3.1. Взаємовідносини між парламентом та органами місцевого самоврядування в Україні

У сучасних умовах конституційної модернізації та реформи територіальної організації публічної влади та адміністративно- територіального устрою важливе значення має питання щодо пошуку ефективних форм взаємовідносин між парламентом - Верховною Радою України та органами місцевого самоврядуван­ня, визначення ролі і місця парламенту в контексті таких взаємо­відносин з позиції децентралізації влади та формування реально­го місцевого самоврядування.

Одразу варто зазначити, що в основу доктринального аналізу форм взаємовідносин між парламентом та органами місцево­го самоврядування має бути покладений методологічній підхід, згідно з яким визначальною ознакою місцевого самоврядування є його організаційна, правова та фінансова автономія, а функці­ональною та інституційною характеристикою територіальної громади - самостійність та ієрархічна незалежність. Так, в осно­ві німецької державної доктрини місцевого самоврядування знаходиться принцип «п'яти суверенітетів громад», серед яких: фінансовий, організаційний, кадровий суверенітети, суверенітет просторового планування та статутний суверенітет, який полягає у праві приймати акти громад, які мають загальнообов'язкову юридичну силу^[450].

З позиції класичної теорії місцевого самоврядування та прак­тики децентралізації, юридична незалежність місцевого само­врядування полягає в тому, що будь-яка самоврядна одиниця - територіальна громада та, відповідно, її конституційно сформо-

3.1. Взаємовідносини між парламентом та органами місцевого самоврядування в Україні 317

вані представницькі органи - місцеві ради, не підпорядковуються ієрархічно будь-яким іншим суб'єктам публічної влади та адміні­страції - органам державної влади та управління, у тому числі та у першу черіу парламентові. У цьому контексті збереження у Кон­ституції України та вітчизняній конституційній лексиці понятій­ного ряду «Верховна Рада України» - «місцеві ради» для наймену­вання, відповідно, парламенту України як єдиного органу законо­давчої влади та представницьких органів територіальних громад, є своєрідним лексичним атавізмом, що залишився у спадок від совєцької моделі організації державної влади, панівним принци­пом якої був так званий «демократичний централізм», заснова­ний на єдності системи рад як органів державної влади.

Так, у класичному вигляді принцип так званого демократично­го централізму закріплювався у Конституції (Основному Законі) Української PCP від ЗО січня 1937 року^[451], згідно зі ст. 20 якої найви­щим органом (тут і далі курсив - авт.) державної влади Української PCP була Верховна Рада Української PCP. При цьому, як закрі­плювалося у частині третій ст. 13 цієї Конституції, «Українська Радянська Соціалістична Республіка забезпечує за CPCP в особі його найвищих органів державної влади та органів державного управління права, визначені статтею 14 Конституції СРСР». Згід­но зі ст. 54 цієї Конституції органами державної влади в облас­тях, районах, містах, селищах і селах Української PCP визначалися Ради депутатів трудящих. При цьому у ст. 66 встановлювалося, що «виконавчі органи Рад депутатів трудящих безпосередньо під­звітні як Раді депутатів трудящих, що’їх обрала, так і виконавчому органові вищестоящої Ради депутатів трудящих, у ст. 67 - «Вище­стоящі виконавчі комітети Рад депутатів трудящих мають право скасовувати рішення і розпорядження нижчестоящих виконавчих комітетів і припиняти рішення і розпорядження нижчестоящих Рад депутатів трудящих», а у ст. 68 - «Вищестоящі Ради депутатів трудящих мають право скасовувати рішення і розпорядження ниж­честоящих Рад депутатів трудящих та 'їх виконавчих комітетів».

Безумовно, як наочно демонструє світовий демократичний досвід, співіснування елементів власне державницьких із елемен­тами самоврядними є неминучим, що передбачає наявність від­повідних форм взаємовідносин та взаємодії між ними. Державні (у тому числі й парламентського типу) та самоврядні структури не просто окремо співіснують, а вступають у взаємовідносини між собою, постійно та щільно взаємодіють, своєрідно доповню­ючи одне одного.

У цьому контексті положення чинної Конституції України щодо поділу державної влади на законодавчу, виконавчу і судо­ву означає поділ її як функціональної цілісності, розподілення державної влади на окремі функціональні сфери для запобігання узурпації влади приватними особами чи організаціями та її над­мірної концентрації в окремих структурних складових держави. Аналогічний функціональний аспект має також поєднання цен­тралізації і децентралізації у здійсненні державної влади.

Функціональний підхід до розуміння поняття державної влади слід відрізняти від суб'єктного підходу до розуміння цього понят­тя, коли «державна влада» розглядається як організація, яка здійснює публічну політичну владу, тобто як апарат влади, як її суб'єкт. У такому значенні використовується в Конституції Украї­ни, як правило, термін «держава»^[452].

Таке методологічне застереження є важливим та визначаль­ним не лише з точки зору розуміння ролі парламенту - Верховної Ради України як «єдиного органу законодавчої влади в Україні» (ст. 75 Конституції України) у конституційному механізмі держав-

3.1. Взаємовідносини між парламентом та органами місцевого самоврядування в Україні 319 ної влади^[453], а й характеристики взаємовідносин між парламен­том та органами місцевого самоврядування в Україні.

Так, у ст. 7 Конституції України зазначається, що «в Україні визнається і гарантується місцеве самоврядування», а, своєю чер­гою, згідно з частиною першою ст. 85 до повноважень Верховної Ради України належить: «... 29) утворення і ліквідація районів, встановлення і зміна меж районів і міст, віднесення населених пунктів до категорії міст, найменування і перейменування населе­них пунктів і районів; ЗО) призначення чергових та позачергових виборів до органів місцевого самоврядування;...» та частиною першою ст.

Отже, з одного боку, «держава завжди - від свого виникнення до наших днів та на майбутнє - була, є та залишиться централізова­ною субстанцією. Централізм органічно притаманний державі та об'єктивується у тому, що певні функції можуть та повинні бути притаманними тільки їй як цілому та ніяк не можуть бути відда­ні територіальним одиницям як частинам держави»^[454]. З іншого боку, територіальні громади та місцеве самоврядування уособлю­ють зовсім іншу, відцентрову тенденцію, що має свій прояв у про­цесах децентралізації та диференціації публічної влади по верти­калі, подекуди фактах автономістського характеру. Саме у «про­тиборстві уніфікації та диференціації, загального та локального (особливого, окремого) відображаються дві основні тенденції роз­витку держави - тенденції централізації та децентралізації»^[455].

