Науково-методологічні підходи до визначення поняття правозахисної діяльності у сфері місцевого самоврядування

Проблема прав людини, їх розвиток, якісне і гідне життя ста­ють постійним предметом уваги законодавців, політиків, науков­ців, фахівців різних галузей і спрямувань. Світоглядний принцип, який актуалізує гуманістичні і антропологічні тенденції сучас­ного періоду, за яким людина є найвищою суспільною цінністю, здатною до необмеженого розвитку і самовдосконалення, реа­лізації всіх своїх сутнісних сил, здібностей та потенціалу, втілю­ється в новий тип світогляду - людиноцентризм.

Висвітлюючи концепцію Конституції України, Ю. С. Шемшу- ченко зазначає, що принцип людиноцентризму має пронизу­вати усі розділи Конституції. Йдеться, зокрема, як про безпосе­реднє конституційне закріплення даного принципу, так і про змістовне збагачення і подальшу гуманізацію правового статусу людини і громадянина, посилення гарантій реалізації відповідних прав і свобод, розширення та поглиблення форм участі громадян в управлінні державою, становлення громадянського суспільства, удосконалення місцевого самоврядування тощо^[2]. На місці й ролі

ідеології людиноцентризму в конституційно-правовій докт- рині України та сучасному конституційному процесі наголошує й 0. В. Скрипнюк^[3]. Людиноцентризм як парадигма конституцій­ної реформи, стверджує В. Г. Воронкова, досліджує антрополо­гічні засади економічної, політичної і соціальної сфери; осмислює умови створення гуманного суспільства, в якому повинні бути реалізовані імперативи справедливого і солідарного суспільства, реабілітовані такі поняття, як «гуманне суспільство», «гуманні відносини», «гуманна людина», «гуманістичне управління»^[4].

Філософія людиноцентризму стала основою реформування й місцевого самоврядування, яке є одним з найбільш значимих рівнів забезпечення, охорони і захисту прав і свобод людини і громадянина, оскільки повсякденна реалізація більшості прав людини та багатьох завдань підвищення якості життя насе­лення здійснюється, в першу чергу, на муніципальному рівні - в конкретних територіальних громадах.

Важливість правозахисної муніципальної функції пов’язується, перш за все, з тим, що відродження і розвиток місцевого самовря­дування як особливої відносно самостійної системи організації публічної влади є одним з головних векторів розвитку національ­ної державності. Місцеве самоврядування, як відомо, досить гар­монійно поєднує в собі публічну і непублічну складові. Саме тому у місцевого самоврядування є унікальний, обумовлений його сут­ністю, правозахисний ресурс. Його унікальність, як вірно відмі­чає П. Шишов, полягає, перш за все, в тому, що органи місцевого самоврядування, будучи публічними структурами, можуть діяти як інститути влади, а органи територіального громадського само­врядування як інституції громадянського суспільства. Об’єднуючи імперативні (передбачені законом) і ініціативні (добровільні) правозахисні зусилля в межах єдиної територіальної громади, міс­цеве самоврядування здатне на багато що в справі захисту пору­шених прав і свобод людини і громадянина^[7].

Необхідність виявлення правозахисного потенціалу інститутів місцевого самоврядування з метою їх витребуваного включення в правозахисну систему держави як вихідного рівня, здатного стати реальним і ефективним у справі гарантування, охорони та захисту прав і свобод людини і громадянина актуалізує, передусім, осмислення теоретико-методологічних підходів до визначення поняття правозахисної діяльності у сфері місце­вого самоврядування.

Визначальне значення в будь-якій сфері наукового пізнання має методологія досліджень, яка розглядається як система мето­дів або загальна теорія пізнання. Тому, формування теоретико- методологічних основ правозахисної діяльності місцевого само­врядування, як елементу системи захисту прав і свобод людини і громадянина, вимагає усталення відповідної комплексної методології.

Для юридичної науки методологія становить основу існуючих знань, і слугує інструментом здобуття нових. Як слушно зазна­чається у сучасній теорії держави і права, для того, щоб глибоко і всебічно дослідити свій предмет пізнання, з’ясувати його сут­ність, якісні характеристики, динаміку розвитку в усій різнома­нітності об’єктивної реальності, її закономірних та випадкових проявів, здатність ефективно і швидко реагувати на кардинальні зміни у нашому швидкоплинному сьогоднішньому житті, юри­дична наука повинна розробити широку систему методів своїх досліджень. Ця система у сукупності з іншими спеціальними засо­бами і прийомами пізнання тих або інших правових явищ є склад­ним утворенням, дослідницьким інструментарієм всієї юридичної науки - її методологією^[8].

У XXI ст. методологія, на переконання багатьох науковців, неминуче зазнає кардинальних змін. Основні зміни методології, звичайно, пов’язують з її гуманізацією, зближенням природознав­ства і соціально-гуманітарних наук, а також протилежних кон­цептуально-методологічних підходів, розширенням застосування системного підходу і синергетики, статистично-ймовірних і кван­тово-релятивістських методів пізнання, поглибленням методоло­гічної рефлексії в самих науках і галузях знання, вдосконаленням методів пізнання, підвищенням концептуального статусу гума­нітарних наук, посиленням орієнтації методології на практику,

Конституційно-правове забезпечення правозахисної діяльності у сфері місцевого самоврядування: досвід компаративного аналізу процесами універсалізації методології, становленням універсале- гії як загальної методологічної дисципліни тощо^[9].

Заслуговує на увагу підхід, який інтегрує всі основні складові методології та розглядає її із системно-діяльнісних позицій, від­повідно до яких вона досліджує взаємозумовленість, взаємозв’я­зок і залежність систем знань і систем діяльності. Методологія, як зазначається у сучасній науковій літературі, являє собою спе­цифічну діяльнісну систему, яка включає в себе принципи, кате­горії, теорії, парадигми і методи, що мають специфічне цільове призначення, пов’язане з реалізацією діяльності. Вона виступає як спосіб діяльності, організації діяльнісної системи^[10].

Кожна складова в структурі методології (у нашому випадку - правозахисної діяльності у сфері місцевого самоврядування. - 0. Б., В. С.) виконує своє специфічне призначення, але одночасно відіграє і системоутворюючу роль. Так, принципи визначають точки відліку діяльності, формують її загальні напрями і пра­вила. Категорії задають зміст понять що використовуються, відображення об’єктів і комунікацію між суб’єктами діяльності. Норми виступають у вигляді раціональних вимог до діяльності. Цінності надають особистісну і суспільну значущість. Парадигми забезпечують інтеграцію всіх складових методології та їх реа­лізацію. Теорії надають діяльності обґрунтованості, аргумен- тованості. Нарешті, методи виступають як механізм діяльності та засоби її здійснення^[11].

Комплексний характер проблеми правозахисної діяль­ності у сфері місцевого самоврядування обумовлює плюралізм методології досліджень та мультипарадигмального підходу до її вивчення і не може бути розкритий без звернення до загаль­нотеоретичних і методологічних аспектів муніципального

статусу людини та її прав, функціонування та розвитку місце­вого самоврядування. Тому, методологічне забезпечення дослі­дження правозахисної діяльності у сфері місцевого самовря­дування виходить за межі суто конституційно-правової науки, однак саме її методологічний інструментарій є визначальним.

