Організація місцевих органів державного управління й самоврядування в Північній Буковині

Румунська урядова політика в галузі адміністративного устрою на

українських етнічних землях полягала у намаганні уніфікувати як адміністративний поділ краю, так і систему управління ним.

Перша за порядком організація органів місцевого державного управління Буковини, що була встановлена після вступу румунських військ у м. Чернівці (11 листопада 1918 р.), ще мала виразні ознаки адміністративно-територіальної автономії. Тоді за рішенням місцевої

Румунської національної ради, в руках якої зосереджувалася уся повнота влади в краї, для управління Буковиною створювався крайовий уряд - секретаріат (12 листопада 1918 р.). Правовою основою його діяльності став прийнятий (12 листопада 1918 р.) ним (самим урядом) спеціальний закон. На загальнодержавному рівні основні положення цього закону було визначено у королівському декреті про «Організацію Буковини» (19 грудня 1918 р.), підписаному на другий день після оприлюднення декрету про об\'єднання Буковини з Румунією.

Структурно крайовий уряд складався з 14 державних секретарів. Загальне керівництво краєм здійснювали два міністри-делегати, один з яких представляв Буковину в бухарестському уряді. У своїй діяльності крайовий уряд ще керувався австрійськими законами, маючи повноваження у багатьох питаннях управління краєм: адміністративних, судових, поліційних, фінансових, культурно-освітніх тощо. Поза компетенцією місцевого буковинського секретаріату (уряду) були зовнішні зносини, оборона, державна безпека, монетарна політика, якими відала центральна влада у Бухаресті. Постановою крайового уряду було також встановлено систему добору кадрів, за якою призначення державних службовців секретаріатів, пошти та залізниці здійснювалося згідно з поданням міністра-делегата.

В умовах «Великої Румунії», що виникла внаслідок приєднання ряду територій, постала потреба розробки нової адміністративної системи. Цей процес здійснювався на підставі конституції Румунії (29 березня 1923 р.) та закону про адміністративну уніфікацію (14 червня 1924 р.), який вступив у дію з 1 січня 1926 р.

Закон передбачав поділ Румунії на повіти та громади. Громади (комуни) поділялися на сільські та міські. Перші складалися з одного села або декількох сіл. Міські громади могли бути центрами повітів чи звичайними містами. Якщо ж вони мали економічне чи культурне значення, наприклад, Чернівці, то проголошувалися муніципіями. З метою здійснення контролю за виконанням законів, кращого спрямування адміністративної роботи повіти поділялися на округи - волості, тоді як міста ділилися на сектори.

Згідно зі статтею 7, всі мешканці країни були зобов\'язані належати до громад і вирішувати всі проблеми, пов\'язані з їх існуванням. Громада, в свою чергу, мала владу над громадянами і територією, що їй належала. Лише чужинці не мали права перебувати в громаді без погодження цього на основі спеціального закону. В статті 10 визначалося, що громадою та повітом управляють ради, складені з вибраних радних, включених по праву та кооптованих, зокрема представниці жінок. Г ромадські та повітові ради обов\'язково виконували розпорядження та дотримувалися постанов центральних органів влади. Головою адміністрації громади був примар, а повітової - префект. Обидва вони були зобов\'язані виконувати постанови та рішення, прийняті відповідними радами. Різні рівні влади зумовлювали й різні вимоги до представників влади. Так, префект виконував свої повноваження особисто, або ж через субпрефектів, преторів, поліцаїв та нотарів, підпорядковуючись безпосередньо Міністерству внутрішніх справ.

Відповідно до нового адміністративного закону всю територію Буковини було поділено на п\'ять повітів: Чернівецький, Сторожинецький, Радівецький, Сучавський та Кимполунзький. На думку дослідників (І.Піддубний), ці адміністративно-територіальні одиниці були створені таким чином, щоб включити до складу північних повітів Буковини якомога більше сіл з румунським населенням і тим самим дещо зменшити показники чисельної переваги українського населення в краї. Переслідуючи асиміляційну стосовно українців мету, при проведенні адміністративної реформи 1926 р. волостям давали назви, що відображали стару молдавську номенклатуру і в такий спосіб румунська влада мала намір переконати світ у законності «історичних прав» Румунії на Буковину.

На підставі закону про адміністративну уніфікацію (14 червня 1924 р.) восени 1925 р. провели вибори до місцевих органів самоврядування - громадських (комунальних) рад, до складу яких обирали громадських радних. Зміст діяльності громадських радних визначався їх партійною належністю чи орієнтацією. Тобто, діяльність радних могла мати свої особливості і використовувалася радними для захисту прав тієї національності, яку вони представляли, навіть якщо вона спрямована на шкоду представникам інших національностей. Натомість кількісна перевага у громадських радах усіх рівнів на Буковині завжди була за румунами, що викликало неодноразові протести з боку українських політичних діячів. Що стосується повноважень органів місцевого самоврядування, то насправді вони мали незначні повноваження і лише в господарському управлінні. Уряд за рекомендацією префектів міг розпускати місцеві виборні органи і скасовувати їхні рішення.