Зазначимо, що безпосередній старт сучасній реформі децент­ралізації було надано не лише зі схваленням Урядом України Кон­цепції реформування місцевого самоврядування та територіаль­ної організації влади в Україні^[456], а й насамперед Верховною Радою України - парламентом України шляхом прийняття важ­ливих законодавчих актів, які спрямували її та заклали важливий фундамент для її забезпечення. Зокрема, прийнято низку зако­нів України: «Про співробітництво територіальних громад» від 17 червня 2014 р., «Про засади державної регіональної політики» від 5 лютого 2015 р., «Про добровільне об'єднання громад» від 5 лютого 2015 р. та ін. Невдалі спроби парламенту схвалити зміни до Конституції (щодо децентралізації влади) у 2015 та 2019 рр. дещо сповільнили проведення реформи децентралізації. Проте вже наприкінці 2021 р. були представлені широкому загалу онов­лені напрацювання змін до Конституції в частині децентралізації влади, які, за задумом, мають стати заключним етапом децентра- лізаційної реформи.

При цьому, децентралізація стає не лише одним з завдань і викликів внутрішньої політики, а й основною умовою для дер- жав-кандидатів на вступ до ЄС, на якій базуються всі галузеві полі­тики, які розробляються і впроваджуються у межах ЄС. Оскільки Україна обрала шлях на євроінтеграцію, вона має зобов'язання здійснити всі реформи, зокрема й цю. Адже бути повноправними партнерами, досконалість управління, чіткий розподіл повнова­жень і фінансів між центром і територіями, баланс взаємоповаги і взаємоконтролю між структурами виконавчої влади та органа­ми місцевого самоврядування - це аксіоми, на яких тримається держава і добробут її населення^[457].

Доктринальний аналіз форм взаємовідносин між парламен­том та органами місцевого самоврядування у контексті проблем інституційного забезпечення децентралізаційної реформи зму­шує нас зупинитися на загальній характеристиці понять «взаємо­дія» та «взаємовідносини». Так, у тлумачному словнику україн­ської мови під взаємодією розуміється «взаємний зв'язок між

3.1. Взаємовідносини між парламентом та органами місцевого самоврядування в Україні 321 предметами у дії, а також погоджена дія між ким-, чим-небудь»^[458]. Тобто у філософському розумінні поняття «взаємодія» у кон­тексті аналізу проблем стосунків між парламентом та органами місцевого самоврядування у процесі децентралізації відображає особливий тип відношення між об'єктами, при якому кожний з об'єктів діє (впливає) на інші об'єкти, приводячи до їх зміни, і водночас зазнає дії (впливу) з боку кожного з цих об'єктів. Отже, з точки зору філософського тлумачення, взаємодія - це такий особ­ливий тип відносин, відповідно до якого суб'єкти цих контактів здійснюють взаємовплив один на одного.

Щодо поняття «взаємовідносини», то воно має більш при­кладне значення, відображає не тільки взаємні зв'язки між різни­ми суб'єктами, а й розкриває ’їх незалежність та відособленість. У цьому аспекті це поняття найбільш адекватно відображає від­носини між парламентом та органами місцевого самоврядування.

Щодо стосунків між парламентом та органами місцевого само­врядування, то в цьому випадку доцільно говорити про взаємо­відносини. Тут зв'язки відповідними суб'єктами є явищем більш складним не лише за своєю сутністю та формою, а й за своїми функціонально-телеологічними, праксеологічними, кореляцій­ними та іншими параметрами, зумовленими як організацією, так і діяльністю відповідних органів публічних влади, сформованих на засадах народного представництва та виборності, дією не лише законодавчо визначених норм і правил, а й втіленням конститу­ційних цінностей та політичної культури.

Отже, у широкому розумінні взаємовідносини між парламен­том та органами місцевого самоврядування являють собою дво­сторонній процес впливу, який здійснює парламент на органи місцевого самоврядування, що, своєю чергою, породжує відповід-

ні зворотні зв'язки, зумовлені впливом органів місцевого самовря­дування на парламент. Поряд з тим такі відносини мають забез­печуватися та ґрунтуватися в межах закріплених у Конституції і законів України функцій та повноважень відповідних суб'єктів публічної влади. Адже органи державної влади та органи місце­вого самоврядування, ’їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (ст. 19 Конституції України).

Концептуальне значення у контексті дослідження взаємовідно­син між Верховною Радою України та органами місцевого само­врядування у контексті проблем інституційного забезпечення децентралізаційної реформи в Україні має розуміння парламен­ту як органу законодавчої влади, насамперед «його виключність як єдиного органу законодавчої влади у державі, універсальність у системі органів державної влади, що зумовлена насамперед уні­тарним характером держави, тобто державним устроєм, поділом державної влади, внутрішньою структурою та ін.»^[459].

З цієї точки зору особливо важливим є питання щодо струк­турної побудови парламенту. В унітарних країнах, виходячи з структурної будови парламентів, функціонують як однопалат­ні парламенти (Болгарія, Греція, Данія, Естонія, Кіпр, Латвія, Литва, Люксембург, Мальта, Португалія, Словаччина, Словенія, Угорщина, Фінляндія, Хорватія, Швеція та ін.), так і двопалатні (Велика Британія, Білорусь, Ірландія, Іспанія, Італія, Казахстан, Киргизстан, Нідерланди, Польща, Румунія, Таджикистан, Фран­ція, Чехія, Хорватія, Японія та ін.). Такий стан зумовлений пере­дусім різними факторами, серед яких можна виділити: історичні особливості країни, її традиції, розміри території, географічні, соціальні, економічні та політичні чинники, конституційний лад тощо.

Водночас зазначимо, що в конституційній практиці таких уні­тарних країн, як Греція, Данія, Португалія, Швеція здійснювали­ся експерименти, пов'язані з запровадженням другої палати для оптимізації своєї діяльності, але невдовзі змушені були відмови­лися від другої палати та повернулися до однопалатної побудо-

3.1. Взаємовідносини між парламентом та органами місцевого самоврядування в Україні 323 ви. У зв'язку з цим зазначимо, що недоцільність другої палати в парламентах унітарних країн першочергово лежить у площині еволюції структури парламентів, яка відображає наявність тен­денції до зменшення кількості держав, де формуються двопалатні парламенти^[460].

Більше того, важливо зазначити, що в державах, де функціо­нують двопалатні парламенти в умовах демократичного політич­ного режиму, спостерігається обмеження повноважень верхньої палати порівняно з нижніми. Деякі з них навіть позбавлені таких важливих парламентських функцій, як затвердження бюджету, контроль за його виконанням та ін.

