§ 2. Ради часів Гетьманщини

Наступним етапом відродження і розвитку державності в Україні стала доба Гетьманщини.

Ще за польсько-литовської доби головним суб\'єктом збереження і трансформації вічових форм народоправства, розвитку демократичних традицій українського народу, захисту неписаних стародавніх прав і вільностей русів стало козацтво.

Перше історичне свідчення про функціонування козацької Ради на Запорізькій Січі датується 1581 р. (140). Детальний опис козацької Ради дає щоденник Еріха Лясоти, який відвідав Січ у червні 1594 р. для найму запоріжців і їх участі у війні з Туреччиною від імені угорського короля (141). Досить цікаві свідчення про козацьку Раду наводить і французький військовий інженер на польській службі (1630-1648 рр.) Г. де Левасер де Боплан: «Ось як вони (козаки) вибирають кошового отамана. Скликавши усіх шанованих старих полковників і старих козаків, які мають у них авторитет, кожен з них віддає голос за того, кого вважає найбільш відповідним, і той вибирається більшістю голосів... (Вони) йому дуже послушні і називають свого отамана їхньою мовою гетьманом» (142).

Як засвідчував ще один сучасник Боплана О. Рігельман, козаки «не имели своего природного владетеля ... однаю ж отдавались одному началу, которьій ими единогласно избирался, и того називали своим гетьманом. По нем управлялись своими полковниками и прочими старшинами... кой же в оньїе чини избирались, как то в древние Бремена, те не смели от того отка- зьіваться, понеже часто случалось, что такого почитали за изменника» (143).

Справді, за звичаєвим правом участь у Раді міг брати кожний козак, який перебував на той час у Січі. Як вважав Д. І. Яворницький, у загальних радах брали участь всі присутні на Січі козаки — «кожний користувався однаковим правом голосу» (146).

Кількісний склад січових рад за підрахунками О. Мироненка складав 2-3 тис. у XVI ст., до 20 тис. у XVII ст. і від 2 до 12 тис. у XVIII ст. Загальна кількість поселенців на Запоріжжі і в пониззях Дніпра становила 35 тис. січовиків серед 200 тис. поселенців. Тому, на думку дослідника, січові ради можна вважати «своєрідними державними інституціями представницького характеру» в Козацькій військовій демократичній республіці (147). Таке представництво унормувалось, очевидно, козацьким звичаєвим правом.

З самого початку існування рад у загальній військовій раді виділялися два «кола» — рада старшини або, як її називає М. Грушевський, «тісніша рада» і рада загальна (148). Загальну раду скликав гетьман або кошовий гетьман. Старшинська рада частіше передує загальній і пропонує їй своє рішення, яке остання затверджує або відхиляє. Загальна рада могла зібратись і стихійно, «і ся похопність війська, — зазначає видатний історик, — зараз радити над усім загальною радою, піддаючись легко самогіпнозу юрби — була слабкою стороною козацької організації». Справді, стихійна рада могла прийняти рішення всупереч рішенню старшини або й переобрати старшину — гетьмана чи кошового отамана, суддю, осавула чи писаря.

За звичаєм загальні козацькі ради, якщо не було надзвичайних подій, збирались у певний час, вважав Д. Яворницький: 1 січня кожного року, на другий чи третій день Великодня, 1 жовтня на Покрову. Крім того, в будь-який час «на бажання товариства чи простої «сіроми». Видатний історик запорізького козацтва детально відтворює процедуру скликання й роботи новорічної загальної козацької Ради. За звичаєм вже за кілька днів до її початку всі козаки, що перебували в зимівниках, у степах і плавнях поспішали на Січ. Перший день Нового року і роботи Ради розпочинався з молитви у січовій церкві, а після обіду на радному майдані, який називали ще вічова площа, за сигнальним пострілом з гармати збиралась Рада. До «кола» виходила вся старшина. Спочатку відбувалось жеребкування за куренями всіх угідь, у другу чергу право на їх одержання належало старшині, за нею — духовенству і жонатим козакам (150).

Обрання нової старшини набагато ускладнювало процедуру. Тепер, вважав Д. Яворницький, «на сцену виступали суто народні начала», адже старшина вже була не вправі втручатись в перебіг обговорення питання й нових кандидатур. Спочатку обирався кошовий отаман. Кожен курінь пропонував свого кандидата і суперечки часом тривали кілька годин. Затвердивши ту чи іншу кандидатуру, коло направляло депутацію до новообраного отамана, якому й оголошувалося загальне рішення. За звичаєм лише після третьої пропозиції той погоджувався прийняти булаву. За тією ж процедурою обиралась вся інша старшина. Другого січня обирали урядовців — писаря, пушкаря та ін. При обранні перемагала думка більшості присутніх. Щорічна зміна старшини, зазначає Д. І. Яворницький, була, безперечно, проявом гарантій політичної свободи запорізьких козаків (151).

Ми навмисно наводимо тут відомості з процедури загальних козацьких рад на Січі. По-перше, вона передає її демократичний характер, розвиток вічових традицій, конституційні принципи вищого органу козацького самоврядування.

На січових радах вирішувалися усі найважливіші питання життя Січі: оголошувалася війна і укладався мир, оголошувались військові походи, каралися злочинці, розподілялись угіддя, зміщувалася і обиралася старшина (155). Слід зазначити, що досить важливе місце в компетенції козацького «кола» посідали судові функції. Вони здійснювались переважно без будь-яких писаних законів на підґрунті уконституційованих традицій. Найсуворіше каралися зрадництво, вбивства козака козаком, розбійництво, малодушність, пияцтво у воєнному поході, викрадення дружини у чоловіка, зневага до прапора, образа старшини, порушення «законів батьків» (156).

Визнаним і постійним повноваженням козацького «кола» залишалась його контрольна функція за дотриманням прав і вольностей козацтва з боку кошового отамана, Ради січової старшини та обраних посадовців.

Право на участь у Січовій раді мали всі козаки без національних, станових, майнових та вікових обмежень. Кількісний склад «кола» визначався кількістю присутніх на Січі козаків. Оскільки вони складали лише невелику частину усіх поселенців на Запоріжжі, О.

Таким чином, склад, компетенція і процедура загальних рад запорізьких козаків були досить усталеними і визначеними, відповідали козацькому звичаєвому праву, потребам і умовам тривожного і небезпечного життя на Січі, частих воєнних походів.

Важливим органом козацького самоврядування на Запоріжжі була Рада січової старшини, його представницький орган, на який покладались значні розпорядчі повноваження по виконанню постанов загальної козацької ради. Вона обиралась на один рік. До складу старшинської ради, як правило, входили кошовий отаман, військові суддя, осавул, писар, курснні отамани, урядники — булавничий, хорунжий, довбиш, пушкар, канцеляристи та інші, а також похідні й паланкові начальники — полковник, сотник, осавул, писар (158). За звичаєм запрошувались і «значні радці» з числа «значних товаришів», «сивоусих дідів», чий досвід і авторитет додавав вагомості рішенням «тіснішої ради». Отаман діяв від імені старшини і всього війська Запорізького.

Рада старшин готувала загальні козацькі ради, приймала послів іноземних держав, вирішувала важливі адміністративні справи, здійснювала судові функції. Кошовий отаман разом з радою вважався найвищою судовою інстанцією (159). Рішення старшинської ради були обов\'язковими для виконання всіма січовиками, похідною і паланковою старшиною та цивільною владою пониззя Дніпра. Досить поширеними були виїзні засідання Ради в окремих паланках, особливо коли йшлося про розміри і терміни внесення податків, розподіл угідь чи покарання злочинців. У таких радах брала участь і паланкова або міська старшина, сільські отамани (160).

І останнє. Слід звернути увагу на те, що на Запорізькій Січі діяла система рад: загальновійськова, куренні і паланкові (161). Вони різнились підлеглістю нижчих рад загальновійськовій, складом і компетенцією, виконували її рішення, розглядали питання свого внутрішнього життя.

З часом у козацькому середовищі виникли розколи на реєстрових і нереєстрових козаків, козацьку верхівку, шляхтичів і сірому, «чорне козацтво». Перша частково полонізувалась і служила вірою і правдою польській короні. Та не вона визначала процес формування етносу, Козацької держави.

1572 р. королівськими універсалами створюється реєстрове козацтво, а 1578 р. — реєстрове військо для охорони південних кордонів Речі Посполитої і приборкання бунтівного українського населення. З утворенням реєстрового козацтва його вищим органом самоуправління теж стає загальна козацька рада, яка принципово не відрізнялася від ради запоріжців. Під час воєнних походів та антипольських повстань кінця XVI — початку XVII ст., в яких брали участь реєстрові і низові козаки, відбувалися спільні ради. Як правило, вони відбувались у містечку Трахтемирів та урочищі Маслів Став на річці Росаві. В першій половині XVII ст. реєстрові козаки домоглися від Речі Посполитої визнання їхнього права на проведення військових рад. У 1616 р. сейм по суті визнав існування козацького державного утворення: козаки не визнають польської влади, «вони самі встановлюють собі право, самі обирають урядників і ватажків і наче створюють у Великій Речі Посполитій іншу республік» (162). У 1625 р. король Сигізмунд III підкреслював — в Україні «все управління, вся влада у козаків, вони привласнюють юрисдикцію, встановлюють закони» (163). Сеймові ординації 1614, 1625, 1638 рр. заборонили козакам збиратись на ради (164). На раді під Боровицею козаки присягнули обирати тільки старшину (165).

