2.2. Конституційні ідеї 20-40-х років ХХ століття та спроби їх реалізації в практиці державотворення

Державне відродження України після Першої світової війни, внаслідок якого українською нацією було реалізовано своє природнє право на самовизначення та створено українські національні держави – УНР та ЗУНР, перервали військові агресії 1918-1920 рр.

В ситуації, що склалася на середину 20-х років минулого століття, розвиток конституційних ідей як частини української правової думки, знову опинився в складних умовах бездержавного існування українського народу. Однак багато складнішими для розвитку конституційних ідей як складової української правової думки, були умови антиукраїнських та антидемократичних (не конституційних) політичних режимів, які в тій чи іншій формі протягом міжвоєнного періоду існували в Польщі, Румунії та в СРСР. Все це привело до того, що розвиток конституційно-правових ідей як єдине цілісне загальнонаціональне явище фактично перестав існувати.

Опинившись вимушено на еміграції в 1919 році, Уряд ЗУНР проіснував до травня 1923 року. Офіційно він припинив свою діяльність після того, як Антанта, не враховуючи загальновизнані принципи і норми міжнародного права, визнала приналежність Східної Галичини до Польщі. В той же самий час, на основі органів державної влади УНР, які опинились на еміграції в Польщі було утворено Державний Центр Української Народної Республіки (ДЦ УНР) (21.11.1920). Легітимність існування ДЦ УНР обґрунтовувалась актами Трудового Конгресу від 22.01.1919 р., Директорії та Ради Міністрів УНР від 21.05.1920 р. та 12.12.1920 р. Однак, «втративши територію УНР, – як справедливо підкреслює сучасний український правознавець В.А.Чехович, – фактично перестала існувати, що було формально засвідчено мирним договором між Польщею та Радянською Росією і Радянською Україною 18.03.1921 р. в Ризі.

До Другої світової війни діяльність ДЦ УНР зосереджувалась в Тарнові, Варшаві, Празі та Парижі. Спочатку ДЦ УНР складався з Директорії та Уряду УНР, пізніше було зроблено спробу відновити і представницький орган, свого роду парламенту на вигнанні (Закон «Про Раду Республіки» від 09.01.1921 р.). До складу Ради Республіки увійшли 67 представників політичних партій та громадських організацій. Було обрано Голову Ради (І.Фещенка-Чопівського) та сформовано депутатські комісії. За півроку своєї діяльності, Рада Республіки прийняла більше 60 різних документів іменованих як «Закони УНР». Однак, після невдалих спроб військового повернення на Україну в кінці 1921 р., Рада Республіки фактично припинила своє існування. До складу ДЦ УНР знову увійшли Голови Директорії та Уряду УНР, які в 20-30-ті роки своєю політичною діяльністю постійно привертали увагу міжнародної громадськості щодо ситуацій навколо України. Мова іде про декларації та меморандуми Уряду УНР, його неодноразові звернення, листи та протести до Ліги Націй, урядів іноземних держав, міжнародних громадських організацій тощо. Суспільний резонанс зокрема мали декларації (заяви) Уряду УНР «З нагоди десятиріччя Центральної Ради» (17.04.1927 p.), «У зв\'язку з процесом СВУ»(26.05.1930), а також листи (протести) Уряду УНР до Ліги Націй «Про червоний терор на Україні» (09.12.1929 p.), «Про примусову працю в СРСР» (28.09.1932), «Про голод на Україні» (25.09.1933 p.), «Про становище українців в Галичині» (01.02.1931) та ряд інших документів [219, c.120-127, 187-195, 200-210, 213-215].

«Уряд Української Народної Республіки, – говорилось 26 травня 1930 року у заяві-протесті проти арештів української інтелігенції, – бореться і буде боротися до кінця за відновлення Української Національної Держави на основі повної незалежности, народоправства та демократичного державного ладу. Він стремить до того, щоб на самостійній, не від кого незалежній Україні було встановлено такий державний соціальний та господарський лад, який існує в передових демократіях світу, щоб наш народ, селянство, й робітники, жили в таких умовах, в яких вони живуть на Заході та в яких мають право жити з огляду на їхню працю, на їхню важливу ролю у вільній демократичній Українській Державі /.../ Уряд УНР стоїть за признання права власности на землю за селянством України /.../ за охорону всіх законних інтересів робітництва, визнає за ними право страйків, коаліцій та ставить своїм завданням організацію державної охорони праці, урегулювання робітничого дня і соціальне забезпечення робітників /.../ Стоючи на принципах демократії, Уряд УНР визнає рівні політичні і громадські права за всіма громадянами УНР без ріжниці стану, полу, віри і народности та повну їх рівноправність перед судом і законом. Громадянам України, що належать до національних меншостей, Уряд УНР забезпечує всі рівні права їхньої національности і культури, згідно з нормами міжнародного права. Виходячи з засад правової державности та визнаючи рівноправність всіх громадян перед законом, Уряд УНР дбатиме про встановлення на Україні твердої влади на основах права і закону /.../ Уряд УНР визнає за всіма громадянами України волю віри й право на вільне задоволення релігійних потреб; волю слова, друку, професії, організацій, зборів; забезпечує всім громадянам недоторканність особи, мешкання, кореспонденції /.../ дбатиме про обов\'язкову початкову освіту народу, про збільшення нижчих, середніх і вищих шкіл, про розвиток науки і культури взагалі, та про повну волю наукового досліду і думки. Стверджуючи це й обіцяючи непохитно боротись за проголошені основи державного життя самостійної України, Уряд УНР, після звільнення України від ворога, складе перед Тобою, Суверенний Народе Український, свої повновласті, доручені йому першими парламентами України» [220].

Паралельно з вище викладеними процесами, зовсім в іншому руслі проходили події на території, що опинилась у складі радянської держави. Так, з боку чільних представників більшовицької партії, а пізніше – органів радянської влади, що була встановлена на українських землях в результаті військової агресії Радянської Росії, вже на початку березня 1919 року розпочалася певна робота спрямована на прийняття радянської конституції для України. Мотивацією дій останньої було, за вдалим висловлюванням А.Г.Слюсаренка та М.В.Томенка, насамперед бажання «юридично підтвердити свою прихильність до державної незалежності» [95, c.172]. Тому, ІІІ з\'їзд КП(б)У (1-6 березня 1919 р., м. Харків) «ухвалює рішення перейняти для УСРР Конституцію РРФСР 1918 р. з урахуванням змін залежно від місцевих умов /.../ 10 березня ІІІ з\'їзд Рад робітничих, селянських та червоноармійських депутатів (1787 делегатів, у тому числі 1435 комуністів) приймає «в основному» проект Конституції УСРР /.../ 14 березня – ВУЦВК затверджує текст Основного закону УСРР» [67, c.265].

