Особливості муніципального рівня забезпечення та захисту прав людини

Права людини як найвищий критерій рівня та розвинено­сті сучасної людської цивілізації виражають найбільш сут- нісне у взаємовідносинах як людини з людиною, так і людини зі всіма соціальними спільнотами, в яких вона природним чином перебуває - від сім'ї, народу і нації, соціальної, конфе­сійної або етнонаціональної належності, професійно-трудової групи, політико-державного об'єднання до людства.

Права людини сьогодні є однією з ключових проблем, які дослі­джуються з самих широких та різноманітних позицій - з філософ- ська-гуманістичної точки зору, в аспекті сутності публічної влади, принципів модернізації політичної та правової системи, прове­дення соціально-економічної та культурної політики, боротьби з екологічними загрозами, дискримінацією, тероризмом, злочин­ністю, корупцією тощо. По суті права людини «відкрили фунда­ментальну тему про відносини між громадянами та державами» та розкрили «внутрішній конфлікт в міжнародному співтова­ристві, який існує між порядком та справедливістю, між суспільст­вом та державою»^[10].

Так, на думку зарубіжних дослідників, в середині ХХ ст. в розумінні прав людини «відбулася революція, яка втілила

природно-правову доктрину в нормах міжнародного і національ­ного права»^[11], яка дозволила подивитися на них (права людини - О. Б., Л. 17), як на «нові стандарти цивілізації»^[12]. Без перебільшення, дотримання прав людини вже стало частиною сучасних уяв­лень про міжнародну легітимність держав. Права людини міцно увійшли до арсеналу правового регулювання всередині держави і не можуть бути проігноровані країнами в їх зовнішній полі­тиці. При цьому «внутрішній порядок реалізації норм про права людини залишається визначальним, а сама тематика даних прав демонструє можливість прогресу в міжнародних відносинах»^[13].

Таким чином, актуалізувалася проблематика прав людини в зв'язку з здійсненням завдань та функцій держави, їх консти­туційно-правовим забезпеченням в умовах глобалізації, форму­вання демократичної, соціальної, правової державності, грома­дянського суспільства, конституціоналізму, а самі права людини стали інструментом, що зближує норми і цінності людства, дер­жав і міжнародного співтовариства.

Найбільш рельєфно проявляється та знаходить свою апро­бацію ідея цінності людської особистості, її суб'єктивних прав на локальному рівні - у межах місцевого самоврядування та про­цесах інституціоналізації муніципальної влади. У цьому аспекті місцеве самоврядування, тим самим, відіграє вагому роль у про­цесі формування громадянського суспільства, враховуючи, що усі права, свободи та колективні види соціально-політичної, гос­подарсько-економічної та духовно-культурної активності, різні недержавні прояви суспільного життя людей зароджуються та у кінцевому рахунку реалізуються у територіальних громадах, які утворюють соціальну базу громадянського суспільства.

Гуманістична спрямованість місцевого самоврядування відпо­відає ідеям сучасної демократичної правової соціальної держави, найвища цінність якої - людина, її права і свободи. З принципу локальної реалізації прав і свобод людини випливає феномен муніципальних прав особистості, які мають відносно самостійне значення як нормативно-правовий інститут місцевої самовряд­ності і, відповідно, важливий інститут муніципальної демокра­тії, який одержує в цій якості конституційне визнання^[14]. Оскільки правозахисна діяльність у сфері місцевого самоврядування має локально-просторову специфіку і направлена саме на захист муніципальних прав людини, необхідно з'ясувати і осмислити їх поняття та правову природу.

Формування сучасних поглядів на муніципально-правову проблематику у процесі становлення і розвитку локальної демо­кратії та системи муніципальних прав людини в рамках публічної самоврядної (муніципальної) влади знайшли своє відображення у наукових доробках багатьох вітчизняних фахівців у галузі конс­титуційного і муніципального права, зокрема, М.

