Загальна характеристика та доктринальні підходи до розуміння муніципальних прав людини

Права людини як найвищий критерій рівня та розвинено­сті сучасної людської цивілізації виражають найбільш сутнісне у взаємовідносинах як людини з людиною, так і людини зі всіма соціальними спільнотами, в яких вона природним чином перебу­ває - від сім’ї, народу і нації, соціальної, конфесійної або етнона- ціональної належності, професійно-трудової групи, політико-дер- жавного об’єднання до людства.

Права людини сьогодні є однією з ключових проблем, які дослід­жуються з самих широких та різноманітних позицій - з філософ­сько-гуманістичної точки зору, в аспекті сутності публічної влади, принципів модернізації політичної та правової системи, проведення соціально-економічної та культурної політики, боротьби з екологіч­ними загрозами, дискримінацією, тероризмом, злочинністю, коруп­цією тощо. По суті права людини «відкрили фундаментальну тему про відносини між громадянами та державами» та розкрили «внут­рішній конфлікт в міжнародному співтоваристві, який існує між порядком та справедливістю, між суспільством та державою»^[66].

Так, на думку зарубіжних дослідників, в середині XX ст. в розу­мінні прав людини «відбулася революція, яка втілила природно- правову доктрину в нормах міжнародного і національного права»^[67], яка дозволила подивитися на них (права людини -Aem.),

Конституційно-правове забезпечення правозахисної діяльності у сфері місцевого самоврядування: досвід компаративного аналізу як на «нові стандарти цивілізації»^[68]. Без перебільшення, дотри­мання прав людини вже стало частиною сучасних уявлень про міжнародну легітимність держав. Права людини міцно увійшли до арсеналу правового регулювання всередині держави і не можуть бути проігноровані країнами в їх зовнішній полі­тиці.

Таким чином, актуалізувалася проблематика прав людини в зв’язку з здійсненням завдань та функцій держави, їх консти­туційно-правовим забезпеченням в умовах глобалізації, форму­вання демократичної, соціальної, правової державності, грома­дянського суспільства, конституціоналізму, а самі права людини стали інструментом, що зближує норми і цінності людства, дер­жав і міжнародного співтовариства.

Найбільш рельєфно проявляється та знаходить свою апро­бацію ідея цінності людської особистості, її суб’єктивних прав на локальному рівні - у межах місцевого самоврядування та про­цесах інституціоналізацїї муніципальної влади. У цьому аспекті місцеве самоврядування, тим самим, відіграє вагому роль у про­цесі формування громадянського суспільства, враховуючи, що усі права, свободи та колективні види соціально-політичної, гос­подарсько-економічної та духовно-культурної активності, різні недержавні прояви суспільного життя людей зароджуються та у кінцевому рахунку реалізуються у територіальних громадах, які утворюють соціальну базу громадянського суспільства.

Гуманістична спрямованість місцевого самоврядування відпо­відає ідеям сучасної демократичної правової соціальної держави, найвища цінність якої - людина, її права і свободи. З принципу локальної реалізації прав і свобод людини випливає феномен муніципальних прав особистості, які мають відносно самостійне

значення як нормативно-правовий інститут місцевої самовряд­ності і, відповідно, важливий інститут муніципальної демокра­тії, який одержує в цій якості конституційне визнання^[70]. Оскільки правозахисна діяльність у сфері місцевого самоврядування має локально-просторову специфіку і направлена саме на захист муніципальних прав людини, необхідно з’ясувати і осмислити їх поняття та правову природу.

Формування сучасних поглядів на муніципально-правову проблематику у процесі становлення і розвитку локальної демо­кратії та системи муніципальних прав людини в рамках публічної самоврядної (муніципальної) влади знайшли своє відображення у наукових доробках багатьох вітчизняних фахівців у галузі конс­титуційного і муніципального права, зокрема, М.

Становлення в нашій країні інституту локальної демокра­тії і повноцінної системи місцевого самоврядування, як пра­вильно зазначає М. 0. Баймуратов, нерозривно пов’язано з про­блематикою прав і свобод людини, оскільки саме локальна демократія створює найоптимальніші умови для продукування мешканцями - членами територіальних громад відповідних інди­відуально-колективних інтересів щодо реалізації майже всього спектру прав людини і громадянина, що відбувається у сфері міс­цевого самоврядування на локальному рівні функціонування соціуму^[71]. Зазначені обставини призводять, як слушно зазначає І. Л. Литвиненко, до значних змін в українській правовій науці у бік переорієнтації досліджуваної наукової проблематики під кутом всебічного визнання і забезпечення прав та свобод людини і громадянина^[72].

