Інститути громадянського суспільства в системі муніципального контролю за належним врядуванням

На основі правозахисного підходу до розвитку суспільства, в тому числі й на рівні територіальних громад, сформульовані постулати сучасного європейського «належного врядування» (англ.

Поняття належного врядування від початку наповнено демократичним змістом («демократичне врядування», «нове врядування», «досконале врядування», «добре врядування», «належне врядування», «етичне та прозоре врядування», «ефек­тивне врядування»), звідси й визначення «good governance» як управління, яке відповідає вимогам відкритого, демокра­тичного і справедливого суспільства та регулює органами публічної влади та недержавними організаціями (представ­никами бізнесу, громадськості)», а також має ознаки результа­тивного та ефективного управління^[60]. Концепція «належного врядування» наповнює концепцію державного управління гуманітарною та соціальною складовою; формує новий під­хід до розуміння належного врядування, яке має тепер відпо­відати не лише вимогам ефективності, але й бути відкритим,

Служби захисту прав людини у сфері місцевого самоврядування (інститут муніципального омбудсмана): досвід компаративного аналізу доступним, підзвітним і підконтрольним, а отже - чутливим до вимог громадян та їх потреб^[61].

Управління Верховного комісара ООН з прав людини нероз­ривно пов'язує «належне врядування» і таку категорію, як «права людини», оскільки забезпечення дотримання прав людини є одними із важливих елементів діяльності органів дер­жавної влади та органів місцевого самоврядування.

Концепція належного врядування, на думку Н. Галіциної, «символізує парадигмальну зміну ролі управління і робить акцент на якості публічного адміністрування, що виражає себе через елементи і критерії, а отже, у поняття «урядування» вво­диться нормативний вимір: належне урядування висуває певні важливі вимоги до процесу прийняття рішень і формулювання державної політики, а значить, може розглядатися як принцип... Значення принципів належного урядування для публічного адміністрування полягає в тому, що вони встановлюють стан­дарти та стимулюють публічних службовців на забезпечення публічного інтересу»^[63].

Концепція «good governance» виникла ще півтора століття тому і була закріплена в новозеландському конституційному акті 1852 року. На той момент феномен «good governance» розу­мівся як правова норма принципу поділу влади. Однак з часом термін зазнав суттєвої інтерпретації, в результаті якої під «good

governance» стали розуміти не тільки повноваження парламенту, як однієї з гілок влади, а й можливість людини реалізовувати право вимоги наявності «ефективного управління» у власній дер­жаві і бути активним його членом^[64].

О. Бейко вважає, що «необхідно відрізняти врядування від уряду («governance from government», англ.) та від публічного менеджменту, або публічного управління («public management», англ.). Врядування - це процес поєднання влади та обов’язків у сус­пільстві. Це впливає та визначає публічну політику та рішення щодо суспільного життя. Врядування - ширша за уряд катего­рія, яка включає взаємовідносини між офіційними інституціями та інституціями громадянського суспільства і, стала важливою концепцією міжнародного розвитку.

Звіт «Про розвиток людства» 2002 р., підготовлений Програмою розвитку ООН, визначив, що з погляду розвитку людства належне врядування є абсолютним синонімом демокра­тичного врядування й означає повагу до прав та основних сво­бод людини; визнання того, що громадяни можуть ухвалювати обов’язкові для врахування рішення; визнання існування при­ватної та публічної сфер життя й ухвалення рішень; урахування в сучасній політиці потреб майбутніх поколінь; визнання метою економічної та соціальної політики подолання бідності й ураху­вання людського вибору^[66].

Адаптація європейського досвіду належного врядування до умов діяльності органів місцевого самоврядування дає змогу забезпечити: відкритість та прозорість їх роботи; встановити прозорі правила контролю за дотриманням законності рішень місцевих рад через внутрішній та громадський контроль, а також контроль з боку компетентних органів; сприяє активізації пар- тисипативної демократії (демократії участі) з надання більш якісних соціальних, житлово-комунальних та інших послуг насе­ленню; забезпечує гармонізацію відносин між владою, бізнесом і громадянами; створює умови для розбудови громадянського суспільства. Отже, головним завданням впровадження належ­ного врядування є поєднання та розповсюдження інформації і кращих практик на місцевому рівні, зміцнення спроможності органів місцевого самоврядування, підвищення ефективності їх діяльності тощо^[67].