Прийнятий документ складався з 35 пунктів (статей), об\'єднаних у чотири розділи: розділ перший – «Основні положення», другий – «Конструкція радянської влади», третій – «Декларація прав і обов\'язків трудового та експлуатованого народу», четвертий – «Про герб і прапор УСРР». В свою чергу розділ другий («Конструкція радянської влади»), поділявся на два підрозділи: «А. Організація Центральної Влади» та «Б. Організація Радянської Влади на місцях». УСРР була проголошено диктатурою трудящих та експлуатованих мас пролетаріату та найбіднішого селянства над їхніми споконвічними експлуататорами – капіталістами та поміщиками (ст. 1). При цьому, встановлена диктатура, мала забезпечити «здійснення переходу від буржуазного ладу до соціалізму, шляхом проведення соціалістичних перетворень і систематичного придушення всіх контрреволюційних намірів («поползновений» – мовою оригіналу, Н.С.) заможних класів»; після цього диктатура разом із державою зникнуть, залишивши місце «вільним формам співжиття, побудованим на засадах організації спільної праці на загальну користь і братської солідарності людей» (ст.

Окремим (третім) розділом до Конституції У.С.Р.Р. 1919 року увійшла «пристосована до УСРР» [91, c.38] петроградська Декларація прав трудящого та експлуатованого народу, прийнята Всеросійським Центральним Виконавчим Комітетом рік перед тим (3(16) січня 1918 р.). Сам текст прийнятої Конституції У.С.Р.Р. 1919 р. максимально був наближений до першої радянської конституції (Конституції РСФРР 1918 р.), приймався в остаточній редакції і існував до 1920 року виключно у російськомовному варіанті [95, c.173].

У зв\'язку з утворенням СРСР та прийняттям першої Конституції СРСР (1924 р.) було підготовлено та внесено ряд змін до чинної тоді Конституції УСРР 15 травня 1929 р. ХІ Всеукраїнський з\'їзд робітничих селянських і червоно-армійських депутатів прийняв нову Конституцію УСРР, за якою остання визначалась як «соціалістична держава робітників і селян» (ст. 1). Нова конституція складалася із 82 статей об\'єднаних п\'ятьма розділами («Загальні положення», «Організація Радянської влади», «Про виборчі права», «Про бюджет Української Соціалістичної Радянської Республіки», «Про Герб, Прапор і столицю Української Соціалістичної Радянської Республіки»). УСРР, говорилось в ст. 2 Конституції, на добровільних та рівноправних засадах разом з іншими радянськими республіками творить СРСР та «як суверенна договірна держава зберігає за собою право вільного виходу з СРСР» (ст. 3). Було проголошено «соціалістичною державною власністю /.../ всю землю, надра, ліси і води, а також фабрики, заводи, банки, залізничний, водний та повітряний транспорт, засоби зв\'язку», а зовнішню торгівлю – «державною монополією». Конституція 1929 року підтверджувала «забезпечення політичних прав для трудящих мас», при цьому ряд статей першого розділу деталізували зміст та офіційне бачення цих прав. В той же самий час, працю було визнано обов\'язком всіх громадян України (ст. 14). Підтверджувалась і встановлена попередньою Конституцією система органів влади в центрі та на місцях: верховний орган влади - Всеукраїнський з\'їзд рад робітничих, селянських та червоноармійських депутатів (ст. 22); в період між Всеукраїнськими з\'їздами рад, «верховним законодавчим, розпорядчим і виконавчим органом влади» був Всеукраїнський центральний виконавчий комітет (ст. 25); Рада народних комісарів, «як розпорядчий та виконавчий орган ВУЦВК» мала здійснювати загальне управління» УСРР (ст. 38) та в межах наданих їй ВУЦВК могла видавати «законодавчі акти й постанови, обов\'язкові до виконання на всій території УСРР» (ст. 39). Зберігалась встановлена раніше нерівність у виборчих правах навіть серед тих категорій населення, яким останнє державою надавалось. Так, при виборах Всеукраїнського з\'їзду рад, делегати останнього обиралися нижчестоячими з\'їздами рад із «розрахунку: від міських і селищних рад – один делегат на кожні 10.000 виборців, а від сільських - один делегат на кожні 50.000 людности» (ст. 24). В складі УСРР було узаконено на конституційному рівні існування Автономної молдавської соціалістичної радянської республіки (ст. 18) [222; 223].

На відміну від попередньої Конституції УСРР (1919 р.), текст Конституції УСРР 1929 р. містив цілу групу статей, положення яких стосувались питань освіти, культури, статусу національних меншин. Все це безперечно є важливим з огляду на те, що саме на другу половину двадцятих років припадають процеси національно-культурного піднесення в Україні, які отримали назву «українізації». «В царині культурного будівництва Українська Соціалістина Радянська Республіка, – говориться в ст. 13 Конституції УСРР 1929 року, – ставить своїм завданням забезпечувати всіма засобами розвиток пролетарськими шляхами української національної культури й культур національних меншостей та рішуче боротися з націоналістичними забобонами». Національним меншинам надавалось право на утворення в місцях їх компактного проживання окремих національно-територіальних одиниць, а також право використання рідної мови «в зносинах з державними органами і у зносинах державних органів з ним, у всіх прилюдних виступах , а також у всьому громадському житті (ст.ст. 19, 20) [223]. В частині конституційного закріплення статусу національних меншин, до певної міри проглядаються загальнонаціональні традиції толерантного відношення українців до інших націй та етносів, визнання права національних менших на національно-культурну автономію (від М.Драгоманова, через Закон УНР «Про національно-персональну автономію» і до Конституції УСРР 1929 р.). У зв\'язку з цим, певний інтерес, з огляду на розгляд загального питання про розвиток конституційних ідей в українській правовій думці, являє собою документ під назвою проект «Конституції національно-культурної автономії (самоврядування) Українців на Далекому Сході» (приблизно перша половина 20-х років) [224], насамперед, як доповнюючий показник (фактор) певного рівня правової свідомості українців того часу в частині правового статусу національних меншин.

Через вісім років після 1929 року, появляється нова радянська Конституція для України. Причиною появи останньої стала зміна політичних орієнтирів Комуністичною партією СРСР (прийняття програмної тези про перемогу соціалізму в Країні Рад) та поява нової загальносоюзної Конституції 1936 р. Положення Конституції УРСР 1937 року якими було закріплено соціально-економічні права громадян (право на працю, на відпочинок, на матеріальне забезпечення, на освіту, на охорону інтересів матері і дитини), демократичні свободи (слова, друку, зібрань, мітингів, походів, демонстрацій, совісті, об\'єднання у громадські організації), недоторканість особи і її житла, таємниця листування (ст.ст. 117-127), загальне, рівне і пряме виборче право при таємному голосуванні (ст. 133), рівно ж як і теза про те, що «вся влада в УРСР належить трудящим міста і села в особі Рад депутатів трудящих»(ст. 3) [225], виглядають не тільки надто декларативними, а були насамперед виявом небаченого блюзнірства з боку більшовицької влади на фоні мільйонних жертв українських селян під час голодомору 1932-1933 рр. та масових репресій тридцятих років в Україні.