В юридичній літературі актуалізація досліджень правової природи, становлення та розвитку муніципальних прав людини зумовлена певними факторами, на які звертає увагу у своєму монографічному дослідженні П. А. Трачук. Так, на переконання цього автора, такими факторами є: становлення в Україні конс­титуційного ладу, розвитку державності, які пов’язані з форму­ванням інститутів громадянського суспільства і соціальної дер­жави, в якості найважливіших правових домінант, що сприяло зростанню на тлі демократичних перетворень соціальної і полі­тичної активності громадян; визнання, легалізація, легітимація, конституційна та законодавча регламентація самого інституту місцевого самоврядування як важливого демократичного фено­мена; визнання локальної демократії простором, де відбувається фактична життєдіяльність людини та проявляються всі її жит­тєві потреби, формуються реальні соціальні та державно-правові механізми захисту прав людини, що є запорукою створення від­повідного соціального середовища - простору, вільного від права (правовільного простору), де людина, а в нашому випадку меш­канець відповідної території держави - член територіальної гро­мади, може самостійно модифікувати алгоритм своєї поведінки та здійснювати конкретні дії^[73].

Г. Г. Танаджі до названих факторів додає також перехід України до ринкових відносин, що визвав могутні трансформаційні про­цеси та роздержавлення економічної системи, обумовив інсти- туційне зростання та широке використання можливостей фено­мену «автономії волі індивіда», посилення почуття особистої відповідальності та усвідомленого відношення людини до резуль­татів своєї діяльності, що сприяло посиленню відповідних інтен- цій (устремлінь) у людини відносно моделювання своєї поведінки в рамках макро- (в межах держави) та мікросоціуму (в межах мікроспільноти - територіальної громади). Результатом остан­нього, на думку цього автора, стала суттєва модифікація та змін телеологічного (цільового) наповнення правового статусу та пра­вового модусу особистості (від системи координат «держава» - «людина», до системи координат «людина» - «місцеве самовря­дування» - «держава»), що призвело до об’єктивного зниження декларативного потенціалу конституційно-правового статусу людини і громадянина та його зростання і наповнення активним функціонально-екзистенційним змістом^[74].

Муніципальні права, виходячи з загально методологічних філо­софських підходів до питання про співвідношення загального, особливого і одиничного, розглядаються як нижній, найбільш складний з точки зору свого змісту, рівень правового становища особи, що входить у структуру такої категорії, як конституційний статус людини і громадянина.

Поняття муніципальних прав людини є відносно новим і дис­кусійним категорійним поняттям для вітчизняної правової науки, яке викликає неоднозначне ставлення до нього з боку науков­ців, а тому вимагає більш комплексних і ґрунтовних подальших досліджень.

Якщо на думку одних науковців, до категорії муніципальних прав слід відносити колективні права територіальних громад на безпосередні форми народної демократії, зокрема, на участь у здійсненні публічної влади в рамках муніципального утворення, то інші вважають, що муніципальні права у сукупності складають самоуправлінський статус особи, до якого, крім того, входять осо­бисті, економічні та соціальні права, і що муніципальний рівень взаємовідносин особистості з публічною владою природним чином обумовлює необхідність конкретизації цих прав (як інших конституційних прав) на відповідному рівні правового становища особи, які концептуально можуть бути визначені як відносно самостійна система муніципальних прав і свобод^[75].

Одним із тих, хто започаткував ідею муніципальних прав людини, є М. С. Бондар, який ще наприкінці минулого століття сформулював концепцію муніципально-правового становища особи та увів у науковий обіг поняття колективних та індивіду­альних муніципальних прав і свобод, конституційне обґрунту­вання їх системи, виявлення соціально-правових особливостей тощо^[78]. Зокрема, на його думку, інститут муніципальних прав і свобод громадян складають ті права, які забезпечують реальні можливості кожному члену суспільства брати участь у вирішенні питань місцевого значення, в управлінні муніципальною власні­стю, користуванні матеріальними та духовними благами, що роз­поділяються за територіальним принципом, безперешкодно здійс­нювати особисту свободу на основі безпеки й недоторканості людини у місцевому співтоваристві, які у своїй сукупності скла- дають самоуправлінський статус особи як мешканця місцевого співтовариства^[79].