Становлення в нашій країні інституту локальної демокра­тії і повноцінної системи місцевого самоврядування, як пра­вильно зазначає М. О. Баймуратов, нерозривно пов'язано з проб­лематикою прав і свобод людини, оскільки саме локальна демократія створює найоптимальніші умови для продукування мешканцями - членами територіальних громад відповідних інди­відуально-колективних інтересів щодо реалізації майже всього спектру прав людини і громадянина, що відбувається у сфері міс­цевого самоврядування на локальному рівні функціонування соціуму^[15]. Зазначені обставини призводять, як слушно зазначає І. Л. Литвиненко, до значних змін в українській правовій науці у бік переорієнтації досліджуваної наукової проблематики під кутом всебічного визнання і забезпечення прав та свобод людини і громадянина^[16].

В юридичній літературі актуалізація досліджень пра­вової природи, становлення та розвитку муніципальних прав людини зумовлена певними факторами, на які звер­тає увагу у своєму монографічному дослідженні П. А. Трачук. Так, на переконання цього автора, такими факторами є: ста­новлення в Україні конституційного ладу, розвитку держав­ності, які пов'язані з формуванням інститутів громадянського суспільства і соціальної держави, в якості найважливіших пра­вових домінант, що сприяло зростанню на тлі демократичних перетворень соціальної і політичної активності громадян; визнання, легалізація, легітимація, конституційна та зако­нодавча регламентація самого інституту місцевого самовря­дування як важливого демократичного феномена; визнання локальної демократії простором, де відбувається фактична життєдіяльність людини та проявляються всі її життєві потреби, формуються реальні соціальні та державно-правові механізми захисту прав людини, що є запорукою створення відповідного соціального середовища - простору, вільного від права (правовільного простору), де людина, а в нашому випадку мешканець відповідної території держави - член територіальної громади, може самостійно модифікувати алго­ритм своєї поведінки та здійснювати конкретні дії^[17].

Г. Г. Танаджі до названих факторів додає також перехід України до ринкових відносин, що визвав могутні трансформа­ційні процеси та роздержавлення економічної системи, обумо­вив інституційне зростання та широке використання можли­востей феномену «автономії волі індивіда», посилення почуття особистої відповідальності та усвідомленого відношення людини до результатів своєї діяльності, що сприяло посиленню відповідних інтенцій (устремлінь) у людини відносно моде­лювання своєї поведінки в рамках макро- (в межах держави) та мікросоціуму (в межах мікроспільноти - територіальної гро­мади). Результатом останнього, на думку цього автора, стала суттєва модифікація та змін телеологічного (цільового) напов­нення правового статусу та правового модусу особистості (від системи координат «держава» - «людина», до системи коор­динат «людина» - «місцеве самоврядування» - «держава»), що призвело до об’єктивного зниження декларативного потен­ціалу конституційно-правового статусу людини і громадянина та його зростання і наповнення активним функціонально- екзистенційним змістом^[18].

Ці методологічні підходи підтверджують висновок щодо розу­міння місцевого самоврядування як особливої форми публічної влади народу й самоорганізації населення, як феномену, який одночасно має якості соціального і політичного, публічно-пра­вового та приватноправового характеру^[19], який формується і функціонує виходячи з конституційних характеристик соці­альної державності, внаслідок чого місцеве самоврядування покликане в єдності з органами державної влади та інститутами громадянського суспільства забезпечувати гідні умови життя і вільний розвиток людини.

Сучасні процеси формування ефективного місцевого самовря­дування в Україні обумовлені цілим комплексом обставин, пов’я­заних із сучасним процесом європейської міждержавної інтеграції, що знайшло своє формально-юридичне відображення в положен­нях Угоди про асоціацію між Україною та ЄС щодо підстав і цін­ностей внутрішньодержавних трансформацій системи місцевого самоврядування з урахуванням, зокрема, таких принципів, як ста­більність і дієвість демократичних інституцій, верховенство права, повага до прав людини й основоположних свобод^[20].

М. С. Бондар визначає місцеве самоврядування як «базовий соціальний і одночасно публічно-правовий рівень, на якому формується і отримує реалізацію людська гідність особистості, виховуються почуття громадянськості і патріотизму, ділової підприємливості в поєднанні з соціальною відповідальністю і прихильністю загальному благу. Багато в чому саме з розвит­ком муніципальних інститутів народовладдя пов’язані перспек­тиви підвищення якості публічного управління, що здійснюється за допомогою самого населення»^[21].

