Взаємодія місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування в умовах децентралізації

Отже, на сьогодні зміни до Основного Закону України щодо децентралізації публічної влади не внесені, що створює пробле­му конституційного забезпечення децентралізаційної реформи через відсутність відповідного конституційного підґрунтя.

Проте не можна сказати, що децентралізаційна реформа в Україні не здійснюється. Так, вона відбувається у напрямі поси­лення публічно-самоврядної влади, що сприяє взаємодії орта- нів місцевого самоврядування з місцевими органами виконавчої влади, через: 1) міжмуніципальну консолідацію, зокрема, ство­рення спроможних територіальних громад шляхом ’їх об'єднання та ефективізацїї ’їх взаємодії з метою вирішення спільних питань місцевого значення (прийняття законів України «Про добровіль­не об'єднання територіальних громад»^[502], «Про співробітництво територіальних громад»^[503]); 2) розширення компетенції публічно- самоврядної влади через делеіування органам місцевого самовря­дування повноважень з надання певних адміністративних послуг - вирішення земельних питань, державна реєстрація юридичних та фізичних осіб, підприємців, об'єднань громадян, реєстрація актів цивільного стану, речових прав, реєстрація місця проживання тощо (прийняття Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розширення повноважень орга­нів місцевого самоврядування та оптимізації надання адміністра­тивних послуг»^[504]); та з надання нових містобудівних повноважень (прийняття Закону України «Про внесення змін до деяких законо­давчих актів України щодо децентралізації повноважень у сфері архітектурно-будівельного контролю та удосконалення містобу­дівного законодавства»^[505]); 3) оптимізацію фінансових відносин з метою децентралізації фінансів, зміцнення матеріальної та фінан­сової основи місцевого самоврядування (прийняття Закону Украї­ни «Про внесення змін до Бюджетного кодексу України»^[506], Закону України «Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законодавчих актів України щодо забезпечення збалансо­ваності бюджетних надходжень у 2018 році»^[507]); 4) державну під-

3.3.

Однак процес децентралізації є далеким від свого завершення, що потребує необхідність подальших наукових напрацювань для створення теоретичного підґрунтя для децентралізаційних про­цесів та, зокрема, щодо створення моделі ефективної взаємодії місцевих органів публічної влади в умовах децентралізації. Осно­вними характеристиками децентралізації публічної влади є пере­розподіл повноважень з питань публічного управління на місцях на користь органів публічно-самоврядної влади, відповідна орга­нізація публічної влади на місцях (через реформування системи місцевого самоврядування та модернізації «вертикалі» органів виконавчої влади) на основі оновленого адміністративно-терито­ріального устрою.

Це зумовлює нові види та форми взаємодії органів місцевого самоврядування та органів виконавчої влади на місцях. При цьому слід акцентувати уваїу на тому, що спільна діяльність (взаємодія) органів місцевого самоврядування та органів виконавчої влади на місцях є важливою складовою механізму децентралізації для забезпечення ефективного здійснення публічної влади на місцях.

Об'єктивна необхідність такої спільної діяльності органів публічної влади на місцях зумовлює необхідність створення від­повідної науково-практичної парадигми взаємодії місцевих орга­нів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування (місце­вих органів публічної влади). Складовим елементом цієї парадиг­ми є концептуально-теоретичні положення щодо децентралізації публічної влади, що зумовлює особливості організації публічної влади на місцях та безпосередньо впливає на зміст взаємодії міс­цевих органів публічної влади.

У цьому контексті важливим є питання щодо сутнісних і зміс­тових характеристик місцевого самоврядування, незважаючи на існування офіційного його визначення у тексті Конституції Укра­їни (ст. 140 Конституції України). У сучасній конституційно-пра­вовій науці найбільшого поширення набув концептуальний під­хід, відповідно до якого місцеве самоврядування визначається як публічно-самоврядна влада. У контексті децентралізації публіч­ної влади видається обґрунтованим таке визначення місцевого самоврядування. Місцеве самоврядування - це самостійний вид публічної влади, яка має недержавний характер, відповідні ква­ліфікаційні характеристики, що відрізняють її від інших видів влади та дають змоіу оцінювати місцеве самоврядування як полі­тичний принцип формування та організації місцевої влади на основі децентралізації публічної влади та управління, органічно пристосований для впровадження та утвердження демократії в суспільстві.

За існуючої варіабельності думок щодо сутності та змісту децентралізації влади слід зазначити, що з урахуванням кон­ституційно-правових реалій, ґрунтуючись на теорії децентралі­зації публічної влади та управління, можна зробити висновок, що проявом децентралізації влади в сучасній Україні має стати розширення повноважень органів публічно-самоврядної влади та надання їм певної компетенційної самостійності в межах уні­тарного державного устрою України, що для сучасної України має стати як стабілізуючим фактором, так і фактором її сталого піднесення. Тобто вага публічно-управлінської діяльності покла­дається на органи публічної влади та, зокрема, органи публічно- самоврядної влади.

Така децентралізація владних повноважень, своєю чергою, зумовлює відповідну організацію публічної влади на місцях через реформування системи місцевого самоврядування та здій­снення адміністративної реформи у частині реформування сис­теми органів виконавчої влади на місцях, що становить орга­нізаційно-правову основу децентралізації публічної влади. При цьому слід підтримати тезу, що «у будь-якому разі децентралі­зація влади на користь місцевого самоврядування й інших упо­вноважених суб'єктів не може мати абсолютний характер»^[511]. Місцеве самоврядування - це «не держава в державі». Для пред­ставництва та реалізації інтересів держави на місцевому рівні мають бути представники цих інтересів, тобто відповідні органи виконавчої влади.

Децентралізація публічної влади забезпечує самостійність публічної влади на місцях при вирішенні питань місцевого зна­чення в «інтересах місцевого населення» (п. 1 ст. З Європейської хартії місцевого самоврядування від 15 жовтня 1985 р.), тобто місцевого інтересу. Проте місцевий інтерес не має протистояти загальнодержавному інтересу, метою досягнення якого є забез­печення єдності держави як єдиного політичного, соціально-еко­номічного, територіального та правового простору. Збалансована узгодженість даних інтересів є основним принципом взаємодії цих органів, а основним критерієм розмежування повноважень органів місцевого самоврядування та органів виконавчої влади на місцях є розмежування сфер державного та місцевого інтересів.