Структурно Конституція УРСР 1937 року об\'єднала в собі 146 статей, розділених на тринадцять розділів: «І. – Суспільний устрій»; «ІІ. – Державний устрій»; «ІІІ. – Найвищі органи державної влади УРСР»; «ІV – Органи державного управління УРСР»; «V. – Найвищі органи державної влади Молдавської АРСР», «VІ – Органи державного управління Молдавської АРСР», «VІІ – Місцеві органи державної влади»; «VIII – Бюджет Української РСР»; «ІХ – Суд і прокуратура»; «Х – основні права й обов\'язки громадян»; «ХІ – виборча система»; «ХІІ – Герб, прапор, столиця»; «ХІІІ – Порядок зміни Конституції». Статею125 Конституції УРСР 1937 року Комуністичну партію (більшовиків) України було визнано «передовим загоном трудящих, в їх боротьбі за зміцнення і розвиток соціалістичного ладу» і яка «/.../ являє собою керівне ядро організацій трудящих, як громадських, так і державних».

Найвищим органом влади в УРСР було визначено Верховну Раду УРСР (ст. 20), яка мала обиратись «громадянами УРСР по виборчих округах на строк 4 роки за нормами: один депутат від 100 000 населення» (ст. 21). Верховна Рада ставала «єдиним законодавчим органом УРСР» (ст. 23) та утворювала «Уряд УРСР – Раду Народних Комісарів УРСР» (ст. 38). Рада Народних Комісарів УРСР (Уряд) визначався як «найвищий виконавчий і розпорядчий орган державної влади УРСР»(ст. 39). Народні Комісари УРСР (члени Уряду, міністри – Н.С.) очолювали відповідні народні комісаріати (міністерства), які поділялися на союзно-республіканські та республіканські. (ст.ст. 45, 46). Місцевими органами влади (в областях, районах, містах, селищах, станицях і селах) було визначено Ради депутатів трудящих (ст. 72), які мали обиратися строком на 2 роки. Правосуддя покладалося на суди (Найвищий Суд УРСР, Найвищий Суд Молдавської РСР, обласні суди, суди адміністративного округу, спеціальні суди СРСР, народні суди), абсолютну більшість з яких мали обирати Ради відповідного рівня (ст.ст. 102-108). Вищий нагляд за точним виконанням законів усіма Народними Комісаріатами і підвідомчими їм установами, так само, як окремими службовими особами, а також громадянами на території УРСР покладався як на Прокурора СРСР, так і на Прокурора УРСР (ст. 112), якого призначав останній строком на 5 років (ст. 113) [225]. Однак, всі ці вищенаведені «конституційні» приписи в умовах жорсткого тоталітаризму в кращому випадку просто залишалися декорацією для зовнішнього світу, прикриваючи справжнє обличчя антидемократичного (відповідно – антиконституційного) та антиукраїнського політичного режиму, яким був зрештою сталінізм другої половини 30-х років на Україні.

Значна частина вчених-правознавців, даючи сьогодні оцінку як Конституції УСРР 1919 року, так і пізнішим радянським конституціям міжвоєнного періоду, називають останніх в кращому випадку «квазіконституціями» [85, c.111-112; 88, c.43-44; 104]. При цьому особливо наголошується на те, що їхні тексти були досить заполітизованими, декларативними, у них фактично відсутні такі звичні для конституційної держави інститути як інститут прав людини, народного суверенітету, парламентаризму, розподілу влади, місцевого самоврядування тощо. В той же самий час, у вітчизняній літературі з цього приводу висловлювались і інші (в т.ч. протилежного характеру) позиції [87, c.30-35; 91, c.38-44].

«Радянська конституція» за задумом її творців мала виражати волю не всього суспільства (не всього народу), а тільки його окремої групи (пануючого класу), т.б. іншими словами, «радянська конституція» була класовою за своєю суттю. В основі даної концепції лежить теза В.І.Леніна про внутрішню природу конституції держави, за якою, «/.../ суть конституції в тому, що основні закони держави взагалі і закони, які стосуються виборчого права в представницькі установи, їх компетенції і т.д., виражають дійсне співвідношення сил в класовій боротьбі» [226]. В науковій літературі сьогодні, окремо звертається увага на те, що вище згадана теза В.І.Леніна (1870-1924) є «дуже близькою» (перефразованою) до висловлювання про сутність конституції відомого німецького соціаліста Ф.Лассаля (1825-1884) [16, c.196]. Останній, зокрема говорив, що «/.../ дійсна конституція країни, це фактичне співвідношення сил які існують в країні; писана конституція лише тоді міцна і має значення, коли є точним виразником реального співвідношення суспільних сил» [227]. Згодом, в радянський період, тезу В.І.Леніна про сутність конституції було возведено в ранг політичної догми, і відповідно в будь-якому радянському підручнику з державного права, монографічному дослідженні чи науковій статті присвяченій проблемам конституції, останній давались визначення на взірець «основного закону держави або системи законів, які закріплюють у відповідності з інтересами пануючого класу принципи суспільного ладу країни і її державний устрій, систему органів держави, основні засади їх організації і діяльності, систему основних прав і обов\'язків громадян і її гарантії» [228].

Одним із перших, хто на науковому рівні пробував заперечити логічність можливості існування самої тези «радянська конституція», виходячи насамперед із її класової суті, був С.С.Дністрянський. Проаналізувавши детально у своїй роботі «Теорія конституції» (бл. 1920 р.) текст Конституції РРФСР 1918 року, вчений зробив висновок про те, що Радянська Росія не має конституції, а має лише «/.../ революційний маніфест в рамцях революційної організації Совєтської Республіки /.../ має тільки революційну совєтську програму» [63, c.193-195]. Послідовниками такого підходу до оцінки явища «радянських конституцій» сьогодні, окремо підкреслюють, що головними рисами «соціалістичного (радянського) конституційного правопорядку» були: «1. Заперечення принципу розподілу влади шляхом заміни його принципом-гаслом «Вся влада – Радам!». 2. Запе–речення принципу політичного плюралізму шляхом конституційного закріплення провідної (керівної) ролі однієї (комуністичної) партії. 3. Запе–речення принципу верховенства права шляхом його заміни принципом верховенства закону як основи так званої «соціалістичної законності». 4. За–перечення концепції природніх прав людини і визнання лише концепції прав громадян. 5. Заперечення свободи особистості і визнання за державою патерналістської функції /.../» [104]. Вище викладене стосувалося не тільки радянської конституції для України міжвоєнного періоду (1919, 1929, 1937 рр.), а й конституції прийнятої в 1978 р.

Тут не можна не погодитись з думкою В Речицького про те, що власне «український конституціоналізм радянського періоду не був самостійним правовим явищем. Конституційні акти Радянської України були або копією більшовицьких російських, або одним із варіантів конституційної моделі, спеціально розробленої політичним центром для союзних республік в складі СРСР. Такі моделі створювались в рамках універсальної політико-правової марксистсько-ленінської парадигми, в межах якої зміст політичних прав передбачав виключно державне трактування, в якій як писав В.І.Ленін, їх «змістом є участь /.../ в політичній спільності, в державі» [61, c.428].