Проте опубліковані архівні джерела красномовно свідчать: по-перше, козаки не поступились своїми правами і мало зважали на ординації. Більше того, у першій половині XVII ст. спостерігається зростання ролі загальної ради у реєстрових козаків щодо визначення відносин з Варшавою. Зокрема, на раді 1617 р. було прийнято рішення про укладення Вільшанської, а в 1619р. — Росавицької угод з польським урядом. У 1638 р. рада ухвалила склад козацької депутації для переговорів у Варшаві відносно козацьких прав (166). По-друге, в обороні своїх права козацтво намагається використати й парламентські механізми Речі Посполитої. Так, під час безкоролів\'я зі смертю Сигізмунда III (1632 р.) реєстрові козаки виступили з вимогою допущення їх до участі у виборі короля, заявили сину Сигізмунда Владиславу про свою готовність підтримати його зброєю. При цьому козаки виступають як представники українського народу: в петиціях, посланих на елекційний сейм 1632 р., вони на перше місце висували вимоги, щоб «народ наш руський користувався належними йому правами і привілеями», а православне духовенство ніколи не зазнавало обмежень у відправленні своїх служб і не терпіло утисків від уніатів (38, с. 173). Головними борцями за права українського народу, на думку М. Грушевського, виступали й українські посли в сеймі — представники волинської, брацлавської, київської та з інших земель шляхти (167). У листі гетьмана реєстрових козаків І. Петрижи- цького до князя К. Острозького гетьман просив у князя заступництва й сприяння козацьким послам на конвокаційному сеймі «з метою домогтись розширення вольностей козацьких і забезпечення православного віросповідання», що було обіцяно покійним королем (168). Про це йшлося і в інструкції послам, які повинні були вимагати також «охорони населення від польських панів» (169). Але сеймові посли, депутації братств і духовенства з України наштовхувались на «глуху стіну» у Варшаві (170). Пізніше, навіть у ході Визвольної війни під проводом Б. Хмельницького гетьман з старшиною намагались закріпити участь у сеймі, сеймових конституціях належного представництва й захисту прав українського народу. Ще до Зборівського договору 1649 р. в «Пунктах козацьких» (проект угоди Б. Хмельницького з польським комісарами) містилась вимога, «щоб київський митрополит нарівні з королем засідав у Сенаті, оскільки з світських осіб уже є сенатори (від України. — В. Є.), а з духовних, крім нього, нікого не бажають» (171). В тому ж лютому 1649 р. у «Вимогах Запорозького Війська до Яна Казиміра і польського уряду про умови замирення» однією з таких вимог ставилась умова, «щоб наш київський митрополит мав місце в сенаті... щоб ми, Русь, мали щонайменше трьох сенаторів: серед світських — воєводу і київського каштеляна, які б у сенаті захищали нашу віру і права руського народу» (172). Проте митрополит так і не був допущений засідати в сенаті.

На переговорах у Зборові, що розпочалися 7 серпня, Б. Хмельницький з генеральною старшиною домігся потвердження основних вимог козацтва, серед яких була вимога, щоб «усі сеймові ухвали, що урізують права і вольності Війська Запорізького (прийнята офіційна назва Козацької республіки. —В. Є.) як несправедливо видані ... повинні бути скасовані конституцією; київський митрополит з двома владиками повинні мати місця в сенаті, користуючись такими самими привілеями, як і духовні (католицькі. —В. Є.) сенатори» (173). Реєстр козаків мав складатися з 40 тисяч. Цього ж дня була обнародувана «Декларація його королівської милості війську Запорозькому на пункти супліки даної», названа Зборівським договором.

Отже, Б. Хмельницький та його попередники прагнули сповна використати сейм Речі Посполитої, його законодавчі і контрольні функції на користь України. Не вирішивши основного питання із польськими магнатами і шляхтою, посли Б. Хмельницького неодноразово прибували на сейм до Варшави фактично до 1654 р., але не мали успіху.

Та, скоріше за все, після Зборівської перемоги для гетьмана програмою стала незалежність Української держави від Речі Посполитої (174). Останнє підтверджується й ставленням Б. Хмельницького до повітових сеймиків. Наприкінці листопада того ж 1649 р. в інструкції козацьким послам на варшавський сейм, гетьман застерігав: вимагати, щоб той привілей, одержаний під Зборовом, король «зволив на нинішньому сеймі вдруге підтвердити... щоб були затверджені і закріплені без змін конституцією нинішнього сейму і не відкладалися на інші сейми пункти декларації». Посли повинні були також пояснити згортання сеймиків у

Київському і Чернігівському воєводствах, проведення їх «не на звичайних містах» (198, с. 97-98). Як свідчать опубліковані архівні джерела, шляхетські сеймики продовжували збиратись, а їх постанови й ухвали були пройняті пропольськими, антикозацькими і антиселянськими настроями (175). М. Грушевський наводить зміст листів київського воєводи А. Кисіля до Б. Хмельницького і короля, в яких передано страхи польських магнатів і шляхти (176).

Щодо політичної програми самого Б. Хмельницького, його ставлення до вищого органу Козацької держави — загальної або генеральної ради та її ролі в політичному житті у дослідників нема єдиної думки. Так, В. Смолій, В. Степанков вважають, що вже з 1649 р. Генеральна рада «майже не збирається, її роль зводиться нанівець». Саме тоді на чільне місце виходить гетьман, якому належала вища законодавча, виконавча і судова влада і який очолював державний апарат (177). С. Серьогін пише, що Хмельницький вважав себе вибраним монархом, а після його доби генеральна рада «стала втрачати своє значення» (178). А. Козаченко теж вважає, що «з самого початку Визвольної війни Б. Хмельницький намагається ліквідувати республіканську форму правління та запровадити в Україні монархію у формі гетьманату. ...В січні 1654р. востаннє була скликана загальна військова рада» (179). Правда, в наступних публікаціях автор значно скорегував свою точку зору. Як уже зазначалося, В. Жу- равський взагалі оцінює Генеральну козацьку раду як атавізмом військової демократії (180). У свою чергу, В. Щербак робить висновок, що «реальна законодавча влада у ході Визвольної війни остаточно переходить до рук старшини, яка й вирішувала на своїх радах усі найважливіші державні питання» (181). На відміну від інших, Р. Шуст вважає, що козацька рада періоду Гетьманщини «започаткувала становлення основ парламентаризму» (182). Цю думку розвивають і автори монографії «Український парламентаризм: минуле і сучасне», які роблять висновок: «генеральні ради, ради та з\'їзди старшини у Гетьманщині можна вважати елементами козацького парламентаризму» (183).

На нашу думку, при аналізі досліджуваної теми слід зважити на такі важливі обставини та історичні факти. По-перше, новоутворена держава розглядалася Б. Хмельницьким як спадкоємниця Київської Русі. Невипадково під час розмови з Г. Унковським, який очолював московське посольство у квітні 1649 р., він наголосив на можливості замирення України з Річчю Посполитою лише за умови визнання польським урядом незалежної Української держави «по тим кордонам, як володіли благочестиві великі князі, а ми у підданстві і в неволі бути у них не хочемо» (184). До речі, ця спадкоємність визнавалась і царським урядом. Так, у царській жалуваній грамоті 1654 р. підтверджу вались «прежние права, как издав- на бьівали при великих князьях русских и при королях польских» (185). Ймовірно, що на погляди гетьмана вплинули зразки політичного ладу не лише Речі Посполитої, а й Давньоруської держави, її традиції, поєднання великокнязівської влади з елементами народоправства і сословного представництва.

По-друге, вважаємо, що не намагання «ліквідувати республіканську форму правління», а врахування внутрішніх і зовнішньополітичних реалій безперечно лежало в основі плану Б. Хмельницького трансформувати Козацьку республіку в монархічну на зразок Польщі (186). До того ж у середньовічній Європі, як вважають історики, суверенітет держави ототожнювався не з народом, а з особою законного (загальновизнаного) монарха[3]. Спроби перетворити королівську владу на спадкову спостерігалися тоді і в Польщі.

По-третє, слід пам\'ятати, що ще в червні 1648 р. Генеральна рада прийняла «Статті про устрій Війська Запорозького», які стали тим конституційним актом, спираючись на який та рішення генеральних рад гетьман, як глава держави і головнокомандувач, видавав універсали, скликав ради, вершив суд та ін. «Статті» юридично закріплювали повноваження гетьмана на основі козацьких правних звичаїв, у тому числі його обрання та компетенцію.

Повноваження публічної влади в новоутвореній Українській державі перейшли до органів управління козацтвом. Система цих органів складалася з трьох урядів: генерального, полкового, сотенного. Верховним органом влади в державі стала Генеральна рада, яка трансформувалася із загальної військової ради запорізьких козаків в орган державної влади (187).

Проте із зміною державно-правового статусу Рада не набула офіційної назви. В архівних джерелах вона називається козацькою, військовою, посполитою, великою, зуполною, вальною, в польських та інших джерелах іноді — вальним сеймом, у російських — «явною радой», «советом всейчерни», «большой радой», «полной радой» (189). Гетьман і козацька старшина вживали також назву Генеральної ради (190). В окремих випадках загальна рада звалась «чорною». На думку І. Крип\'якевича (191), В. Голобуцького (192) та деяких сучасних дослідників (193) така рада скликалася з ініціативи простих козаків, без дозволу гетьмана чи старшини. «Чорна рада», санкціонована гетьманом, мала легітимний характер (194). Сучасники іноді називали такі ради «сеймами». Зокрема, у травні 1657 р. Б. Хмельницький наказав усім полковникам «з\'явитись на сейм і учинити раду» (195), очевидно вважаючи прийнятою таку аналогію. Справді, рада, яка обирала гетьмана, мала багато схожого, як помітив ще Л. Окіншевич, з польським елекційними сеймами (196). Інші мали схожі елементи екстраординарних та ординарних сеймів.

Оскільки деякі сучасні історики вважають, що «загальновійськові козацькі ради вже ніколи не матимуть тієї сили і ваги, яку вони мали до Хмельниччини» (197), «з 1649 р. генеральна рада майже не збирається, її роль зводиться нанівець» (198), варто відтворити, хай неповну, хронологію рад, що відбулися за гетьманства Б. Хмельницького, та предмети обговорення. Ця хронологія допоможе відтворити й трансформацію козацьких рад у загальнодержавні, Генеральні ради.

На Запорізькій Січі Б. Хмельницький з\'явився найімовірніше на початку січня 1648 р. (199). Тут він, очевидно, на порівняно нечисель- ній січовій раді, оповістив, як вважав М. Грушевський, козакам королівські привілеї і був проголошений гетьманом (200).

