Державні способи правозахисту від неналежного врядування у сфері місцевого самоврядування

Конституційно-правове закріплення прав і свобод людини є важливою, але не єдиною умовою з точки зору кінцевої мети - здійснення даних прав. Не завжди відомі форми реалі­зації права (дотримання, виконання, використання) є достат­німи для втілення в життя норм про права людини.

Забезпечення захисту і дотримання прав і свобод людини є найважливішим елементом сталого розвитку. Сталий розви­ток неможливий без забезпечення свободи і автономії особис­тості, котра на свій розсуд визначає і способи й сфери своєї жит­тєдіяльності. Дотримання прав людини запобігає всевладдю держави, яке розглядає людину як підданого, сліпого і слухня­ного виконавця волі держави. Встановлення партнерства між громадянином і владою, що випливає з прав людини, запобігає політичним і соціальним катаклізмам, сприяє гармонійному розвитку суспільства, мета якого обрана і схвалена більшістю. Права людини та їх реалізація визначають природу держави. При цьому важливим є зв'язок проголошених прав і ступеня налагодженості механізмів, що визначають їх захист. Захист прав людини може стати реальним наповненням національної ідеї, здатної об'єднати суспільство^[105].

В Україні, в умовах реформування соціально-економічної, політичної і духовної сфер життя та активним формуванням інститутів громадянського суспільства, актуальною залиша­ється проблема удосконалення конституційно-правового меха­нізму забезпечення та захисту прав людини^[106], в тому числі й відповідного механізму на рівні місцевого самоврядування як структурної складової загальнонаціонального механізму забезпечення прав і свобод людини.

На думку В. П. Чорнолуцького, з суто семантичної точки зору, під діяльністю «забезпечувати права і свободи громадян» можна розуміти: задовольняти потреби громадян у точному, без відхи­лень від встановлених норм виконання, здійснення їх прав і свобод, створювати надійні умови для точного, без відхилень виконання прав і свобод громадян; гарантувати реалізацію цих прав і свобод; захищати, охороняти громадян України від небезпеки порушення їх прав і свобод^[107]. Дослідник відмічає, що у сучасній літературі використовуються декілька термінів для назви сукупності інсти­тутів та процесів, призначенням яких є виконання зобов'язань з боку держави щодо забезпечення прав і свобод людини і грома­дянина («система забезпечення прав і свобод людини», «держав­ний механізм забезпечення прав людини», «державно-правовий механізм забезпечення прав людини», «національний механізм забезпечення прав людини») - кожний з цих термінів, на думку автора, описує загальний комплекс інструментів, які дозволяють реалізувати людині свої законні права в межах певної держави^[108].

Особливий інтерес, на думку В. П. Чорнолуцького, має концеп­туальний підхід до розуміння феномену державно-правового меха­нізму забезпечення прав і свобод, поняття якого охоплює управляючу систему (насамперед держава, її органи), керовану систему (органи держави нижчого рівня, різні організації, громадяни), сукупність засобів і методів управлінського впливу, інші інформаційні зв'язки, середовище, в якому здійснюється відповідна діяльність^[109]. Автор розглядає механізм державно-правового забезпечення прав і свобод як комплекс складових частин, окремих механізмів, що утворюють єдину систему. У дану систему входять низка механізмів: механізм держави; механізм правового регулювання суспільних відносин, реа­лізації, охорони та захисту прав і свобод громадян; механізм гаран­тій забезпечення дії досліджуваного механізму; механізм юридичної відповідальності. Серед системоутворюючих компонентів механізму виокремлюються правова культура, правова свідомість, законність і стан правопорядку в країні^[110].