Термін «бікамералізм» (від англ, bicameral - двопалатний) означає двопалатне влаштування найвищого законодавчого і представницького органу в країні. Історично він сформувався у Великій Британії і пов'язаний безпосередньо з організацією пар­ламенту, який був розділений на палату лордів і палату громад. Як зазначає В. Шаповал, метою встановлення двопалатності на той момент було забезпечення рівноваги між «розділеною вла­дою». При цьому «аристократична» (верхня) палата розглядалася як засіб стримування «народної» (нижньої) палати^[461].

Традиційно бікамералізм здебільшого пов'язується з федера­лізмом. Така формула як «бікамералізм-федератизм» органічно вписується в конституційні традиції сучасних федерацій. Так, Ю. Шемшученко пише, що бікамералізм виправданий у федера­тивних державах. Що ж до унітарних держав, до яких належить і Україна, то тут немає достатніх аріументів на користь запро­вадження двопалатного парламенту. Бікамералізм ускладнює діяльність органу законодавчої влади, викликає штучне проти­стояння між палатами, уповільнює проходження законопроектів і додатково бюрократизує законодавчий процес^[462].

Поряд з тим у сучасній доктрині парламентаризму існують різні, зазвичай діаметрально протилежні точки зору щодо доціль­ності функціонування двопалатних (бікамеральних) парламентів в унітарних країнах. Як правило, серед причин, які впливають на функціонування двопалатних парламентів в унітарних країнах, відносять, поряд з низкою інших чинників, забезпечення рівного захисту інтересів територіальних громад і кожного регіону країни. Тобто підкреслюється значення та роль структури парламенту в контексті процесів децентралізації та регіоналізації у державі.

Так, виникнення, існування та функціонування двопалатних парламентів подекуди пов'язується з «розвитком процесів децен­тралізації державної влади по вертикалі, зближенням форм політико-територіального устрою унітарних та федеративних держав», коли «одним із основних призначень верхньої палати парламенту стала інтеграція інтересів регіонів, а також ’їх пред­ставництво при формуванні і здійсненні загальнодержавної політики»^[463].

На думку М. Дурдинця, «наявність у структурі парламенту двох палат дає змоіу покращити й забезпечити ефективність децентралізації на місцях для унітарних держав, оскільки спри­яє перерозподілу підтримки голосів у верхній палаті залежно від територіальної належності представників парламенту»^[464].

Запровадження двопалатної організації парламенту в Україні, на думку Т. Француз-Яковець, «дасть можливість не тільки вдо­сконалити функціонування парламенту і значно підвищити його якісний склад, а й удосконалити механізм всієї державної влади, збалансувати політичні сили в парламенті, що, своєю чергою, гармонізує політичні інтереси в суспільстві, вирішить проблеми представництва регіонів на загальнодержавному рівні з метою подолання розколу суспільства, а також розширить контроль сус­пільства за діями парламентаріїв»^[465].

Водночас, підкреслюючи, що «ціннісним і одним із позитив­них аріументів на користь бікамералізму як принципу розви­тку парламентаризму, є можливість представництва інтересів регіонів у розв'язанні місцевих проблем», Т. Француз-Яковець посилається на досвід унітарної Республіки Польща та вказує,

3.1. Взаємовідносини між парламентом та органами місцевого самоврядування в Україні 325 що у цьому питанні «без реформування місцевого самовря­дування не може бути позитиву. Потрібна дієва та масштабна адміністративна реформа, ключовими чинниками якої повинні бути децентралізація, розподіл повноважень між центральною владою і регіонами, зменшення кількості адміністративно-тери­торіальних одиниць на основі ’їх ефективної, фінансово обґрунто­ваної доцільності функціонування. Наявні проблеми сьогодення є загрозливими для цілісності країни, відносини між центром і регіонами породжують суперечності й незрозумілість відносин і напруженість у суспільстві. Як цілісна основоположна концеп­ція, з погляду конституційно-правових засад розвитку парламен­таризму, запровадження бікамералізму потребує сьогодні для України широкомасштабних адміністративних реформ місцево­го самоврядування»^[466].

Противники бікамералізму в унітарних державах наводять різні аріументи. Одним з найбільш важливих негативних наслід­ків щодо запровадження другої палати є той аріумент, що існує велика ймовірність уповільнення темпів економічної, соціаль­ної та правової реформ, які важко нейтралізувати шляхом вну­трішньої оптимізації діяльності парламенту, а також з'являється додатковий стимул до федералізації та знищення парламенту як законодавчого органу. У цьому аспекті варто погодитися з В. Бор- денюком, який зазначає, що «одним із продуктивних шляхів вра­хування інтересів регіонів, на що наголошують прибічники запро­вадження двопалатного парламенту в Україні, має бути запрова­дження повноцінного місцевого самоврядування на рівні районів та областей, потенціал якого повністю досі невикористаний»^[467].

При цьому, говорячи про наявність двох типів структурної організації парламентів було б змістовною помилкою прагнути окреслити один із них як більш, а другий - як менш демократич­ний. Застосування тієї чи іншої моделі організації парламенту в Україні слід тлумачити не стільки в терміно-поняттях демократії та її заперечення (чи зниження), скільки з погляду ефективнос­ті застосування кожної з моделей у конкретних політико-пра- вових умовах тієї чи іншої держави. Як зазначає О. Скрипнюк, двопалатність як основна тенденція чи основна ознака сучасних парламентів, у світі не є домінуючою. А тому однопалатність не слід розглядати як своєрідне відхилення від загального правила. У цьому сенсі варто вести мову про фактор політико-правової «доцільності», який враховується при визначенні моделі організа­ції парламентів, а також про вплив політико-правових традицій у тій чи іншій державі^[468].

В Україні можливість запровадження двопалатного парламен­ту розпочалася обговорюватися з запропонованих загалу перших проектів Конституції (1992 р.), в яких парламент мав двопалат­ну структуру (Національні Збори України), проект Конституції (1993 р.) - Всенародної Ради, «президентський проект» 1996 р. також передбачав дві палати - Національні Збори України. За цей час питання двопалатного парламенту активно обговорюються і гостро дискутуються як прихильниками бікамералізму, які вба­чають у другій палаті парламенту як механізму забезпечення рів­новаги між органами державної влади (Президент - Парламент - виконавча влада) та більш якісний і професійний законодавчий процес. Так, їїх опонентами, які надають свої контраріументи: як додатковий стимул до федералізації та знищення.