У площині дослідження місцевого самоврядування відповідно до вимог об’єктивного та всебічного аналізу суспільних явищ політико-правового характеру конституційно-правова наука використовує широкий спектр методів - як загальнонаукових (діалектичний, системного аналізу і синтезу, соціологічний, моделювання, абстрагування, прогнозування тощо), так і спе­ціально наукових (порівняльного правознавства, нормативно- логічний, структурно-функціональний, історико-юридичний, метод переходу від абстрактного до конкретного тощо)^[12].

Застосування юридико-технічних методів при дослі­дженні питань правозахисної діяльності у сфері місцевого самоврядування, передбачає її вивчення як явища правової дійсності у «чистому вигляді», що існує незалежно від інших видів суспільної та державної діяльності й полягає в аналізі чинного законодавства з питань правозахисної діяльності, а також практики його застосування органами місцевого самоврядування^[13].

У наукових дослідженнях, присвячених місцевому самовряду­ванню та муніципальному праву, окремі автори використовують різний методологічний інструментарій, акцентуючи увагу на тому чи іншому методі наукового пізнання. Насамперед, у процесі дослі­дження сучасної моделі організації місцевого самоврядування, обґрунтовуючи причини уособлення в суспільстві муніципальної влади як самостійного виду публічної влади, яка належить терито­ріальним об’єднанням громадян і здійснюється ними безпосеред­ньо або через утворювані ними органи, а також регулює відносини, пов’язані із реалізацією та захистом прав людини і громадянина у сфері місцевого самоврядування, необхідно акцентувати осо­бливу увагу на аксіологічному вимірі сучасного муніципального права. Вважаємо, що важливість аксіологічного вивчення права визначається потребами розвитку юридичної науки в цілому, а також необхідністю розробки методологічних підходів до цінніс­ного розуміння права як феномену духовного світу людини; утво­ренням нових методик і програм правового виховання; актуаліза­цією формування цілісного юридичного світогляду, який базується на аксіологічних уявленнях про свободу, рівність, справедливість^[14].

На думку В. С. Бігуна, основою аксіологічного підходу є «визнання людини найвищою соціальною цінністю та визнання права цінністю, формою відображення і способом втілення люд­ських цінностей. Застосування цього підходу дозволяє встано­вити, що закономірністю формування, прояву й розвитку цін­нісних властивостей відношення людини й права є розвиток і поступальне здійснення гуманістичної природи права. Одним із проявів такого здійснення є поступ як філософсько-правової та політико-правової думки, так і політико-правової практики у напрямі визнання та утвердження людини «найвищою соці­ально-правовою цінністю»^[15].

Також аксіологічний метод змушує звернути увагу на цивілі- заційно-історичний контекст розвитку децентралізації та само­організації населення як у країні в цілому, так і з точки зору конституційно-правових проблем правозахисної діяльності у сфері місцевого самоврядування. Без цього важко зрозуміти сучасну модель організації місцевого самоврядування, відповісти на питання про причини уособлення у суспільстві місцевого само­врядування як самостійного виду публічної влади та його роль і значення у процесі формування громадянського суспільства (муніципальний правозахист є його неодмінною ознакою - 0. Б., В. В.), розглянути еволюцію тих чи інших форм залежності між політико-правовою моделлю місцевого самоврядування та детер­мінуючими її соціально-економічними, духовно-культурними, цивілізаційними чинниками^[16].

Соціально-політичними, господарсько-економічними та духовно-культурними умовами формування нової парадигми муніципальних цінностей є побудова в Україні незалежної, демократичної держави, в якій визнається та гарантується міс­цеве самоврядування, діють принципи визнання людини най­вищою соціальною цінністю, служіння територіальній громаді, субсидіарності, самоорганізації та організаційної, правової та фінансово-економічної самостійності місцевого самовря­дування тощо, що потребує формування в муніципальній сві­домості нових орієнтирів і цілей суспільного розвитку, муні­ципальних цінностей, життєвих орієнтацій і норм поведінки жителів - членів територіальних громад, в інтересах яких власне й мають утворюватися та функціонувати муніципальні служби захисту прав людини. Відповідно, в основі нової пара­дигми муніципальних цінностей мають бути соціальні цін­ності^[17], які створені й засвоєні в країнах, в яких муніципалізм,

Конституційно-правове забезпечення правозахисної діяльності у сфері місцевого самоврядування: досвід компаративного аналізу розвинуте місцеве самоврядування та територіальна самоор- ганізація населення існують та успішно функціонують багато років і дають позитивні результати для прогресу суспільства, територіальних громад і кожного громадянина.

Діалектична методологія дослідження як муніципально-пра­вових проблем в цілому, так і питань, пов’язаних із реалізацією та захистом прав людини і громадянина у сфері місцевого само­врядування, потребує підходити до будь-якого явища як до сис­теми. У науковій літературі наводиться багато визначень поняття «система», кожне з яких акцентує увагу на відповідних специ­фічних рисах побудови системи, її ознак, способів функціону­вання тощо^[18]. Також, активно використовується системний метод у сучасному муніципальному праві^[19], що дозволяє розглядати муніципально-правові явища у сукупності соціальних зв’язків, виявлення цілого та його частин, вивчення окремих інститутів місцевого самоврядування у конституційному механізмі забез­печення прав людини та в цілісній системі організації публічної влади, громадянського суспільства та сучасного конституціона­лізму тощо.

На нашу думку, найбільш сприятливим у контексті дослі­дження конституційно-правових проблем правозахисної діяльності у сфері місцевого самоврядування є визначення системи, як сукупності компонентів, взаємодія та взаємовід­ношення яких набувають характеру взаємосприяння на отри­мання визначеного, корисного результату - діяльність щодо вирішення питань місцевого значення (праксеологічна компо­нента). У свою чергу, корисний результат (ціль, мета) завдяки зворотним зв’язкам має можливість створити таку форму вза­ємного сприяння між компонентами системи, яка є найбільш прийнятною для отримання необхідного результату (телеоло­гічна компонента). Отже, ціль є системоутворюючим фактором, інструментом, що утворює впорядковану взаємодію між усіма компонентами системи.

Саме тому, важливою складовою методологічної конструк­ції даної монографії, попри безумовний акцент на праксеоло- гічних та функціонально-телеологічних якостях правозахис­ної діяльності у сфері місцевого самоврядування, є системний метод. Він визначає стратегію дослідження муніципально-пра­вових відносин, пов’язаних із особливостями суб’єктного складу механізму правозахисної діяльності у сфері місцевого самовряду­вання, у сучасних умовах в єдності їх соціального змісту і юридич­ної форми, що дозволяє розглянути шляхом використання методу міждисциплінарного аналізу проблеми правозахисної діяльності у сфері місцевого самоврядування в цілому та системні якості діяльності відповідних суб’єктів, зокрема.

Синергетичний метод в юридичній науці почав використо­вуватися лише в останній час. Зародившись у надрах природни­чих наук^[20], ідеї синергетики, завдяки своєму потужному методо­логічному потенціалу, просочилися у філософію, оформившись як міждисциплінарна концепція пояснення реальності, послу­жили зміною наукової думки, імпульсом парадигмального, світо- глядного зрушення в соціально-гуманітарних науках^[21].