На розвиток ідей та поглядів конституційного характеру в середовищі вчених-правознавців на українських землях після встановлення радянської влади безперечно великий вплив мав як сам перебіг політичних подій на Україні 20-30 років минулого століття (зрештою як і на весь стан розвитку української правової думки), так і сама ситуація що склалася в цьому середовищі. Щодо останнього, то окремо слід зазначити те, що значна частина вчених-правознавців, особливо конституціоналістів, в силу об\'єктивних причин опинилась тоді поза межами України. Крім того, фактична політика радянської влади направлена на ліквідацію університетів (і відповідно університетської юридичної освіти), жодним чином не сприяла розвитку як правової думки взагалі, так і конституційних ідей. Однак, до кінця 20-х років (політика НЕПу, процеси українізації) в Україні формально зберігалися певні умови для розвитку в тій чи іншій формі ідей конституційного характеру, звичайно з оглядом на реалії встановленого радянською владою політичного режиму. Про це красномовно свідчать наукові дослідження, які побачили світ в той час, а саме: «Конфедерації, федерації і Союз Соціалістичних Республік» М.І.Палієнка (1923), його ж «Право громадянства в сучасних федераціях і Союзі РСР» (1926) та «Проблема суверенітету сучасної держави» (1929), «Радянська Конституція» О.Л.Малицького (декілька видань 1924-1928 рр. українською та російською мовами), його ж «Радянське державне право. Нариси» (1926), «Конституція УРСР і СРСР» Г.В.Александренка (1927-1929), його ж «Автономні республіки і автономні області в Союзі РСР» (1928) та «Радянський державний устрій» (1931), «Радянське будівництво на Україні» О.І.Буценка (1927) та інші. Хоч ці роботи й були написані в цілому з позицій «соціалістичного романтизму» [229, c.14], були в них безперечно як цікаві ідеї, так і творчі знахідки, були вони також і певним зрізом розвитку конституційних ідей в Україні того часу.

В кінці 1927 року у ВУАН було створено Комісію для виучування радянського права, перед якою було поставлено завдання організації досліджень усіх галузей діючого права із залученням до них всіх наукових сил та юристів-практиків, у тісному контакті з державними установами та іншими науковими організаціями [230, c.64]. Згодом цю Комісію було реорганізовано в Комісію радянського права і будівництва. В 1930 році академіком ВУАН по спеціальності «державне право» було обрано М.І.Палієнка [231]. Останній, очоливши Комісію радянського права і будівництва, ще пробує тримати у сфері її досліджень і конституційно-правові напрямки (наприклад, одна з тем його дослідження початку 30-х років називалась «Право громадянства в СРСР і за кордоном» [229, c.67]). Однак, в Україні період відносної демократизації закінчувався та починалися репресії. Потрясіння, які випали згодом на долю юридичної науки, відповідним чином відбилися на її результативності і фактично привели до припинення на довший час легального поступу конституційних ідей в Україні. Абсолютна більшість виданих у 30-х роках в УРСР книг з правової тематики загалом мала коментаторський, описовий характер. На фоні масового порушення законності й сваволі командно-адміністративної системи, прославлялась сталінська Конституція, «демократичні» основи державного й суспільного устрою країни, права й свободи громадян, суверенітет Української РСР й т.д. (мова йде про роботи: Б.Бориліна «Радянська демократія» (1935), О.Стецького «Конституція соціалістичної держави» (1936), Б.Соколова «Суспільний устій УРСР» (1938), К.Берновського «Виборчий закон УРСР» (1939), В.Мірошника «Етапи розвитку Радянської Конституції» (1940) та інші) [229, c.22].

Політичні режими, встановлені на початок 20-тих років минулого століття на українських землях Польщею, Румунією та Чехословаччиною, будучи формально конституційними та до певної міри демократичними, на загал проводили, використовуючи сучасну термінологію, політику т.з. «подвійних стандартів». Одна ситуація була щодо реального забезпечення прав та свобод особи, розвитку демократичних інститутів, свободи преси і т.д. по відношенню до громадян, належних до титульної нації (поляків, румунів, чехів, словаків), зовсім інша, щодо українців. По відношенню до українського населення, цими державами проводилась політика денаціоналізації та насильного влиття в титульну націю (полонізація, румунізація, чехізація) українського населення, яка, в окремих випадках, мала відверто імперське забарвлення. Однак, зовнішньополітичне реноме цих держав як конституційних, не дозволяло їм повністю знищити легальні українські громадсько-політичні рухи, особливо там, де останні мали багатолітні традиції функціонування в умовах конституційної австро-угорської монархії. Середовище останніх стало одним із тих, де конституційні думки, погляди ідеї продовжували існувати та розвиватись далі. Винятком з цього процесу була міжвоєнна Румунія, політика якої по відношенню до автохтонного українського населення Буковини та Бесарабії була особливо жорстокою та цинічною. Румунізації підпадали всі без винятку сторони не тільки державного, а навіть і громадського життя українців (місцеві органи влади, органи самоврядування, вища та професійна освіта, школа, церква, преса, кооперації, громадські організації і т.д.). «Для виправдання румунізації, писав М.Лозинський, – румунський уряд придумав особливу теорію, за якою українське населення Бесарабії та Буковини вважалося Румунами, які підлягали українізації, і тому треба їх знову зрумунізувати» [232, c.63].

Відновлення легальної діяльності українських політичних партій на початку та в середині 20-х років в Галичині, не залежно від політичного спрямування, було ознаменовано чіткими конституційно-правовими позиціями направленими насамперед на відновлення державної незалежності українського народу, створення єдиної (соборної) демократичної української держави з республіканською формою правління. Таких позицій притримувались загалом і українці-депутати польського сейму. «Ціле історичне життя Українського Народу є доказом того, – говорилося у заяві Української Парламенської Репрезентації (20 послів і 6 сенаторів) від 23.01.1923 р., що метою його політичних змагань є створення Української Держави /.../ однак рахуючися з дійсним станом річей, заявляємо нашу готовість до співпраці з польським народом і всіма народами, які входять в склад Річпосполитої Польської, під слідуючими умовами: Річпосполита Польська, як держава національно несуцільна, має бути перебудована так, щоби кожний народ, який входить в її склад, особливо такий, що займає окреслену територію, мав повну можливість реалізувати своє право на самовизначення, отож мав забезпечити повний і свобідний розвиток всіх галузей життя» [233]. У Резолюціях першого повоєнного з\'їзду Української Радикальної Партії (м.Львів, 03.04.1923) говорилось, що «осягненння повного соціялістичного визволення українського народу є неможливе без здобуття національної самостійности, яка виявляється в можливости, даній робітничим масам кожної української етнографічної території самим свобідно рішати про свою долю /.../ український народ буде все зміряти до якнайскорішого осягнення повної незалежности на всіх своїх землях і буде боротись проти всіх сусідів, котрі розшматували начетверо українську територію /.../ Українська Радикальна Партія буде всіма засобами цю визвольну боротьбу (українського народу – Н.С.) попирати, аж доти на всіх українських землях не буде збудована й закріплена Українська Республіка, в котрій повноту влади буде виконувати працюючий люд» [234].

