Загальнотеоретична характеристика конституційного права людини і громадянина на правову допомогу

Однією з найбільш істотних ознак правової держави є зв’язування влади правом, коли воно панує над нею. Не випадково в деяких країнах замість категорії «правова держава» використовується поняття «верхо­венство права».

Зауважимо, що в науковій та навчальній літературі у галузі консти­туційного права та законодавства не вироблено дефініції цього права. Нам видається, що під конституційним правом громадян на отримання правової допомоги слід розуміти право громадян на звернення до адво­ката, нотаріуса, юрисконсульта, державного, муніципального чи іншого органу за отриманням юридичної консультації, за захистом порушених прав, за юридичним закріпленням суб’єктивних прав і попередженням їх можливого порушення в майбутньому.

Право на отримання правової допомоги закріплено в статті 59 Кон­ституції України. Тут говориться: «Кожен має право на правову допо­могу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безо­платно. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав». Поверхневий аналіз змісту цієї статті показує, що це право є правом особи. Крім того, право на кваліфіковану правову допомогу, включаючи безкоштовну, гарантується державою.

Закріплення права на правову допомогу в Конституції України ро­бить це право головним, конституційним, таким, що підлягає конститу­ційному регулюванню та конкретизації в інших галузях, зазвичай, ма­теріального цивільного, кримінального та процесуального права.

По-перше, конституційне право на кваліфіковану правову допомогу входить до правового інституту основних прав і свобод людини і гро­мадянина, який лежить в основі правового статусу особи. У науковій юридичній літературі під ним розуміється єдність прав, свобод і обов’язків людини. Тому право на отримання правової допомоги в чис­лі інших основних прав і свобод складає основу правового статусу осо­би, як конституційне право, має найвищу юридичну силу і підлягає під­вищеному захисту.

По-друге, це право випливає з самого законодавчого акта, тобто має установчий характер. Конституція визнала дане право як реально існу­юче, закріпивши в трактуванні: «кожен має право».

По-третє, особливістю закріплення права особи на правову допомо­гу є той факт, що це закріплення проведено матеріальною конституцій­ною нормою. Ця особливість випливає із загального характеру консти­туційного регулювання основних прав і свобод людини і громадянина. Процесуальні норми інституту прав і свобод, включаючи право на отримання правової допомоги, містяться в цивільному процесуальному, кримінальному процесуальному, адміністративному та інших галузях права.

По-четверте, норма про право на правову допомогу в Конституції є правовстановлюючою. Вона встановлює позитивне юридичне право. Правоохоронні норми в Конституції також є. Вони служать цілям гара­нтування, охорони та захисту всіх конституційних прав і свобод і спря­мовані на регламентацію заходів юридичної відповідальності.

По-п’яте, конституційна норма про право на правову допомогу не має зобов’язуючого характеру, а тільки управомочуючий. Очевидний також ряд гарантуючих норм, що стосуються всіх прав і свобод. Це пов’язано з тим, що держава, сприяючи формуванню громадянського суспільства в Україні, прагне надати людині максимальну ступінь сво­боди і дає особистості право самій приймати рішення про використання або невикористання конституційного права.

По-шосте, право на отримання правової допомоги не може бути об­межене. Стаття 64 Конституції України встановлює, що конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України. В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень.

Адже використання права на отримання правової допомоги не ста­новить жодної загрози основам конституційного ладу і безпеки грома­дян і не може з цієї причини бути обмежене державою. Таким чином, право на отримання правової допомоги віднесено Конституцією Украї­ни до числа тих конституційних прав і свобод, що не підлягають обме­женню.

Сказане не означає, що право на отримання правової допомоги, яке не підлягає обмеженню, в умовах надзвичайного стану є абсолютним. Окремі дослідники його вважають саме таким. Якщо під абсолютними правами розуміти права, що не підлягають обмеженню, то цей висновок можна вважати правильним. Однак абсолютні права - це права, які не мають меж у своєму здійсненні. Користування такими правами веде до абсолютної свободи. Як відомо, абсолютної свободи немає. Свобода не може бути безмежною. Держава за допомогою законодавства встанов­лює межі свободи. Межі свободи визначаються правами і законними інтересами інших осіб. Здійснення прав і свобод людини і громадянина не повинно порушувати прав і свобод інших осіб. Отже, подібно до то­го, як не може існувати абсолютної свободи, в такій же мірі не існує і абсолютного права.

У даному випадку право на отримання правової допомоги шляхом звернення до органів нотаріату також не є абсолютним. Обмеженням його реалізації слугують права і законні інтереси інших осіб. Громадя­нин не може користуватися цим правом з метою порушення прав ін­ших. Адже отримувати кваліфіковану юридичну консультацію можна не тільки з метою реалізації свого права, але і з метою зловживання правом, тобто, використання суб’єктивного права всупереч з його соці­альним призначенням тягне за собою порушення охоронюваних зако­ном прав та інтересів особи, суспільних і державних інтересів. Отже, право на отримання правової допомоги має межі свого здійснення і не може бути використано з метою завдання шкоди правам і законних ін­тересів інших осіб.