Співзвучна і змістовно суміжна з попередньою, є концеп­ція «good administration», що частіше за все перекладається як «належне управління» чи «належне адміністрування». Належне врядування та належне управління пов'язані між собою поняття, хоча вони дещо різні явища та процеси. Щодо визначення спів­відношення цих понять, то в Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо належного адміністру­вання CM∕Rec(2007)7 відзначено, що «належне адміністрування» («належне управління») є аспектом належного (доброго) вряду­вання»^[68], яке повинно відповідати принципам верховенства права та демократії.

Як стверджує Н. Галіцина, «можна говорити про те, що прин­ципи належного урядування створюють процедурні засади забез­печення та реалізації принципу верховенства права. Разом із тим за допомогою або через принципи належного урядування досяга­ються й інші цілі: мінімізація корупції, врахування думки меншості під час прийняття адміністративних актів, залучення інституцій громадянського суспільства до реалізації публічного адміністру­вання та ін.»^[69].

«Good governance», фундаментом якого є принципово новий спосіб взаємодії держави і суспільства, передбачає «розмивання» меж між публічним адмініструванням й громадянським сус­пільством. Тому, як відмічають прихильники цієї концепції, основ­ною формою взаємодії органів управління й громадянського суспільства стає співробітництво, при якому немає жорсткого розмежування функцій, а існує направленість на вироблення єдиної платформи із спільними ризиками та відповідальністю за результати. Внаслідок ефективно організованого процесу комунікації, в ході якої колективно встановлюються цілі, пріо­ритети управління, обираються відповідні для цього засоби й механізми, адміністративно-публічні послуги стають більш доступними для більшої кількості громадян. Більш того, за твер­дженням У Долгих, відмінною рисою управління за типом «good governance» є той факт, що підставою для прийняття рішень стає прагнення до досягнення загального блага в поєднанні зі страте­гічної оцінкою не тільки з урахуванням ступеня ефективності, але і політико-моральних критеріїв^[70].

У своїй резолюції 31/14 Рада ООН з прав людини визнала, що норми і принципи в галузі прав людини є набором стандар­тів для процесів управління, що прозорий, відповідальний, під­звітний, відкритий і такий, що спирається на масову участь уряд, який враховує потреби і сподівання людей, є тим фундаментом, на якому ґрунтується належне управління, і що наявність такого фундаменту є одним з неодмінних умов для повної реаліза­ції прав людини. Рада також визнала взаємопідсилюваний зв'я­зок між належним управлінням і правами людини і що належне управління відіграє центральну роль в справі заохочення та захисту прав людини, а також у запобіганні корупції й боротьбі з нею на всіх рівнях.

Активну діяльність у напрямку впровадження стандартів доброго врядування на місцевому рівні проводить Рада Європи. Зважаючи на значний позитивний вплив застосування пара­дигми доброго врядування на сталий демократичний розви­ток багатьох країн світу, Рада Європи, як провідна міжнародна міжурядова організація континенту, що розробляє міжнародні стандарти в сферах дотримання прав людини, верховенства права та плюралістичної демократії, здійснила масштабне дослідження тематики доброго врядування^[72]. Як відзначають В. С. Куйбіда та В. В. Толкованов «добре місцеве та регіональне врядування» є суспільною цінністю, яку усі країни-члени Ради Європи бажають досягти задля забезпечення добробуту своїх громадян. В широкому розумінні цей термін означає демокра­тичне, відповідальне, ефективне, прозоре та підзвітне вряду­вання на місцевому і регіональному рівнях^[73].