Синергетика допомагає вивченню систем що саморегулюються (утому числі випадкових) та процесів, наприклад громадянського суспільства, самоорганізації національних меншин та територі­альних громад у формі місцевого самоврядування, тобто явищ та процесів, де втручання держави обмежене або взагалі невід­чутне. Так, вітчизняний дослідник конституційно-правових проб­лем самоорганізації національних меншин Ю. 0. Волошин, у своїй кандидатській дисертації виходив з синергетичного світорозу­міння, використовуючи методи, що пропонує синергетика (тео­рія самоорганізації) та здійснює науковий аналіз, опираючись на системний та синергетичний підходи, визначаючи їх фунда­ментальними методами наукового пізнання процесів самоорга­нізації у суспільстві. Саме активне застосування синергетичного та системного методів, дозволило розглядати національні мен­шини як складову частину українського народу. За переконанням вченого це, по-перше, дозволило визначити зміст та межі здійс­нення самоорганізації національних меншин у загальному про­цесі самовизначення Українського народу. По-друге, дало можли­вість розглядати національні меншини як суб’єкт, якому властиві принципи самоорганізації, головний з яких - здатність форму­вати організаційні структури, що забезпечують самозбереження та розвиток їх національно-культурної самобутності. При цьому автор звертає особливу увагу на роль у цьому процесі місце­вого самоврядування та зміст його функції що безпосередньо спрямовані на забезпечення національно-культурних потреб міс­цевого населення^[22].

Як вказує А. В. Осипов, синергетичний підхід дозволяє в струк­турі самоврядного процесу знайти місце стихійному (правозахис- ної діяльності у сфері місцевого самоврядування, як з точки зору виникнення й утворення (в аспекті ініціювання та становлення), так і поточного функціонування (предметної діяльності), носять добровільний, а, особливо, «мережевого покриття» відповідної території - переважно стихійний характер - 0. Б., В. В.) й пока­зати, що загальний результат самоврядного процесу не дорівнює лише сумі результатів субпроцесів, що входять до його структури. До того ж синергетичний підхід дозволяє показати саморозви­ток суспільства в напрямку демократизації, чим доводить про­відну роль самоврядних процесів в справі демократизації всього суспільства. На його переконання, синергетичний підхід, що має своєю специфікою дослідження самоорганізаційних та стихійних процесів в суспільстві, спроможний надати характеристику стану самоорганізаційної активності місцевої спільноти, визначити біфуркаційні точки розвитку самоврядного процесу, що збагачує знання про демократію на місцевому рівні та значно доповнює дослідження самоврядних процесів^[23].

На наш погляд, синергетичне дослідження процесів правоза- хисної діяльності у сфері місцевого самоврядування дозволить виробити більш точний методологічний підхід до алгоритмів формування муніципальних правозахисних інститутів у рамках певних мікроколективів, виявлення потенційної спроможності населення взяти на себе відповідальність щодо вирішення питань місцевого значення (у тому числі й у сфері правозахисту - фак­тично самозахисту), тобто до самоорганізації, виявити оптимальні критеріальні характеристики механізму нормативно-правового регулювання правозахисної діяльності у сфері місцевого самовря­дування не тільки з точки зору природи та характеру відповідних компетентних суб’єктів місцевого самоврядування, але й точки зору сучасних процесів його становлення та розвитку. При цьому, наприклад, диференційованість правового регулювання інсти­тутів самоорганізації населення в Україні полягає, з одного боку, у наданні стійкості його окремим ознакам та властивостям, а, з іншого, - у стимулюванні та виявленні певних тенденцій само­стійного розвитку правозахисної діяльності у сфері місцевого самоврядування як форми здійснення завдань та функцій місце­вого самоврядування, що знаходиться в основі формування гро­мадянського суспільства, та реагуванні на ці тенденції відповід­ним чином, із врахуванням їх позитивного або негативного змісту.

Враховуючи динамічний характер правозахисної діяльності у сфері місцевого самоврядування, центральним методом, покла­деним в основу даного монографічного дослідження, є функціо­нальний метод, який вже тривалий час займає вагоме місце в сис­темі методів вітчизняної муніципальної теорії^[24]. На нашу думку, функціональний аналіз правозахисної діяльності у сфері місцевого самоврядування сприятиме проникненню у політико-правову природу відповідних суб’єктів системи місцевого самоврядування з точки зору їх людського виміру та гуманістичного потенціалу місцевого самоврядування, розкриватиме обсяг, характер і зміст муніципальної влади. Тільки за допомогою поняття функцій нада­ється конкретна визначеність місцевого самоврядування. Лише визначивши гуманістичні, людиноорієнтовані функції місцевого самоврядування, можна уявити, яку роль відіграють вони у меха­нізмі вирішення питань місцевого значення та надання публічних послуг населенню, громадянському суспільстві, політичній сис­темі суспільства, конституційному механізмі взагалі та яке її соці­альне призначення^[25].

На наш погляд, актуальність функціонального методу науко­вих досліджень багатьох муніципально-правовихявищ та проце­сів, у тому числі й проблем правозахисної діяльності у сфері міс­цевого самоврядування, обумовлена, насамперед, закріпленням на конституційному рівні принципу визнання та гарантування місцевого самоврядування (ст. 7 Конституції України) та мож­ливості територіальних громад безпосередньо або через свої органи вирішувати питання місцевого значення (частина перша ст. 140 Конституції України). Природно, що розкрити роль і зна­чення місцевого самоврядування та таких суб’єктів його системи можна лише, або насамперед, через його діяльність і, зокрема, через функції.

У цьому контексті варто враховувати й процеси формування в Україні інститутів громадянського суспільства, посилення ролі держави у цих процесах, а також становлення місцевого самоврядування, що, з одного боку, об’єктивно припускає вирі­шення все більш складних і багатогранних політичних, еконо­мічних, соціальних, культурних та інших завдань, а, з іншого, обумовлює зниження (самообмеження) обсягу державного втручання в їхнє вирішення, тобто модернізує роль держави у суспільно-політичних процесах, корегує її функції. Так, напри­клад, прийняття Національної стратегії сприяння розвитку гро­мадянського суспільства в Україні на 2016-2020 роки^[26] обґрунто­вувалося «необхідністю створення державою сприятливих умов для розвитку громадянського суспільства, різноманітних форм демократії участі, налагодження ефективної взаємодії громад­ськості з органами державної влади та органами місцевого само­врядування». Констатуючи роль громадянського суспільства «в управлінні державними справами і вирішенні питань міс­цевого значення», її зростання в різноманітних сферах, у тому числі просуванні реформ на державному і місцевому рівнях, Стратегія визначала питання ролі та місця територіальних гро­мад та інших суб’єктів місцевого самоврядування у процесах організації та функціонування громадянського суспільства.