Перший повоєнний з\'їзд Української Народної Трудової Партії (м. Львів, 21.05.1923) засудив фактичний розподіл української території між чотирма державами і висловився за негайне (програма-мінімум на поточний момент) «об\'єднання усіх українських земель, що найшлися під владою Польщі, себто Східної Галичини, Лемківщини, Волині, Холмщини, Полісся і Підляшшя в одноцільну правнополітичну одиницю о повноті політичних прав української нації на своїй землі» та «/.../ рішуче протестує проти, так званої воєводської автономії» [235].

Вже в першому зверненні Українського Національно-Демократичного Об\'єднання (УНДО) однозначно наголошувалось «визнаючи принцип загально признаного права про означення (самовизначення – Н.С.) народів, УНДО на чолі своєї плятформи ставить здійснення в повному об\'ємі права нації на всіх областях, на яких в р. 1914 український народ становив більшість населення» [236]. Згодом, в Програмі УНДО, затвердженою ІІ-м з\'їздом (19.11.1926, м.Львів), чітко було записано «Політичною метою Українського Національно-Демократичного Об\'єднання є здобуття Соборної і Незалежної Демократичної Української Держави, і тому партія обстоює політичне самовизначення українського народу на всіх його етнографічних землях /.../ УНДО бореться за суверенні права українського народу і обстоює конституційно-парляментарний устрій та загальне, рівне, безпосереднє, тайне і пропорціональне виборче право до всіх законодатних і самоуправних установ /.../ УНДО обстоює рівність усіх громадян перед законом без різниці пола, народности і віри, свободу осідку і заняття, слова і друку, зборів і товариств, станових організацій і страйків, забезпечення правної охорони особистої свободи, незайманість домівки, право на приватну власність і таємницю листування, незалежність судів і умовність засудів» [237].

Як відомо, Закарпаття на підставі Сен-Жерменського (10.09.1919) та Тріановського договорів (04.06.1920) відійшло до новоутвореної Чехо-Словацької Республіки. Зокрема, умовами Сен-Жерменського мирного договору щодо статусу Закарпаття були передбачені наступні важливі приписи: «Арт.10. Чехо-Словаччина зобов\'язується уконститувати Підкарпатську Русь (в оригіналі французькою мовою буквально – «територію русинів на південь від Карпат») у границях визначених Головними Альянтами та Засоціованими Державами, як автономну одиницю в рамках Чехо-Словацької держави, із найвищим степенем самоуправи, який тільки можливий при збереженні єдности Чехо-Словацької держави. Арт.11. Підкартапська Русь має мати власний Сойм. До компетенції Сойму належить уся законодавча влада у справах льокальної адміністрації, і в інших справах, що їх закони Чехо-Словацької держави йому приділяють. Губернатор Підкарпатської Руси має бути назначуваний Президентом Чехо-Словацької Республіки і має бути відповідальним перед Соймом Підкарпатської Руси. Арт.12. Чехо-Словаччина зобов\'язується підбирати адміністраційних урядників у Підкарпатській Русі в міру можливостей із місцевого населення. Арт.13. Чехо-Словаччина гарантує Підкарпатській Русі відповідне представництво в Законодавчому Згромадженні Чехо-Словацької Республіки, яке вибиратиметься на підставі Конституції Чехо-Словацької Республіки. Ті посли не будуть мати права рішати в Чехо-Словацькому Парляменті в тих справах, що належать до компетенції Сойму Підкарпатської Русі» [62, c.21].

Однак, уже з перших років існування Чехо-Словацької Республіки умови Сен-Жерменського договору стосовно Закарпаття були майже повністю проігноровані і празькими можновладцями цинічно була висунута теза про «не дозрілість місцевого населення до автономії» [238, c.18]. Тому, фактично від початку 20-х років минулого століття і до 1938 р. політичне життя українців Закарпаття було підпорядковане досягненню автономії краю в складі Чехо-Словацької Республіки. Так, у Меморандумі Центральної Руської Народної Ради в Ужгороді від 09.08.1927 р., домагаючись від празького уряду виконання умов Сен-Жерменського договору, зазначалось: «1. Негайно визначити термін виборів до автономного крайового сойму. 2. Призначити трьохчленну парламентську комісію для підготовки діяльності сойму, для організації автономної адміністрації та контролю за діяльністю урядів. 3. Встановити справедливий етнографічний кордон між словаками і карпаторусами шляхом плебісциту, який повинна провести на спірній території Словаччини русько-словацька парламентська комісія» [239, c.14-15].

В різних відозвах та деклараціях громадських організацій та політичних партій Закарпаття того часу, окрім конституційних вимог щодо автономії краю, присутні були також і конституційні ідеї щодо соборності українського народу, його природного прав на самовизначення. Так, в 1929 році підчас першого З\'їзду Народовецької Молоді в Ужгороді було прийнято заяву за якою підтверджувалось, що «/.../ під Карпатами від Попраду по Тису живе український народ», і тут же на цьому з\'їзді Леонід Бачинський вперше називає цю територію «Закарпатською Україною» [62, c.40]. В Резолюції Восьмого конгресу учителів-українців Закарпаття (З\'їзд Учительської Громади, 04.07.1936р; кількість учасників – 1284 учителів середніх та народних шкіл) зазначалось, що «/.../ підкарпатські русини є частиною українського народу й тому всі стремління, що хотять ділити цей відламок українського народу під Карпатами на більше собі ворожих національностей, є протинародні, протидемократичні, протинаукові й шкідливі /.../»[240].

Активним прихильником надання автономії Закарпаттю в складі Чехо-Словацької Республікі, відповідно до положень Сен-Жерменського договору, був відомий громадський та політичний діяч о. д-р. Августин Волошин. В серпні 1938 році в своїй статті «Якої автономії домагаємося?», він писав: «Домагаємося чесного здійснення нашої автономії за законами мирових договорів і конституційної грамоти та протестуємо проти штучного поширення шкідливої централізації! Домагаємось, щоб кожному народові дати можливість повного господарського розвитку! Домагаємось забезпечення людських прав для всіх мешканців нашої країни!» [241, c.69].