В Декларації щодо забезпечення доброго врядування на місце­вому та регіональному рівнях, схваленій на 14-й сесії Європейської конференції Міністрів держав-членів Ради Європи, відповідаль­них за регіональне та місцеве врядування від 24-25 лютого 2005 року зазначено, що як на національному, так і на європей­ському рівнях перед нашими країнами постали завдання, які сто­суються, зокрема, спроможності місцевих і регіональних влад надавати високоякісні послуги та адекватно реагувати на законні вимоги та сподівання громадян, забезпечення відповідності між повноваженнями та ресурсами органів місцевої і регіональ­ної влади, залучення громадян до вирішення суспільних питань на місцевому і регіональному рівнях, розвитку співпраці між міс­цевими і регіональними органами влади, включаючи міжнародне співробітництво^[74].

У 2005 році на зустрічі у Варшаві під час Третього саміту глави держав та урядів країн - членів Ради Європи заявили про те, що «ефективна демократія та належне врядування на всіх рів­нях є важливими для запобігання конфліктам, сприяння стабіль­ності, економічному і соціальному прогресу та, відтак, створенню сталих громад, у яких люди хотіли б жити і працювати, сьогодні та в майбутньому. А це може бути досягнуто тільки завдяки активній участі громадян і громадянського суспільства. Виходячи з цього, держави-члени повинні підтримувати і розвивати ефек­тивні, прозорі і підзвітні демократичні інститути, які реагують на потреби і сподівання всіх людей»^[75].

У Стратегії щодо інновацій та доброго врядування на місце­вому рівні, затвердженій Валенсійською декларацією, прийня­тою на Конференції міністрів держав - членів Ради Європи, відпо­відальних за місцеве та регіональне врядування, 15-16 жовтня 2007 року, зазначено, що добре врядування стало парадигмою для надання реального ефекту цінностям і стандартам демо­кратії, захисту прав людини та верховенства права. Добре вря- дування, відмічається в документі, це необхідна вимога на всіх рівнях державного управління. На місцевому рівні воно є жит­тєво важливим, оскільки місцева влада найближча до громадян

Служби захисту прав людини у сфері місцевого самоврядування (інститут муніципального омбудсмана): досвід компаративного аналізу та надає їм основні послуги, і саме на цьому рівні громадяни можуть найшвидше відчути залученість до суспільних дій. Мета Стратегії полягає в тому, щоб мобілізувати і стимулювати дії національних та місцевих зацікавлених сторін таким чином, аби громадяни всіх європейських країн відчули користь від доброго демократичного врядування на місцевому рівні завдяки послі­довному поліпшенню якості місцевих суспільних послуг, залу­ченню населення до вироблення політик, які відповідають їхнім законним очікуванням^[76].

У Стратегії врахований існуючий доробок Ради Європи у сфері доброго врядування, демократії та прав людини, на основі якого були розроблені принципи доброго демократичного врядування: участь (Participation), верховенство права (Rule of law), прозо­рість (Transparency), відповідальність (Responsiveness), орієнта­ція на консенсус (Consensus orientation), справедливість (Equity), ефективність та результативність (Effectiveness and efficiency), підзвітність (Accountability), стратегічне бачення (Strategic vision), а на сьогодні ці дев'ять принципів поповнили ще етична пове­дінка, компетентність і спроможність, новаторство та відкритість до змін, які мають втілюватися в сучасну управлінську систему і стати частиною концепції нової моделі публічного управління України^[77], в тому числі й у сфері місцевого самоврядування.

Ще раз на важливості належного врядування, заснованого на правах людини, наголошено Верховним комісара ООН з прав людини у його щорічній доповіді у лютому 2020 року^[78]. Зокрема, у Доповіді зазначено, що для сприяння здійсненню Порядку ден­ного до 2030 року на основі поваги до прав людини Управління

Верховного комісара з прав людини продовжує заохочувати застосування підходу, заснованого на правах людини, в області побудови мирних, справедливих і відкритих товариств, продов­жує відстоювати важливість розширення простору громадянської активності та конструктивної участі в політичному житті і захисті громадянських прав і свобод, щоб громадянські, політичні, а також економічні, соціальні і культурні права діяли в синергії з метою досягнення максимального позитивного ефекту^[79].