Визнання місцевого самоврядування однією з найважливіших конституційних цінностей, з реалізацією якої пов’язані як нала­годження життєдіяльності конкретних місцевих спільнот, так і забезпечення єдності і стійкості всього державно організова­ного суспільства, за словами М. С. Бондаря, «визначається особ­ливостями його політико-правової природи. В умовах розвине­ної державності місцевому самоврядуванню іманентні двоїсті якості, поєднання в тому чи іншому вигляді характеристик при­родно-територіальної самоорганізації жителів і механізму опти- мізації державної діяльності. На цій основі відбувається подальша

Служби захисту прав людини у сфері місцевого самоврядування (інститут муніципального омбудсмана): досвід компаративного аналізу інтеграція в системі місцевого самоврядування суб'єктивно-осо- бистісних і організаційно-владних моментів, проявляється дво­єдина сутність місцевого самоврядування, де сутність першого по рядка - єдність державних та громадських почав, а сутність другого порядку - єдність волі і влади населення»^[22].

Конституція України суб'єктом місцевого самоврядування в нашій країні визначила територіальну громаду, яка, відпо­відно до ст. 140 Конституції України, має право самостійно вирі­шувати питання місцевого значення в межах Конституції і зако­нів України^[23]. Це відповідає самобутнім особливостям та глибокій історичній традиції Українського народу (організація місцевого самоврядування в Київській Русі, Магдебурзьке право в містах середньовічної України, яке базувалося на правах громад тощо)^[24].

У чинному законодавстві України територіальну громаду визна­чають як жителів, об'єднаних постійним проживанням у межах села, селища, міста, що є самостійними адміністративно-територі­альними одиницями, або добровільні об'єднання жителів декіль­кох сіл, які мають єдиний адміністративний центр^[25]. На відміну від простої територіальної одиниці, поселення, яке має статус територіальної громади, наділяється певними правами і, в першу чергу, правом на самоврядування.

На думку Г. Коваль, територіальну громаду можна вважати сформованою тоді, коли більшість її членів будуть ідентифікувати себе з нею, усвідомлюючи наявність спільних інтересів і беручи участь у їх реалізації. Саме комунікація - процес становлення територіальної громади, перетворення звичайної сукупності

людей на спільноту - є основою побудови ефективної системи міс­цевого самоврядування^[26].

Оскільки територіальна громада як первинний колективний суб'єкт місцевого самоврядування спрямована на задоволення потреб і консолідацію інтересів усіх членів громади, що наголо­шує на їхньому праві на індивідуальність та її вираження, деякі науковці пропонують відокремлювати членів громади як первин­ний індивідуальний суб'єкт місцевого самоврядування - грома­дян України та осіб без громадянства^[27].

Так, А. Джагарян вважає, що первинним суб'єктом права на міс­цеве самоврядування є людина, а сама муніципальна демократія може розглядатися як форма її комплексного - публічно-політич­ного і соціально-господарського самовираження, що специфіч­ним чином забезпечує реалізацію і захист всієї сукупності прав людини за місцем проживання. Місцеве самоврядування як таке може бути представлено у вигляді особливої форми забезпе­чення і колективної реалізації фундаментального права людини на гідне життя і вільний розвиток^[28]. Але враховуючи, що терито­ріальна громада складається з окремих членів, об'єднаних спіль­ною територією та інтересами місцевого значення, можна ствер­джувати, що більшість прав, закріплених за територіальною громадою, належать кожній особі, що є її членом^[29]. О. Харченко констатує, що права людини за місцем їх: локалізації; прояву; використання; реалізації; формалізації; інституціоналізації - прямо пов'язані з локальним соціумом і сферою місцевого само­врядування та характеризуються з позицій їх системної єдності;

Служби захисту прав людини у сфері місцевого самоврядування (інститут муніципального омбудсмана): досвід компаративного аналізу симбіотичної взаємодії; синергетичного характеру; оптимально- сті; наративності; погодження інтересів особистості, колективу і держави; стереотипності^[30].

З принципу локальної реалізації прав і свобод людини випли­ває феномен муніципальних прав особистості, які мають відносно самостійне значення як нормативно-правовий інститут місцевої самоврядності і, відповідно, важливий інститут муніципальної демократії, який одержує у цій якості конституційне визнання^[31]. Поняття муніципальних прав людини є відносно новим і диску­сійним категорійним поняттям для вітчизняної правової науки, яке викликає неоднозначне ставлення до нього з боку науковців, а тому вимагає більш комплексних і ґрунтовних досліджень^[32].