Ідея щодо виокремлення муніципальних прав і свобод в окрему категорію доволі активно підтримується і вітчиз­няними науковцями. Доводиться, що нове бачення сучасної людини у контексті становлення інститутів локальної демо­кратії та інституціоналізації муніципальної влади детермінує вимоги її переорієнтації до суто людських проблем - по суті, проблем місцевого значення, і що ідея цінності людської осо­бистості, її прав і свобод найбільш рельєфно просліджується та апробується на локальному рівні - у межах місцевого само­врядування та процесах інституціоналізації муніципальної влади^[80].

Обґрунтовуючи власну позицію, прихильники теорії муні­ципальних прав людини і громадянина стверджують, що саме на локальному рівні людина індивідуально чи разом з іншими в рамках територіальної громади продукує та реалізує свої життєві інтереси, що стосуються широкого спектра індивіду­альних та групових, колективних прав і свобод та виступають саме як права і свободи людини, яких вона потребує і здійснює в різних сферах життєдіяльності^[84]. Що саме у рамках безпосе­реднього зв’язку індивіда з певною територіальною громадою і у межах цієї територіальної спільноти приводяться у дію соці­альний і правовий механізми реалізації багатьох прав і свобод людини^[85]. Саме через місцеве самоврядування особисті інте­реси кожного з жителів територіальної громади можуть знайти визнання, підтримку (солідарність) і, нарешті, бути реалізовані. Така реалізація відбувається в обмеженому просторі - терито­рії місцевої громади, де безпосередньо проживають громадяни. Тому реалізація суб’єктивних прав громадян-жителів територі­альної громади знаходить відповідний реальний вияв на прак­тиці; адже для кожної людини важливі саме ті проблеми (наче погані дороги чи забруднені вулиці), з якими вона безпосеред­ньо стикається в житті, контактує щодня^[86].

Як відмічає Г. Г. Танаджі, не зважаючи на те, що муніципальні права людини ще не знайшли свого належного нормативно-право­вого та законодавчого закріплення, вони вже мають відповідні параметральні ознаки, що їх характеризують: по-перше, виявля­ється їхня множинність в контексті форм можливої чи належної поведінки, яку може здійснювати людина на локальному рівні функціонування соціуму (права, свободи, обов’язки); по-друге, вони піддаються внутрішньоструктурній суб’єктній диференціації в якості певної сукупності правових можливостей у сфері локальної демократії (індивідуальні та групові (колективні) права); по-третє, їх функціональна та телеологічна дія поширюється та проявля­ється у всіх публічних сферах людської життєдіяльності (політич­ній, економічній, соціальній, культурній тощо); по-четверте, вони мають чітку гносеологічну (епістемологічну) природу, бо їх поява об’єктивно та фактично обумовлена екзистенційною домінантою - життєвими інтенціями людини; по-п’яте, вони мають чітко визна­чений просторовий, територіально-діяльнісний аспект їх прояву (місцевий (локальний) та регіональний)^[87].

Доцільність запровадження терміна «муніципальні права і свободи» як специфічної правової категорії, що характеризує особливий статус особи як мешканця територіальної громади, підтримується й І. Л. Литвиненко, яка зазначає також, що під муні­ципальними правами і свободами слід розуміти ті права, які забез­печують реальні можливості кожному члену територіальної гро­мади брати участь у вирішенні всіх питань місцевого значення, в управлінні комунальною власністю, використовувати всі мате­ріальні і духовні надбання, що розподіляються за територіальним принципом, відчувати на собі всі позитивні наслідки діяльності самоврядних органів, спрямовані на реальне забезпечення прав і свобод, життєвих потреб та інтересів людини^[88]. Схожі дефініції муніципальних прав пропонують й інші науковці. Так, П. А. Трачук визначає «муніципальні права» як такі, що забезпечують реальні можливості кожному жителю брати участь у вирішенні питань місцевого значення, зокрема, в управлінні комунальною влас­ністю, використовувати всі матеріальні та духовні надбання, що розподіляються за територіальним принципом, відчувати на собі всі позитивні наслідки діяльності органів місцевою само­врядування, спрямовані на реальне забезпечення прав та свобод, життєвих потреб і інтересів людини у будь-якій сфері місцевого життя^[89]. М. Коваленко розглядає муніципальні права як суб’єк­тивні права, що надають можливості мешканцям муніципального утворення брати участь у вирішенні питань місцевого значення, користуватися матеріальними, духовними та іншими благами, надання яких є обов’язком органів місцевого самоврядування^[90].