Таким чином, «good governance» і «good administration» пов'язані з формуванням системи європейських цінностей та інституцій, націлюють на збалансований системний підхід до захисту суспільних інтересів, забезпечують зв'язок управ­лінської діяльності публічної адміністрації на будь-якому рівні і прав людини. Застосування принципів ефективного управ­ління у комбінації із принципом верховенства права та правоза- хисного підходу підвищують довіру громад до місцевих органів влади, забезпечують участь громадян у виробленні і реалізації місцевої політики.

У зв'язку з цим, взаємозв'язок між «належним врядуван- ням» і «правами людини» може бути забезпечений у наступ­них напрямах: функціонування демократичних інституцій (впровадження принципів демократичного доброго вря- дування під час реформування цих інституцій дає можли­вість суспільству чи окремим суспільним групам брати більш активну участь у прийнятті рішень); забезпечення надання більш якісних державних послуг (демократичне добре вряду- вання допомагає посилити спроможність органів державної влади та органів місцевого самоврядування у наданні якіс­них послуг населенню, захисті прав людини і громадянина тощо); верховенство права (демократичне добре врядування виступає стимулюючим компонентом під час створення пра­вової основи для посилення інструментів дотримання прав

Служби захисту прав людини у сфері місцевого самоврядування (інститут муніципального омбудсмана): досвід компаративного аналізу людини); боротьба з корупцією (демократичне добре вря­дування сприяє впровадженню таких принципів, як підзвіт­ність, прозорість органів публічної влади та участь громадян, зокрема й у реалізації антикорупційних заходів)^[80].

Як відмічає Ненсі Тед, професор Університету провінції Квебек (Канада), «принципи прав людини побічно врахову­ються багатьма місцевими адміністраціями, які керуються зобов'язаннями рівності і соціальної справедливості, і на цих підставах визначають пріоритети на користь незаможних груп населення. Вони надають значення участі громадян у житті суспільства, інформаційної прозорості, і активно сприяють роз­витку місцевої демократії або вживають заходів щодо усунення корупції. У більшості випадків більш осмислене застосування принципів і стандартів прав людини ще більше підвищить якість роботи місцевих органів влади і допоможе інституціо- налізувати елементи місцевого самоврядування, заснованого на правах людини, в тому числі підзвітність, недискримінацій- ність і участь громадян у житті громади. У довгостроковій пер­спективі більш систематичне використання критеріїв прав людини призведе до підвищення якості політики і зміцненню легітимності місцевих органів влади»^[81].

Але діяльність місцевих органів влади може як сприяти роз­витку і укріпленню прав і свобод громадян, так і стримувати чи порушувати їх. Це може бути викликане як «відсутністю полі­тичної волі, довгострокового бачення або прихильності, відсут­ністю автономії, інституційного потенціалу або ресурсів, пану­ванням недемократичних режимів, політичними конфліктами і напруженістю в країні, складною економічною ситуацією в кра­їні, невизнанням ролі та важливості громадянського суспільства, відсутністю належної координації між центральними і місцевими органами влади і відсутністю чіткого уявлення про права людини

на рівні місцевих органів влади»^[82], низьким рівнем розуміння посадовими особами органів публічної адміністрації ефектив­ності суспільної комунікації; прихованими груповими та особи­стими інтересами представників влади; низькими професійними, морально-етичними якостями представників влади; неготов- ністю створювати організаційні та фінансові засади діяльності, пов’язаної з широкою участю громадськості; побоюванням кри­тики, відкритих публічних звинувачень, виявлення некомпетент­ності, втратити владу тощо^[83].

Слушною є думка Я. Лазур та С. Болдіжар, що «правове закріп­лення навіть найбільш прогресивних законодавчих конструкцій не означає їх автоматичного втілення у сферу суспільних відно­син. За відсутності механізму реалізації проголошені права і сво­боди залишаються декларативними і сприяють швидше розвитку правового нігілізму в населення, ніж формуванню та зміцненню громадянського суспільства»^[84]. Тобто, як відзначає В. Г. Андрусяк, «зміст і сенс взаємовідносин індивіда та держави визначаються не тільки об’ємом закріплених прав і свобод, але й рівнем їх забез­печення та захисту»^[85].