Слід зазначити, що муніципальні права як самостійна правова категорія ще не стала загальновизнаною, що можна пояснити, ймовірно, тією обставиною, що сам інститут місцевого самовря­дування функціонує порівняно недавно. І, оскільки муніципальні права є похідними від інституту місцевого самоврядування, то, відповідно, вони не часто є предметом спеціальних досліджень.

Муніципальні права, виходячи із загально методологічних філософських підходів до питання про співвідношення загаль­ного, особливого і одиничного, розглядаються як нижній, най­більш складний з точки зору свого змісту рівень правового становища особи, яка входить у структуру такої категорії як конс­титуційний статус людини і громадянина^[33].

На думку А. Левенець, окрема галузь прав та свобод людини, пов'язана із її проживанням в межах конкретної територіальної

громади та можливість самостійно вирішувати всі найважливіші питання функціонування та розвитку цієї громади визначають муніципально-правовий статус людини в Україні^[34]. Муніципально- правовий статус особи, на переконання цієї авторки, пов’язаний із комплексом прав і свобод, які можуть бути реалізовані як інди­відуально (участь в місцевих виборах, участь в місцевих рефе­рендумах, доступ до муніципальної служби), так і колективно (демонстрації, мітинги, збори громадян за місцем проживання). Низка встановлених в законодавстві муніципальних прав нале­жить всім жителям територіальної громади (право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів місцевого самоврядування, посадо­вих і службових осіб, а також на відшкодування за рахунок орга­нів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю орга­нів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень, право брати участь у громад­ських слуханнях, право ініціювати розгляд у раді (в порядку місце­вої ініціативи) будь-якого питання, віднесеного до відання місце­вого самоврядування, право обирати та бути обраними до органу самоорганізації населення та ін.)^[35].

Схожу думку висловлює й Б. Я. Кофман, який відмічає, що, вихо­дячи з того, що саме в межах місцевого самоврядування конкретна людина реалізує свій життєвий цикл, воно стало реальною право­вою сферою, в якій формуються екзистенційні інтенції, потреби, устремління, інтереси людей, що об’єднані територіально-локаль­ною ознакою проживання (локусом і топосом), а також реалізу­ють практично всі, за деяким винятком, права і свободи людини і громадянина, що дає змогу говорити про те, що територіальна

Служби захисту прав людини у сфері місцевого самоврядування (інститут муніципального омбудсмана): досвід компаративного аналізу громада в умовах місцевого самоврядування трансформується в сферу, простір реалізації конституційних прав, свобод і обов’яз­ків, а, отже, і в сферу реалізації конституційно-правового статусу людини і громадянина, а конституційні права, свободи і обов’язки людини трансформуються в муніципальні права людини (особис­тості, члена територіальної громади) (тенденція динамічного роз­витку і вдосконалення конституційно-правового статусу людини і громадянина)^[36].

Доцільність запровадження терміну «муніципальні права і свободи» як специфічної правової категорії, що характеризує особливий статус особи як мешканця територіальної громади, підтримується багатьма вченими-муніципалістами, зокрема, І. Л. Литвиненко, яка зазначає, що під муніципальними правами і свободами слід розуміти ті права, які забезпечують реальні мож­ливості кожному члену територіальної громади брати участь у вирішенні всіх питань місцевого значення, в управлінні кому­нальною власністю, використовувати всі матеріальні і духовні надбання, що розподіляються за територіальним принципом, відчувати на собі всі позитивні наслідки діяльності самоврядних органів, спрямовані на реальне забезпечення прав і свобод, жит­тєвих потреб та інтересів людини^[37].

