJ 342, at p. 367.

Hho є якісь факти, котрі можуть бути відомі лише підсудноВн наприклад його наміри або емоційний стан у момент гада■мо злочину, його неспроможність чи небажання повідомити суду ■«.інформацію може призвести до заперечення авторитету інИЬтуції - набути форми протесту проти обставин, за яких його Япгиви та потаємні думки мають стати доступними публіці та суЗЙвому аналізу. Справжній діалог між підозрюваним і державЖвми властями передбачає наявність неписаної угоди, згідно з Ярою процес є законним засобом дослідження істини, апелює до янавпраці підсудного як відповідального громадянина, котрий виЯЇіЖЄ і справедливість правових вимог, і належність (якщо не ісЯЙвність) кримінального переслідування. Небажання звинувачефЬго говорити може бути покритиковано, лише коли звинувачення ■Йшло чітких висновків щодо справи prima facie, обіпершись на ■Ьспростовні докази, адже ніхто не може спонукати підсудного Зговорити, висунувши йому звинувачення, засноване лише на піЩ>зрах; проте його небажання відповідати на відверті звинувачення може скласти враження про його вину лише на тому ґрун?|і» хоч це й не завжди виправдано, що він ставить під сумнів Легітимність суду. Але, опираючись на власну автономію, котра закреслює його статус як автономного морального агента, він цілком може відкинути авторитет судової інстанції.

Зазначаючи, що історія права зберігати мовчанку щільно ^пов’язана із проблемами релігійної свободи та захисту проти політичних переслідувань, Ґрінаволт наголошує, що це право надає деякий захист у випадку неправомірного визначення складу злочинів, що переступають межу базових громадянських свобод[231]. З другого боку, він вважає, що такий захист повніше забезпечують •Конституційні свободи слова та релігії, а також інші фундаментальні права, на тлі яких право на мовчанку програє через можливості його обмеження. Якщо ж ми хочемо активніше залучити підозрюваного до добровільної участі у процесі, котрий він визнає справедливим, то не можемо очікувати, що він одразу ж прийме актуальні правила поведінки, адже вони створені відповідно до наших уявлень про справедливість. Закон повинен шукати згоди громадянина, оскільки зміст закону корелюватиме з належними уявленнями про суспільне благо; але ми не можемо передбачити наявність цієї згоди чи вважати, що підсудний неодмінно прийме процедури звинувачення та покарання і вважа-

тиме їх справедливими.

Та незручність, яку традиційно відчували британські судді, коли звинувачений не піднімався давати свідчення, цілком відображає сутність наголошеної нами двозначності: оскільки підсудний міг відмовитися співпрацювати з різних причин, його мовчанка не могла бути використана проти нього. Припустімо, найбільш природним був би висновок, що звинувачений просто не може дати адекватну відповідь слідству на доказ своєї невинності. Та, попри те, правда, що звинувачення повинно очевидно довести вину, навіть за відмови і без свідчень підсудного. Якщо ж існуватимуть передумови якось пояснити його поведінку, мовчанка може обернутися навіть пільгою; а у тих випадках, коли суд (чи присяжні) поділяють скептичне ставлення підсудного до легітимності застосованого «закону» чи справедливості звинувачення, вони природним чином - і правильно - тлумачитимуть його мовчання як свідчення неприйняття рішення процесу, чинність якого він заперечує взагалі. Звісно ж, існують певні обмеження здатності підсудного ставити під сумнів легітимність суду, в якому відбувається його процес, навіть якщо всі учасники слухань симпатизують його аргументам. Але в окремих випадках найбільш красномовний протест можна виразити сповненою гідності мовчанкою.

<< | >>
Источник: Т. Р. С. АЛЛАН. КОНСТИТУЦІЙНА СПРАВЕДЛИВІСТЬ. Ліберальна теорія верховенства права Переклад з англійської Ростислава Сеяківа. Київ. «Києво-Могилянська академія», 2008. 2008

Еще по теме «Право зберігати мовчанку» як право протестувати:

- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Антимонопольно-конкурентное право - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Аудит - Банковская система - Банковское право - Бизнес - Бухгалтерский учет - Вещное право - Государственное право и управление - Гражданское право и процесс - Денежное обращение, финансы и кредит - Деньги - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Маркетинг - Медицинское право - Международное право - Менеджмент - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право зарубежных стран - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предпринимательское право - Семейное право - Страховое право - Судопроизводство - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Экономика - Ювенальное право - Юридическая деятельность - Юридическая техника - Юридические лица -