Б. І. Стахура, наприклад, розглядає механізм реалізації прав, свобод та обов'язків людини і громадянина як єдність правових та інших засобів, прийомів та способів за допомогою яких мате­ріалізуються (фактично втілюються) права, свободи та обов'язки людини і громадянина^[111]. Під механізмом реалізації прав, сво­бод та обов'язків людини і громадянина також розуміється взята окремо вся сукупність конституційних елементів, за допомогою яких в умовах додержання законності, з позиції гуманізму і соці­альної справедливості кожною людиною і громадянином України здійснюються його конституційні права, свободи та обов'язки, знешкоджуються ті негативні умови, які можуть завдати шкоди їх практичній реалізації^[112].

О. В. Турута, порушує проблему забезпечення реальності, охо­рони і захисту, розробки механізму реальності прав та свобод гро­мадян на нинішньому етапі розбудови правової держави та про­понує механізм забезпечення реальності прав і свобод людини і громадянина розглядати як систему необхідних умов, які обу­мовлюють «рух» прав, свобод і законних інтересів людини і гро­мадянина, тобто переводять їх з декларативного, «мертвого» стану в реальний^[113].

На думку названої авторки вбачається доцільним виділяти такі елементи юридичного механізму забезпечення реальності прав і свобод громадян: 1) нормативний, що складається з двох елементів: а) нормативно-матеріальний - права і свободи людини і громадянина, зміст яких викладено без підміни назвою та усу­ненням двозначності відповідними нормами матеріального права; б) нормативно-процесуальний - ретельно деталізована процедура (стадії) реалізації прав і свобод людини і громадянина, визначена нормами процесуального права; 2) інституційний - система державних органів, які офіційно наділені повноважен­нями охороняти, сприяти реалізації і захищати (в разі порушення) права та свободи громадян; 3) процесуальний - формування дос­віду означеними органами щодо прийняття адміністративних, судових, нотаріальних рішень по відновленню або компенсації порушених прав і свобод; 4) результативний - ефективні наслідки прийнятих судовими та адміністративними органами процесуаль­них рішень, що виражаються у доведенні їх до виконання - такі складові елементи мають комплексний і узгоджений характер, і відсутність одного з них призводить до стану нереальності озна­чених прав і свобод^[114].

Діяльність органів місцевого самоврядування по забезпе­ченню прав та свобод людини і громадянина носить всеохоплюю- чий характер і розповсюджується на всі види прав і свобод та від­бувається в межах їх гарантування, тобто створення системи умов, механізмів реалізації конкретних прав, які охоплюють усю сукуп­ність об’єктивних і суб’єктивних чинників, спрямованих на прак­тичне задоволення інтересів людини, усунення можливих пере­шкод їх повного та належного здійснення^[115].

Забезпечення прав та свобод людини і громадянина розгляда­ється в якості обов’язку органів місцевого самоврядування, якій складає зміст їх діяльності і включає в себе такі елементи: забез­печення умов (економічних, політичних, юридичних) для здійс­нення громадянами фактичної можливості використання своїх прав; прийняття актів, які розвивають і конкретизують вказані права і свободи, та рішень спрямованих на відновлення пору­шених прав; проведення профілактичної роботи, спрямованої на виключення порушень прав людини; співпраця з органами дер­жавної влади у сфері забезпечення прав та свобод людини і гро- мадянина^[116]. Обов’язок захищати права людини вимагає від орга­нів місцевого самоврядування вживати заходи щодо створення можливості жителів громад використовувати всі наявні в державі засоби захисту своїх прав та законних інтересів, та створювати власні місцеві правозахисні механізми, які є важливою юридич­ною гарантією їх забезпечення.

Так, у доповіді Консультативного комітету ГА ООН «Про роль місцевих органів влади в справі заохочення та захисту прав людини, включаючи всебічне врахування прав людини в діяль­ності місцевої адміністрації і державних служб» зазначено, що «забезпечення захисту прав людини вимагає наявності неза­лежних правозахисних механізмів. Такі механізми можуть при­ймати різні форми в різних громадах, і існує кілька прикладів, які могли б служити в якості моделі - місцеві омбудсмани, ради з роз­гляду скарг споживачів, ради з розгляду скарг пацієнтів, установи з боротьби з дискримінацією тощо.

