<<
>>

Моральна та конституційна концепції права

Наш екскурс у проблеми законності, котрі постали у зв’язку зі зникненням беззаконних режимів, мав наголосити взаємну залежність правового аналізу та політичної теорії. Попри те, що поняттю права можна дати цілком нейтральне визначення задля загальних потреб дескриптивного аналізу, таке визначення зовсім не обов’язково спрацьовуватиме, коли йдеться про практичні питання юридичної процедури чи конституційної теорії.

Якщо нашою метою є ліберальна або «конституційна » інтерпретація ідеалу верховенства права, нам слід прийняти таке визначення права, що постає з даної інтерпретації. Фуллерове бачення права як співпраці керівників і керованих, з котрої випливає базований на принципах формальної законності обов’язок взаємоповаги,

пропонує нам надійніший ґрунт для цього, ніж концепції його «позитивістських» суперників. Праці Фуллера демонструють виключну вагу раціонального доведення дефініції права, що надає сенсу моральній згоді громадянина до послуху; вона не слугує жодним безпосереднім потребам практичного врядування, яке прагнуло б надати правової чинності заходам, котрим бракує морального виправдання і котрі, навпаки, спонукають до опору.

Теорія права Рональда Дворкіна прямо випливає з цих Фуллерових передумов[147]. Наголошуючи, що теорії права повинні відображати конкурентні бачення правової легітимності, - що, власне, й виправдовує державний примус, - Дворкін правомірно доводить, що прийнятна «політична теорія права» повинна мати справу і з його «підставами», і з «фактором сили», опираючись водночас будь-якому жорсткому розмежуванню повноважень між юриспруденцією та політичною теорією. Адекватна теорія права повинна демонструвати, коли конкретні правові положення вважатимуть адекватними та істинними, а також окреслювати діапазон, у межах якого точні твердження закону виправдовуватимуть застосування примусу[148].

Дворкін вважає, що закони нацистів для дескриптивних потреб можна вважати правовими у «до-інтерпретаційному» сенсі; проте з моральної перспективи тої, яка намагатиметься пояснити справедливість накинутого примусу, - більш прийнятним є скептичне бачення, що такі закони взагалі не асоціюються з правом. Утім для судді чи громадянина ліберальної демократії, у якій права індивідів чітко визначені й належним чином захищені, такий скептицизм не буде прийнятним. Тут судження про справедливість тих чи тих законів (чи їх значення) повинні бути збалансовані з оцінкою їхньої «чесності» — у тому сенсі, що їхня легітимність має відображати рівномірний розподіл політичної влади, що враховує розумний моральний плюралізм. Тоді, окрім як за специфічних обставин, якщо моральні переконання інтерпретатора з певного приводу конфліктуватимуть з політичними принципами, котрі, на його думку, забезпечують найбільш прийнятне моральне підґрунтя наявного права у його найбільш вигідному світлі, правовий і моральний обов’язки повністю збігаються. Моральна сила права корелюватиме із його засновками[149].

Відкидаючи суто формальне визначення права, що ґрунтується виключно на емпіричному баченні дій влади, ми повинні водночас

опиратися протилежній спокусі судити про право, виходячи із положень певної правової системи. Хоча й правда, що правова чинність правління може бути визначена лише в межах системи, в якій воно функціонує, теорія вимагає ширшої концепції «права», котра могла би бути застосована до ліберальних демократій загалом і відповідала б моральним і політичним передумовам, котрі лежать у їхній основі. Саме у цьому сенсі й намагався Фуллер відшукати «внутрішню моральність» права - окреслити принципи правової чинності, з якими має рахуватися будь-який режим правління, якщо прагне називатися правовим. Однак його розуміння права було надто спартанським, а прихильність цінностям ліберальної демократії - надмірно обережною. Попри переконання Фуллера, що суттєва несправедливість майже завжди йде поруч із радикальними порушеннями специфіки процедури, він явно переоцінює різноманітні правові канони.

У певних випадках форми негуманного поводження можуть поставати цілком без порушення процедур закону, проте їхній зміст залишиться несумісним із правом, ґрунтованим на ідеалах чесності та взаємної поваги[150]. Радбрух поширив моральний вимір права поза межі процедури на користь мінімальних очікувань, які матиме кожен громадянин-учасник правового процесу[151].

Таким чином, Фуллерове розуміння права може слугувати доброю передумовою до формулювання більш сутнісного підходу, без відриву від загального духу його спроби. Його розмежування «внутрішньої» та «зовнішньої» моралі права мало на меті окреслити відповідні межі ролі юридичних процедур у демократичній державі, у якій судді виконують строго обмежену роль, співмірну з тією політичною владою, котрою наділені інші урядовці, більшість з яких є виборними, а отже, напряму підзвітними решті громадян. Він захищав не етичну нейтральність, котра б позбавила суди можливості захищати автономію та гідність громадянина, а загальну нейтральність щодо сутнісних і неминуче суперечливих цілей, вкупі із жорстким дотриманням вимог юридичної процедури. Фуллер вважав, що «частка етосу в кожному офісі» повинна спонукати суддю «залишатися нейтральним поміж різних моральних позицій настільки, наскільки це уможливлює людська природа» і вирішувати, яке рішення може ухвалити закон щодо «таких питань, як розлучення, контрацепція, азартні ігри та реквізиція приватної власності у громадських цілях»[152]. Інституція