В наукових джерелах муніципальні права визначаються як: «визнані та гарантовані державою природні можливості людини та її асоціацій (територіальних громад) самостійно та під свою від­повідальність вирішувати питання місцевого значення в різних сферах суспільного життя, зокрема політичній, економічній, соці­альній, культурній, екологічній та інших»^[38]; «такі, що забезпечують

реальні можливості кожному жителю брати участь у вирішенні питань місцевого значення, зокрема, в управлінні комунальною власністю, використовувати всі матеріальні та духовні надбання, що розподіляються за територіальним принципом, відчувати на собі всі позитивні наслідки діяльності органів місцевого само­врядування, спрямовані на реальне забезпечення прав та свобод, життєвих потреб і інтересів людини у будь-якій сфері місцевого життя»^[39]; «забезпечують реальні можливості кожному члену міс­цевого співтовариства брати участь у вирішенні питань місцевого значення, в управлінні муніципальною власністю, користатися матеріальними і духовними благами, що розподіляються за тери­торіальним принципом, безперешкодно здійснювати особисту свободу на основі безпеки і недоторканності людини в місцевому співтоваристві»^[40].

Основною доктринальною ідеєю, яка закріплена на конститу­ційному рівні є те, що права і свободи людини та їх гарантії визна­чають зміст і спрямованість діяльності органів публічної влади. Отже, констатує П. М. Любченко, реалізація муніципальних прав та свобод людини і громадянина значною мірою залежить від повсякденної роботи органів місцевого самоврядування, їх поса­дових осіб, від забезпечення належних соціально-культурних, політичних, матеріальних, фінансових та інших умов розвитку територіальних громад^[41].

М. О. Баймуратов вважає, що в межах територіальної громади в умовах місцевого самоврядування реалізується весь комплекс конституційних прав, свобод і обов’язків людини і громадянина, за виключенням прав на громадянство, реєстрацію власності (хоча й це право делеговано на локальний рівень) та обов'язок захищати Батьківщину. На переконання вченого, сфера місце­вого самоврядування трансформується зі сфери самоорганізації населення в більш широку сферу - сферу реалізації конституцій­них прав, свобод і обов'язків, які завдяки домінантній локальній ознаці їх реалізації та отримання соціального ефекту, трансфор­муються, - в муніципальні права особи, людини, члена територі­ального колективу.

На рівні територіальної громади в межах місцевого самовря­дування, продовжує М. О. Баймуратов, завдяки компетенційним повноваженням органів місцевого самоврядування, що скеро­вані на вирішення питань місцевого значення, тобто питань від розуміння, визначення та вирішення яких залежить стабільне існування та функціонування територіальної громади та кож­ного з її членів - жителів відповідної території, - формується локальна система реалізації, охорони, захисту та гарантування конституційних прав, свобод і обов'язків людини і громадянина, що на локальному рівні функціонування соціуму виступають як муніципальні права людини, особистості, члена територіаль­ної громади^[42].

Саме у територіальної громади та її членів в сфері місцевого самоврядування фундаментальні цінності муніципальної демо­кратії поєднуються з правами людини, причому саме в контексті їх сумісного генезису, системи, форм вираження, методів та сту­пенів реалізації і захисту, що підтверджує наукову якість наших підходів до розуміння сутності локальної демократії і конститую­вання муніципальних прав людини^[43].

Локальну демократію (іноді її називають низовою або місце­вою демократією) розуміють по-різному: і як національну модель демократії, і як участь громадян в управлінні, і як форму самоор­ганізації громадян, і як демократичний устрій на місцевому (муні­ципальному) рівні^[44].

Локальна демократія та ефективне управління на всіх рівнях відіграють величезну роль у будь якій правовій державі і спри­яють забезпеченню стабільності та економічному і соціаль­ному прогресу. На це неодноразово наголошувалося у актах Ради Європи, діяльність якої ґрунтується на переконанні, що не може існувати по справжньому демократичного суспільства без актив­ної і відповідальної громадської участі, та котра заохочує постійне покращення якості демократії на всіх рівнях, починаючи з міс­цевого, і закликає уряди розробляти таку політику й інстру­менти, котрі дозволяють місцевим органам влади більш ефек­тивно управляти своїми справами^[45]. Як зазначено у Рекомендації Иес (2001) 19 Комітету міністрів Ради Європи, місцева демокра­тія є одним із наріжних каменів, осердям демократії, а грома­дяни територіальних громад, віддані демократичним цінностям, які є свідомими своїх громадянських обов’язків і беруть участь у політичній діяльності, становлять життєву силу будь-якої демо­кратичної системи^[46].