У рамках забезпечення ефективних процедур участі громад­ськості під час формування та реалізації державної регіональної політики, вирішення питань місцевого значення передбачалося унормування на законодавчому рівні порядку проведення орга­нами місцевого самоврядування консультацій з громадськістю щодо проектів нормативно-правових актів під час їх розроблення; порядку ініціювання та проведення місцевих референдумів; порядку ініціювання, проведення загальних зборів (конференцій) членів територіальної громади за місцем проживання та реаліза­ції їх рішень; обов’язковості затвердження у кожній територіаль­ній громаді її статуту, що визначає, зокрема, порядки організації громадських слухань, внесення місцевої ініціативи та реалізації інших форм демократії участі; сприяння запровадженню на рівні органів місцевого самоврядування публічних консультацій з гро­мадськістю, громадської експертизи їх діяльності та діяльності їх виконавчих органів, посадових осіб, комунальних підпри­ємств, організацій та установ; створення ефективного механізму реалізації права громадян на звернення до органів місцевого само­врядування з електронними петиціями; сприяння включенню до регламентів місцевих рад обов’язкових процедур забезпечення інформаційної прозорості і відкритості, у тому числі питань залу­чення громадськості до підготовки проектів актів, що мають важ­ливе суспільне значення.

Для створення сприятливих умов міжсекторальної співпраці передбачалося забезпечення органами місцевого самовряду­вання доступу громадськості до консультацій та правової допо­моги (у тому числі безоплатної) з питань порядку створення і діяльності організацій громадянського суспільства; забезпе­чення надання методичної, консультативної та організаційної допомоги органам місцевого самоврядування з питань взаємодії з організаціями громадянського суспільства тощо.

Стратегічне значення має проголошення курсу на усебічну децентралізацію державної влади, стимулювання діяльності органів місцевого самоврядування, які, з’явилися, сформувалися у результаті роздержавлення місцевих органів державної влади, якими були колишні місцеві ради. Сьогодні, на відміну від коли­шніх, традиційних для радянської системи організації державної влади - системи рад, яка функціонувала на принципах демокра­тичного централізму, сучасні органи місцевого самоврядування є інституціями, які діють на принципах субсидіарності, організа­ційної, правової та фінансово-економічної самостійності.

У наслідок цього, особливої уваги з боку юридичної науки потребують питання функціонування органів місцевого само­врядування, які представляють відповідні територіальні гро­мади, здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повно­важення місцевого самоврядування, визначені Конституцією і законами України. Саме тому лише системно-структурний аналіз цих явищ та процесів, у тому числі пов’язаних із особливостями муніципально-правової природи захисту прав людини за міс­цем проживання, який би здійснювався поза діяльнісного під­ходу, є малоефективним. Всебічне дослідження правової природи муніципального правозахисту у територіальній громаді об’єк­тивно можливим лише через реальну діяльність правозахисник інститутів, у динаміці. З’ясувати їх нинішні роль і значення, зви­чайно, можливо насамперед через функції як об’єктивні явища.

Одним з найперспективніших для дослідження теоретичних засад і практики здійснення правозахисту виступає порівняльно- правовий метод, який застосовується не лише для аналізу відпо­відної практики в інших державах, айв межах правової системи України з метою здійснення одночасного аналізу положень різних галузей права, а також при вирішенні питань щодо впровадження у практику правозахисної діяльності міжнародних стандартів.

Зарубіжний досвід переконливо підтверджує унікальну роль та значення місцевого самоврядування у подоланні господар­сько-економічних, соціально-культурних та, подекуди, політико- правових проблем суспільства. Послідовна інституціоналіза- ція та конституювання місцевого самоврядування передбачає докорінну зміну сутності та змісту політичних, соціальних, еко­номічних відносин, перетворення людини на активного учас­ника управлінських процесів на локально-регіональному рівні. Муніципальна влада є найбільш наближеною до територіальної громади формою публічного владарювання. Вона здатна най­більш оперативно, усвідомлюючи відповідальність перед тією ж громадою, реагувати на її потреби та зацікавлена в наданні справді якісних муніципальних послуг в соціальній сфері, на від­міну від державних органів, які досить часто керуються не соці­альними інтересами та потребами місцевого населення, а зовсім іншими чинниками.

Зарубіжна муніципальна практика та вітчизняний досвід реформ у сфері місцевого самоврядування переконливо дово­дять необхідність втілення в життя основних ідей та принципів сучасного муніципалізму, який пропагує відродження, визнання, усебічне застосування, гарантування різноманітних форм прямої та представницької демократії на місцевому рівні, необхідність самоорганізації населення та наділення громад широкими пов­новаженнями, що в свою чергу й забезпечить досягнення осно­вної мети сучасної конституційної реформи - децентралізацію влади та субсидіарність прийнятих рішень. Вплив концептуаль­них засад сучасного муніципалізму прослідковується яку процесі розробки механізму реалізації завдань та функцій територіальних громад, ролі місцевого самоврядування у вирішенні різноплано­вих питань місцевого значення, насамперед, у сфері соціального захисту, житлово-комунального господарства та охорони здо­ров’я, де ключова роль відводиться самій територіальній громаді та різноманітним формам громадського контролю, так і, особ­ливо, процесах, пов’язаних із реалізацією прав людини за місцем проживання, тобто у територіальних громадах. Це, об’єктивно, обумовлює роль і значення провозахисної діяльності у сфері міс­цевого самоврядування.

Компаративний аналіз форм та засобів провозахисної діяль­ності у сфері місцевого самоврядування через призму концепту­ально-конституційних основ локальної демократії має важливе теоретико-методологічне значення. Маючи перед собою консти­туційно-правову основу місцевого самоврядування та визначені у них моделі та форми організації публічної влади, дослідивши злети та кризи державності у різних зарубіжних державах, розгля­нувши характер стосунків місцевого самоврядування з іншими суб’єктами та інститутами політичної організації суспільства, усвідомлюючи причини трансформації цих взаємовідносин, можна проаналізувати не лише сутність, зміст та форму функцій держави у сфері місцевого самоврядування, зрозуміти причини та наслідки різновекторного ставлення держави до цього інсти­туту в різні епохи, а й зрозуміти колосальну гуманістичну роль місцевого самоврядування, його значення у процесах реалізації та захисту прав людини тощо. Адже не викликає сумнівів, що існує прямий, безпосередній зв’язок між моделлю політичної системи та політичною моделлю місцевого самоврядування як елемента громадянського суспільства і публічної влади. Більш того, істо­ричні традиції, національно-культурні особливості та політична модель місцевого самоврядування також впливають на державну муніципальну політику, конституційну регламентацію місцевого самоврядування і територіальних колективів та поточне муніци­пальне законодавство, практику його реалізації тощо.

У практичному аспекті компаративний метод у муніци­пально-правових дослідженнях знаходить своє застосування у процесах рецепції в конституційному праві, під якою у сучасній юридичній доктрині розуміють «конституційно-правовий фено­мен і процес міждержавної політико-правової взаємодії, який має кростемпоральний характер та полягає у можливості чи необхід­ності сприйняття, впровадження і засвоєння зарубіжного консти­туційно-правового матеріалу або міжнародно-правової норми національною системою конституційного права з метою її модер­нізації та розвитку»^{[27] [28].}

Щодо предмету монографічного дослідження зазначимо, що у даному випадку рецепція спрямована на модернізацію муніципально-правових відносин та системи місцевого само­врядування, особливо в контексті інноваційних тенденцій роз­витку інституційно-системних механізмів сприйняття новітніх правових ідей, принципів, норм із поступовим їх впроваджен­ням, що базується на використанні нових науково-технічних винаходів в процесі підвищення ефективності функціонування окремих муніципально-правових інститутів (у тому числі й форм правозахисної діяльності у місцевому самоврядуванні - 0. Б., В. B.y^β.

