12.2.4. Аргентинська Республіка

Досвід реформування фінансової системи Аргентини має як позитивні, так і негативні наслідки. Тому його треба вивчати, щоб не допустити подібних помилок в Україні.

Аргентинський колапс ще на початку XXI століття спричинив оголошення найбільшого в історії дефолту.

Під час проведення аргентинської програми реформ уряд припустився також й інших помилок.

338

339

ного зростання, що почався з припиненням гіперінфляції, настало уповільнення, частково через те, що фірми всередині країни не могли отримати достатнього фінансування. Уряд Аргентини розпізнав коріння цієї проблеми, але не зміг вжити якихось заходів, оскільки змушений був відволіктися на усунення наслідків різних економічних потрясінь, що знаходилися поза сферою його впливу.

Першим болючим ударом була криза у Південно-Східній Азії, що сталася 1997 року. Аргентинська система визначення обмінного курсу вижила, але країна заплатила за це дорогу ціну — зросло безробіття, яке сягнуло рівня, що виражається двозначними цифрами. Незабаром високі відсоткові ставки створили напруженість у бюджеті країни. Але й тоді відношення показника державного боргу до рівня валового продукту — навіть у момент обвалу — залишалося на помірному рівні (порядку 45%), що нижче, ніж аналогічний показник у Японії. Але за відсоткової ставки 29%, дев\'ять відсотків ВНП країни щорічно витрачається на обслуговування боргу. Уряд запровадив режим найсуворішої економії, але цього виявилося недостатньо для того, щоб впоратися з мінливістю ринку. Світова фінансова криза, що настала за кризою у Південно-Східній Азії, призвела до серії великих корегувань обмінних курсів. Курс долара, до якого був прив\'язаний курс аргентинського песо, різко виріс. Зарплати та ціни впали, але не настільки, щоб Аргентина могла ефективно конкурувати на світовому ринку.

Тільки-но встигши отямитися від наслідків фінансової кризи 1997—1998 p., світ знов потрапив у глобальний економічний спад 2000—2001 p., що ще більше погіршило ситуацію в Аргентині.

розумінням. Розрив між загальноприйнятими відсотковими ставками і ставками, які призначалися на позики, що виділялися Аргентині, виріс до неймовірних розмірів. Виплати по відсотках спровокували дефіцит бюджету, через що перелякані інвестори, котрі вимагали ще більшого збільшення розриву ставок, починали розкручувати цей дефіцит ще більше. Більшість урядів, змушених за взятий у позику долар платити на рік 40% і більше, рано чи пізно витрачали всі гроші і припиняли платежі.

Саме це й сталося з Аргентиною, яка була змушена об\'явити дефолт. Позбавлена можливості отримувати кредит, вона увійшла в інфляційну спіраль. І не мало значення, що уряд обіцяв провести політику нульового дефіциту, тобто витрачати лише те, що він збирав. Скорочення бюджетних витрат знижувало попит і виробництво, що призводило до різкого зниження доходів, а це у свою чергу, робило неминучим додаткове урізування бюджету. Захищаючи механізм повного золотовалютного забезпечення і намагаючись уникнути дефолту відносно тих, у кого в гаманцях були песо, Аргентина закінчила оголошенням дефолту проти усіх інших: державних службовців, яким або ніколи не виплачували повністю, або довільно урізували платню; провінцій, що не отримали грошових переказів, встановлених їм згідно із законом; вкладників, які більше не могли вільно забирати свої вклади в банку.

Аргентинська ситуація в 2002 р. красномовно продемонструвала, що навіть активна робота західних банків нічого не гарантує. Президент Дуальде змушений був вибачитися за те, що вкладники, якщо й отримають свої гроші, то не в доларах, а в песо. Бо банківська система — у жалюгідному стані, грошей немає (сума вкладів, що зникли, оцінюється у 46 млрд доларів). Де поділися гроші — невідомо. Припускають, що вони залишили країну нелегально. Тим часом вклади знаходилися головним чином у філіях цілком респектабельних банків США, Великої Британії, Іспанії, Італії. У банківських установах проведені обшуки. Вкладникам від цього навряд чи легше, але вони хочуть довідатися про причини «втечі» капіталів з Аргентини.

Оригінальну спробу пояснити причини важкої кризи в країні, яка начебто повинна була в теорії пережити «економічне диво», здійснено у праці аргентинського соціолога Лопеса. Дослідження стверджує, що бідність аж ніяк не кон\'юнктурне явище у цій країні, як стверджують, наприклад, католицькі єпископи, а результат впливу абсолютно визначеної соціальної структури, що ґрунтується на корупцій-ній системі влади. На думку вченого, протягом понад чверті століття всі верстви аргентинського населення поступово передавали свої

340

341

прибутки найбагатшим співгромадянам. І чим біднішими вони були, тим більший відсоток віддавали — водночас частка найбагатшої частини аргентинців у загальнонаціональному прибутку неухильно збільшувалася. Саме в цьому й полягає причина появи в Аргентині неіснуючої раніше категорії населення — «нових бідних». За підрахунками Лопеса, кожна бідна сім\'я, в середньому із чотирьох чоловік, щомісяця передавала нагору соціальної піраміди усі ці роки щось на кшталт надподатку у 300 доларів. У результаті в травні 2001 р. в Аргентині нараховувалося 15 млн бідних при населенні 37 млн чоловік. Третина населення взагалі живе нижче межі бідності. Це вимагає суттєвої корекції фінансової політики країни у наступні роки.