Виникнення та майже піврічне існування Карпатської України, як автономного утворення в складі реформованої після Мюнхенської угоди чехословацької держави, безперечно стало не тільки помітним явищем в боротьбі українського народу за національну державність, а й свого роду каталізатором розвитку конституційних ідей серед українців Закарпаття в кінці 30-х років минулого століття. Правовий статус Закарпаття було визначено конституційним законом Чехо-Словацької Республіки «Про автономію Підкарпатської Руси» (22.11.1938). Відповідно до положень останнього, Закарпаття оголошувалась автономною складовою частиною Чехо-Словацької Республіки з офіційною назвою, яку встановить сама собі автономія, власним представницьким законодавчим (в рамках автономії) органом - соймом, а також із своїм урядом, інститутом подвійного громадянства, певними особливостями здійснення правосуддя на території автономії і т.д. Існуючий до цього часу інститут губернатора Підкарпатської Руси ліквідовувався, а його владні повноваження в основному передавались уряду автономії [242]. Перша Українська Центральна Рада, як репрезентативний представницький орган українців Закарпаття, у своєму «Маніфесті до українського народу Підкарпаття» (жовтень 1938 р.) окресливши програму діяльності Уряду автономії в галузі народного господарства, розвитку транспорту , будівництва, освіти, охорони здоров\'я і т.д. ще раз нагадала про принципи національної єдності українського народу та ідеї соборництва заявивши серед іншого, що «/.../ Підкарпатська Держава опирається на силу цілого 50-ти мільйонного українського народу, який пробудився до державного життя й недалека та пора, коли українська правда переможе» [243]. В краю розпочався процес створення автономних органів влади, перебрання ними владних повноважень, розбудова внутрішньо державного життя. Так, 4 грудня 1938 р. на вимогу уряду автономії Чеська Академія Наук визнала, що «викладовою мовою Карпатської Руси належить признати українську літературну мову», а 30 грудня 1938 року Розпорядженням Ч.36 уряду автономії офіційно було підтверджено можливість вживання назви «Карпатська Україна» [62, c.121]; 12 січня 1939 р. Міністерство внутрішніх справ Карпатської України видало розпорядження «про розписання виборів першого сойму Карпатської України» [244], які було призначено на 12.02.1939 р.; 16 січня 1939 р. було призначено (мовою оригіналу – «іменовано», Н.С.) голову Крайової виборчої комісії [245]; паралельно велась також і інша відповідна робота в галузі державного будівництва.

Вінцем державотворчої діяльності українців Закарпаття кінця 30-х років минулого століття стало проведення засідання новообраного Сейму 15 березня 1939 р. на якому було проголошено державну незалежність Карпатської України, прийнято її тимчасову (малу) конституцію (конституційний закон Ч.1) та обрано Президента. Тимчасова (мала) конституція Карпатської України містила 8 параграфів, згідно з якими «Карпатська Україна є незалежна Держава» (§.1), як суверенна держава має необхідні атрибути: назву – «Карпатська Україна» (§.2), державну мову – українську(§.4), державний герб – «медвідь у лівім червонім півколі і чотири сині та три жовті смуги у правому півколі і ТРУЗУБ св.Володимира Великого з хрестом на середньому зубі»(§.5), державний гімн – «Ще не вмерла Україна» (§.6). Карпатська Україна проголошувалась парламентською республікою на чолі з «президентом, вибраним Соймом Карпатської України» (§.3). Конституційний закон Ч.1 від 15.03.1939 року набував чинності з часу його прийняття Соймом Карпатської України [246, c.80-81].

Президентом Карпатської України Сейм обрав Августина Волошина. День 15 березня 1939 р. був першим і останнім днем незалежної Карпатської України. Карпатська Україна була окупована Угорщиною, а її населення піддано жорстокому терору. Складаючи у 1944 році свій заповіт, Президент Карпатської України о. д-р. Августин Волошин записав серед іншого і свої міркування щодо конституційного майбутнього українців Закарпаття: «/.../ коли наш нарід одержить свою політичну свободу, конституцію свою має приспособляти до абсолютної етики християнського універсалізму; особливо має забезпечити повну свободу діяльності для всіх історичних чинників освіти, між сими й для католицької Церкви. Лиш загально-християнська етика, що стоїть над народами й державами, може забезпечити й нашому народові почесне місце в родині цивілізованих націй. Християнський світогляд подає можности найширшої й найсправедливішої соціялізації громадянського життя без утилітаризму й без жорстокости безбожного соціяльного плану. Без додержання цієї головної основи здорового розвитку культури нарід наш знову може втратити свою тяжко здобуту свободу» [247, c.499].

На початок 20-х років минулого століття територію України змушена була покинути значна частина українських громадсько-політичних діячів, діячів культури та мистецтва, вчених-правознавців. В цей час в УССР, так само як і на всій території СРСР, проходить процес ліквідації університетів, а польський режим закрив україномовні кафедри у Львівському університеті. Крім того, за кордоном опинились багато колишніх студентів з України, як правило учасників національно-визвольних змагань, які через війну не змогли закінчити свого навчання. Все це разом підштовхнуло українських вчених, громадсько-політичних діячів та діячів культури і мистецтва до створення українських вищих навчальних та наукових установ на еміграції. Виникають Український Вільний Університет (з 1921 р. у Празі), Українська Господарська Академія (1922 р., Подєбради), Український Високий Педагогічний Інститут ім. М.Драгоманова (1923 р., Прага), Український Інститут Громадознавства (1925 р., Прага), Український Науковий Інститут у Берліні (1926 р.), Український Науковий Інститут у Варшаві (1928 р.), та інші. Як наслідок, на еміграції створюється певне середовище вчених-правознавців, в якому зокрема підтримуються та дальше розвиваються конституційні ідеї. Центром цього середовища на довгі роки став Український Вільний Університет.

В центрі уваги українських вчених-правознавців на еміграції 20-30-х років минулого століття були як проблеми аналізу національного державного будівництва на Україні періоду УНР-ЗУНР, так і загально-теоретичні проблеми розвитку тодішньої конституційної держави, основних її інститутів, а також державно-правовий аналіз розвитку СРСР. Українські вчені-правознавці, чітко стоячи на позиціях національної демократичної державності, у своїх працях відстоюють право всіх націй на самовизначення, права національних меншин на національно-культурну автономію, конституційні права та свободи громадян, парламентаризм та республіканські цінності, тощо. Про це свідчать наукові праці, які побачили світ в ті роки. Мова іде про роботи: Луки Бича «Місцева самоуправа» (Ч.І, «Історія самоуправи», 1924; Ч.ІІ., «Місцеве господарство», 1925), «З сучасних тенденцій в господарстві французької самоуправи» (1927); Станіслава Дністрянського «Загальна наука права і політики» (1923), «Нова держава» (1923), «Культура, цивілізація, право» (1928); Отто Ейхельмана «Реформа місцевого самоврядування на підставі демократичної республіканської державності» (1923), «Основи права» (1927), «Історія державних конституцій» (1928); Михайла Лозинського «Уваги про українську державність» (1924), «Боротьба за національний характер територій у Версальському договорі» та «Охорона національних меншостей в міжнароднім праві» (1923); Миколи Мандрики «Будування держави» (1925); Володимира Старосольського «Партія в Конституції Чехословацької Республіки» (1923), «Держава і політичне право» (1924), «До питання про форми держави» (1925), «Політичне право» (1933); Андрія Яковліва «Основи Конституції УНР»(1935) та інші) [248, c.15-20, 41-47, 62-79; 249].