Як відзначає В. В. Сметана, «правозахисна діяльність у сфері місцевого самоврядування повинна являти собою систематичну, спрямовану на захист прав і свобод людини і громадянина діяль­ність населення та органів місцевого самоврядування. Саме через взаємодію названих інститутів місцевого самоврядування відповідно до правозахисних цілей формується муніципальний правозахисний простір, який орієнтується на загальнолюдські цінності та ґрунтується на стандартах і принципах міжнарод­ного права»^[118].

Інститут захисту прав і свобод людини складають: форми, спо­соби (визнання права, стягнення заборгованості, заборона вчи­няти певні дії і т. д.), засоби (скарга, позовна заява і т. д.), через які відбувається дослідження категорії захисту^[119].

Форма захисту є категорією процесуального характеру, тобто це обумовлена законом діяльність уповноважених суб'єктів щодо захисту права, яка, в тому числі включає визначення способу захисту. Крім способів (заходів) захисту, примусові засоби захисту прав людини включають в себе і заходи відповідальності, які вини­кають в тому випадку, коли первинні засоби захисту у вигляді заходів захисту не дали можливості відновити порушене право^[120].

О. Бігняк вважає, що форма правового захисту має охоронно- правову природу, залежить від матеріально-правової вимоги, є елементом інституту захисту, що опосердковується певним про­цесуальним або процедурним порядком, визначеним нормами матеріального та процесуального права, що спрямовані на від­новлювання (визнання) порушених (оспорюваних) прав і закон­них інтересів^[121].

І. В. Лагутіна підкреслює необхідність розмежування форм і способів захисту прав та інтересів людини, які є взаємозалежні, але не ідентичні: якщо форми захисту визначають порядок юри­дичної діяльності із захисту прав та інтересів, то при визначенні поняття способів захисту необхідно виходити із передбачених законом дій, спрямованих на усунення перешкод при здійс­ненні суб'єктивного права, тобто форма захисту прав та інтересів повинна вказувати на суб'єкта, який здійснює захист, а способи захисту - за допомогою яких дій та засобів здійснюється захист^[122].

Виділяють різні класифікації форм захисту. Найчастіше їх роз­межування проводять в залежності від суб'єкта, який здійснює захист: державні і недержавні (громадська форма захисту і само­захист); судові та позасудові; юрисдикційна і неюрисдикційна.

Так, юрисдикційні форми захисту прав, свобод та інтересів фізичних і юридичних осіб - це сукупність нормативно визна­чених форм діяльності уповноважених органів державної влади, посадових і службових осіб, органів місцевого самоврядування щодо захисту таких прав і свобод, які передбачають підготовку, прийняття та ухвалення індивідуального рішення у справі^[123]. Сутність цієї форми полягає в тому, що особи, права і законні інтереси яких порушено неправомірними діями, звертаються за захистом до державного чи іншого компетентного органу, який уповноважений вживати необхідних заходів для понов­лення порушеного права, припинення правопорушення та від­шкодування заподіяної шкоди^[124].

До юрисдикційних форм реалізації способів захисту прав людини відносять оскарження до уповноваженого органу публіч­ного управління, до системи яких належать адміністративні органи та інші суб'єкти публічного управління, так і в порядку судочинства. Неюрисдикційна форма захисту, або, як її ще назива­ють, «недержавна» або «позасудова», передбачає діяльність пра- возахисних громадських організацій; самозахист порушених прав, під яким розуміються незаборонені законом дії і юридичні засоби, що застосовуються людиною самостійно для примусового при­пинення зазіхань на свої права або їх відновлення без звернення до компетентних органів.