Отже, важливим є визначення сфер державних і місцевих інтересів. Незважаючи на те, що Конституція України та чинне законодавство містять концепт «інтерес» (див., напр.: статті 18, 32, 34-36, 39,41, 79,104,131-1,140 та ін. Конституції України, статті 1, 4, 5,10,15,16,28 та ін. Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»^[512], статті 3,18, 35, 37, 43 та ін. Закону України «Про міс­цеві державні адміністрації»^[513]), немає єдності щодо визначення ’їх змісту.

Так, Конституція України, Закон України «Про місцеве само­врядування в Україні» використовують поняття місцевий інтерес у контексті «загальні інтереси територіальних громад сіл, селищ і міст» (ст. 140 Конституції України), право територіальної гро­мади на користування і розпорядження комунальною власністю у «своїх інтересах», «поєднання місцевих і державних інтересів» (статті 1, 4 Закону України «Про місцеве самоврядування в Украї­ні») тощо. При цьому не розкривається зміст інтересу, що детер­мінує проблемну ситуацію в теорії і практиці місцевого само­врядування. Ця проблема набула свого часткового відображен­ня у рішенні Конституційного Суду України від 1 грудня 2004 р. Nθ 18-pπ∕2004 (справа про охоронюваний законом інтерес). Зокре­ма, у п. 3.1 цього рішення зазначається, що «в юридичних актах термін «інтерес», враховуючи його як етимологічне, так і загаль- носоціологічне, психологічне значення, вживається у широкому чи вузькому значенні як самостійний об'єкт правовідносин, реа­лізація якого задовольняється чи блокується нормативними спо­собами» ^[514].

Інтерес - це насамперед форма прояву потреб суб'єкта (зокре­ма, держави та громади), що зумовлює спрямованість та цілі його діяльності. Інтерес як філософська категорія є динамічним, його задоволення не приводить до його згасання, навпаки, вна­слідок досягнення конкретних цілей виникає новий інтерес, що відповідає вищому рівню розвитку певного суб'єкта та зумовлює подальшу його діяльність. З появою інтересу починається пошук шляхів його реалізації, за якого можливість задоволення потреб суб'єкта стає реальністю.

Сфера місцевого інтересу окреслюється колом питань місцево­го значення, що є об'єктом публічно-самоврядної влади. Аналіз міжнародних стандартів у цій сфері та законодавства про місцеве самоврядування дає можливість віднести до місцевого інтересу управління комунальною власністю, соціально-економічний і культурний розвиток сіл, селищ, міст, вирішення житлово-кому­нальних і побутових питань, медичне обслуговування населення, управління закладами освіти, культури, фізкультури і спорту, що належать територіальним громадам або передані їм тощо.

Варто звернути уваїу на те, що у проекті тексту змін до Консти­туції України в частині децентралізації влади від 29 листопада 2021 р. (далі - проект тексту змін до Конституції України в час­тині децентралізації влади від 29 листопада 2021 р.)^[515] пропо­нується ст. 140 Конституції України викласти в редакції: «місцеве самоврядування є гарантованим державою правом та спромож­ністю громади безпосередньо або через органи місцевого само­врядування самостійно здійснювати реіулювання та управління суттєвою часткою публічних справ під власну відповідальність у межах Конституції і законів України в інтересах мешканців (кур­сив - авт.)». Отже, пропонується у текст ст. 140 Конституції Укра­їни ввести вербальну конструкцію «інтереси мешканців». Систем­ний аналіз положень цього проекту дає підстави визначити, що за своїми сутністю та змістом «інтереси мешканців» і є місцевими інтересами.

Таким чином, конституційна парадигма побудови місцево­го самоврядування забезпечує ефективне вирішення локальних завдань в інтересах населення з максимально можливою участю самого населення, що відповідає європейським правовим стан­дартам. Як зазначено в юридичній літературі, «місцеве самовря­дування є універсальною організацією управління, формою само- реіулювання громадського життя, зменшуючи дистанцію між суб'єктами та об'єктами владарювання»^[516].

У сучасній юридичній науці проблематика визначення сутнос­ті, змісту та механізмів реалізації державного інтересу залишаєть­ся недостатньо дослідженою. Зокрема, немає уніфікованого визначення поняття державного інтересу, його співвідношення з національними та місцевими інтересами. У сучасній літерату­рі державний інтерес розглядається як «інтереси, що мають у своїй основі загальносуспільні потреби, тобто засновані, умовно кажучи, на загальносуспільних цінностях»^[517]. Державний інтерес спрямований на створення умов для вільного та всебічного роз­витку кожного члена організованого суспільства, його сутність виражається в задоволенні життєво необхідних потреб усіх членів суспільства.

Отже, за своєю сутністю державний інтерес характеризується єдністю щодо визначення всіх публічних процесів, спрямованих на задоволення суспільних потреб з метою досягнення єдиної мети - загального блага політично-організованого суспільства.

Державні інтереси поширюються на оборону та безпеку дер­жави, зовнішню політику, державний бюджет та загальнодержав­ні фінанси, на забезпечення загального добробуту та утверджен­ня народного суверенітету. Державний інтерес охоплює ті сфери суспільних потреб, які мають загальну значущість.

Державний інтерес має прояв у тексті Конституції України, зокрема, у тих її положеннях, в яких йдеться про обов'язки та функції держави, а також про функції, що є справою всього Укра­їнського народу.

Так, на рівні Конституції закріплені такі обов'язки держави: «утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави» (ч. 2 ст. 3); «забезпечення екологічної без­пеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи - катастрофи планетарного масштабу, збереження генофонду Українського народу є обов'язком держави» (ст. 16). Крім того, «держава забез­печує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України» (ч. 2 ст. 10); «держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також роз­виткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України» (ст. 11); «Україна дбає про задоволення національно-культурних і мовних потреб українців, які проживають за межами держави» (ст. 12); «держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності та господарювання, соціальну спрямованість економіки» (ч. 4 ст. 13). Стаття 17 Конституції України закріплює, що «захист сувереніте­ту і територіальної цілісності України, забезпечення її економіч­ної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями дер­жави, справою всього Українського народу».