Чергові зміни в адміністративному устрої міжвоєнної Румунії були спричинені приходом до влади в листопаді 1928 р. уряду Націонал- цараністської партії. Уряд зберіг поділ на повіти, волості та громади, проте найбільшою адміністративно-територіальною одиницею за новою

адміністративною реформою ставали міністерські директорати.

Нова адміністративна реформа відбулася після прийняття Конституції (24 лютого 1938 р.) та перетворення Румунії на тоталітарну державу. Правовою основою її проведення став новий адміністративний закон (жовтень 1938 р.), робота над яким провадилася більш як півроку. Загалом, запроваджений цим законом адміністративно-територіальний поділ залишався дійсним для Буковини до червня 1940 р.

Першим проектом цього закону (квітень 1938 р.) передбачалося всю країну розділити на 7 округів за чисельністю армійських корпусів. Центром округу мало стати місце розташування штабу корпусу, префектами повітів могли бути цивільні чиновники, хоча й існувала думка про призначення корпусних командирів представниками влади. (Вже в лютому 1938 р. префектами повітів на Буковині призначали командирів військових частин).

Ще одним положенням законопроекту була ліквідація старих кордонів, а, отже, ненависного Бухаресту «дотеперішнього регіоналізму». Очолювати провінцію мав губернатор «з далекосяжними повно властями», якому мала допомагати окремі обласна рада з частково набраних та частково призначених членів. Повітових префектів та голів громад планували призначати згори, як і частину членів милостиво залишених громадських рад. Планувалося, що вся Буковина ще з сімома повітами мала входити до Ясської округи. Префекти мали право призначати примарів та їхніх заступників у сільських громадах, тоді як примарів міст міг призначати сам губернатор Примарі муніціпіальних та резиденційних повинні були бути старші 30 років і мати вищу освіту, по інших містах - середню, а в селах - початкову.

Проте подальша робота над законопроектом привела до певних змін і прийняття рішення про поділ країни на 10 областей. Відбувалися зміни самого адміністративного закону, як і законодавства по ряду міністерств. Знижено було й віковий ценз губернатора до 35 років, а до преторів поставлено вимогу мати ліценціат вищої школи. Ранги нотаря, претора, префекта мали по два класи.

В остаточній редакції проекту закону змінено назви низки областей. Так, до складу Сучавської області з центром в Чернівцях входили всі п\'ять буковинських повітів, а також Хотинський та Дорохойський повіти. Очолював область королівський резидент (призначався на 6 років), якому в управлінні краєм допомагала рада. До її складу входили члени, обрані громадськими радами та обласними палатами. Примарів, згідно із законом, обирали з членів громади, причому існувала можливість залишення їх на цій посаді без переобрання. Громадські ради складалися з членів обраних та призначених «по праву». Префектом повіту могла бути особа, що прослужила не менше 6 років на посаді претора та мала вищу освіту (ліценціат).

Згідно із законом, у кожній області повинні були існувати відділи адміністративний, фінансовий, технічний, хліборобський, зоотехнічний і ветеринарний, соціальної та гігієнічної допомоги, шкільний та мобілізаційний. Окремі службові відділи префектур повинні були переходити до обласної управи у повному складі, що, безумовно, скорочувало витрати. До обласної ради входили представники від палат (хліборобської, промислової, торговельної, праці), а також члени «по праву» (останніх було не менше восьми), до яких належали ректор вищого навчального закладу чи найстарший за віком директор середнього навчального закладу, найвищі за чином інженер, лікар, ветеринарний лікар, інженер-агроном, інженер лісництва, президент товариства соціальної допомоги, представник культурного захисту.

Отже, урядова політика в галузі адміністративного устрою Буковини в 1920-30-ті роки полягала у намаганні уніфікувати як адміністративний поділ краю, так і систему управління ним, що було в політичних та фінансових інтересах правлячих кіл Румунії. Деякий час громадські та повітові органи користувалися декларованими свободами, однак вибори до них часто набирали характеру політичних змагань. У цей період зроблено кілька спроб ліквідувати історичні провінції у складі Румунії, що вдалося лише після проголошення тоталітарного режиму. Уніфікація адміністративної системи королівства не лише створила видимість єдиної держави, але й мала своїм завданням завершити процес «інтеграції» українських етнічних земель, зокрема, північної частини Буковини в Румунію.