Особливості існування та дієвості правозахисної діяльності у сфері місцевого самоврядування зумовлюють важливість засто­сування прогностичного методу. В основу цього методу покладено цілий ряд прийомів, які дозволяють здійснити науково обґрун­товані припущення (прогнози) щодо майбутнього розвитку цієї діяльності. Прогноз є універсальним методом і водночас невід’єм­ною функцією будь-якої дисципліни. Він, з одного боку, спирається на знання про невідомі на момент прогнозування властивості об’єктів реальної дійсності та, з другого, на знання властивос­тей неіснуючих на момент прогнозування об’єктів^[29]. При здійс­ненні пошукового прогнозу основним завданням є визначення можливих станів явища в майбутньому, причому, як підкреслює І. Бестужев-Лада, в даному випадку мова йде про умовне продов­ження в майбутнє тенденцій розвитку досліджуваного явища колись і тепер, виявленні і уточненні перспективних проблем, які підлягають розв’язанню, визначення шляхів досягнення можли­вих станів явища, прийнятих за мету^[30].

Отже, методи дослідження правозахисної діяльності у сфері місцевого самоврядування - це, насамперед, система, заснованих на світоглядно-філософських принципах пізнання відповідного предмета наукових досліджень, правил, прийомів і способів, які дозволяють виявити юридичні особливості удосконалення орга­нізації та функціонування правозахисник систем на локальному рівні, відповідних органів і посадових осіб, уповноважених на реа­лізацію правозахисної функції у сфері місцевого самоврядування, а також визначити перспективи удосконалення їх статусу, підви­щення ефективності правозахисту членів територіальних громад і розвитку законодавства у цій сфері. Комплексний характер проб­леми правозахисної діяльності у сфері місцевого самоврядування обумовлює плюралізм методології досліджень та мультипарадиг- мального підходу до її вивчення.

Таким чином, спираючись на наведені методи, передусім, із застосуванням лінгвістичних методів та структурно-семіотич­ного аналізу спробуємо визначити поняття правозахисної діяль­ності у сфері місцевого самоврядування.

У контексті теми даного дослідження, вважаємо за доцільне, не вступаючи в полеміку на суто теоретичному рівні, використо­вуючи методи лінгвістичного та лінгвістично-порівняльного ана­лізу, коротко проаналізувати зміст та сутнісні характеристики

Конституційно-правове забезпечення правозахисної діяльності у сфері місцевого самоврядування: досвід компаративного аналізу таких, діалектично пов'язаних з категорією «правозахисна діяль­ність», категорій, як «захист прав» і «охорона прав».

Відсутність законодавчого визначення поняття «захист права» породжує розбіжність у його розумінні та відсутність єдиних методологічних підходів до визначення цього поняття. Як правило, поняття «захист права» розглядають у співстав- ленні з поняттям «охорона права». Аналіз юридичної літе­ратури дає змогу зробити висновок про існування декіль­кох точок зору з цього приводу. Поняття «охорона» і «захист» розглядаються дослідниками або як тотожні (синонімічні), або «захист» визнається більш вузьким поняттям в порів­нянні з «охороною», або кожне з них наділяється самостій­ним змістом. Деякі вчені включають захист прав та охорону прав до більш ширшого поняття «правовий захист». У зв’язку з цим, як відзначають деякі науковці, включення охорони прав до системи правового захисту залежить від того, який зміст вкладати в безпосередньо правовий захист, оскільки очевидно, що охорона прав та їхній захист при такому підході є цілком окремими самостійними правовими явищами^[31]. Інші науковці захист та охорону включають до більш ширшого поняття «пра­вова охорона». Існує також і позиція, згідно якої заходи як охо­рони, так і захисту прав об’єднуються в одне поняття - соці­альні гарантії прав і свобод людини і громадянина^[32].

Таке розмаїття думок і позицій щодо розуміння поняття «захист» і «охорона» обумовлені, передусім, невизначеністю цих понять і в тлумачних словниках української і російської мови. І слово «охорона» і слово «захист» тлумачаться як «оберігати, сте­регти, захищати^[33]. Тому, на думку деяких науковців, захист в соці­ально-філософському розумінні представляє собою охорону,

а охорона, в свою чергу, - захист^[34]. Крім того, в науковій літературі звертається увага й на факт синонімічності досліджуваних понять, які можуть бути взаємно замінюваними в залежності від кон­тексту. Так, у Практичному словнику синонімів української мови С. Караванського синонімами до слова «захищати», з поміж інших, є слова «охороняти», «оберігати»^[35]. Таке лексичне тлумачення та близькість в лінгвістичному розумінні цих понять не сприяло виробленню їх універсальних визначень і у юридичній літературі.

Так, 0. Іоффе вважав, що охорона інтересів особистості - кате­горія більш об’ємна, ніж одна тільки сфера боротьби з право­порушеннями, і що практично, а також в науковому відношенні набагато більш значущі ті правові норми, які забезпечують охо­рону інтересів особистості в процесі їх цілком нормальної реа­лізації^[36]. При цьому 0. Іоффе не визначав поняття захисту, вжи­ваючи його як синонім охорони. Ототожнював терміни «захист прав» й «охорона прав» М. Вітрук. На його думку, «діяльність, спрямована на усунення перешкод у здійсненні прав і обов’яз­ків, на боротьбу з невиконанням обов’язків й зловживань правом, складає зміст охорони (захисту) прав»^{[37] [38]. Такоїж точки зору дотри­мується, зокрема, й Г. Стоякін. Автор об’єднує ці терміни і розгля­дає їх як «систему правового регулювання суспільних відносин, яка попереджає правопорушення, а в разі їх здійснення встанов­лює відповідальність за допущені правопорушення»313.}

Багато хто з дослідників, розмежовуючи поняття «охорона права» і «захист права», вважають, що хоча «захист» й «охорона» є спорідненими поняттями, схожими, але не ідентичними. При цьому науковці по-різному співвідносять ці поняття. Якщо одні вважа­ють поняття «захист» більш широким, а поняття «охорона» таким, що входить у перше, то інші - навпаки, доводять першість поняття «охорони», а «захист» вважають її складовою. Так, Є. Суханов, зазна­чаючи, що правова охорона здійснюється, по суті, за допомогою всієї сукупності правових норм, що забезпечують нормальний і без­перешкодний розвиток суспільних відносин, стверджує, що право­вий захист є більш вузьким поняттям, який застосовується тільки до випадків порушення цих відносин^[39]. А. Базилевич під «охороною права» розглядає лише таку діяльність державних і громадських органів, яка містить в собі заходи попереджувального характеру, а метою захисту визначає відновлення прав: порушених або тих, яким загрожує порушення^[40]. При цьому захист прав і законних інте­ресів визначається ним як реалізація юридичних санкцій правових норм компетентним органом або безпосередньо уповноваженою або зобов’язаною особою в правовідносинах з метою здійснення суб’єктивних прав і законних інтересів у разі, коли останні оскар­жуються ким-небудь або порушені^[41].