Як позитивна ознака інституціоналізацїї двопалатного пар­ламенту наводиться той аріумент, що політична система, яка розвивається за сценарієм збільшення парламентських повнова­жень, вимагає політичного арбітражу, чий статус на відміну від президентсько-парламентських систем, має бути інституціоналі- зованим у Верховній Раді. Вважається, що саме друга палата пар­ламенту може стати таким арбітром як у політичному, так і зако­нодавчому процесі. Якісні, позитивні наслідки такого арбітражу можуть бути різними. Зокрема, зменшиться завантаження Кон­ституційного Суду. Адже саме Конституційний Суд має повно­важення щодо скасування неконституційних законів та зміни до Конституції. Існування другої палати у Верховній Раді не прос­то розвантажить діяльність Конституційного Суду, а й зробить процес «конституційної експертизи» максимально публічним та прозорим.

Однак, зважаючи на особливу актуальність проблем теорії та практики парламентаризму, а також небезпідставних і обґрунто­ваних пропозицій щодо можливості переформатування Верхо­вної Ради України на двопалатний загальнонаціональний пред­ставницький орган, на нашу думку, слід бути дуже обережними, оскільки сенс поділу парламенту на дві палати на тлі кризи пар­ламентаризму складно визначити однозначно, або це буде вигода для суспільства, або призведе до ще глибшої кризи.

Слід зазначити, що посилення взаємодії органів державної влади та органів місцевого самоврядування наголошено одним із напрямів внутрішньої політики держави відповідно до ст. 5 Закону України «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики» від 1 липня 2010 р.^[469] Крім того, для посилення зв'язків Верховної Ради України з органами місцевого самоврядування, їх асоціація­ми, територіальними громадами було створено Парламентський офіс місцевого самоврядування (розпорядження Голови Верхо­вної Ради України № 1692 від 2 грудня 2015 р.). У цьому докумен­ті зазначено, що формування ефективної системи взаємодії між Верховною Радою України та місцевими радами передбачає тео­ретичне обґрунтування її інформаційно-комунікаційного забез­печення, в результаті якого формуються чіткі та прозорі дії між ними; утверджується громадянське суспільство, посилюється його вплив на прийняття суспільно важливих рішень; створюють­ся умови для забезпечення широкого представництва інтересів громадян в органах державної влади та органах місцевого само­врядування; проводяться реіулярні консультації з громадськістю з важливих питань життя суспільства, держави, громади.

У цьому аспекті важливо проаналізувати проблеми інформа­ційного забезпечення таких взаємовідносин, пов'язаних пере­дусім з відкритістю та прозорістю парламенту. Перші системні кроки в напрямі відкритості та прозорості діяльності парламенту України було зроблено ще у 2015 р., коли Верховна Ради Укра­їни приєдналася до глобальної міжнародної ініціативи з поси­лення відкритості парламентів у світі - Декларації відкритості парламенту. Згідно з визначенням запропонованим у документі, декларація відкритості парламенту - це звернення до національ­них парламентів, субнаціональних та транснаціональних зако­нодавчих органів з боку громадських організацій моніториніу парламентської діяльності з метою стимулювання відкритості та залучення громадян до роботи парламенту^[470]. В основу цієї між­народної ініціативи закладено важливий принцип, відповідно до якого інформація про діяльність парламенту має належати гро­мадянам.

Цей документ визначає чотири основні напрями роботи пар­ламенту, зокрема: просування культури відкритості; забезпечення доступності інформації про діяльність парламенту; полегшення доступу до інформації про діяльність парламенту; забезпечення доступу до інформації про роботу парламенту в електронному вигляді.

На виконання взятих зобов'язань Верховна Рада України разом з громадськими організаціями моніториніу парламентської діяльності, зокрема, такими, як ОПОРА, ЧЕСНО, Transparency international Україна, Центр політичних студій та аналітики, Інститут Медіа Права, розробила План дій щодо реалізації даної Декларації, який було затверджено розпорядженням Голови Верховної Ради України «Про деякі заходи щодо забезпечення вЦкритості процесу роботи Верховної Ради України, її органів, народних депутатів України та Апарату Верховної Ради України» вЦ 5 лютого 2016 р.^[471]

У цьому контексті не можна не вЦзначити сучасні тенденції, зумовлені активним впровадженням сучасних інформаційно- комунікаційних технологій у сферу парламентської діяльності і процесу. Йдетться в першу черіу про впровадження та забезпе­чення електронного парламенту. ВЦповЦно до визначення, яке запропоновано впливовою міжнародною організацією Міжпар­ламентський Союз, членом якого є Україна, електронний парла­мент - це законодавчий орган, який досягає більшої прозорос­ті, вЦкритості і пЦзвітності у своїй роботі завдяки ефективному

3.1. Взаємовідносини між парламентом та органами місцевого самоврядування в Україні 329 застосуванню сучасних інформаційно-комунікаційних техноло­гій. Водночас електронний парламент (е-парламент) не є окре­мим органом або аналогом чи доповненням парламенту України (ст. 75 Конституції України), оскільки насамперед визначає новий спосіб і форму взаємодії з громадянами, інститутами громадян­ського суспільства та органами місцевого самоврядування шля­хом використання інформаційно-комунікаційних технологій.

Як свідчить зарубіжний досвід, важливу роль у запроваджен­ні електронних парламентів та 'їх функціонуванні у світі відіграє Глобальний центр інформаційних та комунікаційних технологій парламентів (Global Centerof ICT for Parlament), який було ство­рено Департаментом з економічних і соціальних питань OOH спільно з Міжпарламентським Союзом на Всесвітньому саміті з інформаційного суспільства в Тунісі у листопаді 2005 р. Вже у 2008 р. фахівцями Центру було підготовлено перший Звіт «Сві­товий е-парламент»^[472], в якому було виділено та сформульовано мету, яка полягає не стільки у класифікації парламентів за рівнем розвитку ’їх електронних парламентів, а насамперед щоб «роз­почати дискусію з цих проблем та налагодження міжнародного співробітництва», а також основні проблеми щодо запроваджен­ня електронних парламентів, пріоритети та напрями ’їх розвит_ ку. Зокрема, документ включав такі напрями, як: 1) парламент, інформаційно-комунікаційні технології та інформаційне суспіль­ство; 2) бачення, новаторство та лідерство; 3) втілення бачення: управління, організація та ресурси; 4) інфраструктура та послуги; 5) документальне затвердження законодавчої діяльності; 6) веб- сгорінки парламентів; 7) створення бази даних для парламенту; 8) парламенти та громадяни: поглиблення діалоіу; 9) співпраця та координація.