Демократичне майбутнє України в рамках конституційної державності було також метою діяльності підпільного середовища української політичної опозиції 20-30-х років минулого століття, а згодом і українського національно-визвольного руху, який виник під час Другої світової війни. Вже в перших своїх програмних документах (1929 р.), члени Організації українських націоналістів (ОУН), чітко зазначали, що для «/.../ Української Нації в стані її політичного поневолення навчальним постулатом є створення політично-правної організації, означеної: Українська Самостійна Соборна Держава /.../ Форма державної влади буде відповідати послідовним етапам державного будівництва України, як то національного визволення, державного закріплення та розвитку /.../ після відновлення державности настане доба її внутрішнього порядкування та переходу до стану монолітного державного тіла. В цей переходовий час голова держави матиме за завдання підготовити створення найвищих законодавчих органів на засадах представництва всіх організованих суспільних верств, з увзглядненням відмінностей окремих земель, що ввійдуть до складу Української Держави. На чолі упорядкованої держави, стане покликаний преставницьким органом голова держави, що визначить виконавчу владу, відповідальну перед ним та найвищим законодатним тілом. Основою адміністративного устрою Української Держави буде місцеве самоврядування, зокрема кожен край буде мати свій представницький законодавчий орган, покликаний місцевими організованими суспільними верствами, та свою виконавчу владу» [250]. Дещо пізніше, в матеріалах ІІ-го (Краківського) Збору ОУН (квітень 1941 р.), буде зазначено, ОУН веде свою боротьбу під девізами всесторонньої опіки держави над громадянами, справедливої заробітної плати, особистих свобод для трудящих і профспілкового самоврядування [251].

Спробою ОУН (політичне крило, очолюване С.Бандерою) реалізувати свої наміри в галузі державотворення на практиці стало скликання у Львові 30 червня 1941 р. Народних Зборів та проголошення відновлення державної незалежності України. У Народних Зборах у Львові взяли участь «представники громадськості міста Львова й околиць, церковні достойники, провідні члени ОУН, учасники підпільного руху» [252, c.16]. Народні Збори своїм рішенням (Ч.1) прийняли «Акт відновлення Української Держави» та затвердили керівником Державного Правління (тимчасового уряду) Ярослава Стецька. «Волею українського народу, – говориться в Акті відновлення Української Держави, – Організація Українських Націоналістів під проводом Степана Бандери проголошує відновлення Української Держави, за яку поклали свої голови цілі покоління найкращих синів України /.../ Організація Українських Націоналістів /.../ взиває весь український нарід не скласти зброї так довго, доки на всіх українських землях не буде створена Українська Суверенна Держава. Суверенна Українська Влада запевнить українському народові лад і порядок, всесторонній розвиток усіх його сил та заспокоєння всіх його потреб. На західних землях України твориться Українська Влада, яка підпорядковується Українському Національному Урядові, що створиться у столиці України – Києві з волі українського народу» [253, c.123]. І хоча спроба у Львові 30.06.1941 р. відновити державну незалежність України миттєво зазнала поразки з боку окупаційної німецької адміністрації (арешт керівників ОУН та членів Державного Правління, вимога негайного відкликання Акту), дана подія на початку війни Німеччини з СРСР була логічним і цілком закономірним актом з позицій українського політичного підпілля. Майже аналогічно діяла в таких же умовах «підпільна Литовська націоналістична організація – Фронт Литовських Активістів (ЛАФ), який уже на другий день війни задекларував відновлення Литовської Республіки й створив тимчасовий литовський уряд /.../ Обидва Акти, як Литовський 23 червня, так і Український 30 червня випливають з одного й того ж джерела – прагнення народу до волі й державної незалежності» [253, c.19]. Пізніше, в 1967 році д-р Дмитро Донцов, підкреслюючи історичне значення Акту 30 червня 1941 року як чину (дії, явища – Н.С.) проголошення відновлення державної незалежної України, писав, що останнє було яскравим проявом ідеї державности, а «не автономії, не федерації, не союзу з Москвою /.../ Акт 30 червня був чином, який голосно заявив, що Україна не зрікається свого повного права панувати на своїй Землі, ні своєї Правди, не зважаючи на жертви» [254, c.11]. Проголошення «Акту відновлення Української Держави» у Львові привело частково до формування на місцях (в Галичині) цивільної української адміністрації (ліквідованої окупантами восени 1941 року) та мало практичне значення як для утворення, так і для розгортання діяльності Української Повстанської Армії.

Серед пізніших документів українського політичного підпілля та національно-визвольного руху 40-х років минулого століття, з огляду на розвиток ідей та поглядів конституційного характеру в Україні, певний інтерес викликають матеріали ІІІ-го Збору ОУН (С.Бандери) (серпень 1943 р.) (відстоювання свободи преси, слова, переконань і світогляду, права національних меншин на самобутність, рівність всіх громадян України незалежного від національності т.д.) [255], Української (згодом, Всеукраїнської) Національної Ради (квітень-серпень, 1944 р.) [256, c.93-118] та Великого Збору Української Головної Визвольної Ради (УГВР) (липень, 1944 р.) [257].

В середовищі Головного командування Української Повстанської Армії осінню 1943 р. виникає ідея створення всеукраїнського представницького позапартійного органу, який би здійснював політичне керівництво національно-визвольною боротьбою українського народу та одночасно виконував функцію національного передпарламенту на українських землях до часу відновлення незалежної української держави. Для практичної реалізації цієї ідеї на початку 1944 р. було створено ініціативний комітет на чолі з Левом Шанковським та прийнято рішення щодо демократичних основ формування майбутнього національного передпарламенту. Установчі збори (Великий Збір) майбутнього передпарламенту, який обрав для себе назву «Українська Головна Визвольна Рада» відбулися 11-15 липня 1944 р. на території контрольованій збройними силами УПА (с.Недільне на Самбірщині). В їх роботі взяли участь 20 делегатів з більшості регіонів України, які представляли різні політичні напрямки українського національно-визвольного руху. На Зборі було розроблено і прийнято як програмні документи «Тимчасовий устрій УГВР», «Платформу УГВР» та «Універсал УГВР», присягу бійців УПА, а також сформовано органи УГВР (Президію УГВР та Генеральний Секретаріат УГВР). Великий Збір постановив, що місцем перебування УГВР є виключно українські землі, а за кордон можуть виїздити тільки окремі його представники з конкретними дорученнями [258; 259; 260].

