<<
>>

Громадянська рівність і «конституційна» демократія

Ідеал верховенства права, який захищає ця книжка, реалізується в концепції конституційної рівності, подібної до тієї, про яку писали Дайсі та Гаєк, проте позбавленої ворожості цих теоретиків до адміністративної свободи дій та можливостей урядового втручання в економічні справи.

Цей ідеал не зводиться лише до вимоги формальної рівності чи «рівності перед законом» у тому вузькому сенсі, що правові норми повинні застосовуватися до всіх однаково. За відсутності принципів, які б регулювали допустимий зміст правових норм, котрий би, зокрема, забороняв накладати стягнення на основі непопулярності тих чи тих осіб чи груп осіб, формальна рівність не даватиме гарантій проти свавільної й невиправданої дискримінації. Верховенство права зобов’язує доповнити принцип громадянської рівності критеріями поділу громадян на ті чи ті групи і довести, чому саме такий поділ є виправданим; причому ці критерії та пояснення не повинні бути простою демонстрацією політичної мудрості й залежати від доброї волі політиків чи тиску громадської думки — вони повинні поставати як реальна правова сила, здатна впливати на легітимність законодавства, адміністративних розпоряджень та рішень. Формальну рівність, імовірно, можна захистити в рамках демократичного державного устрою як важливий аспект громадянської рівності - тут діятиме ідея, що для досягнення суспільного блага варто досягнути добробуту кожного громадянина, проте несправедливі закони здатні звести її нанівець. Однакове підпорядкування всіх і кожного законам, котрі містять невиправдані можливості дискримінації, обернулося б насмішкою над принципом верховенства права. Тому, якщо ми хочемо, щоби принцип рівності перед законом був серйозною підпорою конституційному ладові, він повинен опиратися на вимогу правових рівностеід\

І

Загальні принципи приватного права потрібно адаптувати до конкретних обставин; більше того, громадяни очікують, що уряд мусить втручатися у функціонування вільного ринку, аби забезпечити досягнення певних соціальних цілей, і попри те, що подібне втручання суперечить окремим теоріям справедливості, воно

43 Див.: Yick Wo v.

Hopkins 118 US 356 (1886), at p. 369.

не йде врозріз із принципом верховенства права. Правильне розуміння рівності не вимагає універсального застосування законів чи заборони на примусові дії з метою досягнення суспільного блага: воно лише передбачає, що всі форми ініційованого урядом соціального розподілу мають бути адекватно виправдані. Законодавчі та адміністративні розмежування груп громадян мають раціонально співвідноситися із легітимізованими громадськими цілями, котрі відображають зрозуміле і повсякчас підтримуване всіма уявлення про суспільне благо, узгоджене з принципами законного та конституційного ладу. Відповідний критерій справедливості повинен поставати не з якоїсь конкретної теорії, виведеної з абстрактної політичної філософії, а залежати від принципів, визнаних конституційними в межах конкретного суспільного ладу, а також від фундаментальних цінностей людської гідності та свободи, на котрих ці принципи ґрунтуватимуться[42].

У цьому сенсі рівність постає лише як опозиція до авторитарної довільності: це означає, що всі урядові постанови та рішення, котрі впливатимуть на долі конкретних громадян, повинні бути виправдані та легітимізовані, виходячи з концепції суспільного блага, затвердженої спільнотою і відкритої до дальшого обговорення і морального аналізу. Отже, принцип рівності — це необхідна вимога, котру верховенство права накладає на уряд, що повинен виправдовувати свої дії перед тими, кого вони безпосередньо стосуються. Відповідно, законними поставатимуть ті зобов’язання, котрі громадяни прийматимуть як морально виправдані, з огляду на користь, яку вони принесуть усій спільноті загалом, а їх прийнятність прямо залежатиме від справедливості співвідношення вигод та визисків, що їх отримуватимуть і зазнаватимуть окремі особи та групи громадян у межах того чи іншого суспільного ладу. У такому випадку ми не заперечуємо, що окремими привілеями користуватимуться або, навпаки, чимось жертвуватимуть за певних умов ті чи ті групи або класи; проте ми наполягаємо, що відповідний розподіл повинен бути для всіх виправданий і узгоджений з уявленням про суспільне благо.

Звісно, в такій системі можуть зароджуватися суперечності, котрі, таким чином, розгортатимуть перспективи для змін і реформування за допомогою звичайних політичних методів. Відповідно, від обраних представників законодавчої влади очікують, що вони сприятимуть суспільному благу, ухвалюючи справедливі закони,

відповідні їхнім власним моральним переконанням. Добрий депутат настільки ж скрупульозний у прагненні справедливості, наскільки він турбується про інші сфери національного інтересу[43].