Звідси можна зробити висновок, що до сфери державного інтересу належать: 1) державний захист: суверенітету і територі­альної цілісності України; прав усіх суб'єктів права власності та господарювання; 2) державне забезпечення: прав і свобод люди­ни; екологічної, економічної, інформаційної безпеки; соціальної спрямованості економіки; всебічного розвитку і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій тери­торії України; 3) державне сприяння: консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної само­бутності всіх корінних народів і національних меншин України; задоволенню національно-культурних і мовних потреб українців, які проживають за межами держави.

Крім того, відповідно до тексту Конституції слід виокремлюва­ти поряд з державним інтересом - національний інтерес. Так, від­повідно до ст. 18 Основного Закону держави «зовнішньополітич­на діяльність України спрямована на забезпечення її національ­них інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємови­гідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права».

На відміну від державного та місцевого інтересів існує «офі­ційне» визначення національного інтересу, яке міститься у Зако­ні України «Про національну безпеку України» від 21 червня 2018 р.,^[518] а саме: «національні інтереси України - життєво важли­ві інтереси людини, суспільства і держави, реалізація яких забез­печує державний суверенітет України, її прогресивний демо­кратичний розвиток, а також безпечні умови життєдіяльності і добробут її громадян» (п. 10 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про націо­нальну безпеку України»), Крім того, у Стратегії національної безпеки України, яка затверджена Указом Президента України від 14 вересня 2020 р., визначено: «Ураховуючи фундаментальні національні інтереси, визначені Конституцією України і Законом України «Про національну безпеку України», пріоритетами наці­ональних інтересів України та забезпечення національної безпеки є: обстоювання незалежності і державного суверенітету; віднов­лення територіальної цілісності у межах міжнародно визнаного державного кордону України; суспільний розвиток, насамперед розвиток людського капіталу; захист прав, свобод і законних інтересів громадян України; європейська і євроатлантична інте­грація^[519]. Таким чином, виходячи зі змісту цієї статті, можна резюмувати, що «офіційно» (тобто закріплено в чинному законо­давстві) виокремлюються «фундаментальні національні інтереси, визначені Конституцією України і Законом України «Про наці­ональну безпеку України», і пріоритетні національні цінності». Таке виокремлення є теоретично та практично обґрунтованим. Так, в юридичній літературі резюмується: «Національні інтереси динамічно змінюються, кориіуються, уточнюються, знову фор­мулюються залежно від мінливої ситуації у світі, його регіонах, конкретній країні. На кожному конкретному історичному етапі розвитку певної соціальної системи можуть формулюватися жит­тєво важливі інтереси, реалізація яких є для неї пріоритетною метою чи завданням. Істотним фактором появи таких інтересів є внутрішні і зовнішні загрози»^[520].

Національні інтереси є квінтесенцією потреб суспільства та держави, які можуть змінюватися у зв'язку з певними проблема­ми та викликами, що виникають на певному етапі суспільно-дер­жавного розвитку або зумовлені контекстом міжнародних відно­син та зовнішньополітичних подій.

Звідси, національні інтереси можна охарактеризувати як ста­тично-динамічний концепт. Статична складова національного інтересу - це неперехідні життєво важливі інтереси, які є незмін­ними константами, що закріплюються в Основному Законі дер­жави та таким чином набувають конституційного раніу. Динаміч­ність національних інтересів означає виокремлення конкретних цілей, напрямів і методів, які є пріоритетними на певному етапі соціально-політичного розвитку та кореспондують актуальним потребам національної спільноти.

Що стосується співвідношення національного та державного інтересів, то тут варто акцентувати уваїу на тому, що зазвичай зарубіжні дослідники ототожнюють ’їх. Вітчизняні учені також переважно не протиставляють ці інтереси: «Під категорією «наці­ональний» інтерес» доцільно розуміти потреби й цінності дер­жави, що мають реалізовуватися на міжнародній арені та метою яких є не тільки повноцінний розвиток держави, а й формування державної моїутності»^[521].

В юридичній літературі аріуменіується теза, що «оскільки держава є найбільш суверенним інститутом, то вона є і основним механізмом реалізації національних інтересів, оскільки без націо­нальної держави реалізація національних інтересів національної спільноти зводиться до нуля»^[522]. Думається, що ця теза є слуш­ною. Адже реалізація та досягнення національних інтересів як сукупності життєво необхідних потреб нації (національних спіль­нот) означає і наявність у нації власної держави, здатної забезпе­чувати громадянам безпеку та можливості самовизначення нації у межах території, на якій знаходиться переважна більшість наці­ональної спільноти, що розглядає себе як нація (титульна нація). Крім того, держава, яка позиціонує себе як демократичну, право­ву державу, має інтереси, що кореспондують національним інте­ресам.

Таким чином, національний і державний інтерес є взаємозу- мовленими концептами, адже державний інтерес є відображен­ням національного інтересу та виражається у створенні умов для вільного та всебічного розвитку кожного члена суспільства та задоволення життєво важливих потреб усього організованого суспільства. Державний інтерес охоплює ті сфери національних потреб, які держава визначає загальнозначущими. Отже, дер­жавний інтерес формується на основі національного інтересу та його особливістю є те, що реалізується безпосередньо державою. Водночас як національний інтерес реалізується не тільки держа­вою, а й іншими суб'єктами. Зокрема, як слушно визначається в юридичній літературі, «реалізація національних інтересів відбу­вається через різні інститути політичної системи, а саме: державу, політичні партії, громадські організації, церкву»^[523].

Таким чином, у задоволенні національних інтересів зацікавле­ні як держава (через реалізацію державних інтересів), так і орга­ни місцевого самоврядування (як органи публічно-самоврядної влади та інститут громадянського суспільства, через реалізацію місцевих інтересів). При цьому державний інтерес охоплює всю територію держави та виражає інтереси народу України - грома­дян України всіх національностей, на відміну від місцевого інте­ресу, який обмежений відповідними територіями та виражає інтереси громади.

Досягнення та забезпечення національного інтересу може від­буватися за умови реалізації як державного, так і місцевого інте­ресів, адже при задоволенні державного інтересу створюються відповідні умови та збільшуються реальні можливості для задо­волення місцевих інтересів. Звідси, місцеві інтереси мають бути орієнтованими на державний інтерес, адже задоволення виключ­но місцевих інтересів створює загрозу реалізації національного інтересу.

Звідси, для представництва та реалізації державного інтересу на місцях мають бути «представники» державного інтересу, тобто органи виконавчої влади на місцях, з повноваженнями, обсяг і спрямованість яких зумовлені метою представництва та реаліза­ції державних інтересів на місцях. Це зумовлює відповідну сис­тему органів публічної влади на місцях, яка в умовах децентралі­зації має будуватися на принципі субсидіарності й повсюдності місцевого самоврядування.