На думку В. Смолія і В. Степанкова це відбулося близько 10-15 лютого (201). Безумовно, Б. Хмельницький лише після ради мав повноваження на ведення переговорів з кримським ханом, на зустріч з яким і поспішив. У березні на Запоріжжя прибуває польська делегація, але військова рада відхиляє польські пропозиції щодо видачі Б. Хмельницького і «послушенства» (202). С. Величко називає чисельність березневої ради понад 30 тис. козаків та їх рішення війни проти поляків (203). Після повернення Б. Хмельницького на Січ з військом Туган-бея 19 квітня на новому зібранні ради Б. Хмельницький доповів про свої результати дипломатичної місії в Крим. Йому було «передано гетьманські клейноди, визначено похід на Україну» (204). За М. Костомаровим, гетьман сказав на раді про необхідність його визнання й городовими козаками (205). С. Величко писав, що рада в повному складі скликалася у ці дні тричі (206). У травні того ж року відбулась рада реєстрового козацтва, яка ухвалила смертний вирок І. Бараба- шу, І. Караїмовичу та іншим ненависним старшинам і козакам і повсталі козаки вирушили до табору Б. Хмельницького (207).

10-12 червня 1648 р. під Білою Церквою після переможної битви під Пилявцями козацька Рада приймає «Статті про устрій Війська Запорозького». Можливо, було затверджене посольство до Варшави домагатися ліквідації «Ординації» 1638 р. і повернення православним захоплених уніатами церков (208), до Литви, щоб «бути в мирі». 26 вересня 1648 р. в Старокостянтинові за участю Туган-бея і татарських мурз загальновійськова рада ухвалила продовження походу в західну Україну. 20 листопада того ж року відбулась старшинська, а згодом і «чорна» рада під Замостям, яка заслухала офіційне посольство від нового польського короля Яна Казиміра і вітала його на троні. Було схвалено рішення про повернення «на Україну» (209), у лютому 1649 р. в Переяслав прибули польські урядові комісари на чолі з А. Кисілем для переговорів. На раді

Б. Хмельницькому вручено від короля грамоту на гетьманство, гетьманську булаву і корогву (210). Як зазначав М. Костомаров, козаки зневажливо поставились до польської місії (211). У травні 1649 р. «Чигиринський сейм» козаків обговорював перспективи союзу з Польщею, Москвою і Константинополем. Гетьман із старшиною висловились за союз з Москвою. Рада не дійшла згоди (212). На Раді в Корсуні 1 листопада обговорювалися перші наслідки Зборівського договору (213). Наступні два роки були ознаменовані появою бурхливих «чорних» раду Сокалі, Берестечку, Маслівім Ставі, Білій Церкві (жовтень 1650 р., червень, серпень, жовтень 1651 р.) (214).

У березні 1650 р. в тому ж Переяславі на Раді затвердлується новий (після Зборівського договору) реєстр козаків. М. Грушевський пише про «український сойм», «київський з\'їзд» в лютому-березні 1650 р. (215). Новорічна 1651 р. рада під Берестечком у відповідь на рішення польського сейму про підготовку до воєнних дій ухвалила готуватись до війни з Польщею. Ймовірно, було прийнято рішення — просити військової допомоги у Криму й Угорщини, союзу з Росією. В травні 1651 р. рада під Зборовом вирішує направити посольство до великого князя Литовського Я. Радзивіла, щоб домогтись нейтралітету північного сусіда у війні з Польщею. 7 липня 1651 р. в Білій Церкві після поразки під Берестечком було вирішено «не відкладаючи ні на тиждень, зараз же бути готовими і разом збиратись» для продовження війни з Польщею (216). Генеральна рада затвердила нові умови угоди з Польщею. На початку травня 1652 р. в Чигирині за участю ханських послів рада постановила: неггідтвердження польським сеймом Білоцерківського договору звільняє Військо Запорізьке (тобто Українську державу. — В. Є.) від присяги, складеної на пунктах цього договору. Зважаючи на акти сваволі, насильства, віроломства і помсти з боку шляхти, яка повернулася до своїх маєтків, було визнано за необхідне розірвати мирні відносини з Польською короною. За М. Костомаровим, військова рада збиралася під час західного походу 1653 р. під Жовклою поблизу Тернополя. Рада обговорювала питання про доцільність йти далі на ляхів, не маючи допомоги татар. Було відряджено посольство до польського короля на чолі з київським полковником А. Ждановичем (217).

8 січня 1654 р. відбулась Переяславська рада, яка прийняла рішення «йод вьісокую государсву руку поклонитися» (218). У другій половині квітня чи у травні 1657 р. Б. Хмельницький, почуваючи наближення смерті, скликав у Чигирині Генеральну раду, яка обрала гетьманом Ю. Хмельницького (219). Л. Окіншевич називає ще генеральні ради 8 червня, у серпні і листопаді 1651 р. (220). Йдеться, мабуть, про «чорні» ради.

Таким чином, за гетьмана Б. Хмельницького відбулося щонайменше 16-18 зібрань загальновійськових козацьких рад, з них 12-13 — Генеральні ради. За 1657-1687 рр. — 14-15 рад (221). Наші відомості про них безперечно неповні. Тому, як на нашу думку, визначення складу і компетенції Генеральної ради потребує корегування, врахування історичних умов майже безперервної війни. їх рішення приймались усно, ніде не фіксувались. Ці та інші обставини перешкоджають повноті відомостей про них, особливо про обговорювані питання та прийняті ухвали.

З трансформацією загальної військової ради запорізьких козаків у загальнодержавну Раду поступово змінюється і збагачується її склад. Гетьман на правах головуючого входив, разом з генеральною, полковою та сотенною старшиною, до складу Генеральної ради, яка без його участі була неправомочна приймати будь-які рішення. Право участі у Генеральній раді мали всі козаки. Але фактично у повному складі козацьке військо, як правило, участі в її роботі не брало.

Як помітив М. С. Грушевський, вже 1632 р. на Корсунській раді з\'являються елементи представництва — «изо всех украинских городов вьі- борньк... по пяти человек», переважно з старшини городових козаків (222). Цей процес прискориться з початком Визвольної війни і зростанням питомої ваги міщанства і селянства у війську Б. Хмельницького.

Зростає і чисельність учасників рад. Загальна козацька рада, яка відбулась у лютому 1648 р. на Запоріжжі, зібрала, вважає Д. Яворницький, «величезну масу запорозького низового війська» (понад 10 тис.) і обрала гетьманом Богдана Хмельницького (223). Червнева 1648 р. козацька рада, як вважають дослідники, зібрала до 70 тис. учасників (224). Кількісний склад Ради з самого початку не був визначеним законодавчо.

Отже, через свою велику чисельність, а з початком Національно-визвольної війни й різний соціальний склад (козацтво, селянство, міщанство) Генеральну раду стає важко скликати й керувати її роботою. Рішення Ради могли бути непередбачувані, а то й небезпечні для гетьмана й генеральної старшини. Відомо, наприклад, що в лютому-березні 1650 р. на Запоріжжі навіть відбувся збройний виступ проти гетьманської адміністрації. Низові козаки, невдоволені умовами Зборівського договору, проголосили на раді своїм гетьманом Худолія, що змусило Хмельницького силою придушити повстання, а свого суперника — скарати на смерть (225). Тому Генеральна рада не була постійно або регулярно діючим вищим органом влади, з чітко закріпленими нормами представництва. Право участі козаків у радах, вважав М. Слабченко, заступило їх обов\'язок, якого додержувались на Запорізькій Січі (226).

Якщо на початку Національно-визвольної війни участь у загальних радах брали майже виключно запорізькі козаки, які і в подальшому обумовлювали зокрема обрання гетьмана лише на Запоріжжі, то в подальшому, особливо після смерті Б. Хмельницького, вони прагнули проводити незалежну від Гетьманщини політику. В одних випадках запоріжці відмовлялись брати участь у Генеральних радах, демонструючи своє негативне ставлення до розглядуваних питань чи процедури, в інших—претендували на особливу роль в їх проведенні (227). Після невдалої спроби обрати 1668 р. гетьманом І. Сірка запоріжці не брали участі у загальновійськових радах Лівобережної України.

До 1648 р. селяни не допускалися до козацьких військових рад, та масове покозачення селянства поповнювало ряди простих козаків, учасників рад. У ході Визвольної війни селяни ймовірно були учасниками рад. А. Козаченко називає, зокрема, раду під Берестечком 1651 р. (близько половини селян), Ніжинську раду 1663 р. за участю селян (228). У царській жалуваній грамоті вказувалось, що «на генеральной черновой раде под Нежином всем Войском Запорожским и чернью обрали всеми вольними гласи в гетьмани Йвана Брюховецкого» (229). А в «Грамоте малороссий- ским старшинам» за листом того ж І. Брюховецького підкреслювалось: «А на той Раде указали ми, Великий Государь, бити ... єпископу мстис- лавскому, наказаному гетьману Якиму Сомку и кошевому гетьману Йвану Брюховецкому, и вам полковникам, и ясаулам и сотникам, и старшим и черни и всему поспольству всех полков» (230). Але законодавство не закріплювало принципи формування та склад Генеральних рад.

Тепер варто проаналізувати більш детально проблему представництва на генеральних радах. Воно по-різному оцінюється сучасними дослідниками, а частіше — ігнорується, особливо у світлі «зміцнення гетьманського... монархічного начала в політичному розвитку України» в середині XVII ст. (231). Спеціально це питання теж не досліджу валося.

Зазначимо, що введення елементів представництва мали місце і в січових радах. Йдеться про паланкове представництво. А на Корсунську раду 1632 р. прибули старшин і делегатів «изо всех украинских городов виборних черкас по пяти человек» (232). З розбудовою Козацької держави Б. Хмельницький, очевидно, намагається надати загальнодержавним генеральним радам, які готувались за більш-менш сприятливих умов, представницького характеру, унормувати його. Так, напередодні Чигиринської ради у травні 1649 р. гетьман розіслав предписання у всі міста, щоб прибули «депутати от чинов и народа», по 4 козаки і 3 старшин від кожного полку на «Сейм генеральний» (233). М. Костомаров, розповідаючи про березневу Раду 1650 р., використовував оцінки сучасників Хмельниччини, які вважали: ніколи ще така Рада не скликалась, бо була більше схожа на польський сейм, була справжніми національними зборами держави вільної і незалежної (234).