Феномен «муніципальних прав людини», як вірно стверджує Г. Г. Танаджі, має важливе та конституююче значення відносно перспективного розширення каталогу конституційних прав та свобод людини, бо тільки людина, здійснюючи свою життє­діяльність на локальному рівні функціонування соціуму, може продукувати нові соціально-індивідуальні та соціально-групові (колективні) інтенції, що генерують, формуються та проявля­ються у сфері повсякденного життя у вигляді трендів, тенденцій, соціальних запитів, врешті-решт, потреб та модифікування форм соціальної поведінки, стають соціально-важливими та набувають екзистенційного значення, а потім, за допомогою держави, моди­фікуються в права, свободи та обов’язки людини, розширюючи тим самим правовий стан людини^[91].

Саме муніципальні права, які забезпечують можливість кож­ному члену територіальної громади брати участь у вирішенні питань місцевого значення, визначають і формують так зва­ний муніципально-правовий статус особи, який розглядається як галузева категорія, що забезпечує конкретизацію конституцій­ного статусу людини і громадянина^[92].

В юридичній літературі муніципально-правовий статус особи визначається як особлива муніципально-правова категорія, яка відображає місце і роль людини в системі муніципальної демокра­тії та інтегрує економічні та політичні елементи реального стану громадян як індивідуальних і асоційованих (спільних) учасників муніципально-правових відносин^[93]

На наш погляд, відмінність між конституційно-правовим ста­тусом людини і громадянина та правовим статусом особи у міс­цевому самоврядуванні полягає у відмінностях публічно-право­вого зв’язку людини з владою, державою, суспільством або іншим суб’єктом суспільних відносин, у які вона вступає, територіаль­ними межами прояву її життєво важливих функцій, джерелом прав та свобод, які зумовлюють ці статуси^[94] співвідносяться між собою як загальне і особливе з відповідними юридичними наслід­ками^[95]. А правове становище та правовий статус особи як меш­канця певного населеного пункту характеризується органічною єдністю двох груп муніципальних прав і свобод - індивідуаль­них, що належать кожному громадянину окремо і можуть бути

Конституційно-правове забезпечення правозахисної діяльності у сфері місцевого самоврядування: досвід компаративного аналізу реалізовані ним незалежно від інших членів громади, і колектив­них прав, реалізація котрих можлива лише за допомогою колек­тивних дій членів муніципального утворення, і що саме за допо­могою цієї єдності забезпечується особистісна орієнтація всієї системи місцевого самоврядування та поєднання індивідуальної свободи з принципами колективізму на місцевому рівні^[96].

Як відомо, поняття «правовий статус» вказує на місце суб’єкта в системі правовідносин, що характеризується передусім його правами й обов’язками. Поряд з цим в сучасний період в науко­вому колі висловлюються пропозиції щодо деталізації диферен­ційовані форми правового статусу чи його окремих частин у реа­лізації загальних і спеціальних правових статусів через поняття «правовий модус» як «градаційний рівень до конкретизації пра­вового статусу»^[97]. Доцільність науково-практичної експропріації поняття «правовий модус», на думку деяких науковців, бачиться як позитивний крок, оскільки це поняття спрямоване, по-перше, на збагачення юридичної лексики, а, по-друге, на розв’язання значної кількості приватних юридично-технічних питань^[98].

Як зазначається у науковій літературі, «висхідне сходження» від правового статусу до правового модусу і далі - на індивіду­альний його рівень в основному йде «по сходинках» різних юри­дичних фактів. Слід при цьому зазначити, що всі права можна поділити на загальні, властиві кожному, і модусні, властиві лише окремим соціальним групам. Реалізація перших, не пов’я­зана з якими-небудь проміжними модусними інстанціями, здійс­нюється безпосередньо з етапу загального правового статусу

і не вимагає наявності будь-яких юридичних фактів. Здійснення других виглядає більш тривалим і довгим. Юридичні факти вико­нують тут формально-констатуючу функцію, закріплюючи ста­тику явищ (в різних галузях права в цьому сенсі можна говорити і про реєстрацію шлюбу, досягнення певного віку, укладення тру­дового контракту тощо). Індивідуальний правовий статус особи з числа тієї чи іншої модусної групи реалізується в конкретних правовідносинах, також заснованих на певних юридичних фак­тах. Останні опосередковують тут динаміку і конкретику явищ".

