Вплив політичних чинників на реформування фінансів країни

З 1994 р. політична лібералізація в країні йде поряд з лібералізацією економічною. Бразилія стала більш відкритою для зовнішнього світу. Показники інфляції, які раніше очолювали всі світові зведення, знизились до досить пристойних величин.

Ніщо так не увиразнює слабкість бразильських реформ, як нездатність радикальних змін у фіскальній політиці та лібералізації економічного середовища. Дефіцит бюджету є полем битви між корпоративними структурами, федеральним урядом і керівництвом штатів, що гальмує розвиток Бразилії. Таке політичне тло не сприяє радикальним реформам. Заперечуючи економічні підвалини плану «Real», протягом 1994—1995 pp. впливові бразильські політики всіляко перешкоджали приватизації державного майна, реформуванню пенсійної системи, посиленню фіскальної дисципліни. Бразилія залишаєть

ся, за влучним висловом відомого політика Роберто Кампоса, країною зі «шведською системою соціальних гарантій та доходами бюджету, як в Мозамбіку». В окремих бразильських штатах на 22 діючих припадає 330 полковників у відставці. Якщо для пересічного бразильця пенсійний стаж становить 30—35 років, то для депутата парламенту — лише 8 років. Безкоштовне навчання та охорона здоров\'я також діють на користь заможніших прошарків населення. В Бразилії на одного студента державою витрачається 8804 долари (в Німеччині — 5900 доларів, Великобританії — 5100 доларів США, Канаді — 3975 доларів США), хоча початкова та середня освіта вкрай занедбані.

Значною мірою фіскальні проблеми пояснюються надмірними витратами урядів штатів (у Бразилії вони мають право емітувати власні облігації та отримувати позики від державних банків). З іншого боку, під час інфляції 1985—1993 pp. на регіональному рівні сформувався певний стереотип поведінки: використання інфляційного податку, неефективне адміністрування збору податків, популізм у вирішенні проблем зайнятості та регіонального розвитку. Наприкінці 1994 р. було підвищено заробітну плату державним службовцям — це було помилкою, враховуючи необхідність керованого обмеження сукупного попиту. В штаті Сан-Пауло заробітна плата зросла на 27% у реальному вимірі, а в штатах Ріо-де-Жанейро та Мінас-Жерайс, — на 56% і 50%, відповідно. Водночас податкові надходження зросли лише на 10%. Поширеною залишилася практика державних гарантій приватним підприємствам і «націоналізації» їхньої заборгованості. Індексація податкових надходжень не стимулювала скорочення видатків.

Окрім проблем зі скороченням урядових видатків, загрозливий дефіцит бюджету породжує злісне ухиляння від сплати податків. Досягненню фіскальної дисципліни перешкоджає брак інституційної підтримки. Бразильські політики не перебувають під тиском обмежень грошової ради, а Центральний банк так і не має незалежного статусу. Надаючи допомогу банку Economico, президент Е. Кардозо і його «команда» не витримали політичного тиску і відмовилися від попередніх запевнень у важливості незалежного статусу Центрального банку. Неоднозначність бразильських реформ і вразливість економіки до зовнішніх потрясінь у концентрованому вигляді виявилася під час президентських виборів 1998 р. Кампанію за власне переобрання Е. Кардозо розпочав рішуче і без натяків на популізм. Стратегічним завданням на майбутнє діючий президент визначив перехід

334

335

від держави, що виробляє, до держави, що регулює.

Практично лише неприваблива перспектива перемоги на президентських виборах лівого кандидата Л. Лули да Сільви стримувала експансійні апетити правлячої еліти (експортери сировини, впливові політики, регіональні лідери). Частково поточне споживання фінансувалося зовнішніми і внутрішніми запозиченнями, що лише відкладало в часі адекватні макроекономічні заходи рестрикційного характеру або поновлення експансійної політики як природнього наслідку недостатньо радикальних заходів. Станом на початок січня 1999 р. 27 бразильських штатів заборгували федеральному уряду ПО млрд реалів або 525 доларів на кожного бразильця.

Після переобрання Е. Кардозо стримуючі чинники було втрачено. Хоча відданість самого Е. Кардозо радикальній економічній політиці не змінилася, проте в Бразилії від цього залежить далеко не все. Занадто стрімке знецінення реала (навіть найбільші песимісти вважали, що обмінний курс завищено на 20—25% — не більше) знову змістило акценти в економічній політиці на користь радикальних заходів. Найперше планувалося завершити заплановане ще восени 1997 р. скорочення дефіциту бюджету. Від податку на фінансові операції планувалося отримати 11,5 млрд доларів, а від збільшення пенсійних відрахувань — 2,5 млрд доларів. За особистим наполяганням президента Е. Кардозо 20 січня 1999 р. нижня палата Конгресу ухвалила (з п\'ятого подання) законопроект про скорочення на 25% пенсійних виплат окремим категоріям пенсіонерів.