Структурною складовою механізму забезпечення прав і свобод громадян є гарантії їх здійснення, під якими розуміються умови, засоби, способи, які забезпечують виконання у повному обсязі і всебічну охорону конституційно закріплених прав і свобод

Служби захисту прав людини у сфері місцевого самоврядування (інститут муніципального омбудсмана): досвід компаративного аналізу людини і громадянина. Поняття «гарантії» охоплює усю сукуп­ність об’єктивних і суб’єктивних чинників, спрямованих на прак­тичне забезпечення прав та свобод, на усунення можливих пере­шкод їх повного або належного здійснення^[86].

Варто погодитись з тим, що «проблема гарантування прав людини - одна із складних проблем сучасності, якій слід при­ділити належну увагу для впровадження у життя закріплених Конституцією України прав людини та громадянина. Окреме місце в структурі гарантування прав людини займають пра- возахисні гарантії. Їх головне призначення полягає у забезпе­ченні всіх і кожного рівними правовими можливостями для набуття, реалізації, захисту суб’єктивних прав. Роль та зна­чення правозахисних гарантій прав людини визначається тим, що вони створюють максимум можливих на даному етапі роз­витку суспільства і держави умов для реальної реалізації права людини на захист»^[87].

Як слушно відмічає Л. В. Ткачук, «правозахисні гарантії - це не просто декларація, а умови та чинники, що існують в об’єк­тивній дійсності та роблять процес реалізації прав і свобод людини вільним, безперешкодним та безпечним. Доцільність правозахис- них гарантій полягає в тому, щоб вони максимально відповідали рівню державного розвитку та нагальним потребам суспільства, тобто встановлювали баланс між суспільними запитами та дер­жавними можливостями щодо їх реальної взаємодії»^[88].

Слід зазначити, що гарантованість прав людини у сфері місце­вого самоврядування - це своєрідний зовнішній механізм обме­ження свавілля місцевих чиновників, а також централістських «випадів» державної влади, яка завжди прагне до розширення та посилення своєї присутності в усіх сферах життя. У зв’язку з тим необхідно постійно створювати нові та вдосконалювати

існуючі механізми організаційного та правового характеру проти зловживання владою^[89].

Такий механізм можна представити у вигляді комплексу реалі­зації послідовних дій щодо забезпечення взаємодії місцевих орга­нів публічної адміністрації, інститутів громадянського суспільства та громадян в сфері забезпечення і захисту прав людини, регулю­вання суспільної життєдіяльності на основі усталених суспільних цінностей, норм і правил та утвердження європейських стандар­тів належного урядування, що ґрунтуються на принципах відкри­тості й прозорості їх відносин та взаємовідповідальності.

Для забезпечення прав людини на місцевому рівні Консультативний комітет Ради ООН з прав людини виділяє дві ключові речі: по-перше, участь громадян у виробленні рішень місцевої політики; по-друге, наявність в органах місцевого само­врядування механізмів із захисту прав людини^[90]. Імплементація другого має місце через розвиток інститутів громадянського суспільства й удосконалення механізму реалізації громадського контролю.

Громадський контроль, який є одним з видів соціального конт­ролю та важливою формою реалізації демократії, що здійсню­ється громадянами, які живуть на відповідній території, об'єд­наннями громадян та іншими громадськими організаціями над відповідністю законодавству України діяльності виконавчих органів місцевого самоврядування та ефективністю виконання покладених на них функцій, для досягнення прозорості в роботі органів публічної адміністрації у сфері місцевого самоврядування та налагодження ефективної взаємодії зазначених органів з гро­мадськістю, утвердження громадянського суспільства, в якому дотримуються й забезпечуються всі права та свободи людини і громадянина, є способом посилення відповідальності органів

Служби захисту прав людини у сфері місцевого самоврядування (інститут муніципального омбудсмана): досвід компаративного аналізу управління перед громадою та залучення населення до управ­ління суспільством і державою.