При цьому важливо врахувати множинність існуючих у світі організаційних форм забезпечення належного представництва державних інтересів на місцях. Наприклад, практика терито­ріальної організації влади у Великій Британії не передбачає єдиної «виконавчої вертикалі»: на місцях діють органи місцевого управ­ління як самоврядні інституції і периферійні органи централь­них відомств. У Франції, Італії, Польщі на рівні адміністративно- територіальних одиниць функціонує представник центрального уряду, який забезпечує координацію діяльності периферійних органів центральних відомств та здійснює адміністративну опіку щодо виконавчих структур місцевого самоврядування^[524].

Сучасні тенденції соціального розвитку в напрямі формуван­ня системи українського конституціоналізму, функціонування якої спрямовано на обмеження (самообмеження) державної влади в інтересах громадянського суспільства, прав і свобод людини, зумовлюють нову парадигму організації державного управління, відповідно до якої діяльність органів виконавчої влади, окрім адміністративно-управлінських функцій, набуває координаційного, забезпечувального та наглядово-моніторин- гового характеру у взаємовідносинах з іншими суб'єктами та об'єктами управління.

Таким чином, становлення системи конституціоналізму зумов­лює, що в умовах децентралізації на рівні місцевого управління органи державної влади не мають широкої загальної компетен­ції та, зокрема, не здійснюють контрольних повноважень щодо органів місцевого самоврядування. Проте вони мають представ­ляти та впроваджувати інтереси держави на місцевому рівні, для досягнення цієї мети за ними має бути збережено повноваження щодо координації діяльності органів публічного управління на місцях, моніториніу реалізації державного інтересу, нагляду за законністю актів інших суб'єктів публічного управління (зокре­ма органів місцевого самоврядування). Тому варто підтримати те, що в зазначених проектах Закону України «Про внесення змін до Конституції України (щодо децентралізації)» запроваджено інститут префектів.

Зокрема, у проекті тексту змін до Конституції України в части­ні децентралізації влади від 29 листопада 2021 р. передбачено, що «виконавчу владу в областях і повітах, містах Києві та Севастополі здійснюють територіальні органи центральних органів виконав­чої влади та префекти України (нова редакція ст. 118 Конституції України). Слід звернути уваїу на те, що проектом Закону України «Про внесення змін до Конституції України (щодо децентраліза­ції)» від 27 грудня 2019 р. було передбачено, що префект призна­чається на посаду та звільняється з посади Президентом України за поданням Кабінету Міністрів України (нова редакція ст. 118 Конституції України). У проекті тексту змін до Конституції Украї­ни в частині децентралізації влади від 29 листопада 2021 р. питан­ня призначення та звільнення з посади префектів залишено від­критим, з позначкою, що це - «політичне питання». При цьому пропонуються альтернативні варіанти: «Префект призначається на посаду та звільняється з посади [Варіант 1: Президентом Укра­їни за поданням Кабінету Міністрів України; Варіант 2: Кабінетом Міністрів України] у порядку, визначеному законом»^[525]. Важко погодитися з тим, що це суто «політичне питання». Адже воно пов'язане з формою державного правління та має вирішуватися відповідно до того, який вид республіканської форми правління утверджується в державі.

Децентралізація публічної влади детермінує необхідність і конституційного реформування системи місцевого самовряду­вання. Так, у проекті тексту змін до Конституції України в час­тині децентралізації влади від 29 листопада 2021 р. теоретично логічно та практично доцільно закріплюється, що «[повітова,] обласна рада громад є органом місцевого самоврядування, що представляє і реалізує спільні інтереси громад [повіту,] області та має власний виконавчий орган» (зміни до ст. 140 Конституції України)^[526].

Крім того, суттєвим щодо утвердження та розвитку місцево­го самоврядування є зміцнення його матеріальної та фінансової 3.3. Взаємодія місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування... 373 бази. Тому слід підтримати нову редакцію ст. 142 Конституції України, викладену у проекті тексту змін до Конституції Украї­ни в частині децентралізації влади від 29 листопада 2021 р., та, зокрема, положення, які є стрижневими, а саме: місцеве само­врядування отримує право на достатні фінансові ресурси, якими воно може вільно розпоряджатися для реалізації своїх повнова­жень; фінансові ресурси мають бути співмірні з обсягом повно­важень місцевого самоврядування; зміна компетенції супрово­джується змінами фінансування; делеговані державою повнова­ження повністю забезпечуються фінансами; витрати місцевого самоврядування, спричинені рішеннями держави, компен­суються.

Визначена організація органів публічної влади на місцях (орга­ни місцевого самоврядування з широкою компетенцією у сфері здійснення публічного управління на місцях і наявність представ­ників органів виконавчої влади з обмеженими повноваженнями, а також наявність територіальних органів центральних органів виконавчої влади) зумовлює відповідну модель взаємодії місце­вих органів публічної влади.

Основою такої взаємодії є чітке визначення та законодавче закріплення повноважень цих органів, що і зумовлює зміст, види та форми ’їх взаємодії в умовах децентралізації.

Своєю чергою наслідком децентралізації публічної влади має бути оптимальний баланс (на основі законодавчого розмежуван­ня) повноважень між органами державної влади та органами міс­цевого самоврядування.

Розмежування компетенції місцевих органів публічної влади має ґрунтуватися на п'яти основних положеннях: по-перше, місцеве самоврядування є публічно-самоврядною владою, від­мінною за своєю правовою природою від державної влади, що функціонує від імені та в інтересах місцевого населення; по-друге, органи місцевого самоврядування в умовах децентралізації, в межах закону здійснюють реіулювання та управління переваж­ною більшістю публічних справ; по-третє, наявність однієї мети органів державної влади та місцевого самоврядування - здійснен­ня ефективного публічного управління на місцях; по-четверте, виокремлення та співвідношення (взаємозв'язок) національного, державного (загального) і місцевого інтересів; по-п'яте, договірна форма делеіування повноважень з метою здійснення ефективно­го управління на місцях.