Аналогічної позиції дотримуються й багато інших науков­ців, котрі відзначають, що охорона кожного права існує постійно і має на меті забезпечення його здійснення та недопущення його порушення, а до захисту прав з’являється необхідність вдатися лише при порушенні або загрозі їх порушення. Такої думки дотри­мується, наприклад, М. Матузов, який, характеризуючи права людини, вказував, що «охороняються вони постійно», а захища­ються лише тоді, коли порушуються»^[42].

Підсумовуючи основні положення, які висуваються представ­никами цієї точки зору на співвідношення понять «охорона» і «захист», можна відмітити наступне: в рамках цього підходу і правова охорона, і правовий захист розглядаються як сукуп­ність певних заходів, гарантій або правил; характерною рисою є широке тлумачення терміна «правова охорона», при якому пра­вовий захист стає лише її частиною - сукупністю специфічних заходів; об’єктом правової охорони (сукупності заходів) є пра­вові відносини; відмінною рисою правового захисту як особли­вих заходів (особливого виду діяльності) в рамках правової охорони є її об’єкт - порушені чи оспорюванні права та охороню- вані законом інтереси; моментом здійснення правового захисту є момент порушення правової норми або створення загрози такого порушення^[43].

Відмінною є позиція науковців, які вважають поняття «захист» більш широким, ніж «охорона». Такої думки дотримується, напри­клад, 3. Макарова, яка вважає, що поняття «захист» є ширшим і включає в себе поняття «охорона». Охороняти права, за її сло­вами, означає не допускати їх порушення, а захищати - не тільки не допустити порушення прав, але і захистити їх від зазіхань на ці права, тому поняття захисту є поняттям, що включає в себе охорону прав і свобод, оборону від посягань на ці права і сво­боди, безпеку людини і громадянина та юридичну допомогу^[44]. T Шубіна взагалі пропонує виключити термін «охорона прав» й закріпити у законі термін «захист прав», оскільки термін «охо­рона прав» не має юридичного значення й рідко застосовується у законодавстві^[45].

Окремими авторами поняття «охорона» і «захист» пропону­ється включати у більш широкі, на їх думку, поняття, котрі вжива­ються при забезпеченні прав людини. Так, П. Анісімов і В. Лазарев зазначають, що при розгляді даної проблеми слід виходити з того, що й у захисту, і в охороні прав людини загальними є і спрямова­ність функціонального призначення (і захист, і охорона розрахо­вані на правове забезпечення прав, свобод і законних інтересів особистості), і зміст - організаційно-правові засоби його (функці­онального призначення) здійснення. Це, на їх погляд, дає підставу вважати, що порівнювані поняття являють собою специфічні про­яви однієї і тієї ж, але більш загальної категорії - «правове забез­печення прав людини»^[46]. Схожу позицію займає й М. Мархгейм, яка вважає захист державою конституційних прав і свобод людини і громадянина від протиправних домагань, поряд з охо­роною, стадією у процесі їх реалізації. Родовим стосовно понять «охорона» і «захист» є, на її думку, поняття «забезпечення», яким об’єднується вся система правових, економічних, політичних, соціальних, духовних, інших заходів і умов, направлених на най­більш повне користування особистістю соціальними благами. При цьому, автор розглядає захист у широкому і вузькому сенсі слова. Захист у «широкому» сенсі слова розуміється як конститу­ційний обов’язок держави, як системна діяльність правозахисник структур. У «вузькому» - як вид процесуальної діяльності^[47].

Таке бачення «захисту» відповідає підходу, який застосову­ється до поняття «захист» в правових системах англомовних країн та англомовних текстах міжнародного права, які стосу­ються захисту прав людини. В англомовній правовій літературі існує два терміни, які віддзеркалюють різні змістовні аспекти поняття «захист» - «defence» і «protect», які обидва переклада­ються як «захист». В деяких випадках використовується також слово «guard», що перекладається як «охорона».

Поняття «defence», відповідно до тлумачного словника New World Roget’s A-Z Thesaurus, має декілька значень: 1) оборонятися від нападу; 2) оберігатися від небезпеки. У словнику це поняття

співвідноситься з поняттям «protect», яке трактують як: «боро­нити, захищати, охороняти»^[48]. Тлумачення поняття «defence» через призму поняття «protect» відіграє важливу роль при ана­лізі законодавства зазначених країн та міжнародних документів, оскільки саме поняття «protect» і похідні від нього характеризу­ють загальне поняття «захист», тоді як поняття «defence» засто­совується як спеціальний термін стосовно судочинства (процесу­ального права). Таким чином, в англомовних правових системах і міжнародних текстах застосовуються три поняття з різним зміс­товим наповненням.

Так, аналіз англомовного варіанту тексту Загальної деклара­ції прав людини показує, що у преважній більшості статей вжи­ваються терміни «protect» і «protection». Наприклад, в преамбулі Декларації в контексті норми про те, що права людини повинні бути захищені в відповідності із законом вживається поняття «protect». У ст. 7 цієї Декларації, в якій йдеться про рівність всіх людей перед законом та їх праві на рівний захист без будь-якої дискримінації, вживається термін «protection». Так само цей термін вживається у статтях 12, 16, 23, 25 та інших Загальної Декларації. При цьому мова йде про загальне поняття «захист» в цілому, що реалізується у різних сферах суспільного життя. Водночас, як у ст. 11 Декларації, положення якої регламентують порядок здійснення правосуддя й один з його основних принци­пів - презумпцію невинуватості, застосований термін «defence». Це дає підстави для припущення, що автори цього документу розмежовують поняття «protection» і «defence», не зважа­ючи на те, що вони обидва тлумачаться як «захист». Таке тлу­мачення поняття «захист» має місце й в інших основних між­народних документах, які стосуються прав людини, зокрема, в Європейській Конвенції про захист прав людини і основних свобод, у самій назві якої в англійському варіанті вживається термін «protection», тобто загальне поняття захисту. Аналізуючи текст Конвенції, 0. Журкіна відмічає, що термін «protection» застосований у статтях 6, 8, 9,10,11, а також статтях Додаткових Протоколів, водночас, як у положеннях, що стосуються здійс­нення захисту у ході кримінального судочинства вживається термін «defence», що також дозволяє цьому автору зробити висновок про різне змістове наповнення ЦИХ ПОНЯТЬ^[49].

Варто також відмітити, що термін «guard» («охорона») ні в тексті Загальної декларації, ні в тексті Європейської кон­венції не вживається. Це дозволяє зробити висновок, що у між­народному праві при вирішенні питання щодо співвідношення понять «захист» і «охорона» перевага надається поняттю «захист» як більш широкому за своїм змістом. При цьому термін «захист» розглядається в якості двох складових елементів, як частина і ціле, де процесуальне поняття «захист», що використовується в рамках судочинства «defend», є частиною загального поняття захисту, як правової категорії - «protect, protection». У тому випадку, коли законодавець говорить про захист прав і свобод людини і громадянина, як про принцип права він вживає ширше поняття захисту. Якщо мова йде про процесуальні засоби захисту своїх прав і свобод в рамках судочинства, то без сумніву буде вжи­ватися поняття «defend, defence». Подібний підхід, як справедливо відмічає О. Журкіна, є вірним, тому що дозволяє лексично роз­межувати між собою різні елементи і форми здійснення захисту прав і свобод людини і громадянина^[50].

