Політичний устрій міжвоєнної Румунії
За формою правління міжвоєнна «Велика Румунія» була конституційною монархією, устрій якої базувався на двох конституційних актах держави - від 29 березня 1923 р. та 27 лютого 1938 р.
Перша Конституція міжвоєнної Румунської держави, яку дослідники (І.Піддубний) вважають по-суті модифікацією конституції 1866 р. з доповненнями, зробленими в 1879, 1884, 1917 рр., встановлювала у державі режим парламентської демократії. Вона визнавала демократичну структуру влади, з поділом її на законодавчу, виконавчу та судову; зрівняння громадян у правах, незалежно від мови, національності та віросповідання.
Законодавча влада була представлена двопалатним парламентом: Сенатом і Палатою депутатів. Схвалений парламентом шляхом голосування закон набував силу після підписання його королем. Важливе місце у законодавчій діяльності парламенту займав «Закон про організацію Легіслятивної Ради» (26 лютого 1925 р.). Остання складалася з досвідчених юристів і мала завдання перевіряти законопроекти. Після того як Легіслятивна Рада розглянула проект і висловила свою думку про нього, його передавали на розгляд парламенту. Виконавча влада перебувала в руках короля та Ради Міністрів. Остання в особі міністерства внутрішніх справ Румунії від 1920-х рр. займалася справами національних меншостей (на становищі яких перебували українці). Окремо при Міністерстві освіти й культів існувало також «Управління у справах меншостей», однак від реального забезпечення національних прав українців та інших меншин цей орган самоусунувся. Судову владу в міжвоєнній Румунській державі мала забезпечувати недоторканість суддів.
Зазначимо, що певні особливості мало формування парламенту Румунської держави. По-перше, парламент обирався на неоднакових щодо різних регіонів засадах представництва. Так, вибори 1919, 1920 та 1922 рр. в етнічно румунських регіонах та у Бессарабії були проведені за системою пропорційного представництва, тобто один депутат обирався від 30 тис.
громадян. А на Буковині та в Трансільванії (в складі якої перебувала заселена переважно українцями Мараморощина) у ці роки діяла система абсолютної більшості, при якій наявність єдиного кандидата давала право голові виборчої комісії проголосити депутата обраним без голосування. Це певною мірою влаштовувало представників правлячої партії, бо створювало умови успішного зайняття парламентських місць. По-друге, певною проблемою формування законодавчої влади була кількість сенаторів та депутатів, яких обирали до парламенту від різних провінцій. Так, збереження поділу Буковини на 11 повітів та виділення Чернівців як окремого виборчого округу були причинами того, що на парламентських виборах 1919 р. Буковина була представлена 12 виборчими округами, від яких обрали 26 депутатів при загальній їх кількості по Румунії 568 (І.Піддубний). За цих обставин скорочення числа парламентських представників від приєднаних провінцій було вигідним для центру і з політичної, і з фінансової точок зору. Прийняття офіційної постанови про скорочення числа депутатів (до 387) також створювало умови для зменшення числа виборчих округів. Наприклад, з 1926 р. на Буковині діяли замість 12 лише 5 виборчих округів, від яких було обрано того року 18 депутатів, хоча спершу планувалося обирати 17 депутатів та 6 сенаторів від всієї Буковини.Нову румунську Конституцію (27 лютого 1938 р.) було прийнято шляхом всенародного голосування (плебісциту). Вона анулювала усі положення загальнодемократичного характеру попередньої Конституції, що означало завершення режиму парламентської демократії, і встановлювала диктатуру короля Карла ІІ. Парламент як інститут зберігався, проте змінювалися принципи його формування: половину сенаторів призначав король, іншу половину депутатів обирали. Королівським декретом (жовтень 1938 р.) було розпущено робітничі профспілки, а на їхнє місце створено робітничі корпорації. Також розпускалися усі політичні організації, а на їх місце створено єдину дозволену партію «Фронт національного відродження» (з червня 1940 р.
- «Партія нації»).Водночас у виконавчій сфері на новий рівень виводилися стосунки влади з національними меншинами. Так, відповідно до закону «Про організацію Управління у справах меншостей» (4 травня 1938 р.), останнього під назвою: «Генерального комісаріату для національних меншостей» підпорядковують безпосередньо Раді Міністрів. Зважаючи на це, українська делегація, починаючи від весни 1939 р., вживала заходів перед комісаром у справах меншостей щодо визнання національних прав українців і, зокрема, принципового визнання українців в Румунії як окремої національної меншини. Першим визнанням українців на державному рівні стала пропозиція комісара у справах меншостей (квітень 1940 р.) перед Палатою депутатів щодо прийняття української меншості до політичної формації «Фронт національного відродження». Одночасно було дозволено у школах українських громад в Буковині, Бессарабії та Мараморощині запровадити навчання української мови (4 години щотижня і дві години релігії українською мовою). Єдиною репрезентацією українців перед владними державними органами мала стати заснована тоді ж (квітень 1940 р.) «Українська національна громада». Проте усі ці заходи так і не були реалізовані.
Вважаємо, що наступ реакції і фашизму в Румунії у 1930-х рр. здійснювався, зокрема, і під впливом «українського фактора». Він супроводжувався посиленням маневрів румунських правлячих кіл на світовій арені: приєднання до фашистського блоку уявлялося румунському урядові ґарантією проти претензій хортистської Угорщини на Трансільванію та надійним засобом закріплення за собою захоплених (1918 р.) українських земель, а також загарбання нових територій.
Із 1940 р. по 1944 р. (23 серпня) одноосібним «кондуктором» Румунії став Антонеску.