Зменшення видатків бюджету на 10,5 млрд доларів повинно було довести скорочення дефіциту бюджету до 24 млрд доларів.

План економічної стабілізації президента Кардозо, до реалізації якого приступили в середині 1994 p., приніс довгоочікувані наслідки: 10-відсотковий рівень інфляції, що був зареєстрований у 2001 р., став найнижчим рівнем з 1950 р. Тим не менше на фоні зростаючого благополуччя Бразилія все ще зберігає больові точки, які роблять її достатньо вразливою. Показники Бразилії з експорту надто незначні: у відсотковому до ВВП відношенні (7%) вони значно нижчі навіть індійських, а Індія до останнього часу дотримувалась вкрай протекціоністського режиму. Крім того, Бразилії необхідно позбавитися ще однієї болючої проблеми — надмірної диференціації в доходах, що дестабілізує фінансову систему країни.

Як і прогнозували соціологи, в 2002 р. президентські вибори в Бразилії впевнено виграв Луїс Ігнасіо Лула да Сільва, лідер Робітничої партії — найбільшої лівої політичної організації Латинської Америки. Експерти одностайні в тому, що успіх Л. Лули да Сільви на президентських виборах пояснюється зростанням різниці у доходах між багатими та бідними і високим безробіттям у Бразилії. І в тому, і в другому бразильці звинувачують уряд, який склав свої повноваження.

Бразилія пов\'язана по руках і ногах величезним зовнішнім боргом — 260 млрд доларів, який дорівнює приблизно половині її ВВП. Уряд щось повинен робити і з величезним бюджетним дефіцитом. Це означає, що новий президент Бразилії не зможе негайно знайти гроші на соціальні програми, яких так чекають рядові виборці. Питання фінансової заборгованості Бразилії викликає серйозну стурбованість і в закордонних інвесторів, і в МВФ. Стрімке економічне зростання останніх років створювало ілюзію, що цю проблему можна буде легко розв\'язати.

Бразилія гостро потребує нових методів управління, які стимулювали б економічне зростання. Навіть переконані противники обраного президента погоджуються з тим, що уряд, який пішов у відставку, намагаючись приборкати інфляцію, просто пожертвував цією складовою. Протягом останніх восьми років щорічні темпи зростання бразильської економіки не перевищували трьох відсотків. А в 2002 р. ця цифра знизилась до 1,3% і практично зрівнялася зі швидкістю зростання населення Бразилії. На думку експертів, економіка країни, яка декларує рішучу боротьбу з бідністю населення, має щорічно демонструвати зростання не менш як на чотири відсотки.

336

337

У США усе ще побоюються, що, перебуваючи у безвиході, новий президент Бразилії муситиме оголосити дефолт. Проте поки що бразильські бізнесмени вірять: президент все-таки виконає свої обіцянки з обслуговування державного боргу й застосування жорстких монетарних методів, обумовлених у діючій угоді країни з МВФ.

Багато експертів дуже скептично налаштовані стосовно планів нового президента. Вони гадають, що Бразилію від довгострокових економічних проблем може врятувати хіба що повномасштабна реструктуризація зовнішнього боргу. Проте навіть коли Лула да Сільва зможе дібрати в уряд високопрофесійні кадри й роз\'яснити інвесторам свої наміри, він рано чи пізно опиниться перед політичною дилемою. Адже заспокоїти ринки він може, лише відмовившись від своїх передвиборних зобов\'язань підвищити мінімальну зарплату та спрямувати більше коштів на фінансування соціальних програм. А це вимагається для стабілізації ситуації в країні. Так, більшість бразильців намагається потрапити на державні підприємства, яких після масової приватизації 1990-х років залишилось не так вже й багато.

Одним із найвужчих місць бризильської економіки залишається політика внутрішнього кредитування. Бразильські банки, які заслужили не тільки шану і повагу, але й відчутний прибуток завдяки своїй стійкості, з якою вони у важкі для реала години викупляли державні облігації, так і не змогли до цього часу переорієнтуватися на кредитування приватних підприємців і окремих компаній.

Другою підставою для занепокоєння залишаються недостатні темпи росту обсягу експорту. Професор Джеффрі Сакс з Гарвардського університету стверджує, що Бразилія з її 7 відсотками експорту від

обсягу ВВП тяжіє у цьому відношенні до слабких світових економік, хоча по багатьох інших показниках претендує на роль економіки, яка швидко розвивається. В країні також з\'явилися «регресивні» регіони, що викликає зростання соціальної напруженості й вимагає перерозподілу бюджетних коштів.