Слід також зауважити, що для ефективного впровадження електронного парламенту важливі такі чинники, як необхід­ність забезпечення в парламенті сильного політичного лідерства, активної участі всіх парламентарів, професійного секретаріату та Апарату парламенту, кваліфікованого технічного персоналу, а також постійного прагнення виважено запроваджувати інформа­ційно-комунікаційні технології на законодавчому рівні.

Аналіз міжнародних стандартів з електронного парламенту свідчить, що звіти, підготовлені фахівцями Глобального центру інформаційних та комунікаційних технологій парламентів (2008, 2010, 2012, 2016, 2018 рр. та ін.), фактично є тими стандартами, які встановлюють певні вимоги, принципи та характеристики, відпо­відно до яких повинні функціонувати е-парламенти.

У рекомендаціях Міжпарламентського Союзу зазначається, що застосування інформаційно-комунікаційних технологій у роботі національних парламентів має відбуватися відповідно до розро­бленої ними концепції, яка сприятиме забезпеченню ефективної роботи парламенту, її прозорості та відкритості; гарантування безпеки інформаційних ресурсів парламенту і конфіденційності інформації про особу; налагодження діалоіу між парламентом, народними депутатами України та громадянами; поліпшення механізмів звітності парламенту, народних депутатів України перед виборцями; забезпечення повного доступу громадян до інформації про роботу парламенту; участі у глобальному інфор­маційному суспільстві. Саме таким документом стала Програма інформатизації законотворчого процесу у Верховній Раді України на 2012-2017 рр., затверджена Постановою Верховної Ради Украї­ни від 5 липня 2012 р.^[473]

У документі встановлюється, що створення інтегрованої елек­тронної інформаційно-аналітичної системи «Електронний пар­ламент», а також його структурних елементів, зокрема електро­нний офіс народного депутата України (стаціонарний і мобіль­ний), електронний комітет, електронну Погоджувальну раду, електронну бібліотеку та архів, електронну залу пленарних засі­дань, електронний документообіг і контроль виконання доручень Верховної Ради України, систему електронного цифрового під­пису, комплексну систему захисту інформації, інтегровану базу даних законотворчого процесу, є пріоритетним напрямом діяль­ності парламенту України.

Аналіз положень цього документа вказує, що під час роботи над програмою Україна тісно співпрацювала із Міжпарламент­ським Союзом та враховувала його рекомендації. Результатом виконання програми повинно було стати створення «електро­нного парламенту». Водночас у повному обсязі програма не була виконана, але незважаючи на те, вона заклала певні принципи, які в подальшому допоможуть забезпечити повноцінне функціо­нування електронного парламенту в Україні^[474].

За цей час запрацювали такі складові електронного парламен­ту як е-звернення (ч. 6 ст. 5 Закону України «Про звернення грома­дян»), е-петиція (ч. З ст. 5; ст. 23-1 Закону України «Про звернення громадян»), електронний документообіг (ч. 5 ст. 7, ст. 7-1, ст. 60, ч. 2 ст. 91, ч. З, 4 ст. 92, ч. З ст. 97, ст. 99, ст. 130, ч. 1 ст. 13 ст. 139 Закону України «Про Регламент Верховної Ради України).

Отже, український досвід свідчить, що в цілому рівень розвит­ку електронного парламенту в України відповідає сучасним між­народним стандартам. У Верховній Раді запрацювали такі інстру­менти е-парламешу, як е-звернення, е-петиція, е-документообіг, е-обговорення законопроектів, е-запис на засідання парламенту, е-запит на публічну інформацію, запрацював «Електронний кабі­нет громадянина» на сайті Верховної Ради України тощо. Поряд з тим головною проблемою, як в для України, так і за її межами, є погана обізнаність щодо можливостей, які надає електронний парламент, зокрема, у процесі здійснення взаємовідносин між парламентом та органами місцевого самоврядування, особливо у міжвиборчий період, з одного боку, з другого - тотальна недовіра до державних органів влади, у тому числі й парламенту України.

Акцент на цих аспектах реформування парламентських інсти­тутів і процедур є важливим насамперед тому, що парламент­ська реформа відбувається паралельно з реформою децентралі­зації, що особливо посилює та актуалізує проблеми оптимізації взаємовідносин між парламентом та органами місцевого самовря­дування, у тому числі в напрямі цифровізації та діджиталізації.

Стрімке проникнення у конституційне життя цифровізації, блокчейн-технологій, різних методів кібернетики та комп'ютерної техніки відкрило широкі можливості як для конституційного права в цілому, так і його окремих інститутів, у тому числі пар­ламентської демократії. Особливість кібернетики полягає в тому, що вона досліджує кількісні зв'язки та співвідношення в процесах управління. Саме через кількісні характеристики можна підійти до аналізу якісних змін у політико-правових процесах. Предме­том конституційно-правової кібернетики стають якісні та струк­турні зміни, а також формально логічні зв'язки та відносини, які існують у конституційному механізмі сучасних держав, зокрема, у законодавчому процесі, механізмі взаємовідносин між різними органами та рівнями публічної влади (у тому числі між парла­ментом та органами місцевого самоврядування) тощо. Цифрові та кібернетичні моделі використовуються, зокрема, для розробки оптимальних систем побудови органів державної влади та міс­цевого самоврядування, розробки та прийняття управлінських рішень як загальнодержавного, так і місцевого характеру.

Традиційно взаємовідносини між парламентом та органами державної влади відбуваються у різних формах. Вони поділяють­ся на правові та організаційні. Реалізація парламентом функцій (представницької, законодавчої, контрольної та ін.) є підґрунтям концептуального аналізу форм і методів взаємодії парламенту з органами місцевого самоврядування.

Загальновідомо, що головне функціональне призначення пар­ламенту - Верховної Ради України - виражати волю народу і вті­лювати її через прийняття якісних законів. Отже, правові форми у взаємовідносинах між парламентом та органами місцевого самоврядування є визначальними.

Однією з ключових проблем у процесі взаємовідносин між парламентом України та органами місцевого самоврядування є недостатній рівень залучення органів місцевого самоврядування до підготовки законопроектів щодо питань у сфері децентралі­зації та місцевого самоврядування. Саме для цього варто удоско­налити механізм експертно-консультативного супроводу законо- проєктної діяльності. У тому числі важливим є активне залучення представників органів місцевого самоврядування та зацікавленої громадськості для проведення громадської експертизи законо­проекту, що сприятиме покращенню якості прийнятого закону.