Визначення та законодавче закріплення повноважень місце­вого самоврядування в умовах децентралізації має відбуватися на основі певних принципів. По-перше, це принцип урахуван­ня цілеспрямованості функціонування публічно-самоврядної влади, що функціонує від імені та в інтересах місцевого населен­ня та принцип субсидіарності (відповідно до п. 1 ст. З Європей­ської хартії місцевого самоврядування від 15 жовтня 1985 р. «міс­цеве самоврядування означає право і спроможність органів міс­цевого самоврядування в межах закону здійснювати регулюван­ня та управління суттєвою часткою публічних справ, під власну відповідальність, в інтересах місцевого населення»; відповідно до п. З ст. 4 «публічні повноваження, як правило, здійснюють­ся переважно тими органами публічної влади, які мають най­тісніший контакт з громадянином. Наділяючи тими чи іншими повноваженнями інший орган, необхідно враховувати обсяг і характер завдання, а також вимоги досягнення ефективності та економії»). По-друге, це принцип відповідності повноважень органів місцевого самоврядування їх фінансовому забезпеченню (відповідно до п. 2 ст. 9 Європейської хартії місцевого самовря­дування «обсяг фінансових ресурсів органів місцевого самовря­дування відповідає повноваженням, передбаченим конституці­єю або законом»).

Зокрема, відповідно до положень нової редакції ст. 143 Консти­туції України, запропонованої у проекті тексту змін до Консти­туції України в частині децентралізації влади від 29 листопада 2021 р.,^[527] громада безпосередньо або через органи місцевого самоврядування громади: ухвалює статут громади; управляє майном, що є в комунальній власності; затверджує бюджет від­повідної громади і контролює його виконання; затверджує стра­тегію сталого розвитку, програми місцевого розвитку та контр­олює ’їхнє виконання; ухвалює рішення щодо місцевих податків і зборів; організовує і проводить місцеві референдуми та забез­печує реалізацію ’їхніх результатів; утворює, реорганізовує та ліквідовує комунальні підприємства, організації та установи, а також здійснює контроль за ’їхньою діяльністю; вирішує питання територіального поділу громади та управління цими територія­ми; вільно вирішує в межах закону питання місцевого значення, які не вилучені зі сфери її компетенції і вирішення яких не дору­чене жодному іншому органу. Таким чином, громада вирішує всі питання місцевого значення, рішення яких не доручено держа­вою іншим органам.

Аналіз повноважень префектів відповідно до нової редакції ст. 119 Конституції України, яка пропонується у проекті тексту змін до Конституції України в частині децентралізації влади від 29 лис­топада 2021 р.,^[528] надає підстави визначити такі конституційні функції префекта: 1) представляє державні інтереси - представ­ляє Президента України та Кабінет Міністрів України, інформує ’їх про стан реалізації державної політики (п. 1 ст. 119); 2) коорди­наційна - спрямовує і координує діяльність територіальних орга­нів центральних органів виконавчої влади (п. 2 ст. 119); забезпе­чує попереднє проведення консультацій органів державної влади з місцевим самоврядуванням у процесі планування і ухвалення рішень щодо всіх питань, що стосуються місцевого самовряду­вання (п. З ст. 119); організовує взаємодію територіальних орга­нів центральних органів виконавчої влади з органами місцевого самоврядування в умовах воєнного або надзвичайного стану, над­звичайної екологічної ситуації (п. 4 ст. 119); 3) наглядова - здій­снює адміністративний нагляд за додержанням територіальними органами центральних органів виконавчої влади Конституції та законів України, актів Президента України та Кабінету Міністрів України (п. 2 ст. 119); здійснює адміністративний нагляд за від­повідністю Конституції і законам України актів органів місцевого самоврядування у випадках і в порядку, визначених законом (п. 5 ст. 119); здійснює інші наглядові та координаційні повноваження, визначені законом України (п. 6 ст. 119).

Порівнюючи положення нових редакцій ст. 119 Конституції України, викладених у проекті тексту змін до Конституції Укра­їни в частині децентралізації влади від 29 листопада 2021 р. та в законопроекті від 27 грудня 2019 р.^[529], варто зауважити таке. Від­повідно до п. 5 ст. 119 законопроекту від 27 грудня 2019 р. префект «здійснює інші повноваження, визначені законами України». Згідно з проектом тексту змін до Конституції України в частині децентралізації влади від 29 листопада 2021 р. префект «здійснює інші наглядові та координаційні повноваження, визначені зако­ном України» (п. 6 ст. 119). Отже, положення цієї статті конкре­тизовані через зазначення спрямованості «інших повноважень», тобто це виключно «наглядові та координаційні повноваження». Таким чином, повноваження префекта обмежено. Звідси, слід зазначити, що редакція ст. 119 у проекті тексту змін до Консти­туції України в частині децентралізації влади від 29 листопада 2021 р. має суттєві переваги. Адже вона спрямована на подолання тих недоліків, на які вказувалося при обговоренні законопроекту від 27 грудня 2019 р., а саме, що таким чином «префекту законом можна передати майже всі повноваження органів місцевого само­врядування (п. 5 ч. 1 ст. 119 з/п Nθ 2598)»^[530]. Однак з метою уне- можливлення в будь-якому разі передачі префектам надмірних повноважень, думається, доцільним є викласти це положення в такій редакції: «здійснює інші наглядові та координаційні повно­важення, визначені законом України на основі принципу узго­дженості державних інтересів з інтересами мешканців».

Отже, закріплення на конституційному рівні за префектами трьох основних функцій - наглядової, координаційної та пред­ставництво державних інтересів, а за громадою та органами міс­цевого самоврядування - широкого переліку питань місцевого значення відповідає принципу поєднання місцевих та державних інтересів, а також наведеним принципам визначення та законо­давчого закріплення повноважень місцевого самоврядування в умовах децентралізації.

Водночас суттєвим упущенням є те, що в новій редакції ст. 119 Конституції України не зберігається положення п. 6 ст. 119 чин­ної редакції Конституції України, а саме, що «місцеві державні адміністрації на відповідній території забезпечують:...взаємо­дію з органами місцевого самоврядування». Для ефективізації здійснення публічної влади та управління на місцевому рівні є доцільним ст. 119, викладену в проекті тексту змін до Конституції України в частині децентралізації влади від 29 листопада 2021 р., доповнити новим пунктом такого змісту: «здійснює взаємодію з органами місцевого самоврядування».