Норма представництва встановлювалася в кожному конкретному випадку гетьманом і Радою старшин. Так, М. Грушевський наводить відомості про підготовку Чигиринської ради 1652 р.: гетьман послав листи до всіх полковників, осавулів, сотників і всіх козацьких «урядників», аби вони зараз з\'їздилися до нього «на думку» ... на «сейм». Старшинська рада, яка, очевидно, визначала, зокрема, норму представництва, відбулась на Вербній неділі, а «велика рада» —у Великдень (235). Формування делегацій на раду відбувалось у полках і сотнях. Хоча козацькі делегації мали назву «виборних Війська Запорозького», фактично делегатів призначали полковники та сотники. Не був визначений і кількісний склад делегацій. У джерелах знаходимо інформацію про те, що кожна сотня мала групу козаків, людей «виборних» «чільніших», «до ради спосібних» (236).

Оскільки участь козаків у Раді була їхнім правом, а не обов\'язком, то в окремих випадках участь у її роботі брали представники не від усього війська, а лише від певної його частини. Такі Ради називалися неповними. Вони відбувалися тоді, коли гетьман з політичних міркувань не запрошував на Раду частину полків або деякі полки самі відмовлялися брати участь у її роботі. Неповними були Ради, скликані Ю. Хмельницьким 1660 р. під Чудновом, наказним гетьманом Я. Сомком 1661 р. у Ніжині, 1662 р. у Козельці та ін. (237).

Л. Окіншевич звернув увагу на ще одну особливість права участі у Генеральній раді. Йдеться про позбавлення за рішенням гетьмана такого права у вигляді кари деяких полковників. Так, 1648 р. при переговорах під Замостям Б. Хмельницький про полковника М. Кривоноса сказав, що «до ради ходити йому заборонив» (238). І. Виговський не допустив участі у Раді миргородського полковника Г. Лісницького (238). Царськими статтями 1659 р. заборонялась участь «в раде войсковой» прибічникам І. Виговського (239).

За звичаєм в роботі Генеральної ради на запрошення гетьмана і генеральної старшини брали участь представники духовенства, репрезентовані вищими духовними ієрархами. З утворенням держави вони були присутні на всіх Радах, за винятком Рад у поході. За участю київського митрополита С. Косіва проходила, зокрема, Переяславська рада 1654 р., хоч духовенство відмовилось присягати (240). Коли Генеральні ради почали скликатись лише з дозволу царя («учинити полную генеральную раду»), то серед обов\'язкових їх учасників називались і особи вищих духовних достойників (241).

За письмовими джерелами з певною точністю можна визначити типовий склад Генеральних рад та рівень представництва на них, починаючи з Переяславської ради 1654 р. Остання відбувалась у такому складі і за такого представництва: за оцінками російського воєводи В. Бутурлі- на це було «собранье всего народа», «великое множество всяких чинов людей», «казаков и мещан» (242). М. Грушевський уточнив: на Раді були присутніми від війська близько 200 осіб, приблизно половину з них складали полкова старшина і козаки, іншу — сотники (243). На думку Л. Окінше- вича, міщанство брало участь у Раді як «державний елемент» (244). Разом з міщанами у Раді брало участь понад 300 осіб, оскільки відомо, що присягу царю склало 284 особи (245). Отже, Переяславська рада 1654 р. мала досить представницький характер, про що безперечно потурбувались гетьман та його уряд, які й прибули разом з представниками полків з Чигирина до Переяслава 7 січня. М. Грушевський звернув увагу на нерівномірність представництва від полків та найбільше представництво Переяславського полку.

У зв\'язку із загостренням хвороби Б. Хмельницький у березні 1657 р. розпочав підготовку Генеральної ради. Розсилалися універсали по полках з розпорядженням прибути на Раду до Чигирина не лише старшинам, а й «війтам і бурмістрам». Рада відбулась у другій половині квітня (246). За М. Костомаровим, ця рада стала в народі пам\'ятною подією і перейшла в народну думу (247).

За таким же нормативно неврегульованим представництвом, яке узвичаєвилось козацьким правом після смерті Б. Хмельницького, відбувались і наступні генеральні ради, які готувались у більш-менш сприятливих умовах. Наступний гетьман І. Виговський мав намір унормувати представництво, за яким кожен полк на Раді представлятимуть старшини і десять козаків. Але реформа не знайшла підтримки в середовищі козаків, які вбачали в ній обмеження «давніх прав і вольностей» (248).

Отже, з утворенням Козацької держави представницький принцип формування загальнодержавної Ради базувався на звичаях і не знайшов свого законодавчого закріплення. її учасниками вже не могли бути всі козаки Війська Запорізького, адже за Зборівським договором лише козацький реєстр мав налічувати 40 тис., за Переяславською угодою — 60 тис., за Глухів- ськими статтями 1669 р. та Коломацькими 1687 р. — 30 тис. козаків. Тож, за винятком рад 1648,1663 та 1668 років всі інші ради, вважав Л. Окіншевич, мали представницький характер і в Генеральних радах стали брати участь від 2-4 тис. козаків (249). Відсутність представництва давала привід не визнавати рішень ради тим полкам, козаки яких не брали в ній участі (250). Тож надалі представництво все ж удосконалюється.

Обрання гетьманом Д. Многогрішного на Глухівській раді у березні 1669 р., як свідчить посланий до Москви «Акт избрания», відбулось за участю («на раде бьіли и к статьям руку приложили») архієпископа Л. Барановича, ігумена І. Ширковича, «гетьмана обозного» П. Забіли, гене- ральних-суддів (2), осавулів (2), писарів (2), бунчужного, хорунжого, полковників ніжинського, стародубського, переяславського, піхотного кошового, 11 наказних полковників, полкових-судців, обозних, осавулів, отаманів, хорунжих, писарів, 43 сотники. Міщан ніженських представляли війт, бурмистр, писарі, чернігівських — війт і 3 райці, переяславських — 1 раєць і 2 писаря, 1 міщанин, стародубських — війт і по 2 бурмістри і райця, 1 писарь, новшрод-сіверських — війт і 3 писарі, погарців — війт, бурмістр і 2 райці, почепських — війт, глухівських—війт, бурмістр... «и других городов войтьі и бурмистри» (251). Звертає на себе увагу представництво лише частини полків. Можливо, що князь Г. Ромоданов- ський «с товарищи», який «Раду учинил», і не прагнув до їх більшого представництва.

За приблизно таким же складом і представництвом відбулось й обрання гетьманом І. Самойловича на Конотопській раді 1672 р. У «Статтях» названі той же архієпископ Л. Баранович та ще два церковні ієрархи, полковники переяславський, ніжинський, київський, полтавський, миргородський, чернігівський, стародубський, прилуцький, лубенський і гадяцький. Цікаво, що замість них «к статьям руку приложили»: за переяславського полковника Д. Райчу «его же полка козак Кирило Бу- вайло», за полтавського полковника М. Кужеля чернігівський полковник В. Бурковський, за інших — полкові писарі. Тим самим мабуть була проявлена неповага до московського втручання у давню компетенцію козацької Ради. Далі у «Статтях» перерахована старшина вищеназваних полків, присутня на Раді, сотники, війти, бурмістри, писарі полкових міст (252). Довгий список учасників Ради очевидно мав підтвердити легітимність обрання гетьмана, кандидатура якого була прийнятною для царського уряду, та відповідальність тих, хто до «Статей» «руку приложили». Отже, досить широке представництво органів міського самоврядування стало особливістю Генеральних рад у Козацькій державі.

Починаючи з Переяславської ради 1654 р. майже у всіх наступних брали участь російські воєводи і бояри. З російської сторони була спроба залучити до участі у радах «шсударевьіх ратних людей», можливо з метою приниження політичної ролі Генеральної ради. Так, перед Глухівською радою у лютому 1669 р. київський воєвода П. Шереметєв сповіщав: «Черкаси велми имеют оскорбление, что на раде будут великого Государя ратньїе многие люди» (253). І. Сірко вимагав у 1676 р. «чтоб на раде великого Государя ратних людей не било» (254). Тож до прийняття рішень і голосування вони не допускались.

Генеральний уряд інколи запрошував на Генеральну раду послів іноземних держав. На радах до 1654 р. часто були присутніми посли союзника — кримського хана. Починаючи з Переяславської ради майже у всіх наступних радах брали участь делегації союзної російської держави. На Переяславській раді 1649 р. були присутніми посли Угорщини, на Корсунській раді 1657 р., яка обрала гетьманом І. Виговського, були присутніми посли від Криму, Волощини, Молдавії, Семиграддя, Австрії, Польщі, Туреччини та Швеції (255).

Не брали участі у роботі генеральної ради жінки та неповнолітні, а також ті, хто вчинив державний злочин. Зокрема, як зазначалось, за Переяславськими статтями 1659 р. такого права позбавлявся І. Виговський та його найближчі соратники.

Таким чином, представницький принцип формування складу генеральних рад стає домінуючим. Проте їх робота і рішення набувають все більше формальних ознак.

До компетенції Генеральної ради козацьке право відносило установчі повноваження — обрання гетьмана і генеральної старшини (генерального уряду), санкціонування (прийняття) законів, прийняття рішень з питань війни і миру, внутрішньої і зовнішньої політики, ратифікацію міждержавних угод, судівство. В умовах війни генеральні ради надавали виключного значення збереженню держави, питанням війни і миру та укладання воєнних союзів, які розглядались на Раді 1648, 1650, 1651, 1652, 1654, 1657 років. Генеральна рада зберігала за собою повноваження вищого військового органу приймати рішення з питань військової стратегії. Такі питання розглядали Ради 1648 р., Рада під Берестечком 1651 р. На підставі козацького звичаю Раді належало право санкціонувати чи анулювати постанови Ради старшин або рішення гетьмана, контролювати їх діяльність. Так, після укладання Зборівської угоди в грудні 1649 р. козаки звинуватили Б. Хмельницького в тому, що він без їхньої «ради з королем замирився». Маса козаків хвилювалася і в 1651р., вважала гетьмана винним у поразці під Берестечком. «Чорна» рада вимагала, щоб він пояснив свою поведінку (256).