Наслідком невирішеності (дискусійності) проблеми розуміння понять «захист» і «охорона» стало неоднозначне трактування в сучасній науковій літературі таких правових категорій, як «пра- возахисна» і «правоохоронна» діяльність. Питання розмежування правозахисної діяльності від правоохоронної залишається відкри­тим і невирішеним до цього часу. В юридичній літературі вислов­люються різні погляди і позиції щодо цього, так само суперечливі, як й у визначенні понять «охорона» і «захист».

В юридичній літературі правозахисна діяльність розгляда­ється, переважно, як систематична діяльність різних суб’єктів правозахисної системи, направлена на досягнення позитивного результату - відновлення порушених прав і свобод людини і гро­мадянина, і яка здійснюється певними засобами, характерними для її конкретних суб’єктів, і передбачає сам процес.

Так, М. І. Мельник визначає правозахисну діяльність, як таку, що здійснюється компетентними, правомочними суб’єктами і яка спрямована на протидію порушень прав і свобод людини та гро­мадянина та відновлення порушених прав, та вважає її складовою більш ширшого поняття, яким, на його думку, є правоохоронна діяльність. Правоохоронна діяльність, за словами цього автора, визначається як державна правомірна діяльність, що полягає у впливі на поведінку людини або групи людей з боку уповнова­женої державою посадової особи шляхом охорони права, віднов­лення порушеного права, припинення порушеного права, його виявлення або розслідування з обов’язковим додержанням вста­новлених у законі процедур для цієї діяльності^[51].

П. Федоров вважає, що відмінність між зазначеними видами діяльності полягає в тому, що «у правозахисній діяльності права людини і їх оцінка людиною (людством) збігаються. У цих умо­вах гарантами і захисниками цих прав і свобод виступають сама людина, саме людство. Але якщо це так, то отже, суб’єктом пра­возахисної діяльності також виступає сама людина, саме люд­ство»^[52]. І головна мета такого роду діяльності може складатися тільки в забезпеченні прав людини. Водночас як головною, стра­тегічною «метою правоохоронної діяльності є забезпечення пра­вопорядку і законності»^[53], основним суб’єктом здійснення якої виступає держава.

У концептуальному аспекті, досліджуючи проблеми правоза­хисної діяльності, варто звернути увагу і на місце останньої у сис­темі функцій сучасної держави. Так, виходячи з того, що «люди- ноцентрична парадигма виступає методологічною основою правозахисної діяльності сучасної демократичної держави», М.Р. Аракелян вказує, що «правозахисна функція держави являє собою сучасну реальну тенденцію функціонування суспільства. Функціонування держави передбачає формування різних напрям­ків діяльності, серед яких особливо виділяється правозахисна, суть якої полягає в тому, що держава як суб’єкт публічної влади за допомогою правових засобів не тільки закріплює, а й перед­бачає механізм реалізації прав і свобод людини і громадянина». При цьому, на його думку, «найважливішим моментом реалізації правозахисної політики є проблема взаємодії інститутів грома­дянського суспільства і держави»^[54].

У свою чергу, зазначаючи, що «правозахисна функція держави не тільки виходить на пріоритетні позиції, порівняно з іншими функціями держави, а й набуває нової сутності», В. В. Копча дово­дить, що дана функція «виявляється у двох аспектах: у засобах самообмеження державної діяльності щодо людської гідності й свободи та її активній діяльності щодо здійснення позитив­них обов’язків стосовно ефективного й реального втілення прав людини, зокрема щодо їх захисту від інших суб’єктів»^[55].

За визначенням 0. Ф. Скакун, правоохоронна діяльність є пра­вовою формою діяльності держави, спрямована на охорону суспільних відносин, урегульованих правом, захист індивіда від правопорушень і притягнення винних до відповідальності. Будь- які органи держави, на думку цього автора, тією чи іншою мірою здійснюють правоохоронну діяльність, тому її можна вважати одним з різновидів правозастосовної діяльності^[56]. З цього можна зробити висновок, що вона вважає правозахисну діяльність частиною правоохоронної, котра, в свою чергу входить у право- застосовну діяльність.

Як слушно зазначає Н. Рибалка, основні визначальні підвалини правозахисної діяльності закладені безпосередньо в Конституції, а сама правозахисна діяльність має конституційне походження і функціонує на підставах, у порядку та спосіб, нею передбаче­них, та деталізується в інших законах. З огляду на конституційне походження правозахисної діяльності за своєю суттю, на думку цього автора, вона є опосередкованою правовими нормами різ­новидом гарантованої державою публічної діяльності, що реалі­зується спеціально уповноваженими на те інституціями і спрямо­вана на досягнення кінцевого результату - захист прав і свобод людини, інтересів суспільства та держави. З чого робиться висно­вок, що правозахисна діяльність - це нормативно регламентована система юридично значущих дій, послідовно здійснюваних спеці­ально уповноваженими на те суб’єктами у встановлений законами порядок, спосіб та формою, спрямованих на недопущення пору­шення прав і свобод громадян та інтересів держави, вжиття пра­вових заходів щодо їх поновлення в разі порушення, притягнення винних до встановленої законом відповідальності^[57]. В цілому погоджуючись з цією думкою, зауважимо, що таке визначення правозахисної діяльності залишає поза увагою неурядові право- захисні організації та інші інститути громадянського суспільства.

Більш переконливим, на наш погляд, є визначення правоза­хисної діяльності, яке дає В. Чуксина. Вона визначає правозахисну діяльність в широкому і вузькому аспекті: в широкому сенсі - як законодавчу і правозастосовну практику в галузі прав людини, яка відображає специфічні історико-культурні традиції, якість державного управління і рівень соціально-економічного розвитку країни, що забезпечує виконання конституційних норм і відпо­відність світовим стандартам у галузі прав людини; у вузькому сенсі - як сукупність контрольних і моніторингових механізмів, представлених певними організаційними структурами (судом, правоохоронними органами, різними установами з розгляду звер­нень громадян та ін.), спеціалізованих правозахисних інститу­тів (комісії з прав людини, омбудсмани) і процедур, що визнача­ють методи, порядок розгляду, перевірки, підготовки пропозицій і прийняття рішень за скаргами, заявами та іншої інформації про порушення прав людини, які базуються на конституційних і галу­зевих нормах внутрішнього права держави і міжнародного права у галузі прав людини^[58]. Як наслідок, захист прав і свобод людини та громадянина являє собою цілісну конституційно обумовлену упорядковану сукупність взаємодіючих ланок правового меха­нізму, діяльність якого спрямована на захист порушених прав і свобод осіб, які перебувають під юрисдикцією держави, і досяг­нення в країні стану їх реальної захищеності^[59].

Аналізуючи властивості правозахисної діяльності, А. Рагімов в якості основних ознак такої діяльності називає її цілеспрямо­ваність і управлінський характер, а також здатність виступати засобом (інструментом) доказування і здійснення в адекватних за своєю природою формах^[60]. Цілеспрямованість правозахисної діяльності, на його думку, є наслідком того, що її суб’єкти діють в ім’я досягнення певного процесуального результату - забезпе­чення правозахисної безпеки людини, що є генеральним мотивом як діяльності людини, котра реалізує правозахисні правомочності, так і діяльності повноважної сторони, що виконує правоза­хисні функції; управлінський характер правозахисної діяльності полягає в тому, що при її реалізації відбувається цілеспрямо­ваний розподіл суб’єктивних прав і обов’язків між її суб’єктами і об’єктами; головне в характеристиці правозахисної діяльності як засобу доказування полягає у збиранні, закріпленні та оцінці доказів, що підтверджують існування небезпеки для прав людини, тобто предметом правозахисної діяльності як засобу доказування є докази (аргументи), що підтверджують або заперечують наяв­ність загрози для правозахисної безпеки людини або про факт її порушення^[61].