Поряд з тим така ідея щодо залучення органів місцевого само­врядування до процесу законотворення не є новою. У норматив­но-правових актах передбачені певні форми залучення громад­ськості до законотворчості, зокрема, у Регламенті Верховної Ради України закріплена така форма, як всенародне обговорення зако­нопроектів (ст. 114). Проте в законі так і не визначені процедури проведення такого всенародного обговорення, а головне - наслід­ки цих обговорень. Таким чином, потрібно закріпити в законі про регламент механізм всенародного обговорення законопроекту, а також врахування його результатів, шляхом внесення змін і допо­внень до відповідних законопроектів або законодавчих поправок.

Реалізуючи законодавчу функцію, парламент відзначається найбільшою ефективністю за умов забезпечення його необхідною і достатньою інформацією з питань, стосовно яких він уповнова­жений приймати закони. Важливе значення при цьому має віді­гравати консультації, зокрема з органами місцевого самовряду­вання з питань місцевого значення. Отже, важливим інструмен­том у налагодженні ефективних взаємовідносин між парламен­том та органами місцевого самоврядування є консультації. Відпо­відно до ст. 4 ч. 6 Європейської хартії місцевого самоврядуванням, ратифікованої 15 липня 1997 р., встановлено, що у процесі пла­нування і прийняття рішень щодо всіх питань, які безпосередньо стосуються органів місцевого самоврядування, з останніми мають проводитися консультації, у міру можливості своєчасно і належ­ним чином. Це право для органів місцевого самоврядування вва­жається засадничим принципом місцевої демократії, закріпле­ний Європейською хартією місцевого самоврядування.

У документі зазначено, що одним ключовим суб'єктом кон­сультацій є центральний (і, де це доречно, регіональний) зако­нодавчий орган, наділений повноваженнями ухвалювати загаль­нонаціональну нормативно-правову базу з питань місцевого самоврядування. Там, де у національних законодавчих органах є структурні підрозділи (комітети), яким доручено розгляд кон­кретних галузевих справ (у більшості країн у парламентах за міс­цеве самоврядування та регіональну політику відповідає окремий комітет), законодавчі ініціативи зазвичай обговорюються на рівні комітетів, перш ніж’їхнє ухвалення розглядатиметься на сесії пар­ламенту.

Таким чином, рівень парламентських комітетів є найприйнят- нішим для організації консультацій з правових ініціатив, що без­посередньо позначаються на органах місцевого самоврядування. Відповідно, регламенти парламентських комітетів мають містити конкретні положення щодо організації консультацій з органами місцевого самоврядування, визначаючи тематику консультацій, процедуру й строки ’їхнього проведення, а також учасників цього процесу.

Щодо предмета консультацій, то з органами місцевого само­врядування слід консультуватися з усіх питань, що безпосередньо ’їх стосуються. Коли на ’їхньому правовому статусі, компетенції, економічному та/або фінансовому становищі прямо позначають­ся реалізація державної політики або будь-який нормативно- правовий акт, це стосується ’їх безпосередньо. Зокрема, консуль­тації мають бути обов'язковими під час обговорення будь-якого рішення, що стосується зміни територіальних кордонів органів місцевого самоврядування (ст. 5 Хартії) або порядку передачі їм перерозподілених ресурсів (п. 6 ст. 9). Щоразу, коли органам міс­цевого самоврядування передають додаткові обов'язки, потрібно здійснювати аналіз економічних наслідків (п. 2 ст. 9)^[475].

Частиною першою ст. 4 Закону України «Про комітети Вер­ховної Ради України» встановлюється, що комітети парламенту при здійсненні повноважень взаємодіють з органами місцево­го самоврядування, які зобов'язані сприяти комітетам Верхо­вної Ради України у здійсненні покладених на них повноважень, реаіувати відповідно до закону на ’їх звернення та рекомендації. Також Законом передбачено, що комітет при здійсненні законо- проєктної функції має право залучати до роботи в робочі групи представників органів місцевого самоврядування (частина восьма ст. 15), а також звертатися до органів місцевого самоврядування з проханням висловити пропозиції щодо проектів законів (частина дев'ята ст. 15).

Відповідно до ст. 18 Закону України «Про асоціації органів місцевого самоврядування» від 16 квітня 2009 р.,^[476] передбачено положення щодо форм залучення асоціацій до розробки зако­нопроектів і проектів інших актів з питань, що стосуються міс­цевого і регіонального розвитку. Так, Законом передбачено, що «всеукраїнські асоціації мають право ініціювати перед Верховною Радою України, Президентом України Кабінетом Міністрів Украї­ни проведення консультацій щодо законопроектів та проектів інших актів з питань, що стосуються місцевого і регіонального розвитку. Результати консультацій оформляються протоколами, які можуть додаватися до законопроекту чи проекту іншого акта. Представники всеукраїнських асоціацій можуть запрошуватися до участі у засіданнях державних органів, на яких розглядаються питання, що стосуються місцевого і регіонального розвитку».

Важливо зазначити, що комітет Верховної Ради України з питань організації державної влади, місцевого самоврядування, регіонального розвитку та містобудування вперше в історії неза­лежності нашої країни запровадив такий інструмент, як консуль­тації з органами місцевого самоврядування при підготовці зако­нодавчих рішень - електронної платформи «Консультації з орга­нами місцевого самоврядування (КОМС)». Платформа KOMC - це передусім можливість оперативних онлайн-опитувань думки представників місцевого самоврядування з приводу тих чи інших законопроектів, які викликають дискусії. При цьому участь в опи­туванні зареєстровані представники органів місцевого самовряду­вання (наразі це міські, селищні, сільські голови) зможуть брати і на самій платформі, і через чат-бот.

Опитування буде супроводжуватись обговоренням дискутова­них питань. Голови громад зможуть брати участь у ньому разом з депутатами - членами Комітету, експертами, представниками Міністерства розвитку громад та територій України, всеукраїн­ських Асоціацій органів місцевого самоврядування. Для таких фахових дискусій на платформі створений форум, на якому пред­ставники органів місцевого самоврядування зможуть не тільки обговорювати винесені на опитування питання, а й ініціювати обговорення тем, які вони вважають важливими для врахування в роботі Комітету^[477].

Однією з дієвих форм взаємовідносин між Верховною Радою України і органами місцевого самоврядування є парламентські слухання, які проводяться з метою вивчення питань, що станов- лять суспільний інтерес і потребують законодавчого вреіулюван- ня (ст. 233 Закону України «Про Регламент Верховної Ради Украї­ни»), Ix можна вважати своєрідним індикатором громадської думки стосовно суспільно важливих питань, що потребують зако­нодавчого вреіулювання.

