Російська ідеологія українського державотворення: «Гетьманські» (договірні) статті як юридичний засіб обмеження суверенітету Війська Запорозького
Основним юридичним актом, який визначав правові
відносини між Московською (Російською) та Українською (Військом Запорозьким) державами впродовж тривалого часу були «Березневі статті» й доповнюючі царські грамоти (І.Усенко, В.Чехович).
Договір уважався «вічним», але через тогочасну персоніфікацію міждержавних зносин з обранням кожного нового гетьмана він перезатверджувався у вигляді т.зв. «гетьманських» (або договірних) статей [128. С.173-176] (Витяги - див.: Додаток 2).«Гетьманські статті» були документами державно-правового і міжнародно-правового характеру, своєрідними конституціями України [42. С.297], котрі визначали устрій української гетьманської держави та порядок її взаємин із Московською державою на період правління конкретного гетьмана. Юридичною основою для укладання таких договорів стали «Березневі статті» Б.Хмельницького (текст яких, на думку окремих дослідників, було сфальсифіковано московською стороною).
Окремі вади українсько-російської угоди 1654 р. (не зовсім чітка в юридичному розумінні формула про «перехід гетьмана і Війська Запорозького під руку московського царя»), деякі її положення сприяли царському уряду Росії в її використанні як юридичної підстави для наступу на права і вольності української держави та її народу. Це безпосередньо позначилося на змісті «гетьманських статей», які впродовж другої половини XVII ст. виявили стійку тенденцію до обмеження суверенітету гетьманської України. Результатом реалізації цієї тенденції стала зміна форми взаємовідносин між Військом Запорозьким і Московським царством. Українська держава з васальної трансформувалася в автономну державу щодо Москви.
Найперше, обмеження українського суверенітету виявились у ставленні до гетьманської влади. Наприклад, за порядком першими після «Березневих» «(Другими) Переяславськими статтями» (1659 р.) гетьман (Ю.Хмельницький) не мав права вести самостійну зовнішню політику (укладати міжнародні договори, приймати іноземних послів).
Йому не дозволялося вступати у війну або посилати козацькі полки на допомогу сусіднім державам. Козацька рада не могла (без згоди царського уряду) переобирати гетьмана. Гетьман без згоди ради не міг призначати або звільняти полковників і генеральну старшину. Київський митрополит повинен був визнати зверхність Московського патріарха, а новообраному митрополитові заборонялось приймати посвяту від Константинопольського патріарха. Для посилення контролю за діяльністю гетьманського уряду в Україні значно збільшився контингент царських військ. Крім Києва, московські гарнізони з воєводами розташовувались у Переяславі, Ніжині, Чернігові, Брацлаві, Умані.«Батуринські статті» (1663 р.) містили пункти, за якими гетьманська адміністрація зобов’язувалася забезпечувати харчами московське військо в Україні, повертати московським поміщикам селян-утікачів, українським купцям заборонялися ввезення і продаж горілки й тютюну в Московській державі. Через кілька років гетьман Іван Брюховецький у Москві підписав ще одну угоду, яка заступила положення Батуринської.
«Московські статті» (1665 р.) ще більше посилювали військово-адміністративну й фінансову залежність Війська Запорозького від московського уряду. Українські міста й землі переходили під безпосередню владу московського царя. Гетьманському уряду заборонялося вступати у дипломатичні зносини з іншими державами; обмежувалося право вільного вибору гетьмана, вибори якого мали проходити лише з дозволу царя і в присутності московських послів; збільшувалася кількість
московських військ в Україні; збирання податків з українського населення (крім козаків) відтоді покладалося на московських воєвод тощо. За ці поступки лівобережний гетьман отримав титул боярина, великі маєтки й право одружитися з донькою князя Дмитра Долгорукого Старшини, його однодумці, здобули дворянство та маєтки [124. С.140]. На початку 1666 р призначаються воєводи до
Стародуба, Сосниці, Остра Глухова, Батурина, Лубен, Миргорода і Прилук. Розпочався інтенсивний процес інкорпорації Лівобережжя У березні І.Брюховецький одержав наказ «без затримки» передати воєводам міські ключі, гармати та запаси продовольства Розпочалися перепис населення и збирання податків до московської скарбниці [124.