Правовий модус, на думку С. Була та В. Гнатюка, у рамках локального демократичного простору, виявляється через дві групи, колектив як первинний суб’єкт втілення муніципальних прав і свобод та індивід як опосередкований член територіальної громади. Правовий модус, модифікуючись у рамках локального рівня у видозміні муніципальних прав людини, набуває специ­фічно екзистенціально-функціональних ознак. Власне, така моди­фікація, на їх переконання, здійснюється в інституціональній формі через інститут місцевого самоврядування на основі фунда­ментальних демократичних принципів, звісно, просторово обме­жених у рівневому сприйнятті саме на місцевому рівні. Остання умова є системою детермінантів, що об’єктивно «диктують» логіку трансформування правового модусу^{[99] [100].}

Ідея правового модусу підтримується й такими дослідниками муніципальних прав людини, як М. О. Баймуратов та Г. Г. Танаджі. Так, ці науковці, характеризуючи правовий модус особи у місце­вому самоврядуванні, зазначають наступне: за його допомогою реалізується форма правомірної можливої та необхідної пове­дінки суб’єкта, тобто члена територіальної громади; він набу­ває місцевої локалізації, емануючись до рівня відносин «член територіальної громади - орган місцевого самоврядування»; він характеризується телеологічним наближенням до потреб та інтенцій людини, пов’язаних з нею, супроводжує їх упродовж усього часу функціонуванням у межах відповідного локального макроколективу, незалежно від правового стану людини; за його допомогою відбувається «запуск» механізму локальної реалізації системного комплексу муніципальних прав суб’єкта (члена тери­торіальної громади); правовий модус апріорі вже встановлений законодавством, бо він обумовлює легальну форму належної пове­дінки суб’єкта; за його допомогою яскраво виявляється й демон­струється зв’язок особи з державою та локальним соціумом через реалізацію комплексу муніципальних прав суб’єкта; він демон­струє, в процесі своєї реалізації, рівень правової культури суб’єкта; формування та соціальна значущість правового модусу людини в контексті визнання місцевого самоврядування і територіальної громади як його первинного суб’єкта, постає у вигляді прагматич­ного свідоцтва актуалізації «муніципальних прав особистості»^[101].

Отже, правовий модус, як зазначають С. Була і В. Гнатюк, це правове позитивне конкретно-інтенціонарне буття суб’єкта локального рівня, тобто двох рівнів: рівня громадянина та рівня громади, котрі є репрезентаторами цієї ланки політичного життя суспільства. У межах неоінституціоналізму, виокремлюючи ці два рівні, правовий модус втілюється у формі двох груп прав, сво­бод та обов’язків муніципальних прав людини - колективної та індивідуальної^[102].