Попри те, що судді мають виявляти значну повагу до результатів політичного процесу, котрий відображає легітимізовану різноманітність поглядів та моральних суджень у суспільстві, судова влада повинна мати чіткі кордони власних повноважень. Фундаментальні принципи чинять особливий вплив на судові процедури: у цій сфері вимога громадянської рівності постає особливо гостро. Таким же важливим є дотримання базових свобод, котрі надають можливість громадянам критикувати уряд і вимагати від нього обґрунтування його дій: свободи думки, слова, совісті та зібрання є інтегральними й незаперечними складовими суспільного блага. Законодавча та політична культура того чи того суспільного ладу може генерувати й інші індивідуальні права й очікування, що вважатимуться важливими й зрозумілими для всіх компонентами суспільного блага; вони цілком можуть містити у собі елементи законодавчого втручання чи й примусу, проте судова влада повинна вимагати від законодавців чіткості та недвозначності установчих формулювань[44]. З особливою ж увагою представники судочинства мають приглядатися до постанов виконавчої влади, передусім у тих випадках, коли вони істотно обмежують вигоди громадян, і, відтак, вимагати чіткого законодавчого підтвердження подібних дій[45].

Як правило, виправдовуючи формальні теорії верховенства права, наголошують на здійснюваному ними важливому розмежуванні закону та справедливості: існує застереження, що будьяка експансія доктрини поза межі чинної судової процедури та формальних характеристик закону ототожнить теорію верховенства права з теорією справедливості, визначальні риси якої вельми важко оголосити універсальними[46].

Якщо верховенство права означає правління доброго закону, що ілюструє диктат справедливості, то пояснення його сенсу вимагає укладання завершеного проекту соціальної філософії; але жодної користі в цьому немає: «Нам немає потреби навертатися до верховенства права, лише щоби зрозуміти, що воно означає віру в перемогу добра»4’.

Проте коли правильно усвідомлювати природу головних принципів справедливого судочинства, то побачимо, що подібні страхи безпідставні. Наступні розділи демонструють, як уже первинна процедурна концепція верховенства права, якщо її застосувати до законодавчих та урядових практик, спричинює постання серйозних конституційних умов та обмежень, залишаючи, проте, доволі значний простір для політичного вибору, відповідно до теорій справедливості, котрі сповідують у даному суспільстві громадяни та їхні представники.

З огляду на сказане, зрозуміло, що прихильність до верховенства права зовсім не обов’язково гарантує постання досконало справедливого суспільства. Там, де політична культура країни вороже налаштована до свобод і нехтує людською гідністю, просте визнання принципів верховенства права не призведе до панування справедливості, як її розуміють у інших спільнотах. Проте в культурах, більш сприйнятливих до зазначених цінностей, жорсткі, повністю втілені в життя вимоги рівності та раціональності гарантують відкриту роботу уряду в інтересах усіх його підлеглих. Та сама політична філософія, котра підтримує різні формальні аспекти «внутрішньої моральності закону» Фуллера, проглядає, якщо придивимося пильніше, і в ідеалі «інтегральності» Дворкіна, згідно з яким держава повинна «діяти, виходячи з єдиного узгодженого набору принципів, навіть якщо її громадяни по-різному розуміють поняття справедливості й чесності»50. З перспективи, з якої дивиться Дворкін, загальний скепсис щодо формальної рівності як слабкої перешкоди тиранії виглядає абсолютно помилковим. Якщо сказане означає, що юридичні положення повинні бути виправдані узгодженим комплексом законодавчих і політичних принципів, то рівність перед законом спонукає до фактичної рівності, навіть якщо відповідні принципи в іншому контексті були б визнані суперечливими.

Принцип «взаємності» між керівниками та керованими, котрий Фуллер робить центральною складовою права, є аналогічним, у контексті представницької демократії, до умови «моральної участі» у політичній спільноті: спільнота повинна вважати певну особу своїм членом, «тобто зважувати всі „за“ та „проти" наслідків кожного колективного рішення щодо цієї особи так, як розцінювалися б інші наслідки інших рішень щодо кожного з них самих»51. Саме цей принцип дає змогу зрозуміти, чому «суспільство,

50 Dworkin, Law’s Empire, 166.

51 Id., Freedom’s Law: The Moral Reading of the American Constitution (1966), 25.

в якому більшість зневажає потреби та сподівання якоїсь меншості, є нелегітимним і водночас несправедливим». «Конституційне» бачення демократії, котре захищає Дворкін, на відміну від «мажоритарної» концепції, сповідує принцип верховенства права, застосовуваний у представницькій демократії. З цієї точки зору мажоритарні інституції будуть вірними ідеалам демократії лише у випадку, коли слідуватимуть вимогам рівності: колективні рішення повинні бути ухвалені «політичними інституціями, структура, уклад та діяльність яких передбачають ставлення до всіх членів спільноти як до індивідів, котрі заслуговують на однакове ставлення та повагу»[47].