Значно рідше на генеральних радах розглядалися питання внутрішньої політики. Так, 1657 р. на Чигиринській раді було ухвалено безмитну торгівлю вином, 1669 р. на Росаві розглядалось питання про ліквідацію сердюцьких полків (257).

До виключної компетенції Генеральної ради з самого початку належало обрання гетьмана та генеральної старшини. Відповідно обрання полковників і сотників, полкової і сотенної старшини відносилось козацьким звичаєвим правом до повноважень полкових та сотенних рад. Переяславська угода 1654 р. законодавчо закріпила за Радою право «самим меж себя гетьмана обирати», «по прежним их обьічаям», «вольними голосами» (258). Отже, установчі повноваження Генеральної ради визнавались російським царем, польськими урядовими комісарами, іноземними послами. Не викликала сумніву і легітимність Переяславської ради, яка схвалила українсько-російський союз і прийняла, за визначенням М. Костомарова — «основний закон», а М. Міхновсьюш -«Пере- яславську конституцію» (259). Це стосувалося й визнання царським урядом ухвалених Радою Переяславських статей 1659 р., Глухівських статей 1669 р., Конотопських статей 1672 р., Переяславських статей 1674 р. і Коломацьких статей 1687 р., що мали силу основного закону для України (260). Таким чином, царський уряд визнавав за Генеральною радою повноваження як найвищого органу законодавчої влади, її виключну компетенцію з обрання гетьмана, затвердження договірних умов його правління.

Проте із смертю Б. Хмельницького царська політика приєднання України до Росії позначилась на зміні повноважень Генеральної ради і гетьмана. Нові Переяславські статті 1659 р. забороняли на радах «самим единолично гетмана без указа Царського Величества ... переменять» (ст. 7) (261). Значно обмелювалась і гетьманська влада. З тексту Конотопської угоди це обмеження повноважень Генеральної ради було вилучене, але ст. 6 Коломацької угоди відновила чинність названої норми (262).

У царській жалуваній грамоті 1654 р. гетьману і всьому війську запорозькому встановлювався довічний характер гетьманства (263). Проте ст. 7 Переяславських статей 1659 р. відновила право Ради з санкції царя позбавляти гетьмана уряду, закріплювала виключне право обирати старшину — «гетьману, без ради и без совета всей черни в полковники и в иньїе начальньїе люди никого не вибирать». Гетьман без рішення ради не мав права позбавляти посад обраних полковників («тех полковников гетман без ради неповинен отставливать»). Скасовувалось і колишнє право на смертні вироки козацькій верхівці (карати полковників та «иньїх начальних людей ... без внсланного на суд от Царского Величества» (ст. 12). Це прирівнювало українців до царських підданих, позбавляло їх судового імунітету. Категорично заборонялась участь у генеральному уряді прихильників І. Виговського (ст. 10) (264).

У XVII ст. генеральні ради при обранні гетьмана (принаймні до обрання гетьмана І. Мазепи) повністю використовували своє давнє право й на переобрання генеральної старшини. Так, на Переяславській раді 1659 р. було обрано 2 генеральних судді, 2 генеральних писарі, генерального осавула. Обрання генеральної старшини відбулось і на Генеральній раді 1669 р. у Глухові, коли був «поставлен и ... Самойлович судією войсковим енеральним». Про Генеральну раду 1672 р. Самовидець писав, що «там же и усю старшину козацкую настоновляли» (265). Тоді було переобрано генеральних суддю, писаря, осавула, хорунжого і бунчужного. Генеральна рада 1687 р., яка обрала гетьманом І. Мазепу, фактично лише затвердила зміни в генеральному уряді.

Щодо повноважень ради А. Козаченко зазначає зокрема: «фактично ж загальна військова рада тільки обирала гетьмана та генеральну старшину і жодного разу не скористалася правом позбавити їх займаних посад та здійснити над ними суд» (266). З цим не можна погодитись. «Скинення з старшинства» С. Павлюка (267), зречення гетьманства Ю. Хмельницьким (1663 р.), І. Виговським (1659 р.), М. Ханенком (1674 р.), П. Дорошенком на Чигиринській раді 1676 р., скинення І. Самойловича 1687 р. і його арешт свідчать, що рада неодноразово використовувала своє право зміни гетьманів, хоч і не так часто, як це мало місце на Запоріжжі.

Відповідно до політичної ситуації в Україні повноваження Генеральної ради царським урядом то дещо розширювались, за рахунок компетенції гетьмана, то суттєво звужу вались порівняно із Статтями Б. Хмельницького та жалуваними грамотами від 27 березня 1654 р. За Батуринськими статтями 1663 р. І. Брюховецькош формально залишались чинними Березневі статті 1654 р. і Переяславські статті 1659 р. Але в жовтні 1665 р. гетьман, перебуваючи з найближчою старшиною у Москві, де вони одержали щедрі подарунки, підписав «Статьи Московские», які фактично відміняли попередні. За Московськими статтями Генеральна рада фактично підпадала під контроль російських воєвод («по указу Государя, при особе от него»), частина її функцій передавалася Раді генеральної старшини (статті 2, 3, 8). Скасовувалися надані раніше Генеральній раді права в галузі міжнародних відносин (ст. 9) (268). Тож складені у Москві статті відверто ігнорували повноваження Генеральної ради.

Якщо за статтями 1663 р. гетьманська булава і корогва вручались гетьману за давнім звичаєм на самій Раді, щоправда, вже царським воєводою Г. Ромодановським, то за статтями 1665 р. ця процедура теж змінювалась і детально прописувалась. З смертю гетьмана «булаву і знамя большое и булаву ж и знамя меньша, и бунчук и пушки, до гетьман- ского обранья должен взять обозньїй войсковой и отвезти к боярину и воєводам... а отгуда к Государю, к Москве». «При обраньи нового гетьмана ему будет вручено меньшее знамя, и меньшую булаву, и бунчук, и пушки; а булавою ж и знаменем большим пожалует гетмана Великий государь» у Москві (269). Отже, царь та його уряд перебирали на себе важливі повноваження Генеральної ради щодо скликання рад, обрання гетьмана, вирішення питань війни і миру та воєнних союзів, контроль за управлінням державою, право судити і карати.

Глухівські статті 1669 р. між царським урядом і гетьманом Д. Многогрішним, який зробив спробу домогтися дозволу на заснування в Гетьманщині виборної постійно діючої Ради замість воєводського правління, забороняли царським воєводам втручатися у справи Генеральної ради та інших органів гетьманського управління щодо військово-адміністративних, фінансово-господарських справ, судочинства. Проте за додатковими статтями, які хоч і підтверджували чинність статей та царських жалуваних грамот доби Б. Хмельницького і надання гетьману і всьому війську цього боку Дніпра прав і вольностей за колишніми їх правами (статті 2, 4), заборонялося Генеральній раді і гетьману з старшиною вступати в зносини з іншими державами. Зафіксована ж у статтях 12, 17 можливість їх представництва у складі царських дипломатичних місій на практиці грубо ігнорувалась з боку Москви. Генеральна рада формально, як і раніше, обирала гетьмана, але скинути його з посади вже, як раніше, не могла. Стаття 20 чітко фіксувала: «буде гетьман какую проступку учинит, опричь изменьї, и его без указа Великого государя... не переменять» (270). Стала й звичною формула — «царь ... велел учинить Раду». У «Статтях московських» (ст. 10) цар перебрав на себе повноваження надання самоврядним містам Магдебурзького права, дарованих польським королем (271).

Отже, тенденція до звуження та блокування компетенції і прав самоврядних установ Гетьманщини посилювалась. Значно обмежувався перехід селянства в козаки, чисельність козацького реєстру встановлювалась в ЗО тис. чоловік.

Конотопські 1672 р. і Переяславські 1674 р. статті (договорні умови гетьмана І. Самойловича), не порушуючи загальної тенденції обмеження прав самоврядних установ Гетьманщини і зрівняння класових інтересів російських та українських феодалів, доповнювалися новими пунктами про подальше розширення привілеїв козацької старшини (272). Тут вже відсутні традиційне формальне посилання на Статті Б. Хмельницького і потвердження «прежних прав и вольностей». Зате більшість статей обумовлює розширення і недоторканність прав «войсковой старшини», без Ради якої гетьман позбавлявся права відбирати старшинські маєтки, права на судочинство, («чтобьі они от гетьмана никакой неволи и жесто- чи не терпели»), листування з «посторонними монархами», з правобережним гетьманом П. Дорошенком, подання йому допомоги тощо. Як слушно зазначав Л. Окіншевич, вже наприкінці XVIII ст. Генеральна рада є свого роду урочиста окраса, що санкціонувала рішення, de facto установлені Радою старшин (273). Це дискредитувало політичне значення генеральних рад в очах козаків.

За Коломацькими статтями 1687 р., укладеними при обранні гетьмана І. Мазепи, хоч царь «велели о обираним гетмана бить по прежним их правам и вольностям», зате «без челобитья и без указа Великих Госуда- рей... им старшине и всему войску Запорожскому, гетмана не обирать ис гетманства не отставливать...» (ст. 6). Тут значно зміцнювався правовий статус старшини, зокрема Ради старшин (274). Скориставшись цим, гетьман фактично відмовився скликати Генеральну раду впродовж понад 20 років. Відповідні функції цієї Ради виконувала Рада старшин.

У XVIII ст. відбувається подальше обмеження повноважень Генеральної ради щодо обрання генеральної старшини і полковників: 1709 р. обрані кандидатури повинні були затверджуватись, за поданням гетьмана, указом царя, з 1721 р. гетьман повинен був представляти по дві кандидатури на генеральні уряди, одну з яких мали затверджувати російська Колегія закордонних справ та царський указ (275). «Решительньїе пункти» 1728 р., хоч і підтверджу вали право обрання генеральної старшини, проте мова йшла про обрання лише 2 — 3 кандидатів, один з яких і затверджу вався тими ж інстанціями (276). Отже, виборність старшини на генеральних радах стала номінальною. Вже за гетьмана І. Скоропадського полковники призначались царем навіть без відома гетьмана. Ось що писав київський губернатор князь Д. Голіцин 7 березня 1710 р. до гетьмана: незважаючи на прохання старшини і «черни» (мабуть — рішення полкової ради. — В. Є.) щодо кандидатури білоцерківського полковника Танського і навіть на те, що «и Ваша Вельможность тому Танскому велел бьіть тамо наказаним полковником», але «я, без имен- ного Царского Величества указу определить его в тот чин полковничес- тва Белоцерковского не могу» (277). Отже, ні Рада, ні гетьман вже не могли «определять» полковників.