юридичного нагляду повинна мати особливо надійні опертя, коли йдеться про судову практику, проте виявляти обережність у випадку винесення суджень у ширшій сфері політичної моральності. Конституційні питання мають вирішуватися у безпосередньому зв’язку із законністю процедури, котра набула всезагального визнання, уникнувши, де тільки це можливо, значних суперечностей. Водночас у сфері «внутрішньої» моралі жодних суперечностей бути не повинно: «було б рівнозначним зреченню своїх обов’язків, якби суддя зайняв нейтральну позицію між інтерпретацією закону, котрий вимагає послуху пересічних громадян, та інтерпретацією, що унеможливлює виконання його вимог».

Концепція права, котру розвиваємо й ілюструємо у цій книжці, співвіднісши її з ідеалом верховенства права, перегукується із Фуллеровим розумінням потреби теорії права, відповідної контексту ліберальної демократичної політики. Зняття обмежень із легітимної, справді незалежної від актуальних політичних процесів і тиску мас сфери судочинства є особливо важливим; а юридичний нагляд отримує найбільше опертя, коли чиниться в ім’я захисту ідеалів права, що чітко виявляє можливість морального виправдання і залишає щонайширші можливості як для всенародного обговорення, так і для досягнення урядових цілей. «Внутрішню мораль» Фуллера варто інтерпретувати як незаперечний ідеал справедливого застосування права, котрий, якщо його правильно розуміти, накладає на уряд обов’язок виправдовувати кожну примусову дію спрямуванням на досягнення суспільного блага. Верховенство права значною мірою виступає судовим ідеалом, доки природа суспільного блага залишається відкритою для публічного обговорення та урядового вибору; водночас трактування законом прав кожної конкретної особистості має повсякчас співвідноситися із послідовним та зрозумілим поглядом на потреби спільноти загалом. Свободи думки, слова та совісті мають виступати первинними компонентами верховенства права, оскільки вони стосуються виправдання урядової дії: тією мірою, якою ці свободи уможливлюють політичну дискусію та суспільну критику урядових інституцій, вони набувають конституційного статусу завдяки концепції права, імпліцитної для всіх форм правління, збудованих на широких ліберальних засадах.

Зв’язки між Фуллеровим трактуванням права та інтерпретацією верховенства права, котру подаємо у цій книжці, повинні бути очевидними. Коли правова система задовольняє різноманітні принципи процесуальної законності, її визначальні положення та їх застосування у конкретних випадках відкриті для обговорення, так

що всі громадяни можуть висловлюватися стосовно їх ефективності та моральності. Насаджувана спільно всіма авторами «позитивістського» спрямування істина про залежність і права, і справедливості від існування та нав’язування певних правових положень не вповні вловлює тонкощі Фуллерової аналогії, котра враховує й оцінку цих положень: «так само, як наявність закону постає передумовою появи доброго закону, підпорядкування визначеним положенням є передумовою визнання правової справедливості»[153].

Головною метою вимоги дотримуватися принципів формальної законності є уникання сваволі влади, котра змушена досягати своїх цілей, чи благих, чи злочинних, відкрито й послідовно: «Перевагою послідовно укладеного і втілюваного правового порядку є можливість громадян дискутувати положення, згідно з якими він діє».

Отже, було б помилкою інтерпретувати верховенство права лише як прислужника демократії, якщо «демократію» розуміти як колективне ухвалення рішень групою обраних представників. Верховенство права служить справі самоуправління у більш фундаментальному сенсі, пов’язаному з активною позицією морально незалежних та відповідальних громадян, зацікавлених у справедливості та досягненні суспільного блага. Ми повинні замінити етично нейтральне, «позитивістське» визначення права на «ліберальну» його концепцію, імпліцитну для конституційного ідеалу верховенства права, чим наголосимо питомо моральну природу правового обов’язку в межах цього ідеалу. Коли вимоги держави розуміють як спонуки до досягнення суспільного блага - тобто їх виправдання є передумовою дотримання вимог, моральне судження громадянина стає визначальним компонентом визначення права. Сама конституція - якщо вважати конституцією документ, для якого верховенство права є визначальною доктриною, спонукає громадянина піддавати аналізу будь-який окреслений правовий обов’язок (яким би не було його джерело).

У такому випадку нам слід вельми обережно підходити до запропонованого Фіннісом розмежування між правовими зобов’язаннями у «моральному» та в «узаконеному» або «інтрасистемному» сенсах, з яких останній пов’язаний з «інваріантною силою» правового зобов’язання, що постає внаслідок ізолювання правової думки від загального потоку практичної рефлексії[154]. Якщо правда, як твердить Фінніс, що «було б ганьбою заплямувати позитивність права чистою рефлексією або будь-якою практичною

метою шляхом заперечення утверджених чинним законодавство# | правових зобов’язань в узаконеному або інтрасистемному сел.' сі», ця теза справджуватиметься лише щодо обов’язку приймати виправдані юридичні тлумачення справедливої конституції (та ще їх практичні наслідки).