С.141].«Глухівські статті» (1669 р.) гетьмана Дем’яна
Многогрішного були кроком вперед порівняно з «Московськими статтями» І.Брюховецького. Однак усупереч домаганням нового гетьмана поновити чинність договору 1654 р., вони лише нагадували «Березневі статті» Б.Хмельницького: попри незначні поступки царського уряду (московський уряд відмовлявся од запровадження власної податкової й адміністративної систем, скорочувалася чисельність московського війська в Україні тощо) в цілому також були спрямовані на обмеження державних прав України (в кордонах Лівобережжя) московським урядом. Зокрема передбачалося залишити в 5-й містах воєвод, котрі не мали права втручатися в місцеве управління, а лише очолювали залоги; збирання податків до царської скарбниці залишалося прерогативою української адміністрації; встановлювався реєстр у 30 тис козаків;
гетьманському урядові заборонялося провадити зовнішню політику. Значно обмежувався перехід селян у козацтво.
«Конотопські статті» (1672 р.) гетьмана Івана Самойловича значно обмежували гетьманську владу на користь старшини. Гетьман не мав права позбавити старшину посад чи покарати без згоди старшинської ради чи вироку військового суду. Особливо обмежувалися політичні права гетьманського уряду в царині зовнішньої політики. Зокрема, козацькі посли не мали права брати участь у перемовах із представниками польського уряду в Москві у справах, що стосувалися Війська Запорозького. Лівобережним полкам заборонялося надавати військову допомогу правобережному гетьманові Петру Дорошенку в його боротьбі проти Польщі.
Опосередкованим наслідком укладених «Конотопських статей» стала важлива політична подія, котра мала вкрай негативні наслідки для духовного розвитку української нації, а саме: 1685 р. Київська митрополія була підпорядкована московському патріархатові, на що наступного року Москва отримала згоду від царгородського патріарха Діонісія. Висвячений у столиці Росії київський митрополит Гедеон отримав титул «митрополит Київський і Галицький і Малия Росії», в той час як до 1685 р.
київські митрополити завжди титулувалися: «митрополит Київський,Галицький і всія Росії...» [94. С.187-192]. Відтепер українська православна церква повільно, але неухильно перетворювалася в знаряддя колоніальної політики Російської держави в Україні, ставала могутнім ідеологічним засобом русифікації українців, позбавлення їх національної державної ідеї.
«Коломацькі статті» (1687 р.) гетьмана Івана Мазепи в основному повторювали свій попередній прототип, однак містили й нові положення, які значно обмежували політичні права гетьмана та українського уряду. Так, вони вперше заперечували державний характер гетьманської влади й державний статус Гетьманщини, забороняючи вживати для її характеристики таке правове визначення, як «Малоросійський край гетьманського регіменту». Натомість йшлося про те, що він належить до єдиної держави з Великоросійським краєм. У них, також вперше, відзначалося, що гетьман і старшина зобов’язані «народ малоросійський всякими заходами і способами з великоросійським народом з\'єднувати (підкреслення наше - авт.)», сприяти шлюбам між московитами й українцями тощо. Передбачалося введення московського гарнізону до гетьманської столиці Батурина. Підтверджувалася заборона на дипломатичні зносини з іншими державами, зокрема висловлювалося застереження, що новий гетьман не повинен порушувати «вічний мир» з Річчю Посполитою (тобто зобов’язаний погодитися на втрату Правобережжя) [59. С.24]. Щоправда, на перших порах і. Мазепа писався «гетьманом обох сторін Дніпра». У листі до белзького воєводи Адама Сенявського 1693 р. він писав: «...волю я до повороту свого гетьманського, отримуючи Україну (Правобережну) під свою владу» [150. С.4-12]. Обмежувалося право гетьмана розпоряджатися військовими землями. Також гетьман не мав права без царського указу позбавляти старшину керівних посад, а старшина - скидати гетьмана.
Отож, у процесі становлення козацько-гетьманської держави важливе місце посідав Переяславський (Московсько-
Переяславський) договір (1654 р.), який як договір сюзеренітету- васалітету з московською династією Романових започаткував практику укладання між новообраним гетьманом та царським урядом т.зв. договірних (гетьманських) статей. Останні для царського уряду впродовж XVII ст. стали юридичним засобом обмеження українського державного суверенітету, важелем трансформації форми української держави в автономію. Це засвідчує навіть побіжний аналіз текстів «гетьманських статей». Зафіксована у них динаміка міждержавних змін показує російську ідеологію щодо українського державотворення - поступове, але неухильне обмеження суверенних прав гетьманської держави - Війська Запорозького.
•w- • ^ • • • • •