Крім того, з метою ефективного та оптимального здійснення виконавчої влади на місцях в умовах децентралізації необхід­ним є інститут делеіування повноважень. Конституція Украї­ни передбачає, що «органам місцевого самоврядування можуть надаватися законом окремі повноваження органів виконавчої влади. Держава фінансує здійснення цих повноважень у повному обсязі за рахунок коштів Державного бюджету України або шля­хом віднесення до місцевого бюджету в установленому законом порядку окремих загальнодержавних податків, передає органам місцевого самоврядування відповідні об'єкти державної власнос­ті. Органи місцевого самоврядування з питань здійснення ними повноважень органів виконавчої влади підконтрольні відповід­ним органам виконавчої влади» (ч. З, 4 ст. 143). Як слушно зазна­чається в юридичній літературі, існує ряд проблем, пов'язаних із недосконалістю інституту делегованих повноважень, зокрема, «загалом відсутні законодавчо закріплена процедура делеіування повноважень, чітко визначені механізми відмови місцевих рад від виконання делегованих повноважень, зокрема, у разі незабезпе­ченості належними ресурсами; поширене пряме втручання дер­жавної виконавчої влади у справи територіальних колективів, від­бувається протистояння між обласними (районними радами) та обласними (районними) державними адміністраціями з приводу делеіування повноважень, недосконалою є система стримувань і противаг у взаємодії між місцевими державними адміністрація­ми та місцевими радами тощо»^[531]. Попри всі названі проблеми, слід виокремити основну - це те, що чинним законодавством вста­новлена нормотворча (законодавча - повноваження «надаються законом») форма делеіування повноважень, що не узгоджується з теорією децентралізації влади та не сприяє ефективній взаємо­дії місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого само­врядування.

Слід звернути уваїу, що у законопроекті від 27 грудня 2019 р. були відсутні положення щодо делеіування органам місцевого самоврядування повноважень органів виконавчої влади, на від­міну від проекту тексту змін до Конституції України в частині децентралізації влади від 29 листопада 2021 р.

Так, відповідно до редакції ст. 140 Конституції України, яку викладено у проекті тексту змін до Конституції України в час­тині децентралізації влади від 29 листопада 2021 р., «місцевому самоврядуванню можуть бути делеговані центральним органом виконавчої влади повноваження і функції для окремих цілей відповідно до закону, а місцеве самоврядування під час їхнього виконання має право пристосовувати свою діяльність до місце­вих умов»^[532].

Наведена редакція статті заслуговує на уваїу. По-перше, делегування повноважень органів виконавчої влади органам міс­цевого самоврядування має важливе значення для забезпечен­ня державних інтересів на місцевому рівні. У цьому контексті слід підтримати концепцію Асоціації міст України щодо змін до Конституції України в частині місцевого самоврядування та територіальної організації державної влади (прийнято Прав­лінням Асоціації міст України 18 лютого 2020 р.), відповідно до якої компетенція органів місцевого самоврядування й надалі має поділятися на власну та делеговану державою^[533]. По-друге, інститут делеіування повноважень має бути закріпленим на кон­ституційному рівні, з визначенням основних аспектів механізму такого делеіування (водночас при скасуванні практики делеіу- вання повноважень місцевого самоврядування місцевим орга­нам виконавчої влади). По-третє, зі змісту наведених положень можна зробити висновок, що скасовується нормативна форма

3.3. Взаємодія місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування... 379 делегування повноважень (законом), як це передбачено чинним законодавством. Водночас викликає зауваження формулюван­ня, що «місцевому самоврядуванню можуть бути делеговані центральним органом виконавчої влади повноваження і функ­ції...», тобто можливим є делегування повноважень місцевому самоврядуванню відповідними рішеннями центральних органів виконавчої влади, на що, зокрема, і вказується у Фінальному звіті за результатами інклюзивних позапарламентських публічних консультацій «Зміни до Конституції України у частині децентра­лізації через консенсус» від 29 листопада 2021 р.^[534] Звідси вини­кає питання щодо правової природи цих рішень, ’їх юридичної сили та ступеня обов'язковості для місцевого самоврядування. На нашу думку, більш вдалою є редакція ст. 143 Конституції України, яка містилась у проекті Закону України «Про внесення змін до Конституції України (щодо децентралізації)» від 1 липня 2015 р., а саме: «Виконавчим органам місцевого самоврядування громади, виконавчим комітетам районної, обласної ради відпо­відно до закону можуть бути делеговані окремі повноваження органів виконавчої влади. Держава фінансує здійснення цих повноважень у повному обсязі за рахунок коштів Державного бюджету України, передає органам місцевого самоврядування відповідні об'єкти державної власності». Звідси, конституційно допускається («відповідно до закону») можливість делеіування повноважень органів виконавчої влади відповідним органам міс­цевого самоврядування на підставі договору.

Вважаємо, що договірна форма надання повноважень органів виконавчої влади відповідним органам місцевого самоврядуван­ня є більш прийнятною, ніж будь-яка інша. У сучасних умовах здійснення в Україні конституційної реформи, побудови демо­кратичної, правової держави і формування інститутів громадян­ського суспільства юридична значущість публічного договору в конституційно-правовому механізмі зростає передусім як спосіб диспозитивного (координаційного, реординаційного) реіулю- вання суспільних відносин. На відміну від жорсткого імперативу (нормативна форма делеіування повноважень), що не залишає можливості вибору варіантів поведінки, диспозитивна форма дає потенціал сторонам самостійно визначати напрями досягнення поставленої мети, встановлювати взаємні права та обов'язки на основі консенсусу. Безумовно, договірна свобода не є абсолютною, безмежною, навпаки, відбувається взаємне обмеження свободи договірних сторін. Це - добровільне самообмеження договірної свободи через узяття на себе договірних зобов'язань.

Тому очевидно, що сфери договірних відносин у конститу­ційному праві України мають розширюватися. Децентралізація публічної влади зумовлює можливість виникнення стабільних, договірних відносин між органами державної влади та органами місцевого самоврядування. Здійснення делеіування у законодав­чий (або будь-який інший нормативний) спосіб суперечить прин­ципам децентралізації публічної влади та самостійності місцево­го самоврядування в системі публічної влади. Для надання повно­важень органів виконавчої влади відповідним органам місцевого самоврядування більш прийнятною є договірна форма, через укладення компетенційних договорів.