У межах загалом справедливого суспільного ладу непокору судовому рішенню, особливо якщо була подана апеляція, котру потім належно розглянули, навряд чи можна виправдати, навіть якщо таке й трапляється на практиці.

Поза всім, коректність будь-яких офіційних тлумачень конституції, а також понять справедливості та людської гідності, на які вона опирається, завжди є предметом оцінки пересічних громадян. Тому в окремих випадках цілком виправданою є негативна оцінка рішень вищої судової інстанції як протиправних, таких, що накидають «надмірно законослухняний» обов’язок послуху, котрий просто має слугувати загальним потребам влади та стабільності правового порядку[155]. Навіть рішення найвищих судових інституцій, якщо вони глибоко несправедливі та несумісні з уявленням про суспільне благо, можуть бути поставлені під сумнів як протиправні, а отже, - суперечні принципу верховенства права. Остаточну крапку в подібних дискусіях повинен ставити верховний суд, остаточний вердикт якого в очах більшості не може бути помилковим, адже це б звело нанівець функцію цього органу. Якщо ми прихильні до принципів справедливості, котрі, як ми переконані, утверджені конституцією, то просто зобов’язані ставити під питання суперечливі правові положення, намагаючись окреслити належні межі (чи зрозумілий громадськості характер) нашого підпорядкування конституційній владі.

Попри те, що проблеми правової інтерпретації залежать від скрупульозного аналізу наявного «позитивного» законодавства, ідеал верховенства права накладає значні обмеження на виконавчу владу, що закладено у самій природі конституціоналізму. Принципи рівності й справедливого судочинства, а також пов’язані з ними свободи слова, зібрань і совісті мають вважатися інтегральними рисами права, котрі обмежують владну дію й можуть виступати спонуками до правового послуху. Оскільки верховенство права є перш за все процедурним ідеалом, як про це твердить Фуллер, воно зумовлює значний діапазон тлумачень справедливості у межах традицій, притаманних конкретній політичній спільноті. У цьому сенсі ми повинні прислухатися до зауваження

Даффа, що хоча окремі цінності вважаються для поняття імпліцитними, їх коректна інтерпретація є окремою проморального плану[156]. Тим часом так само правильно вващо розмежування між «аналітичною» і «цензурною»

Ифйспруденцією, котре прагне ввести в обіг Дафф, для пракЧКЧВого правового судження відіграє вельми незначну роль. Отже, уведення громадянина про справедливість не лише забарвить його введення до конкретних офіційно утверджених законів, а й спряМвіуватиме його розуміння права, владу якого над собою він Шййаватиме. Його підпорядкування певним правовим зобо>&йанням буде, враховуючи все, морально виправданим; такий громадянин залишатиме за собою право (моральне і законне) на ВвЦОКору, якщо вважатиме, що це послужить порятунку справедливого ладу.

' ■

^Невід’ємна моральна цінність процесуальної чесності

; Я захищав уявлення про правове зобов’язання як моральний обов’язок, основуючись на концепції верховенства права, вмежах якої автономія та здатність до раціонального судження громадянина є фундаментальними аксіомами: будь-яка ініціатива влади за цих умов повинна передусім заручитися згодою громадян, виходячи з їхнього спільного розуміння суспільного блага. Уявлення про право як про спільну угоду, котра накладає взаємні обов’язки і на громадян, і на державу, повертає права Фуллеровому поняттю «правової моралі», або правової процесуальності, і висвітлює зв’язок між правом і справедливістю. Тим часом до цієї концепції права близько стосується бачення процесуальної чесності (або природної справедливості), що відбиває залежність врядування від морального діалогу між громадянином і державою. Якщо закон апелює до громадянського послуху, звертаючись до громадянина як до раціонального та відповідального морального агента, нам не достатньо, щоби він просто був сформульований згідно з уявленням про суспільне благо: його застосування у конкретних випадках і щодо окреслених груп громадян є питанням дотримання справедливості, що вимагає додаткових консультацій із відповідними посадовими особами.

І

Здійснений Фуллером впливовий аналіз судової процедури зазнав значної критики за свою вкоріненість у англо-американську юридичну практику, котра надає значної ваги адвокатським слуханням; утім важливість такого аналізу може бути зрозумілою лише у контексті відповідної моделі верховенства права. Теоретик вказував, що «визначальною рисою» адвокатської процедури є можливість «скривдженої сторони брати участь у формулюванні вироку шляхом представлення доказів та аргументів, котрі можуть схилити рішення на її бік»[157]. На думку Фуллера, відомий погляд, згідно з яким функцією судової процедури є віднайдення правих (та звинувачення винних), є лише «наслідком факту, що судова процедура зводиться до наведення сторонами власних доказів та раціональних аргументів»[158]. Важлива роль, яку відіграють запропоновані сторонами тлумачення, виказує всю вагу раціональності у цій формі соціального порядку: така судова процедура є «інструментом, котрий повного мірою наголошує формальну та інституційну значимість раціонального аргументу в людських справах»[159]’. Позивач може раціонально впливати на рішення на свою користь, всього лиш апелюючи до певного загального принципу; а «вимога, що спирається на певний принцип, - це те саме, що заява про власні права».