Однаковий статус осіб, котрий лежить в основі моральної концепції права Фуллера й узгоджується з уявленням про верховенство права у Дайсі, має важливе значення для змісту законодавства, навіть у суспільстві, в якому політика ґрунтується на боротьбі взаємовиключних теорій справедливості. Насправді, ідея рівності набуває справжнього сенсу лише у ширшому «республіканському» контексті політики, в якому вимога справедливості є фундаментальною. Відповідно, верховенство права - це ідеал правління, затверджений тими, над ким воно здійснюється, за якого право передбачає згоду кожної індивідуальної свідомості з огляду на морально прийнятний образ суспільного блага. Саме загальна моральна згода наголошує й об’єднує приватне право з публічним.

Як спостеріг услід за Гаєком Фуллер, ліберальну державу в її традиційному, навіть найбільш спрощеному вигляді характеризує значна перевага майже всезагального прийняття її головних цілей: суспільної безпеки, запобігання нечесності та насильству, захисту власності та сприяння виконанню угод. Більше того, перелічені цілі всім добре зрозумілі й легко стають підставами до дій: «У цьому випадку громадянину не потрібно вивчати якісь особливі положення, щоби дізнатися, що не варто голосувати двічі, обдурювати партнерів, з якими укладено угоду, чи стріляти в голову своєму сусідові»[48].

Попри відмінні політичні погляди - від чого залежить виведення верховенства права у кожного з них від різних теорій справедливості - концепції Гаєка, Фуллера та Дворкіна містять разючі подібності, які уможливлюють їх плідне порівняння. Праці кожного з цих дослідників висвітлюють різні аспекти одного інтегрованого бачення конституційної справедливості: відмінні бачення

лібералізму можна звести до більш загального погляду, котрий дає змогу розгорнути переконливу інтерпретацію принципу верховенства права. Окрім багатьох інших паралелей, усіх трьох теоретиків об’єднує опозиційність до правового позитивізму, котрий недооцінює або й заперечує необхідність взаємозв’язку між правом і справедливістю. Незважаючи на різні шляхи, йдучи якими ці автори намагаються розмежувати право та мораль - тобто наголосити відмінності між актуально чинним законом і його ідеальною версією, - всі вони підкреслюють залежність права від моральних ідеалів чесності і справедливості. Більше того, у кожному з цих випадків юридична практика залежить від конкретної концепції демократії. Для Гаєка, Фуллера та Дворкіна демократія постає як колективний соціальний процес, побудований на засадах людської раціональності і спрямований на досягнення справедливості. Влада більшості не вимагає жодних специфічних політичних або соціальних обмежень, якщо лише її узгоджено з головними цінностями, якими постають рівність, людська гідність та індивідуальна автономія: відтак, політика у її звичних інституційних формах повинна слугувати справедливості, а не панувати над нею.

II

Моє бачення верховенства права має багато спільного з «культурою виправдання [усправедливлення]», як про неї говорить Дейвід Дизенгаус [David Dyzenhaus][49]. Культивування виправдання перетворює принципи участі та підзвітності на невід’ємні компоненти концепції права, ототожнюючи верховенство права з певним розумінням демократії. Таке бачення відмінне від бентамістської [Jeremy Bentham] «культури рефлексії», в якій право - в цьому контексті звід законів (статутів) - повинне відображати законодавчо оформлену волю більшості. Воно так само різниться від «культури нейтральності», в рамках якої верховенство права означає юридичну оборону ліберальної концепції добра. Втім наші з Дизенгаусом шляхи розходяться, оскільки ми по-різному дивимося на вельми важливу ідею громадянської рівності: мій погляд наголошує на сутнісній цінності права, перед яким рівні всі громадяни, а в «культурі виправдання, натомість, наголос зроблено на самому громадянині як активному

учаснику правового порядку, а не на притаманній праву внутрішній сутності»[50].