Вибір форми захисту права залежить від цілого ряду чинни­ків - специфіки прав, які підлягають захисту, тяжкості правопо­рушення, масштабу заподіяної шкоди, рівня розвитку правової держави і громадянського суспільства, правових традицій тощо. Так, захист злочинно порушеного права людини на життя не може здійснюватися у позасудовій формі. З іншого боку, універсаль­ність судової форми з точки зору можливості захисту будь-яких прав, які означає відсутність необхідності розвитку інших форм. Специфіка тієї чи іншої групи прав багато в чому визначає вибір найбільш зручної і ефективної форми захисту^[125].

Система судового захисту як особливий вид державно-влад­ної діяльності, спрямованої на вирішення соціальних конфліктів з приводу порушення норм права традиційно вважається най­більш ефективною гарантією дотримання режиму законності та правопорядку в державі, реалізації та захисту прав і свобод людини й громадянина. Як відзначено у Національній стратегії у сфері прав людини, затвердженій Указом Президента України від 24 березня 2021 року № 119/2021, кожен в Україні має доступ до справедливого та ефективного судового розгляду незалеж­ним і безстороннім судом, ефективних механізмів виконання судових рішень^[126].

Відповідно до ст. 124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, забороняє передання (делегу­вання) функції здійснення правосуддя іншим органам і посадо­вим особам^[127]. Як відзначає Ю. М. Бисага, стаття 124 Конституції України проголошує також, що юрисдикція (від латинського «jurisdiction - судочинство, тобто надані законом повноваження вирішувати правові суперечки та справи про правопорушення) судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у дер­жаві, адже суди можуть стати гарантом прав, свобод та закон­них інтересів людини і громадянина тільки за умови, коли їх юрисдикція поширюється на всі правовідносини, що виника­ють чи можуть виникати в державі^[128].

Слушною є думка В.Я.Крижановського, що право людини і громадянина на судовий захист є фундаментальним правом кожної людини на відкритий, справедливий, гарантований державою розгляд і вирішення її справи у встановлені зако­ном строки, та самостійною системою гарантій забезпечення й охорони прав і свобод^[129]. За словами вченого, «право на судо­вий захист не підлягає жодним обмеженням, оскільки джере­лом необмеженого права на судовий захист є безпосередньо Конституція України, положення котрої не передбачають такого обмеження навіть в умовах воєнного чи надзвичайного стану. Всі інші нормативно-правові акти (як законодавчі, так і підза- конні) можуть лише визначити порядок реалізації цього права, а не відмінити його чи встановити такі процедури, які б усклад­нили або унеможливили його реалізацію»^[130].

Право на звернення до суду відображено в основоположних правозахисних міжнародних документах. Саме на судовий захист акцентує увагу Загальна декларація прав людини, оскільки в пра­вовій демократичній державі саме незалежному суду, який здійс­нює правосуддя на підставі і відповідно до закону, належить цен­тральне місце в національній правозахисній системі держави^[131].

Поряд з основним призначенням судів щодо правового оці­нювання конкретних фактів, розв’язання спорів і застосування передбачених законодавством санкцій, в межах судової системи створюються оптимальні умови для здійснення неупередженого та ефективного контролю щодо державного управління, а саме контролю за його законністю^[132].

Можливість здійснення судового контролю у сфері діяльності публічної адміністрації передбачена ст. 55 Конституції України^[133], відповідно до якої рішення й дії (або бездіяльність) органів дер­жавної влади, органів місцевого самоврядування, громадських об'єднань і посадових осіб можуть бути оскаржені до суду. Зі вка­заної вище конституційної норми випливає, що судовий захист - це особисте конституційне право громадянина, а наявність судового оскарження - не що інше, як певна конституційно вста­новлена процедура його реалізації шляхом здійснення судового контролю^[134]. Судовий контроль, за словами О. Савчука, це комп­лексне правове явище, яке відображає і основні риси судової влади, й ознаки юрисдикційної діяльності органів держави^[135].

Судовий контроль є одним зі способів забезпечення законності та дисципліни в діяльності публічної адміністрації будь-якого рівня. Особливість цього контролю полягає в тому, що його здійс­нюють не систематично, не постійно, на відміну від інших видів контролю, а одноразово під час розгляду відповідної справи^[136].