У тому випадку істинна роль судової процедури для загального права посилюється з огляду на центральну роль, котру в ній відіграють позиції позивачів; а легітимність судового рішення постає наслідком набутого ними у ході адвокатського захисту того чи того статусу. Важливо, що обидві сторони повинні бути трактовані відповідно до їхньої гідності як автономних моральних агентів. Наголос на раціональній аргументації відображає вагу функції морального діалогу: рішення суду, в принципі, повністю залежить від сили доведень своєї правоти, котрі сторони висновують із відповідних правових інтерпретацій. Якщо участь підсудного перебуває під питанням, оскільки справа не повного мірою надається до формату судочинства з огляду на процедури, котрі не можуть бути зведені до питань права чи повноважень, цілісність судової процедури послаблюється: відповідні претензії не можуть бути вирішені у ході морального діалогу, котрий увесь процес мав би утверджувати[160].

Таким чином, уся важливість адвокатської процедури, як її бачить Фуллер, може бути зрозуміла тільки за допомогою визнання її невід’ємної неінструментальної цінності. Фуллер заперечує, що цінність певної інституції або процесу може стати зрозуміла лише у світлі визначених та незалежних цілей - він наголошує взаємозалежність мети і засобів, котрі повинні пояснювати і визначати одне одного[161]. Характеризуючи різні форми соціального впорядкування - головним чином, судову процедуру, посередництво, контракт, законодавство та управлінські практики, теоретик приписує кожній із них моральну цінність, відповідну її загальній функції та важливу для цілісності тієї чи тієї форми як окремого правового процесу. Так само як право само по собі містить моральні спонуки, коли воно слугує підґрунтям ліберальної демократичної конституції, притаманна кожному із правових процесів моральна цінність виражає асоційований з ним ідеал людської свободи та гідності у відповідності до різноманіття способів, у які найбільш плідно втілюватиметься співпраця між громадянами.

Судова процедура в ідеалі є способом вирішення суперечок, виходячи із тих уявлень про справедливість, котрі сторони визнають визначальними для своїх стосунків. Її метою є не лише досягнути коректного результату відповідно до належних правових стандартів, а, більше того, виправдати цей результат в очах обох сторін, спираючись на їхнє спільне визнання зверхності правового та конституційного порядку. Як пояснює Дж. Р. Лукас [J. R. Lucas], головною метою положень природної справедливості, котрі й визначають «чесність» слухань, є надання можливості особі ідентифікуватися з процесом ухвалення рішення: аналізуючи ці положення, ми спонукаємо індивіда погодитися з вироком, а також «демонструємо всім, хто незадоволений рішенням, що ми уважно ставилися до їхніх інтересів і що суперечне їхнім очікуванням рішення не було результатом поверхової легковажності, а наслідком нелегкого раціонального розмислу»[162]. Ця вимога демонструвати чіткі підстави рішень є надзвичайно вдалим свідченням невід’ємної цінності чесної адміністративної процедури: аргументація виражає повагу до сторони, рішення щодо якої було несприятливим, а її відсутність цілком може свідчити про зневагу і нехтування уявленнями особистості про справедливе ставлення до неї. Як зазначає Лукас, ця вимога «визнає право сторони бути невдоволеною вироком і отримати його пояснення»[163].

Можемо провести аналогію з демократичною участю в політичному процесі: чесність правових процедур, що надають кожній із партій рівні можливості презентувати власну позицію, закладають моральні передумови прийняття ними результатів голосування, так само як можливість політичної дії, захищеної первинними цивільними та політичними правами, дає підстави підпорядкування справедливому законодавству. У певних межах законослухняний громадянин погодиться підкоритися навіть несправедливому закону чи співпрацювати із неправомірною урядовою політикою за умови, що цей закон чи політика були ухвалені із застосуванням законних процедур, котрі давали можливість кожному з громадян висловити свою думку та впливати на фінальне рішення. У плюралістичному суспільстві, в якому політичний процес передбачає змагання між конкурентними уявленнями про справедливість, положення закону, який було ухвалено відповідно до чесної та відкритої процедури, як правило, користуються повагою. Так само не існуватиме підстав піддавати сумніву юридичне (або адміністративне рішення), якщо воно було прийняте у ході справедливого судового процесу. Безпосередня участь чи бодай її можливість, принаймні за сприятливих умов, легітимізує наслідки судового процесу або демократичної процедури волевиявлення[164].