Варто акцентувати уваїу на тому, що Кодекс адміністративно­го судочинства України містить поняття адміністративного дого­вору, яким є «спільний правовий акт суб'єктів владних повнова­жень або правовий акт за участю суб'єкта владних повноважень та іншої особи, що ґрунтується на ’їх волеузгодженні, має форму договору, угоди, протоколу, меморандуму тощо, визначає взаєм­ні права та обов'язки його учасників у публічно-правовій сфері і укладається на підставі закону: а) для розмежування компетенції чи визначення порядку взаємодії між суб'єктами владних повно­важень; б) для делеіування публічно-владних управлінських функцій; в) для перерозподілу або об'єднання бюджетних коштів у випадках, визначених законом; г) замість видання індивідуаль­ного акта; ґ) для вреіулювання питань надання адміністративних послуг» (п. 16 ч. 1 ст. 4). Отже, виходячи з цього поняття, можна зробити висновок, що визначений адміністративний договір за своєю правовою природою є публічним (адже визначає взає­мні права та обов'язки його учасників у публічно-правовій сфері і укладається на підставі закону) та за своїм змістом може бути компетенційним (тобто укладатися, зокрема: для розмежування

3.3. Взаємодія місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування... 381 компетенції чи визначення порядку взаємодії між суб'єктами владних повноважень; та для делеіування публічно-владних управлінських функцій).

Таким чином, обґрунтованим і доцільним є: закріплення на конституційному рівні можливості укладення таких договорів для делеіування окремих повноважень органів виконавчої влади органам місцевого самоврядування; а також визначення на рівні відповідних законів процедури такої договірної роботи (порядок укладання, виконання тощо) та інших техніко-юридичних особ­ливостей цих публічних (адміністративних) договорів у консти­туційній сфері. Адже потенціал такого договору в конституційно­му праві України зростає. Формування і функціонування системи сучасного українського конституціоналізму зумовлює розширен­ня способів реіулювання суспільних відносин у публічно-право­вій сфері, зокрема, використовуючи для цього договірні основи як універсальний інструмент децентралізованого управління, як форму взаємодії між органами державної влади і органами публічно-самоврядної влади, а також як спосіб узгодження ’їх інтересів і цілеспрямованості спільних дій.

Отже, концепції децентралізації; співвідношення державного, національного та місцевого інтересів; розмежування компетенції органів публічної влади на місцях; інститут делеіування повнова­жень є науково-теоретичними складниками науково-практичної парадигми взаємодії місцевих органів публічної влади. Крім того, важливим складовим елементом цієї парадигми є система прин­ципів взаємодії місцевих органів публічної влади, тобто це базові засади, вихідні ідеї і положення, які формують основу механізму взаємодії місцевих органів публічної влади.

В юридичній літературі набули відображення наукові дослі­дження щодо принципів взаємовідносин між місцевими орга­нами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування та, зокрема, ’їх класифікація на загальні, що стосуються системи органів публічної влади в цілому, і спеціальні, дія яких поширю­ється лише на відносини між названими суб'єктами^[535]. Така кла­сифікація є доречною та обґрунтованою і щодо визначення та характеристики принципів взаємодії цих органів.

Отже, принципи взаємодії органів, що розглядаються, класи­фікуються на загальні та спеціальні. Загальні принципи закрі­плені у Конституції України, тому за своєю правовою природою вони є конституційними. Спеціальні принципи є похідними від конституційних, тобто вони об'єктивно випливають зі змісту конституційних положень та містяться в інших джерелах законо­давства про місцеве самоврядування та місцеві органи виконав­чої влади. Крім того, це можуть бути принципи, які отримали загальне визнання в діяльності місцевих органів публічної влади, незважаючи на відсутність’їхньої формальної фіксації в норматив­но-правових актах та мають своє відображення в інших джерелах конституційного права (судових прецедентах, судовій практиці, юридичних позиціях органу конституційної юстиції). Перелік цих принципів не є вичерпним та може доповнюватися відповід­но до розвитку системи взаємовідносин і взаємодії місцевих орга­нів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування.

До загальних (конституційних) принципів взаємодії місцевих органів публічної влади слід віднести такі принципи: народовлад­дя (ст. 5 Конституції України), тобто народ є єдиним джерелом публічної влади як державної, так і публічно-самоврядної; визна­ння та гарантування в Україні місцевого самоврядування (ст. 7 Конституції України); верховенства права (ст. 8 Конституції Укра­їни); законності, тобто обов'язок органів і посадових осіб органів державної влади і місцевого самоврядування діяти на основі, в межах повноважень і способом, які передбачені Конституцією і законами України (ст. 19 Конституції України). Спеціальними принципами взаємодії місцевих органів публічної влади є прин­ципи: поєднання місцевих і державних інтересів; взаємної під­тримки місцевих органів публічної влади та координації суміс­ний дій; державної підтримки та гарантії місцевого самовряду­вання; судового уреіулювання спорів і розбіжностей між місцеви­ми органами публічної влади та ін.

Взаємодія місцевих органів публічної влади виражається у від­повідних видах і організаційно-правових формах, які кореспон-

3.3. Взаємодія місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування... 383 дують їм та зумовлені взаємовідносинами, що виникають при здійсненні публічної влади в умовах децентралізації.

Взаємовідносини між органами виконавчої влади на місцях та органами місцевого самоврядування за своєю природою є різно­видом соціально-управлінських відносини і тому ’їх варто розгля­дати у вертикальній та горизонтальній проекціях та класифіку­вати на вертикальні і горизонтальні відносини. При цьому гори­зонтальні взаємовідносини є домінуючими, тоді як вертикальні - можуть виникати між органами, що розглядаються при виконан­ні делегованих повноважень органами місцевого самоврядування. Реальне життя цих взаємовідносин - це взаємодія суб'єктів при реалізації своїх повноважень.

Автором цього підрозділу монографії у дисертаційному дослі­дженні «Взаємодія органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування» (1999 р.) було обґрунтовано, що відповідно до видів взаємовідносин, які виникають між місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, доціль­ним є виокремлення координаційної, субординаційної і реор- динаційної взаємодії цих органів^[536]. Види взаємодії визначають організаційно-правові форми взаємної діяльності місцевих орга­нів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування. При цьому слід виокремити організаційно-правову форму, яка при­таманна всім видам взаємодії - взаємне інформування. Систем­ний аналіз наукової літератури дає підстави стверджувати, що ця наукова концепція має підтримку^[537].