Як зазначає О. Зєлєнцов, судовий контроль є особливою формою та процедурою діяльності суду, яка використову­ється для перевірки правомірності актів, а також дій публічної

Служби захисту прав людини у сфері місцевого самоврядування (інститут муніципального омбудсмана): досвід компаративного аналізу адміністрації в процесі судового розгляду правопорушень і спо­рів щодо порядку управління, мета якого виражається в підпо­рядкуванні останнього праву й забезпеченню охорони суб’єк­тивних прав і законних інтересів приватних осіб у їх відносинах з адміністративними установами^[137].

С. М. Шило відзначає, що «суд не контролює порядок управ­ління чи спосіб діяльності публічної адміністрації з погляду його доцільності, якості, ефективності й ін. Зміст судового контролю полягає в оцінюванні судом правомірності дій органів держав­ного управління; правомірності дій їх посадових осіб, законності прийнятих нормативних актів і рішень; у викритті обмежень і порушень прав фізичних і юридичних осіб (суб’єктів правових відносин, що виникають у сфері управління); у виявленні при­чин цих порушень і вжитті заходів щодо їх попередження в май­бутньому; у вжитті заходів щодо поновлення порушених прав і притягнення до відповідальності осіб, які припустилися пору­шення законності»^[138].

Суд - це той орган, що покликаний забезпечити розумний баланс між різними інтересами на основі вимог права і надати захист правам, свободам та інтересам, які були порушені. Судові рішення є індикатором проблем, часто системного характеру, у діяльності органів місцевого самоврядування і вказівкою до пра­вильного шляху вирішення цих проблем^[139].

Хоча суди і повинні виконувати основну роль в процесі від­новлення прав, порушених рішеннями або діями/бездіяльністю владних структур, оскарження до суду неправомірних дій органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових

осіб не стало поширеною практикою. Низький рівень довіри до судової системи, який відображений у результатах багатьох наукових досліджень, на жаль, залишається одним з головних факторів, який відвертає громадськість від суду як інституту дер­жавної влади. Незважаючи на те, що у період з 2014 року у ході судової реформи було ухвалено багато важливих законів, спря­мованих на приведення функціонування судової влади у відпо­відність до європейських стандартів, досі не вирішено і частини нагальних питань, з якими щодня стикається судова система^[140].

Як зазначено у доповіді Уповноваженого ВР України з прав людини, «в Україні система правосуддя не є ідеально врегульова­ною та не забезпечує дотримання основних прав учасників на всіх стадіях кримінального, цивільного та адміністративного проце­сів, а також на стадії виконання судових рішень, що підтверджу­ється наявністю 4069 звернень громадян, в тому числі 6399 пові­домлень, які надійшли до Уповноваженого у звітному році від громадян, офіційних представників та адвокатів щодо порушення процесуальних прав»^[141].

Болючою проблемою залишається розповсюдженість коруп- ційних явищ у сфері правосуддя, збереження факторів залежності суддів від виконавчої та законодавчої гілок влади, низький рівень публічності сфери правосудця тощо. Істотні проблеми існують у системі виконання судових рішень.

Як підкреслюється експертами з питань судоустрою та судо­вої реформи, проблема відновлення незалежності судів в Україні ускладнюється загальною політичною атмосферою, що склалася в країні за останні роки. «Питання не лише в тому, що на сьогодні суд не є незалежним, а в тому, що сам дух у суспільстві є таким, що не дає можливості судді стати незалежним. І, ясна річ, суддя орієнтується у своїх рішеннях на владу, на провідні політичні сили, від яких залежить його доля. Вже навіть тоді, коли від нього

Служби захисту прав людини у сфері місцевого самоврядування (інститут муніципального омбудсмана): досвід компаративного аналізу ніхто нічого не вимагає, суддя орієнтується на владу і на ті сили, що домінують у суспільстві на певний момент. В цьому полягає одна з головних проблем»^[142].