Уважно розглядаючи деталі кожного конкретного випадку відповідно до їх важливості в очах кожного з учасників судового процесу, адвокатська процедура значною мірою ставить справедливість вироку в залежність від природи та масштабу попередньо проведених дебатів. Вона надає кожній зі сторін якомога повнішу можливість співпрацювати у виявленні відповідних вимог справедливості, визнаючи потенціал морального прозріння, котре може спричинити кожен новий випадок, а отже, належним чином втілює функцію виправдання ухваленого рішення у світлі тих принципів, котрі вважають адекватними самі сторони[165]. І чим більшою є влада судді авторитарно наполягати на власних рішеннях чи ґрунтувати їх на положеннях, котрі сторонам видаються другорядними, тим менше залежатиме його висновок від їхніх клопотань та аргументів; відповідно, і рішення у цьому випадку матиме гірші шанси бути визнаним справедливим стороною, що програла позов. Фуллер спостеріг, що цілісність судової процедури буде ослаблена і тоді, коли вона

Ініційована самою судовою владою, котра наперед складає собі судження щодо конкретного випадку: таким чином знижується вірогідність залучення до слухань незацікавлених осіб, а отже, слабне сама процедура ухвалення рішення відповідно до справедливо зважених аргументів і доказів.

З тих самих міркувань уникання упереджень існує принцип, згідно з яким ніхто не може бути суддею в процесі, в якому виступатиме зацікавленою стороною, навіть якщо такий суддя і міг би проігнорувати власний інтерес, адже справедливість «не лише повинна справджуватися, а й має бути очевидно, що вона справджуватиметься»[166]. Наявність упереджень особливо неприйнятна у контексті адвокатських слухань, котрі є змаганням конкурентних сторін, оскільки у цьому форматі легітимність рішення відверто •залежатиме від чесного дотримання стандартів судового регламенту: сторони повинні визнавати справедливість вироку, зважаючи S3 рівні умови, в яких відбувається їх суперництво. Відповідно, позивач, котрому доводиться погодитися із несприятливим для нього рішенням, винесеним суддею, якого можна запідозрити вупередженості на власну користь, цілком справедливо почуватиметься покривдженим навіть якщо, об’єктивно кажучи, таке рішення буде виправданим. У такому випадку передбачена згода прийняти результати судової процедури задля суспільного блага буде просто образливою, якщо не нечесною: імпліцитне моральне переконання громадянина підказуватиме йому, що він не може прийняти подібний вирок, не погрішивши проти власної самоповаги.

II

і Скептичний щодо зв’язку між повагою до особистості та узаконеними процедурними характеристиками «гіднісних» теорій судового процесу, Д. Дж. Ґалліґан [D. J. Galligan] висунув припущення, що наголос на імпліцитних цінностях процедури недобачає більшої важливості обґрунтованості вироку[167]. Точне застосування авторизованих правових стандартів є «важливим елементом чесного ставлення, що, зі свого боку, передбачає повагу до особистості»[168]. Обґрунтованість вироку зазвичай досягається чесністю процедури. Відповідно, існує «практична необхідність» у залученні

до слухань особи, чию справу розглядає суд, оскільки «особа повинна бути вислухана і сказати все на свій захист перед тим, як на неї може бути накладено стягнення чи її буде позбавлено пільг та переваг»: істинність, а отже, і цілісність вироку буде поставлена під сумнів, якщо індивіду не дадуть права належної участі у слуханнях18’. Таким чином, інструментальний підхід охоплює лише частину того, що вимагає повага до особистості. Зокрема, погляд Ґалліґана на кримінальний процес як на «спробу вияснити, чи були порушені постулати права настільки, щоби накласти на звинуваченого відповідне покарання», випускає суттєві риси проблеми, котрі заперечують суто інструментальне її трактування10.

Р. А. Дафф, котрий наголошує необхідність апелювання права до моральної згоди громадянина, вважає участь підсудного необхідною ланкою кримінального процесу1”. Справедливість вироку прямо залежить від справедливості процедур, котрі йому передують: вирок не лише констатує факт нанесення шкоди, а радше свідчить, що стягнення накладено як підсумок раціонального аналізу, у провадженні якого звинувачений відігравав вирішальну роль. Процес є аналогом морального звинувачення, а вирок і покарання виражають моральний осуд - відповідно, неправомірне звинувачення спричиниться до завдання серйозної «моральної шкоди»12. Важливість права звинуваченого бути почутим і висловитися на свій захист постає із природи процесу як морального діалогу: так само як право загалом має вважатися справедливим тими, на кого воно накладає зобов’язання, так і карний вирок має бути визнаний як належний тими, кого він осуджує. В ідеалі звинувачений повинен визнати неправомірність вчинку, в якому його осуджено: його право бути вислуханим є інтегральною частиною процесу, що висуває звинувачення проти нього і претендує виправдати свої рішення перед ним. Таким чином, право бути вислуханим не є «ні простим інструментом, застосовуваним задля досягнення дальшої мети, ні побічною формальністю на нашому шляху до остаточного рішення, а правом, інтегральним для значення та мети всього кримінального процесу»13.

Саме моральна природа судочинства і вироку пояснює відмову англійських судів приймати до уваги окремі, неправомірно

Ibid. 70.