У контексті дослідження концептуальних конституційно-пра­вових проблем правозахисної діяльності у сфері місцевого само­врядування заслуговує на увагу позиція П. С. Корнієнка, який, по-перше, розглядає правозахисну діяльність як спеціальний вид конституційно-правової діяльності; по-друге, виділяє у структурі цієї діяльності статично-процедурні, формально-атрибутивні та динамічно-процесуальні властивості; по-третє, розкриває сутність і зміст категорії «конституційні основи правозахисної діяльності», під якою розуміє основоположні цінності, завдання та принципи здійснення цілеспрямованої системної правової діяльності спеціально уповноважених суб’єктів конституційного права (органів держави, інститути громадянського суспільства та ін.) щодо захисту та поновлення утверджених і гарантованих Конституцією України прав і свобод людини; по-четверте, визна­чає конституційну правозахисну діяльність як цілеспрямовану правотворчу, правозастосовну та правосудну (судову) діяльність органів державної влади і органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, а також інститутів громадянського суспільства та бізнесу щодо захисту та поновлення закріплених у конститу­ції та інших нормативно-правових актах прав і свобод людини; по-п’яте, обґрунтовує висновок про системність правозахисної діяльності як самостійного виду конституційно-правових від­носин, представлених системою взаємопов’язаних усталеними доктринальними і функціональними зв’язками об’єктів (система конституційних прав і свобод людини) і суб’єктів (громадяни; Українська держава; органи державної влади і органи місцевого самоврядування, їх посадові особи; громадянське суспільство та його інститути; бізнес та ін.); по-шосте, доводить, що система конституційно-правозахисної діяльності не може підмінити собою механізм реалізації цієї діяльності, який на нормативно- правовому (міжнародному та національному) та інституцій но му (суб’єкти судової та позасудової правозахисної діяльності) рівні забезпечує цілеспрямовані процеси активної взаємодії людини, держави і громадянського суспільства, інших суб’єктів, з метою захисту та поновлення прав і свобод людини у спосіб та у формах, встановлених Конституцією та законами України^[62].

Конституційна система державного захисту прав і свобод людини і громадянина включає в себе не тільки загальнодержав­ний (національний), а й місцевий рівень. Сучасний період харак­теризується посиленням ролі територіальних громад у форму­ванні громадянського суспільства в державі та забезпеченні і захисті прав і свобод людини. Процес децентралізації ще більше підвищує роль органів місцевого самоврядування у дотриманні прав людини. Ключове положення, яке відводиться місцевому самоврядуванню в розвитку демократичних засад сучасної дер­жавності, і той внесок, який місцеві органи здатні внести у взає­модії з національною владою в досягнення загальнодержавних цілей сталого розвитку, є на сьогодні загальновизнаними світо­вою спільнотою, що отримало підтвердження у багатьох міжна­родних нормативно-правових та інших актах.

Місцеве самоврядування і його органи - це особливий рівень єдиної конституційної системи забезпечення і захисту прав і сво­бод людини і громадянина. Європейська хартія місцевого само­врядування 1985 року даючи в ст. З (ч. 1) легальне визначення місцевого самоврядування, вказує на його обов’язок діяти в інте­ресах місцевого населення. Це передбачає не тільки необхідність дотримання основних прав і свобод людини і громадянина під час здійснення місцевого самоврядування, а й вчинення муніципаль­ними органами і установами деяких позитивних дій по ство­ренню умов для найбільш повної реалізації прав і свобод грома­дян на території муніципального співтовариства, попередження та припинення порушень прав і свобод людини і громадянина, а також відновлення порушених прав. Тому погоджуємося з дум­кою І. Л. Литвиненко, що забезпечення та захист прав та свобод людини і громадянина у сфері місцевого самоврядування слід розглядати як обов’язок органів місцевого самоврядування, який складає зміст їх діяльності і включає в себе такі елементи: забез­печення умов (економічних, політичних, юридичних) для здійс­нення громадянами фактичної можливості використання своїх прав; прийняття актів, які розвивають і конкретизують вказані права і свободи, та рішень, спрямованих на відновлення пору­шених прав; проведення профілактичної роботи, спрямованої на виключення можливості порушень прав людини; співпраця з органами державної влади у сфері забезпечення прав та свобод людини і громадянина^[63].

Як вірно відмічає І. А. Галіахметов, стан забезпечення прав і сво­бод людини на місцевому рівні в статусі громадянина та особи є: 1) найважливіший показник досягнутого еволюцією суспільства через систему інститутів муніципального права; 2) ступінь наці­онального розвитку демократичних засад; 3) рівень здійснення кожним своїх конституційних положень (прав)^[64].

Особливості муніципального рівня забезпечення та захисту прав і свобод людини і громадянина обумовлені характеристи­ками місцевого самоврядування як недержавного інституту орга­нізації публічної влади народу. До них, на думку Д. Карбушева, належать такі: а) адресний характер, що передбачає забез­печення і захист індивідуальних прав і свобод конкретних громадян, а також колективних прав і свобод, що реалізуються об’єднаннями громадян, які перебувають на території муніци­пальної громади; б) спрямованість правозабезпечувальної і пра­возахисної діяльності місцевого самоврядування не на весь спектр основних прав і свобод, а тільки на ту їх частину, яка входить у вирішення питань місцевого значення, а також здійс­нення повноважень, переданих органам місцевого самовряду­вання; в) поєднання владно-публічних і громадських методів забезпечення та захисту прав і свобод людини і громадянина; г) локальний характер, зумовлений тим, що місцеве самовря­дування здійснюється в муніципальних громадах, і передбачає забезпечення і захист прав та свобод людини і громадянина переважно на території територіальної громади^[65].

Зміст правозахисної діяльності у сфері місцевого самовряду­вання, як і правозахисної діяльності держави в цілому, становить доцільна позитивна зміна ситуації з порушеннями прав людини і перетворення її в інтересах людини, суспільства і держави, від­новлення порушених прав і свобод людини і громадянина, а також припинення та попередження таких порушень.

Отже, захист прав людини у сфері місцевого самоврядування є реалізацією людиною і громадянином права на захист з боку інститутів місцевого самоврядування різної правової природи і використання в зв’язку з цим доступних їм правозахисних засо­бів. Зміст такого захисту полягає в припиненні порушення і від­новленні порушеного права (законного інтересу) належними правовими засобами і заходами попередження.

Методом абстрагування, синтезу та правового моделювання із застосуванням принципів усебічності та комплексності можемо визначити поняття правозахисної діяльності у сфері місцевого самоврядування як нормативно регламентованої й організаційно- забезпеченої системи юридично значущих дій локально-просто­рового та публічно-самоврядного характеру, здійснюваних муні­ципальними інститутами різної правової природи, спрямованих на недопущення порушення та на відновлення порушених прав людини як члена територіальної громади.

1.2