Д. М. Бахрах вказує, що в системах соціального управління контроль є найважливішим видом зворотного зв'язку, каналами якого суб'єкти влади отримують інформацію про фактичний стан справ, про виконання рішень. Інформація, отримана в результаті контролю, використовується в цілях підвищення виконавської дисципліни, оцінки роботи, запобігання небажаних наслідків, оперативного регулювання процесу^[91].

Н. М. Оніщенко відзначає, що «категорія «контроль» - бага- тоаспектне явище, що забезпечує функціональну здатність реа­лізації прав, свобод і законних інтересів особистості, а отже: легітимність влади, яка дієво захищає честь, гідність і права людини»^[92]. Особливу увагу вчена приділяє громадському конт­ролю. На її переконання, «в першу чергу, це контроль над пере­розподілом соціального простору між державою і громадянським суспільством, освітленням проблем, що виникають між державою і громадянами, а головне - контроль за відповідальністю правової держави перед громадянським суспільством»^[93].

На переконання відомого українського правозахисника Є. Захарова, «громадський контроль - це публічна перевірка гро­мадянським суспільством діяльності держави на відповідність проголошеним нею цілям, коригування цієї діяльності і самих цілей, підпорядкування політики держави, діяльності її органів і посадових осіб інтересам суспільства, а також нагляд громадян­ського суспільства за діяльністю державних органів та органів місцевого самоврядування, спрямованою на захист і забезпе­чення прав і законних інтересів людини та фундаментальних свобод, і на повагу до них. До механізмів громадського контролю

в Україні зазвичай відносять звернення, інформаційні запити, опитування, громадські слухання, моніторинг діяльності тих суб'єктів контролю, що розглядаються. Оскільки в підході, що про­понується, сферою громадського контролю є вся діяльність дер­жави у забезпеченні і захисту прав людини і законних інтересів і поваги до них, то до механізмів громадянського контролю слід віднести весь інструментарій роботи правозахисних та advocacy організацій»^[94].

А. Крупник розглядає громадський контроль як «інстру­мент громадської оцінки ступеня виконання органами влади та іншими підконтрольними об'єктами їхніх соціальних завдань», «за допомогою якого оцінюється діяльність органів влади, під­приємств, організацій та установ з надання адміністративних та соціальних послуг населенню, виконання соціальних про­грам»^[95]. Тобто, на думку дослідника, «характерні відмінності гро­мадського контролю від будь-якого іншого виду контролю лежать у суб'єктно-об'єктній сфері і полягають у тому, що, по-перше, гро­мадський контроль здійснюється саме громадськістю і, по-друге, що у процесі здійснення громадського контролю контролюється виконання саме соціальних завдань, безпосередньо пов'язаних із захистом і реалізацією прав і свобод громадян, задоволенням та узгодженням соціальних потреб та інтересів населення»^[96].

Е. Кірічек розуміє під громадським контролем «процес, при якому громадянське суспільство бере участь у визначенні основних напрямів внутрішньої і зовнішньої політики держави, здійснює перевірку і постійне спостереження за її реалізацією, проводить моніторинг, громадські дослідження і розслідування, громадянську експертизу, а також бере участь у вирішенні інших суспільно значущих питань на всіх рівнях з метою спонукати

Служби захисту прав людини у сфері місцевого самоврядування (інститут муніципального омбудсмана): досвід компаративного аналізу владу стати на позицію визнання людини, її прав і свобод найви­щою цінністю»^[97].

Особлива роль в системі контролю належить контролю в сфері місцевого самоврядування, оскільки саме органи місцевого само­врядування найбільш наближені до населення і щодня з ним співпрацюють.