Ibid. 139.

Duff, Trials and Punishments (1986), ch. 4.

1,2 Див.: Dworkin, A Matter of Principle (1986), 80-92.

Duff, op. cit. 119.

здобуті докази, навіть якщо вони відверто свідчать про вину підозрюваного. Загальне право не визнає не лише «недобровільні» зізнання, а й докладає зусиль, щоби виключити із розгляду інші аналогічні докази, на кшталт признань, отриманих від звинуваченого у нечесний спосіб. І навіть якщо інструментальна теорія визнає, що неправомірними є зізнання, отримані під тиском та внаслідок погроз, ширші підстави відмови користуватися такими доказами апелюють до характеру самого карного процесу. У справі Сенґа лорд Діплок [Diplock] наголосив, що право підсудного відмовитися від самозвинувачення виправдовує втручання суду: врахування неправомірно отриманих зізнань, а також інших доказів, котрі було нечесним способом отримано від звинуваченого, однаково порушують принцип nemo debet prodere se ipsumw. Так само суд повинен ставитися і до компрометуючого документа, наданого у відповідь на хитрість слідства.

Попри те, що подібне твердження може викликати суттєві заперечення, слід визнати, що привілеї звинуваченого, а також пов’язане з ними його «право на мовчанку» є найкращими засобами забезпечення цілісності карного процесу: і навпаки, його природа як морального діалогу деформуватиметься у тих випадках, коли органи слідства хитрістю змусили підсудного надати докази проти себе або він пішов на співпрацю з ними, сподіваючись уникнути покарання. Гідність підозрюваного, котрого хитрістю або примусом спонукали свідчити проти себе або надати якісь матеріальні докази своєї вини, відверто принижують: він не співпрацює із поліцією та органами правосуддя як відповідальний громадянин, котрого можна привести до розуміння помилковості його дій, натомість ним маніпулює ворожа влада, відмовляючи йому в належній повазі. Те саме стосується і випадків, коли зізнання зроблено під тиском, оскільки підозрюваний боїться санкцій, що можуть бути застосовані проти нього, якщо він мовчатиме. Отже, «право на мовчанку» покликано убезпечити добровільність діалогу між громадянином та державою: якщо судова влада зацікавлена у справжній співпраці підсудного та його згоді зі справедливим вироком, його участь (а не проста присутність) повинна бути наслідком справді вільного вибору, а не офіційного примусу[169].

Зрозумівши справжній характер судового процесу, можемо тепер бачити, чому не існує жодної відмінності між судовими

процедурами та попередніми щодо них діями поліції та слідчих органів. Попри те, що суто інструментальний підхід може твердити про «чесність» процесу, допускаючи серйозні правові порушення у ході слідства, оскільки вони спрямовані на здобування доказів, більш чутливий до моральної природи такого діалогу погляд схиляється до ширшого, хоч і менш практичного, тлумачення поняття «процес». Наприклад, якщо підсудного насильно привезено з-за кордону із порушенням правил екстрадиції, більшість суддів із Палати лордів визнає, що слідство велося із порушеннями належної процедури16. Припустімо, було висунуто твердження, що суд діяв у обороні верховенства права у якомусь доволі незалежному від прав підсудного у конкретному випадку сенсі; однак, схоже, воно суперечитиме усталеному погляду, що суд не повинен допускати дисциплінарних дій, щоб не спонукати громадян до осуду офіційних заходів. Коректну відповідь на заяву лорда Олівера [Oliver] (інструменталіста) про те, що функцію суду виносити вироки не слід плутати з неправомірністю дій слідчих органів, за котрі він не відповідає, дав лорд Ловрі [Lowry], вказавши, що, «надавши морально неприйнятні підстави для вироку щодо звинуваченого», відповідний представник слідства «заплямував увесь майбутній процес». Подібні дії, котрі «суперечать підпорядкованості судової влади верховенству права», тим самим слугують «непереборними перешкодами на шляху дальшого провадження процесу»17.

Отже, навіть якщо власне судовий процес відбуватиметься без порушень, моральний авторитет вироку - легітимність судження, згідно з яким звинувачений заслуговує на осуд і покарання, може бути серйозно підважений неправомірністю попередніх слідчих практик. Належні принципи кримінальної відповідальності ґрунтуються на стандартах поваги до гідності та добробуту громадянина, котрі, власне, й можуть захитати порушення поліцією та слідчими органами тих правил, котрі передбачають справедливе ставлення до звинувачених. Якщо приймемо чужу інструменталістам позицію, то наштовхнемося на серйозну суперечність: порушення верховенства права державними службовцями унеможливлює чесність судової процедури. Зізнання, добуте шляхом застосування тортур, може бути цілком правдивим, проте визнавши його, ми зруйнуємо моральний авторитет (а отже, і правову чинність) вироку, оскільки сам факт застосування тортури під-

Benett V. Horseferry Road Magistrates’ Court [1993] 3 All ER 138.

1,7 Ibid. 162-3.