Після смерті гетьмана (1722 р.) практично вся влада зосередилась у заснованій Петром І Малоросійській колегії, яка зосередила у своїх руках найважливіші функції нагляду за діяльністю гетьмана і генеральної старшини. Лише у 1728 р. в Гетьманщині було відновлено гетьманство і Генеральна рада формально обрала гетьманом Д. Апостола. Була поновлена діяльність і Ради старшин. «Решительньїе пункти» надавали Генеральній раді формальні повноваження «вольними голоси» обирати гетьмана за дозволом і згодою російського монарха (ст. 2) (278).

Після смерті Д. Апостола (1734 р.) Генеральна рада і Рада старшин вже не збиралися (царський уряд не дозволив обирати нового гетьмана), а замість гетьмана діяло Правління гетьманського уряду, яке очолювалось послідовно російськими князями О. Шаховським, І. Барятинським та П. Румянцевим-Задунайським.

Остання Генеральна рада відбулася 1750 р., коли імператриця Єлизавета Петрівна ліквідувала Правління гетьманського уряду і дозволила обрати гетьманом Лівобережжя К. Розумовського. Але і тепер проведення Генеральної ради нагадувало скоріше театралізоване дійство: була зачитана жалувана грамота про дозвіл обрання гетьмана і «обраний» гетьман, хоча сам К. Розумовський був відсутній на Раді (279). У відсутності проголошеного гетьмана, який тривалий час проводив у Москві і Петербурзі, Гетьманщиною фактично управляла Рада старшини на чолі з генеральним обозним Г. Кочубеєм та генеральна канцелярія. В руках

Ради зосереджувались законодавчі, виконавчі і судові функції. Та вже 1764 р. нова російська імператриця Катерина II видала указ про скасування гетьманства в Україні. Одночасно припинила свою діяльність і Рада старшини. З ліквідацією 1775 р. Запорізької Січі у Лівобережній Україні почала вводитись російська система органів влади та управління.

Таким чином, компетенція Генеральної ради з самого почату державотворення в Україні була досить широкою. Вона переросла компетенцію давньоруського віча — традиція представництва в епоху Хмельниччини стає новою формою народоправства (280). Проте трансформація козацької загальної ради у верховний представницький орган з чітко врегульованою компетенцією загальмувалася через складні умови Визвольної війни, польські та російські впливи, спрямовані на згортання державотворчих процесів в Україні. Громіздкість, чисельний склад Генеральної ради, непередбачуваність її ухвал пояснюють надзвичайний характер її скликання й рішень, введення елементів представництва. Після смерті Б. Хмельницького компетенція Ради фактично звелась головним чином до обрання або затвердження нових гетьманів та нормативних актів конституційного характеру — «статей» чи «конституцій».

Процедура Генеральної ради значною мірою була успадкована від порядку проведення загальної козацької ради на Січі. Головна відмінність полягала, мабуть, у тому, що Генеральна рада скликалась універсалами гетьманів і вирішувала загальнодержавні, найневідкладніші справи, що надавало зібранню більш організованого і представницького характеру. Вони відбувались на основі давніх звичаїв, збагачених досвідом державотворення та частково процедурою, починаючи з Переяславської ради 1654 р., передбаченою українсько-російськими договорами, розроблюваними в Москві (281).

Генеральна рада не мала постійного місця проведення і усталеної періодичності. Кожного разу місце, час і предмет обговорення визначалися гетьманським універсалом чи розпорядженням. Найчастіше вони відбувалися у тодішній гетьманській резиденції — Чигирині, Переяславі, Корсуні, пізніше — в Глухові або за місцем перебування гетьмана. За січовим зразком обговорення відбувалось у «колі» учасників ради та запрошених, у центрі якого на почесному місці знаходились гетьман з генеральною старшиною і гетьманські клейноди, що засвідчували легі- тимність Ради. Гетьман і старшина виконували основні організаційні функції: після молебна відкривали Раду, оголошували питання, що підлягали розгляду, свої пропозиції їх вирішення, оприлюднювали проекти угод, слідкували за дотриманням процедури, домагались однозначних рішень, закривали чи переносили продовження обговорення на наступний день або інший час (282).

Учасники Ради, здебільшого козаки, мали право обговорювати всі питання, винесені на розгляд Ради, висувати власні пропозиції. За ними це право мали представники духовенства, міщанства та селянства, якщо вони були запрошені на раду. Обговорюване питання Рада ухвалювала простою більшістю голосів («на око і слух»), що в російських документах визначалось як «единогласие», «всеми вольними гласи» (283).

Повне схвалення супроводжувалось гучними вигуками і підкиданням шапок (284). Підрахунку голосів не велося, але процедура погодження рішення передбачала опитування присутніх. Так, під час Переяславської ради 1654 р. переяславський полковник П. Тетеря, «ходячи кругом в майдане на все сторони спрашивал голосно: все ли тако соизволяете? Рекли весь народ: все единодушно!» (285).

Як писав М. С. Грушевський, «с тех пор как казачество стало такою огромной массою, рассеянного на огромной территории — войсковая рада стала механизмом тяжелнми, функционирование ее осложнялось разннми формальностями» (286). Оскільки Рада залишалась законодавчо неврегульованою вищою державною установою, яка обмежувала владу гетьмана і генеральної старшини, звідсіль — і несміливі кроки її реформування в представницьку установу, і невизначеність термінів скликання, і використання претендентами на гетьманську булаву Ради як інструменту в політичній боротьбі. Наприкінці XVII — у XVIII ст. генеральна старшина фактично диктувала, виконуючи вказівки Москви, свою волю Раді.

Скликання Генеральної ради з дозволу, а то й самим царським урядом, як це було з Глухівською радою 1708 р., визначення ще до неї царем кандидатури гетьмана, ведення козацької Ради російським воєводою, вручення ним же обраному гетьману булави, призначення замість обрання старшини, підкуп старшиною частини козаків, як це було при обранні І. Мазепи, приведення до присяги царю гетьмана, генеральної старшини, «полковников, и сотников, и чернь» (287) — всі ці та інші нововведення спотворювали в очах простих козаків і посполитих уконституційовані звичаї, дискредитували роль і значення Генеральної ради, знецінили демократичну процедуру її проведення.

Вже з останньої чверті XVII ст. Генеральні ради набувають формального значення. Бояри, які представляли царський уряд, піднімалися на поміст, спочатку усно оголошували про царський дозвіл обрати нового гетьмана, а потім дяк зачитував відповідну царську грамоту. Слідом за цим боярин, що проводив вибори, звертався до генеральної старшини і полковників, що стояли поблизу, із запитанням, кого вони бажають обрати гетьманом. Старшина, заздалегідь підготовлена, називала бажану царському уряду кандидатуру. Сотники і полкова старшина ггідхоплюва- ла назване ім\'я. Слідом за цим новопоставленого гетьмана піднімали на підвищення і боярин проголошував його обраним. Рядове козацтво, присутнє на раді, фактично ніякої участі у дійстві не брало, зовсім незначною була роль і полкової і сотенної старшини (288). Як театралізоване свято відбувалось обрання гетьманом К. Розумовського 1750 р. Л. Окіншевич зазначав, що у XVIII ст. вони реального значення не мають і їх ухвала наперед вирішена (289).

З падінням політичного значення Генеральної ради зростала роль Ради старшин, як колегіального органу при обраному гетьманові. В листах вона іменувала себе Радою Війська Запорізького (290). До її складу входив передусім генеральний уряд, очолюваний гетьманом: генеральні обозний, осавул, хорунжий, які керували військовим справами, відповідали за боєздатність збройних сил, їх матеріальне постачання; генеральний суддя (спочатку один, згодом—двоє суддів), який очолював вищий судовий орган — апеляційну інстанцію для полкових та сотенних судів; генеральний підскарбій (завідував державною скарбницею); генеральний писар (готував письмові розпорядження гетьмана, справи до розгляду на генеральній та старшинській радах, відав міжнародними зносинами); генеральний бунчужний (головний охоронець клейнодів гетьмана і військових з\'єднань, виконував окремі доручення гетьмана) (291). М. Грушевський пише: «Рада старшини имела своим ядром совет генеральной старшини, т. е. ближайший штаб и совет министров гетьмана» (292). Менш алегорично, але більш детально раду генеральної старшини характеризує Л. Окіншевич, який стверджує, що ця рада у XVII-XVIII ст. діяла на Гетьманщині як нарада при гетьмані, де генеральна старшина відігравала роль гетьманських радників та виконавців його доручень (293). У таких нарадах брала участь зазвичай вся генеральна старшина, присутня в гетьманській резиденції. Отже, рада генеральної старшини — лише частина, хоч і головна, Ради старшин.

Слід, очевидно, погодитись з Л. Окіншевичем, який виділяє три види (рівні) старшинських рад: 1) рада гетьмана з найближчою колегією генеральної старшини (генеральних урядовців. — В. Є.); 2) ширші збори генеральної старшини за участю полковників; 3) старшинські з\'їзди за участю майже всієї старшини, з сотниками включно (294). За російськими джерелами такі найбільш повні зібрання старшини називались, на відміну від Генеральної ради, «тайной радой» гетьмана «с полковниками своїми» (295). Як правило, на Раду старшин запрошувались представники вищого духовенства, «меская старшина», тобто представники місцевого самоврядування («війти і міщани»), «значні товариші» з колишніх полковників, сотників та ін. (296).