За допомогою колективних прав членів територіальних гро­мад реалізується публічна самоврядна (муніципальна) влада. Саме вони виступають у якості первинного рівня муніципальної свободи і демократії, бо і в Конституції України та профіль­ному законодавстві, повніше й послідовніше закріплюються саме колективні муніципальні права і свободи^[103]. До них можна віднести такі: право територіальних громад - жителів села чи добровільного об’єднання у сільську громаду жителів кіль­кох сіл, селища та міста - самостійно вирішувати питання міс­цевого значення в межах Конституції і законів України (частина перша ст. 140 Конституції, частина перша ст. 2 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»); право на здійснення муніципальної влади як безпосередньо, так і через органи місце­вого самоврядування (частина перша ст. 5, частина третя ст. 140 Конституції, частина друга ст. 2, статті 10, 11 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»); право на проведення місцевого референдуму як форми вирішення територіальною громадою питань місцевого значення шляхом прямого волеви­явлення (частина третя-четверта ст. 6, ст. 7 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»); право на місцеві вибори, включаючи вибори місцевих рад та виборних посадових осіб міс­цевого самоврядування (статті 71,141 Конституції, статті 12, 45 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»); право ініціювати створення органів самоорганізації населення (частина шоста ст. 140 Конституції, ст. 14 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», Закон України «Про органи самоорганізації населення»); право членів територіальної гро­мади ініціювати розгляд у раді (в порядку місцевої ініціативи) будь-якого питання, віднесеного до відання місцевого само­врядування (ст. 9 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»); право членів територіальної громади проводити загальні збори громадян за місцем проживання як однієї з форм їх безпосередньої участі у вирішенні питань місцевого значення (ст. 8 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», Положення «Про загальні збори громадян за місцем проживання в Україні»); право територіальної громади проводити громадські слухання - зустрічатися з депутатами відповідної ради та поса- довими особами місцевого самоврядування, під час яких члени територіальної громади можуть заслуховувати їх, порушувати питання та вносити пропозиції щодо питань місцевого зна­чення, що належать до відання місцевого самоврядування (ст. 13 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»); право територіальних громад на володіння, користування і розпоря­дження комунальною власністю (статті 142, 143 Конституції; частини третя-п’ята ст. 16, ст. 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»); право на фінансову самостійність, формування, затвердження і виконання місцевого бюджету, встановлення місцевих податків і зборів та розпорядження міс­цевими фінансами (статті 142, 143 Конституції, статті 16, 61, 63, 64, 65, 66, 68, 69, 70 Закону України «Про місцеве самовря­дування в Україні»); право на судову й інші форми державного захисту місцевого самоврядування (ст. 145 Конституції, частина третя ст. 19, статті 20, 21, 62, 71 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»),

Очевидно, що даний перелік колективних прав жителів - чле­нів територіальної громади не є вичерпним. Але і він дає уявлення про широту відповідних прав, їх різноплановий зміст і багатоці­льове призначення як нормативно-правової основи вираження колективістських засад муніципальної демократії^[104].

Муніципальні колективні права особи як жителя - члена тери­торіальної громади, є віддзеркаленням юридичної форми інсти- туціоналізації соціальної (позитивної) свободи і відповідаль­ності людини в спільному територіальному середовищі і за своєю сутністю мають характер комунітарних відносин, або відносин внутріорганізаційних тієї або іншої спільноти людей (від англ. Community - спільнота). Вони випливають із факту належності людини до місцевої спільноти і слугують цілям забезпечення муніципальних прав інших осіб і сталого економічного і соціаль­ного розвитку місцевої спільноти (громади) в цілому^[105].

Важливо при цьому враховувати, що, незважаючи на той факт, що суб’єктами колективних прав є територіальні громади в цілому, ці права не можуть бути реалізовані у відриві від соці­ально-політичної, економічної, громадянської активності окре­мих їх членів і у відриві від реалізації індивідуальних муніци­пальних прав громадян. Так, колективному праву територіальної громади на місцевий референдум відповідає індивідуальне право її членів на участь у місцевому референдумі.

До системи індивідуальних прав відносяться: право обирати і бути обраним в органи місцевого самоврядування; право ініці­ювати та брати участь у місцевому референдумі; право на індиві­дуальні звернення в органи місцевого самоврядування та до поса­дових осіб місцевого самоврядування; право на отримання повної й достовірної інформації про діяльність органів місцевого само­врядування й посадових осіб місцевого самоврядування; право на ознайомлення з документами й матеріалами органів місцевого самоврядування, які безпосередньо зачіпають права і свободи людини і громадянина; право на об’єднання за місцем прожи­вання, включно із створенням органів територіального громад­ського самоврядування, та ініціативна участь в їх діяльності; право на оскарження в суді рішень і дій (бездіяльності) органів місцевого самоврядування чи посадових осіб місцевого самовря­дування, що порушують індивідуальні чи колективні права меш­канців територіальної громади.