риває основи конституційних взаємин між державою та її громадянами”8. Жодна особа не визнає авторитет влади, котра відкидає фундаментальні правові цінності задля здобуття тактичних переваг в окремому судовому процесі: саме у світлі цієї суперечності у моральному діалозі між державою та підсудним кожне «надужиття» у ході слідства вважатиметься питомо «несправедливим».

III

Ґалліґан правомірно наголошував близький зв’язок між судовими слуханнями та адмініструванням, оскільки у центрі обох процесів перебуває особистість; так само зрозуміло, що саме судова процедура, втілювана звичайними судами, трибуналами чи іншими судовими інституціями, дає можливість окреслити рамки прав і повноважень особи. Становище підсудного розслідується не лише, аби запевнити відсутність адміністративної помилки й уникнути соціальних збитків, а й щоби ствердити вимоги справедливості. Ґалліґан відкидає те, що він називає моделлю «бюрократичного адміністрування», на користь «адміністративної справедливості», зазначаючи, що «індивідуалізовані процеси не лише спрямовані на ухвалення дієвих та ефективних рішень, а й стосуються вияснення належного ставлення до особистості»”’. Оскільки адміністративні рішення передбачають владну дію, рішення окреслюється ширшим діапазоном офіційних стандартів, ніж це могло бути передбачено бюрократичною моделлю:

Наполягати на справедливому ставленні до особистості з боку адміністративних інституцій означає вникнути у саму суть зобов’язань та уявлень, котрі лежать в основі відносин між громадянином і державою[170].

Попри правильне розуміння Ґалліґаном вимог справедливості, участь громадянина у юридичному процесі згідно з його концепцією має все ж суто інструментальний характер: її метою є індивідуалізована справедливість - чесне ставлення до осіб, де чесність означає застосування відповідних стандартів ухвалення рішень, належною мірою чутливих до обставин конкретного

випадку. Судочинство він уявляє як відповідну форму цього процесу, а процес адвокатського захисту - як його звичне правове вираження, основою якого є допит, як це прийнято у цивільному праві:

Процедура допиту демонструє, що фундаментальною метою адвокатського захисту є забезпечення засобів досягнення належних і точних висновків, а не сприяння дискусії між обома сторонами[171].

Я б натомість зазначив, що головною цінністю адвокатського захисту є його значення як процедури, покликаної виправдати вирок в очах обох зацікавлених сторін; цей вимір процесу набуває особливої конституційної важливості в адміністративному контексті, коли громадянин висуває позов проти держави. Первинною цінністю адміністративних слухань є можливість особистості з’ясувати істинні підстави рішення, водночас піддавши їх сумніву перед неупередженим суддею чи арбітром, котрий може незалежно зважувати аргументи обох сторін[172].

Саме дискусійна природа адвокатських слухань надає їм особливої моральної сили як засобу залагодження правових конфліктів. Не лише наводячи аргументацію свого рішення, а й вислуховуючи запити позивача і реагуючи на них, суддя надає йому підстави прийняти вирок, навіть якщо останній буде несприятливим. Звісно ж, це питання міри і ступеня, а отже, ідеальною можна вважати модель адвокатських слухань Фуллера, адже їхня строгість може змінюватися залежно від практичних обставин справи. Попри це, зрозуміло, що процес перехресної адвокатури особливо пасує вирішенню юридичних суперечок, у яких правові та моральні аргументи характеристично нероздільні й переплетені, а громадянину надають право зрозуміти і, якщо це можливо, погодитися, що ставлення до нього є справедливим. Цією мірою такий підхід, що лежить в основі ширшої концепції адвокатського захисту, до якої схиляється Ґалліґан, - ідеал, згідно з яким усі інші форми слухань повинні бути співвіднесені, а відступи від процедури - виправдані у світлі належних підстав (в адміністративному контексті) із приватними та публічними інтересами.

Визнання Ґалліґаном того факту, що в адміністративному контексті справедливе ставлення засвідчує втілення базових

конституційних цінностей, пояснює, чому адвокатські слухання залишаються таким потужним зразком юридичної процедури. Позивач, котрий має можливість окреслювати сутність та межі своїх претензій до публічної влади і може спрямовувати увагу судді на ті аргументи, котрі найбільше відповідають його інтересу, може як кинути виклик правомірності адміністративних положень, так і сприяти послідовнішому застосуванню їх у його конкретному випадку. Імпліцитно закладений у принцип верховенства права ідеал згоди, ґрунтований на передумовах справедливості та суспільного блага, передбачає досягнення схвалення будь-яких правових норм з огляду на фундаментальні моральні та політичні цінності спільноти. По суті, це конституційна обіцянка, котру дає загальне право: авторитет закону, і навіть основного закону, має раціональні підстави і, таким чином, підпорядкований вимогам справедливості. Характерний для адвокатської процедури раціональний дискурс полягає, якщо вірити Фуллеру, у виясненні та артикуляції спільних людських засад; у наявному контексті цю ідею можна тлумачити як дослідження належних висновків із тієї моделі справедливості, котру обумовлює ухвалена спільнотою конституція[173].