З розвитком місцевого самоврядування пов’язується ефек­тивне вирішення багатьох соціальних, економічних, екологіч­них та інших проблем конкретної території та її мешканців. Саме місцеве самоврядування оптимально фіксує у собі як еле­ментарні проблеми людської життєдіяльності, так і політичні, економічні, духовно-моральні цінності та соціальні досягнення людства у будь-якій галузі суспільного розвитку. В силу цього, відносно невеликі територіальні розміри територіальних гро­мад, локальність діяльності їх органів, здебільшого безпосеред­ній характер взаємовідносин жителів між собою та з органами місцевого самоврядування, природний характер проблем життє­діяльності - усе це в цілому обумовлює особливу муніципальну соціальність^[47]. Саме місцеве самоврядування фіксує в собі полі­тичні, економічні, духовно-моральні цінності та соціальні досяг­нення людства в будь-якій галузі суспільного розвитку. Також на цьому рівні реалізації публічної влади відбувається діалек­тичне поєднання волі законодавця з конкретними інтересами територіальних громад, які стають не лише первинним суб'єк­том локальних конституційно-правових відносин, а й основним суб'єктом адміністративно-правових та господарсько-економіч­них відносин, що є однією з характерних рис місцевого самовря­дування. При цьому, на локальному рівні в межах територіаль­них громад не лише реалізується, а й гарантується переважна більшість прав людини^[48].

Місцевій владі добре відомо про повсякденні потреби грома­дян, і їм доводиться опікуються питаннями задоволення соці­ально-побутових та інших потреб громадян, займатися питан­нями прав людини на щоденній основі. Тому між правами людини і діяльністю органів місцевого управління існує очевидний і тіс­ний взаємозв'язок. В рамках виконання своїх функцій місцеві органи влади приймають рішення, що стосуються, зокрема, питань освіти, житла, здоров'я, навколишнього середовища та правопорядку, які безпосередньо пов'язані із здійсненням прав людини, і які можуть сприяти розширенню або зменшенню мож­ливостей громадян здійснювати свої права людини^[49].

Як відмічено у доповіді Консультативного комітету Ради з прав людини ООН «Про роль місцевих органів влади в справі заохочення та захисту прав людини, включаючи всебічне враху­вання прав людини в діяльності місцевої адміністрації і держав­них служб», місцеві органи влади виконують три основні функ­ції: вони сприяють сталому і успішному розвитку своїх територій в інтересах своїх громадян; організують, впроваджують, фінансу­ють і надають основні громадські послуги, орієнтовані як на насе­лення в цілому, так і на тих, хто найбільше їх потребує; виконують роль демократичного форуму для жителів своїх громад і виступа­ють на захист їх інтересів^[50].

Тобто, обов'язки місцевих органів влади в галузі забезпечення прав людини можуть бути розділені на три основні категорії: обов'язок дотримуватися, обов'язок захищати і обов'язок здійсню­вати. Обов'язок дотримуватися означає, що місцеві посадові особи своїми діями не повинні порушувати права людини. Обов'язок захищати вимагає вжиття заходів з метою недопущення пору­шення третіми особами прав і свобод людини. Обов'язок здійсню­вати означає, що місцеві органи влади повинні вживати заходів з метою сприяння здійсненню прав і свобод^[51].

Обов'язок органів місцевого самоврядування щодо забез­печення прав та свобод людини і громадянина, на думку І. Л. Литвиненко, складає зміст їх діяльності і включає в себе такі елементи: забезпечення умов (економічних, політичних, юридич­них) для здійснення громадянами фактичної можливості викорис­тання своїх прав; прийняття актів, які розвивають і конкретизу­ють вказані права і свободи, та рішень спрямованих на відновлення порушених прав; проведення профілактичної роботи, спрямова­ної на виключення порушень прав людини; співпраця з органами державної влади у сфері забезпечення прав та свобод людини і громадянина^[52]. А на переконання М. О. Баймуратова, кожне пов­новаження органів місцевого самоврядування, що є зафіксованим на конституційному або на законодавчому рівні, в широкому його розумінні, є скерованим на виконання, охорону, захист та гаран­тування прав людини, що мешкає на відповідній території дер­жави в рамках територіальної громади та в умовах місцевого самоврядування^[53].