Метою створення УГВР було визначено координацію політичних дій українського національно-визвольного руху. В «Універсалі УГВР» з цього приводу, зокрема говорилось, що УГВР як «найвищий керівний орган Українського Народу на час революційної боротьби, аж до створення уряду Української Самостійної Соборної Держави»(УССД), бореться «за те, щоб усьому Українському Народові забезпечити участь у визначенні майбутнього державного устрою УССД та її конституції /.../ за справедливий соціальний лад без гніту і визизку, без большевиків і капіталістів, проти накинених кріпацьких систем» [261]. «УГВР приймає для об\'єднання національно-визвольних українських сил у боротьбі за УССД, – підкреслювалось в Платформі УГВР, – таку політично-соціальну плятформу: а) забезпечення народно-демократичного способу визначення політичного устрою в Українській Державі шляхом загального народного представництва; б) забезпечення свободи думки світогляду й віри; в) забезпечення розвитку української національної культури; г) забезпечення справедливого соціального ладу в Українській Державі й рівности всіх громадян перед законом; д) забезпечення всіх громадянських прав усім національним меншинам в Україні; е) забезпечення права рівних спроможностей на освіту для всіх громадян; є) забезпечення прав рівних спроможностей для всіх громадян вільної ініціативи, регульованої вимогами і потребами цілости нації; ж) забезпечення вільної форми трудового землекористування з визначенням мінімальних і максимальних розмірів для індивідуального землекористування; з) усуспільнення основних природніх багатств країни: землі, лісу, вод, підземних скарбів з передачею рільних земель у постійне користування трудовим хліборобським господарствам; и) удержавлення важкої індустрії і важкого транспорту, передача кооперативним об\'єднанням легкої і харчової індустрії, право широкого вільного кооперування дрібних продуцентів; і) забезпечення вільної торгівлі в унормованих законодавством межах; й) забезпечення права на вільну працю для фізичних та умових (розумових – Н.С.) працівників і забезпечення охорони інтересів робітництва соціяльним законодавством» [261].

Згідно з Тимчасовим устроєм УГВР, остання визначалась як «/.../ верховний орган українського народу в його революційно-визвольній боротьбі за Українську Самостійну Соборну Державу (УССД)», який «/.../ а) консолідує самостійницькі суспільно-політичні елементи, б) координує діяння політично активних середовищ, в) очолює визвольну боротьбу, дає напрям українській державницькій політиці та керує нею, д) репрезентує український народ та його державницькі змагання перед зовнішнім світом /.../ УГВР діє через такі органи: а) Великий Збір УГВР, б) Президія УГВР з Президентом на чолі, в) Генеральний Секретаріат з Головою на чолі, г) Генеральний Суд з Генеральним Суддею на чолі, д) Контрольна Колегія з Генеральним Контрольним на чолі» [262]. Великим Збором УГВР 15 липня 1944 р. Головою Президії (Президентом) УГВР було обрано Кирила Осьмака, членами Президії УГВР – Василя Мудрого, Івана Гриньоха, Івана Вовчука, Головою Генерального Секретаріату і одночасно генеральним секретарем військових справ – Романа Шухевича, Генеральним Суддею – Ярослава Біленького, членами Генерального Секретаріату – Миколу Лебедя (закордонні справи), Ростислава Волошина (внутрішні справи), Йосипа Позичинюка (бюро інформації) [260].

29 квітня 1944 року у Львові в Соборі Святого Юра було проголошено про об\'єднання в єдиний політично-громадський центр Української (Київської) Національної Ради, Української Національної Ради у Львові та групи депутатів Сойму Карпатської України. В даному випадку мала місце спроба об\'єднання, фактично відновлених двох перших організацій, оскільки діяльність і Української Національної Ради, створеної 5 жовтня 1941 року в Києві з ініціативи ОУН під проводом А.Мельника, і Української Національної Ради у Львові, створеної 30 липня 1941 р. у Львові фактично з ініціативи ОУН під проводом С.Бандери, через короткий час після свого створення була припинена окупаційним фашистським режимом, а частина їхніх членів зазнала жорстких репресій (включно з ув\'язненням до концтаборів та розстрілами). Новоутворене об\'єднання, яке отримало назву Українська Національна Рада (згодом перейменована на Всеукраїнську Національну Раду) очолив проф. Микола Величківський. Його заступниками стали митрополит Андрій Шептицький та проф. Августин Штефан. Всеукраїнська Національна Рада, маючи за мету «репрезентацію волі і єдності Українського Народу», вже в одному з перших своїх документів заявила, що визвольна боротьба українського народу «/.../ триватиме далі, аж до повного здійснення засади самовизначення Української Нації через побудову Суверенної Соборної Української Держави» [263]. У «Плятформі Всеукраїнської Національної Ради (ВУНР)» (Братіслава, серпень 1944 р.) говорилось: «/.../ 4. ВУНР стоїть на засаді народовласти з переходовим етапом найбільш двох років чинности Революційного Парляменту, скликаного ВУНР. Спосіб і характер керування українською державою остаточно визначить Всенародний Парламент, члени якого обираються загальним, рівним, прямим, таємним і безпосереднім голосуванням. Судову владу в Українській Державі здійснює незалежне судівництво /.../ 6. В стосунках з іншими народами ВУНР визначає за кожним народом право на його повне політичне і державно-економічне самовизначення на його етнографічній території. 7. Національним меншостям в Українській Державі ВУНР передбачає забезпечення цілковитої громадянської свободи й рівноправности, якщо ці громадяни незаперечно будуть підпорядковуватись зобов\'язуючим в українській державі законам і працюватимуть на користь української держави. 8. В земельному, промисловому й ремісничому питаннях ВУНР додержується засад приватної власности і докладніше їхнє розв\'язання покладає на Всенародний Парламент. 9. ВУНР визначає право громадянина української держави на свободу релігії, думки й слова, а також право на освіту, соціальне забезпечення, охорону здоров\'я та особистого майна» [264].

Спроби Всеукраїнської Національної Ради і Української Головної Визвольної Ради створити спільну політичну платформу на переговорах у Братіславі осінню 1944 р. не мали успіху, і ВУНР фактично припинила в 1946 р. свою діяльність на еміграції. Діяльність УГВР на території України було припинено разом із припиненням активної збройної боротьби ОУН-УПА в кінці 40-х на початку 50-х років минулого століття, а її представництво на еміграції (Закордонні частини УГВР) продовжували свою політичну діяльність протягом всього повоєнного періоду. Вище згадані документи, а також і ряд інших матеріалів (документів, актів) українського національно-визвольного руху 40-х років ХХ ст., враховуючи насамперед їхній зміст, сутність, призначення, форму та мову викладу і т.д., сьогодні називають документами «конституційно-демократичного, західного» взірця, в яких воля народів визнавалась єдиним джерелом національної державності [61, c.424].

Відзначаючи, в 1994 році півстолітній ювілей від часу створення УГВР, один з її членів-засновників Мирослав Прокоп аргументовано відзначав, що «/.../ УГВР, УПА і ОУН не починали історії від себе Вони не були відірвані від попередніх ланок визвольної боротьби народу. У першому реченні Універсалу УГВР є покликання на революційні події в Україні 1917 і наступних років, на побудову тодішньої самостійної української держави. Таким чином, збереглася тяглість у розвитку української політичної думки і дії /.../ УГВР і організований український визвольний рух того періоду перекидали ідейні мости до пізніших етапів українського культурного і державного відродження, отже до шістдесятників, руху опору, самвидаву, Гельсінської Спілки, незалежно від того, що вони репрезентували зовсім інші форми боротьби» [265, c.23].