Муніципальний контроль, на думку П. Бишкова, «відіграє визначальну роль у забезпеченні стабільності функціонування суспільства на локальному рівні та всередині системи управління. Для контрольно-наглядової діяльності характерна єдина мета - налагодження ефективної роботи системи публічного управління, гарантування верховенства права в державі та законності»^[98]. Саме контроль за будь-яких моделей та форм здійснення місцевого самоврядування, про що свідчить його генезис та сучасна світова муніципальна практика, є важливою функцією місцевого само­врядування та неодмінним етапом муніципального процесу щодо вирішення питань місцевого значення, який має велике значення в розкритті потенціалу локальної демократії^[99].

Основними завданнями муніципального контролю є отри­мання об’єктивної інформації про дотримання законності об’єк­тами контролю в ході спостереження за їх діяльністю, дослідження отриманої інформації на предмет виявлення і припинення фактів порушень чинного законодавства, встановлення причин і умов, що сприяють їх вчиненню, облік і фіксація виявлених порушень, порівняння досягнутих результатів з очікуваними, недопущення нових порушень і протиправних наслідків, виявлення винних

осіб і у визначених законодавством випадках, спільно з орга­нами державної влади притягнення їх до встановленої юридичної відповідальності^[100].

Фахівцями Європейського інформаційно-дослідницького центру відзначається, що ефективність діяльності місцевого самоврядування забезпечується багатьма чинниками, серед яких найважливішу роль відіграє контроль за роботою органів місце­вого самоврядування, мета якого полягає у виявленні: відповід­ності завданням, що постають перед органами місцевого само­врядування; виконання і способу виконання покладених на них обов’язків; практичного результату виконаної роботи; відхи­лень від поставлених цілей і, якщо так, то які причини цьому і хто в цьому винен^[101].

Саме громадський контроль є одним з найважливіших видів контролю за діяльністю органів місцевого самоврядування та якістю муніципальних послуг та соціального стану громади, здійснюваний жителями - членами територіальних громад як суб’єктами місцевої влади.

П. Бишков розглядає громадський контроль в місцевому само­врядуванні в широкому і вузькому сенсі. В широкому сенсі гро­мадський контроль включає в себе всі види і форми контролю недержавних організацій за діяльністю органів місцевого само­врядування. У вузькому сенсі громадський контроль у місцевому самоврядуванні здійснюють громадські організації, структури громадської самодіяльності та інших форм демократії та вря- дування, в тому числі прояви громадської думки через засоби масової інформації. Контроль з боку профспілок, політичних партій, творчих спілок, формальних і неформальних структур громадської самодіяльності є також громадським контролем. Громадський контроль у місцевому самоврядуванні може бути реалізований через форми надання інформації від організацій, громадян в результаті проведених перевірок і винесення оцінок громадян щодо діяльності органів місцевого самоврядування та місцевої адміністрації^[102].

Своє право контролю над органами місцевого самоврядування громадяни реалізують, передусім, через різноманітні інститути громадянського суспільства, які служать підґрунтям локальної демократії та визначальним чинником у розбудові правової дер­жави в цілому Їх залучення до вирішення питань місцевого зна­чення у формі громадського моніторингу підготовки та вико­нання рішень, експертизи їх ефективності, подання органам муніципальної влади експертних пропозицій, утворення спільних консультативно-дорадчих та експертних органів тощо стало нор­мою у житті територіальних громад у країнах сталої демократії.

Унікальним ефективно діючим механізмом захисту прав і сво­бод жителів територіальної громади та контролю за законністю дій владних структур у сфері місцевого самоврядування в бага­тьох країнах світу став інститут муніципального омбудсмана. Муніципальні омбудсмани стають цінною гарантією від бюрокра­тичного свавілля з боку посадових осіб місцевої адміністрації й сприяють покращенню та удосконаленню надання соціально- економічних та адміністративних послуг жителям відповідної територіальної громади^[103].

У силу цього, практичне значення. затребуваність та інститу- ціоналізація муніципальних омбудсманів необхідна перш за все для підвищення стандартів дотримання основних прав і свобод, які виступають індикатором ефективності не лише локальної, а й всієї державної системи захисту прав людини.

1.3