Значну кількість зібрань Ради старшини наводить М. Грушевський. Зокрема, після Зборівської перемоги і договору не була скликана Генеральна рада, що викликало нарікання простих козаків. Натомість двічі восени 1649 р., в березні 1650 р. відбулися старшинські з\'їзди. На останньому старшина прийняла рішення дозволити польським магнатам і шляхті володіти своїми маєтками, «нехай вже зістаються, тільки не сваряться з підданими». Такі ж ради Б. Хмельницький збирав, зокрема, в травні 1652 р. «з козацької старшини і татарських делегатів» і в листопаді того ж року. У січні наступного року «з\'їздилися до гетьмана з усіх городів полковники і сотники «на думу» і договорилися — з королем і поляками не миритись, а просити милості у царя, щоб прийняв їх «під свою сильну державу». М. Грушевський називає кілька таких рад, скликаних Б. Хмельницьким 1653 р. На основі списку, приведених до присяги царю 8 січня 1654 р. генеральної, полкової і сотенної старшини, який використовує вчений, неважко встановити учасників «таємної ради» у гетьмана за кілька годин до Генеральної ради (297).

За Переяславськими статтями 1659 р. кількісний склад старшинської Ради збільшувався за рахунок введення додаткових посад генеральних судді, осавула, писаря. Одночасно заборонялось «всяким начальним людям» обіймати уряди, якщо вони неправославної віри чи новохрещені (ст. 8). Стаття 10 предписувала «в урядах не бить» соратникам і однодумцям І. Виговського, «а кто положиг на них уряд — (будет) карай смертно». Підлягали смертній карі й ті із старшин, хто буде зводити наклепи на Москву, відмовиться від присяги (298). В тексті присяги Ю. Хмельницького містилось зобов\'язання «держать совет» з боярами і воєводами (299). Пізніше гетьман І. Самойлович та старшина зобов\'язувались «не верить пле- велосеятелям, не слушать ссорньїх слов» (300). Переяславські статті 1674 р. зобов\'язували старшину «остерегаться и писать государю» (доноси на гетьмана) (301). Постійними учасниками старшинських Рад стали російські бояри і воєводи.

Гетьман на правах головуючого входив до складу Ради старшин (в будь-якому її складі), яка без його участі була неправомочна приймати рішення (302).

Компетенція старшинської Ради була досить широкою і залежала від повноти її складу. Вона фактично випливала з повноважень гетьмана. Як зазначав М. Грушевський, «сфера влияния и значение ради зависели от положення, занимаемого гетьманом» (303).

Рада генеральної старшини керувала як окремими галузями управління державою, так і здійснювала контроль за фінансами, розглядала апеляційні справи на судові рішення, справи про злочини проти держави, поточні питання війни і миру, міжнародних відносин, організовувала виконання доручень гетьмана. її рішення ставали обов\'язковими і для гетьмана. «Що прийнято з узгодженого зі всією старшиною схвалення, — писав Б. Хмельницький у березні 1656 р. до коронного гетьмана С. По- тоцького, — то цього нам не можна порушити приватним чином» (304). З нею він радився перед прийняттям рішень з найбільш важливих державних питань. Крім своїх прямих обов\'язків вищі посадовці генерального уряду виконували доручення й старшинської Ради. За відсутності гетьмана його обов\'язки виконував наказний гетьман, призначений генеральною старшиною. Так, за відсутності Д. Многогрішного його обов\'язки виконував генеральний обозний П. Забіла, за відсутності І. Мазепи у 1690 р. — генеральний суддя С. Прокопович, у 1702 і 1707 роках — генеральний суддя В. Кочубей. Після смерті І. Скоропадського наказним гетьманом був чернігівський полковник П. Полуботок (1722- 1723 рр.). Його влада була обмежена радою генеральної старшини і Малоросійською колегією. Генеральна старшина урядувала Україною за останнього гетьмана К. Розумовського. Але й раніш з послабленням політичного значення Генеральної ради, у періоди міжгетьманства або «слабкого» гетьмана, генеральна старшина значною мірою визначала політику, а то й долю самого гетьмана. Так, передаючи гетьманську булаву своєму сину Юрію, Б. Хмельницький заклинав «старейшин народа», «своих чиновников» «подкреплять сего юношу советами благими и му- жеством постоянньїм» (305). А в боротьбі за гетьманську булаву генеральна старшина скинула з гетьманства Д. Многогрішного 1672 р., І. Самойловича 1687 р., домігшись затвердження своїх кандидатів на Генеральній раді.

Л. Окіншевич називав раду генеральних старшин «малим пленумом ради старшин», її «обмеженим постійним кворумом», «колегією» і присвятив старшинській Раді спеціальний історико-юридичний нарис (1924 р.) (306). Він вважав, що рада генеральної старшини вку пі з гетьманом не лише вирішувала справи державного управління, а й брала участь у законодавстві (але не могла змінювати законів), ініціювала зміни в ньому. Справді, за її участі складались гетьманські універсали, Березневі статті Б. Хмельницького, Московські статті 1665 р., вироблялись і узгоджу вались з представниками російського уряду Переяславські, Коломацькі та інші статті.

Забезпечуючи участь генеральної старшини в дипломатичних справах, ст. 4 Конотопських статей 1672 р. закріплювала її права: «Они же, генеральна старшина — обозний и судьи, и писарь, и все войско Запо- рожское — били челом, чтобьі тот же новообраний гетьман без указа Великого Государя... и без совета из старшин, к посторонним монархам. .. а найпаче к Дорошенку ни о чем не писал, и с изустньїми своими ссьілками ссьілатись не дерзал» (307). Генеральна старшина незмінно брала участь у дипломатичних переговорах гетьмана, посольствах до інших держав, на польський сейм.

Л. Окіншевич 1926 р. намагався дослідити окремо компетенцію «колегії генеральних старшин» на Лівобережній Україні XVII-XVIII ст., виділити її із загальної старшинської Ради, переконливо довів провідну роль генеральної старшини в цій старшинській Раді, а також у підготовці і роботі Генеральної ради, справедливо підкреслював, що рада генеральної старшини «не грала самостійної ролі», «це були постійні гетьманські радники», «дорадчий орган» при гетьманові (308).

Дійсно, компетенція і склад загальної старшинської Ради, «старшинський з\'їзд» були значно ширші ради генеральної старшини. Автор вважає, що компетенція загальної старшинської Ради, яку збирав гетьман і генеральна старшина, випливали не лише з повноважень гетьмана, а й Генеральної ради між її зібраннями. М. Грушевський називав такі старшинські Ради «звичайними» (309), адже за Хмельниччини вони скликались частіше замість Генеральної ради або безпосередньо перед нею (двічі — тричі на рік). На таких з\'їздах старшини розглядались варіанти міжнародних союзів (на одному з них влітку 1653 р. обговорювалась можливість союзу з турецьким султаном) (310), ведення військових дій.

Старшинська рада не повноважна була змінювати законів. Але після смерті Б. Хмельницького під тиском російських урядовців вона, апелюючи до «Переяславської Конституції», вимушена була погоджу ватись з її порушеннями в нових Статтях, починаючи з переяславських статей 1659 р., на обмеження правового статусу України, її вищих державних інституцій і власної теж. Давались взнаки й егоїстичні інтереси самої старшини, як це особливо проявилось у Московських статтях 1665 р. М. Грушевський писав: « Конкурснция войсковой ради с радою старшин получила характер борьбьі казацкого демоса со старшинской олигархией». Вона намагається захопити в свої руки долю гетьманського уряду, писав вчений, відсторонивши або послабивши виборну систему, козацьке народовладдя (311). Вона розробляла і затверджувала проекти міжнародних угод, ратифікувала Статті, нав\'язані царським урядом. Вона попередньо вирішувала всі питання, які вносилися на розгляд Генеральної ради, а за гетьмана І. Мазепи остаточно перебирає на себе її повноваження, в послабленні політичної ролі якої передусім була зацікавлена Росія (312).

До компетенції старшинської Ради відносились й важливі державні фінансові справи, встановлення нових податків та заміна старих. Так, у 1678 р. І. Самойлович писав до Москви: «за полною обрадою и згодним зазволенем всей старшини войсковое и полковников всех на теперешнем зьезде будучих, ухвалилисмьі во всех рейменту нашого полках... арендьі горилчані, тютюнніе и дьогтевіе постановити» (313). Царський уряд визнавав це право гетьмана й старшини. В тексті Коломацьких статей 1687р. це визнання міститься в останній статті: «... каким образом те денежньїе сборьі бьіть имеют, о том гетман с старшиною помислити имеет» (314). Питання про оренди, податки, грошові збори, вивіз хліба, тютюну, горілки, прибутки, військові млини і землі — в порядку денному старшинських нарад і за наступних гетьманів.

Загальна старшинська Рада діє як апеляційна інстанція для полкових і сотенних судів, а інколи, як стверджує Л. Окіншевич, і для генерального суду у найскладніших справах (звинувачення полковників, сотників чи генеральної старшини, духовних осіб). На одному з таких засідань, за свідченням І. Мазепи, були представники духовенства, «да генеральная войсковая старшина, обозний Петр Забела с товарищи, и полковники, и полковая и меская старшина, и сотники, и знатное товарство» (315). З посиленням влади генеральної старшини у XVIII ст., вважав Л. Окіншевич, цю компетенцію повністю перебирає на себе її «колегія» (316). В особливих випадках суд у такому складі поширював свою юрисдикцію навіть на гетьманів. Були усунуті, зокрема, від гетьманства, арештовані і передані старшинському суду Д. Многогрішний, І. Самойлович. Про суд над полковниками і духовними посадовими особами, як і про вироки гетьман повідомляв російський уряд. Суд над священнослужителями вимагав обов\'язкової участі представників вищого духовенства (317). Члени Ради за дорученням гетьмана мали спеціальні відрядження для розгляду скарг, проведення слідства, межування спірної землі тощо.

Старшина ревно оберігала свої судові повноваження від спроб гетьманів їх обмеження на свою користь. Стаття 3 Конотопських статей 1672 р. задовольняла її бажання: «чтоб они от ньінешнего новообраного гетмана никакой неволи и жесточи... не терпели ... а за преступления судом и доводом войсковьім казнил...» (318).