Право на отримання правової допомоги визначається загальними положеннями про права і свободи людини, що містяться в Конституції України. У цьому сенсі необхідно звернути увагу на наступні консти­туційні положення, які розкривають юридичну природу права на пра­вової допомогу.

1. Поряд з поняттям «права і свободи», що належать до всієї систе­ми існуючих в країні індивідуальних суб’єктивних прав і свобод, Кон­ституція України вживає поняття «основні права і свободи» щодо прав і свобод, перерахованих у ній самій. Крім того, Конституція України за­кріплює і ряд інших принципових положень. У них права і свободи лю­дини і громадянина визначаються як вища соціальна цінність. Права і свободи людини і громадянина є безпосередньо чинними. Це означає, що у разі законодавчої прогалини або невідповідності того чи іншого закону Конституції України, застосовуються безпосередньо норми Конституції.

2. Необхідно відзначити, що з поняттям «основні права і свободи» тісно пов’язані такі принципово значущі положення: оскільки чинне за­конодавство України та правозастосовна практика вживає термін «ос­новні права і свободи», то можуть бути права і свободи, що належать до неосновних. З цього можна зробити висновок про те, що неосновні права і свободи мають більш низький правовий статус і можуть бути віднесені до «другосортних». Проте з цим твердженням, що випливає з формальної логіки, не можна погодитися.

Виділення категорії основних прав людини аж ніяк не означає від­несення інших прав до «другосортних», менш значущих, таких що ви­магають менших зусиль держави щодо їх забезпечення. Мова йде про інше: поняття основних прав і свобод вживається відносно прав і сво­бод, безпосередньо закріплених у Конституції України. Тому їх можна назвати конституційними правами і свободами. При цьому дані права не виходять з безпосередніх правовідносин, вони випливають із змісту самої Конституції.

Основні права і свободи, закріплені в Конституції України, є складовою частиною загального правового статусу людини.

Крім того, конституційні права і свободи в цілому володіють спе­цифічним набором засобів і методів свого захисту. До їх числа в демок­ратичних країнах світу відносяться: конституційно-судовий механізм (конституційний суд); судовий захист (суди загальної юрисдикції); ад­міністративні дії органів виконавчої влади; законний самозахист люди­ною своїх прав; міжнародно-правовий механізм. У нашому випадку до вказаного переліку необхідно додати ще визначення в законодавстві правових механізмів, форм і методів реалізації права громадян на отри­мання правової допомоги через інститут нотаріату.

Основні права і свободи складають стрижень правового статусу ін­дивіда, в них коріняться можливості виникнення інших чисельних прав, необхідних для нормальної життєдіяльності людини. Звідси основні, фундаментальні права, зафіксовані у Конституції держави та найважли­віших міжнародних правових актах, є правовою базою для похідних, не менш важливих прав. Тут слід погодитися з Є. Лукашевою, яка під ос­новними правами людини розуміє права, що містяться в конституції держави. Якщо будь-яке право не ввійшло до змісту Конституції Украї­ни, то воно має бути визнано в нашій державі незалежно від його кон­ституційного закріплення.

Виходячи з викладеного, можна резюмувати про те, що оскільки право на отримання правової допомоги закріплено в Конституції Укра­їни, то воно відноситься до основних, тобто конституційних прав і сво­бод.

3. Щодо різних можливостей людини та громадянина Конституція України вживає два терміни - «права» і «свободи». Ці терміни є близь­кими, але не співпадаючими. Під свободою можна розуміти можливість людини здійснювати або не здійснювати певні вчинки в рамках дозво­леного. Під правами слід розуміти можливість індивіда здійснювати конкретні дії, спрямовані на реалізацію права. Відносно права на пра­вову допомогу, яке є одночасно і правом, і свободою, така конструкція буде виглядати наступним чином. З одного боку, людина може викори­стовувати своє право на юридичну допомогу, а може й відмовитися від нього - вона вільний у своїх діях. З іншого боку, у разі використання свого права на правову допомогу, індивід отримує можливість здійс­нювати конкретні дії, спрямовані на реалізацію цього права, вибір видів і форм юридичної допомоги.

4. Конституція України щодо основних прав і свобод вживає такі поняття як «людина» і «громадянин», які мають не тільки теоретичну, а й змістовну відмінність. Узагальненим для понять «людина» і «грома­дянин» в Конституції України є терміни «особа» і «кожен». Ці терміни відносяться до прав не лише громадян України, а й громадян інших держав та осіб без громадянства. З точки зору змісту поняття «людина» і «громадянин» різняться обсягом прав. Оскільки частина 1 статті 59 Конституції України викладена в такій редакції: «Кожен має право на правову допомогу», то це означає, що дане право належить до прав особи. За суб’єктним складом воно належить громадянам України, іно­земцям, особам без громадянства. Незалежно від суб’єктного складу всі ці категорії мають рівний обсяг прав щодо забезпечення конституцій­ного права на отримання правової допомоги.

8.2