Певні форми взаємовідносин між парламентом і органами місцевого самоврядування передбачено в чинному законодавстві. Зокрема, серед таких форм слід виділити: всенародні обговорен­ня законопроекту (п. 4 ст. 114 Регламенту) та всенародне обго­ворення змін до Конституції (частина друга ст. 147 Регламенту); парламентські слухання (ст. 233 Регламенту), комітетські слухання (ст. 29 Закону України «Про комітети Верховної Ради України»), депутатські звернення (частина сьома ст. 6 Закону України «Про статус народного депутата»).

Щодо перших двох форм, то вже 1 грудня 2021 р. Комітетом з питань організації державної влади, місцевого самовряду­вання, регіонального розвитку та містобудування оприлюднив Спільне комюніке «Про зміни до Конституції України в частині децентралізації влади»^[478]. У документі зазначається про звершен­ня півторарічного циклу обговорення та позапарламентських публічних консультацій щодо змін до Конституції України в час­тині децентралізації за участю представників органів місцевого самоврядування та ’їхніх всеукраїнських асоціацій: Асоціації міст України, Української асоціації районних та обласних рад, Всеу­країнської асоціації громад, Всеукраїнської асоціації об'єднаних територіальних громад, а також представників Офісу Президен­та України, Міністерства розвитку громад і територій України і Комітету Верховної Ради України з питань організації державної влади, місцевого самоврядування, регіонального розвитку та міс­тобудування. Під час цих консультацій відбувся національний тур регіонами України, в якому взяли участь 1088 делегатів від асоціа­цій місцевого самоврядування та територіальних органів виконав­чої влади, представників громадськості і європейських проектів міжнародної технічної підтримки, після чого було проведено 35 3.1. Взаємовідносини між парламентом та органами місцевого самоврядування в Україні 337 раундів перемовин із представниками всеукраїнських асоціацій місцевого самоврядування. Залучення до такого обговорення та консультацій органів місцевого самоврядування неабияк впливає на якість та в подальшому ефективність прийнятих змін.

Ще однією з форм взаємовідносин між парламентом та орга­нами місцевого самоврядування є парламентські слухання та слу­хання в комітетах Верховної ради України.

Традиційно парламентські слухання - це розгорнуте обго­ворення на пленарному засіданні парламенту або на засіданні парламентського комітету (комісії) конкретного законопроекту чи іншого важливого питання, що входить до компетенції пар­ламенту. Така форма діяльності парламенту полягає насамперед у заслуховуванні думок членів парламенту, державних і громад­ських діячів, а також експертів із конкретного законопроекту або іншого питання, що належить до компетенції парламенту. Своєю чергою парламентські слухання - це доволі ефективна та дієва форма парламентського контролю. Отже, парламентські слухан­ня мають подвійну природу: з одного боку, парламентські слу­хання виступають дієвим механізмом щодо отримання інформа­ції про стан справ у суспільстві, з другого - є елементом системи парламентського контролю, що здійснюється парламентом без­посередньо, так і через парламентські органи, зокрема комітети Верховної Ради України.

Відповідно до ст. 233 Закону України «Про Регламент Верхо­вної Ради України» від 10 лютого 2010 р., метою проведення пар­ламентських слухань є вивчення питань, що становлять суспіль­ний інтерес та потребують законодавчого вреіулювання. Вра­ховуючи, що парламент перебуває у перманентному зв'язку з виборцями (громадянами), різними інститутами громадянського суспільства, в тому числі й органами місцевого самоврядування, він може та повинен якнайшвидше отримувати відповідну інфор­мацію про стан та якість правового забезпечення суспільних від­носин, а також знаходити дієві механізми ефективного забезпе­чення прийнятих законів чи інших парламентських актів, зокре­ма у діяльності органів місцевого самоврядування. У цьому сенсі парламентські слухання - це доволі ефективна та дієва форма дослідження та обговорення питань, що становлять загальносус­пільний інтерес.

Традиційно слухання поділяються на парламентські та комі­тетські. Особливістю парламентських слухань є 'їх періодичність, але не більше одного разу на місяць та виключно у сесійний період. Водночас пропозиції щодо проведення парламентських слухань з питань, які вже були предметом обговорення Верховної Ради поточного скликання, можуть бути внесені не раніше ніж через рік після проведення попередніх парламентських слухань з відповідної тематики.

Головними засадничими принципами проведення парламент­ських слухань є 'їх публічність, гласність та відкритість. Це випли­ває з демократизації парламентської діяльності, заснованої на принципах парламентаризму. По-перше, забезпечення участі в слуханнях всіх бажаючих взяти в них участь; по-друге, оприлюд­нення порядку денного слухань, висвітлення ходу 'їх проведення в ЗМІ, оприлюднення результатів та забезпечення відкритого доступу до матеріалів слухань (роздаткових матеріалів, стенограм, рекомендацій тощо). Поряд з тим закриті слухання проводяться в закритому режимі лише тоді, коли обговорювані питання від­несені Законом до інформації з обмеженим доступом (державної таємниці, персональних даних тощо). Як правило, рішення про проведення закритих слухань приймається на засіданні комітету (спеціальної або слідчої комісії), парламенту (щодо парламент­ських слухань)^[479].

Для участі у парламентських слуханнях запрошуються пред­ставники органів місцевого самоврядування, які виявили бажання взяти в них участь і подали не пізніш як за п'ять днів відповідну заявку до комітету, що проводить підготовку до слухань. Не піз­ніш як за п'ять днів до проведення парламентських слухань пред­ставники органів місцевого самоврядування надають народним депутатам аналітичні та довідкові матеріали з питань, що роз­глядатимуться на парламентських слуханнях. Під час парламент­ських слухань заслуховуються доповіді з обговорюваної теми, відповіді на запитання та проводиться обговорення. Після про­ведення парламентських слухань комітет, який здійснював підго­товку до проведення парламентських слухань, готує рекомендації за результатами проведення парламентських слухань. За резуль­татами парламентських слухань Верховна Рада на пленарному засіданні приймає постанову Верховної Ради, якою схвалює від­повідні рекомендації (ст. 233-236 Закону України «Про Регламент Верховної Ради України»),

Слід зазначити, що суттєвим недоліком парламентських слу­хань є відсутність механізму належного моніториніу виконання відповідних рекомендацій і висновків, схвалених шляхом відпо­відної постанови. Тож необхідно запровадити обов'язкову умову за результатами слухань запропонувати оприлюднення розроб­леної концепції законопроекту для всенародного обговорення та публічних консультацій.