Дизенгаус робить центральними поняттями своєї концепції судовий процес та «законність», а не сутність чи зміст права, оскільки намагається уникнути ототожнення верховенства права з певними суперечними формами політичного лібералізму. Відтак, він намагається відокремити концепцію Дворкіна про виправдальний характер верховенства права - в цьому сенсі виправдання насильства є невід’ємним правовим компонентом — від тези про першочергову роль ліберальних принципів у справі інтерпретації законодавства. Фактично, наші концепції в цьому питанні радикально розходяться. Мій аналіз вважає за необхідне «відокремити виправдальну частину теорії Дворкіна від сутнісної ліберальної, «нейтралістської»[51]: такий поділ важливий, оскільки я прагну розгорнути таке бачення верховенства права, котре було б відокремлене від будь-якої оформленої теорії політичної чи соціальної справедливості. Від ідей згоди та участі, котрі лежать в основі верховенства права, можуть очікувати, що вони спричиняться до творення законів, здатних отримати широку підтримку й відобразити увесь спектр морального плюралізму. Як припускає Дизенгаус, «коли законодавчий порядок передбачає участь активного громадянина, у такому випадку було б вельми дивно, якби позитивний закон своїм змістом серйозно суперечив ліберальній традиції»[52]. Такий висновок був би бажаним результатом того типу політичного правління, що опирається на громадську думку[53].

Тим часом процедурні та змістові питання завжди пов’язані, що й повинна відображати кожна задовільна теорія верховенства права. Важливо розуміти, що «процес» містить обидва компоненти, а отже, повне значення верховенства права у сенсі його актуальних вимог щодо ставлення до громадян - може бути кристалізовано лише як результат звичайного законодавчого аналізу, чутливого до конкретного контексту, в якому постають питання правової інтерпретації. Й оскільки верховенство права є водночас і законотворчою доктриною, і політичним ідеалом, воно прямо впливає на формулювання законів, що повинні усвідомлювати і громадяни, і судді. Відтак, ми не можемо звести верховенство права лише до проблем процедури чи інституційних питань. По-перше, певні індивідуальні свободи є невід’ємними

частинами будь-якої системи врядування, заснованої на «ідеалі громадянської рівності та свободи»”, що й виявляє нашу прихильність до кардинальних цінностей цього процесу. По-друге, адекватне розуміння та виправдання перед громадянами офіційних рішень на практиці вельми залежить від характеру аргументації, яку зазвичай вживають урядовці в інших подібних випадках: громадянська рівність передбачає рівність в ставленні, а не лише рівні можливості у доступі до відповідних форумів, на яких розгортається правова та політична дискусія.

Дизенгаус пропонує ілюстрацію правового еквіваленту законодавчого акта «морального божевілля» Дайсі. Так само як парламент, який би ухвалив закон про знищення всіх блакитнооких немовлят, заступив би тим самим «за моральну межу», так і закон, котрий виключає принцип audi alteram partem, коли на кону опиняється особиста свобода, можна вважати «поза правовою межею»[54]. Дизенгаус правильно наголошує, що як ми не усвідомимо в такому випадку загрозу верховенству права, то «позбавимо саму ідею верховенства права всього її значення»: подібні приклади «спонукають формалістів переосмислити саме поняття форми ». Втім слід зазначити, що наші судження про вимоги права прямо пов’язані з особистими уявленнями про фактичні інтереси, котрі те право захищає. Це наше розуміння цінності особистої свободи, звичне для нашої конституційної культури та практики, дозволяє нам фіксувати жахливу помилку, до якої спричиняється у прикладі форма закону. Таким чином, ми не зможемо відокремити прагнення справедливості судової процедури від суджень, які саме права та свободи мають статус фундаментальних, що, по суті, й становить їхній конституційний моральний зміст. Більше того, вкрай пов’язаними є наші очікування щодо свободи та рівності: успіх виправданості офіційної риторики залежить, як мінімум, від її узгодженості з базовими свободами слова, совісті та зібрання, від яких походять вельми важливі з погляду виправдання дій влади цінності особистої автономії та людської гідності. Через те я й не думаю, що ми можемо уникнути напруги, яку виявляє Дизенгаус між «лібералістським» та «демократичним» розуміннями верховенства права. Ми змушені захищати конкретну позицію в «континуумі політичної теорії»[55], від котрої залежить наше бачення балансу між скромними гарантіями «негативних» індивідуальних свобод і можливостей колективної політичної дії.