Ст. 3 Європейської Хартії місцевого самоврядування встанов­лює, що забезпечення інтересів місцевого населення є одним із завдань місцевого самоврядування, що передбачає не лише необхідність дотримання основних прав і свобод людини і грома­дянина при здійсненні місцевого самоврядування, а й здійснення муніципальними органами і установами деяких позитивних дій по створенню умов для найбільш повної реалізації прав і свобод громадян на території муніципальної спільноти, попереджуючи і присікаючи порушення прав і свобод людини і громадянина, а також поновлення порушених прав^[54].

У переважній більшості випадків як порушення прав людини, так і запобігання таким порушенням, на переконання експертів проекту «Місцевий індекс прав людини», цілком можливо забез­печити місцевою громадою та повноваженнями органів місце­вого самоврядування. Реформа децентралізації ще більше підви­щує роль органів місцевого самоврядування у дотриманні прав

людини. Сучасним фокусом діяльності органів влади і недер­жавних організацій поступово стає так зване «приземлення» (від англ. «landing») прав людини до рівня місцевих громад з тією метою, аби права людини розглядалися ціннісною основою для побудови взаємовідносин на місцевому рівні. Сьогодні місцеве самоврядування отримує повноваження і фінансові можливості для того, щоб питання щодо реалізації прав людини ставилися і до цих органів. Це означає, що відповідальність місцевої влади перед громадами буде підвищена, а громади, у свою чергу, будуть брати участь у моніторингу діяльності місцевого самоврядування з позицій дотримання прав людини^[55].

Як зазначено у Підсумковій доповіді Консультативного комі­тету Ради з прав людини ООН «Роль місцевих органів влади в заохо­ченні та захисті прав людини» від 5 серпня 2015 року, включення в національне законодавство чіткої правової норми, яка зобов'я­зує місцеві органи влади забезпечувати захист і заохочення прав людини, допоможе місцевій владі усвідомити свої обов'язки в області прав людини і зрозуміти, що за будь-яке недотримання цих обов'язків вони будуть нести відповідальність згідно з націо­нальним законодавством, а також міжнародним зобов'язанням держави в цілому. Крім того, така норма покладає на місцеві органи влади конкретне зобов'язання застосовувати правозахис- ний підхід до надання державних послуг в рамках визначених для них повноважень. Інтеграція правозахисного аспекту у всі ініці­ативи місцевих органів влади має вкрай важливе значення для боротьби з порушеннями прав людини^[56].

Підхід, заснований на дотриманні прав людини, або пра- возахисний підхід, є особливим механізмом людського роз­витку, який заснований на універсальних нормах прав людини та принципах недискримінації, гендерної рівності, права голосу, участі та інклюзивності, верховенства права, прозорості, під­звітності, поваги до культурних особливостей. Поняття «під­хід, заснований на дотриманні прав людини» не має єдиного визначення. Проте в основі всіх визначень, які використову­ються, лежать два головні принципи: по-перше, носії прав мають бути впевненими, що їх погляди враховуються, і, по-друге, необ­хідно розвивати потенціал осіб, відповідальних за дотримання прав людини, щоб вони краще виконували свою роботу. Іншими словами, «підхід, заснований на дотриманні прав людини» передбачає розширення можливостей людей знати свої права та вимагати їх дотримання, а також підвищення потенціалу та відповідальності осіб та установ, відповідальних за повагу до прав людини, їх захист і реалізацію»^[57].

Правозахисний підхід до місцевого управління включає в себе принципи демократії, участі та інклюзії, відповідального керів­ництва, транспарентності, підзвітності, недискримінації, доступу до вільної та незаангажованої інформації, розширення прав і мож­ливостей та верховенства права.

Правозахисний підхід надає широкі інструменти для більш глибокого розуміння і швидкого та ефективного вирішення бага­товимірних корінних причин як бідності, так і супутніх їй конф­ліктів, включаючи прояви дискримінації, безправ'я, відсутність участі у політичному житті та доступу до основних ресурсів і послуг тощо. Правозахисний підхід доповнює і підсилює інші глобальні програми, направлені на скорочення бідності, забезпе­чення гендерної рівності, запобігання кризовим ситуаціям, ефек­тивне управління та сталий розвиток.

1.2