Щодо комітетських слухань, то відповідно ст. 89 Конституції України Верховна Рада України для здійснення законопроєктної роботи, підготовки і попереднього розгляду питань, віднесених до її повноважень, виконання контрольних функцій створює з числа народних депутатів України комітети Верховної Ради України та обирає голів, перших заступників, заступників голів та секретарів цих комітетів. За своїм конституційним статусом комітети є орга­нами, які забезпечують здійснення парламентом його повнова­жень. Як свідчить зарубіжний досвід розвинутих демократичних країн світу, комітетські слухання виступають важливим етапом загальнополітичного процесу, частиною стратегії, що перетво­рює законопроекти в чинне законодавство^[480].

Метою проведення комітетських слухань є обговорення проек­тів найбільш важливих законодавчих актів, з'ясування ефектив­ності реалізації прийнятих законів та інших актів Верховної Ради України з питань, віднесених до предметів ’їх відання, отримання всебічної інформації щодо питань, які розглядаються комітетом, їх детального вивчення та обговорення, а також залучення широ­ких кіл громадськості до участі у визначенні політики держави, розбудови демократичного суспільства. У зв'язку з цим комітети, у разі необхідності, мають право запросити на слухання пред­ставників органів місцевого самоврядування, які, своєю чер­гою, зобов'язані прибути на слухання та дати роз'яснення щодо питань, які розглядаються комітетом. Під час проведення слухань кожен член комітету має право ставити запитання доповідачам та одержувати на них відповіді. Пропозиції про проведення слу­хань з питань, які вже були предметом обговорення на слуханнях у комітеті, можуть бути внесені не раніше ніж через півроку після проведення попередніх слухань (ст. 29 Закону України «Про комітети Верховної Ради України).

На нашу думку, саме комітетські слухання мають стати осно­вними слуханнями в парламенті. Це сприятиме вивільненню парламенту від значної кількості поточних питань, проведенню парламентських слухань лише з найбільш вагомих із них, підви­щенню компетентності та оперативності розгляду й обговорення всіх інших питань уже на рівні комітетів. Крім того, комітетські слухання, будучи формою отримання та відкритого обговорення різнобічної інформації, заслуховування думок експертів і вчених, доповідей та звітів посадових осіб, органів місцевого самовряду­вання сприяють досягненню консенсусу та підвищенню ефектив­ності законодавчого процесу, контролю над виконавчою гілкою влади, ширшій участі громадськості в роботі парламентських структур^[481], а також покращення взаємовідносин між парламен­том та органами місцевого самоврядування.

Щодо вдосконалення інституту комітетських слухань слід зазначити, що оскільки висновки і рекомендації не підлягають обов'язковому відображенню у висновках комітету, які він при­ймає за результатами розгляду законопроекту на комітеті, необхідно законодавчо встановити ’їх обов'язкове відображен­ня; по-друге, щодо юридичної сили актів комітетських слухань, що приймаються за наслідками слухань. Вважаємо, що такими актами мають бути постанови Верховної Ради України; по-третє, рішення щодо обов'язковості присутності осіб, які викликаються на слухання, мають бути обов'язковими для виконання і затвер­джені відповідною постановою.

Важливою формою взаємовідносин між парламентом та орга­нами місцевого самоврядування є звернення. Комітети Верховної Ради України при здійсненні повноважень взаємодіють з органами місцевого самоврядування, які зобов'язані сприяти комітетам Bep- 3.1. Взаємовідносини між парламентом та органами місцевого самоврядування в Україні 341 ховної Ради України у здійсненні покладених на них повноважень, реаіувати відповідно до закону на'їх звернення та рекомендації (ст. 4 Закону України «Про комітети Верховної Ради України»), Комітети мають право звертатися з питань, віднесених до предметів ’їх віда­ння до органів місцевого самоврядування. Звернення від комітетів розглядаються в порядку, передбаченому «Законом України «Про статус народного депутата» для депутатських звернень.

Депутатське звернення - це викладена у письмовій формі про­позиція народного депутата України, звернена до органів держав­ної влади та органів місцевого самоврядування, ’їх посадових осіб, керівників підприємств, установ і організацій, об'єднань грома­дян здійснити певні дії, дати офіційне роз'яснення чи викласти позицію з питань, віднесених до ’їх компетенції (абзац другий час­тини першої ст. 16 Закону України «Про статус народного депута­та України»), За своїм змістом депутатське звернення не має імпе­ративного характеру і заявляється народними депутатами Украї­ни самостійно. Такі звернення можуть бути зумовлені скаргами та заявами виборців, а також стосуватися інших питань депутатської діяльності, які ініціюються народним депутатом України.

Органи місцевого самоврядування, яким адресовано депутат­ське звернення, зобов'язані протягом 10 днів з моменту його одер­жання розглянути і дати письмову відповідь. У разі неможливості розгляду звернення народного депутата у визначений строк його повідомляють про це офіційним листом з викладенням причин продовження строку розгляду. Строк розгляду депутатського звернення, з урахуванням продовження, не може перевищувати ЗО днів з моменту його одержання (Закон України «Про статус народного депутата України»),

Народний депутат, який направив звернення, може бути при­сутнім при його розгляді, про що він повідомляє відповідний орган місцевого самоврядування, якому адресовано депутатське звернення. Посадова особа, відповідальна за розгляд звернен­ня народного депутата, зобов'язана завчасно, але не пізніше ніж за день повідомити народного депутата про час і місце розгля­ду звернення (частина третя ст. 16 Закону України «Про статус народного депутата України»),

Вмотивована відповідь на депутатське звернення повинна бути надіслана народному депутату не пізніш як на другий день після розгляду звернення. Відповідь надається в обов'язковому порядку і безпосередньо тим органом державної влади чи органом місцевого самоврядування, до якого було направлено звернення, за підписом його керівника чи посадової особи, керівником підприємства, уста­нови та організації, об'єднання громадян, крім випадків, установ­лених Законом України «Про статус народного депутата України».

Узагальнюючи викладене, варто зазначити, що взаємовідноси­ни між парламентом України та органами місцевого самовряду­вання знаходяться на етапі свого динамічного розвитку та модер­нізації.

Форми і механізми відповідних взаємовідносин, які закладені в чинному законодавстві та апробовані на практиці, зумовлені ’їх специфічними зв'язками та контактами не лише за своєю сут­ністю та формою, а й за своїми функціонально-телеологічними, праксеологічними, кореляційними та іншими параметрами. Вони зумовлені як особливостями організації, так і діяльності парламенту та органів місцевого самоврядування.

Реформа децентралізації, яка триває в Україні, передбачає застосування нових інноваційних форм, методів цих взаємовідно­син, зокрема такої, як проведення консультацій з органами місце­вого самоврядування щодо прийняття законів з питань, що стосу­ються місцевого самоврядування.