З обмеженням функцій Генеральної ради і гетьманів саме Рада старшин перебирає на себе функцію обрання генеральної старшини, полковників і сотників, порушуючи «суверенную волю народа — войска», за виразом М. Грушевсьюш (319). Вона домагається закріплення в Конотопських статтях 1672 р. заборони гетьману «без совета всей старшини» «отставлять» генеральну старшину «отчина, если кто того недостоин будет» (ст. 3). Це обмеження гетьмана стало повторюватись і в наступних «Статтях». Але вже у Коломацьких статтях таке обмеження відносилось до компетенції царя — «гетману старшини генеральной без воли и указа ... не описнвая о том к нам, Великому Государю, с уряду никого не переменять же» (ст. 11) (320).

За гетьманства І. Самойловича, І. Мазепи старшинська Рада ще сповна використовує відвойоване повноваження обрання на уряди. 2 лютого 1678 р. гетьман сповіщав царський уряд про обрання осавула, хорунжого, бунчужного старшинською Радою (321). С. Величко розповідає про обрання 1700 р. Радою генеральним суддею В. Кочубея (322).

Ігноруючи «давні права і вольності козацькі», вона обирала й полковників. Так, І. Брюховецький повідомляв цареві, що на посаду ніжинського полковника «вибрали со всею старшиною Артема Мартьінова» (323). Старшинська рада 1669 р. в Новгород-Сіверську обрала Ф. Уманця ніжинським полковником. У 1682 р. на з\'їзді в Батурині «советом всей старшини тот чин полковничества переяславскош вручали ... Костянтину Солонине» (324). Рада старшин напередодні Коломацької 1687 р. Генеральної ради обрала Я. Лизогуба чернігівським полковником, Г. Гама- лію — лубенським, Р. Райчу — переяславським, Т. Олексійовича — ста- родубським полковником (325).

Старшинська верхівка відігравала вирішальну роль при обранні та усуненні гетьманів від влади — Ю. Хмельницького, І. Виговського, І. Брюховецького, Д. Многогрішного, І. Самойловича. Саме «Челобит- ная» старшини на гетьмана І. Самойловича 1687 р. вирішила його долю. Вона була написана від імені всього Війська Запорізького («просит все войско Запорожское») і підписана генеральною старшиною (обозним, суддею, осавулом (І. Мазепою), писарем) і п\'ятьма полковниками (326). При цьому вона спиралась на підтримку царських воєвод і самого царя, зацікавлених у послабленні автономії України. Попереднє обговорення кандидатур гетьмана відбулось і напередодні виборів гетьмана у листопаді 1708 р. За царським маніфестом до Глухова прибули полковники: стародубський (І. Скоропадський), чернігівський (П. Полуботок), наказні полковники — ніженський (Л. Журахівський), переяславський (С. То- мара). Ближній стольник князь Г. Долгорукий сам на сам розмовляв з кожним з приводу виборів. Узгоджені були дві кандидатури — стародуб- ського і чернігівського полковників. Цар Петро І, що прибув до Глухова, відхилив кандидатуру П. Полуботка: «Зтот очень хитер, он может Ма- зепе уравниться». Полковники заявили, що будуть «во всем чинить по царскому произвелению». 6 листопада відбулась Генеральна рада, на якій гетьманом було проголошено І. Скоропадського (327).

Царський уряд почав все більше обмелювати й повноваження старшинської Ради: спочатку залишаючи за собою право затвердження обраних кандидатур на уряди і полковництво, а потім їх призначення. Як свідчить листування гетьмана І. Скоропадського, київський губернатор князь Д. Голіцин ігнорував рішення полкових рад, Ради старшини і самого гетьмана про призначення на уряди (328). Після обрання в 1728 р. гетьманом Д. Апостола російська Колегія закордонних справ з кандидатур, запропонованих Генеральною радою, радою старшин і гетьманом, на полковництво взагалі затвердила власний список (329). Призначення полковників (нерідко із російських чинів) оформлялося царським або сенатським указом, що надсилався до відома гетьмана та генеральної старшини. Членами ж старшинської Ради теж ставали російські посадовці, внаслідок чого вона втрачала свої повноваження і національні представницькі ознаки.

Відродження гетьманства за К. Розумовського позначилось відновленням Ради старшини. Саме вона керувала під час його перебування в столиці. Незважаючи на те, що вона подавала тільки «мнения» у законодавчих справах, визначала кандидатів на вищі урядові посади, до неї зверталися все частіше. Знов почали скликатись з\'їзди старшин. На початку 60-х років XVIII ст. старшина схиляється до ідеї перетворення цих з\'їздів на «Генеральну раду або сейм» із законодавчими повноваженнями (330). 1764 р. старшинський з\'їзд підготував «Прохання Малоросійського шляхетства» до імператриці, де йшлося про розширення автономії України: обрання гетьмана «вільними голосами», запровадження сейму або Генеральної ради, повернення Гетьманщині територій, раніш відчужених Росією, тощо (331). Проте наслідком цієї спроби стали скасування гетьманства й козацького устрою Слобожанщини.

Порядок засідань старшинських зібрань не був чітко визначеним і залежав від обговорюваних питань порядку денного, а отже, й від кола присутніх. За Л. Окіншевичем, «колегія» генеральної старшини, як і «широкий пленум» Ради старшин, відбувались при головуванні на них гетьмана (за його відсутності — генерального обозного чи генерального судді. —В. Є.). «Певного кворуму, очевидно, не було» (332). Поточні справи вирішувались при будь-якій кількості присутньої старшини, але за наявності генеральної старшини. їх рішення затверджувались з\'їздами старшин, що збиралися регулярно. Старшинська рада зазвичай збиралася в гетьманській резиденції.

Найважливіші справи відкладались до старшинського з\'їзду. Так, умови Переяславської угоди 1654 р., за М. Грушевським, готувались аж на двох старшинських радах — у січні і лютому того ж року в Корсуні та Чигирині і були остаточно сформульовані у 23 пунктах «Прохальних статей», поданих українським посольством (333). На радах теж діяв принцип одноголосності, але на рішення впливала думка гетьмана, «значних товаришів». «Якщо проти їхніх пропозицій решта зборів не заперечувала, постанови визнавались за одноголосні», — вважає Л. Окіншевич (334). Він наводить численні приклади гострих дебатів на Раді, суперечок з гетьманом, які підтверджують живучість традиції козацького демократизму.

Л. Окіншевич зауважував, що Раду старшинську слід рівняти до європейських установ станового представництва (335). Як уже зазначалось, вона зосереджувала й законодавчі, розпорядчі та судові функції, які ділила то з Генеральною радою, то з гетьманом, поступово втрачаючи їх на користь царського уряду.

Таким чином, конституційні засади Української держави руйнувалися на Правобережжі політикою Речі Посполитої, а на Лівобережжі — царським урядом Росії.

Отже, доба Литовсько-Руської держави і Речі Посполитої збагатила українство досвідом участі в сеймових зібраннях, Пани-раді і сенату Великого князівства Литовського і Речі Посполитої. Боярські ради земель Русі трансформувалися в їх місцеві органи влади і управління, а віча — в земські сейми. Архівні і літописні джерела, твори визначних істориків кінця XIX — початку XX ст. відтворюють історичну еволюцію в Польщі і Литовсько-руській державі віча в загальнодержавний сейм. Сейм у Великому князівстві Литовському набуває характеру вального з унормованим становим і територіальним представництвом лише з почать^ XVI ст., а з сеймової реформи — двопалатну структуру і дворівневі представництво і повноваження (сейм і повітові сеймики). Українські князі і шляхта вчились використовувати і цінити ці найвищі представницькі законодавчі органи, прилучились до парламентської культури сусідніх європейських держав.

На основі давніх вічових традицій, народоправства і самоврядування, правових звичаїв предків українське козацтво витворило, починаючи з XVI ст., у Подніпров\'ї козацько-старшинську організацію суспільно- політичного життя, Козацьку республік Успадку вавши традиції січових загальних козацьких і старшинських рад, генеральні ради виконували установчі, законодавчі, контрольні, судові та деякі інші функції спочатку у середовищі реєстрового козацтва, а згодом і всієї Гетьманщини. Як зазначав М. С. Грушевський, «в казацкомустройстве бьіливесьма ценньїе основи конституционного (республиканского) строя, но они требовали весьма тщательного приспособления к требованиям общегосударствен- ного управлення, разработки и нормировки их форм. Но ничего зтого сделано не било и противоречия, не устраненньїе, исказили весьма су- щественно зти ценньїе основи конституционного строя» (336). Система козацьких рад — генеральних, старшинських, полкових, сотенних — феномен козацької демократії, традиція яких назавжди відбилась у політичній свідомості українства, його ідеалах. Аналіз джерел з практики генеральних рад, їх процедура переконливо свідчить про посилення тенденції набуття ними представницького характеру, переплетення функцій прямого народоправства з колом повноважень вищого представницького органу. Негативні оцінки сучасних дослідників діяльності козацьких рад мало враховують історичні реалії, їх позитивну роль у вітчизняному державотворенні з середини XVII ст., значення принципів козацького народовладдя, виборності і колегіальності, особистих свобод, які цінувались козаками «вище обов\'язків перед владою» (337).

Автор вважає виправданим виділити у системі козацьких рад не Раду генеральної старшини, як це роблять деякі дослідники, адже вона була радою вищих урядовців при гетьманові і не мала представницького характеру, а Раду старшин. Не випадково М. Грушевський називав їх ще «старшинськимиз\'їздами». її виборність, досить широке представництво полків і сотень та їх територій, участь представників місцевого самоврядування в її роботі робили Раду за своїм складом, репрезентацією і компетенцією одним з вищих органів державної влади і управління в Козацькій державі. З поступовим обмеженням гетьманської влади царським урядом її повноваження все менше обмежуються компетенцією Генеральної ради, все більше — іззовні. Ця «станова представницька установа», на думку Л. Окіншевича (338), відповідала тодішнім європейським установам станового представництва. Незавершеність парламентського розвитку генеральних і старшинських рад — наслідок багатьох складових, не в останню чергу — майже безперервних війн і політики самодержавної Росії.