Звідси випливає, що ми не повинні вбачати мету адвокатських слухань лише в точному дотриманні авторитетних правових стандартів, якщо ми не тлумачимо ці стандарти в широкому сенсі як такі, що містять увесь спектр моральних цінностей, до котрих може апелювати громадянин у своїй взаємодії з державою. Якщо первинні правові обов’язки закорінені у потребі досягнення суспільного блага, а їхній зміст визначає спільно зроблений громадянином та урядовцем аналіз конкретного випадку, то питання справедливості не можна просто так відставити вбік як несуттєві або повністю підкорити їх якомусь авторитарному положенню чи розпорядженню. Наведення переконливих аргументів це аж ніяк не маніпуляція чинними правовими нормами; належне ставлення може містити спробу пояснити, чому (доказово) варто лояльно прийняти сумнівні положення і погодитися на несприятливе рішення чи навіть - у екстремальних випадках - взагалі відмовитися від певних норм, котрим не можна надати прийнятної інтерпретації[174].

Попри те, що повноваження урядовця (чи судді) модифікувати наявні положення чи й відходити від них залежать від його місця в посадовій ієрархії та контексту конкретного випадку, він,

у принципі, не може відступити від стандартів конституційної справедливості, як він їх розуміє. З огляду на те, як свідомий урядовець, дотримуючись принципу верховенства права, намагається реагувати на запити громадянина щодо реінтерпретації та модифікації наявних норм і положень, напрошується сильна і прозора аналогія з участю в політичному процесі: саме у цьому сенсі легітимність результату постає наслідком морального діалогу і передує йому. Адвокатський захист під час судового процесу чи юридичних слухань уможливлює цей діалог, надаючи громадянину статус, що дорівнює офіційній інституції, проти якої він висуває позов. Адвокатський захист так само «виконує важливу символічну функцію, публічно виражаючи право зацікавлених сторін вимагати офіційних постанов, що повинні бути пояснені та виправдані»; і, відповідно, «сама процедура повинна серйозно ставитися до аргументів позивача і надавати йому паритетного статусу щодо офіційної інституції, яку він позиває»[175].

Відповідаючи на позов, суддя чи арбітр повинен переконати позивача у справедливості свого ставлення у поняттях, котрі демонструють незалежність його позиції. Судова процедура передбачає повагу до її учасників, котра виявляється не лише у коректному до них ставленні відповідно до встановлених правил, а й у визнанні їхньої гідності, у тій манері, в якій, згідно з їхніми уявленнями, вона має виражатися, щоби вони відчули себе наділеними рівними правами громадянами. Застосування належного формату судової процедури у судах, трибуналах та інших офіційних інституціях можна сміливо вважати невід’ємним компонентом концепції конституційного правління, що відображає статус громадянина як автономного морального агента. Чим ширшою є участь індивіда у судовій процедурі - а отже, його контроль над її перебігом — тим вищий моральний авторитет її результату. І наскільки громадянин набуде можливості отримати обґрунтування адміністративної дії, поданої у найбільш виправданому світлі, та матиме можливість оскаржувати її наслідки щодо власних інтересів, настільки він змушений буде прийняти рішення неупередженого судді, засвідчуючи свою з ним згоду.

Раціональний характер судової процедури відображає природу взаємин між державою і громадянином, у яких право втілює моральну спонуку щодо послуху та співпраці останнього коли діалог між керівником та керованим вважають інтегральною рисою права. В ідеалі ґрунтована на адвокатському захисті

судова процедура повинна покликати до життя ті самі чесноти незалежного судження та громадянської відповідальності, котрі за належних умов демонструє представницька демократія: постає спонука до «толерантного партнерства», в межах якого консенсус шукають, виходячи із намагання зрозуміти позицію іншого, надаючи йому свободу у власний спосіб доводити її переваги. Виправданість доказової судової процедури полягає у її моральному трактуванні позивачів, адже верховенство права ставить у центр визначення та інтерпретації правових зобов’язань саме моральне судження: цінність такої позиції «полягає у тому, що завдяки їй індивід набуває можливостей оцінювати реальність не лише зі свого погляду, отже, стати безпристрасним і вільним від упередження, як те й «передбачено самою суттю людськості»206. [176]

<< | >>
Источник: Т. Р. С. АЛЛАН. КОНСТИТУЦІЙНА СПРАВЕДЛИВІСТЬ. Ліберальна теорія верховенства права Переклад з англійської Ростислава Сеяківа. Київ. «Києво-Могилянська академія», 2008. 2008

Еще по теме Моральна та конституційна концепції права:

- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Антимонопольно-конкурентное право - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Аудит - Банковская система - Банковское право - Бизнес - Бухгалтерский учет - Вещное право - Государственное право и управление - Гражданское право и процесс - Денежное обращение, финансы и кредит - Деньги - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Маркетинг - Медицинское право - Международное право - Менеджмент - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право зарубежных стран - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предпринимательское право - Семейное право - Страховое право - Судопроизводство - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Экономика - Ювенальное право - Юридическая деятельность - Юридическая техника - Юридические лица -