Одночасно слід наголосити на тому, що людина як грома­дянин і член територіальної громади (місцевої спільноти) має право на весь спектр інших суб’єктивних прав людини і гро­мадянина, передбачених Конституцією та законами України. Наприклад, ст. 24 Конституції України гарантує кожному грома­дянинові України рівні конституційні права і свободи і проголо­шує рівність прав громадян перед законом, незалежно від місця проживання. Стаття 29 Конституції України дозволяє у повній мірі людині як члену місцевої спільноти користуватися правом на свободу та недоторканість. Стаття 34 Конституції України членам територіальної громади гарантує, як й іншим громадя­нам, право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Тобто, «уся система основних прав і сво­бод, що володіє властивостями безпосередньо чинного об’єк­тивного і суб’єктивного права (як елемент конституційного статусу), знаходить своє втілення в інститутах місцевого само­врядування, проявляє при цьому вирішальний вплив на його особистісну орієнтацію»^[106]. Індивідуальні муніципальні права і свободи як група прав, свобод та обов’язків муніципального права установчо утверджують себе через легітимацію інсти­туту місцевого самоврядування у межах локальної демокра­тії. Місцеве самоврядування є формою, де ці права як правовий модус у видовій варіативності існують у вигляді рівня публічної влади в її функціонально-екзистенціальній природі^[107].

Генетичну основу всієї системи муніципальних прав і сво­бод громадянина, його самоуправлінського статусу, за словами М. С. Бондаря, становить право на здійснення місцевого самовря­дування. На його думку, характеристикою права на здійснення місцевого самоврядування є окремі правомочності, які втілюють в собі ті чи інші можливості людини брати участь у вирішенні питань місцевого значення, користуватися соціальними бла­гами в рамках взаємин з муніципальною владою. До таких право­мочностей, на його погляд, відносяться: права, що забезпечують участь громадян у формуванні представницьких органів місце­вого самоврядування, у виборах інших органів і посадових осіб місцевого самоврядування; права громадян на участь у місцевому референдумі і в інших формах прямої (безпосередньої) муніци­пальної демократії; право на рівний для всіх громадян доступ до муніципальної служби, що передбачається, хоча безпосередньо і не закріплюється в Конституції (де йдеться про рівний доступ громадян до державної служби); право громадян на участь у здійс­ненні правосуддя, зокрема за допомогою інституту мирових суд­дів, які обираються безпосередньо населенням^[108].

А. Р. Єрьомін виділяє право на місцеве самоврядування, право на здійснення місцевого самоврядування і право на участь у міс­цевому самоврядуванні. На його думку, право на місцеве самовря­дування - це комплексне право, яке включає в себе загальнови­знані і конституційно закріплені права і свободи, але реалізовані в межах муніципальної громади і мають на меті організацію міс­цевого самоврядування на демократичних засадах з використан­ням державно-правових інститутів. Під правом на здійснення місцевого самоврядування, на його думку, слід розуміти надане конституційними нормами та чинним законодавством право гро­мадянина на самостійне вирішення питань місцевого значення з використанням передбачених законодавством та актами міс­цевого самоврядування форм своєї участі в публічній діяльності, що включає вимогу надання такого права і можливості його реа­лізації в межах муніципальної громади. Під правом громадянина на участь у здійсненні місцевого самоврядування пропонується розуміти реалізацію громадянином права на місцеве самовряду­вання, що дозволяє виявити його індивідуальну волю, на відміну від реалізації права громадянина на здійснення місцевого само­врядування, що дозволяє виявити колективну волю за допомо­гою складання воль індивідів^[109].

Зміст конституційного права на здійснення місцевого самовря­дування, на думку Ю. А. Дмитрієва, полягає у тому, що громадяни: здійснюють назване право у міських, сільських та інших муніци- пальних громадах шляхом референдумів, виборів та інших форм прямої демократії, а також через виборні та інші органи місцевого самоврядування; мають рівні права на здійснення місцевого само­врядування незалежно від статі, раси, національності, мови тощо;- мають право обирати і бути обраними в органи місцевого самовря­дування; мають право на свободу слова, інформацію, об’єднання; мають рівний доступ до муніципальної служби; мають право звертатися особисто, а також направляти індивідуальні й колек­тивні звернення в органи місцевого самоврядування і посадовим особам місцевого самоврядування; мають право ініціювати зміни меж й перетворень муніципальної громади, висловлювати свою думку з цих питань; мають право виступати з правотворчою ініці­ативою, ініціативою з питань проведення публічних слухань, при­ймати участь в опитуваннях тощо^[110].

Але у науковій літературі «право на місцеве самоврядування» і «право на здійснення місцевого самоврядування» розгляда­ються, переважно, як тотожні. Спірним залишається й питання щодо віднесення цього права до системи колективних чи індиві­дуальних прав людини. Так, Є. С. Горбатюк стверджує, що право на здійснення місцевого самоврядування є категорією колек­тивних прав громадян, яке може бути реалізоване не індивідом окремо, а виключно спільнотою громадян^[111].