Проте це не означає, що ми повинні повернутися до формального, або ж «позитивістського», визначення права, котрому Дизенгаус цілком слушно суперечить. Він не бажає «перейти до табору прихильників правового позитивізму», звівши всю дискусію довкола верховенства права до суперечки про те, чи покладено в основу (позитивістського) права якийсь набір сутнісних стандартів. У «включному» своєму варіанті правовий позитивізм приймає тезу, що коли правовий порядок розуміти як вираження справедливості або суспільного блага, то це вираження - якими б не були його виміри — закладає сутнісні цінності, котрих верховенство права спонукає дотримуватися. Такий вид правового позитивізму веде до суто формального розуміння верховенства права, поширеного у правових системах, чиї стандарти справедливості та ставлення до особистостей громадян ми можемо хіба оплакувати. Одначе позитивізм є своєрідним викликом «ліберальній » або конституційній теорії верховенства права лише тоді, коли пропонує суто формальне визначення права як обов’язковий аргумент легітимації правління чи визначення меж юридичного нагляду. Й оскільки він пропонує не більш ніж описовий правовий звіт, намагаючись застосувати його до значної кількості правових систем, що ґрунтуються на цілковито різних уявленнях про цілі та цінності, ми можемо просто відставити позитивістський підхід убік як невідповідний щодо питань практичного врядування, до яких зазвичай апелюють теорії ліберальної демократії.

Якщо, до того ж, Дизенгаус правий, стверджуючи, що всі теорії верховенства права, врешті-решт, закорінені у політичну теорію, то їхні формальні версії, котрі сповідують автори-позитивісти, аж ніяк не можуть заперечувати проти нашої прихильності до чесноти їхньої (як те вважають) політичної нейтральності. Й оскільки правовий позитивізм втратив свій оригінальний зв’язок із політичною теорією від часу, коли Остін [Austin] та Келсен [Kelsen] наполягли на його суто концептуальному характері, йому більше нічого сказати про природу юридичних присудів чи коректної ролі суддів: «Він став суто формальною або порожньою доктриною про природу права, зберігши тільки найслабші сліди того, що колись було жвавим проектом політичної та правової реформи»[56]. У такому випадку ми можемо легко відкинути формальне визначення права й відповідне бачення верховенства права на користь більш амбітної та складнішої концепції, котра належним чином враховує цінності людської гідності та особистої автономії, котрі теорії

лібералізму, як правило, приймають за належне. В сучасному коні тексті теорію справедливості можна випробувати її здатністю

висвітлити цікаві нам проблеми легітимного конституційного врядування, а у цьому випадку взаємозв’язок між правом і справед-

ливістю є аж ніяк не випадковим, а імпліцитним.

Якщо ж ми, тим не менше, шукаємо надійну основу діяль-

■ ності судової влади - тобто прийнятне для багатьох вирішення суперечностей між політичною свободою та юридичним нагля-

1 дом, — то корисно було б сформулювати поняття верховенства

права, що суттєво відрізнялося б від тих, котрі пропонують у рамках ширших теорій демократії чи лібералізму, в яких, здавало-

■ ся б, і варто шукати його витоків. Дизенгаус абсолютно правий, відкидаючи ототожнення верховенства права із будь-якою

! конкретною теорією нейтралістського лібералізму, котрі вва-

жають, що для держави завжди буде нелегітимним діяти, вихо-

! -ІІ дячи із суперечливого уявлення про благо своїх громадян. Про-

те існують не менш вагомі підстави уникати ототожнення з будь-якою конкретною теорією демократії і перш за все з тими із них, які всуціль побудовані довкола питань політичного впливу та колективного ухвалення рішень. Питання конституційної справедливості і чесного ставлення до громадян з боку держави є цілковито відмінними від проблем коректного розподілу політичної влади. Люди мають моральне право на гідне ставлення та повагу до них за будь-якого уряду (принаймні я так вважаю) незалежно від того, наскільки вірогідною є їхня участь у владі чи наскільки урядовці шукають у них підтримки своїм рішенням. Фундаментальна ідея громадянської рівності лежить в основі верховенства права і водночас демократії, вимагаючи як чесного ставлення до громадян, так і чесних умов реалізації влади. Верховенство права - це скромна теорія конституційної справедливості, вимоги якої належить виконувати будь-якому прийнятному виду ліберальної демократії.

<< | >>
Источник: Т. Р. С. АЛЛАН. КОНСТИТУЦІЙНА СПРАВЕДЛИВІСТЬ. Ліберальна теорія верховенства права Переклад з англійської Ростислава Сеяківа. Київ. «Києво-Могилянська академія», 2008. 2008

Еще по теме Громадянська рівність і «конституційна» демократія:

- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Антимонопольно-конкурентное право - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Аудит - Банковская система - Банковское право - Бизнес - Бухгалтерский учет - Вещное право - Государственное право и управление - Гражданское право и процесс - Денежное обращение, финансы и кредит - Деньги - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Маркетинг - Медицинское право - Международное право - Менеджмент - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право зарубежных стран - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предпринимательское право - Семейное право - Страховое право - Судопроизводство - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Экономика - Ювенальное право - Юридическая деятельность - Юридическая техника - Юридические лица -