Все це, а також, як зазначено в Національній стратегії у сфері прав людини від 24 березня 2021 року, «надмірна тривалість про­ваджень в адміністративних, цивільних та кримінальних спра­вах; недостатня інклюзивність та доступність судового процесу; випадки порушення права на захист, права зберігати мовчання та не свідчити проти себе; тривале невиконання судових рішень»^[143] та значні витрати, пов'язані з тривалістю розгляду справ у суді, призводить до того, що громадяни в багатьох випадках не розгля­дають судову систему як дієвий засіб захисту своїх прав.

До несудових державних форм захисту прав та законних інте­ресів людини слід віднести адміністративно-процесуальну форму захисту. Тобто, однією з конституційно-правових форм при реалі­зації людиною свого права на захист та однією з організаційно- правових гарантій дотримання прав і свобод громадян є право на звернення^[144].

У ст. 40 Конституції України зазначено, що громадяни України мають право звертатися до органів державної влади і місце­вого самоврядування та встановлено обов'язок органів влади та посадових осіб розглядати звернення й надавати обґрунто­вані відповіді^[145].

Як відзначають фахівці Управління розгляду звернень та при­йому громадян Департаменту організаційного та ресурсного

забезпечення Т. Дячок та О. Буханець, «звернення громадян є однією з форм участі населення в державному та місцевому управлінні, можливістю активного впливу громадянина на діяль­ність органів державної влади та місцевого самоврядування. По-друге, це спосіб відновлення порушеного права громадянина через подання до органів публічної влади скарг, заяв і клопотань. У такому розумінні - це механізм виконання соціальних обов’яз­ків публічної влади»^[146].

Загальні засади реалізації права громадян на звернення визна­чено Законом України «Про звернення громадян» від 2 жовтня 1996 р. Відповідно до ст. 1 Закону громадяни України мають право звернутися до органів державної влади, місцевого самовряду­вання, об’єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, засобів масової інформації, поса­дових осіб відповідно до їх функціональних обов’язків із заува­женнями, скаргами та пропозиціями, що стосуються їх статутної діяльності, заявою або клопотанням щодо реалізації своїх соці­ально-економічних, політичних та особистих прав і законних інтересів та скаргою про їх порушення^[147]. Закон визначає права заявників та їх гарантії; порядок подання та розгляду звернень громадян; чіткі визначення термінів «звернення», «пропози­ції», «заяви» та «скарги» громадян; вимоги, що пред’являються до звернень тощо^[148].

Виконавчі органами місцевого самоврядування забезпечують вимоги законодавства щодо розгляду звернень громадян, здійс­нюють контроль за станом цієї роботи на підприємствах, в уста­новах та організаціях незалежно від форм власності. Відповідно до Закону України «Про звернення громадян» органи місце­вого самоврядування та їх посадові особи, до повноважень яких

Служби захисту прав людини у сфері місцевого самоврядування (інститут муніципального омбудсмана): досвід компаративного аналізу належить розгляд пропозицій (зауважень), заяв (клопотань), зобов’язані об’єктивно і вчасно розглядати їх, перевіряти викла­дені в них факти, приймати рішення відповідно до чинного зако­нодавства і забезпечувати їх виконання, повідомляти громадян про наслідки розгляду заяв (клопотань)^[149].

Інститут звернення громадян є своєрідною формою громад­ського контролю, за допомогою якого виражаються погляди, про­позиції чи невдоволення громадян тими чи іншими діями органів державної влади та місцевого самоврядування, які повинні бути розглянуті та з приводу яких необхідно прийняти рішення^[150].

До рішень, дій (бездіяльності), які можуть бути оскаржені, у сфері публічного адміністрування належать такі, внаслідок яких: - порушено права і законні інтереси чи свободи громадя­нина (групи громадян); - створено перешкоди для здійснення громадянином його прав і законних інтересів чи свобод; - неза­конно покладено на громадянина які-небудь обов’язки або його незаконно притягнуто до відповідальності^[151].