В. І. Васильєв стверджує, що «право на місцеве самовряду­вання» як суб’єктивне право не існує. Місцеве самоврядування, на його переконання, є обов’язковим інститутом конституційного ладу, і його присутність на території всієї держави не залежить від волі окремих осіб чи колективів, воно засноване в системі публіч­ної влади спільною волею всього народу й нормативно об’єкти­воване у відповідних положеннях Конституції. На відміну від нього, продовжує названий автор, «право на здійснення місцевого самоврядування є суб’єктивним правом, зміст котрого не пов’я­заний з запровадженням чи скасуванням місцевого самовряду­вання як такого. Тому, вважає цей автор, ігнорування цієї відмін­ності може призвести не лише до помилкових висновків в теорії, а й до ускладнення практики місцевого самоврядування^[112].

А. В. Бітоков розглядає право на здійснення місцевого самовря­дування і як індивідуальне і як колективне. Це право, за його сло­вами, являє собою сукупність можливостей щодо самостійного вирішення населення в цілому і кожною окремою людиною (гро­мадянином) окремо питань місцевого значення з метою забезпе­чення справжнього народовладдя на тому рівні публічної влади, котрий є найбільш наближеним до названих суб’єктів. Крім того, вважає А. В. Бітоков, зміст права на здійснення місцевого самовря­дування можна поділити на конституційну й галузеву складові (частини). У першій частині він виокремлює такі основні складові цього права: право на здійснення місцевої влади безпосередньо, у першу чергу шляхом референдуму й вільних виборів, а також через органи місцевого самоврядування; право на самостійне, у межах своїх повноважень, вирішення питань місцевого значення; право на самостійне визначення структури органів місцевого само­врядування; право на використання й розпорядження муніципаль­ною власністю; право на судовий захисті компенсації^[113].

Як таке, що може бути індивідуальним і колективним, розгля­дає право на місцеве самоврядування С. А. Панасюк, вказуючи на те що «право на місцеве самоврядування є одним із базових прав особистості або колективу жителів (членів відповідної тери­торіальної спільноти, співтовариства)^[114].

Більш методологічно вірною, на наш погляд, є думка А. А. Сергеева та М. С. Бондаря, котрі стверджують що право на місцеве самоврядування є складним, комплексним поняттям, що «поєднує права муніципальних громад як суб’єктів публіч­них громадянських відносин і посадових осіб місцевого само­врядування, а також права громадян на здійснення місцевого самоврядування»^[115], що «за своїм змістом має багаторівневу нор­мативно-правову регламентацію, починаючи з конституційного визнання в Основному законі й закінчуючи актами місцевої нор- мотворчості муніципальних громад»^[116].

Таким чином, поєднання в єдиному конституційному інсти­туті місцевого самоврядування різних прав, об’єднаних спільною метою побудови механізму місцевого самоврядування, зумов­лює складність даного інституту. Це підкреслює, наприклад, П. М. Любченко, зазначаючи, що «важливою рисою муніципаль­них прав і свобод є також той факт, що у своїй нормативній основі вони мають конституційний зміст і, відповідно, конституційний рівень свого юридичного закріплення. При цьому ці права і сво­боди характеризуються наявністю як загальних ознак, властивих усім іншим суб’єктивним правам і свободам, так і деяких особли­востей муніципально-галузевого порядку»^[117].

Отже, впровадження і застосування у конституційно-право­вій науці категорії муніципальних прав людини відповідає сучас­ній спрямованості демократичних перетворень та реформування місцевого самоврядування в Україні, пріоритетним принципом яких є принцип гуманізму - всебічного забезпечення прав, сво­бод і законних інтересів особи, який є визначальним в системі принципів, що обумовлюють роль і значення місцевого само­врядування, та визначає зміст їх діяльності. Муніципальні права

є визначальними для характеристики особливого муніципально- правового статусу особи як самостійної правової категорії, яка відображає місце жителів - членів територіальних громад в сис­темі муніципальної демократії та інтегрує їх соціально-політичні, господарсько-економічні та духовно-культурні права, якими вони володіють як члени територіальної громади.

1.3