Основним завданням координаційної взаємодії є кооперація управлінських зусиль для більш успішного вирішення спільних завдань. Цей вид взаємодії повинен здійснюватися в тих сферах громадського життя, які рівною мірою важливі для реалізації як державних, так і місцевих інтересів. Координація як вид взаємодії характеризується тим, що встановлюється, як правило, між несу- підлеглими органами. Вона ґрунтується на взаємній зацікавле­ності в доцільних, спільних діях рівноправних органів. Це взаємо­дія у вирішенні питань економічного, соціального і культурного розвитку територій, у галузі соціального захисту населення, охо­рони навколишнього середовища і раціонального використання природних ресурсів відповідних територій, а також у галузі забез­печення законності, правопорядку, прав і свобод людини і гро­мадянина. Основним завданням координаційної взаємодії є узго­дження дій для успішного вирішення спільних завдань. У системі координаційної взаємодії двох центрів публічної влади на місце­вому рівні виявляється необхідність третього елементу - суб'єкта, який координує ’їх дії. Виходячи з цього, доцільним є утворення координаційної структури з питань взаємодії місцевих органів виконавчої влади і органів місцевого самоврядування. Гї основним завданням повинна бути кооперація управлінських зусиль орга­нів публічної влади одного рівня. Координаційний вид взаємодії в умовах децентралізації має місце за взаємної діяльності орга­нів місцевого самоврядування та територіальних органів цен­тральних органів виконавчої влади при виконанні цими органа­ми своєї (власної) компетенції. Координатором цієї взаємодії, виходячи з аналізу існуючих законопроєктних робіт, може бути префект. Звідси доцільно закріпити на конституційному рівні та у відповідних профільних нормативно-правових актах таке повноваження представника органу виконавчої влади на місцях, як «координація та забезпечення взаємодії територіальних орга­нів центральних органів виконавчої влади з органами місцевого самоврядування».

Основними формами координаційної взаємодії є: утворення спеціальних органів на паритетних засадах для реалізації спіль­них програм, здійснення конкретних дій у певних сферах життє­діяльності території та ін.; проведення координаційних нарад за участю керівників і посадових осіб місцевих органів виконавчої влади і органів місцевого самоврядування; проведення спільних дій, заходів з комплексних питань; планування спільних дій, захо­дів з розподілом обов'язків між учасниками ’їх реалізації; прове­дення науково-практичних семінарів, конференцій з питань удо­сконалення координаційної взаємодії; складання аналітичних оглядів результатів спільної діяльності місцевих органів публічної влади з метою виявлення позитивного досвіду і його впроваджен-

3.3. Взаємодія місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування... 385 ня, перевірки на реалізованість нормативно-правових моделей взаємодії органів.

При цьому слід резюмувати, що практика координаційної взаємодії повинна збагачуватися шляхом розроблення нових форм, спрямованих на підвищення ефективності координації спільної діяльності місцевих органів виконавчої влади і органів місцевого самоврядування.

Субординація є самостійним видом взаємодії місцевих органів виконавчої влади і органів місцевого самоврядування. Вона харак­теризується тим, що здійснюється між органами, які знаходяться в субординаційних структурних зв'язках, між якими існують управ­лінські відносини, котрі функціонують на принципі «вертикаліза­ції». Субординаційна взаємодія в умовах децентралізації є можли­вою у делегованій сфері компетенції. Крім того, за наявності деле­гованих повноважень можливим є такий вид взаємодії, як реор- динація. Зокрема, реординаційні структурні взаємозв'язки вини­кають, коли при здійсненні органами місцевого самоврядування делегованих повноважень необхідно враховувати місцеві інтереси, що зумовлює такий вид взаємодії між органами, що розглядають­ся, як кореляційна реординація (кореляція інтересів) та ініціативна реординація, що виникає за ініціативи органів місцевого самовря­дування при вирішенні питань, що порушують місцеві інтереси.

Зміст субординаційної взаємодії становлять відносини підзвіт­ності і підконтрольності, які виражаються у відповідних формах контролю та нагляду.

Найбільш важливою організаційно-правовою формою реор- динаційної взаємодії є взаємне інформування. Крім цієї форми, реординаційні взаємозв'язки виникають при прийнятті локаль­них нормативно-правових актів, що виражають спільні інтереси органів місцевого самоврядування та місцевих органів виконав­чої влади. На відміну від спільних актів, що приймаються при координаційній взаємодії, суб'єктом прийняття документів при реординації є один орган (самоврядний або державний), але ’їх характерною особливістю є те, що ці акти враховують не тільки «власні» інтереси суб'єкта, що його приймає, а й «інші» (державні або місцеві) інтереси, відображають погляди, ініціативні пропо­зиції депутатів, представників органів місцевого самоврядування чи місцевих органів виконавчої влади.

Доцільним є законодавчо закріпити основні організаційно- правові форми взаємодії, які сприяли б ефективному співробіт­ництву місцевих органів публічної влади. Координаційні, субор- динаційні і реординаційні структурні зв'язки в системі управ­ління на місцях взаємозумовлені та є такими, що доповнюють один одного, що зумовлює застосування всіх видів взаємодії при здійсненні повноважень органами публічної влади на місцях для забезпечення ефективного управління територіями.

Таким чином, науково-практична парадигма взаємодії місце­вих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядуван­ня (місцевих органів публічної влади) в умовах децентралізації містить: концептуально-теоретичні положення щодо децентра­лізації публічної влади, яка зумовлює особливості організації публічної влади на місцях; концепцію співвідношення державно­го, національного та місцевого інтересів; концепцію розмежуван­ня компетенції місцевих органів публічної влади; інститут делеіу- вання повноважень; принципи взаємодії місцевих органів публіч­ної влади; концептуалізацію взаємовідносин, що виникають між органами публічної влади на місцях та кореспондуючих їм видів і організаційно-правових форм ’їх взаємодії; науково-практичні рекомендації з удосконалення чинного законодавства щодо орга­нізації та функціонування місцевих органів публічної влади та розвитку місцевого самоврядування в умовах децентралізації.

Враховуючи практичну важливість взаємодії місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування в умовах децентралізації для становлення і розвитку України як демокра­тичної, унітарної, децентралізованої держави з ефективною сис­темою управління, на місцевому рівні необхідні подальші наукові дослідження в цьому напрямі.

3.4.