К. В. Под’ячев, розглядаючи функції звернень громадян, зазна­чає, що вони мають виконувати три основні функції: правозахисну (тобто захищати порушені права, свободи та законні інтереси людини і громадянина й запобігати їх порушенню), інформаційну (тобто оперативно надавати достовірну інформацію про стан справ та актуальних проблем суспільств, комунікативну (забез­печення «зворотного зв’язку» між населенням та органами місце­вого самоврядування)^[152].

Від правильного функціонування адміністративно-право­вих механізмів реалізації прав громадян, від чіткого й ефектив­ного реагування влади на їхні звернення залежить здатність держави забезпечувати належний захист законних інтересів гро­мадян^[153]. Як відзначає В. Соболь, звернення до органів місцевого самоврядування є важливим механізмом зворотного зв'язку між публічними органами місцевого самоврядування і громадянами та «одним із об'єктивних інтегральних індикаторів оцінки рівня сформованості громадянського суспільства, показником зрілості й незворотності демократичних перетворень у державі»^[154].

Але, зважаючи на бюрократизм та корумпованість в органах державної влади, місцевого самоврядування та інших установах існує небезпека порушення процесу розгляду та виконання звер­нень громадян. Крім того, досить поширеною є проблема зло­вживання посадовими особами своїми повноваження, а також перешкоджання реалізації прав громадян, переслідування гро­мадян у зв'язку з їхніми зверненнями, а також незаконне поши­рення відомостей про приватне життя громадян. Наступним негативним чинником, що впливає на функціонування інсти­туту звернень громадян є бюрократизм та корумпованість дер­жавних органів та установ^[155].

До проблем реалізації та захисту прав людини і громадянина в Україні в контексті верховенства права можна віднести також: низький рівень правової культури і правової свідомості переваж­ної більшості членів нашого суспільства; незадовільний рівень зовнішнього виховного впливу на кожну людину з боку суспільства та самовиховання за наявності у багатьох людей реального від­чуття власної честі та гідності; низький рівень дотримання пра­вопорядку (законності) у житті суспільства і держави та беззасте­режної відповідальності кожної без винятку особи перед собою і оточенням за процес і результати своєї діяльності; нерівноправ­ність гілок та органів державної влади та недосконалість функ­ціонування місцевого самоврядування територіальних громад у реальному житті; низький рівень професіоналізму у сфері полі­тичного та державного менеджменту і його виняткова залежність від особистих й групових (кланових) інтересів; відсутність чіт­кої структурованості громадянського суспільства і громадського контролю за діяльністю всіх органів державної влади; високий рівень корупції на всіх рівнях і щаблях державного і суспільного життя та відсутність політичної волі у його зменшенні; відсут­ність прямої обопільної залежності між людиною і громадянином та державою і суспільством^[156].

Таким чином, існуючі механізми оскарження дій (бездіяльно­сті) та рішень органів державної влади, органів місцевого само­врядування та їх посадових осіб, вирішення скарг на порушення прав та охоронюваних законом інтересів людини і громадянина, особливо органами місцевого самоврядування, є недостатніми або неадекватними.

Органи місцевої влади і управління за відсутності належних повноважень мають обмежені можливості щодо захисту грома­дянських прав і свобод, крім того, рішення представників влади неминуче зумовлюються політичними міркуваннями.

Оскарження в порядку підлеглості (до вищестоящих органів) має ряд недоліків, в тому числі, відсутність достатньої незалежності та неупередженості. Політичні, вузьковідомчі міркування можуть перешкоджати справедливому вирішенню скарги вищестоящими державними органами, посадовими особами, які, керуючись кор­поративними інтересами і зв'язками, більш схильні захищати інте­реси органу чи посадової особи, рішення і дії яких оскаржуються.

1.4